Міські кладовища Харкова у XVIII - на початку XX ст.: між традицією та інноваціями

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІСЬКІ КЛАДОВИЩА ХАРКОВА У XVIII - НА ПОЧАТКУ XX ст.: МІЖ ТРАДИЦІЄЮ ТА ІННОВАЦІЯМИ

Кушнарьов Сергій

кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії Східної Європи Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Анотація

Мета дослідження - на прикладі Харкова дослідити особливості створення, функціонування та еволюції кладовищ в культурно-історичному просторі провінційного міста, продемонструвати роль місцевої влади та містян у процесі десакралізації некрополів. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, всебічності та цілісності, об'єктивності та системності. Дослідження проведено в рамках мікроісторії. Теза про перетворення сакрального місця в місце колективної пам'яті, виникнення та згасання інтересу до некрополів у міських обивателів, ґрунтується на типології сценаріїв антрополога П. Коннертона та теорії гетеротопії М. Фуко. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії харківські міські некрополі стали об'єктом спеціального дослідження. На регіональному матеріалі проілюстровано процес трансформації традиційного ставлення до місця поховань померлих. На основі архівних матеріалів зроблено спробу проаналізувати поєднання традиційних та інноваційних підходів до побутування кладовищ, що поступово набували поширення у досліджуваний період. Висновки. Міські некрополі Харкова упродовж XVIII - початку XX ст. пройшли шлях перетворень від сакральних місць на освяченій церковній землі, навколо храмів, до територій, які використовувалися для господарських та комерційних потреб. Створення та існування кладовищ є цікавим прикладом конструювання символічного простору міста з урахуванням сакральних традицій та соціальної стратифікації, що стала результатом модернізації життя країни. Упродовж досліджуваного періоду некрополі були важливою складовою публічного простору міста, а ритуальні практики протягом тривалого часу демонстрували стійкість традиційних форм комеморацій. Ріст населення та розширення кордонів міста на зламі XIX-XX ст. призвели до появи з боку місцевої влади інноваційних підходів щодо організації поховальної справи.

Ключові слова: некрополь, міський простір, кладовище, традиція, поховальна куль тура.

KHARKIV CITY CEMETERIES IN THE XVIII - EARLY XX CENTURIES: BETWEEN TRADITION AND INNOVATION

KUSHNARIOV Serhii - Candidate of Historical Sciences, Senior Lecturer, Department of Eastern European History, V.N. Karazin Kharkiv National University

Abstract. The purpose of the study is to research the peculiarities of the creation, functioning, and evolution of cemeteries in the cultural and historical space of the provincial city, to demonstrate the role of local authorities and citizens in the process of desacralization of necropolises. The research methodology is based on the principles of historicism, comprehensiveness, and integrity, objectivity, and systematicity. The research was conducted within the framework of microhistory. The thesis about the transformation of a sacred place into a place of collective memory, the emergence, and extinction of interest in necropolises among urban residents, is based on the typology of scenarios of anthropologist P. Connerton and the theory of heterotopia by M. Foucault. The scientific novelty of the study is that for the first time in the national historiography, the Kharkiv city necropolises became the object of a special study. The regional material illustrates the process of transformation of the traditional attitude to the burial place of the dead. Based on archival materials, an attempt was made to analyze the combination of traditional and innovative approaches to the life of cemeteries, which gradually became widespread during the study period. Conclusions. The urban necropolises of Kharkiv during the XVIII - early XX centuries passed the path of transformation from sacred places on the consecrated church land, around the temples, to the territory used for economic and commercial purposes. The creation and existence of these cemeteries is an interesting example of constructing a symbolic space of the city, considering the sacred traditions and social stratification, which resulted in the modernization of life in the country. During the study period, necropolises had been an important part of the public space of the city, and ritual practices had long demonstrated the stability of traditional forms of commemoration. Population growth and expansion of the city at the turn of the XIX - XX centuries led to the emergence of innovative approaches by local authorities to the organization of the funeral business.

