Музика – як метамистецтво в ірраціоналістичній естетиці ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 18.78.01"18"

МАКАРЕНКО ГЕРМАН ГЕОРГІЙОВИЧ

МУЗИКА - ЯК МЕТАМИСТЕЦТВО

В ІРРАЦІОНАЛІСТИЧНІЙ ЕСТЕТИЦІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі суспільних наук Національної музичної академії імені П.Чайковського

Науковий керівник - Левицький Олег Вікторович - кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедрою суспільних наук НМА України

Офіційні опоненти:

Воєводін Олексій Петрович, доктор філософських наук, завідувач кафедри культурології Луганського державного педагогічного університету;

Кучерюк Дмитро Юрійович, кандидат філософських наук, доцент кафедри етики, естетики і культурології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа - Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України

Захист відбудеться "25" травня 2000 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033 Київ, вул. Володимирська, 60, аудиторія № 327

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано "21" квітня 2000р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради к.філос.н. В.О. Шинкаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми дослідження. Ірраціоналістична естетика XIX століття - складне, багатоаспектне, неоднорідне по своїй суті явище європейської культури, яке на сторінках дисертації обмежене естетико-мистецтвознавчими ідеями Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше. Теоретична спадщина цих видатних представників ірраціоналізму досить своєрідно перехрещується з життям, творчістю, музикознавчою позицією відомого німецького композитора Ріхарда Вагнера. Саме це значною мірою і обумовлює актуальність теми дослідження, адже наприкінці XX століття наука все активніше спирається на інтегративний підхід, використовуючи можливості суміжних наук, зокрема, філософії, мистецтвознавства, психології. Такий підхід дозволяє глибше осягнути значення гуманітарних наук для динамізації художньої практики, конкретних видів мистецтва, підсумувати надбання минулого з метою більш чіткого і аргументованого підходу для перспектив мистецького розвитку. Водночас, ірраціоналістична естетика надзвичайно високо цінувала творчо-спонукальні можливості музики, піднявши її на щабель метамистецтва. Це дозволяє в естетико-мистецтвознавчому аспекті розглянути філософсько-естетичну позицію Шопенгауера, філософію мистецтва Вагнера, панестетизм Ніцше, визначивши місце і роль музики не лише в ірраціоналістичній естетиці XIX століття, а й в духовному житті тогочасних європейців. Поєднання в межах дисертаційного дослідження естетико-мистецтвознавчих ідей А. Шопенгауера та Ф.Ніцше з музикознавчою позицією Р. Вагнера відкриває реальні можливості для виявлення взаємодії теоретичного і практичного рівнів світовідношення, а це, в свою чергу, поглиблює уявлення про виховні можливості музики, про творчій потенціал співпраці теоретиків і практиків мистецтва. мистецтвознавчий естетичний музика

На сучасному етапі розвитку суспільства в музичному мистецтві відбуваються складні процеси становлення та формування нових художньо-змістовних форм як в теоретично-дослідницьких, так і в практично-виконавчих сферах. Ірраціоналістична естетика XIX століття може відіграти методологічну роль для окремих напрямків мистецтва XX століття. Дослідження мистецтво-музикознавчих аспектів ірраціоналістичної естетики XIX століття є необхідним для розуміння та вирішення актуальних проблем сучасної художньої культури, яка в значних своїх вимірах спирається на традиції минулого, опановуючи їх і відкриваючи можливості для справжнього новаторства.

Актуальність та доцільність теми дослідження визначає і аксіологічний аспект дисертаційної роботи, пов'язаний з пошуком нових цінностей, нових ідеалів в усіх сферах художнього життя суспільства і, зокрема, в галузі музичного мистецтва.

Стан дослідження проблеми. Дисертація охоплює широке коло проблем, кожна з яких має досить вагомі традиції аналізу та вивчення. Аналіз стану дослідження цих проблем вимагає систематизації розгляду, який повинен, передусім, торкатися естетики музики - метамистецтва в ірраціоналістичній теорії XIX століття.

Наукові праці, в яких аналізується музичне мистецтво з філософсько-естетичних позицій, хоча і вкрай обмежені, але все ж можуть дати певне уявлення про характер і спрямованість теоретичної роботи дослідників. Роботи з широкого кола проблем музики варто, на наш погляд, розділити на дослідження з теорії музики, в яких присутній більш узагальнений естетичний підхід, та з історії музичної культури. В працях Е. Герцмана, О. Захарова, Ю. Кремльова, Л. Мазеля, С. Маркуса, О. Михайлова, Е. Назайкінського, Г. Панкевича, А. Сохора вирішуються питання специфіки музичного мислення, психології інтерпретації та сприйняття музичного твору. Водночас, в роботах цих авторів виявляється занадто широкий спектр проблем музичної естетики, які не завжди безпосередньо торкалися суміжних з темою даної дисертації питань.

Особливої уваги в контексті дисертаційного дослідження заслуговують ті автори, в роботах яких безпосередньо розглянуті проблеми музичної естетики Ріхарда Вагнера та той культуротворчий клімат, який склався в Європі відповідного історичного періоду. Серед спроб естетико-музикознавчого аналізу творчої спадщини німецького композитора виокремимо дослідження В. Коломийцева та низку робіт російських фахівців, в яких художня творчість Р.Вагнера була об'єктом наукового інтересу музикознавців: А. Гозепуда, М. Друскіна, І. Іоффе, А. Кенігсберга, Б. Левік та ін. Позитивно оцінюючи теоретичний рівень робіт зазначених авторів, все ж повинні підкреслити, що вони відбивають специфіку певного часу, а саме: штучні наголоси на обов'язковості чітких світоглядних позицій композитора, заідеологізованість оцінок класичній традиції та різка критика особистого життя композитора, його оточення. Окремими авторами активно експлуатувався ніцшеанський мотив - дружба цих двох непересічних особистостей.

