Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Постать Ярослава Вощака в контексті розвитку диригентської культури другої половини XX століття

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

вощак диригентський музичний

Актуальність теми. Соціокультурний розвиток суспільства великою мірою зумовлюється діяльністю особистостей, які володіють особливою волею та пасіонарним зарядом. Саме такі творці здійснюють активний мистецький поступ і художні відкриття.

Розглядаючи постать видатного диригента, народного артиста СРСР Ярослава Антоновича Вощака (1921 ? 1989) в контексті розвитку диригентської культури другої половини ХХ ст., слід відзначити, що маестро належить до когорти осіб, які активізували розвиток мистецтва, поповнюючи репертуарний фонд художніми прочитаннями опер та балетів, що стали непересічними художніми відкриттями у сфері музичного театру. Його індивідуальні творчо-стильові звершення в інтерпретації як класичних, так і сучасних українських опер та балетів не тільки увійшли в золотий фонд національної культури, але й дозволяють переосмислити деякі аспекти опозиції «традиції - новаторство» в розвитку української музично-театральної творчості. Для того, щоби здійснити об'єктивне, неупереджене дослідження вельми об'ємної спадщини Вощака не просто як герметичного артефакту, а збагнути його численні зв'язки і з українською традицією, і зі світовими тенденціями музичного театру, слід було висвітлити складні й багатогранні процеси становлення і розвитку цієї мистецької галузі в Галичині і в Україні загалом, врахувати специфіку діяльності музичних театрів в Радянському Союзі, зіставити під цим оглядом ідеальний задум диригента і можливості його реального втілення.

Це, в свою чергу, вимагало залучення у аналітичний апарат дисертації ще одного вельми актуального пласту сучасної гуманістичної думки - психологічної характеристики мистця в світлі існуючих на сьогодні концепцій психології творчості, зокрема психології інтерпретації, а також визначення естетико-стильових пріоритетів видатного диригента як своєрідного «ключа» до пізнання сутності його індивідуальних диригентських вирішень. Сукупність зазначених позицій у дослідженні творчої спадщини видатних мистців загалом і Ярослава Вощака зокрема знаходиться в актуальному руслі сучасної гуманістичної думки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі історії музики Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка відповідно до плану наукових робіт і є частиною комплексної теми № 6 «Музичновиконавськемистецтво:теорія,історія,практика»перспективного тематичного плану науково- дослідницької діяльності Львівської національноїмузичної академії на 2007-2012рр.. Тему затверджено Вченою радою Львівської національної музичної академії імені М. В. Лисенка (протокол №7 від 27 червня 2006р.)

Мета дослідження ? концептуальне осмислення творчої постаті Я. Вощака в контексті розвитку диригентської культури другої половини ХХ ст. як сукупності професійних традицій і інноваційного пошуку.

Відповідно до вказаної мети в дисертації вирішуються наступні завдання:

· здійснити періодизацію творчості Я. Вощака;

· окреслити творче становлення диригента в контексті розвитку оперно-симфонічного мистецтва Львова передвоєнної епохи й часів Другої світової війни;

· дослідити етапи диригентської діяльності мистця;

· проаналізувати приклади першопрочитань і нових виконавських трактувань опер і балетів диригентом Я. Вощаком;

· вирізнити особливості виконавських прочитань музично-театральних творів Я. Вощаком, іманентні стильові риси творчості маестро;

· висвітлити естетико-стильові пріоритети і визначити психологічний тип видатного диригента.

Об'єкт дослідження - диригентська культура другої половини XX століття.

Предмет дослідження - диригентські здобутки та естетико-психологічні особливості виконавської творчості Ярослава Вощака як представника диригентської культури другої половини XX століття.

Матеріалами дослідження став, насамперед значний пресовий та меморіальний пласт, що дозволив реконструювати основні етапи діяльності мистця: публікації в музичній періодиці та в інших джерелах, особисті спогади та матеріали приватних архівів львівських музикантів, які співпрацювали з Я.Вощаком, серед них: Т. Братківська, Л. Ганич, К. Геннел, О. Кураш, І. Левкович, О. Сербінський, В. Швець, а також члени його родини - доньки Оксана Вощак та Одарка Вощак. Рівно ж про етапи діяльності мистця після його виїзду зі Львова і працю в Одесі, Воронежі, Мінську, Москві інформацію слід було почерпнути зі спогадів членів родини Галини Поліванової й Валерія Поліванова, Емілії Шумілової та Валерій Шумілова; колег Г. Геловані, Р. Крайновича, В. Ризванович, Ф. Себар; І. Кострицької; Д. Негуговського; А. Бєлоусової та ін.

Для визначення естетико-стильових засад та психологічного типу митця важливим джерелом став аналіз аудіозаписів опер «Украдене щастя» Ю. Мейтуса (постановка Львівського театру опери і балету), «Російська жінка» К. Молчанова (постановка Воронезького театру опери і балету), сценічної кантати «Карміна Бурана» К. Орфа (постановка Білоруського театру опери і балету) та ін.

Теоретична база дисертаційної роботи пов'язана з наступними групами джерел.

Відомості про Я. Вощака знаходимо в довідниках і нарисах про діяльність театральних і симфонічних колективів, у книзі «Сучасні диригенти». Серед публікацій про вистави під орудою Я. Вощака ? праці К. Данькевича, Л. Єфремової, А. Котляревського, С. Павлишин та ін., маестро згадується в публікаціях Т. Абанумовської, З. Анчиполовського, Н. Балашової, П. Васильєва, Т. Грум-Гржимайло, М. Дмитрієва, М. Ельяша, М. Ігнатієвої, К. Кольчинської, В. Краковської, А. Ладигіної, М. Мордвінова, Л. Полякової, Н. Садовської, Ю. Сташнівського, Н. Шереметьєвської та ін.