сакральний некрополь кладовище колективна пам'ять культурний історичний

Постановка проблеми. Вивчення історії некрополів, які є невід'ємною частиною міської просторової структури, є важливим елементом сучасних урбаністичних студій. Дослідження регіональних особливостей поховальної культури, при використанні сучасних методологічних підходів, дає змогу розглядати кладовище у якості особливого локусу культурно-історичного простору міста, що має свої традиції, разом з містом зазнає певної трансформації, через призму людського сприйняття конструюється у специфічний простір.

Аналіз джерел та останні дослідження. Дослідження ґрунтується на архівних джерелах, які зберігаються у дорадянських фондах Державного архіву Харківської області. Найбільш важливі документи, що проливають світло на створення, побутування та закриття міських кладовищ Харкова, віднайдено у фондах Харківської міської управи (ф. 45), Харківського губернського у земських і міських справах присутствія (ф. 19), Харківського губернського у справах про товариства та спілки присутствія (ф. 29). Окрім того, під час дослідження були використані джерела мемуарного характеру, що містять важливу інформацію щодо ставлення населення провінційного міста до місць поховань померлих (Карпов, 1900). У путівнику містом початку XX ст. наводиться довідкова інформація щодо зруйнованих та наявних на той час міських цвинтарів (Гусев, 1902).

До сьогодні історія створення та функціонування міських кладовищ Харкова не була предметом спеціального дослідження. Більшість сюжетів, які стосуються державного регулювання практик поховання померлих, діяльності харківської місцевої влади в цьому ж руслі, а також проблема місця некрополів у сакральному та культурному просторі міста, до цього часу не знайшли відображення в наукових студіях. Однак, окремі аспекти даної проблематики, на регіональних матеріалах, розглянуті в ряді публікацій. Так, є певна історіографічна традиція дослідження міських некрополів Чернігова (Бойченко, 2014), Одеси (Цубенко, 2016), Миколаєва (Губская, 2012), Львова (Гавришкевич, 2019) та ін. Наявність таких публікацій та інтерес дослідників до даної проблематики свідчить, що в сучасній вітчизняній історіографії, в рамках мікроісторичного підходу, дослідження некрополів є актуальним та перспективним напрямком.

Мета статті полягає у дослідженні особливостей створення, функціонування та місця некрополів в культурно-історичному просторі провінційного міста. Ґрунтуючись на діловодній документації місцевих органів влади, зроблено спробу дослідити та продемонструвати намагання влади та містян, через поєднання традиційних та інноваційних підходів до побутування кладовищ, вписати сакральний простір некрополів у нове обличчя міста.

Виклад основного матеріалу. Еволюція міських поселень Слобожанщини від міст-фортець у XVII ст. до індустріальних центрів у XX ст. супроводжувалася незмінною умовою - обмеженим ресурсом земельних площ. Оскільки культові споруди тривалий час були одночасно і архітектурними домінантами міської забудови, території навколо них заселялися та забудовувалися повільніше і використовувалися, найчастіше, для розміщення сакральних об'єктів - некрополів. Кладовища, які в ранні епохи сприймалися місцем скверни, зосередженням чогось нечистого, населенням середньовічних міст уже вважалися осередком священного, публічного, невіддільного від людської спільноти (Арьес, 1992, с.64). В результаті розширення території міста в цілому, простір некрополів звужувався як у сенсі скорочення площі, так і в сприйнятті обивателів. В результаті некрополь із сакрального місця трансформувався в місце відпочинку, комерційної діяльності. Сакральний вигляд таких місць набував нового сенсу. Кладовище та місто, в результаті таких змін, утворювали переплетення культурних феноменів, об'єднаних відносинами подібності (Пискунова, 2012). Кладовища, як і місто, отримали стабільність планування (розбивка на квартали), регулярність, впорядкованість. Крім того, особливе місце почала відігравати ієрархічність, яка проявлялася у наявності та співвідношенні центру та периферії. Ієрархічність почала відображати соціально-культурні елементи некрополя: конфесійні, станові, корпоративні, етнічні.

