Ритміка як складова хореографічного виховання дошкільнят

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ХОРЕОГРАФІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Хореографія: поняття, види

1.2 Ритміка як пропедевтичний вид хореографічного виховання дошкільників

1.3 Психофізіологічні особливості дітей 5-6 років

Висновки до 1 розділу

РОЗДІЛ 2. РИТМІКА У ХОРЕОГРАФІЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

2.1 Засоби розвитку рухової діяльності дітей дошкільного віку

2.2 Методика проведення уроків з ритмічного виховання у дитячій школі мистецтв

2.3 Організація занять. Вправи і завдання

Висновок до 2 розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність дослідження. Соціальне замовлення суспільства XXI століття на виховання підростаючого покоління реалізує себе в рамках гуманістичної концепції дошкільної освіти, що передбачає максимальне сприяння становленню дитини як особистості, її гармонійному естетичному та художньому вихованню, що, зокрема передбачає розвиток її рухової активності. Дошкільна освітня установа має забезпечити такі умови, щоб унеможливити диспропорції між інтелектуально-теоретичним, художньо-естетичним, моральним, фізичним та емоційним розвитком особистості.

Дошкільна освіта, будучи першоосновою соціокультурного становлення особистості дитини, у якості змістовної сторони соціалізації дітей актуально та оптимально доцільно передбачає використання одного з видів мистецтва - хореографічне мистецтво, в якому активно дійовим засобом є його художньо-практична складова - ритміка.

Не випадково, що серед великого різноманіття видів хореографічної освіти велике значення має музично-ритмічна діяльність дошкільнят. Її первинними завданням є виховання любові та інтересу до музики, збагачення музичних вражень дітей за допомогою знайомства їх з різноманітними музичними творами, простими музичними поняттями, розвитку навичок у сфері музично-ритмічного руху, розвитку емоційної чуйності, сенсорних здібностей і музичного слуху, відчуття ритму, формування виразності руху, навчання елементарним руховим навичкам, сприяння виникненню і первинному прояву музичного смаку на основі отриманих вражень і уявлень про музику, розвиток творчої активності, самостійності та ініціативності в музично-ритмічному русі.

Величезний виховний і розвиваючий потенціал музично-ритмічної діяльності привертає увагу багатьох дослідників. Проблема музично-ритмічного розвитку дитини порушується у філософсько-естетичній, психологічній, культурологічній, педагогічній літературі, як у вітчизняній, так і в зарубіжній. Зокрема, питання всебічного розвитку засобами хореографії розглядають у своїх працях вітчизняні дослідники О. Васильєва, І. Поклад, П. Горголь, Є. Бєлкіна, Л. Бондаренко, Б. Колногузенко та ін. Проблемам музично-рухового розвитку дошкільників, формуванню в них навичок виконання танців, розвитку творчості під час означеної діяльності присвячено дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених Р. Акбарової, С. Акішева, Н. Ветлугіної, О. Горшкової, А. Зіміної, О. Мартиненко, М. Палавандішвілі, А. Шевчук та ін. Учені підкреслюють, що у процесі активної певним чином організованої рухової діяльності дитина пізнає світ: рухаючись під музику, вона вчиться адекватно повнішому її сприйняттю, завдяки чому отримує певні естетичні враження від сприймання музичних творів. При цьому в дітей розвивається загальна музикальність, творча уява, поступово формується художній смак, що закладають основи спеціальних здібностей щодо подальшої можливості самореалізації у хореографії.

Проблемі музично-рухового розвитку старших дошкільників присвячено дисертаційні дослідження українських науковців - А. Шевчук «Вплив українських музично-хореографічних традицій на музично-руховий розвиток старших дошкільників», О. Мартиненко «Педагогічні умови формування хореографічних умінь дітей 5-6 років у дошкільних закладах». Ці автори обґрунтовують методику формування хореографічних умінь у процесі музично-рухової діяльності, доводячи гармонізуючий вплив таких занять на загальний розвиток старших дошкільників. Серед останніх наукових досліджень слід назвати також працю О. Багінської «Особистісно орієнтоване навчання руховим діям дітей 5-6 років в умовах дошкільного навчального закладу», де розглядається специфіка проведення занять з ритміки в умовах дошкільного освітнього закладу.

Музично-ритмічний розвиток особливо важливий для дошкільників, оскільки саме в цей час відбуваються суттєві фізіологічні, психологічні і соціальні зміни. Розвивається естетичний смак, культура поведінки та спілкування, художньо-творча і танцювальна здібності, фантазія,пам'ять, розширюється світогляд. Музично-ритмічний розвиток у свою чергу, сприяє правильному фізичному розвитку та зміцненню дитячого організму. Таким чином, заняття з ритміки спрямовані на виховання організованої, гармонійно розвиненої особистості. З огляду на значний розвиваючий потенціал музично-рухового розвитку дошкільників, цей вид педагогічної діяльності останнім часом дедалі більше привертає увагу науковців.

Очевидно, що проблема використання музично-рухової діяльності для гармонійного розвитку дітей дошкільного віку на сьогодні є однією з найбільш актуальних у дошкільній педагогіці й активно розробляється вітчизняними вченими. Однак практичні аспекти роботи з музично-рухового розвитку старших дошкільників ще потребують більш глибокого вивчення.

Актуальність означеної проблематики і водночас недостатня розробка окремих її аспектів зумовили вибір теми дослідження: «Ритміка як складова хореографічного виховання дошкільників».

Об'єкт дослідження: хореографічне виховання дітей дошкільного віку у процесі занять ритмічною гімнастикою.

Предмет дослідження: ритмічна складова у хореографічному вихованні дітей 5-6 років у дитячій школі мистецтв.

Мета дослідження: розкрити педагогічні умови виховання дітей дошкільного віку в процесі занять ритмічною гімнастикою.

Завдання роботи:

- дослідити питання впливу ритмічної гімнастики на процес хореографічного виховання дошкільників у спеціальній літературі;

- здійснити теоретичний аналіз сутності розвитку ритмічної гімнастики;

- виявити основні принципи навчання дітей мистецтву хореографії;

- проаналізувати особливості формування координаційних здібностей у дітей дошкільного віку.

- охарактеризувати вікові та психологічні особливості дошкільнят.