Деякі аналітичні розвідки та біографічні дані, присвячені діяльності Я. Вощака знаходимо в дослідженнях В. Рожка, Г. Макаренка, О. Паламарчук, присвячених диригентському, театральному мистецтву в контексті теоретичної проблематики, певним історичним та національним ракурсам та окремим мистцям.

Протягом 1999 2001 рр. за межами України вийшли спеціальні публікації, присвячені творчій постаті Я. Вощака: Е. Гайфулліної (Уфа); Т. Корбжицької (Мінськ); Р. Бака за спогадами сестри маестро Ольги (Філадельфія).

Окрім того, опрацьовано джерела з фундаментальних тем музичної науки, безпосередньо дотичних до напрямку поданого дослідження:

· історія диригентської культури й естетико-психологічні аспекти виконавської, зокрема диригентської творчості (Г. Берліоз, Р. Вагнер, Ф. Вейнгартнер, Г. Дехант, Г. Єржемський, Д.Івен, Е.Кан, М.Канерштейн, Р.Кан-Шпеєр, О.Катрич, К. Кондрашин, Р. Кофман, М.Корсавін, Ю. Лошков, Г. Макаренко, Г. Малер, Ш. Мюнш, А. Пазовський, В. Плужніков, Н. Рахлін, В. Рожок, Л. Сідєльніков, В. Тольба, В. Фуртвенглер, Б. Хайкін та ін.);

· історія українського музичного театру, діяльність окремих колективів (Б. Дерев'янко, В. Ігнатенко, Л. і Т. Мазепа, О. Олійників, О. Паламарчук, Б. Смольський, А. Терещенко, М. Черкашина-Губаренко, П. Чуприна та ін.).

Методологія дослідження. У роботі використано комплекс наукових методів, серед яких:

· системний - при аналізі творчої діяльності Я. Вощака в історії розвитку диригентської культури другої половини ХХ ст.;

· типологічний ? при групуванні за певними ознаками характерних рис творчої особистості й диригентської діяльності мистця;

· компаративний - при визначенні іманентних рис виконавського прочитання Я. Вощаком музично-театрального репертуару;

· наукової біографістики - при дослідженні основних етапів диригентської діяльності Я. Вощака.

Наукова новизна та теоретичне значення дисертації. Вперше здійснене концептуальне осмислення творчої діяльності Я. Вощака як представника диригентської культури другої половини XX ст.

Визначено та обґрунтовано:

· особливості творчого становлення та основні віхи диригентської біографії Я. Вощака;

· характерні риси виконавського прочитання диригентом музично-театрального репертуару, в тому числі першопрочитання творів композиторів ХХ ст.;

· естетико-психологічні засади диригентської творчості маестро як диригента пізньоромантичного типу.

Практичне значення дослідження зумовлене:

· створенням науково-методологічного підґрунтя проблеми, яке певним чином збагачує сучасне українське диригентське виконавство й педагогіку;

· можливістю використання теоретичних висновків дисертації, її аналітичного матеріалу в курсах історії оперно-симфонічного диригування, історії музичного театру ВНЗ.

Апробація результатів дисертації відбулася у виступах на:

· міжнародному музикознавчому конгресі «Львів музичний протягом століть» (Львів, 2006);

· всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасний музичний театр: проблеми інтерпретації оперної вистави» (Київ, 2009);

· всеукраїнських науково-практичних конференціях «Молоде музикознавство - 2009» (Львів, 2009), «Музикознавчі студії - 2008» (Львів, 2008), «Музикознавчі студії - 2007» (Львів, 2007);

· всеукраїнському науково-практичному семінарі студентів, аспірантів, молодих вчених «Історія, теорія та практика музично-естетичного виховання» (Дрогобич, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації відображені в 4-х одноосібних публікаціях, з яких 3 ? у спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел ? 252 позиції, додатків. Загальний обсяг дисертаційної роботи - 230 сторінок. Об'єм основного тексту ? 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його об'єкт, предмет, мета, завдання, матеріали, наукова новизна, практичне значення, вказуються теоретична база та апробація результатів.

У першому розділі «Творче становлення Ярослава Вощака у Львові: на перетині диригентських традицій» аналізуються диригентські традиції й репертуар Львівського театру опери та балету, де з 1940 р. маестро здобував перший музично-театральний досвід.

У підрозділі 1.1. «Диригентська культура та музичний репертуар Міського (в 1918 - 1934 рр. - Великого) театру у Львові: австрійсько-польська традиція» розглядається діяльність театру, який успішно функціонував у 1900 ? 1934 рр., а також сприйнятливість його традицій до попередніх аналогічних установ: польського театру графа С. Скарбка та професійного австрійського театру, що діяв у Львові з 1789 р. до 1871 р.