У межах Харкова в різні часи існувало декілька значних некрополів, які стали невід'ємними елементами культурно-історичної канви міста, еволюціонували разом з ним і з часом втратили свої функції. На початку XX ст. у місті існували такі кладовища: Усікновенське (Міське), Кирило-Мефодіївське (на Чугуївській вулиці), Всіхсвятське (Кузінське або Холодногірське), Преображенське старообрядницьке (на Москалівці), єврейське і караїмське (на Холодній горі), магометанське (в кінці Німецької вулиці з а Усікнов енським кладовищем), католицьке і лютеранське (на Німецькій вулиці). Окрім того, в місті існували кладовища, які були закриті для поховання, проте, на той час, не зруйновані міською забудовою - Мироносицьке, Дмитрівське (в районі Благовіщенської вулиці), Свято-Духівське (в районі Кінної площі), та частково забудоване Каплуновське (в районі Технологічного інституту).

Перші харківські кладовища засновані разом з харківською фортецею у середині XVII ст. Вони не були ізольованими від міста, оскільки розташовувалися навколо церков, які були осередками соціального життя містян. Незважаючи на природний страх, який викликали померлі та місця їх поховання, церковні цвинтарі були не лише звичною частиною фізичного та культурного ландшафту церкви, а й природним продовженням самого храму (Мохов, 2018, с. 21). Тим самим, перші некрополі в міському просторі виконували як сакральну, так і соціальну функції. Некрополі при найбільших міських церквах (Успенській, Миколаївській та ін.) всередині харківської фортеці переповнювалися досить швидко. Їх ліквідація відбулася в межах перших кількох десятиліть існування міста. Дещо довше проіснували некрополі навколо храмів у приміських слободах. В 1902 р. згадуються вже закрите кладовище XVIII ст. біля Михайлівської (Сінної) площі для жителів «Захаркова» та Немишлі і цвинтар Дмитрівської церкви в районі Панасівки та Іванівки (Гусев, 1902, с. 62).

Питання подальшого використання кладовищ у межах міських кварталів в Російській імперії набуває актуальності з середини XVIII ст. Це було пов'язане, перш за все, з розвитком міста та зростанням чисельності населення. Переповнені кладовища були загрозою поширення небезпечних хвороб і джерелом неприємного запаху. Зміни в окремих елементах поховального обряду і регулювання цього питання на державному рівні пов'язано з правлінням імператриці Катерини II. Вводилися регламентовані норми розташування місць поховань померлих. Утримання цвинтарів після 1772 р. перейшло з відання церкви до купецтва і городян (ПСЗРИ, 1830, т. 9, с. 621 -- 622). Контроль над створенням та облаштуванням місць поховань на державному рівні вписували кладовища в новий вигляд міста. Нові некрополі, не на освяченій землі парафіяльних храмів, а за межами міста, поступово втратили частину сакральних функцій. У цей період були закладені основи функціонування нових кладовищ, які мали вже не сакральний, а санітарно-епідеміологічний характер.

Яскравим прикладом ліквідації «заміських» кладовищ XVIII ст. у Харкові є історія Мироносицького некрополя, що розташовувався на Сумській вулиці, отримавши назву від церкви Святих Жон Мироносиць. У 1803 р. Мироносицьке кладовище було закрите для поховань, оскільки межа міста перемістилася на північ. Свої сакральні функції кладовище почало втрачати досить рано. Сучасників ліквідації некрополя вражали масштаби руйнування надгробних пам'ятників і ставлення місцевих жителів до збереження пам'яті та виконання санітарно-епідеміологічних норм. Зі спогадів купця В. Карпова бачимо, що до середини XIX ст. Мироносицька площа була «...богата разрытыми могилами и ямами от погребальных склепов. Немало было чугунных, каменных и мраморных плит с зияющими норами, точно ранами, от провалившейся в склеп земли. Вся эта картина полного разрушения и пренебрежения к месту упокоения когда-то усопших людей, и даже к порядку и благообразию, стояла много и много лет, наводя и страх, и ужас на обывателя патриархальной старины, в ночное время и днем» (Карпов, 1900. с. 329-330).