Віддаючи належне всім попередникам, хто намагався працювати з таким "важким" матеріалом як творча спадщина Р. Вагнера, ми все ж вважаємо, що необхідні нові кроки щодо теоретичного осмислення його музикознавчих надбань. Ці кроки, безперечно, сприятимуть більш повноцінному використанню музики композитора в умовах розвитку сучасної української культури.

Спрямованість дисертаційного дослідження вимагає аналізу філософсько-естетичної спадщини А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Цей аналіз має свою специфіку, а саме, - на підґрунті загальнотеоретичних оцінок виокремити ті позиції зазначених авторів, які торкаються проблем музичної естетики чи особистості Ріхарда Вагнера. Щодо джерел загальнотеоретичної орієнтації, то дисертант спирався на роботи Б. Биховського, В. Кучевського, І. Нарського, Л. Немировської, А. Новікова, С. Одуєва, І. Ястребова та ін.

Об'єктом спеціального теоретичного інтересу можуть бути проблеми ставлення, інтерпретації, введення в науковий ужиток робіт А. Шопенгауера та Ф.Ніцше в історії України кінці XIX - початку XX століття. Певні спроби осмислити філософсько-естетичну сутність концепцій Шопенгауера та Ніцше робили київські професори М. Грот, А. Линченко, Ф. Паульсен. Вони ж доклали значні зусилля для перекладів західноєвропейських авторів, серед яких і роботи А. Шопенгауера. А з ім'ям Л. Луціва пов'язане вивчення впливу естетики Ф.Ніцше на творчість видатної української письменниці Ольги Кобилянської. Видана Луцівим Л. у 1928 році книга "О. Кобилянська і Ф.Ніцше" була лише початком щодо з'ясування ніцшеанських мотивів (їх сприйняття або спростування) у творчості І. Франка, В. Стефаника, В. Вінниченка та ін.

Українська філософія і естетика протягом кількох останніх десятиліть певною мірою звертається як до спадщини Шопенгауера, Ніцше, Вагнера, так і до значно більш широкого кола проблем, пов'язаних з ірраціоналізмом, його протилежністю - раціоналізмом - загальним рухом західноєвропейської теорії. Цю широку теоретичну площину охоплюють дослідження А. Бичко, І. Бичко, Ю. Кушакова, О. Левицького, Л. Левчук, А. Лоя, В. Табачковського та ін.

Слід враховувати і той факт, що тема дисертації охоплює естетико-мистецтвознавчі, естетико-психологічні модифікації власне філософії ірраціоналізму. Отже, автору доводилося спиратися на підґрунтя естетичної інтерпретації мистецтва, творчості, широкого кола питань взаємодії філософії і мистецтва, специфіки створення мистецького твору, його функціональної спрямованості та ін. Дослідження таких теоретиків, як С. Безклубенка, М. Бровка, О. Воєводіна, Д. Кучерюка, О. Лановенка, В. Панченка, Р. Шульги не лише зумовили методологічні засади дисертації, але й були використані в аргументації конкретних положень.

Українська естетика досить плідно вивчає проблеми художньої творчості, її морально-психологічного і психофізіологічного навантаження, а також специфіку творчого процесу в різних видах мистецтва, зокрема, в музиці. Певні теоретичні напрацювання, що заслуговують на позитивну оцінку, можна систематизувати, рухаючись від загальнотеоретичних моделей, розглянутих в працях Д. Говоруна, Л. Левчук, В. Мазепи, до з'ясування більш конкретних питань естетико-психологічних особливостей творчого процесу, які розробляли І. Живоглядова, О. Княжук, Н. Кривда, І. Лебединська та ін.

Зроблений в дисертації огляд відтворює теоретичні прорахунки і досягнення у вирішенні суміжних щодо музики і філософії ірраціоналізму проблем, а також досліджує і ті "білі плями", заповнення яких є актуальним для сучасної естетики.

Об'єкт дослідження - ірраціоналістична естетика XIX століття (А. Шопенгауер, Р. Вагнер, Ф. Ніцше).

Предмет дослідження - музика як метамистецтво в ірраціоналістичній естетиці XIX століття.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування специфічного статусу музики як виду мистецтва в ірраціоналістичній естетиці XIX століття.

Для здійснення цієї мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути понятійний апарат ірраціоналістичної філософії, спираючись на який здійснюється естетико-мистецтвознавчий аналіз;

- визначити роль мистецтва в естетиці Шопенгауера - невід'ємній частині ірраціоналістичної філософії;

- виявити динаміку світоглядних позицій Вагнера в контексті концепції Шопенгауера;

- проаналізувати специфіку творчих взаємозв'язків Шопенгауера, Вагнера, Ніцше як шлях становлення панестетичної філософії Ніцше;

- аргументувати значення музики як джерела онтологічних уявлень ніцшевської філософії.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Складність об'єкта дослідження - музика в контексті ірраціоналістичної естетики - зумовила звернення до філософських, мистецтвознавчих, психологічних джерел.

