Необхідність інформаційного дослідження національних ідентитетів українства

SUMMARY: The article raises the question of the need to elucidate the complex study of the system of Ukrainian identity identities, using an interdisciplinary approach to studying the problem. By developing further research, we thereby expand the search for Ukrainian studies in the field of disclosing the essence of ethno-cultural identity of Ukrainians to generalize the Ukrainian-specific specificity of the semantic informative of national identities (identities) in the information challenges of the present.

Key words: identity, Ukrainian studies, mentality, subject of history, Text, state language.

Основні проблеми сучасного наукового пізнання носять комплексний характер. Як зазначав філософ В. Касьян "стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес" [18].

Суб'єкт є джерелом активності спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов. А для цього необхідно мати знання і на основі цих знань уміти прогнозувати, передбачати наслідки такої діяльності. Бути діяльним та відповідальним, спрямовувати свою діяльність на користь суспільства.

В подальшому не будемо плутати в термінології ідентичність і ідентифікацфія. Нас буде цікавити результат, а це і є ідентичність (ідентитет).

Складовими ідентичності людини є когнітивна, емоційна, мотиваційна.

Маємо переходити від символічних ідентитетів, наприклад "батько нації Шевченко", до оновлення, а то й суттєвої трансформації таких ідентитетів як "суб'єкт історії" та "модель світу".

"Модель світу може реалізуватися в різних формах людської поведінки і в наслідках цієї поведінки (наприклад, в мовних текстах, соціальних інститутах, пам'ятниках матеріальної культури тощо); надалі така реалізація називається Текстом" [1, с.7].

Тексти можуть розрізнятися - це може бути "письмове або усне мовлення, візуальна або вербальна мова, послідовність графічних, живописних або скульптурних зображень, архітектурні комплекси, музичні або вокальні фрази, жести, певні форми людської поведінки (наприклад, стан сну, гіпнозу, екстазу тощо) і осмислені особливим чином звичні форми поведінки, а також залучені в культову сферу звичні предмети побуту" [5].

Набувши незалежність, ми мали б зайнятись структурною та змістовою організацією "нової соціальної реальності" [2]. На це спонукали наші суб'єкти історії - Помаранчева революція та революція Гідності. "Активна, раціональна позиція" [3, с. 87] зумовлює потребу подолання стереотипів і радикального оновлення уявлень про етнічну особу. Помаранчеві ідентитети - від пасивного етносу до "суб'єкта історії" [4, с. 130].

Національна ідентичність є дуже важливою складовою для країни.

Хоч би як це було парадоксально, нації можна визначити лише в термінах епохи націоналізму, а не навпаки, як цього можна було б очікувати. Не варто думати, що "епоха націоналізму" є лише механістичним поєднанням пробудження і політичного самоствердження певної нації. Це радше той випадок, коли загальні суспільні умови породжують необхідність у стандартизованих, однорідних культурах, підтримка яким забезпечується централізовано; ці культури охоплюють усе населення, а не елітарні меншості - тоді виникає ситуація, коли чітко окреслені, санкціоновані освітою та уніфіковані культури утворюють майже єдиний тип спільноти, з яким люди так охоче і часом так пристрасно ототожнюють себе. Тепер культури постають як цілком природні депозитарії політичної легітимності [16].

Тривалий період бездержавності та перебування територій сучасної України під контролем різних імперій і державних утворень, мовно- культурна асиміляція українського населення зумовили нинішню досить строкату ідентичність нашої країни. Ідентичність сучасної України, крім української національної ідентичності, включає й інші, зокрема залишки радянської ідентичності та російську ідентичність, які активно підтримують Російська Федерація та проросійські політичні і національно-культурні організації в нашій країні. Носіями радянської ідентичності виступають здебільшого російськомовні громадяни, які розуміють СРСР як форму існування Росії, а нинішню ситуацію інколи сприймають як втрату батьківщини, розглядаючи українську ідентичність як "чужу"[8].

Розглядаючи "модель світу" необхідно брати до уваги "ментальність". "Ментальність - це чуттєво-мисленнєвий інструментарій освоєння довкілля, тому вона є природним баченням світу, достеменно не прорефлексованим і логічно не обгрунтованим. У культурно-історичному вимірі суспільного буття ментальність постає як спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення" [6, с. 4]. Тому саме ментальність впливає на формування національної ідентичності як суб'єктивний компонент.