Диригентські традиції театру, першим директором і художнім керівником якого був Т. Павліковський, створювали Л. Ружицький, Л. Челянський, Ф. Спетріно, Ф. Брунетто, В. Подесті, А. Рібера, М. Зуне, Ю. Лєрер та ін. - сузір'я польських, італійських, австрійських, іспанських диригентів. У репертуарі переважали твори західноєвропейських (Ж. Бізе, Р. Вагнер, Дж. Верді, Ш. Гуно, Г. Доніцетті, Б. Сметана), у тому числі польських (Г. Венявський, В. Желенський, І. Падеревський, Л. Ружицький), а також російських (М. Мусоргський, П. Чайковський) композиторів; концерти Л. ван Бетовена, Ф. Шопена та ін. Солістами виступали М. Баттістіні, Д. Беллінчіоні, К. Венс, А. Дідура, І. Жіральдоні, Я. Королевич-Вайдова, Я. Кепура, С. Крушельницька, Ф. Лопатинська, М. Менцинський, О. Мишуга, Й. Руссітано, Б. Сорель та ін. Український репертуар був представлений лише оперою «Катерина» М. Аркаса (1903) та, зрідка, виставами театру «Руська бесіда» на сцені театру.

В дисертації аналізуються історичні передумови становлення диригентської культури Львова, що протягом півтора століття була представлена філармонічним симфонічним оркестром, пов'язаним з такими іменами як Ю. Ельснер, Й. М. Галлюс, Ф. К. Моцарт, К. Ліпінський, Й. Башни, К. Мікулі, М. Солтис, А. Солтис, Л. Челянський, Г. Ярецький, Г. Мельцер-Щавінський, яким диригували Г. Малер, Р. Штраус, Р. Леонкавалло. У 1930-ті рр. оркестром керували А. Солтис, Я. Мунд, Є. Колачковський, С. Слєдзінський, К. Вількомірський, Т. Мазуркевич, Г. Шерхне, І. Ноймарк, Я. Горенштайн, Г. Фітельберг (Л. Мазепа, Т. Мазепа). У 1939 р. з Києва приїхав диригент І. Паїн (випускник класу Д. Бертьє), разом з яким працював вихованець празької школи М. Колесса (учень М. Долежіля та О. Острчиля).

У підрозділі 1.2. «Оперно-симфонічне мистецтво Львова 1940 ? 1941 рр.: вплив традицій київської школи» аналізуються зміни, які відбулися із встановленням радянської влади й відкриттям театру, штат якого поповнили фахівці з Київа, Харкова, Одеси, Москви, Ленінграда та ін., і в якому з перших днів працював Я. Вощак. Директором театру став А. Гольцман, режисером ? В. Манзій, першими диригентами ? представники київської школи М. Гончаров, М. Покровський (клас Ф. Блуменфельда); з місцевих кадрів працювали диригенти Я. Мунд, Й. Лєрер, режисери О. Улуханов, О. Лейн, солісти В. Тисяк, Є. Бандровська-Турська, І. Романовський, Ф. Бедлевич, Ф. Слоневська та ін. У 1940 ? 1941 рр. було поставлено опери «Тихий Дон» І. Дзержинського, «Наталка Полтавка» М. Лисенка, твори Ж. Бізе, Дж. Верді, Р. Глієра, Л. Мінкуса, Дж. Пуччіні, П. Чайковського, Й. Штрауса, була запланована прем'єра балету «Лілея» К. Данькевича.

На 1940 р. припадають перші вистави під орудою Я.Вощака, зокрема «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

Підрозділ 1.3. «Творче становлення маестро Я. Вощака у контексті музичного життя Львова 1940 ? 1944 рр.» присвячений мистецькому середовищу Львова в найбільш складний період історії, коли й формувалась творча особистість Я.Вощака. Вказується, що на становлення світогляду мистця мали вплив традиції національно свідомої галицької родини Вощаків, активних членів Наукового товариства ім. Т. Шевченка, товариства «Просвіта», яких поєднували дружні стосунки з художнім керівником театру «Руська бесіда» Й. Стадником. Останній у 1940 р. привів Я.Вощака - студента Львівського вищого музичного інституту ім. М. Лисенка по класу віолончелі професора П. Пшенички - в театр «Руської бесіди» та вперше доручив диригувати оперою.

Інформація про мистецьку діяльність на території України у воєнні роки довго замовчувалися, тому звертаємо на них особливу увагу. Масова депортація та репресії з боку радянської влади викликали протест проти неї і стало головною причиною того, що значна частина інтелігенції залишилася працювати в умовах німецької влади. Вже у вересні 1941 р. почалися арешти українців місцевим гестапо, та ті мистці, яким вдалося уникнути репресій, надалі працювали в культурно-просвітницьких установах та зберігали дух національних традицій. Так, у львівській опері відбувалися святочні академії пам'яті Лесі Українки й Т. Шевченка, в яких були задіяні донька композитора Мар'яна та син Остап, виконавці О. Бандрівська, Є. Винниченко-Мозгова, Л. Деркач, З. Дольницький, Ю. Крих, І. Крих, Г. Левицька, О. Руснак, Р. Савицький, Х. Колесса, київські піаністи Р. Лисенко й Т. Микиша, струнний квартет (В. Цісик та ін.), ансамблі й хор Львівського радіо під керівництвом Є. Козака, хори «Думка» і «Бандурист» під керівництвом М. Колесси (під орудою якого було створено й симфонічний оркестр). Виконано лисенківську програму, «Кавказ» С. Людкевича, «Заповіт» Б. Лятошинського, твори В. Барвінського, В. Витвицького, П. Козицького, М. Колесси, В. Косенка, З. Лиська, Н. Нижанківського, Р. Сімовича, С. Туркевич-Лукіянович, Я. Ярославенка та ін.