Методологічною основою дослідження став понятійно-категоріальний апарат як класичної, так і сучасної європейської філософської думки, що узагальнює розуміння людиною світу та корегує естетичне відношення людини до світу, яке знайшло свій прояв у сфері мистецтва, взагалі, і музики, зокрема. З класичного спадку найбільш значущим для роботи є фундаментальні здобутки античної та німецької класичної філософії. У некласичній естетиці та філософії XIX століття особливе місце та роль музики осмислюється в концепціях, спрямованих на ірраціональне світорозуміння, панестетичний характер філософського мислення, особливе значення мистецтва в системі світобудови. Саме цей спектр наукових підходів створив основу дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дисертаційного дослідження вимагали звернення до філософсько-культурологічних методів дослідження, а також системи структурних та історико-хронологічних форм узагальнення матеріалу.

Наукова новизна дослідження. Вперше в українській естетиці аналіз ірраціоналістичної філософії XIX століття трансформовано на історію і теорію музичного мистецтва, яке створює своєрідну "зону перетину" теоретичних інтересів А. Шопенгауера, Р. Вагнера та Ф. Ніцше.

Такий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов своє відбиття у певних положеннях, які визначають наукову новизну:

- Показано, що ірраціоналізм XIX століття як реакція на кризу раціоналізму, призвів до зміни естетико-мистецтвознавчих тенденцій в європейській культурі XIX - початку XX століття і утворив нереалістичну тенденцію в сучасному мистецтві;

- Аргументовано, що виокремлення А. Шопенгауером проблем художньої обдарованості, геніальності та визначення ним їх моральної природи, дозволило обґрунтувати значення мистецтва як "знаряддя проти зла існування";

- Визначено, що під впливом ідей А. Шопегауера відбулася зміна парадигми у розумінні творчості Р.Вагнером: музика із засобу, що знаходився в у служінні у драми, стає метою і набуває ознак провідної категорії в філософії мистецтва Р. Вагнера;

- Обґрунтовано, що музика може визначатися як метамистецтво в контексті загальнотеоретичних ідей панестетичної концепції Ф.Ніцше;

- Показано, що понятійно-категоріальний апарат ірраціоналістичної філософії XIX століття може плідно використовуватися в межах некласичної естетики і мистецтвознавства ("воля", "песимізм", "становлення", "діонісійське і аполонівське начало", "естетизм" та ін.).

Практичне значення дослідження. Отримані результати мають інтегративний характер і можуть бути використані як в естетичній, культурологічній, так і мистецтвознавчій галузях науки. Матеріал дисертації може бути використаний у підготовці відповідних тем в курсах естетики, історії філософії, історії та теорії культури. Значний мистецтвознавчий матеріал пов'язаний із висвітленням життя і творчості Р.Вагнера, можна розглядати як підґрунтя у практичній діяльності виконавців музичних творів.

Апробація дослідження. Результати дослідження апробовані в педагогічній роботі автора на історико-теоретичному, композиторському та оркестровому факультетах Національної музичної академії України імені П.Чайковського. Основні положення і висновки роботи викладені у публікаціях автора та виступах на науково-практичній конференції “Сучасне музичне мистецтво: проблеми наукової та виконавчої інтерпретації” (Київ, 1999р.), засіданні наукового Вагнерівського товариства (Київ, 1999р.), Міжнародній науково-практичної конференції "На межі тисячоліть: християнство як феномен культури" (Київ, 2000р.), а також апробовані та систематично використовувалися під час створення цілісного художнього образу музичної вистави (оперної і балетної) в практичній диригентській діяльності автора дослідження.

Основні положення та висновки дисертації не одноразово обговорювалися на засіданнях кафедри суспільних наук Національної музичної академії України імені П. Чайковського.

Структура роботи. Мета та завдання дослідження обумовили її структуру, яка сприяла більш послідовному і логічному викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, двох розділів, кожний з яких ділиться на підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукового опрацювання теми, визначається об'єкт і предмет дослідження, його мета, завдання і методологічні засади, розкривається наукова новизна роботи, її практичне й теоретичне значення, рівень апробації.

В першому розділі - "Естетичні проблеми музики в контексті ірраціоналістичної концепції А.Шопенгауера та філософії мистецтва Р.Вагнера" - розглядається історичний процес виникнення ірраціоналізму XIX століття, окреслюються центральні філософсько-естетичні категорії дослідження, а також визначається місце музичного мистецтва в контексті ірраціоналістичного волюнтаризму А.Шопенгауера та філософії мистецтва Р.Вагнера.

У першому підрозділі першого розділу - "Історичні передумови виникнення ірраціоналізму XIX століття" - зазначається, що у загальному значенні ірраціоналістичні тенденції прослідковуються протягом усієї історії філософії: ірраціоналістичними за своїм змістом є практично всі релігійно-філософські вчення. У вузькому значенні, поняття "ірраціоналізм" охоплює ті течії у філософії, що протистоять раціоналізму Нового часу. Ці течії вбачають основу світорозуміння в чомусь недоступному розуму, іншої природи відносно нього, наслідком чого стає алогічним та ірраціональним характер самого буття. Провівши аналіз основних напрямків розвитку європейської філософії, визначається, що європейський ірраціоналізм XIX століття став своєрідною реакцією на приниження раціоналізмом Нового часу ірраціональних форм розуміння істини і, насамперед, приниженням ролі почуттєвого сприйняття, яке, на думку раціоналістів, обмежена лише частковим і випадковим знанням. У підрозділі звертається увага на творчу долю самого А. Шопенгауера, з ім'ям якого, передусім, і пов'язується з становленням європейського ірраціоналізму.

