Інтертекстуальність в українській музиці двадцятого століття: інтонація, жанр, стиль

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

інтертекстуальність в українській музиці двадцятого століттЯ: ІНТОНАЦІЯ, ЖАНР, СТИЛЬ.

Спеціальність 17.00.03 - музичне мистецтво

ХАРЧЕНКО Євгенія ВалерІївна

Київ?2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української музики Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського Міністерства культури і туризму України (Київ)

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, професор Копиця Маріанна Давидівна, Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського Міністерства культури України, професор кафедри історії української музики.

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор Сюта Богдан Омелянович, Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського Міністерства культури України, професор кафедри теорії музики.

кандидат мистецтвознавства Гармель Оксана Володимирівна, Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтв, завідувачка відділу з ліцензування та наукової роботи.

Захист відбудеться «20» квітня 2011 р. о 11 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д. 26.227.02 при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, конференц-зал).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «___18_» _березня 2011 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради, кандидат мистецтвознавства І. М. Сікорська

АНОТАЦІЯ

Харченко Є.В. Інтертекстуальність в українській музиці двадцятого століття: інтонація, жанр, стиль. ?Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 - Музичне мистецтво. - ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, Національна академія наук України, Київ, 2011.

Дисертацію присвячено становленню та формуванню теорії інтертекстуальності у другій половині ХХ століття. Визначено, що інтертекстуальність - постмодерністська парадигма, у межах якої відбувається становлення художніх значеннєвих систем, прирощення смислів завдяки рефлективному перетворенню фактичного духовно-практичного досвіду людства в текстових артефактах. Інтертекстуальність у музичній парадигмі кінця ХХ століття охоплює всі рівні організації музичної композиції.

Досліджено поняття інтертекст як структурно визначений смисловий орієнтир композиції, що виявляється через основні інформативні елементи форми - інтонацію, жанр та стиль.

Проаналізовано творчість Б. Лятошинського та виведено теорію «інтонаційного словника» композитора, визначено три інтонаційні комплекси.

Уперше проведено аналітичні розвідки у творчість сучасних українських композиторів. Доведено, що інтертекстуальність їхньої музики також виявляється завдяки перетворенню інтонації (Г. Гаврилець, Г. Ляшенко, К. Цепколенко), жанру (М. Скорик, О. Безбородько, С. Пілютиков) та стилю (В. Сильвестров, І. Карабиць, Ж. Колодуб, І. Щербаков, О. Безбородько) на художні факти, які в межах окремої композиції стають семантично значимими інтертекстуальними структурами й активно включаються у процес творення нових смислів.

Ключові слова: інтертекстуальність, творчість українських композиторів, інтонація, жанр, стиль, художній факт, артефакт, семантика, смислотворення.

АННОТАЦИЯ

Харченко Е. В. Интертекстуальность в украинской музыке двадцатого столетия: интонация, жанр, стиль. ? Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.03 - Музыкальное искусство. - ИИФЭ им. М. Ф. Рыльского, Национальная академия наук Украины, Киев, 2011.

Диссертация посвящена проблеме становления и формирования теории интертекстуальности второй половины ХХ столетия. Обозначено, что интертекстуальность - постмодернистская парадигма, в рамках которой происходит становление художественных систем, благодаря рефлективному претворению фактического духовно-практического опыта человечества в текстовых артефактах - проращивание смыслов в музыкальной парадигме конца ХХ века охватывает все уровни организации музыкальной композиции. Опеределено, что в воображении композитора музыкальное произведение существует как художественный факт. Фрагменты культурних контекстов, других текстов, артефактов, чувств, идей и мыслей, сосредоточенных в художественном факте, материализуются в тексте произведения благодаря интертекстам ? структурно обозначенным смысловым ориентирам композиции, которые выявляются через основные информативные элементы формы - интонацию, жанр и стиль. Понимание интонации и исследование ее коммуникативной функции - зависимости семантики от восприятия - обозначило дальнейшее становление интонационной теории в семиотико-знаковом русле. Способность жанра исполнять знаковые функции - указывать на нечто другое, на контекст, в котором он пребывал - выявило его возможность к реализации интертекстуальных связей в музыке. Интертекстуальность в музыке выявляется также благодаря «смысловой доминанте», в которой сконцентрированы типологические черты стиля, и которой оперируют композиторы для создания многоплановых смысловых параллелей.