Розвиваючи подальше дослідження, ми тим самим розширюватимемо українознавчі пошукування у сфері розкриття сутності етнокультурної самобутності українців. Їх матеріальними носіями можуть бути моделі, графіки, схеми, карти, а також різні автономічні (художні) форми (малюнки, картини, скульптура, архітектура, тощо), що є результатом візуального метамоделювання на різних рівнях відображення реальності: від конкретних речей до вищих рівнів абстрагування дійсності [7].

Розрізняють дві моделі етнічної ідентичності: лінійну (біполярну) і двовимірну. Лінійна модель характеризує рівень ідентичності (позитивної або негативної) зі своєю етнічною групою, а двовимірна означає рівень ідентичності зі своєю та іншою етнічною групою. Таким чином, ця модель описує чотири можливі типи етнічної ідентичності: моноетнічну ідентичність зі своєю етнічною групою, біоетнічну ідентичність, моноетнічну ідентичність з чужою етнічною групою і маргінальну етнічну ідентичність [8].

Щоби вийти на "модель світу" нам необхідно вивчати "суб'єкта історії". Культурологія, зокрема українська культура, вивчає і є сукупністю матеріальних та духовних цінностей створених українством - українським народом протягом історії цього народу. І таким чином ми підходимо до культурної ідентичності. Створюючи мовний Текст, зупинимось на українській народній культурі.

Власне українська ідентичність починає своє становлення з часів входження українських земель у "Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське" з українсько-білоруською офіційною мовою (1362-1569). У ньому формується власна руська еліта (шляхта) з руською (українською) самосвідомістю, що базувалася на тодішніх поняттях литовсько-польського життєвого простору - "честі", "значності", "справедливості". Реанімується й набуває нового життя поняття "Україна". Межі його вживання розширюються разом зі становленням та зміцненням української військової структури "Військо Запорозьке". Норми публічного життя земель як Литовського, так і Руського князівств виражали "права і вольності" писаного права, що були внормовані Литовськими статутами - Першим 1529 року, Другим 1566 року, Третім 1588 року, який поступово витіснив попередній, а також збірками "німецьких міських прав" - Магдебурзького, Гельминського й "Саксонське зерцало", застосування яких вважалося в Україні традиційним. Руська (українська) спільнота продовжувала жити за Литовським статутом та нормами німецьких міських прав ще близько століття після Зводу "Прав за якими судиться малоросійський народ" (1743). Таким чином, спосіб життя українців, який склався на XVI-XVII століття, був цілком європейським, що знайшло вираження у ставленні до права як вищої трансцендентної вартості; по-друге - в переконанні пріоритетності індивідуального буття над суспільним; по-третє - в поєднанні морального і політично-правового аспектів справедливості; по-четверте, - організації господарського й адміністративного способів життя на основі самоврядності; по-п'яте - в утвердженні свободи визначальним ферментом особистості [8].

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в 16-17 ст., і культурне відродження в 19 ст., і на обох Майданах 21го століття.

Значною мірою в цьому аспекті, за висловом журналіста Віталія Портнікова, XXI століття в Україні почалося з Майдану, який став реальним утвердженням національних ідентифікаторів - суверенітету української нації та її консолідації через взаємодії громадян у ході Революції гідності, їхню солідарність у протистоянні зі злочинною владою, а пізніше проти зовнішнього агресора в неоголошеній "гібридній війні". Всупереч запевненням російських та проросійських ідеологів про те, що українці та росіяни - "єдиний народ", за роки української незалежності дуже виразно проявилась відмінність українців від росіян в аспекті соціетальної (у тому числі й політичної) культури, тієї ментально запрограмованої комбінації цінностей, яка відрізняє один народ від іншого і робить кожен із них єдиним у самому собі. Від ідеальних уявлень і засадничих цінностей, які у колективній свідомості кожної нації скомбіновані по-іншому, залежить національний проект майбутнього, який українці намагаються витворити у своїй державі [8].

Досить згадати, як на мене, гімн Майдану, що є семіостичним виміром нашого Тексту:

Никогда мы не будем братьями ни по родине, ни по матери.

Духа нет у вас быть свободными - нам не стать с вами даже сводными.

Вы себя окрестили "старшими" - нам бы младшими, да не вашими.

Вас так много, а, жаль, безликие.

Вы огромные, мы - великие!

А вы жмёте... вы всё маетесь, своей завистью вы подавитесь.

Воля - слово вам незнакомое, вы все с детства в цепи закованы.

У вас дома "молчанье - золото", а у нас тут коктейли Молотова, да, у нас в сердце кровь горячая, что ж вы нам за "родня" незрячая?

