Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська державна музична академія імені А. В. Нежданової

УДК 781.1/78.072

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Історіографія, як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури

Спеціальність 17.00.03 - музичне мистецтво

Іонов Володимир Ілліч

Одеса - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії музики та музичної етнографії Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової Міністерства культури і туризму України.

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, професор Самойленко Олександра Іванівна, Одеська державна музична академія імені А. В. Нежданової, завідувач кафедри історії музики та музичної етнографії

Офіційні опоненти:

доктор мистецтвознавства, професор Шульгіна Валерія Дмитрівна, Державна академія керівних кадрів культури та мистецтв України, завідувач кафедри музикології;

кандидат мистецтвознавства, доцент Завгородня Галина Федорівна, Одеська державна музична академія імені А. В. Нежданової, професор кафедри теорії музики та композиції.

Захист відбудеться «2» квітня 2010 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.857.01 в Одеській державній музичній академії імені А.В. Нежданової за адресою: 65023, м. Одеса, вул. Новосельського, 63, мала зала.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської державної музичної академії імені А.В. Нежданової за адресою: 65023, м. Одеса, вул. Новосельського, 63, мала зала.

Автореферат розіслано «27» лютого 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат мистецтвознавства, доцент А. Д. Черноіваненко.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. перед вітчизняною музикознавчою наукою постає проблема усвідомлення провідних досягнень та сучасного стану української музичної культури як важливого історичного феномену, отже, усвідомлення з боку сучасної історіографічної думки про музику, що зосереджена у музикознавчих та музично-культурологічних дослідженнях. Тому особливий інтерес викликають такі магістральні напрямки наукових досліджень, котрі пов'язані, насамперед, з фундаментальними явищами музичного мистецтва, музичного мислення з його смислоутворюючими та культуротворчими функціями, в їх проекції на сьогоденні потреби української культури. Таким чином виникає можливість оновленого погляду на історичні якості та зумовленості музичної творчості, на сучасну українську музичну культуру у цілому як на чинник національної історії. Методологічно поглиблене історіографічне вивчення значущих рис музичного мистецтва та їх опрацьовування музикознавчою думкою - тобто, вивчення того постійного науково-творчого діалогу, що відбувається між творцями музики та їх теоретично обізнаними «співбесідниками» (музикознавцями) - як на великій часовій дистанції, так і у безпосередній близькості, у одному сучасному культурно-історичному континуумі, дозволяє визначати сутнісні сторони процесу музично-культурної розбудови України на межі ХХ - XXI століть. Таке вивчення можна вважати наріжним каменем актуального знання про музику, бо національна історія створюється саме сьогодні, і розгляд в сучасному просторі української музичної культури її необхідних константних ознак стає методично важливим суміжним завданням музикознавців. Таким чином музична історіографія здатна перетворюватись з соціально ангажованої тенденції сучасного музикознавства в самостійну галузеву дисципліну - сучасну музичну українську історіографію.

Враховуючи актуальність та проблемну завантаженість системного історіографічного розгляду певних тенденцій музичної культури як відповідних до її сучасних потреб, вивчення історіографічних сторін провідних сучасних музикознавчих та музично-культурологічних робіт дозволяє, по-перше, розвинути належним шляхом поняття музичної історіографії і виявити її необхідні складові як наукової дисципліни; по-друге, сформувати уявлення про історіографічні засади сучасної української музичної культури - як про певний епіфеномен музичної творчості, з одного боку, але - як про достатньо автономний рівень функціонування музично-культурологічної свідомості, що є свого роду «подвійним дзеркалом», водночас відображуючи й провідні тенденції музичної творчості, музично-мистецької діяльності, й результати знання про неї, з іншого боку; по-третє, представити системні якості сучасної української музичної історіографії (далі - СУМІ) як такої галузі знання, що здатна розвиватись на межах таких наук, як філософія та естетика, мистецтвознавство та герменевтика, психологія та соціологія, історія та логіка, тобто здатна, виявляючи перетин значної кількості окремих галузей гуманітарного знання, для яких актуальною є проблематика наукової рефлексії, утворювати певну метанауку, яку можна було б з повним правом визначати як сучасну історіологію, тобто науку про шляхи та способи вивчення та віддзеркалення (фіксації) сучасного культурного досвіду як неодмінної складової людської історії.

В межах культурології та музикознавства назване проблемно-тематичне прямування роботи виступає досить інноваційним, хоча ще в 1976 р. М. Друскіним був проголошений заклик до створення музичної історіографії як самостійної галузі «теорії історії», що спроможна виступати «санітаром» письмової пам'яті культури. В українському музикознавстві споріднену позицію займав І. Котляревський, якого, за нашою думкою, й треба вважати фундатором сучасної української музичної історіографії, особливо враховуючи методологічну широту останніх праць видатного українського музиколога. Завдяки поняттєвим пропозиціям І. Котляревського, особливого значення набувають такі спільні риси музично-творчого та музично-культурологічного процесів, як пріоритетність, спеціалізація та актуалізація/узагальнення, у межах яких продовжує розвиватись та уточнюється зміст історіологічних засад музичної культури. Однак констатація притаманних (або повинних бути притаманними) музичній історіології рис ще не розкриває достатньою мірою, чим обумовлена кожна з них, як вона реалізує себе у науковому сьогоденні, які властивості та якості має, як функціонує у різних діяльнісних музично-культурологічних формах. Пошук відповіді на ці питання, що покликаний актуалізувати необхідність створення достатньо завершеної теорії СУМІ, є вирішальним чинником даного дисертаційного дослідження.