Ввиду данной теории проанализировано творчество Б. Н. Лятошинского, выявлено три интонационных комплекса, связанных с постоянным переобозначением звуковысотной структуры, основой которой является монограмма имени композитора, монограмма имени жены Б. Лятошинского - Маргариты Царевич и «мотив томления» из оперы Р. Вагнера «Тристан и Изольда». Доказано, что эти основные лейтмотивы-монограммы пронизывают большинство произведений композитора, конкретизируя их тематизм определенными ассоциациями.

Впервые проведены аналитические исследования творчества современных украинских композиторов. Исследованы неопубликованные произведения А. Гаврилец, О. Безбородько, И. Карабица, Ж. Колодуб, Г. Ляшенко, С. Пилютикова, К. Цепколенко, И. Щербакова. Особое внимание уделяется процессу претворения интонации, жанра и стиля в художественные факты, которые в пределах отдельной композиции становятся семантически значимыми интертекстуальными структурами и активно включаются в процесс творения новых смыслов. Так, благодаря интонациям -символам в одном случае выявлены межтекстовые параллели фольклорного и профессионального композиторского текста у А. Гаврилец, в другом ? это пример «действующих лиц» перформанса К. Цепколенко. Идея переклички времен, перекрещивания культурных текстов заложена в едином озвученном мгновении Г. Ляшенко; семантика жанровых моделей играет драматургическую роль в произведениях М. Скорика и О. Безбородько; на уровне индивидуальной композиторской манеры и стиля другого композитора реализуется интертекстуальность у В. Сильвестрова и И. Карабица; архетипические структурные принципы определены в произведениях С. Пилютикова; межтекстовый диалог стиля современного автора и стиля конкретного произведения исследован в пьесах Ж. Колодуб и И. Щербакова.

Интертекстуальность украинской музыки ХХ века, реализованная с помощью переосмысления, индивидуальной семантизации типологических качеств интонации, жанра и стиля, обеспечила неразрывность метатекстуального простора общечеловеческих культурных ценностей на национальной основе.

Ключевые слова: интертекстуальность, творчество украинских композиторов, интонация, жанр, стиль, художественный факт, артефакт, семантика, смыслотворение.

ANNOTATION

Kharchenko E.V. Intertextuality in Ukrainian music of the twentieth century: intonation, genre, style. ? Manuscript. Thesis for Candidate's degree in Art history in speciality 17.00.03 - Musical Art. - Rylsky Institute of Art Studies, Folklore and Ethnology, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2011.

The thesis is devoted to formation and shaping of the theory of intertextuality in the second half of the twentieth century. Noted that intertextuality is a postmodern paradigm within which art semantic systems are in progress by becoming reflective transformation of actually-spiritual experience of mankind in the text artifacts as an augment of meanings in music paradigm of the end of the twentieth century that covers all levels of musical composition.

The meaning of intertext is investigated as structurally defined semantic landmark of composition; it appears through basic informational form elements - tone, style and genre.

One analyzed creativity of B. Liatoshynsky and deduced the theory of "intonation dictionary” of composer, also one described three intonation complexes.

For the first time one made analytical research into art of modern Ukrainian composers and proved that intertextuality of their music also found by transforming the intonation (G. Gavrilets, G. Liashenko, K. Tsepkolenko), genre (O. Bezborodko, S. Pilyutykov) and style (I. Karabyts, J. Kolodub, I. Shcherbakov, A. Bezborodko) into art facts, that become semantically significant intertextual structures in a separate composition and they are involved actively in the process of creating new senses.