З місця скорботи кладовище перетворилося на місце «людей злой воли и распущенного нрава»: «В брошенных на произвол всеразрушающего времени часовнях, капличках, и разных склепах с начала дней весны . эти люди жили там, как в своем углу. Там, сидя на гробах усопших, они, при свете сальной свечи или каганца, играли в три листа. В темные ночи из этих усыпальниц виднелся красноватый огонек и шел дым, застилавший собою соседние склепы и могилы. Это в склепах готовился ужин; мраморная надгробная плита изображала собою кухонный стол, и тут, над гробами мертвых, шла стряпня для проголодавшихся жильцов гробниц. Иногда эта ... веселая компания в этих усыпальницах совершала вакханалии совместно с прекрасным полом, и тогда, кроме света, слышались еще и звуки бандуры нищего-слепца, нанятого играть для такого пышного бала» (Карпов, 1900. с. 330). Остаточна ліквідація Мироносицького кладовища була проведена за ініціативи генерал-губернатора С. Кокошкіна силами в'язнів Харківських арештантських рот у середині XIX ст. (Карпов, 1900. с. 471). У 1850-80-х рр. площа біля церкви використовувалася жителями міста для народних гулянь та продажу спиртних напоїв.

У результаті ліквідації Мироносицького цвинтаря в 1830 р. в Харкові було засновано одне з найбільших за площею кладовищ - Усікновенське (Міське) (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 10зв.). Воно було закладено на міських вигонах на околиці Харкова в кінці вулиці Німецької (Пушкінської) і свою назву отримало від церкви Усікновення Глави Іоанна Предтечі. З середини XIX ст. кладовище стало місцем поховання представників привілейованих станів - дворянства, купецтва, військових, діячів мистецтва. Крім того, Усікновенське кладовище відрізнялося від інших не тільки похованнями відомих людей, а й надгробками і пам'ятками культурної та художньої цінності. Соціальними маркерами локації поховання були храм при кладовищі і цвинтарна огорожа. Для поховання приїжджих селян, бездомних, нижніх військових чинів, які померли в харківських госпіталях і лікарнях, використовували окремі ділянки біля огорожі, а заможні жителі міста та священнослужителі віддавали перевагу центральній алеї, тим самим повторюючи соціальну ієрархію міста. Місце на елітній ділянці виступало в якості показника престижу живих і демонстрації можливостей соціальної групи, до якої належали померлі. У січні 1883 р. Харківська міська управа прийняла «Правила для завідування Харківським Міським Усікновенським кладовищем» (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 17зв.). Згідно з «Правилами...», місця на кладовищі розподілялися на чотири розряди та розташовувалися таким чином: 1) праворуч та ліворуч головної алеї, що вела до кладовищенської церкви; 2) місця на схід від церкви; 3) на північ від центральної алеї відводилися місця для парафіяльних церков міста - миколаївське, мироносицьке, ново-троїцьке, соборне, старо-троїцьке; 4) братське холерне кладовище (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 18зв.). В залежності від місця поховання різнилася й ціна - від 10 до 1,5 рублів сріблом за квадратний аршин. Місця четвертого розряду коштували 25 копійок за квадратний аршин або взагалі були безкоштовними для безхатьків, сиріт, під час епідемій (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 18зв., 19).