- визначити та описати педагогічні умови хореографічного виховання дітей старшого дошкільного віку

Для вирішення поставлених завдань було використано такі методи дослідження:

- аналіз наукової та методичної літератури із проблеми дослідження;

- цілеспрямоване педагогічне спостереження;

- аналіз змісту учбової документації;

- порівняння, синтез, узагальнення.

Методологічну та теоретичну базу дослідження складають: Теорії розвитку особистості (Л.С. Виготський, А.М. Леонтьєв, А. Маслоу та ін.), теорії естетичного виховання (Е. Жак-Далькроз, Б.М. Неменський, К. Орф, Платон, Р. Штайнер, та ін.) теорія діяльності (А.М. Леонтьєв), основні положення гуманістичної педагогіки (Ш.А. Амонашвілі, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський та ін.), теорії організації та проведення науково-педагогічного дослідження (Ю.К. Бабанський, В.И. Загвязинський, В.В. Краевський, та ін.), концепції особистно-ориєнтованого підходу у навчанні (М.А. Алексєєв, В.В. Сєріков, И.С. Якиманська та ін.),теорія відновлюваної медицини (О.М. Разумов), теорія онтогенопатії - медицини розвитку (М.Л. Лазарєв), методика і технології навчання та виховання професійного танцівника (А.Я. Ваганова, М.І.Тарасов, Р.В.Захаров та ін.); положення Л.П. Стрєлкової про параметри емоційної сфери дитини; (Н.О. Аксаріна, О.Г. Бабанова, М.П. Денисов, О.В. Запорожець, Н.А. Менчинська, Я.З. Неверович, Т.О. Родіна, А.Г. Рузька, О.О. Смирнова, В.Г. Утробина та ін.); положення про природу та вікові особливості емоцій(Л.С. Виготський, А.М. Леонтьев та ін.); положення про фактори, що впливають на зміст і засоби вираження емоційних станів дошкільнят (М.И. Лисина та ін.); принципи практичної психології.

Структура та обсяг роботи: магістерська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного з розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг роботи 84 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ХОРЕОГРАФІЧНЕ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

ритміка дошкільний хореографічний

1.1 Хореографія: поняття, види

Робота педагога-хореографа з дітьми становить собою навчально-педагогічний процес, у ході якого вирішуються навчальні та виховні завдання. Цьому сприяють особливості хореографічного мистецтва, що дає величезний матеріал для пізнання життя.

Як констатують дослідники, «виникнення ідеї виховання мистецтвом припадає ще на часи давніх цивілізацій... З розвитком суспільства та більш глибокого розуміння процесу виховання мистецтво розглядається як засіб формування особистості» [10, с. 60]. Виховну й розвиваючу роль відіграє й мистецтво танцю. Про великі можливості хореографічного мистецтва для формування особистості в різні часи писали Г. Березова, К. Василенко, Г. Березова, О. Голдрич, А. Кривохижа, А. Тараканова, В. Шевченко, А. Шевчук. Всі вони аргументовано доводять, що танець утверджує силу емоційного впливу мистецтва, радість відкриття прекрасного й дивовижну енергію творчості [4; 11; 23].

Особливе значення мають заняття хореографією для дітей. Як зазначають дослідники, танець, а також пов'язані з ним ігри, рухові вправи, співи тощо, розвивають розумові й фізичні здібності дітей, їхні почуття та творчу фантазію [27; 77; 90; 91 та ін.].

У хореографії найбільш типізовано проявляється природа мистецтва, де обов'язковими є такі його компоненти, як художня узагальненість і символіка з певною присутністю казковості і фантастичності.

Танцювальні рухи, жести і пози - це все є хореографічним кодом-текстом. Хореографічна лексика - це основа хореографічного твору, у ній проявляються темперамент, характер того чи іншого народу. Кожен рух, жест, поза є результатом думок і почуттів людини, в яких відображається сутність певної дії або цілого твору. Лексику танцю складає набір жестів, рухів, поз, комбінації та рекомбінації яких визначають зміст і своєрідність образу певного типажу конкретного танцю, що складає поняття «хореографічний текст».

Як наголошують науковці, мистецтву хореографії властива багатофункціональність. Вона проявляється в естетичній, психофізіологічній, виховній, освітній, пізнавальній, інформативній, комунікативній, соціально-емоційній, мотиваційній, організуючій, просвітницькій, культурологічній, культуротворчій, гедоністичній, релаксаційній та інших функціях [90, c.65].

У поняття «хореографія» входять не лише власне танці - народні, побутові, класичні. Аутентичне тлумачення поняття «хореографія» - це синтетично танцювальне мистецтво у всіх його різновидах. Термін «хореографія» грецького походження (chorea - пляска, grapho - пишу). Ним узагальнено називають все, що відноситься до мистецтва танцю. Хореографія - це змістовний рух. Танець - специфічний прояв думок і почуттів засобами умовних рухів (па), жестів і поз, це сукупність організованих та художня семіотика виразних рухів, підпорядкованих загальному ритмотворчому конструкту і втілених у логічно завершену художню форму. Танець виконується під музику, з якої й черпає свій зміст. Разом з цим, можуть бути танці, які виконуються і без музики. Наприклад народний турецький танець «Килич-Калкан», що виконується с мечем та щитом,удари яких замінюють музичний ритм.

Водночас «танець - це картина, в якій колір, рух і навіть мовчання об'єднані в одне ціле» [42, c.7].

Із розмаїттям виховних функцій пов'язаний розвивальний потенціал мистецтва танцю та його педагогічний вплив на дитину. Як наголошує А. Шевчук, «хореографія не може конкретно, як поетичне слово, виражати думки людини. Але вона через музику і виражальну пластику, через зміст і сюжет з особливою силою впливає на емоції та почуття, отже - стає засобом виховання особистості загалом» [90, c.65].

Для поповнення лексичного багажу балетмейстера застосовується засоби варіювання хореографічної лексики. Варіювання - це зміна елементів руху або пластичного мотиву: темпу, ритму, малюнку, зміна графіки руху. Існують три ступені варіювання:

1. Варіювання темпу та ритму (темп один, а ритм руху змінюється).

2. Варіювання графіки руху (коли до основи простого руху додається новий елемент і доповнює цей рух, змінюючи його характер та структуру, але обов'язково залишаючи незмінною основу руху).

3. Варіювання за принципом (сюди входить варіювання будь-якого руху).

