До питання про підвищення якості вокально-артикуляційної техніки в галузі естрадного співу

Удосконалення вокальної підготовки майбутніх вчителів музики у галузі естрадного вокалу. Особливості артикуляції у процесі виконання співаками репертуару. Формування співацької техніки виконавців з врахуванням досягнень італійської вокальної школи.

Рубрика Музыка
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 18.09.2014
Размер файла 23,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про підвищення якості вокально-артикуляційної техніки в галузі естрадного співу

Ю.О. Осетров

In the article there are examined the questions of the improvements of the future music teachers' vocal training, which specialize in the field of variety vocal, the special feature of articulation, which are specific for the variety singing, the typical tasks, which appear in the process of the performance of our own and foreign countries' repertoire; the ways of increasing the effectiveness in the work concerning vocal and articulation skills forming are based.

Художньо-образний зміст вокального твору як цілісне явище виникає на основі взаємодії діалектично пов'язаних між собою музичного та поетичного компонентів. Зважаючи на те, що ці дві складові тільки у своїй єдності закладають оcнову створення виконавцем художньо-образного змісту твору, проблеми виховання співацької майстерності зв'язують не тільки з якісним мелодійно-вокальним інтонуванням, а і з донесенням до слухача образної змістовності поетичного тексту. Тому питання вокально-артикуляційної техніки співака розглядаються музичною педагогікою як надзвичайно важливі для формування його виконавчої майстерності.

Особливо актуальними є ці питання для виховання естрадних співаків: відомо, що значна кількість молодих виконавців навіть не усвідомлює свої недоліки і вважає, що властиві їхньому співу гаркавість, шепелявість, «спів у ніс» є проявом своєрідності їхньої співацької манери.

Не вирішеними до цього часу є чисельні питання методики підготовки студентів музично-педагогічного навчального закладу -- майбутніх вчителів музики, що спеціалізуються у естрадному співі: засвоєння ними одноразово основ класичного та естрадного вокалу породжує проблему виховання в них гнучкої техніки їх використання, усвідомленого ставлення до специфіки прийомів та засобів звукоутворення і артикуляції.

Потреба в методичних розробках щодо вдосконалення артикуляційно-мовленнєвої техніки у галузі естрадного співу значно посилилась у останні десятиріччя і у зв'язку із стрімким розширенням інформаційно-музичного поля, розповсюдженням інтернету, масс-медіа та інтенсивним розвитком міжнародних музичних контактів. Все це стимулює сучасну молодь до виконання творів іноземних авторів, викликає у них бажання збагатити репертуар світовою скарбницею естрадного мистецтва. Складності, які виникають при цьому, не у останню чергу пов'язані з вимовою іноземних текстів, із проблемами технології вокального інтонування тих фонематично незвичних звуків, вокалізація яких потребує декілька іншої, у порівнянні із вітчизняною мовою, рухово-артикуляційного оформлення.

В той же час питання методики формування специфічних навичок вокально-естрадного типу та володіння одноразово двома різновидами артикуляції до цього часу ще не стала об'єктом всебічного розгляду науковцями та методистами. Не приділяється належна увага даному питанню, за нашими спостереженнями, і більшістю викладачів та самих виконавців, тому вокальна вимова (а звідси - і вокальна техніка взагалі) у значної кількості як вчителів музики, так і вітчизняних естрадних співаків, далека від досконалості.

Все це свідчить про актуальність поставлених питань для сучасної музичної педагогіки.

Мета статті -- аналіз специфічних аспектів естрадно-співацької артикуляції та обґрунтування шляхів удосконалення процесу виховання у молодих співаків навиків естрадно-вокальної вимови.

Питання вокальної артикуляції та технології формування навичок вимови вербального тексту у вокально-класичній манері досить активно досліджуються в роботах науковців з різних галузей, аналізуються та узагальнюються співаками, педагогами й методистами. Так, проблеми формування вокально-мовної техніки, зокрема -- співацького звукоутворення, розглядаються в рамках акустики, фізіології (Дмитрієв Л. Б., 1968, Морозов В. П.,1977). Окремі аспекти, що стосуються фонетичної природи вокальної мови, аналізуються в спеціальній літературі з орфоепії та дикції (Садовніков В. І., 1958, Виноградов К. П., 1967, Ільїнов Ю. М., 2007, в чисельних роботах мовознавців (Реформатський А. А.,1955, Златоустова Л.В., 2002, Аванесов Р. П., 1986, Ільїна Л. В., 1996, Комарова І. Н., 2005, Панов М. В., 1967 та ін.). Питанням вокальної артикуляції приділяється значна увага в працях з вокальної та вокально-хорової методики (Багадуров В. Д., Ємельянов В. В , Огороднов Д. Є. , Пігров К. П.), глибокий аналіз загальних проблем музичної артикуляції у виконавстві, у тому числі - і у вокальному, міститься в працях таких мовознавців, як Асаф'єв Б. В, Сокол О. В., Шип С. В.).