У 1909 р. Усікновенське кладовище виявилося переповненим. Харківська міська дума прийняла рішення про його закриття, починаючи з 1913 р., з правом ховати небіжчиків виключно в межах сімейних склепів (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 33). Основним аргументом на користь закриття кладовища було те, що при щорічній його заповнюваності в межах 1500-1700 осіб, «безкоштовні й дешеві місця», тобто місця для незаможних верств населення, вже давно вичерпалися. Разом з тим, керівництво Усікновенського кладовища не мало змоги використовувати старі могили повторно через те, що не мали точного плану та звітної документації про рік здійснення поховань (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 9зв., 10). Оскільки означене кладовище знаходилося в «зеленій зоні» і своїм виглядом не порушувало забудову і розбивку вулиць, міська влада вирішила за доцільне дозволити здійснювати поховання тільки на сімейних ділянках, тим самим остаточно закріпивши за кладовищем «елітний» статус (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 34зв.). Остаточно Усікновенський некрополь було закрито лише в 1949 р., а в 1971 р. - зруйновано та ліквідовано.

Одне з найбільших міських кладовищ Харкова другої половини XIX - початку XX ст., Кирило-Мефодієвське, було відкрите у жовтні 1885 р. на східній околиці міста. Під кладовище виділялася площа для поховання не менше 50 000 покійних, без урахування братських поховань (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 78зв.). У 1885 р. Харківською міською думою були прийняті «Правила завідування та управління Кирило-Мефодіївським кладовищем». Вони регулювали не тільки проведення господарських робіт з облаштування місць поховання, а й суворо регламентували вартість ділянок, що використовувалися під могили та склепи для різних верств населення (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 76). Поділ могильних місць на розряди з фіксованою ціною був тотожним з Усікновенським кладовищем, проте на Кирило-Мефодіївському вводилося вже 7 тарифних розрядів (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 42). На думку міської влади, збільшення кількості розрядів повинно було стимулювати зростання надходжень до бюджету кладовища. За «Правилами...» також було передбачене будівництво усипальниці для покійних, поховання яких заборонялося раніше 72 годин після смерті. Усипальницю було спроектовано з трьох кімнат - дві для розміщення покійних і одна для прислуги, яка не тільки охороняла тіло, а й слідкувала за тим, щоб своечасно надати допомогу «мнимо умершим» (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 83зв.).

Значну увагу міська влада приділяла благоустрою місць поховань. Усіма господарськими справами завідував доглядач, що призначався попечителем. Він спостерігав за порядком та чистотою, за копанням та розподілом могил, роботою майстерень з виготовлення хрестів і трун, дезінфекцією усипальниці, похоронних колісниць та катафалків, збирав кошти на проведення панахид, відав свічковими зборами кладовищенської церкви. Окремо доглядач слідкував за озелененням території. Після розбивки кладовища на квартали, алеї обсаджувалися високорослими (не фруктовими) деревами. В могильних огорожах рідним покійних дозволялося висаджувати квіти, кущі та дерева. Могили незаможних засівалися травою (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 79зв., 80). «Правила.» також регламентували поведінку доглядача та робітників: «Смотритель, как лично сам в обращении с публикой должен быть вежлив и предупредителен, так наблюдать и за тем, чтобы все служители: могильщики, сторожа и проч. были не грубы, вежливы и ни в коем случае не только не выпрашивали бы, но и не принимали бы даяний «на чаек» (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 82зв.). Всі служителі повинні були слідкувати за охайністю свого зовнішнього вигляду, а під час похоронних процесій одягати спеціальну траурну форму (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 85).

Завдяки перерозподілу повноважень між причтом та правлінням, бюджет Кирило-Мефодіївського кладовища вже мало залежав від церковних видатків. Він формувався частково із доходів кладовищенської церкви та доходів суто цвинтарних. До останніх відносилися надходження від продажу могильних місць (окрім безкоштовних місць для бідних), плата за труни, хрести, закладку та ремонт склепів, використання катафалків, ліхтарів, прибирання снігу взимку, обсипання могил піском на свята, піклування про зелені насадження, підтримування невгасимого вогню в капличках тощо (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 86). Для поховання бідних керівництво кладовища не тільки виділяло безкоштовні місця, а й надавало труни та хрести. Кошти на це виділяли або із загального бюджету, або з благодійних пожертвувань (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 1, спр. 2103, арк. 86).