Театральний сезон відкрився в липні 1941 р. оперою «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського. Колектив складали українські та, частково, польські мистці, заклад очолив директор А. Петренко, від 1942 р. ? В. Блавацький. Німецька влада не могла надати право одноосібного керування театром українцеві, тому в 1942 р. музичним директором був призначений австрійський диригент Ф. Вайдліх, працювали диригенти А. Копп і Г._Т. Марграф, що згодом став музичним директором; запрошувалися солісти Віденської, Берлінської, Нюрнберзької, Мангаймської, Київської та інших оперних труп.

Західноєвропейський репертуар представили опери Е. д'Альбера Ж. Бізе, Р. Вагнера, Дж. Верді, Ш. Гуно, Л. Льорцінга, П. Масканьї, В. А. Моцарта, Дж. Пуччіні, Б. Сметани, балети Л. Деліба, Е. Донаньї, Л. Мінкуса, з музикою Л. ван Бетовена, Г. Ф. Генделя, Е. Гріга, Ф. Ліста, Б. Сметани, Й. Штрауса, оперети Ф. Легара, Л. Целлера, Й. Штрауса, симфонічні твори Л. ван Бетовена та ін. Вистави готувалися у двох варіантах ? для німців і для українців, окупаційна влада прагнула створити у Львові постійно діючу німецьку сцену, що не вдалося втілити.

Українські пріоритети в репертуарній політиці міцно утвердилися зусиллями режисерів В. Блавацького, Й. Стадника, Й. Гірняка, диригентів Л. Туркевича, Я. Барнича, М. Колесси, музичного керівника А. Кос-Анатольського, концертмейстера М. Лисенко та ін. Серед постановок ? «Вечорниці» П. Ніщинського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» і «Ноктюрн» М. Лисенка, «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича, «Сільське кохання» К. Данькевича, Український танець Л. Ревуцького; сектором оперети виконувалися твори А. Кос-Анатольського, Є. Козака, З. Лиська, Й. Курочки. Згодом німецька цензура заборонила постановку опери «Тарас Бульба», вистави «Батурин» і «Тріумф прокурора Дальського» зняла з репертуару, назва театру ? «Український оперний» ? була замінена на «Оперний театр у Львові» або Львівський оперний театр.

Я. Вощак, працюючи в той час хормейстером театру, здійснив постановки музичної драми «Ніч під Івана Купала» Б. Кудрика, опери «Травіата» Дж. Верді (варіанту для українців), балету «Строкатий вечір» на музику різних авторів у версії Я. Барнича; під керівництвом Л. Туркевича ? балетів «Коппелія» Л. Деліба, «Серпанок для Пієретти» Л. Донаньї.

Л. Туркевич і Я. Барнич стали першими українськими професійними диригентами, які істотно сприяли творчому становленню Я. Вощака.

У другому розділі «Ярослав Вощак і українська оперно-симфонічна диригентська культура та музично-театральна спадщина» розглядається діяльність Я. Вощака в 1944 ? 1965 рр., в результаті якої музично-театральна спадщина поповнилася першопрочитаннями низки творів вітчизняних композиторів.

У підрозділі 2.1. «Диригент Я. Вощак на вітчизняних оперних сценах (Львів ? Одеса)» досліджується діяльність Я. Вощака на посадах диригента й головного диригента Львівського (1944 ? 1963) та Одеського (1963 ? 1965) театрів опери та балету. Повоєнна диригентська культура у Львові, в умовах якої Я. Вощак розпочав самостійну диригентську діяльність, зазнала нового впливу, що великою мірою був зумовлений більшовицьким режимом: підсилення радянських кадрів у Галичині знайшло відображення і в цій мистецькій царині ? провідними диригентами від 1944 р. знову стали приїжджі мистці, на цей раз ? продовжувачі петербурзько-київських і петербурзько-одеських традицій Л. Брагінський (1944 ? 1949; 1951 ? 1953), І. Зак (1949 ? 1951), Л. Мандрикін (1944 ? 1958). З українського репертуару Л. Брагінський поставив лише «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського й «Наймичку» М. Вериківського (1945), решту вистав складали опери М. Римського-Корсакова, П. Чайковського, В. Енке, В. Мураделі, І. Дзержинського, Р. Глієра; І. Зак поставив опери М. Глінки, В. Енке та вперше в Україні «Далібор» Б. Сметани.

Диригентські постановки національних вистав ? опер «Наталка Полтавка» (1946; 1951) та «Утоплена» (1949) М. Лисенка, балету «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського (1951, першопрочитання) здійснив Я. Вощак, балету «Лілея» К. Данькевича (1946) ? Г. Рісман. Опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, що готувалася Л. Брагінським у 1951 р., на вимогу автора була знята.

Л. Брагінський, Л. Мандрикін й І. Зак були висококваліфікованими музикантами, проте, у своїй роботі припускались одного недоліку, який згодом Я. Вощаку довелось виправляти: протягом всього періоду роботи у Львові приїжджі диригенти нехтували операми українських композиторів, які продовжували б органічні традиції національної музично-театральної культури та відповідали б очікуванням місцевої публіки, і це викликало помітний спротив у національно свідомої львівської інтелігенції.