Як наголошують дослідники, хореографія - мистецтво синкретичне, і тому музика є невід'ємною і одною з найяскравіших та найбільш виразних складових цього виду мистецтва. Музика - це вираження певного образу через звуки. Хореографічна лексика тісно поєднується з музикою. При виконанні руху важливе значення має його зв'язок з метроритмічною будовою музичного супроводу, його темпом, динамікою тощо [4; 23; 27; 77; 90; 91 та ін.].

Ритм - це рівномірне чергування сильних та слабких долей у їхній часовій послідовності, певно закономірна паузація/акцентуація , елементів, що сприймаються чуттєво. Ритмом називають також чергування рухів людського тіла (від грецького rutmys - текти). Ритм відіграє важливу роль у хореографічному мистецтві. Так, певна ритмоформула вже сама по собі характеризує різновиди українських народних танців (гопак, кадриль, полька, коломийка тощо), інші танці різних напрямків хореографії - спортивно-бального, модерного та ін. [49, с. 9-10].

Темпом називають швидкість руху (повільно, помірно, швидко). Ритмоформула певного руху - це не випадкове сполучення тих чи інших пластичних елементів, а закономірність, в якій відчувається найтісніший внутрішній зв'язок між хореографічним па та музичним супроводом.

Мистецтво хореографії базується на музично-організованих, умовних, образно-виразних рухах людського тіла. Початки образної виразності притаманні людській пластичності і в реальному житті: в тому, як вона рухається, жестикулює, пластично реагує на дії інших; в цьому виражається особливості її характеру, відчуттів. Такі «розмовні», характерно-виразні елементи, народжені в реальному житті, прийнято називати пластичними інтонаціями або пластичними мотивами.

Пластичний мотив - найменша структурно-тематична одиниця танцю, складається, як правило, з кількох жестів, поз, рухів, може включати також елементи малюнку танцю. Пластична ідея почерпнута у спостереженнях за дійсністю і носить зображальний характер або може виникати як результат узагальнення та типізації ряду явищ, що належить внутрішньому духовному світу людини, в них (пластичних інтонаціях або мотивах) коріняться витоки образної природи хореографії.

У фахівців часто виникають розбіжності думок щодо того, чи варто хореографії зливатися з музикою в унісон, чи тільки координуватися з нею у загальних рисах або ж створювати контрастний контрапункт. Це питання має різноманітні відповіді залежно від типу школи, жанру та індивідуальності балетмейстера, його конкретних рішень при створенні хореографічного твору чи персонажів. Пошук танцювальних сценічних рухів, одночасно оригінальних і свіжих, які б відповідали сюжету та ідеї твору потрібно шукати в самій музиці.

На сьогодні в хореографічному мистецтві представлені такі види танців:

1) класичний;

2) народний;

3) бальний;

4) сучасний.

Класичний танець - це стійка система виражальних засобів хореографічного мистецтва на основі поетично-узагальненого трактування сценічного образу. Класичний танець - це головна «пластична мова» і головний визначальний засіб балету. Розвиваючись протягом довгого часу, він набув чітких, канонічних форм, став стрункою системою, що склалася на основі елементів народних танців різних епох.

Народний танець - один із найдавніших видів хореографічного мистецтва, який формувався та розвивався під впливом географічних, історичних і соціальних умов життя певного народу. Він конкретно виражає стиль і манеру виконання кожного народу й невідривно пов'язаний з іншими видами мистецтва, головним чином з музикою.

Бальний танець - одна із побутових форм хореографії, яка служить для масової розваги і виконується парою або великою кількістю учасників на танцювальних вечорах (балах). Термін «бальний танець» появився в епоху Відродження.

Сучасний танець - «танець вільного тіла». Він виник наприкінці ХІХ -на початку ХХ століття і на сьогодні має багато напрямків: джаз, модерн, контемпорарі та ін.

Танці, які побутують в Україні, можна поділити на три основних жанри:

- танці хороводного плану (веснянки, купальські хороводи та інші)

- побутові танці (гопак, козачок, кадрилі, гуцулки, коломийки та інші)

- сюжетні танці - відтворення явищ природи, народного побуту, тема праці, народна героїка тощо.

Ці жанри виділяються також в народно-сценічному танці.

На основі сказаного вище можемо зробити висновок, що танець є надзвичайно багатим джерелом естетичних вражень дитини, формує її художнє «Я». Вирішення такої проблеми, як становлення хореографічних умінь у дітей дошкільного віку, може здійснюватися на основі поєднання поліхудожнього, типологічного і партісипативного підходів, відповідно до принципів позитивної мотивації хореографічної діяльності, комунікативного партнерства і співпраці, ситуативностi та толерантності, що забезпечують її методичну багаторiвневість і ієрархічний характер за рахунок структурного взаємозв'язку і концептаульноi єдності. Інтеграція таких підходів має значний теоретично-методичний потенціал для становлення хореографічних умінь у дітей дошкільного віку і сприяє оновленню його форм, методів і змістовних аспектів.

Аналіз джерел із обраної проблематики також дає змогу зробити висновок про те, що основними функціями методики становлення хореографічних умінь дошкільників є:

1. Виховання стійкого інтересу до занять хореографією, яке проводиться на основі розвитку інтересу до історії культури, мистецтва, навколишнього світу.

В основі виховання стійкого інтересу до хореографії, як до одного з напрямів мистецтва, необхідно відстоювати поліхудожнiй підхід, який дає змогу дитині осягнути природу танцю в комплексній взаємодії з іншими видами мистецтв. Кожна дитина має здібність до сприйняття різних видів мистецтва. Вона сприймає світ в художніх образах, які виникають в її фантазії та уяві. Кожна дитина здатна творити у будь-якому рiзновидi мистецтва. Виховання стійкого інтересу до занять хореографією можливе за умови цілеспрямованої систематичної роботи з формування системи знань про різноманіття танцювальних напрямів і їх зв'язку з іншими видами мистецтва (образотворчим, музичним, театральним та ін.), формуванню навичок виконання танцювальних композицій різної спрямованості з врахуванням виду (дитячі, народні, бальні, історико-побутові, сучасні), жанру (побутові, казкові, комедійні, фантастичні, ліричні), форми (масові, групові, парні, індивідуальні) та змісту.

2. Виховання загальнолюдських цінностей в процесі занять хореографією.