Keywords: intertextuality, creation of Ukrainian composers, intonation, genre, style, artistic fact, artifact, semantics, sense-making.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. Розуміння культури як глобального інтертексту - реально існуючого полілогічного міжтекстового знакового простору - живить необмежені смислотворчі можливості для «рефлектуючої свідомості» і тим самим забезпечує постійну евристичну актуальність мистецтва. Основним для інтертекстуальності є розшифрування духовних складових змісту, закодованих у системній організації семантично значущих структур твору, виявлення нових смислів у сталих і звичайних елементах композиції та їх співвідношеннях. До розширення інтертекстуальних впливів спонукає сама практика музичної композиції в сучасній музиці. Творчість одного з корифеїв української музики ХХ століття - Б. М. Лятошинського - є благодатною нивою саме для інтертекстуальних рефлексій. Інтертекстуальність музики Б. Лятошинського закладена в оригінальній системі композиторського мислення, вираженій у тексті за допомогою символічних структур із визначеною семантикою та багатозначними підтекстовими паралелями, значним шаром смислових паралелей «поза нотами».

Інтертекстуальність у творах сьогоденних митців набуває особливого ідейного підґрунтя. Вона постає одним із методів збереження пам'яті людської цивілізації, природного відбору композиційних, стильових, жанрових, інтонаційних смислонаповнюючих елементів з культурного фонду націй, здатних народжувати нові смисли, ідеї та духовно-практичні цінності в межах сучасних реалій буття.

Пропоноване дослідження зумовлене розглядом творчості сучасних композиторів в аспекті розкриття її смислотворчої енергетики та ідейного багатства, що в межах сучасної наукової парадигми може відкрити нові перспективи як у розумінні феномену Б. Лятошинського, так і в осягненні інтертекстуальної специфіки української камерної музики ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами. Дисертацію виконано згідно теми № 1 «Історія української музики» перспективного тематичного плану науково-дослідної діяльності Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського.

Мета дослідження полягає в розкритті за допомогою інтертекстуальної методології нових аспектів дослідження цілісної концепції творчості Б. М. Лятошинського та виявлення інтертекстуальних особливостей сучасної української камерної музики задля уведення різнорівневих та різночасових виявів національного мистецтва ХХ століття в метатекстуальний простір загальнолюдського культурно-історичного універсуму.

Мета дослідження обумовила його завдання:

– розглянути причини та умови становлення інтертекстуальної парадигми в другій половині ХХ століття;

– конкретизувати складові поняття «текст» (контекст-текст-підтекст), що стали визначальними для створення глобального міжтекстового культурного простору;

– виявити специфіку інтертекстуальності в музичному мистецтві та історії музики на основі зв'язку між поняттями факту-художнього факту та інтертексту;

– проаналізувати механізм утворення інтертекстуальних зв'язків творчості Б. Лятошинського на рівні інтонаційної драматургії (інтонація як факт-художній факт інтертекст);

– виявити становлення жанрової специфіки композицій Б. Лятошинського (жанр як факт-художній факт інтертекст);

– узагальнити інтертекстуальні прояви стилю Б.Лятошинського (стиль як факт-художній факт-інтертекст);

– визначити інтертекстуальні паралелі на інтонаційному рівні в сучасній українській камерній музиці, взаємодію жанрових структур, особливості трактування стилю у постмодерністській ситуації стильового плюралізму (інтонація, жанр, стиль як факт-художній факт-інтертекст);

Об'єктом дослідження стала українська камерна музика двадцятого століття.

Предметом дослідження є інтертекстуальність в основних проявах музичної форми (інтонація, жанр, стиль) української камерної музики ХХ століття.