Об'єкт дослідження: історіографічний зміст сучасних музикознавчих та музично-культурологічних робіт, спрямованих на актуальні тенденції та запити сьогоденної української культури.

Предмет дослідження: засадничі риси сучасної української музичної історіографії як вираження її іманентних функцій, властивостей, чинників та якостей.

Мета дослідження: визначення тих структурних та якісних показників сучасної української музичної історіографії (СУМІ), які є необхідними та достатніми для забезпечення її системної цілісності.

Завдання дисертаційного дослідження:

1) висвітлення сучасних умов розвитку української музичної історіографії;

2) визначення науковості як фундаментальної властивості сучасного історіографічного знання;

3) виявлення проблемно-понятійної стратифікації музично-історіографічного знання у зв'язку з встановленням його музично-діяльнісних передумов;

4) розробка категорій жанру - стилю як опорного аналітичного інструменту СУМІ;

5) визначення чинників процесу формування сучасної музичної історіографії, засобів та форм її вираження;

6) аналіз науково-дослідних текстів, зокрема, монографічних, дисертаційних, текстів авторефератів та статей, доповідей як базового історіографічного матеріалу;

7) виявлення системної концепційної єдності СУМІ як зумовленої взаємодією її засадничих складових.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

- вперше в українському музикознавстві розробляються підстави для створення єдиної теорії сучасної української музичної історіографії (СУМІ);

- вперше визначаються засадничі риси СУМІ, здійснюється її предметно-понятійний, функціональний та ціннісно-смисловий аналіз;

- вперше в межах СУМІ вивчаються тексти, проблемний зміст, поняттєві узагальнення музикознавчих та культурологічних праць останнього десятиріччя, таким чином здійснюється запропоноване І. Котляревським визначення пріоритетних засад музично-культурологічного знання;

- вперше пропонується історіологічна оцінка стану сучасної української музичної культури, яка дозволяє в цій останній вбачати історичний феномен, що поєднує у сьогоденні минуле та майбутнє українського культурного буття, включаючи способи усвідомлення та відтворення цього буття.

Матеріалом дослідження є музикознавчі та культурологічні праці вітчизняних авторів останнього десятиріччя, присвячені в основному питанням історії та сучасної розбудови української музичної культури - монографічні та дисертаційні дослідження, автореферати дисертацій та наукові статті, матеріали конференцій та доповідей, у цілому, понад 100 робіт.

Теоретичне значення дослідження полягає в виявленні, систематизації, категоріально-понятійному узагальненні історіографічних принципів вивчення української музичної культури як центрального предмету сучасної вітчизняної гуманітарної науки.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальних культурологічних, музично-теоретичних та історичних курсах в ВНЗ мистецтва та культури, також при створенні перспективних планів наукової діяльності ВНЗ та науково-дослідних інститутів культурологічного прямування.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене відповідно до плану науково-дослідної роботи Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової на 2007-2011 рр., а саме, в межах комплексної теми «Історія музичної культури» (тема № 3). Тема дослідження затверджена вченою радою Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової (протокол № 4 від 17 листопада 2007 р.)

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової. Основні положення дослідження були викладені в доповідях на наступних конференціях (усього 6): Щорічний міжнародний семінар-конференція «Трансформація музичної освіти: культура і сучасність» (Одеса, 8-9 вересня 2004 р., присвячується пам'яті С. Орфеєва); міжнародна науково-творча конференція «музичні інформаційні технології: досвід і проблема розвитку» (Одеса, 21-24 жовтня 200 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Захід - Схід: музичне мистецтво і культура» (Одеса, 9-10 2004 р.); Міжнародна науково-творча конференція «Музичні інформаційні технології: досвід та проблема розвитку» (Одеса, 10-12 листопада 2006 р.); Міжнародна науково-творча конференція «Трансформація музичної освіти і культури в Україні» (Одеса, 19-21 квітня 2007 р.); Міжнародна науково-творча конференція «Трансформація музичної освіти: культура і сучасність. Присвячується пам'яті В. Й. Малішевського і М. Л. Огренича» (Одеса, 10-12 грудня 2007 р.).

Публікації. По темі дисертації опубліковані 4 статті в фахових наукових збірниках, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту роботи складає 199 сторінок. Список використаних джерел - 269 найменувань, 26 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовуються вибір теми і постановка проблеми дисертації, доводиться їх актуальність, визначаються об'єкт і предмет, мета, завдання, наукова новизна. Методологічні основи, теоретичне і практичне значення дослідження.

Розділ 1 «Пріоритетність як засаднича риса сучасної історіографії у галузі музичної культури» присвячений питанням формування передумов та критеріїв вивчення історіографічного підходу, виявленню його методологічних інтенцій.

У підрозділі 1.1. «Явище музичної історіографії та його сучасні умови. Науковість як властивість сучасного історіологічного знання» відзначається, що становлення вітчизняної наукової думки про культуру й про важливі аспекти саме національної (української) «ентелехії культури» відбувається різноманітними шляхами; серед головних - увага до предметів і методів вивчення української художньої культури у світі проблем національно-етнічного самовизначення, водночас, ствердження зв'язків з «культурним всесвітом». Для українського музикознавства така увага досить традиційна: адже з часів М. Лисенка та С. Людкевича питання про музичну творчість завжди розглядались поруч з історико-типологічними культуротворчими. Але, відзначаючи готовність вітчизняних музикознавців до філософсько-культурологічного збирання деяких професійних проблем, треба сказати й про те, що єдина методологічна база для такого збирання ще не створена. Останнє можливо пояснити недостатньою визнаністю саме музичної історіографії, а звідси виникає природне припущення про необхідність обговорення музично-історіографічних спрямувань як таких, що заслуговують відокремлення та самостійного розвитку як історіологічні. Саме такий напрямок оновленої музичної історіографії культури презентують праці Л. Кияновської, О. Козаренка, І. Ляшенка, С. Тишка, І. Юдкіна, що звернені до питань про особливості національного характеру музичної творчості - до питання про антиномічність внутрішніх та зовнішніх обмежувань національного стилю у музиці. Праці названих та деяких інших авторів дозволяють визнавати, що з усіх можливих напрямків музичної культурології найбільш доцільним, методично визначеним та виправдано мета-теоретичним є історіографічний.