Базовими основами організації педагогічного процесу в рамках реалізації даної функції є надання кожній дитині оптимальної емоційної, пізнавальної і рухової активності, довірливе спілкування, позиція співпраці по відношенню до дітей та надання кожному права на позитивну свободу в поведінці й діяльності. Також важливо враховувати принцип забезпечення успіху дітям в організацйно-пізнавальній і творчій діяльності, а також принцип урахування вікових і гендерних особливостей і можливостей дітей при виборі методів роботи з ними.

3. Комплексне виховання дошкільнят у процесі занять хореографією.

Основою хореографічної діяльності є танець, особливістю якого є два компоненти: духовно-культурний (естетичний) і тілесний (фізичний). Заняття з танців не лише вчать розуміти і створювати прекрасне, вони розвивають образне мислення і фантазію, сприяють гармонійному пластичному розвитку. Багатофункціональні можливості танцю дають змогу залучати до хореографічної діяльності всіх дітей з метою їх всебічного і гармонійного розвитку. Проте в сучасній системі дошкільної освіти значення хореографії, на жаль, недооцінюється. Така ситуація обумовлена недостатньою кількістю наукових розробок у сфері дитячої хореографії. Дослідженими є лише окремі аспекти проблеми: музично-ритмічний розвиток дітей, залучення їх до творчості під час танцювальної діяльності, використання національних музично-хореографічних традицій у музично-руховому розвитку дошкільників, поліхудожній підхід до освоєння дітьми образної природи хореографії. Хореографія також розглядається як один з допоміжних засобів фізичного, розумового, етичного виховання дітей дошкільного віку. Комплексна технологія масового залучення дітей до танцювальної діяльності відсутня. Водночас, на наш погляд, саме технологія комплексного хореографічного виховання дасть змогу максимально ефективно вирішити проблему становлення хореографічних умінь дошкільнят.

1.2 Ритміка як пропедевтичний вид хореографічного виховання

Проблемам музично-рухового розвитку дітей, розвитку їх творчої діяльності присвячено дослідження Р.Т. Акбарової, Н.О. Ветлугіної, А.М. Зіміної та ін. Науковці наголошують, що, рухаючись під музику, дитина має всі можливості для формування творчої уяви та художнього смаку; в неї поступово формуються спеціальні здібності музично-рухового виконавства. У свою чергу, Л.Виготський, Д.Ельконін, Ю.Самарін акцентують на тому, що інтерес до цього мистецтва, здібності до нього виникають у дитини не від народження, а формуються під впливом середовища, умов суспільного життя, під впливом виховання.

Зміст хореографічної діяльності дітей дошкільного віку становить: 1) діяльність сприймання і ознайомлення з особливостями музично-хореографічного мистецтва, зі спеціальною мовою музично-рухового образу; 2) дитяча художньо-практична діяльність у двох її проявах - музично-хореографічного виконавства і виконавської музичного-хореографічної творчості [90,13].

Основними завданнями предмета ритміки є:

- виховання сприйняття характеру музики;

- розвиток музичних уявлень та творчої активності;

- виховання почуття ритму, музично-ритмічної пам'яті; - свідоме засвоєння дітьми метроритмічної структури музики [71, с.3].

Як вказують науковці (О. Багінська, Т. Дмитренко, М. Заброцький, О. Мартиненко та ін.), у процесі роботи над рухами під музику формується художній смак дітей, розвиваються їхні творчі здібності. Таким чином, заняття ритмікою спричиняють різнобічний вплив на дітей, сприяючи вихованню гармонійно розвиненої особистості.

За допомогою музично-ритмічних і танцювальних рухів розвиваються хореографічні уміння, які дослідники визначають як «здатність дитини виконувати танцювальний рух за умови зосередження уваги на образно-змістовій, технічній та музичній деталях ще не засвоєної дії» [49, с.9].

Поняття «ритмічна гімнастика» запровадив швейцарський композитор, професор Женевської консерваторії Жак Далькроз (1865-1950 рр.), який розробив для своїх учнів систему ритмічних завдань з метою розвитку у музикантів слуху і відчуття ритму. Ритмічна гімнастика (ритміка) - це система музично-ритмічного виховання, метод якої полягає в розвитку почуття ритму - відчуття часу, тобто розвитку координації між нервовою та м'язовою діяльністю людини, що допомагає досягти автоматизму в найбільш складних рухах, сприяє розвитку уваги і пам'яті. Витоки цього виду рухової діяльності людини відносяться до античного світу, періоду, коли були поширеними вправи для формування гарної постави, ходи, сили і витривалості воїнів. Про це переконливо свідчать зображення на старогрецьких вазах, де виразно видно німф у танці.

Комфортність, що поступово проникала в побут людей, науково-технічний прогрес у сфері виробництва, а в цілому зменшення рухової активності людей (гіподинамія) стимулювали у кінці ХIХ - на початку ХХ століття появу різних напрямів організованої рухової діяльності людей. До кінця XIX століття сформувалися і отримали популярність національні системи гімнастики. Німецька система Фрідриха Л. Яна, шведська - Петера і Яльмара Лінгів, французька, створена Франсиско Аморосом, і, нарешті, система чеського професора Мирослава Тірша позитивно вплинули на гімнастичний рух в цілому. Зокрема, у французькій школі гімнастики, а потім і в чеській з успіхом стали застосовувати музику при виконанні вправ, що практикується і в сучасній ритмічній гімнастиці.

У другій половині XIX - на початку ХХ століття намітилися позитивні тенденції в розвитку теорії та практики фізичного виховання. У цей період разом з названими вище системами гімнастики створюються нові ритмічні і пластичні школи та системи. На їх появу і зміст помітно вплинула діяльність і праця великого російського анатома, педагога і лікаря П.Ф. Лесгафта (1837-1909). Саме він вперше сформулював завдання виховання гармонійно розвиненої особи у своїй книзі «Керівництво з фізичної освіти дітей». Він першим звернув увагу на значення м'язових відчуттів, пов'язаних з мірою напруги. Усі ці положення П.Ф. Лесгафта тією чи іншою мірою реалізуються в сучасній ритмічній гімнастиці. Адже для виконання тонких за координацією пластичних рухів величезне значення надається наявності набутого м'язового почуття, умінню регулювати міру напруги м'язів, а також здатності розподіляти свої рухи в часі та просторі.