Методи дослідження. Аргументація основних наукових положень дисертації зумовила застосування на різних етапах дослідження сучасних методологічних підходів у поєднанні із системним, історико-генетичним, порівняльним (компаративним) методами, науково-теоретичним і музично-культурологічним аналізом. Використано метод інтертекстуального аналізу, семіотичний підхід та теорію комунікації, загальнокультурологічні методи дослідження, історичний, аналітичний методи, епістеміологічні принципи пізнання, антропоцентризм як провідну культурологічну концепцію ХХ століття.

Теоретико-методологічну базу дисертації становлять наукові праці різних напрямів: філософські ? М. Бердяєв, Ж. Дерріда, М. Гайдегер, С. Кримський, К. Леві-Строс, Ф. Ніцше, М. Попович, Ж. Рюс, Д. Чижевський, А. Шопенгауер; семіотики - Р. Барт, У. Еко, Г. Косіков, І. Котляревський, Ю. Крістєва, Ю. Лотман, В. Медушевський, В. Москаленко, І. Пясковський; літературознавчі ? М. Бахтін, М. Зубрицька, Ф. Лаку_Лабарт, Ю. Лотман, С. Павличко, Ю. Тинянов, Н. Фатєєва; мистецтвознавчі ? А. Альшванг, А. Буцькой, М. Гордійчук, О. Городецька, Н. Горюхіна, М. Грінченко, М. Друскін, О. Жарков, Н. Запорожець, Л. Кияновська, О. Козаренко, М. Копиця, М. Лобанова, Б. Лятошинський, В. Москаленко, Є. Назайкінський, С. Скребков, О. Соломонова, І. Пясковський, М. Ржевська, Б. Сюта, І. Тукова, А. Шнітке, Б. Яворський; з теорії тексту та інтертекстуальності ? М. Арановський, Л. Біловус, Л. Комісар, М. Ріффатер, Д. Тіба, теорії комунікації ? О. Берегова.

Матеріал дослідження становлять твори української музики різних періодів ХХ століття. Серед мистецького доробку Б. Лятошинського обрано композиції двадцятих і шістдесятих років, які є найрадикальнішими у плані стильового та стилістичного оновлення. Серед артефактів другої половини ХХ - початку ХХІ століть проаналізовано твори, ще не актуалізовані в сучасному музикознавстві. Виявлення інтертекстуальних паралелей сучасної музики спрямоване на доповнення мистецької культурологічної парадигми новими ідеями і смислами, зосередженими в музиці українських композиторів.

Наукова новизна дисертації визначається наступними параметрами, за якими вперше в українському музикознавстві:

- уведено інтертекстуальну методологію до музично-історичних методів дослідження музики;

- досліджено процес утворення музичних інтертекстуальних зв'язків на основі перетворення факту-художнього факту в інтертекст;

- виокремлено основні структурні одиниці-інтертексти, завдяки яким реалізуються міжтекстові зв'язки в конкретних артефактах - інтонація, жанр та стиль;

- окреслено відмінності між полістилістикою та інтертекстуальністю;

- виявлено інтертекстуальну природу інтонаційності Б. Лятошинського, яка знаходиться на межі вербального і звукового текстів;

- доведено жанрову інтертекстуальність музики Б. Лятошинського, зосереджену в смисловому і структурному цитуванні принципів музичної драми Р. Вагнера, класико-романтичних, сонатно-симфонічних, поемних прийомів становлення композиції;

- зафіксовано інтертекстуальне розуміння Б.Лятошинським стилю, поетика якого розгортається від авангардистського стильового нігілізму щодо стилів інших композиторів до стильового індивідуалізму, вираженого в цитуванні особистого стилю ранніх творів;

? вперше введено до музикознавчого обігу ряд невідомих і маловідомих творів О. Безбородька, Г. Гаврилець, І. Карабиця, Ж. Колодуб, Г. Ляшенка, С. Пілютикова, К. Цепколенко, І. Щербакова;