Після зведення в 1897 р. Кирило-Мефодіївської церкви некрополь став місцем останнього спочинку не тільки селян з навколишніх сіл та хуторів, а й також дворян, почесних громадян, купців та військових. На початку XX ст. на території кладовища було створено окрему військову ділянку (Госпітальне кладовище) для померлих нижніх чинів полків, які квартирува- лися у Харкові і окреме кладовище для іновірців, що активно використовувалося в роки Першої світової війни. У 1916 р. до попечителя кладовища звернулися представники магометанської та старообрядницької общин Харкова з проханням виділити для них окремі ділянки, що були прирізані до території некрополя в роки війни (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 3, спр. 1644, арк. 6, 7зв.). Окрім того, станом на 1916 р. на кладовищі існували окремі ділянки для баптистів та євангелістів-лютеран (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 3, спр. 1644, арк. 12зв.). У тому ж році було створено Братське кладовище, що межувало з військовою ділянкою (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 3, спр. 1644, арк. 50). В майбутньому на ньому планувалося встановити пам'ятник загиблим воїнам (Держархів Харківської обл., ф. 45, оп. 3, спр. 1644, арк. 50зв.). Таким чином, враховуючи конфесійну, соціальну та професійну приналежність похованих, Кирило-Мефодіївський некрополь, як і Усікновенський, повторював міську топографію.

У Харкові також існували окремі кладовища для іновірців - римо-ка- толицьке, лютеранське, магометанське, єврейське і караїмське. Їх створення починається не раніше 1730-х рр., коли виходить Указ імператриці Анни Іванівни «О не похованні при церквах і монастирях міст іновірців» (ПСЗРИ, 1830, т. 7, с. 279). Однак аж до початку XIX ст. поховання лютеран і католиків проводилися на окремій ділянці православного Мироносицького кладовища. Новий католицький і лютеранський цвинтар (сучасне 2-е міське кладовище Харкова) було засновано в 1828 р. у кінці Німецької вулиці, навпроти православного Усікновенського, за ініціативи лютеранської громади Харкова. Виокремлення кладовища пов'язано, в першу чергу, із зростанням лютеранської громади міста, яка прагнула отримати не тільки окреме місце для поховань, а й створити власну парафію, тобто позиціонувати себе (Гусев, 1902, с. 119). Приводом для виокремлення римо-католицького кладовища стало будівництво костьолу в 1840-х рр.

Функціонування кладовищ для іновірців регламентувалося загальнодержавними нормами, проте в окремих випадках місцеві національні громади виступали з ініціативами щодо благоустрою місць поховань. Так, у квітні 1910 р. представники єврейської громади подали на розгляд Харківського губернського присутствія прохання про затвердження «Статуту Товариства благоустрою Харківського єврейського кладовища» (Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 133). Його метою були економічний і духовний благоустрій єврейського некрополя: приведення території кладовища в стан, «відповідно до висоти поняття про місце останнього спочинку», прикраса кладовища до святкових днів, дотримання санітарних і гігієнічних норм, догляд за могилами, будівлями і предметами релігійного культу. Слід зазначити, що Товариство сприяло скороченню витрат на поховання «всіх без винятку» євреїв при неухильному дотриманні традицій і обрядів. Діяльність товариства поширювалася на Харків і Харківський повіт (Держархів Харківської обл., ф. 29, оп. 1, спр. 133, арк. 12, 12зв.). Таким чином, єврейська громада, на міському рівні, намагалася зберегти історичну пам'ять шляхом колективної комеморації. Її діяльність була спрямована на збереження пам'ятних місць, створених з метою фіксації, зберігання і трансляції колективної пам'яті про актуальні для громади події та особистостей.