Обґрунтовуючи історичні передумови виникнення ірраціоналізму XIX століття, водночас, підкреслюється, що естетика А. Шопенгауера, яка продовжила панестетичний світогляд німецьких романтиків і проголосила культ творчості і генія, мала значний вплив на всю художню культуру другої половини XIX - початок XX століть. Світ - як об'єктивація сліпої, несвідомої волі - постає у свідомості художника кінця XIX і початку XX століття як жорстокий, абсурдний, безглуздий. Песимістичні, пантрагічні настрої, стан відчаю і безвихідді, які панували на межі століть, знайшли своє найбільш повне і глибоке відображення в філософії і естетиці А. Шопенгауера. На зміну раціональному принципу відображення реальної дійсності в художню творчість приходить ірраціональний принцип вираження внутрішнього світу особистості (а не суб'єкта) через її несвідомі прояви. Зміна художньо-світоглядних позицій спричинила відмову (часом у вкрай екстравагантній формі) від класичної традиції і художньо-естетичних норм мистецтва періоду раціоналізму і проявилася практично у всіх видах мистецтва: втрата образності і абсолютизація колористичності і форми в образотворчому мистецтві, відмова від звукової організованості (гармонія, мелодія, поліфонія), найчастіше - підміна звукової інтонації, як головної носительки музичної образності, звичайними шумовими ефектами в музичному мистецтві, відсутність художньої образності і осмисленості, де слово набуває якості звуко-колористичного впливу в літературі, алогічність розгортання драматичної дії в театральному мистецтві і таке інше. На зміну логічно організованим раціональним засобам вираження (лінія, колір, слово, звук) приходить ірраціонально символічна система знаків, як найбільш адекватна і "повна" форма передачі внутрішнього, позасвідомого. Формою вираження даної іпостасі виступають нові художні засоби, до яких належать колаж, асоціативний монтаж, кольорові симфонії, інтуїтивно-імпровізаційна колективна сонористика, декламація та інші.

Проведений розгляд дозволив визначити той вплив, який філософські ідеї Шопенгауера мали на формування нереалістичної тенденції в мистецтві початку XX століття (футуризм, кубізм, експресіонізм, абстракціонізм та ін.). Ще один важливий момент аналізу цього аспекту проблеми пов'язаний із властивим філософії та естетиці кінця XX століття досить жорстким співставленням і порівнянням перспектив подальшого розвитку філософії, яка зараз має чітко окреслені течії: раціоналізм - ірраціоналізм.

У другому підрозділі першого розділу - "Естетико-мистецтвознавча модифікація наріжних понять шопенгауерівської філософії: воля, песимізм" - розкриваються відмінності волюнтаристичної філософії Шопенгауера від філософії післякантівського періоду. Аналіз історичних передумов становлення ірраціоналізму, передусім в тих його вимірах, які запроваджував А. Шопенгауер, показав, що філософія Шопенгауера принципово відрізнялася від всієї класичної філософії післякантівського періоду, яку можна позначити як філософію натуралістичного пантеїзму. Свідомому світоглядному оптимізму німецьких ідеалістів Шопенгауер протиставив буття як темну та ірраціональну силу, яка не може бути пізнаною: вона "тече" у всіх створіннях, приймає незчисленні форми й ворогує навіть сама з собою. Взявши за першооснову всього існуючого темну, сліпу, некеровану свідомістю волю, А. Шопенгауер створив принципово нову - волюнтаристичну філософію - де воля несе навантаження центральної категорії. Це визначило специфіку філософії Шопенгауера, яка полягає у відмові від таких головних постулатів, передусім, гегелевської філософії, як панлогізм, теорія розвитку, причинно-наслідкові взаємозв'язки та ін.

Песимізм А. Шопенгауера став реакцією на історичний оптимізм просвітителів і раціоналізм, у цілому так само оптимістичний. Для песимізму Шопенгауера характерно недіалектичне протиставлення страждань і щастя, де сума страждань перевищує суму задоволень. Страждання є результатом активності, що не припиняється, сліпої безцільно діючої волі, яка лежить в основі світобудови. Світ виступає як результат діяльності невблаганної волі. Припинення страждання можливо з припиненням волі за допомогою її заперечення або омертвлення. Подолання страждання, а разом з ним песимістичного світогляду, можливо лише зі знищенням волі, через безвольність, що рівнозначно зникненню буття - небуттю.

Шопенгауерівський песимізм XIX століття був підготовлений усією песимістичною історичною тенденцією людства. У стародавній Греції песимістичні погляди висловлювали Софокл, Евріпід, Аристотель. Платон у своєї "Апології" обґрунтовує славнозвісне песимістичне положення, що небуття, як сон без сновидінь, краще буття. Психологічною платформою песимізму древніх римлян, так само як і греків, стала надмірна любов до життя і неможливість одержання ще більших насолод, що і призводило їх до осуду життя, аж до її повного заперечення. Іншою базою песимізму, вже більш філософською, ніж психологічною, стало презирство до життя, що найбільше яскраво проявилося в поезії Лукреція. Показово, що на початку ІІІ століття до н.е. існувала школа песимізму, відкрита одним із найбільше відомих філософів киренейської школи Гегезиєм і об'єднувала найрізноманітніші докази проти життя, а також прояви любові до смерті. У той же час, філософські симптоми песимізму були рідкісними в стародавньому світі; завзята віра, що панувала у стародавньому світі, в земне щастя і переважаюча любов до життя породжували оптимістичне відчуття, результатом чого стало пануюче оптимістичне світосприймання. Християнська релігія з її похмурими догматами, духом суворості, нестатків і аскетизму, спрямованого на всіляке обмеження земного життя аж до його повного омертвлення, стала благодатним ґрунтом для песимізму. Знецінювання людського життя в доктрині спокуси визначило верховенство песимістичного світогляду середніх віків.