При зверненні до наукової презумпції сучасного музично-історіографічного знання виділяються міжпредметні зв'язки та інтердисциплінарні тенденції як дві головні форми методичної взаємодії гуманітарних дисциплін. Розкривається їх відповідність тому факту, що культура й музика, знаходячи принципово нові форми свого здійснення, виявляють якийсь зустрічний рух, що змушує й науковця-гуманітарія поспішати до місця їхньої зустрічі, щоб «застати», засвідчити історичний момент їх взаємного якісного перетворення як момент народження нового типу музичної культури.

Отже, входячи в коло актуальних загальних проблем культури, «зустрічаючись» у цьому колі з іншими гуманітарними дисциплінами, музична історіографія опиняється в діалогічній позиції, для якої типова взаємодія «чужого - свого», «свого - чужого», проходить різні фази діалогу: від підпорядкування авторитету суміжних дисциплін - через освоєння їхнього логічного апарата й предметного вибору - до самозаконності стосовно них, до перетворення чужих ініціатив у власні. По суті справи про такий діалог, зі своєї точки зору, міркував І. Котляревський, коли характеризував «екстравертність» та «інтравертність» музикознавчої думки.

Як надзвичайно важлива відзначається поява досліджень, звернених до сьогоденної національної класики композиторської творчості, тим більш, коли це звернення поєднано з рішенням таких провідних музикознавчих проблем, як стильове мислення в музиці та соціопсихологічні чинники творчого процесу в єдності його особистісно-біографічних та культурно-типологічних сторін.

В підрозділі 1.2. «Історико-культурологічна спрямованість сучасної української наукової думки про музику: до питання про „хронос культури”» - розкривається, як одна з найбільш затребуваних у колі гуманітарних досліджень, проблема просторово-часових параметрів людської діяльності, у тому числі, музичної творчості, що позначається і як проблема музичного хронотопу. Так, характеризуються основні положення окремих дисертаційних досліджень (Т. Бринь, В. Забірченко), в яких визначаються часові та просторово-фактурні умови музичної композиції; пропонується оцінка темпоральних факторів музичної поетики як головних і вирішальних у становленні музично-стильової ідеї; розроблюється системний підхід до явища музичної темпоральності, зокрема, на основі вчення про музичну логіку О. Лосєва; висвітлюються історичні та науково-теоретичні передумови формування музичних хронотопів.

Наприклад, дисертаційне дослідження Т. Бринь веде до одного з найбільш рубіжних явищ в західноєвропейській історії - до школи Ars Nova, що стає головною прикметою культурного періоду кінця XIII - початку XIV століть. Прагнучи до створення концепції «виміру часопростору», Т. Бринь пропонує розуміючий підхід до проблеми та музично-історичного матеріалу, демонструючи можливості наукового дослідження певного явища як процесу осмислення, чому сприяє послідовне запровадження протиставлень, які можна прийняти за антиномії часу; головні з них: час в музиці - музичний час; фізичний час - математичний час (істинний, абсолютний), природній - музичний, якісний - кількісний, чуттєвий інтуїтивний - поняттєвий раціональний (вільний - підпорядкований), континуальний - дискретний, час як символ - час як чистий знак, колективний час - індивідуальний час, лінійний - зворотний та циклічний, об'ємний, вербальний - музичний, літургійний позачасовий - профанний плинний, д. і. Вибір провідних термінів постає першорядною, навіть методичною прикметою поняттєвої логіки цієї й інших робіт. Але найбільш суттєвим представляється те, що відкривається важливість питання про взаємовплив часу та простору як двох сторін єдиного процесу осмислення та впорядкування стосунків людини з навколишніми природнім та культурним світами.

Підрозділ 1.3. «Слово як чинник сучасної української музичної історіографїї (СУМІ): до питання про «логос культури» у світлі дискурсивного підходу» веде до визнання важливого значення словесних форм, вербального плану «образа світу». Доводиться, що у музичній культурі, частиною якої слід визнати музикознавче знання, слово також стає засобом верифікації музично озвучених змістів, тобто доказом важливості й істинності музичних значень. Власне, виявлена музична семантика - це і є проказування в слові значущих одиниць музики, наділення їх «іменами» - номінативний шар музичного змісту. Музикознавча довіра до слова базується на тому, що музика як форма творчості і музична форма «як процес інтонування» (Б. Асаф'єв) народилися в синкретичному союзі зі словом. Всі основні музичні жанри мають потребу в слові - як у зв'язку із синтетичними формами, так і в зв'язку з заголовками (підзаголовками), що підказують етимологію автономних композиційних рішень. Слово бере участь у музиці у виді програми, у тому числі, літературно-поетичної, передмов, коментарів «на полях» нотного запису музичного тексту, у виді літературних - епістолярних, мемуарних, критичних, інструктивно-технологічних - композиторських опусів, що розкривають зміст музичного задуму, творче «кредо», що стають свого роду аутоінтерпретацієй.