Помітною віхою на шляху до становлення сучасної ритмічної гімнастики стала система гімнастики француза Ж. Демені (1850-1917), в якій він окремо виділив засоби, рекомендовані для занять з дівчатами. Слід підкреслити, що, на думку дослідників, погляди Ж. Демені дуже свіжі й в усій повноті відображають сучасну, технологічно вірну ритмічну гімнастику.

На формування ритмічної гімнастики суттєво вплинули ритмічні школи Європи. Як система музично-ритмічного виховання, ритміка була створена Емілем Жак-Далькрозом. Розпочавши з допоміжного методичного прийому на уроках сольфеджіо, суть якого полягала в тому, що учні повинні були «відплескувати» музичний ритм, він розвинув свою систему ритмічної гімнастики. Популярність системи Далькроза була такою, що до 1914 року в Європі, Америці, скандинавських країнах і в Росії вже були інститути, численні курси, групи ритмічної пластики, що проводили свої заняття саме за цією системою. Зміст програм Далькроза був великим. При цьому провідною дисципліною була ритмічна гімнастика. Учні навчалися виконувати найрізноманітніші ритмо-малюнки так, щоб рух співпадав з кожним звуком. З цією метою, залежно від музичного темпу і ритму, використовувалися хода, біг, стрибки, прискорені або уповільнені рухи. Ідеї гармонійного виховання Далькроза знайшли яскраве відображення в діяльності і спадщині найбільшої танцівниці початку ХХ століття Айседори Дункан (l878-1927 рр.). Зразком своєї творчої діяльності А. Дункан вважала ґрунтовно вивчене і улюблене нею мистецтво древніх греків - танець. При цьому вона стверджувала, що це танець майбутнього. Серед прихильників мистецтва Дункан були глядачі усіх континентів. Вона заснувала школи танцю в Америці, Німеччині, Франції. Основною спрямованістю їх роботи було гармонійне виховання учнів. У 1912 році в Петербурзі було відкрито курси ритмічної гімнастики С.Волконського. За своїм змістом курси відтворювали діяльність інституту Далькроза в Хеллерау, які прагнули реалізувати ідею єдності інтелектуального та фізичного виховання. Волконський вважав, що ритмічна гімнастика повинна стати основою виховання в сім'ї та школі. Головну увагу він приділяв системі загального виховання, необхідного усім. Майже одночасно з курсами С. Волконського були відкриті аналогічна школа у Москві під керівництвом Н.Г. Александрової, яка у своїй діяльності також сповідувала ідеї Далькроза. У 1919 році в Петрограді відкрилася студія, а пізніше інститут досконалого руху під керівництвом С. Ауер. Разом з пластикою у цьому інституті викладалася ритмічна гімнастика, характерний танець, фехтування, акробатика, верхова їзда та ін. Студентам надавалася можливість випробовувати себе в різних видах рухів, освоїти їх і таким чином отримати всебічне фізичне виховання.

Важливим ступенем розвитку ритмічної гімнастики стала організація в 1932 році доцентури художнього руху в Інституті фізичної культури ім. П.Ф. Лесгафта, яка вирішувала завдання створення програм, що забезпечують систематичну підготовку фахівців з художнього руху. Найбільш яскравими випускниками інституту і доцентури передвоєнного часу стали Т.Т. Варакина, Ю.Н. Шишкарьова, ТЛ. Маркова, Г.А. Боброова та ін., які навіть у роки Другої світової війни не лише виступали в художніх колективах на фронті, а й викладали пластику, ритміку і художній рух у дитячих школах.

Друга світова війна і роки ліквідації її наслідків призупинили розвиток основних напрямів гімнастики в Європі. Черговою і найвизначнішою віхою в розвитку ритмічної гімнастики стало відродження танців і гімнастики в країнах Західної Європи в 70-х роках минулого століття. Цьому багато в чому сприяло видання відомим шведським фахівцем гімнастики Монікою Бекман книги «Джаз-гімнастика».

Проте джаз-гімнастика 70-х років виникла не на порожньому місці. У тій чи іншій формі вона активно розвивалася в США, починаючи з другого десятиліття минулого століття. Європейські класичні рухи відрізнялися певним консерватизмом стосовно завдань джаз-танцю, оскільки вони ґрунтувалися на утриманні статичної або динамічної рівноваги, точному обертанні тіла, стрибках з утриманням певної пози в одному і іншому випадку. Африканські ж рухи в танці будувалися на незалежних один від одного рухах різними частинами тіла, що виконуються як з однією і тією ж швидкістю, розмахом, в єдиному ритмі, так і з різною швидкістю та амплітудою. Особливо помітне місце в ритмо-пластичному напрямку посіла американська кінозірка Джейн Фонду, яка завдяки своїй найвищій руховій, акторській та інтелектуальній підготовленості за допомогою телебачення познайомила з ритмічною гімнастикою мільйони людей.

У сучасній системі ритмічної гімнастики відчувається вплив східноазіатських систем фізичних вправ і, зокрема, гімнастики йогів. Йдеться про застосування елементів гімнастики йогів як засобу психотренінгу в завершальній частині заняття з метою зниження збудження і приведення нервової системи в стан норми. Також особливий імпульс популярності пластичної гімнастики надала система, яку розробили естонські фахівці Е. Ідла, Л .Яансон-Мартіс, Е. Куду та ін. В основу цієї системи закладена так звана «жіноча гімнастика», основним змістом якої є прості елементи художньої гімнастики, балету, пантоміми, що ґрунтуються на органічному зв'язку музики і рухів. Як зазначають фахівці, певною мірою ця напруга відображає узагальнений внутрішній зміст - дух прибалтійських жінок.

Нині фахівцями з фізичного виховання розроблено комплекси і серії вправ з ритмічної гімнастики для дітей дошкільного і шкільного віку, для юнаків, дівчат, для осіб зрілого віку. Вони враховують функціональні особливості людей і їх віку, переважна спрямованість фізіологічної дії вправ передбачає відповідний музичний супровід з різноманітними темпами виконання і кількістю музичних акцентів.

Загальною залишається основна вимога: ритмічність і емоційність музики. З огляду на здатність ритмічної гімнастики емоційно впливати на психіку людини, фахівці лікувальної культури стали вводити її у свою практику за допомогою серійно-інтервального методу, при якому лікувальні комплекси перериваються численними паузами відпочинку.