Я. Вощак на противагу іншим тогочасним диригентам львівського оперного театру, здійснив ряд постановок українських класичних і сучасних музично-театральних вистав, природно поєднуючи національні та універсальні мистецько-естетичні пріоритети. Окреме місце в дисертації присвячене прочитанням диригентом численних музично-театральних зразків світового репертуару. Різноманітність стилів і жанрів вистав, які здійснив Маестро, вражає: під його батутою світло рампи у Львові побачили опери Дж. Верді, Ж. Бізе, Ш. Гуно, Б. Сметани, С. Монюшка, О. Бородіна, М. Мусоргського, П. Чайковського, Дж. Пуччіні, Е. д'Альбера, Г. Крейтнера, С. Прокоф'єва; балети Л. Деліба, Ц. Пуньї, П. Гертля, Л. Мінкуса, А. Адана, Е. Гріга, М. Римського-Корсакова, П. Чайковського, Л. Ружицького, Р. Глієра, Д. Клєбанова, А. Спадавеккіа, М. Чулакі, Ю. Бірюкова, Г. Сінісало, балетні вистави на музику Ф. Шопена, М. Равеля, Дж. Гершвіна та ін., що із солісткою ? Н. Слободян, згодом народною артисткою України, ? мали колосальний успіх у публіки.

Водночас в роботі розглядається об'ємніший контекст музично-театрального життя міста. Із творчими звершеннями Львівського театру опери та балету в 1940 ? 60_х рр. також пов'язані імена диригентів М. Колесси, А. Солтиса, Г. Рісмана, О. Пресіча, О. Ковальського, С. Арбіта, Л. Гончара, Г. Орлова, І. Лацанича, Е. Гульбіса, Ю. Луціва та ін.

У 1953 р., що символічно співпало з початком «хрущовської відлиги», Я. Вощака призначили головним диригентом Львівського державного театру опери і балету, невдовзі головним режисером стає Я. Гречнєв, художником ? Ф. Нірод, що утворюють міцне мистецьке ядро колективу. У 1950-х рр. заклад став одним із кращих в Україні й у цілому колишньому СРСР. У 1956 р. театру присвоєно ім'я І. Франка, в 1961 р. він одержав статус академічного.

У 1963 р. Я. Вощак з особистих міркувань та через надто пильну увагу партійних органів до своєї праці, переїхав до Одеси, де на той час головним диригентом працював М. Покровський. Тут Я. Вощак поставив оперу Ю. Мейтуса «Донька вітру».

У підрозділі 2.2. «Співпраця Я. Вощака та А. Кос-Анатольського в постановці опер і балетів композитора» доводиться, що активно працюючи у сфері українського музичного театру, Я. Вощак з особливим пієтетом звертався до національної спадщини та всіляко пропагував і заохочував сучасних композиторів поповнювати музично-театральний репертуар. Найбільш тривалою і успішною була творча співпраця з Анатолем Кос-Анатольським. Маестро здійснив першопрочитання балетів «Хустка Довбуша» (1951), «Сойчине крило» (1956), опери «Назустріч сонцю» («Заграва») (1957). В особі Я. Вощака А. Кос-Анатольський знайшов мистця-однодумця, на що звертали увагу критики і рецензенти. Особливо позитивно сприйнявся критикою балет «Хустка Довбуша», в якому справедливо відзначалась колористика гуцульського фольклору і пластика та барвистість виконавського вирішення; поставлена до 100-річчя І. Франка опера «Сойчине крило», попри певне спрощення психологічного змісту оповідання, викликала позитивний резонанс у публіки, великою мірою завдяки натхненному виконанню солістки Н. Слободян, талановитій диригентській інтерпретації Я. Вощака, роботі постановника М. Трегубова, балетмейстера К. Расіна.

Підрозділ 2.3. «Я. Вощак як диригент-постановник у першопрочитанні музично-театральних творів Ю. Мейтуса й В. Кирейка» присвячений виконавському прочитанню опери Ю. Мейтуса «Украдене щастя» (1960), що стала невід'ємним атрибутом під час декад української культури у Москві; першопрочитанню опери «Лісова пісня» (1958), удостоєної диплому лауреата Першої української театральної весни І ступеня, й балету «Тіні забутих предків» (1960) В. Кирейка.

Починаючи з 1953 р. ситуація в театрі кардинально змінилася, поступово долаючи обмеження сталінської культурної політики щодо «буржуазного націоналізму», що мало позитивні результати для подальшого розвитку українського національного музичного театру. В ці роки маестро підтримує також молодих диригентів, які згодом змінили його за диригентським пультом Львівської опери. Коли Я. Вощак був головним диригентом (1953 ? 1963), в театрі почали творчу діяльність маестро Ю. Луців та І. Лацанич, які продовжили популяризацію національного мистецтва.

Третій розділ «Диригентська культура Ярослава Вощака та європейська музично-театральна класика і спадщина композиторів ХХ століття» розпочинається з аналізу питання «Виконавська інтерпретація класичного музично-театрального репертуару в панорамі творчості Я. Вощака (Воронеж ? Казань ? Мінськ ? Уфа ? Мінськ)» (підрозділ 3.1). Я. Вощак, формуючи українську оперно-симфонічну диригентську культуру у Львові та в Одесі, переніс її головні засади на терени Чечено-Інгушетії, Дагестану, Росії, Татарстану, Білорусії, Башкирії.

Творча біографія Я. Вощака у період діяльності поза межами України позначена плідною творчою співпрацею з видатними диригентами та співаками Н. Рахліном, В. Дударовою, К. Сімеоновим, К. Івановим, Г. Вишневською, М. Амінарішвілі, П. Бурджанадзе, М. Гулєгіною, О. Образцовою, О. Петрусенко. Продовжує маестро і співпрацю з композиторами, здійснюючи прапрем'єри їх творів ? з К. Молчановим («Російська жінка»), Т. Хренніковим («В бурю»), С. Кортесом («Джордано Бруно»), О. Тактакішвілі («Міндія»), з письменником В. Короткевичем при постановці за його повістю опери В. Солтана «Дике полювання короля Стаха».