- проаналізовано інтертекстуальність міжінтонаційних паралелей у творах Г. Гаврилець, Г. Ляшенка, К. Цепколенко;

- актуалізовано міжтекстові взаємодії жанрових структур у творах М.Скорика, О. Безбородька, С. Пілютикова;

- виявлено смислові стильові паралелі в музиці О. Безбородька, І. Карабиця, Ж. Колодуб, В.Сильвестрова, І. Щербакова,

Практична значущість дисертації полягає в можливості використання її аналітичних матеріалів, теоретичних узагальнень у курсах «Історії української культури», «Історії української музики ХХ століття», «Сучасної української музики», аналізу музичних творів у вищих і середніх навчальних закладах, а також для подальших наукових досліджень із проблем розвитку українського музичного мистецтва.

Апробація результатів дисертації відбувалася на засіданнях кафедри історії української музики НМАУ ім. П. І.Чайковського, а також були представлені у формі доповідей на науково-теоретичних конференціях: в рамках Міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест» - 2005: «Музика ІІІ тисячоліття: проблеми і перспективи» (Київ, 2005); 2006: ? «Музична культура України 20?30_х років ХХ століття: тенденції і напрямки» (Київ, 2006); 2008: ? «Історія в особистостях (до 95-річчя Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, 75-річчя Національної Спілки композиторів України, 10-річчя Академії мистецтв України) (Київ, 2008); а також в науково-теоретичних конференціях до 200-річчя Миколи Гоголя: «Повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба» у світовій музиці» (Київ, 2009); до 100-річчя Київської консерваторії - Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (конференція перша): «Композитори і музикознавці Київської консерваторії у 1913?1922 роках» (Київ, 2010).

За темою дисертації опубліковано чотири статті у спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації: робота має вступ, три розділи, висновки, а також додатки, що містять нотні приклади і список використаної літератури. Загальний обсяг роботи разом із додатками становить 353 сторінки, з них основного тексту - 194 сторінки. Список використаних джерел містить 268 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито стан її наукової розробленості, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено новизну, теоретико-методологічну базу, аналітичні джерела, відомості щодо апробації основних положень роботи та публікацій автора.

Перший розділ «Інтертекстуальність як естетико-культурологічна проблема» містить три підрозділи, де розглянуто проблему тексту і специфіку інтертекстуальності в сучасному музичному мистецтві.

Підрозділ 1.1. Проблема тексту в межах сучасної інтертекстуальної парадигми розкриває ідею фундаментальної стабільної категорії - тексту. Текст - одне з найактуальніших понять сучасної науки, до якого звертаються у багатьох культурологічних, літературознавчих дослідженнях. Він має багато визначень та інтерпретацій. Класичні визначення знаходимо в Р. Барта (він вважав, що особистість завжди творить словесні конструкції - тексти , щоб зрозуміти реальність), Ю. Лотмана (у своїх дослідженнях вчений спирається на комплексний підхід при розгляді культури як тексту, в який включаються семіотичні, структуралістські, історичні складові, а також елементи методів точних наук), Ж. Дерріди («нічого не існує поза текстом»). У сучасному світі розуміння культури як тексту привело до активного переосмислення й зміни значення похідних від тексту понять контексту та підтексту. Поняття контексту походить від латинського слова contextus, що перекладається як «зв'язок», «поєднання». За допомогою контексту визначаються умови (ситуація, мовленнєве оточення) використання мовних одиниць, а також уточнюються значення, смисли окремих слів та виразів. Якщо контекст являє собою певну ситуацію або ситуації існування тексту, ракурс, точку зору, з якої розглядаються культурні реалії, то підтекст великою мірою пов'язаний з світом можливого. Завдяки підтекстам твориться міфологія культури, становлячи базу основного, метатеоретичного методу її дослідження.. Зріз підтексту не пов'язаний із конкретною інформацією, закладеною в тексті. Сфера підтексту належить до рефлексії, яка, переосмислюючи, трактуючи складові тексту в залежності від індивідуального типу сприйняття, духовно-практичного досвіду, створює новий смисловий універсум.