Визначається також, що музикознавчий аспект гуманітарного знання буквально «виказується» у формуванні свого словника - не просто набору термінів чи навіть поняттєво-категоріального ряду, а утвердження власної словесної семантики, отже, власного способу продукування думок - осмислень - смислів. Тим найважливіше для кожного музикознавчого напряму знайти свої межі, тобто свої об'єктивні завдання і предметні обов'язки, що означає і пошук «граничних» понять, які, по-перше, визначали б найбільший обсяг дослідницького інтересу, а по-друге, виступали свого роду «першоджерелами» і координаторами інших понять як похідних.

У зв'язку з цим обгрунтовується предмет історіографії музичної культури як галузевої музикознавчої наукової дисципліни - це музика як носій культурної семантики, культурно-історичні чинники формування жанрових та стильових музичних форм та шляхи їх інтерпретації, системні властивості музикологічного знання про музику, виражені в категоріально-понятійному досвіді музикознавства та музичної культурології, наводяться конкретні приклади формування названого предмету в роботах сучасних українських дослідників (зокрема, О. Перейми, О. Філатової).

У розділі 2 «Спеціалізація як необхідна умова розвитку музичної історіографії» виявляються саме історіологічні засади сучасного українського музикознавства та наближених до нього музично-культурологічних праць.

У підрозділі 2.1. «Проблемно-понятійна стратифікація музично-історіографічного знання» розкривається важливість проблеми комунікації як способу та шляху залучення людини до пізнання себе як частини світу, а світу - як частини себе. Визначається, що явище комунікації в його художньому різновиді виступає важливим чинником історичної еволюції музичного мистецтва та становлення і розвитку жанрово-стильової системи музики, виявляється необхідною стороною стильового самовизначення даного виду мистецтва. Увага до цього явища веде до поєднання в працях О. Берегової методично та дискурсивно традиційних музикознавчих підходів з інноваційними інтердисциплінарними тенденціями; якщо перші, зумовлені зростанням інтересу до методологічних засад музикознавчої діяльності, то другі - зростанням інтересу музикознавців до загальнотеоретичної гуманітарної думки, зокрема, до тих положень сучасної філософії, культурології, семіології, текстології, герменевтики, а також соціальної психології, етнографії, політології, що дозволяють пояснювати феномен музичної культури як ціннісно-смисловий, здатний централізувати комунікативні тенденції, прагнення людської спільноти.

Підкреслюється актуальність вивчення провідних виконавських, композиторських та музикознавчих шкіл; не можна не помітити, що одним з осередків наукових пошуків українських музикознавців сьогодні стає саме категорія «школи», яка послідовно розвивається від загальних термінологічних визначень до розгалужених музично-культурологічних дефініцій. Сьогодні також все більш переконливою постає взаємодія музикознавства та музично-культурологічного напрямку з теорією та історією виконавського мистецтва, що стає досить плідним для обох названих феноменів гуманітарної думки. З погляду на перше, висвітлюються та конкретизуються фундаментальні поняття культури, культурної семантики, стилю культури, моделі, канону, традиції, артефакту, комунікації - спілкування, діалогу, професіоналізму, нарешті, школи у значенні «творчості» та «дидактики». Відразу позначимо, що поняття семантики (культурної) та стилю (культури) привертають увагу і можуть бути визначені провідними у цьому проблемно-тематичному напрямі тому, що віддзеркалені ними явища можуть тлумачитись саме в узагальнюючому музикознавчому сенсі. Саме цей зміст вкладається в поняття типологічної моделі виконавської школи, коли як музикологічний феномен по визначенню постає особистісне авторське начало у композиторській та виконавській практиці, також і постать вчителя - дидакта, чиє лідерство гарантується більш за все здатністю опосередковувати досвід культури, засвоювати, підпорядковувати, моделювати «пам'ять культури».

Однією з потреб сучасної культурології бачиться створення сучасного словника музично-історіографічних (музично-історіологічних) категорій, що одночасно постане словником музичної культури кінця ХХ - початку ХХІ століття. Вихідною і опорною категорією тут постає смисл, бо незалежно від визнання значення поняття про смисл, навіть усіляко дотримуючись логіки традиційного музикознавчого аналізу, не можна не ставити питання про призначення, тобто про семантичні функції виразних прийомів й образів у музиці. Семантичний же аналіз музичного змісту можливий тільки при включенні музичних явищ, музичних творів у певний культурно-історичний контекст. Таким чином, проблема смислу і проблема культури виявляються суміжними, характеризуючи дві сторони єдиного процесу історичного розвитку людського співтовариства, а культурологічний і семантичний підходи виявляють взаємозумовленість, входячи в єдність музично-історіографічної методології.

У зв'язку з питанням про проблемно-понятійні тенденції музичної історіографії розглядаються поняття «смисл», «культурна семантика», «музична семантика», «текст», «стилістика», «неостильовий діалог», «гра», «аперцепція», «цитація» - як такі, що можуть бути віднесені до тих категорій, що глибше інших реалізують методичну своєрідність музичної історіографії, одночасно активізуючи її інтердисциплінарні можливості.