На сьогодні ритмічна гімнастика становить собою комплекси нескладних загально розвиваючих вправ, які виконуються, як правило, без пауз для відпочинку та у швидкому темпі, визначеному музикою. Музичні ритми сприяють виконанню вправ, пригнічують стомлення, посилюють м'язове задоволення від гри, створюють особливий, радісний настрій.

Такі програми додають широке коло шанувальників різного віку. Величезний емоційний заряд від занять ритмічною гімнастикою є незаперечним явищем, а оздоровче значення позитивних емоцій саме по собі є дуже істотним. На сьогодні ритмічна гімнастика продовжує удосконалюватися, розвиватися, приваблюючи своєю очевидною користю і красою все нових і нових прихильників гарного тіла і здорового духу.

1.3 Психофізіологічні особливості дітей 5-6 років

Увагу багатьох психологів в усьому світі привертають проблеми розвитку дитини 5-6 років. Цей інтерес не випадковий, оскільки дошкільний період життя є періодом найбільш інтенсивного розвитку, коли закладається фундамент фізичного та психічного здоров'я дитини. Від того, у яких умовах воно протікатиме цей період, багато в чому залежить майбутнє дитини. При цьому різні чинники, що впливають на соціалізацію особистості, також закладаються й формуються саме в дошкільний період розвитку дитини.

Вітчизняні психологи Л. Долинська, Т. Кричковська, В. Мухіна, З. Огороднійчук, О. Скрипченко наголошують на вирішальному значенні дошкільного віку для становлення особистості. Вини визначають цей період як час виникнення та становлення особистості, закладення її ціннісного фундаменту, формування первинних світоглядних уявлень [17, 27; 40; 48 та ін].

Педагоги і психологи поділяють період дошкільного дитинства на переддошкільний (3-5 років) та дошкільний (від 5 до 6-7 років) [17, с.36]. Загалом цей період життя розглядається в педагогіці та психології як своєрідне явище зі своїми законами, що в більшості випадків переживається як щасливе, безтурботне, наповнене пригодами і відкриттями життя. Дошкільне дитинство відіграє вирішальну роль у становленні особистості, визначає хід її розвитку на наступних етапах життя людини [27].

Як наголошують вчені, старший дошкільний вік - це вік найбільш стрімкого фізичного і психічного розвитку дитини, початкового становлення якостей і властивостей, які формують її особистість. В цей час завдяки загальному фізичному розвитку дошкільників удосконалюються структура і функції мозку, відбуваються прогресивні зміни вищої нервової діяльності, для якої характерною стає особлива жвавість орієнтувальних реакцій. Розвивається умовне гальмування, посилюється регулятивний вплив кори великих півкуль головного мозку на функціонування підкірки, що зумовлює фізіологічну основу цілеспрямованості й організованості поведінки [17 с. 64].

У вихованні й розвитку дошкільника важливу роль відіграють такі чинники впливу, як сімейне виховання та виховання в умовах дошкільної установи, тому що саме в період дошкільного віку фізичний розвиток стає необхідною умовою, фоном, на якому успішно відбувається всебічний розвиток дитини. Розумовий, моральний, тобто суто соціальний розвиток в цей час набуває високого темпу Дошкільник активно пізнає навколишній світ, хоче розібратися, зрозуміти оточуючі явища та події. В цей період активно розвиваються пам'ять, мислення, мова, уява. При добре організованій педагогічній роботі діти опановують здатністю до умовиводів та узагальнень. Особливо такий вплив важливий в молодшому дошкільному віці, коли психіка дитини перебуває в етапі інтенсивного розвитку і той чи інший вплив на цей процес може вплинути на сприйняття дитиною світу, на її участь у спільній, колективній діяльності, в тому числі на її участь у фізкультурній діяльності групи в умовах дитячої дошкільної установи.

Жвавість розуму, допитливість, гарна пам'ять дають змогу дошкільнику без особливих труднощів накопичувати таку масу інформації, яка в наступні періоди життя навряд чи повториться. Більш того, діти демонструють здатність засвоювати не тільки розрізнені знання, а й систему знань. І якщо, як зазначав Л.С. Виготський, до 3 років дитина вчиться за «власною» програмою, то після 3 років мислення дошкільника вже практично готове до розуміння причинно-наслідкових зв'язків і залежностей, правда, якщо вони представлені в наочно-образній формі. Мислення дітей конкретне, вважають науковці, якщо їм даються конкретні, уривчасті, розрізнені знання. Але якщо давати знання про найпростіші зв'язки і залежності, дошкільнята не тільки засвоюють їх, а й використовують у своїх міркуваннях, умовиводах [19; 20].

Педагоги і психологи зазначають, що допитливість стимулює дитину до дослідницької діяльності, експериментування, до звернень з питаннями до дорослих. За характером питань можна зробити висновок, на якому рівні розвитку перебуває дитина. Перші питання дошкільника пов'язані з бажанням позначити навколишній світ. Тому питання дітей найчастіше починаються з питального слова («Що, хто це?», «Як це називається?»). Але в цей час - період «що і хто» - ще немає питань, що стосуються причинних зв'язків і залежностей. І лише пізніше, приблизно в 4-5 років, починають з'являтися питання з важливим питальним словом «як?» («Як це зробити?») І, нарешті, зі словом «чому?» («Чому сонце світить?», «Чому бабуся плаче?», «Чому вода в морі солона?» тощо). Від тисяч «чому?» Дорослі часто втомлюються, але ці питання свідчать про допитливість дитячого розуму, про бажання дитини пізнати. Якщо ж дорослі не реагують належним чином на її питання, пізнавальний інтерес поступово знижується і змінюється байдужістю. Однак чудовою особливістю дошкільного дитинства є те, що інтерес до пізнання, допитливість мають досить стійкий характер.

Серед об'єктів соціального світу, які пізнає дитина, перебуває й вона сама. Дошкільник виявляє цікавість до себе, до свого організму, до своєї статі, до своїх почуттів, переживань. Психологи називають це розвитком самосвідомості. До старшого дошкільного віку дитина вже досить багато знає про себе, вміє керувати власними почуттями і поведінкою, що сприяє появі довільності поведінки. Дошкільнята люблять фантазувати, вигадувати, щось уявляти. Дитина постійно перебуває у світі образів, які привертають її увагу; малює, вигадує свої пісні тощо. Це дуже добре і корисно для розвитку творчої особистості. Творча дитина, творча особистість - це результат всього способу життя дошкільника, результат його спілкування та спільної діяльності з дорослим, результат його власної активності [17, с.42].