Підрозділ 1.2. Специфіка інтертекстуальності в музичному мистецтві доводить, що інтертекстуальність відкриває нові виміри художнього пізнання буттєвих процесів у сенсі їх розуміння та інтерпретації. У сучасному музичному мистецтві інтертексти визначаються не тільки як структурно стабільні, знакові феномени, а й реалії, котрі не можна назвати текстами. У сенсі дослідження ґенези інтертекстуальності важливим є те, що музичний артефакт є вторинним феноменом, який з'являється для означення й структурації культурних вимірів. Послідовність становлення культурного текстового шару можна умовно означити так: об'єктивно-ідеальні буттєві реалії - людина - текст як знаково-семіотичне інтертекстуальне середовище - твір мистецтва - його інтерпретація. У зв'язку з цим актуальності набуває проблема функціонування мистецького акту як факту культури і його багатовимірного трактування в залежності від контексту. У межах інтертекстуальної парадигми останньої третини ХХ століття народжується нове, художнє трактування факту. Твір розглядається як художній документ епохи, незаперечний, достовірний факт культури, істинність якого ґрунтується на деміургічних властивостях його автора - людини, яка усвідомлює свою роль у становленні креативних, смислотворчих елементів культури. Мистецтво стає художнім фактом культурно-історичного поступу людства, що функціонує в розлогому контексті міжкультурних і міжособистісних зв'язків. Під художнім фактом розуміємо найрізноманітніші прояви дійсності, мистецькі реалії, культурні, історичні, наукові дискурси - все те, що породжує багатоманітне структурно-семантичне поле мистецького акту, а, відтак, є чинником і свідченням його інтертекстуальності. Інтертекст - це спосіб функціонування художнього факту в структурно-семантичній системі музичного твору. Така дефініція інтертексту підкреслює його існування між кількома буттєвими площинами й визначає основні параметри як:

- реального факту (контекстуальний параметр);

- художнього факту у творчому задумі митця (підтекстовий параметр);

- елементу стильової системи твору (текстовий параметр);

Інтертексти поділяються на:

- первинні (з перевагою денотативного значення);

- вторинні (денотат таких інтертекстів «обплутаний» сіткою стійких сторонніх конотацій, які не належать ані автору твору, ані слухачу. Це стало можливим завдяки тому, що певний факт уже був предметом рефлексії і з'являвся як інтертекст у інших артефактах).

Таким чином, за допомогою утвореного трикутника факт - художній факт - інтертекст у межах музичної інтертекстуальності можна конкретизувати схему перетворення немистецького явища на елемент тексту музичного твору.

Підрозділ 1.3. Інтонація, жанр і стиль як структурна основа музичних інтертекстів містить чотири складові. У пункті 1.3.1 визначено інтонацію як структурно-семантичну одиницю музики ХХ століття. Розглянуто основні положення теорії інтонації в дослідженнях учених Б. Асаф'єва, Ю. Кона, М. Арановського, В. Холопової, В. Медушевського, В. Москаленка, І. Пясковського, І. Барсової, А. Івашкіна. Інтонація, таким чином, є одним із найважливіших елементів для реалізації інтертекстуальних взаємин. У ній об'єднуються текстуальні й підтекстові параметри: стабільна структура, наповнена індивідуальною семантикою, має значні потенції до переосмислення. Своєю чергою, їх взаємини залежать від контексту, в якому функціонує інтонація. Інтонація може бути й художнім фактом (об'єктом переосмислення), й інтертекстом (структурно-семантичною одиницею композиції).