Таким чином, протягом всієї історії людства песимістичні тенденції існували і виявлялися в тій чи інший мірі паралельно з оптимістичними, але ніколи до філософії А. Шопенгауера вони не являли собою систематичної доктрини життя у вигляді стрункого вчення, що заперечувало буття. Песимізм в інтерпретації А. Шопенгауера, вперше був модифікований у контексті світоглядної системи.

В підрозділі автор детально опрацьовує книгу А. Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", обґрунтовує причини того впливу, який ця робота відіграла в історії філософії, а також розглядаються як власне шопенгауерівскі позиції, так і їх інтерпретації, які мали значний розголос в українській і російській теорії XX століття (Б. Биховський, С. Нарський).

Спираючись на загальнофілософську позицію А. Шопенгауера, відтворюється специфіка трансформації понять "песимізм" і "воля" у сферу естетики і мистецтвознавства. У цьому аспекті найбільшої ваги набувають проблеми художньої обдарованості і геніальності. Позиція А. Шопенгауера стала новим зрізом у з'ясуванні природи художнього генія. Маючи можливість аналізувати точку зору І. Канта щодо специфіки художньої геніальності, А. Шопенгауер підсилює моральні аспекти проблеми, адже геній, як творець мистецтва, - через призму песимістичного світогляду - перетворює художній твір на знаряддя проти "зла існування".

Естетика А. Шопенгауера є логічним продовженням його філософії і витікає із гносеологічного принципу пізнання чистим суб'єктом ідей, множина яких і складає видимий світ. Водночас, естетика німецького теоретика тяжіє до персоніфікації, і у спадщині Шопенгауера досить вагомим стає виокремлення ним конкретних персоналій, які є, по-перше, геніями, а по-друге, відбивають ціннісні орієнтації ірраціоналістичної естетики. Для Шопенгауера реальним втіленням його теоретичних ідей є, передусім, видатний німецький поет Гете. Оскільки мистецтво, митець посідають досить чільне місце в філософській спадщині А. Шопенгауера, тому розуміння специфічної ролі музики в естетичних поглядах теоретика вимагає з'ясування його загальних мистецтвознавчих позицій.

В третьому підрозділі першого розділу дисертації - "Музика - суть онтологічного начала в ірраціоналістичному волюнтаризмі А. Шопенгауера" - відмічається, що хоча Шопенгауер певним чином приєднувався до позиції Шеллінга, Гете, романтиків щодо значення мистецтва, проте розумів останнє в контексті власної системи світобудови: якщо увесь світ є уявлення, то мистецтво є уявлення уявлень, тобто фактично світ у світі. Новий світ - світ мистецтва - є вищим і найдосконалішим розвитком усього баченого світу і дає нам те ж саме, тільки більш свідомо і цілеспрямовано. Мистецтво А.Шопенгауер називає "кольором життя", вважає, що воно - творіння генія, яке повторює сприйняте чистим спогляданням вічної ідеї. Мистецтво -і цю позицію послідовно відстоює Шопенгауер - відрізняється від науки, яка, наслідуючи постійний і беззмістовний потік заснов і наслідків, ніколи не досягає кінцевої мети.

З'ясовуючи специфіку мистецтва в порівнянні з наукою взагалі і філософією, зокрема, Шопенгауер належну увагу віддає проблемі класифікації видів мистецтва. Ця класифікація побудована на тому, що різні мистецтва з різним ступенем досконалості схоплюють різні рівні об'єктивації волі. Відповідно до цього види мистецтва, формуючись від нижчого ступеня до вищого, мають таку модель: "зодчество", "прекрасне садівництво", "ландшафтний живопис", "скульптура", "історичний живопис", "поезія" та "трагедія". Класифікація видів мистецтва, запропонована Шопенгауером, досить умовна і навіть за термінологією не відповідає традиційній естетиці. Привертає увагу і той факт, що серед видів мистецтва відсутні і театр, і живопис, і, власне музика.

Шопенгауер вважає музику витонченим мистецтвом і визначає їй виключне місце в своїй філософській системі. На думку філософа, виключність музики полягає в тому, що вона не є відображенням ідей або ступенів об'єктивації волі, на відміну від інших мистецтв, а є висловлюванням самої волі. В цьому контексті музика стає безпосередньою об'єктивацією і знімком самої волі, яка, в свою чергу, являє нам увесь існуючий світ через ідеї. Саме тому музичне мистецтво відрізняється від усіх інших видів мистецтва сильнішою, швидшою та неухильною дією на людину. Шопенгауер проводить думку про всезагальність музичної мови, її ясність, яка часто-густо випереджає мову розуму.

Перший розділ дисертації завершує четвертий підрозділ "Динаміка розвитку естетико-музикознавчих поглядів Р. Вагнера. А. Шопенгауер - Р.Вагнер: логіка впливу”, в якому відтворюються конкретні періоди життя відомого німецького композитора, позначені впливом особистості Шопенгауера. У філософії Шопенгауера Р.Вагнера привабило світобачення філософа, в якому сліпа та безпідставна воля проголошується першоосновою світобудови, де відбувається дроблення на нескінченну множину об'єктивацій. Кожна з об'єктивацій, з одного боку, прагне до абсолютного панування, наслідком чого є війна "усіх проти усіх", яка ніколи не припиняється, а з іншого - ці об'єктивації волі об'єднані в ієрархічну цілісність. Вагнера приваблює моральнісна орієнтація Шопенгауера, його інтерес до таких станів людини, як страждання, егоїстичні імпульси та ін. Але найбільше зацікавлення Вагнера викликає шопенгауерівське захоплення музикою. Якщо до знайомства з філософією Шопенгауера Вагнер сприймав музику у ролі медіуму, сприймав як засіб у створенні драми, то пізніше музика отримує своєрідний статус суцільного суверенітету. Цей статус перетворив її в таємниче, споконвічне, відверте начало, відображаюче "річ у собі", при цьому сам музикант піднімається до рівня "божественого віщуна". Втілення музикою таємничо споконвічного начала, відображення нею "речей у собі" дало змогу Вагнеру відокремити музичне мистецтво від інших видів мистецтв та стверджувати, що музика є "художньо-ідеальною подобою світу".