У підрозділі 2.2. «Музично-діяльнісна спрямованість сучасної української музичної історіографії. Професіоналізація як властивість СУМІ» визнається, що не має важливішого питання для сучасного музикознавця, аніж питання про місце спорідненої з його професійною діяльністю дисципліни - музикознавства - в системі гуманітарного знання. Тим більш зростає значення наведеного питання при зверненні до сучасного українського музикознавця, що мусить, за власною потребою або під тиском актуальних запитів соціуму, заново усвідомлювати себе й свій фах у контексті найбільш активних культурно-освітніх європейських рухів та зрушень. Не буде перебільшенням сказати, що сьогодні у новому світлі постає проблема гуманітарної освіти як можливості створити єдиний навчально-пізнавальний простір для європейської людини; тому сьогодні питання про інституціональну структуру та методично-дисциплінарний зміст музикознавства набувають нового соціокультурного значення, сягають методологічного рівня гуманітарного знання у цілому, тобто перестають бути приватною справою фахівців у питаннях музики. Все вищесказане виступає важливою передумовою дисертаційного дослідження У. Граб, зумовлює також актуальність досліджень З. Жмуркевич, Т. Мартинюк, О. Осадці, М. Ржевської, С. Шатової, С. Щітової, збірок наукових статей, звернених до музичної регіоніки.

Деякі роботи доводять, що для вітчизняної культури хорова традиція - це храмова, православна музика, котра є основою духовних жанрів впродовж усієї історії вітчизняної музики. Таким чином духовна музика визначається як історична категорія, здатна характеризувати рівень художнього мислення епохи, а звернення до музичної історіографії як науки про «історію знань» веде до концепції «теорії історії» духовної хорової музики. Спроба розглянути хорову школу як культурно-історичний феномен крізь призму репертуарної політики (в роботі І. Шатової), дозволяє констатувати, що репертуар виступає як репрезентований стильовий зміст музичної культури, здатний не тільки відображати суспільно-культурні пріоритети, а й формувати їх.

Про потребу зміцнення діяльнісних засад музиканта-культуролога, який звертається до проблем розвитку професіональної музичної культури свідчать статті Л. Кияновської, в яких неодноразово ставляться питання про необхідність соціологічного збагачення музично-культурологічного методу. Не менш актуальним є запровадження психологічних методів, в зв'язку з чим вказується на дисертаційне дослідження В. Драганчук, що проходить на межі двох надзвичайно складних для наукового аналізу предметів: людини з її особистісними психологічними властивостями і музики з її іманентними засобами виразності, а поєднуючою ланкою між ними стає явище психологічного впливу (діяння), що позначене як психокоригування. Наголошується, що великий обсяг історичних фактів виступає передумовою сучасного тлумачення психотерапевтичних можливостей музики.

В підрозділі 2.3. «Категорії жанру - стилю як опорний аналітичний інструмент СУМІ у світлі семіологічного підходу» пропонуються узагальнення тих підходів до жанру - стилю в музиці, що здатні набувати історіологічної ваги. Відзначається, що у процесі знаходження музикою смислової «абсолютності» автономні функції одержують і музичні жанри. Вони стають своєрідними темами, образними домінантами, що керують стильовими тенденціями. Загальний жанровий розподіл мистецтва, що виникає послідовно - історично, перетворюється у синхронну семантичну структуру в окремих його видах, у тому числі, і в музиці. При різних підходах до питань музичної семантики загальним і постійним залишається одне: умовність (конвенціональність) музичної мови виникає насамперед як жанрова; тому у формуванні стилю (як композиторського, так і стилю напрямку, школи, епохи і так далі) визначальну роль грають жанрові переваги. На перетинанні жанру та стилю - вірніше, у їхній єдності - музичні звучання здобувають смислову повноту та визначеність. Відносини жанру - стилю як двох основних смислоутворюючих, отже, і формотворних сторін музики, можна визначити як широкі запитально-відповідні, цілком узгоджені з простором діалогу як розуміння, результатом якого стає той або інший хід музичної інтерпретації; він, властиво, і забезпечує весь обсяг виразного контексту музики. Даний діалог жанру - стилю в музиці здобуває самодостатній цінісно-естетичний характер, що й становить головну рису своєрідності музики як поетики - специфіки музики як виду мистецтва з погляду властивих їй способів смислоутворення.

У такому сенсі методологічно грунтовними постають підходи І. Вербицької-Шокот, Г. Жук, О. Філатової, О. Халєєвої, які прагнуть знайти пояснення, дієві критерії жанрово-стильових процесів, що відбуваються сьогодні в українській композиторській творчості і дозволяють вбачати в цій останній феномен світової музичної культури, а в цьому контексті - нові чинники систематизуючого вивчення українського музичного мистецтва.

Розділ 3 «Актуалізація/узагальнення у процесі формування музично-історіографічного знання» звернений до внутрішніх вмотивувань музично-історіографічного дослідження та його дискурсивної специфіки.

В підрозділі 3.1. «Феномен «живої історії» у фунціонуванні СУМІ: від усного спілкування до письмової форми музично-культурологічного знання» виявляються певні естетичні вмотивування, що сприяють виокремленню музичної історіографії. Визначається, що музикознавство стає відкритим простором історичних смислових перекликів, співбесід, оскільки для нього найбільш важливі «живі голоси» культури - та «пряме мовлення» культури, що може виявитися передумовою теоретичних опосередкувань, першоджерелом уявлень про глибинні підстави людської діяльності (у різних її сферах).

Історію семантики в музиці можна зрозуміти й «прочитати» як історію естетичного в музиці, отже, як історію відносин досвіду музичної творчості та досвіду культуротворчості в цілому; її можна прочитати як своєрідний палімпсест, у якому жодний смисловий запис не вискоблюється до кінця і через одне означуване смислу неминуче проступає інше. Таке взаємне висвітлення смислів представляється єдино правомірною основою семантичних концепцій музики. Воно й викликає потребу в музичній історіографії як спеціальній галузі людського знання, а тому змушує звернутися до поняття факту як першої передумови, опорної реалії наукового аналізу, того, чим виміряється об'єктивність наукового підходу і його корисність. Щодо цього логічною, етичною та пафосно-критичною передумовою музично-історіологічного дослідження стає досвід музичної творчості як «жива історія» культури, як фрагмент символічної картини людських відносин, як цитата, готова до переходу від одного типу культури до іншого, з одного історичного виміру в інше.