Як було зазначено вище, питання, що розглядаються у більшості досліджень, як правило, пов'язані з проблемами класичного вокалу та стосуються норм вокальної вимови, типових для виконання академічних творів на рідній мові.

Значно менше розглядаються проблеми специфіки естрадного співу та методи й форми роботи із починаючими співаками даного напрямку щодо їхнього вокально-фонетичного розвитку. Майже немає досліджень, присвячених узагальненню досвіду провідних виконавців світового та вітчизняного рівня щодо естрадно-вокальної вимови, співочої дикції, артикуляції. У числі найбільш значущих -- окремі статті Юдіна С.М., Малишева Н.А., Семенова Ю.М. та ін.

В пошуках відповідей на поставлені питання ми виходимо з того, що вокальне мистецтво, сходячи у своїх зародкових формах до старовинної народної пісенної творчості, несе відбиток фонетично-мовних особливостей відповідного етносу.

Природно, що на протязі історичного розвитку практика побутового, фольклорного музикування стимулювала пристосування голосового та артикуляційного апарату до співу, що і привело до диференціації мовленнєвої й співацької техніки звукоутворення. У подальшому розвитку співацького мистецтва специфічно-вокальні прийоми, які відповідали і фонетичним, мовно-артикуляційним особливостям текстів, і закономірностям вокального інтонування, варіювались та диференціювались. Важливо також, що цей процес протікав у єдності збагачення мовленнєвої діяльності, її змістовного насичення, емоційного забарвлення та артикуляційної диференціації, тобто у цілісності семантичного, виразно-емоційного компонентів та техніки звукоутворення.

В даній роботі ми розглядаємо спів у його інтонаційно-звуковій формі як особливим чином трансформований вид мовної інтонації, організований за специфічними законами музичної логіки та за нормами вокально-вербального інтонування. З цього погляду для нас важливим є визначення тих особливостей звукобудування, які проявляються у співі в порівнянні із мовою і те, яким чином у них відбиваються особливості вимови (культурно-історичні, національні, діалектні), тобто - проявляється їх інваріантність.

Закономірності мовленнєвої техніки детально розглядаються в руслі орфоепії (від греч. orthos - простий, правильний і epos - мова), яка саме і являє собою сукупність правил, що віддзеркалюють усталені норми вимови, які визріли в процесі практики та зосереджують увагу на засобах їх звукоутворення. Для музичної педагогіки ці усталені норми та правила вимови окремих звуків або їхніх сполучень у певних фонетичних позиціях цікаві з погляду їхнього впливу на те, яким чином вона проявляються або змінюються у процесі формування музично-естрадних артикуляційних навичок.

За нашими уявленнями, у співацько-естрадних жанрах ці особливості найбільш яскраво проявляються у більш «відкритому» звучанні при формуванні голосних у порівнянні не тільки з побутовою, а і з сценічною мовою та класичним вокалом, у більш інтенсивній, «пружній» вимові приголосних, особливо -- якщо мелодія звучить у гостро синкопованому або пунктирному ритмі. Свою специфіку на артикуляційну техніку накладають й такі особливості естрадних творів, як гостре акцентування, різкі перепади динаміки, швидка зміна речитативу та співучої мелодії, спів у максимально високому для співака регістрі, в тому числі -- спів на фальцеті. Нетрадиційні завдання пов'язані і з використанням співаками таких прийомів інтонування, як лемент, шепотіння, «під'їзди» до ноти, гліссандо, які використовуються виключно у естрадному співі і категорично заборонені за усталеними нормами класичного вокального виховання.

Додамо, що у естрадному вокалі є досить поширеним інтонування деяких звуків у артикуляційній формі, яка відрізняється від традиційної мови. Ми маємо на увазі, наприклад, пом'якшення голосних, і особливо -- «У», що наближається до «Ю», використання штучних складів-приспівувань, таких, як «фа-фа», «па-ра-па-па», «ту-ду-ду»: вимова подібних послідовностей є досить незвичною для початківця та потребує максимально інтенсивної, швидкої й точної зміни артикуляційних позицій. Ще більше ускладнюються ці завдання, якщо інтонування аналогічних послідовностей уявляє собою чергування різнорідних складів, наприклад -- «ді-ба-дуб-біп-дап», що потребує якісної координації артикуляційних рухів, максимально впевненої, чіткої роботи губ, язика, щелепи, а тим більше -- якщо воно поєднується зі складними ритмічними зворотами, переривається синкопованими паузами тощо.