В дошкільному віці у дитини розвивається уява. Матеріалом для уяви служать знання про навколишній світ, які вона отримує. При цьому багато залежить від того, як ці знання засвоюються - тільки шляхом запам'ятовування чи образно, зримо, усвідомлено. І хоча уява малюка значно бідніша від уяви дорослої людини, для особистості, що розвивається, це багатий матеріал для подальшого розвитку інтелекту та емоцій.

Під старшим дошкільним віком розуміється період розвитку дитини 5-6 років. У ці роки відбувається подальший фізичний розвиток і удосконалення інтелектуальних можливостей дитини. Рухи дитини стають вільними, вона добре розмовляє, світ її відчуттів, переживань і уявлень стає багатшим і різноманітнішим.

Нервово-психічний розвиток, на який також важливо орієнтуватися в процесі фізичного виховання й формування здорового способу життя дошкільника, досягає значного рівня. Інтелектуальне поводження дитини значно вдосконалюється. У дітей старшого дошкільного віку процеси збудження переважають над процесами гальмування. Відчуття і сприйняття у них розвиваються інтенсивно і випереджають розвиток мислення.

У віці п'яти-шести років відбуваються істотні зміни і в вищій нервовій діяльності дитини: підвищується роль слів і словесних образів, посилюється і значення усвідомленої дії. У цей період для педагога відкриваються нові можливості щодо реалізації в системи навчання і виховання. Оскільки поведінка дитини - це процес вироблення систем умовних зв'язків і рефлекторних актів, педагогу для правильного здійснення навчального процесу треба знати, які види подразників і форми їх посилення відповідають кожному віку.

Особливість дошкільника і в тому, що він все сприймає через гру. У дітей п'яти-шести років домінує ігровий рефлекс. Ефективним засобом в розвитку, тренуванні й діяльності всіх функцій нервової системи дошкільнят є гра. У грі вони пізнають життя, ігрові прийоми загострюють у них інтерес до об'єкта що вивчається, посилюють увагу, розумову діяльність і емоційну сферу. Цей період у житті дітей - період розвитку фантазії і уяви. Вони все можуть собі яскраво уявити і так само легко «увійти» в образ.

ігрової, а також художньої та трудової. Починає розвиватися навчальна діяльність. Звичайно, головною, провідною діяльністю є гра. Порівняно з тим, як гралася дитина в ранньому віці, можна констатувати, що ігри стали різноманітнішими за сюжетом, за ролями. Тепер вони набагато триваліші. Дитина відображає в грі не тільки те, що бачить безпосередньо у своєму оточенні, а й те, про що їй читали, що вона почула від однолітків і старших дітей. Гра задовольняє потребу дітей у пізнанні світу дорослих і надає можливість виражати свої почуття.

У старшому дошкільному віці діти зіштовхуються з різноманіттям форм, кольорів та предметів, зокрема іграшок і предметів домашнього побуту. Знайомляться вони і з творами мистецтва - живописом, музикою, скульптурою. Кожна дитина так чи інакше сприймає все це, але коли таке засвоєння відбувається стихійно, воно часто виявляється поверховим і неповноцінним. Отже, краще, щоб процес розвитку сенсорних здібностей здійснювався цілеспрямовано. У дітей старшого дошкільного віку основна увага має приділятися сприйняттю форми, величини й кольору. Правильне формування цих понять необхідне не тільки для засвоєння надалі багатьох навчальних предметів у школі, а й для формування здібностей для багатьох видів творчої діяльності, а також для більш успішного проведення занять фізичною культурою.

При організації роботи, спрямованої на вплив старших дошкільників методами фізичної діяльності, важливо виходити і з рівня розвиненості мислення дошкільників.

Мислення - це психічний процес пізнання людиною дійсності за допомогою розумових процесів - аналізу, синтезу, суджень і т.п. Виділяють три види мислення:

- наочно-дійове (пізнання за допомогою маніпулювання предметами (іграшками);

- наочно-образне (пізнання за допомогою уявлень, предметів, явищ);

- словесно-логічне (пізнання за допомогою понять, слів, міркувань).

Наочно-дієве мислення особливо інтенсивно розвивається у дитини з 3-4 років. Вона осягає властивості предметів, вчиться оперувати предметами й вирішувати різні практичні завдання. На базі наочно-дієвого мислення формується й більш складна форма мислення - наочно-образне. Воно характеризується тим, що дитина вже може вирішувати завдання на основі уявлень, без застосування практичних дій. Це дає змогу вчителю при навчанні дітей певним рухам, наприклад, використовувати схематичні зображення в ході того чи іншого заняття, коли здійснюється протиборство команд або окремих їхніх представників.

До 5-6 років починається більш інтенсивне формування словесно - логічного мислення, що пов'язане з використанням і перетворенням понять. Досягнення вищої стадії логічного мислення - тривалий і складний процес, тому що повноцінний розвиток логічного мислення потребує не тільки високої активності розумової діяльності, а й узагальнених знань про загальні й істотні ознаки предметів й явищ дійсності, які закріплені в словах.

У віці 5-6 років варто розвивати в дитини й здатність якомога довше втримувати увагу на одному певному об'єкті (або завданні), а також швидко переключати увагу з одного об'єкта на інший. Крім цього, щоб дитина стала більш уважною, вчителю треба навчити її підпорядковувати свою увагу свідомо поставленій меті (або вимогам діяльності) і помічати в предметах й явищах малопомітні, але істотні для певного виду діяльності властивості. Так, наприклад, старший дошкільник під час занять повинен пам'ятати, що вона є діяльністю, спрямованою на підвищення якісних характеристик його організму, сприяє поліпшенню здоров'я і та ін.

Чим довше дитина може втримувати свою увагу на певному завданні, тим глибше вона може проникнути в його суть і тим більше в неї можливостей його вирішити. В 5 років стійкість і концентрація уваги дитини ще досить низька. До 6 років вона значно посилюється, але все ж таки лишається ще слабко розвинутою. Дітям ще важко зосередитися на одноманітній і нецікавій для них діяльності, тоді як у процесі емоційно забарвленої гри вони можуть досить довго залишатися уважними. Ця особливість уваги старших дошкільників є однією з умов, завдяки яким заняття з ними не можуть будуватися на завданнях, що потребують постійних вольових зусиль, наприклад, на тих чи інших рухових вправах.