Пункт 1.3.2 знайомить із трансформацією жанрової проблематики в річищі теорії інтертектуальності. Розглянуто основні положення визначення жанру у працях таких учених, як А. Альшванг, М. Арановський, В. Медушевський, Є. Назайкінський, А. Сохор, О. Соколов, І. Тукова, Л. Шаймухаметова, С. Шип. Зазначено, що жанр є одним з основних елементів, що беруть участь у створенні інтертекстуальних зв'язків. Цьому сприяють основні його ознаки:

- широкі можливості семантичних узагальнень;

- смислопороджуюча енергетика жанру на різних рівнях музичної композиції (музичних і позамузичних зв'язків, текстових і психологічних реалій);

- структурна відокремленість від інших елементів;

- стійкість структурних утворень;

- можливості створення ієрархічної жанрової драматургії всередині артефакту (самостійні жанрові елементи створюють індивідуальні фабульні структури - «жанрова фабула» на зразок «інтонаційної фабули» І. Барсової);

- створення парадигматичних зв'язків між текстами, що відкриває перспективи осягнення культурних смислових просторів різних епох;

Пункт 1.3.3 наголошує на проблемі стилю як структурно-семантичної одиниці інтертекстуального простору. Основні риси стилю, які визначили його провідну функцію у процесі створення інтертекстуальних відносин:

- комплексність, упорядкована художня цілісність («вищий вид художньої єдності» згідно з визначенням С. Скребкова, «система стійких ознак художнього явища» за словами Н. Горюхіної);

- багатоаспектність, спрямованість як у суто музичну, звукову сферу, так і в широкі контекстуальні шари (В. Медушевський);

- здатність об'єднувати музичне й позамузичне в єдиному смислово-знаковому універсумі;

- широкі можливості типізації ідейного змісту;

- рухливість семантико-смислового контексту, можливості безкінечних варіантів інтерпретацій, незважаючи на високий рівень індивідуалізованості («відкрита асоціативність стилю» Г. Григор'євої).

Реалізація ідеї інтертекстуальності через сприйняття стилю як художнього факту в процесі цитування стала можливою завдяки усвідомленню в ХХ столітті художньої ролі стильового змісту. Сьогодні вчені по-різному окреслюють ґрунтовні змістові складові стилю. Із семіотичної позиції підходить В. Медушевський, пропонуючи поняття означуваного (план змісту), що виражається через означуюче (план виразовості). Узагальнюючим культурологічним поняттям є «генетична детермінанта» стилю, запропонована Є. Назайкінським. У межах інтертекстуальної парадигми більш доцільним здається поняття «стильової домінанти». І. Коханик вводить його у процесі вироблення методики інтертекстуального аналізу як взаємодію «авторських», «чужих» та «нейтральних» стильових інтонаційних комплексів (стилістичних елементів). У більш широкому розумінні використовує його Є. Назайкінський для визначення характеристичних рис національного стилю.

Пункт 1.3.4 наголошує на поняттях інтертекстуальності й полістилістики, які часто вживаються в синонімічному значенні або взаємозамінюють одне одного. Але ці феномени, незважаючи на спорідненість у трактуванні, значно різняться між собою. Ідея полістилістики зосереджена в найдавніших спробах з'єднати в одному творі елементи різних текстів. Таким чином, полістилістика визнається етапом становлення цілісного музичного стилю ХХ століття, обумовленим розвитком усього попереднього мистецтва. У дослідженнях Г. Григор'євої, В. Медушевського, І. Пясковського, М. Лобанової, Є. Назайкінського, М. Арановського її місце визначається між розмежуванням стильових тенденцій (еклектичністю) у першій половині століття й досягненням синтетичного стану (моностилю, стильового синтезу) в ситуації постмодернізму останньої третини ХХ - початку ХХІ століть.