Притаманне художньому мисленню Вощака тяжіння до розширення традиційного репертуару знайшло відображення в прем'єрних постановках ряду опер на сценах театрів, де він працював: «Борис Годунов» М. Мусоргського у Воронежі (1967 ? 1970), «Сільська честь» П. Масканьї в Казані (1972), «Дон Карлос» (1981) та «Аїда» Дж. Верді, «Кармен» Ж. Бізе в Мінську, «Аїда» та «Дон Карлос» Дж. Верді в Уфі (1982 ? 1983), вперше в СРСР була виконана сценічна кантата «Карміна Бурана» К. Орфа (1983, Мінськ) та ін.

Сучасники відмічали блискучі виконавські прочитання Я. Вощаком балету «Пер Гюнт» з музикою Е. Гріга у власній редакції, опери «Пікова дама» П. Чайковського, творів Дж. Верді, а з колективом Воронезького театру маестро отримав І премію на Всеросійському огляді оперних театрів за виставу «Борис Годунов» М. Мусоргського як кращу постановку року.

Найбільш вагомим періодом диригентської діяльності Я. Вощака після львівського став мінський (1972 ? 1989), де маестро працював головним диригентом, з 1980 р. ? диригентом Білоруського театру опери та балету, закладу з поважними диригентськими традиціями (серед І. Гітгарц, Н. Грубін, М. Шнейдерман, О. Брон, В. Пірадов, Л. Любімов та ін.). Як і в Казані, працював у консерваторії; маестро запрошували в журі Всесоюзного конкурсу диригентів (лауреати Т. Темірканов, В. Гергієв).

У Я. Вощака склалися добрі творчі стосунки з балетмейстером В. Єлізарьєвим. Здійснена у співпраці з ним постановка «Кармен-сюїти» Ж. Бізе ? Р. Щедріна вважалася однією з кращих в СРСР та була окрасою програм на закордонних гастролях.

Серед знакових робіт Я. Вощака в Білорусії ? сценічна кантата К. Орфа «Карміна Бурана», балет А. Хачатуряна «Спартак», що надовго увійшов до репертуару театрів як класика жанру.

В Уфі успіхом була відзначена постановка опери «Дон Карлос» Дж. Верді (1982 ? 1983).

Творчими досягненнями Я. Вощака стали першопрочитання творів сучасних композиторів, що аналізуються в підрозділі 3.2. «Диригентське першопрочитання творів композиторів ХХ ст.». Це опери «Російська жінка» К. Молчанова (1969, Воронеж), «Джордано Бруно» С. Кортеса (1977, Мінськ), «Сива легенда» Д. Смольського (Мінськ), «Салават Юлаєв» З. Ісмагілова (1982 ? 1983, Уфа), балети «Дві легенди» («Зюгра» і «Нжері») Н. Жиганова (1970 ? 1972, Казань).

Виконавиця ролі Насті в опері «Російська жінка» у Воронежі, Галина Поліванова, народна артистка України, згадувала, що, опрацьовуючи повість Ю. Нагібіна, Я. Вощак, С. Штейн і К. Молчанов віднаходили нові варіанти драматургічної концепції сучасного музично-театрального дійства. Творчим здобутком у Мінську стало першопрочитання творів «Джордано Бруно» С. Кортеса та «Сива легенда» Д. Смольського, які театр представив на гастролях у Москві.

У підрозділі 3.3. «Між музично-театральними періодами: творення симфонічної культури у Грозному» розглядаємо період роботи маестро з симфонічним оркестром Чечено-Інгушетії в 1965 ? 1967 рр. Я. Вощак проявляє непересічний талант не лише оперного, але й симфонічного диригента, ставши керівником філармонічного оркестру, який він сам і створив, і який утвердився в подальшому як повноцінний професійний колектив. За неповних три роки було виконано увертюри «Леонора № 3», «Фіделіо», «Коріолан» Л. ван Бетовена, «Путівник по оркестру» Б. Бріттена, твори Ф. Шуберта, Ф. Мендельсона, Дж. Верді, Дж. Россіні, К. М. Вебера, Ф. Ліста, Р. Вагнера, Й. Штрауса, Я. Сібеліуса, П. Чайковського, С. Рахманінова, А. Хачатуряна та ін. В концертах, що проводились під його орудою, звучала західноєвропейська і російська музика, реалізувались тематичні програми, в яких прозвучала вся симфонічна музика М. Глінки. Я. Вощакові найбільш близькою була симфонічна музика П. Чайковського (майже всі симфонії) і С. Рахманінова («Симфонічні танці», «Дзвони»), отож їх твори переважали у програмах Грозненського оркестру. Крім того, були виконані П'ята, Сьома, Одинадцята симфонії Д. Шостаковича, окремі твори С. Прокоф'єва та ін.

Я. Вощак здійснив першопрочитання творів чечено-інгушських, дагестанських композиторів, часто написаних спеціально для його колективу: «Героїчна симфонія», симфонічна поема «Легенда гір», «Гомар» У. Бексултанова; балет «Горянка», симфонічні твори М. Кажлаєва; вокально-симфонічний цикл «Із чечено-інгушської народної поезії», кантата «Гірські пісні» А. Шахбулатова; твори А. Дімаєва. Це перші професійні чечено-інгушські й дагестанські композитори і перше професійне виконання творів, записане під орудою Я. Вощака на платівки московським радіо.