Найбільш яскраво вплив філософії та естетики Шопенгауера на творчість Вагнера можна простежити на прикладі створення ним одного з найграндіозніших творів музичної культури людства - тетралогії "Кільце Нібелунгів". Завдяки цьому впливу, початковий задум "смерть Зігфріда" з оптимістичною жертовно-героїчною темою зробив модуляцію в "загибель богів" з її загальним обвалом та песимістичною безпросвітністю.

Другий розділ - "Концептуалізація музики в панестетичній світобудові Фрідріха Ніцше" - присвячений розгляду панестетичної філософії Ф.Ніцше в контексті визначення місця та ролі музики в світобудові філософа.

Перший підрозділ другого розділу - "А. Шопенгауер- Р. Вагнер - Ф. Ніцше - спадкоємність теоретичних ідей" - відтворює специфіку культурологічної атмосфери Німеччини другої половини XIX століття, яка багато в чому визначилася взаємодією позицій трьох теоретиків. Філософія, мистецтво, практична діяльність Р.Вагнера виявили досить складну взаємодію традицій, спадкоємності інноваторства.

Своєю філософською концепцією Ф. Ніцше продовжив процес відходу від класичної традиції, розпочатий Шопенгауером. У філософії А. Шопенгауера відхід був визначений за суттю - у ствердженні примату сліпої, несвідомої волі над розумом, залишаючись в той же час в межах традиційної раціональної системи. У Ніцше цей процес проявився і за формою, знаменуючи повний розрив з класичною традицією, що виявилося у відсутності системності, поетичності мови, своєрідності стилю, активному використанні міфологічних образів. Філософська теорія обґрунтовувалась як художній твір. По суті, концепцію Ніцше можна назвати філософсько-художнім відбитком ірраціоналізму XIX століття. І в такому контексті філософія Ніцше виступає об'єктом даного дослідження поряд із шопенгауерівською. Ще один новий аспект ніцшеанської позиції обумовлений подвійним впливом на нього з боку як Шопенгауера, так і Вагнера.

Підкреслюючи вплив світоставлення Вагнера на естетику Ніцше в підрозділі виокремлюються конкретні позиції вагнерівської естетики, її філософські витоки, єдність теоретичних засад з композиторською діяльністю та відверто особистісне забарвлення, яке народжує часом вкрай суперечливі погляди митця. З одного боку, на думку Вагнера, мистецтву належить центральне місце в ствердженні нового суспільного порядку. мистецтво має бути синтетичним і провідну роль в ньому відіграють танець та поезія, музика задовольняється лише другорядною позицією. З іншого боку мистецтво виступає як форма прояву релігії. В цьому контексті музика починає висловлювати саму сутність світу і займає панівну роль, виступаючи символічно алегоричною формою вираження релігії. Фактично усі теоретичні розміркування Вагнера передбачають його власний досвід і спрямовані на вирішення власних творчих завдань. Складність людських і творчих стосунків Вагнера і Ніцше визначаються і оцінюються в дисертаційному дослідженні як ступінь взаємовпливу, так і ступінь самодостатності двох видатних діячів європейської культури.

Матеріал другого підрозділу другого розділу “Естетизація музики як підґрунтя естетико-мистецтвознавчої позиції Фрідріха Ніцше” показує, наскільки важко у творчій спадщині Ніцше виокремити власно естетичну, мистецтвознавчу чи проміжну - філософсько-естетичну, естетико-мистецтвознавчу - позицію. Специфічна манера написання, іномовність, звернення до міфологічних символів дозволяє простежити естетико-мистецтвознавчі аспекти у багатьох працях філософа, працях, які безпосередньо естетики чи теорії мистецтва не торкаються.

Естетичні погляди Ніцше розглядаються в дисертації на підґрунті діонісійського та аполонівського начал. У Ф.Ніцше образи двох божеств Аполлона і Діонісія не цілком збігаються з міфічними уявленнями історичних еллінів. Більш того, в історії Греції діонісійські святкування грали дещо іншу роль, ніж їм приписує Ф.Ніцше. У інтерпретації філософа, Аполлон - це бог усіх сил, що творять образи, божество внутрішнього світу фантазії, що панує над ілюзорним блиском краси. Тому Аполлонівське начало - це світ ілюзій, рятунок від мук становлення. Він означає захоплене перебування перед вигаданим світом сновидінь, у яких людина знаходить своє задоволення і, хоча й усвідомлює їхню нереальність, бажає продовжити як можна довше ці ілюзії. По своїй суті, Аполлонівське начало - це процес відокремлення людини від природи, це самообмеження, виділення себе в щось протилежне іншому світу, фактично, начало індивідуалізації.