Завдяки високій концентрації уваги дитина помічає в предметах й явищах значно більше, а ніж звичайно. А при недостатньо концентрованій увазі її свідомість нібито ковзає по предметах, не затримуючись надовго на будь-якому з них. У результаті цього враження стають розпливчастими й нечіткими.

Необхідно підкреслити, що стійкість уваги істотно підвищується, якщо дитина активно взаємодіє з об'єктом, наприклад, розглядає його й вивчає, а не просто дивиться на цей об'єкт. Велику значимість при відновленні образів, що використовуються на заняттях ритмічним вихованням, у старших дошкільників має розвиненість уяви.

Уява - це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Особливість уяви полягає в тому, що вона дає змогу приймати рішення й знаходити вихід із проблемної ситуації навіть за відсутності спеціальних знань, які в таких випадках необхідні мисленню. Фантазія (ми розуміємо як синонім поняття «уява») дає змогу ніби «перестрибнути» через якісь етапи мислення й уявити кінцевий результат.

У разі, коли дитині під час заняття фізичним вихованням для виконання певної вправи важливо відновити (представити) той чи інший образ, важливі практично всі види уяви. Таким чином, уява старших дошкільників є одним з напрямків роботи вчителя з метою вдосконалення у дітей, у тому числі, й ритмічної діяльності.

Спостереження - один із важливих компонентів інтелекту людини. Першою відмінною рисою спостережливості є та, що вона проявляється в результаті внутрішньої розумової активності, коли людина намагається пізнати, вивчити об'єкт із власної ініціативи, а не за вказівкою ззовні. Друга особливість спостережливості тісно пов'язана з пам'яттю й мисленням. Щоб звернути увагу на малопомітні, але істотні деталі об'єктів, необхідно багато чого пам'ятати про аналогічні об'єкти, а також уміти порівнювати й виділяти їх загальні й відмінні ознаки. Старші дошкільники вже багато чого помічають, і це допомагає їм пізнавати навколишній світ. Однак більш високому рівню спостережливості потрібно ще вчитися. Тренування цієї здатності має здійснюватись в тісному зв'язку з розвитком пам'яті й мислення, а також водночас із формуванням пізнавальних потреб дитини, елементарною формою прояву яких є цікавість і допитливість.

Тренування спостережливості актуальне на ритмічних заняттях з дітьми у зв'язку з тим, що більшість образів, які наводить педагог на заняттях для зацікавлення дітей, потребують саме активного включення спостережливості.

Здатність, що включає в себе сприйняття, розуміння, виконання творення ритмічної сторони музичних образів, називається почуттям музичного ритму.

Музика, в основу якої закладено ритм, є одним із найбільш виразних засобів спілкування між людьми і їх єднання. Ритм в основі своїй має моторну природу. Про це свідчать усі найбільш фундаментальні експериментально-психологічні дослідження, присвячені почуттю ритму. У музично-ритмічному русі ритм розуміється в широкому сенсі слова. У нього входять розвиток і зміна музичних образів (основних думок, почуттів, музично оформлених у невеликій побудові), структура твору, темпові, динамічні, реєстрові, метроритмічні співвідношення. Тому в процесі занять ритмікою особливо успішно розвивається емоційна чуйність на музику, формуються навички сприйняття, відтворення музично-ритмічної основи твору.

Особливу вагу слід приділити розвитку музичного ритму. Почуття ритму - це така музична здібність, без якої практично неможлива жодна музична діяльність, - чи то пісня, гра на інструменті, сприйняття чи твір музики. Б.М. Теплов і В.М. Бехтерєв вважали, що за допомогою музичного ритму можна встановити рівновагу в діяльності нервової системи людини, стримати занадто збуджені темпераменти й розгальмувати дітей, урегулювати неправильні й зайві рухи. Радянський психолог Б.М. Теплов, вказуючи на моторну природу почуття ритму, наголошував, що рухи ще не утворюють музично-ритмічне переживання, хоча і є органічним компонентом, необхідною умовою його виникнення. Це обумовлено тим, що ритм у музиці є носієм певного емоційного змісту. Отже, почуття ритму має не тільки моторну, але й емоційну природу. Воно характеризується Б.М.Тепловим як здатність активно переживати (відображати в русі) музику і внаслідок цього тонко відчувати емоційну виразність тимчасового ходу музичного твору.

Рух, зливаючись із музикою, поєднує рухові реакції із законами музичного ритму, моторні центри виховуються через музику, поєднується діяльність нервово-м'язових центрів, слуху й сприйняття, виробляється координація рухів. Ритмічними можна назвати ті рухи, які при сприйнятті викликають свого роду резонанс, співпереживання, що виражається в прагненні відтворювати ці рухи (ритмічні переживання безпосередньо пов'язані з м'язовими відчуттями, а із зовнішніх відчуттів - зі звуками, сприйняття яких часто супроводжується внутрішнім відтворенням). Для цього необхідно, з одного боку, щоб рух не був хаотичним, мав би певну сприймаючу структуру, що може бути повторена, а з іншого боку, щоб повторення не було механічним. Ритм переживається як зміна емоційних напруг, які при точних, маятникоподібних повтореннях зникають.

Музика і рух-такі ж взаємопов'язані поняття, як звук та його ритмічна пульсація. Протягом не одного десятка років педагоги використовують рух, як засіб музичного розвитку. На позитивну роль рухів під музику вказували у своїх працях В. Верховинець, С. Руднєва, М. Румер, Н. Гродзенська, Н. Велтугіна, Е. Конорова, В. Білобородова, Е. Мальцева та інші. Добре розвинута моторика дитини сприяє її знайомству з навколишнім світом і позитивно впливає на розумовий розвиток. Про роль моторики в розвитку музичних здібностей говорив ще І. Сеченов: «Я не в силах подумки проспівати собі лише звуками, а співаю завжди м'язами; тоді пригадуються і звуки. Пам'ять зорову і чисто дотикову можна назвати просторовою,а слухову і м'язову - пам'яттю часу».

У старшому дошкільному віці фізичні навантаження необхідні, але вони повинні бути посильними, і привчати до них під час ритмічного виховання необхідно поступово й обережно.