Для виконання концертів до Грозного приїжджали солісти Л. Коган, М. Козолупова, Г. Нейгауз, що вперше виконав у цьому місті «Рапсодію в стилі блюз» Дж. Гершвіна, С. Ріхтер, Е. Гілельс, Д. Шафран, Я. Слободкін. Я. Вощак багато і вельми успішно співпрацював і з молодими виконавцями.

Творчі здобутки Я. Вощака свідчать: маестро належить до когорти мистців, які здійснили художні відкриття, створюючи «прем'єрні інваріанти виконання» (О. Пилатюк), що стали еталоном для наступних інтерпретацій.

Психологічний портрет мистця змалювали в четвертому розділі «Естетико-психологічні засади диригентської творчості: феномен маестро Вощака». У підрозділі 4.1. «Виконавська інтерпретація у творчості диригента: теоретичний аспект» основний акцент зроблено на окресленні понять диригентської інтерпретації, виконавського стилетворення, художнього відкриття, першопрочитання. Осмислено поняття диригентської творчості як унікальне поєднання високого рівня розвитку диригентського мислення й емоційно-вольової сфери особистості диригента (Г. Макаренко); процес інтерпретації як «вживання» у художній світ твору (В. Москаленко); «аполонічного» й «діонісійського» архетипів (О. Катрич); феномену першовиконання (О. Пилатюк).

У підрозділі 4.2. «Я. Вощак як диригент пізньоромантичного типу» виокремлено наступні аспекти.

Аспект перший ? тип диригента в залежності від переважаючих методів роботи (за Г. Дехантом ): 1) що на чисельних репетиціях до найдрібніших деталей опрацьовують нотний текст і втілюють його у точній відповідності до власного задуму; 2) що початково включають у свою концепцію індивідуальні виконавські трактування, узгоджуючи та синтезуючи їх протягом декількох репетицій, методи яких адресовані творчо ініціативному оркестру. Я. Вощак у процесі роботи був вимогливим і безкомпромісним; ретельно опрацьовував партитури; тонко відчував образ і допомагав у його створенні солістам; відрізнявся цілковитою самовіддачею в роботі й умінням втягнути у творчий процес виконавців; був головним інтерпретатором творів, проявляючи деякі риси авторитарності, але разом з тим ніколи не ігнорував переваг колективної творчості. При деякому переважанні рис, характерних для першого типу диригентів, Я. Вощакові були притаманні риси обох типів, і в цій всеохоплюючій багатогранності ? один з головних секретів успіху маестро.

Аспект другий ? тип диригента за відношенням до колективу (за В. Рожком): диригент-вождь, -ментор, -батько, -партнер. Я. Вощаку притаманні психологічні особливості типу «диригент-вождь» у поєднанні з типами «диригент-партнер» (у співтворчості, в бережливому ставленні до особливо талановитих артистів) і «диригент-ментор» (яким диригент став для мистців, яких спрямував у творче життя: Я. Вощак був у числі наставників диригентів С. Турчака, І. Лацанича, співака З. Бабія в Україні, диригента М. Колядки й багатьох співаків в Білорусії).

Аспект третій ? переважаючі етапи спілкування диригента з колективом (за Л. Сідєльніковим): 1) внутрішнє осягнення партитури, створення гнучкого репетиційного плану та ідеальної моделі інтерпретації твору у своїй свідомості; 2) зовнішня сторона діяльності диригента в період репетиційної роботи, пов'язана з передачею колективу своєї концепції твору; 3) втілення диригентом і колективом інтерпретації твору в процесі виконання перед слухачем. Я. Вощак диригував найчастіше напам'ять; вивчав відомі партитури, слухаючи платівки та створюючи свій варіант інтерпретації, щодо якого маестро був безкомпромісним. Перший етап у роботі диригента, який володів феноменальною пам'яттю, проходив дуже швидко, а власне репетиційна робота здійснювалася на другому етапі й була наповнена справжньою творчістю.

Четвертий аспект ? прояви естетико-психологічного фактору гармонії та морально-естетичних волі й катарсису як основоположних у творчості диригента (за Г. Макаренком) ? описаний у підрозділі 4.3. «Пасіонарність творчої особистості Я. Вощака». Завдяки тонкому відчуттю гармонії та іншим природнім хистам і багаторічному музично-театральному досвіду маестро створював «ідеальну внутрішню модель» інтерпретації твору і, завдяки винятковій силі волі, як правило, добивався реалізації цієї уявної моделі. Окремо звертається увага на концепцію катарсису в художній діяльності маестро, яку він окреслював лише крізь призму пошуку і знаходження контакту зі слухацькою аудиторією.

У Висновках узагальнено періодизацію творчої біографії маестро:

перший музично-театральний період ? український (1940 ? 1965), який складають:

а) етап творчого становлення у Львові (1940 ? 1944, хормейстер, диригент);

б) перший зрілий львівський етап (1944 ? 1953, диригент);

в) другий зрілий львівський етап (1953 ? 1963, головний диригент);

г) одеський етап (1963 ? 1965);

проміжний між музично-театральними періодами етап симфонічної диригентської практики ? грозненський (1965 ? 1967) із гастрольною діяльністю в Дагестані;

другий музично-театральний період ? воронезько-казанський (1967 ? 1972) ? з етапами:

а) воронезьким (1967 ? 1970);

б) казанським (1970 ? 1972);

третій музично-театральний період ? мінський (1972 ? 1989), в якому виділяємо:

а) етап творчого розквіту в Мінську (1972 ? 1980, головний диригент);

б) завершальний етап творчості диригента (1980 ? 1989, в якому вирізняємо етап співпраці з Башкирським театром (1982 ? 1983).