Саме як смислова, музикознавча «цитата» з історії музичної культури припускає відтворення історичного через особистісне, образа музики (жанрово-стильових прообразів музики) через спосіб життя (соціально-психологічні прообрази жанрового та стильового типів музики), обростаючи множинними посиланнями на «текст культури» у вигляді вже буквальних цитат філософських й естетичних трактатів, літературних, поетичних творів, історичних першоджерел - будь-яких інших першоджерел як дійсно перших висловлень культури в даному її історичному періоді про саму себе. З них вірніше та коректніше, ніж з інших, віддалених від безпосереднього життя культури, вторинних джерел, можна витягти ключові семантичні характеристики музично-творчого досвіду. Подібний діалог з історією може виявитися для музиканта-історіографа причиною нового інтересу до себе самого, відкриваючи розуміння музики як «біографії нескінченного».

У якості особливих першоджерел музично-культурного сьогодення виступають різні музично-творчі акції, серед яких помітно виділяються музичні фестивалі. Вони виявляють справжню «живу історію» музичної культури - безпосередність музичного життя, але тому і стають складним предметом для наукового вивчення та визначення. Тому присвячене ним дослідження М. Шведа визначає в якості актуального завдання сучасної вітчизняної музичної культурології знаходження дієвих критеріїв фестивальних процесів, що відбуваються у сучасній українській музичній культурі.

Підрозділ 3.2. «Ціннісно-смисловий зміст та особистісно-творча спрямованість СУМІ: діалогічний підхід» виходить з того, що історіографічні тенденції музикознавства, відбиваючи своєрідність сучасного музикознавства, виражаються, окрім іншого, у становленні авторизованих галузей науки про музику, цікавих і важливих здатністю конкретного дослідника створювати оригінальну теорію і виражати в ній свій особистісний - не тільки професійний, але і життєвий - досвід.

Визначається ціннісно-смисловий тезаурус культури, який виражається засобами музичної творчості і піддається історіографічному відтворенню та систематичному вивченню. Проблема особисто-творчої спрямованості СУМІ розкривається як проблема вивчення людської індивідуальності, в тому числі, мистецької індивідуальності, набуває у такій якості естетичного та психологічного резонансу. У зв'язку з нею пропонується розгляд концепційного підходу І. Драч, яка виявляє не тільки множинність аспектів актуалізації композиторської індивідуальності, а й складний зміст, смислову багаторівневість кожного з таких аспектів, дозволяє зрозуміти, чому проблема індивідуальності стає однією з провідних, претендує на значення фундаментальної методологічної в системі сучасного знання. Поєднуючи історико-культурознавчу широту підходу до вивчення творчих засад митця з увагою до індивідуально-біографічних подробиць становлення його особистості, Т. Дубровний надає нових критеріїв вивчення фортепіанної спадщини А. Кос-Анатольського, визначення ключових моментів стильового мислення та стилістичного вибору композитора, взагалі веде до суттєво оновленого висвітлення постаті українського композитора.

Актуальність, водночас проблемно-тематична узагальненість праць ряду українських дослідників зумовлюються тим, що феномен музичної культури стає спеціальним предметом наукової уваги як художньо-естетична єдність типових жанрових структур та оригінальних композиторських задумів. Водночас автори створюють певну антологію персоналій, причетних до становлення музичного мистецтва та музичної освіти в Україні, справедливо виводячи на перше місце за художньою значущістю дійсно непересічну творчу особистість. Таким чином діяльність останньої у сукупності її зовнішніх структурно-функціональних та внутрішніх особистісно-психологічних ознак отримує такий широкий дослідний контекст, яким є історія музичної культури. Треба зазначити, що сьогодні, внаслідок суттєвого інформаційного накопичення, створення історії наукової думки - стосовно обраної автором проблематики дослідження - стає одним з важливих завдань. Рішення цього завдання можна розглядати як умову просування концепційних засад історіографічного дослідження від методико-теоретичних передумов розкриття проблемного змісту музичної культури як, насамперед, явища виконавської природи, до наукового осмислення професійних композиторських інтересів до певних жанрових та стильових прямувань. Такий хід історіографічної роботи слід оцінювати як чинник її теоретичної значущості.

Відмічається, що поглиблений історіографічний підхід здатний ставати «виправданням постмодернізму», бо дозволяє обґрунтовувати ставлення до постмодернізму не лише як до «звалища цінностей», що втрачають своє продуктивне значення та назавжди руйнуються, а як до нового збирання та перетворення ціннісного досвіду минулого, його наближення до сучасної свідомості, як оволодіння тезаурусом культури. Цей аспект сучасних досліджень уявляється найбільш актуальним, водночас методично узагальнюючим, а тому особливо методологічно плідним і перспективним в його історіологічному сенсі.