На рівні міської влади неодноразово підіймалося питання щодо переповнення харківських кладовищ. У травні 1889 р. на засіданні Харківської міської думи розглядалося питання про закриття Всіхсвятського (Холодногірського) кладовища. Для створення нового міського кладовища пропонувалося викупити селянські земельні наділи біля станції Дергачі Харківського повіту (приблизно 16 км від Харкова). З Дергачів до нового кладовища пропонувалося прокласти нову гілку залізниці, а небіжчиків транспортувати туди в особливих вагонах, які б кріпилися до товарних потягів. Біля кладовища повинна була розміститися станція для розгрузки. Цікаво, що ця ідея знайшла підтримку у відомстві залізниці (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 12). Також існувала ідея будівництва окремої трамвайної лінії до Кирило-Мефодіївського кладовища (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп.1, спр.45, арк.12зв.). Проте, на заваді реалізації даних проєктів стала Перша світова війна.

У 1907 р. Харківська міська дума запропонувала римо-католицькій громаді вирішити проблему переповнення кладовища шляхом будівництва крематорію або створення колективних поховань, взявши за приклад італійські міста (Держархів Харківської обл., ф. 19, оп. 1, спр. 45, арк. 13зв.). Таким чином, проблему старих, переповнених кладовищ для православних та іновірців місцева влада намагалася вирішити інноваційним шляхом, тим самим вписавши їх простір у межі міста, яке активно росло в територіальному плані.

Висновки. Таким чином, харківські некрополі впродовж XVIII - початку XX ст. зазнали еволюції від сакральних місць на освяченій церковній землі до території, яка використовувалася обивателями для господарювання та міської забудови. Утилітарно-прагматичний підхід, який намітився у плануванні міської забудови наприкінці XVIII ст., сприяв подальшій десакралізації некрополів та зниження їх значення в системі суспільних цінностей. На прикладі провінційного міста ми бачимо, що вже в середині XIX ст. сакральність некрополя нівелюється, а сама його територія, в якості місця пам'яті, перетворюється на привабливу в комерційних цілях територію. На початку XX ст. кладовище, здебільшого вже винесене за межі міста, опиняється на шляху розширення міської забудови. Використання старих некрополів ускладнювалося не тільки обмеженням території, а й неспроможністю церкви на гідному рівні займатися господарськими проблемами поховальної справи. Ці обставини вимагали від міської влади рішучих дій з впорядкування питання благоустрою кладовищ, розширення їх площ, ліквідації та подальшого використання території. Разом із тим, некрополі були важливою складовою публічного простору міста. Наповненість кладовищ релігійною символікою, робили їх важливими пам'ятними місцями, з якими пов'язувалася релігійна ідентичність населення міста. З початку XX ст. харківські кладовища, озеленені деревами та кущами, розглядалися місцевою владою в якості рекреаційних зон міста, що, свідчить про зародження та поступове втілення ідеї перетворення некрополів на садово-паркові комплекси.

Список використаних джерел і літератури:

Арьес, Ф. (1992). Человек перед лицом смерти. Москва: Прогресс, 528 с.

Бойченко, С. Г. (2014). Міські кладовища у територіально-планувальній структурі Чернігова XIX ст. - поч. XX ст. Сіверянський літопис, 6, 50-57.

Гавришкевич, І. (2019). Личаківський некрополь: сторінки антропології пам'яті. Вісник Львівської академії мистецтв, (41), 19-24.

Губская, Т. Н. (2012). Город мраморных ангелов. Николаев: Издатель Гудим И., 377 с.

Гусев, А. Н. (1902). Харьков его прошлое и настоящее: Историко-справочный путеводитель. Харьков, 260 с. Державний архів Харківської області.

Карпов, В. П. (1900). Харьковская старина. Из воспоминаний сторожила: (1830-- 1860 гг.). Харьков, 519 с.

Мохов, С. (2018). Рождение и смерть похоронной индустрии: от средневековых погостов до цифрового бессмертия. Москва: Common place, 360 с.

Пискунова, Л.П. (2012). Городские кладбища в динамике социальных репрезентаций (семиотический анализ). Человек. Культура. Образование, (2), 95-101. Полное собрание законов Российской империи.

Цубенко, В. (2016). Формування, територіальне поширення, функціональна структура історичних кладовищ м. Одеси. Науковий вісник Одеського національного економічного університету, (7), 173-189.

Размещено на Allbest.ru