Під ім'ям Діоніса Ф.Ніцше розуміє уособлення всього стихійного, несвідомого, інстинктивного. Діонісійське начало - це природність, начало органічного зв'язку і спільності з природою - є, по своїй суті, становленням у всій його повноті, де воля до життя, що радіє своїми вищими типами в нескінченній невичерпності всупереч страхітливості і стражданням, стає вічною радістю становлення. Діонісійське начало є уособленням становлення, що реалізується через волю до життя. Кожному з двох начал буття відповідають певні види мистецтва. Аполлонівському началу - мистецтва пластичних образів, до яких належать, насамперед, скульптура, живопис і епічна поезія. Найточнішим втіленням бога Діоніса - представника інстинктивного, природного начала є непластичне мистецтво музики.

Музика набуває особливого значення в контексті двох культуро-творчих начал. Саме музику, на думку Ніцше, доцільно поєднати з таким теоретично важливим поняттям як "естетизація", - своєрідним наслідком кризи раціонального методу мислення. Невід'ємним атрибутом естетизації є, на думку Ніцше, художнє мислення. Поняття "естетизація" несе в дисертації досить значне теоретичне навантаження і допомагає обґрунтувати роль і значення музики, музичного мистецтва, адже автор роботи "Народження трагедії з духу музики" в поєднанні двох художніх начал - природнього, інстинктивно-музичного в особі бога Діоніса і споглядального, штучно-розумового аполлонівського виявив своє світобачення як естетичний феномен, який став підґрунтям мислення, критерієм оцінок і суттю всієї філософії Ніцше.

У третьому підрозділі другого розділу - "Від філософсько-естетичних категорій до мистецтвознавчих: шлях утвердження музики як мета мистецтва" - доводиться, що в філософії Ніцше музика - як втілення стихійно-несвідомого, інтуітивно-інстинктивно Діонісійського начала, яке уособлює собою становлення буття, - найбільш повно і точно виражає першооснову всього існуючого, завдяки чому попередньо розроблена ідея виключної ролі музики в ірраціоналістичній філософії XIX століття, набуває свого логічного завершення.

В підрозділі визначається, що музика не лише відігравала особливу роль в ірраціоналістичній філософії, а й слугувала своєрідною зоною перетину теоретичних позицій А. Шопенгауера, Р. Вагнера та Ф. Ніцше. Спираючись на поняття "мета мистецтво", зміст якого позначений, передусім, першою частиною цього складного терміну і інтерпретуються як "надмистецтво", автор дослідження відстоює думку про те, що музика відігравала роль метамистецтва в ірраціоналістичній естетиці XIX століття.

У "Висновках" сформульовані основні підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи; підсумовуються ідеї і положення дисертації, пов'язані із осмисленням музики як метамистецтва в ірраціоналістичній філософії XIX столітті. Визначається як здійснювалася зміна світоглядних орієнтирів: від раціоналізму - переважаючої системи поглядів класичної культури - до ірраціоналізму - своєрідної відповіді на кризу класичної філософії. Естетичний аспект філософії ірраціоналізму виявлено, передусім, завдяки з'ясуванню понятійно-категоріального апарату, який може повноцінно виявлятися як у філософії, так і в естетиці. Науковою новизною позначені намагання автора застосувати шопенгауерівські поняття "воля", "песимізм" до вивчення естетико-мистецтвознавчих проблем. Найбільш плідно цей процес відбивається на вивченні проблем художньої обдарованості та геніальності.

В роботі виокремлено музичне мистецтво як носій специфічної естетичної інформації. Продемонстровано, що "витончене" мистецтво - музика - не включено А.Шопенгауером у перелік основних видів мистецтва, тим самим залишившись поза моделлю шопенгауерівської класифікації. Можна стверджувати, що вже Шопенгауер виділивши музику серед інших видів мистецтва, почав прокладати шлях для статусу музики як метамистецтва.

Захоплення Вагнера філософією Шопенгауера, обумовило нову підсилену увагу саме до музики. Завдяки філософським і естетичним поглядам А. Шопенгауера музика в філософії мистецтва Р.Вагнера набула особливого статусу, перетворившись в таємниче, відверте, споконвічне начало, та почала відображати "річ у собі". Ці естетичні погляди дозволили поєднати теоретичний підхід з мистецькою практикою Ріхарда Вагнера.

В дослідженні визначено, що дружба і співтворчість Р.Вагнера і Ф.Ніцше відіграли значну роль в формуванні музично-естетичного світогляду Ніцше та створили умови для активної подальшої розробки естетичних засад музики в роботах філософа. Ідея виключної ролі музики в ірраціоналістичній філософії Ф.Ніцше виявлена за рахунок включення музичного мистецтва в контекст діонісійського та аполлонівського культуротворчих начал, а також ототожнюванню музики з онтологічним началом панестетичної філософії Ніцше. Такий підхід значно підсилив теоретичні засади концепції музики як метамистецтва.

Основні теоретичні положення і висновки дисертації представлені в публікаціях автора:

1. Макаренко Г.Г. Пантрагічне світосприйняття в культурологічній філософії Ріхарда Вагнера // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності (Київський державний лінгвістичний університет). - Київ.: Міжнародна фінансова агенція, 1998-0,5 д.а.

2. Макаренко Г.Г. Дух музики - ірраціональна суть філософії, творчості та життя Ф.Ніцше //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності.-К.:КДЛУ, 1999. - 0,5 д.а.

3. Макаренко Г.Г. Місце музики в ірраціонально-волюнтаристичній філософії Шопенгауера //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності (Альманах) -.К.: Знання, 1999.-0,5 д.а.

4. Макаренко Г.Г. Вплив ірраціоналістичної філософії А.Шопенгауера на подальший розвиток філософії та художньої культури // Мультіверсум. - К. - 2000. - Вип. 11.- 0,5 д.а.