Висновки

Зазначається, що музична українська культура на межі ХХ - ХХІ ст. характеризується множинністю жанрових та стильових проявів, тенденцією національного самовизначення, значною активізацією соціопсихологічних процесів, тобто підвищенням рівня соціокультурної рефлексії. Ідея множинного змісту сучасної української музичної культури, що акумулює сутність історичних процесів даного періоду, зумовила явище музично-культурологічної рефлексії, спрямованої, насамперед, на форми та засоби пізнання й ціннісного узагальнення досвіду музичної творчості. Звідси ускладненість тих діалогічних процесів в річищі музичної культури, які виявляють та опредметнюють її глибинні смисли, справжню сутність, історичне призначення: музика як форма художньо-естетичного діалогу віддзеркалює та перетворює у специфічній знаково-мовній системі семантичні домінанти культури в єдності їх соціально-узагальнених та особистісних сторін; музикознавство та музична культурологія як форми науково-дослідницького, водночас, творчо-смислового, діалогу відтворюють музичну семантику в її широкому духовно-стильовому призначенні та конкретному жанрово-композиційному втіленні; музично-історіографічно спрямоване музикознавство або історіологія в галузі музики як форма методичного та дискурсивного діалогу, що прагне створення мета-мови музичної культури, вивчає провідні риси музикознавчо-культурологічної форми усвідомлення музично-ціннісних досягнень культури, а таким, транзитивним, шляхом досягає й рівня самої музичної творчості. Таким чином виявляється й той факт в побутуванні сучасної культури, що музичне мистецтво, провідні види музичної творчості, визнані музичні акції виступають центром національних культурних інтересів, концентрують та підсилюють їх, є справжнім виявом самосвідомості нації та національно-історичних пріоритетів в свідомості окремої людини.

Оскільки усі складові сучасної української музичної культури виявляють діалогічну природу, то, по-перше, важливим завданням стає визначення конкретних «учасників» цього діалогу, якими постають окремі персоналії митців та науковців, а також - предметно-ціннісний вибір в мистецькій та науковій діяльності й власний змістовно-формотворний вибір музики; по-друге, у зв'язку з останнім особливу увагу привертає явище музичного та музикознавчого текстів (як різновидів музично-культуротворчих текстів), тому що в них безпосередньо здійснюються прийоми цитації, структурно-смислового резонансу, поняттєвих алюзій тощо, обидва вони тяжіють до формування культурних символів, семантичних моделей, духовної традиції.

Так, аналіз сучасних умов розвитку української музичної історіографії дозволяє визначати як провідні з них:

- зростання ролі філософсько-культурологічної методології у сфері гуманітарних наук, водночас, предметно-галузеву диференціацію культурологічного знання, що приводить, зокрема, до формування музичної культурології; історіографія музикознавство український

- вихід на перший план історичних питань, значне підсилення історичної науки у процесі розбудови національної культури;

- у зв'язку зі зростанням уваги до освітніх процесів в Україні та висунення музичної освіти на одне з перших місць серед актуальних музикознавчих питань - наближення наукових та навчально-освітніх гуманітарних дисциплін, проникнення наукових критеріїв, дослідної спрямованості у діяльність навчальних закладів, з одного боку, підсилення прикладної практичної значущості наукових досліджень, з іншого;

- розвиток широкого контекстного підходу до визначення будь-яких музично-культурних явищ, у тому числі, до виявлення «мовних голосів» культури, одним з яких є музика;

- саморефлексію наукової музикознавчої свідомості, що веде до спеціального предметного виділення та вивчення музикознавчої діяльності у якості одного з породжуючих контекстів культури;

- увагу до національного стилю як загальнокультурного феномена та до його антиномічних складових, зростання важливості музичних шляхів розвитку національного стилю, зокрема, зростання пріоритету духовно-релігійної музичної практики, зверненої до неї вторинної композиторської творчості як генетичних національно-стильових ознак, звідси - зростання довіри до Слова (культурного Логосу) як центрального структурно-смислового елемента національно-духовної традиції;

- пошук гуманітарних дисциплін - медіаторів, тобто методично аргументованих інтердисциплінарних галузей гуманітарного знання; необхідність визначення засадничих рис гуманітарної методології та пріоритетності предметних виборів в даній галузі гуманітарного знання.

Визначення науковості як властивості СУМІ дозволяє характеризувати її: - як предметну аргументованість, не-випадковість, категоріально-понятійну витриманість історіографічного знання, наявність в ньому власної методологічної бази, системний характер історіографічного розгляду;

- виділення питань про Хронос та Логос культури як, по-перше, методологічно засадничих, по-друге, зумовлюючих визначення та формулювання головних просторово-часових параметрів людської діяльності, історичного життєвого світу культури, у тому числі - вирішення проблеми музичного часу, типів музичної темпоральності, котрі приймають узагальнююче естетичне значення та впливають на виконавські зміст та форми, по-третє, дозволяючих розглядати музичне мистецтво як процес та результативне втілення особливого мислення, а у такому мисленні (як музичному, так і музикознавчому) вбачати специфічні мистецькі риси.

Виявлення проблемно-понятійної стратифікації СУМІ призводить до визначення у якості провідних наступних понятійно-дискурсивних рівнів:

- культурної комунікації - спілкування (розуміючого діалогу) у єдності з явищами інформаційного простору культури та часу як ентропійного і, водночас, негентропійного чинника культури;

- художньої комунікації, що передбачає коло споріднених понять знаку, символу, тексту, мови, повідомлення, контексту, інтертексту, інтерпретації;

- школи - освіти - культурної традиції - Вчительства (що робить переважаючим особистісний початок) - пам'яті культури;

- семантики культури та музичної семантики, що кореспондують одна до іншої та розвиваються шляхами акультурації (трансплантації) та інкультурації, переломлюють явища стильової рефлексії - цитації - смислу - апперцепції - гри.

Розробка категорій жанру-стилю як опорного аналітичного інструменту СУМІ дозволяє знаходити їх головне застосування:

- при вивченні музичної форми як області безпосереднього змикання жанро- і стилетворчих факторів;

- при інтегративному підході до музичної поетики, що виявляє взаємозумовленість її технологічного та ціннісно-смислового рівнів;

- при розкритті процесів канонізації та інновації музичного висловлення (тексту);

- при визначенні шліхів та засобів символізації музичного змісту;

- при обговоренні континуальних та дискретних властивостей музичного матеріалу, звукової дійсності музики та письмових форм її відображення.