Досить складні завдання виникають у співаків в процесі підготовки репертуару на іншомовному тексті, особливості фонетики, та, відповідно -- артикуляції, відбивається на техніці співацького звукоутворення. Зрозуміло, що це диктує особливі вимоги до роботи над дикцією, над її відповідністю специфічним нормам орфоепії та співочої артикуляції, типовими для виконавчої традиції тої чи іншої країни, мови. Так, наприклад, у німецькій мові подвійна приголосна саме у співі (а не у вимові!) інтонується традиційно із її продовженим озвученням (Sonne, Mьller), голосна «Ц» (наприклад -- слово «schцn») щоб прозвучати «по-німецьки», потребує особливої уваги (губи витягнуті уперед, промовляється приблизно як «шьойн» тощо. Суттєві складності виникають і в вимові таких приголосних, як «t», «h», сполука «ng». Так, фонема «t» озвучується як «вибухова», особливо наприкінці слова, і її у співі німецькомовних виконавців завжди добре чути. Але відповідного звучання не вдасться досягти, якщо не користатись відповідною технікою, а саме -- вимовляти «t» у положенні широко розпластаного та водночас пружного язика на піднебінні.

Зрозуміло, що при цьому перед співаком виникає завдання: вміти гнучко варіювати свій артикуляційний апарат, усвідомлено володіти напрацьованими технологіями звукоутворення, а це потребує, у свою чергу, і певних знань у даній області, і розвитку слухового самоконтролю, і збагачення та диференціації артикуляційної техніки.

Позначимо, що, як показали наші опитування та спостереження, для більшості слов'яномовних виконавців значну складність становить оволодіння навичками артикуляції текстів у англійських, французьких, німецьких творах.

Відносно легкою вважається італійська мова. До речі, італійська мова є досить близькою за фонетичними характеристиками до української, тому оволодіння основами італійської вимови є більш «зручним» для вітчизняних співаків. Тим не менше, і у виконанні італійського репертуару в початківців, як правило, виникають чисельні труднощі, які призводять до недоліків у вимові та негативно позначаються на створенні співаком цілісного художнього образу.

Розглянемо, які особливості орфоепії відіграють найбільш суттєву роль у роботі над вимовою італійського тексту в співі, та які завдання постають перед виконавцем, що засвоює «класичний» італійський естрадний репертуар (до нього ми відносимо розповсюджені у XIX-му столітті народні пісні, які користуються популярністю у широкої аудиторії і в наш час).

Насамперед відзначимо, що взагалі мова італійців дійсно складає природні умови для якісного вокального оформлення звукового матеріалу, тому її недарма називають співучою. Цьому сприяє, по-перше, те, що для італійської манери вимови характерним є озвучення голосних з «вертикальною» та у досить «вузькою» артикуляцією, що створює сприятливі умови як формування високої вокальної позиції, так і для повного, «округлого» звучання та точної інтонації. По-друге -- це усталене, незмінне звучання голосних, яке не залежить від особливостей подальших приголосних.

Названі вище мовленнєві особливості італійські методисти активно використовують, відпрацьовуючи з перших кроків навчання, поряд з диханням, навички вокальної артикуляції. Це дозволяє досягти ефективних результатів, які проявляються у лункому, ясному звучанні співацьких голосів, їх «повному», в округлому й одночасно близькому оформленню голосних, які завдяки цьому утримують повну форму, не деформуючись редукцією [1, 24].

Крім того, важлива особливість італійської мови присутність у її фонетичному складі значної кількості дзвінких та подвоєних сонорних приголосних, вимова яких потребує від голосних, що передують їм, високо піднятого піднебіння, активної артикуляції. Ще один важливий аспект - це техніка утворення приголосної «л»: в італійській вимові язик знаходиться у положенні «на піднебінні», дещо глибше, ніж у слов'янській, і це придає звуку більшої м'якості (G-lo-ria, jubi-la-te). Тому виконання італійською мовою відрізняється, з одного боку, особливою дзвінкістю, а з іншого -- «м'якістю», співучістю.