Специфіка інтертекстуальності відображена вже в її визначеннях. Перш за все - це метод дослідження артефактів. Він народився й розвивався в середовищі літературознавців (Ю. Крістєва, Р. Барт, Ж. Женет), які спрямовували свою увагу на вивчення ідейної та стилістичної проблематики постмодерністської літератури. Багатошарові накладання різних контекстів, утворених стильовою і стилістичною поліфонією, перехрещуються в єдиній точці - смисловій детермінанті, якою в символічній формі представляється глибинна ідейна сутність артефакту. Таким чином, інтертекстуальність - це постмодерністська парадигма, в межах якої відбувається становлення художніх значеннєвих систем, прирощення смислів завдяки індивідуальному (рефлективному) перетворенню фактичного духовно-практичного досвіду людства в текстових артефактах.

Другий розділ «Інтертекстуальність у музиці Б. Лятошинського» включає три підрозділи, де розглянуто творчість Б. Лятошинського з позицій активного переосмислення семантики інтонації, жанру та стилю в напрямку розширення їх смислотворчих властивостей з метою створення в музиці суб'єктивного, насиченого експресією особистісних переживань музичного світу.

У підрозділі 2.1 Інтонація як художній факт та інтертекст: пошуки індивідуалізованої структурної одиниці розглянуто три провідні структурні інтонаційні компоненти музики Б. Лятошинського. Перший із них пов'язаний з іменем дружини композитора - Маргарити Царевич. Два звуки, заховані в її прізвищі - ДО (латинською - С - ЦЕ) та РЕ є головною складовою основних мотивів-тематичних зерен ряду творів 1922 ? 1928 і 1955 - 1968 років і, на думку науковців, позначених найсильнішою модерністською патетикою.

Друга важлива структурна символічна одиниця походить від імені та прізвища Бориса Лятошинського. Початок імені - літера Б (латинською - В - БЕ), позначає звук СІ_БЕМОЛЬ. Початок прізвища - це позначення звука ЛЯ. Звідси утворюється характерна для творчості лейтінтонація великої септими та її обернення - малої секунди, що є основою великого мажорного септакорду - лейтгармонії Б. Лятошинського.

Третя інтонація- це секста ЛЯ_ФА та її обернення, а також низхідна мала секунда й поступовий хроматичний підйом по малих секундах. Походять ці інтонаційні структури від початкових звуків опери «Тристан та Ізольда» Р. Ваґнера - відомий мотив знемоги, а звук ЛЯ присутній в інтонації-монограмі Лятошинського.

Розглянуто значення автобіографічних монограм, конкретизованих у романсах «Хоч не звучать гармонійні пісні» на слова П. Шеллі (ор. 14), «Коло яшмових сходин» з «Трьох віршів старовинних китайських поетів VІІІ століття».

Підрозділ 2.2. Жанр як художній факт та інтертекст: індивідуалізована концепція звукової драми продовжує розгляд глибинної узагальнюючої концепції роду, родового дерева та його закоріненості в національне культурне середовище, представлене у творчості Б. Лятошинського. Особлива увага до творів Р. Ваґнера приводить Б. Лятошинського до індивідуального розуміння ваґнерівських принципів становлення драми. В умовах руйнування тональності, коли ладо-гармонічні тяжіння перестають грати роль основного об'єднавчого й розбудовчого факторів композиції, функціонування стійких структурно оформлених смислоутворюючих одиниць стає одним із засобів композиційного єднання й формування концепційної драматургії без використання вербальних, театральних, живописних та інших позамузичних факторів. Панівні в драмах Ваґнера системи тем-лейтмотивів у всій складності їх мережаного плетива переосмислені у творчості Лятошинського в мотиви-символи абревіатури СІ_БЕМОЛЬ-ЛЯ та ДО (ДО_ДІЄЗ)-РЕ, винайдені й упроваджені композитором, що є сталими структурно визначеними смисловими орієнтирами на шляху розуміння композиторської концепції. Ідею нової інтертекстуальної жанрової структури знаходимо у Першому фортепіанному тріо (1922), Першій сонаті для фортепіано (1924), фортепіанному циклі «Відображення» (1925).