5. Макаренко Г.Г. Христиансько-релігійні мотиви панестетичної філософії Ніцше // На межі тисячоліть: християнство як феномен культури. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. - К.: МІЛП, 2000. - 0,5 д.а.

6. Макаренко Г.Г. Місце та роль мистецтва в панестетичному ірраціоналізмі Ніцше // Українське музикознавство. - К.: НАН України, 2000. - Вип. 29. - 0,5 д.а.

АНОТАЦІЯ

Макаренко Г.Г. "Музика - як метамистецтво в ірраціоналістичній естетиці XIX століття".-Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08. - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертація присвячена аналізу музичного мистецтва в контексті ірраціоналістичної філософії XIX століття. Визначаючи ірраціоналізм як відповідь на кризу традиційної раціоналістичної філософії, дисертант виокремлює естетичні погляди А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і аргументує погляд на музику як вид мистецтва, здатний виконати функцію метамистецтва. Авторська концепція підсилюється зверненням до творчої спадщини Ріхарда Вагнера. Видатний німецький композитор, захоплюючись ідеями А. Шопенгауера, водночас, мав значний вплив на формування естетико-мистецтвознавчої позиції Ф.Ніцше. Спираючись на логіку теоретичної спадкоємності "Шопенгауер - Вагнер - Ніцше", дисертант підкреслює значення таких естетичних проблем як художня обдарованість, геніальність, міфологічне мислення, створення й сприймання художнього образу та ін. Автор дисертаційного дослідження органічно поєднує теоретичний аналіз із розглядом практики розвитку музичного (оперного) мистецтва.

Ключові слова: музика, метамистецтво, ірраціоналізм, художня обдарованість, естетизація.

АННОТАЦИЯ

Макаренко Г.Г. "Музыка - как метаисскуство в иррационалистической эстетике XIX столетия".- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08. - эстетика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация посвящена анализу музыкального искусства в контексте иррационалистической философии XIX столетия. Рассматривая иррационализм как ответ на кризис традиционной рационалистической философии, диссертант выделяет эстетические взгляды А. Шопенгауэра, Ф. Ницше и аргументирует отношение к музыке как виду искусства, способному выполнить функцию метаисскуства. В волюнтаристической философии А. Шопенгауэра музыка в отличие от других видов искусств отражает не идеи - формы объективации воли, бесконечное множество которых составляет видимый реальный мир, а непосредственно саму волю - первооснову всего сущего, являясь при этом её снимком. Авторская концепция усиливается обращением к творческому наследию Рихарда Вагнера. В исследовании выявлено значительное влияние философко-эстетических взглядов А. Шопенгауэра на мировозрение и художественное творчество Рихарда Вагнера. Одним из главных результатов влияния шопенгауэровских постулатов стало изменение роли музыки в художественно-эстетических взглядах и творчестве композитора. Из средства, которое находилось в "услужении" у драмы, музыка становится целью, занимая главное место в философии искусства Р. Вагнера. Представляя собой тайное, непознанное извечное начало, отражая мир в его художественно-идеальной форме, музыка была выделена Вагнером из среды других видов искусств и отождествлена с первоосновой бытия. Выдающийся немецкий композитор, увлекаясь идеями А. Шопенгауэра, одновременно активно повлиял на формирование эстетико-искусствоведческой позиции Ф. Ницше. Обоснованию музыки как метаискусства способствует анализ панэстетизма Ф. Ницше, а также широкое использование им идеи эстетизации. Именно Ницше ввел в теоретическое употребление систему новых понятий, которые помогли усилить эстетический аспект мировосприятия и подчеркнуть эстетический потенциал музыки. В диссертационном исследовании детально проанализирована история становления иррационалистической философии, ее истоки и специфика преломления с позиций А. Шопегауэра. Используя понятия "воля", "пессимизм", диссертант раскрывает своеобразие их эстетической и эстетико-исскуствоведческой модификации, а также влияние на осмысление проблемы гения. Опираясь на логику теоретической преемственности "Шопенгауэр - Вагнер - Ницше", диссертант подчеркивает значение таких эстетических проблем как художественная одаренность, гениальность, мифологическое мышление, создание и восприятие художественного образа и др. Автор диссертационного исследования органично соединяет теоретический анализ с рассмотрением практики развития музыкального (оперного) искусства.

Ключевые слова: музыка, метаисскуство, иррационализм, художественная одаренность, эстетизация.

ANNOTATION

Makarenko G.G. Music is the methaart in irrationalistic aesthetics of XIX century.- the Manuscript.

А Candidate thesis in speciality 09.00.08 - Aesthetics. Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2000

The thesis is dedicated to the analysis of musical art in a context of irrationalistic philosophy of XIX century. Determining the irrationalism as the answer to crisis of traditional rationalistic philosophy, competitor for degree pick out aesthetic views of A. Shopengauer and F. Nitzshe and gives reason a view on music as a kind of arts which are capable to execute a function of methaart. The author concept is strengthend by the references to the creative heritage of Richard Wagner. The outstanding german composer, admiring ideas of A. Shopengauer, at the same time, had considerable influencing on formation aethtetic and art outlook of a F.Nitzshe. Being guided by the logic of an theoretical heredity line "Shopengauer - Wagner - Nitzshe", competitor for degree underlines value of such aesthetic problems as art gifts, genius, mythological thinking, creation and perception of an art image, etc. The author of the candidate thesis combines the theoretical analysis and consideration of development of practical musical (opera) art to integral whole.

Размещено на Allbest.ru