Вказується, що диригентське становлення й подальша діяльність Я. Вощака відбувалися поза межами певної виконавської школи, та високопрофесійне музичне середовище, представлене українськими мистцями, що отримали українську та австро-німецьку школу ? Л. Туркевичем, Я. Барничем, празьку школу ? М. Колессою, київську школу з впливом петербурзьких традицій ? М. Гончаровим і М. Покровським, а також австрійським маестро Ф. Вайдліхом і німецьким диригентом А. Коппом, дозволило Я. Вощакові без спеціальної диригентської освіти освоїти навички високопрофесійного прочитання творів світової класики. Окрім того, українські традиції, втілені у Львівському театрі опери і балету диригентами Л. Туркевичем, Я. Барничем, М. Колессою, режисерами Й. Стадником і В. Блавацьким, Я. Вощак продовжить в умовах радянської системи та передасть національні засади творчості наступникам, насамперед, Ю. Луціву й І. Лацаничу.

Я. Вощак ? мистець, який, об'єднавши у своєму індивідуальному диригентському почерку вплив декількох професійних шкіл, зробив значний внесок у розвиток оперно-симфонічної диригентської культури другої половини ХХ ст. і сприяв активному входженню у виконавську практику низки творів композиторів-сучасників, більшість з яких є надбанням золотого фонду музичного театру. Це здійснені у Львові першопрочитання балету «Сойчине крило» (1956) та опери «Назустріч сонцю» („Заграва”) (1957) А. Кос-Анатольського, опери «Лісова пісня» (1958) й балету «Тіні забутих предків» (1960) В. Кирейка, опери «Украдене щастя» (1960) Ю. Мейтуса, комічної опери «В степах України» (1954) О. Сандлера. Це також творчі досягнення Я. Вощака в наступні періоди ? першопрочитання опери «Російська жінка» К. Молчанова (1969, Воронеж), балетів Н. Жиганова «Дві легенди» ? «Зюгра» і «Нжері» (1970 ? 1972, Казань), опер «Джордано Бруно» С. Кортеса (1977, Мінськ), «Сива легенда» Д. Смольського (Мінськ), «Салават Юлаєв» З. Ісмагілова (1982 ? 1983, Уфа).

Маестро за стилем виконавської інтерпретації представив пізньоромантичний тип диригента, якому були близькі прагнення проникнути в тонкощі людської психології, простежити душевні переживання та розкрити внутрішню суперечливість героїв музично-театральних творів. Для стилю Я. Вощака характерні широке дихання мелодичного розгортання з яскравими кульмінаціями; інтуїтивно точне відчуття темпу, а при тім свобода у виборі темпів; ритмічна дисципліна й штрихова точність; втілення найтонших граней динаміки (особливо градацій pianissimo) та її зміни, винахідливе і колористично багате трактування тембральної палітри.

Маестро Вощак втілив діонісійський музично-виконавський архетип. Мистцеві були притаманні надзвичайні експресія й захопленість процесом творчості, ? до катартичного виснаження у виконанні, та воля в реалізації множинних інтерпретацій. Схильність до «наднапруження», здатність «горіти» самому і «запалювати» до співтворчості оточуючих, дивовижна харизма, що ніби «наелектризовує повітря», ? такі риси складають таємницю «феномену Вощака» ? маестро, постать якого бачимо в ряду особистостей пасіонарного типу в диригентській культурі другої половини ХХ століття.

Диригентські традиції оперних театрів Львова, Одеси, Воронежа, Казані, Уфи, Мінська засвідчують вагомість творчої особистості Я. Вощака, а відтак ? і перспективність подальших наукових досліджень диригентської діяльності мистця.

У Додатках вміщено: перелік основних джерел, в яких подаються відомості про диригента Я. Вощака; матеріали про родовід мистця; перелік оперних і балетних прем'єр, здійснених Я. Вощаком з колективом Львівського театру опери та балету; повідомлення про державні нагороди диригента; вибрані світлини Я. Вощака.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1.Драган О. В. Постать Ярослава Вощака в історії музичного театру другої половини ХХ ст. / Олександр Драган // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського: [наук. журнал]. ? № 3 ? (4). ? 2009. ? Київ, 2009. ? С. 59 ? 68.

2.Драган О. В. Опери та балети українських композиторів у творчій біографії диригента Ярослава Вощака / Олександр Драган // Наукові збірки Львівської державної музичної академії імені М. В. Лисенка. Музикознавчі студії: [зб. ст.]. ? Вип. 18. ? Львів: Сполом, 2008. ? С. 53 ? 64.

3.Драган О. В. Феномен Ярослава Вощака на львівській оперній сцені / Олександр Драган // Наукові збірки Львівської державної музичної академії імені М. В. Лисенка. Музикознавчі студії: [зб. ст.]. ? Вип. 16. ? Львів: Сполом, 2007. ? С. 233 ? 239.

4.Драган О. В. Видатний український диригент ? Ярослав Вощак. Становлення творчої особистості / Олександр Драган // Історія, теорія та практика музично-естетичного виховання: матеріали всеукраїнського науково-практичного семінару студентів, аспірантів, молодих вчених. ? Дрогобич: Посвіт, 2007. ? С. 17 ? 24.

Размещено на Allbest.ru