Для виконавця має суттєве значення також те, що такі голосні, як «е» та «о» в італійській, можуть звучати «відкрито» та «закрито», тобто -- озвучуються в різних варіантах. Природно, що ці особливості різних варіантів вимови безпосередньо впливають на спосіб їхнього озвучення. Так, буква «e» може виконуватись як звук «відкритий і світлий», подібний латинському «e», наприклад, у словах ferro (залізо), terra (земля), або як звук «закритий», «затемнений» «звужений», менш світлий, що трохи наближається до і, в словах vero (щирий), ferm (твердий). Різною є і технологія їхньої вимови, яка досягається варіюванням форми губ, розчину рота, положення язику та сили видиху.

Буква o теж має два звукових варіанти: один - «відкритий і світлий», як латинське o у словах porta (двері), soglia (поріг), інший «вузький» і схожий на звук а, в словах parole (слова), monte (гора). Аналогічним чином розрізняють вимову голосного і, як у слові scrivi (пишеш) та інший звук, що втратив частину звучання (тобто нескладовий, [j] - в bianco (білий) тощо.

Цікаво, що з цього приводу в Італії вже на початку XVІ століття досить активно підіймалося питання про необхідність увести додаткові букви, щоб забезпечити розрізнення звуків (фонем) та їхню правильну вимову. Це, наприклад, трактат Клаудіо Толомеі (Claudio Tolomei), виданий у 1544 р.: «Зауваження про флорентійську вимову» («Osservazioni per la pronunzia fiorentina»).

Врахування всіх цих деталей необхідне, якщо співак готує текст на італійській мові, тому і у процесі роботи над вокальною вимовою тексту важливо уточнювати особливості звукобудування та артикуляції цих голосних.

Важливість артикуляції, якісне формування кожної голосної добре усвідомлюються італійськими методистами, тому існує ціла низка спеціальних вправ, спрямованих на формування навичок артикуляції та звукоутворення, на ясну вимову тексту. Надання такого значення співвідношенню слова й мелодії втілюється і в формі завдань на досягнення органічності сполуки тексту та його вокального інтонування, тому важливим для італійських співаків є вміння не «штовхати» текст, а подавати його у «простій» мовній манері. В процесі роботи над усуненням недоліків італійські методисти рекомендують відпрацьовувати вимову, читаючи тексти з виразною артикуляцією, але без афектації, з декілька перебільшено активною подачею приголосних.

Продовжуючи традиції класичного вокалу, італійські педагоги, що працюють в естрадній галузі, приділяють суттєву увагу вільному володінню базовим компонентам співацької техніки: кантилені, витонченому філіруванню звуків наприкінці фраз, володінню широкою динамічною палітрою.

Зберігають свою значущість в підготовці італійських естрадних співаків і такі вимоги, як пружність досить активний рух губ, певна та усвідомлена позиція артикуляційного апарату, що відповідає тому або іншому голосному, причому це стосується і інтонування в пограничній зоні голосу та співу фальцетом [3, 143].

Досвід роботи над формуванням вокально-естрадних навичок співака на початковому етапі навчання дає підстави стверджувати, що врахування методичних порад італійських методистів, застосування співацького досвіду кращих естрадних співаків Італії (Тотто Кутуньйо, Рікардо Фоллі та інших), сприяє формуванню у молодих виконавців якісних співацьких навичок. Так, у процесі впровадження експериментального дослідження в групі співаків, що навчалась на основі спеціально розробленої методики, у якій враховувались названі вище вимоги, якісні навички артикуляції та вокальної мови вдалось сформувати на протязі першого року занять у 91% досліджуваних. У той же час, в контрольній групі студентів, що навчались без використання спеціальних прийомів та методів, аналогічні результати були встановлені лише у 56 %.

Таким чином ми дійшли висновку, що підготовка вокаліста-естрадника потребує врахування важливості проблеми техніки формування голосних та приголосних у різних артикуляційних «ситуаціях», в різних за структурою складах. Вона неможлива без усвідомленого ставлення самих виконавців до природи та специфіки вокального оформлення різних фонем у різних обста-винах (фонематична структура слова, складу, звуковисотний та ритмічний малюнок, жанр та стиль твору, нарешті мова, на якій він виконується).

Оволодіння специфічними засобами естрадного вокалу потребує від сівака цілеспрямованої та активної роботи над звукоутворенням і артикуля- цією, у тому числі -- в характерних для поширених жанрів розважальної музики сполуках та ритмічних формулах, а також вміння варіювати їхнє артикуляційне оформлення у різномовних текстах.

Зважаючи на те, що італійська мова складає сприятливі умови для відпрацювання важливих та «вокально зручних» артикуляційних й інтонаційних навиків, на початковому етапі доцільно зосереджувати увагу на розучуванні, поряд із традиційними національними естрадними творами, нескладних італійських «естрадно-народних» пісень на мові першоджерела, з опрацюванням відповідних артикуляційних навичок.