Визначаючи чинники процес формування СУМІ треба зазначити, що це, перш за все:

- зміцнення діяльнісних засад, поглиблена професіоналізація музиканта та музикознавця, який звертається до проблеми розвитку професійної музичної культури, в тому числі - активізація соціологічного та психологічного напрямів у музикознавстві;

- розвиток фактології та джерелознавства як об'єктивного матеріалу історіології (власне історіографії), виділення феномена «живої історії» - усного музичного знання культури, плину її музичного життя, знайдення можливості безпосереднього дотику дослідника-історіографа до культурних першоджерел, пошук, визначення таких першоджерел;

- нове розуміння особистості у зв'язку з проблемою самоактуалізації людини, тобто креативного зміцнення людської індивідуальності; уточнення поняття про постмодерністську свідомість, про постмодернізм у цілому як домінуючу семантичну установку культури на початку двадцять першого століття, що багато в чому є виявом процесу глобалізації.

- визнання провідної властивості історіографічного знання як науково-дослідної, а головних форм її прояву та соціального функціонування, визнаних в Україні, таких, як дисертації, автореферати дисертацій, наукові монографії, фахові збірки наукових статей, матеріали та програми наукових конференцій за даними напрямом, спеціальністю, науково-методичні збірки.

Аналіз науково-дослідних текстів як базового музично-історіографічного матеріалу дає достатні передумови для виявлення системної концепційної єдності СУМІ - звідси, її структурних та якісних показників. Серед таких передумов виокремлюються формуючі та прогностичні призначення СУМІ, її усвідомлюючий щодо стану культури характер; залежність розвитку музичної історіографії від наявного (накопиченого) знання, досвіду придбання цього знання, також від предмету та методів пізнання; розгорнення музичної історіографії як певного пізнавально-оцінного процесу, водночас, її значення як суми знань, як структурованих та виражених результатів пізнання та розуміння пізнаного; глибинність СУМІ, що виражається в прагненні до виявлення закономірностей культурно-історичного процесу, взаємодіє з факторами цілісності музично-історіографічного знання, тобто з пов'язаністю проміж собою усіх його предметно-тематичних та проблемно-понятійних сфер, у тому числі, з факторами дискурсивної цілісності, тобто із здатністю музичної історіографії віднаходити власну мову; авторизованість, особистісна зумовленість дискурсивних пошуків, психологізація як наслідок і самого дослідження музично-культурного предмета, і визначення в якості головного інструменту дослідження свідомості науковця.

Все вищевикладене дозволяє визнавати складно-системну побудову, ієрархічність сучасної української музичної історіографії, що скерована до історіологічного поглиблення, та пропонувати як генеральний висновок її схематичне відображення у вигляді співвіднесення засадничих рис, комунікативних функцій, властивостей, чинників, предметних якостей, форм вираження (наприкінці дисертаційних Висновків).

Основні положення дисертації викладені в публікаціях

1. Іонов В. Культуроведческие тенденции современного музыкознания: дискурсивный аспект / В. Іонов // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової / [гол. ред. О. В. Сокол]. - Одеса : Друкарський дім, 2004. - Вип. 5. - С. 203-214.

2. Іонов В. Культурологические основы стилевого анализа в музыкознании: к проблеме музыковедческой методологии / В. Іонов // Проблеми сучасності : культура, мистецтво, педагогіка : Зб. наукових праць / [гол. ред. В. Філіппов]. - Харків-Луганськ : СтильІздат, 2005. - Вип. 4. - С. 130-139.

3. Іонов В. Стиль в музыке как предмет культурологического исследования / В. Іонов // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової / [гол. ред. О. В. Сокол]. - Одеса : Друкарський дім, 2006. - Вип. 7. Кн. 1. - С. 115-125.

4. Іонов В. Проблемно-тематична стратифікація музично-історіографічного знання / В. І. Іонов // Музичне мистецтво й культура. Науковий вісник Одеської державної музичної академії імені А. В. Нежданової / [гол. ред. О. В. Сокол]. - Одеса : Друкарський дім, 2007. - Вип. 8. Кн. 2. - С. 130-141.

Анотація

Іонов В. Історіографія як основа наукової інтерпретації сучасної української музичної культури. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.03 - Музичне мистецтво. - Одеська державна музична академія імені А. В. Нежданової. - Одеса, 2010.

У дисертації пропонується усвідомлення провідних досягнень та сучасного стану української музичної культури як важливого історичного феномену, отже, усвідомлення з боку сучасної наукової думки про музику, що зосереджена у музикознавчих та музично-культурологічних дослідженнях. Спеціальним предметом дослідження стають магістральні напрямки наукових досліджень, котрі пов'язані з фундаментальними явищами музичного мистецтва, музичного мислення в їх проекції на сьогоденні потреби української культури. Визначення науковості як провідної властивості сучасної української музичної історіографії дозволяє характеризувати предметну аргументованість, не-випадковість, категоріально-понятійну витриманість, наявність власної методологічної бази, системний характер історіографічного знання. Визначається також ціннісно-смисловий тезаурус культури, що виражається засобами музичної творчості і піддається історіологічному відтворенню та систематичному вивченню.

Створюється можливість оновленого погляду на історичні якості та зумовленості музичної творчості, на сучасну українську музичну культуру у цілому як на чинник національної історії.