Поєднання у своєму арсеналі одноразово техніки і класичного, і естрадного оформлення звуку можливе лише за умов свідомого та чіткого диференціювання різних засобів звукоутворення, прийомів співацької артикуляції та формування вмінь гнучко використовувати їх у процесі виконання різних за стилем творів.

вокальний естрадний артикуляція співацький

Література

1.Астрова Л.И. Вокально-фонетические средства эмоциональной выразительности в пении В сб. «Вопросы вокального образования. Методические рекомендации для преподавателей вузов и сред - них специальных учебных заведений». М.: ГМПИ им Гнесиных, 1991.

2.Дмитриев Л. Б. // Подготовка певцов в Италии. Вопросы вокальной педагогики №6. 1982.

3.Ламберти Фр. Искусство пения. Госмузиздат. - М, 1923.

4.Морозов В. П. «Исследование дикции в пении у взрослых и детей» // Развитие детского голоса. -М., 1968.

5.Садовников В. И. «Орфоэпия и дикция в пении». - М., 1958.

6. Шип С. В. Музична форма від звуку до стилю. Навчальний посібник. - К., 1998

7. Сокол А. В. Теория музыкальной артикуляции. - Одесса: ОКФА, 1996.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Аналіз застосування народного співу та його трактування в межах творів, що відносяться до музичної академічної та естрадної галузі творчості Вероніки Тормахової. Нові підходи до практичного використання вокальної народної манери в мистецькій практиці.

    статья [38,5 K], добавлен 07.02.2018

  • Узагальнення жанрових особливостей вокальної музики академічного спрямування, аналіз романсу, арії, обробки народної пісні композиторів Г. Генделя, Б. Фільц, С. Гулака-Артемовського, С. Рахманінова, Л. Кауфмана, В. Моцарта. Засоби виконавського втілення.

    дипломная работа [93,9 K], добавлен 26.01.2022

  • Поняття музики, характеристика та особливості її складових. Значення артикуляції та техніки у музиці, сутність тембру. Фразування в музиці, роль динаміки у гучності та звучанні музики. Вміння слухати і чути, як основна і найважливіша якість музиканта.

    статья [22,9 K], добавлен 24.04.2018

  • Розвиток творчих здібностей учнів у процесі хорового співу. Формування вокально-хорових навичок. Співоче дихання, артикуляція, дикція, ансамбль, стрій. Вокально-хорові вправи. Поетапне розучування пісні. Співацьке звукоутворення і звуковедення.

    реферат [23,5 K], добавлен 25.10.2015

  • Історія розвитку української культури в ХХ ст. Музичні постаті ХХ ст. Творчість Людкевича С.П., Ревуцького Л.М., Лятошинського Б.М., Станковича Є.Ф., Скорика М.М., Барвінського В.О., Крушельникої С.А., Руденко Б.А., Шульженко К.І., Козловського І.С.

    презентация [532,2 K], добавлен 04.12.2013

  • Слухання та сприйняття музики в початкових класах. Вокальне виховання в хорі та поняття вокально-хорових навичок. Вікові особливості та музична характеристика дітей. Застосування основних методів і прийомів розучування пісенно-хорового репертуару.

    курсовая работа [48,7 K], добавлен 28.03.2016

  • Розгляд інструментального мистецтва та виконавства в джазовій сфері України, моменти та причини, що гальмують розвиток галузі культури, і фактори, що розвивають виконавців і рухають вперед. Позитивні тенденції розвитку української інструментальної музики.

    статья [21,7 K], добавлен 07.02.2018

  • Сучасний стан проблеми наукового вивчення вокальної педагогіки. Розвиток цього виду музичного виховання у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вплив Крушельницької і Менцинського на цей процес. Внесок Лисенко і Мишуги у розвиток музичного мистецтва.

    магистерская работа [896,0 K], добавлен 16.09.2013

  • Найхарактерніші риси вокального стилю Шумана. Перший зошит пісень про кохання "Коло пісень". Різноманітність творчої ініціативи композитора. Другий період творчості Р. Шумана. Вибір віршів для твору вокальної музики. Цикл "Вірші королеви Марії Стюарт".

    курсовая работа [1,5 M], добавлен 20.11.2015

  • Шансон як жанр вокальної музики. Шансон у стилістиці співаків французьких кабаре в кінці XIX століття. Едіт Піаф під час Другої світової війни. Пам'ятник Едіт Піаф, встановлений на площі Піаф в Парижі. Найвідоміші пісні співачки. Дитинство Мірей Матьє.

    реферат [30,8 K], добавлен 15.04.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.