А у нас всех глаза бесстрашные, без оружия мы опасные.

Повзрослели и стали смелыми все у снайперов под прицелами.

Нас каты на колени ставили - мы восстали и всё исправили.

И зря прячутся крысы, молятся - они кровью своей умоются.

Вам шлют новые указания - а у нас тут огни восстания.

У вас Царь, у нас - Демократия.

Никогда мы не будем братьями.

Слова Анастасії Дмитрук. 2014 р.

Музика - Віргіс Пупшис.

Виконавці: Віргіс Пупшис, Яронимас Милиус, Кестутис Невулис, Гинтаутас Литинскас.

Гімн є сам-по-собі мовним Текстом - знаковою системою.

Чим є Майдан? Зрозуміло, що це не просто повстання, а революція - тобто стрімкі кардинальні зміни.

Яка ж це революція?

Майдан є троїстою революцією - економічною, геополітичною та ментальною. І всі три революції, що тривають, мають на меті перевести Україну із "Середньовіччя" до "Сучасності" (до Модерну).

То ж повернімось до нашого Тексту - Гімну Майдану.

Кидається в вічі російська мова. Бо державність визначає її мова. І тут спрацьовує момент історії! Авторка Гімну вийшла за рамки об'єкту і увійшла в "суб'єкт історії". В той момент було надзвичайно важливо, щоби почули(!) суб'єкти Московії. Українці в цей момент, разом з талановитим музичним супровідом, почули-зрозуміли глибину цього Тексту. Від пасивності (яку творила століттями Московія) українство переходить до "суб'єкту історії".

Що ж будемо вважати суб'єктом історії? Людей, їх дії через їх особистісних виявлень: знання, виховання, менталітет, природне середовище, волевиявлення та форми самоорганізації. "Розуміючи особистість як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та її звершень замикається на особистості: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особистістю, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особистості постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи (І. Г. Гердер, Ж.-П. Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття (К. Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії" [9].

Тільки від громадянського суспільства на місцях залежить чи змінять життя реформи. Там, де реформи зроблені на рівні паперу, на рівні закону, навіть там без активної участі місцевої громади реформи не відбудуться.

Щоби збудувати Україну успішною, маємо усвідомлювати - це шлях утвердження національної гідності, відчувати себе українцями, українською нацією. І як писав ще Іван Франко у своїй праці "Поза межами можливого" цей шлях складається з ".тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" [13].

Тому ми маємо йти шляхом до модерної України. Тут годиться шлях, наприклад Франції у другій половині 19 ст., для селян був відкритий лише один шлях "із селюків - у французи" і саме тому "Французи не бояться перестати бути французами через вступ до Європейського Союзу, те ж саме можна сказати про італійців, іспанців тощо" [12, с.94].

У 19ст. будителем модерної української свідомості був Тарас Шевченко. Познайомившись з ширшим світом, спочатку Вільно, згодом С. -Петербург, і тоді в нього сформувалась нова політична й культурна свідомість. Саме полтавський поміщик Євген Гребінка допоміг Шевченкові усвідомити ту обставину, що літературні кола зацікавлені в українській народній пісні, і що сучасна література фактично пишеться мовою цих пісень [10].

Головною причиною підневільно-рабського стану України кирило-методіївці вважали Росію. Другою важливою причиною підневільного стану України вони називали втрату величезною частиною українців національної ідентичності. Шлях народу до самого себе, згідно з кирило-методіївцями, пролягає через звернення до історичної пам'яті, через ознайомлення всіх верств нації з героїчними історичними подіями й постатями української історії, які славили свій народ, батьківщину і християнську віру.

Основна загроза українській культурі та українській ідентичності йде від масштабної маргіналізації українців, яка протягом тривалих історичних періодів здійснювалась у формі масованого впливу на український культурний простір російської мови, мас-культури і системи цінностей [8].

Як могла виховуватися українськість, коли в радянські часи, в радянських школах України співали: "Мой адрес не дом, и не улица, мой адрес - Советский Союз!"?..

А сьогодні? На превеликий жаль в українській освіті залишились російськомовні класи. Про це свідчить Стаття 5 Закону про освіту: у початковій школі для нацменшин державної мови від 10 до 20%; у базовій середній - від 20 до 40%; у профільній середній - не менше 60% чи 80%. "Отже, щоб зберегти подальше циркулювання у просторі нашої знекровленої держави (особливо під час війни) так званих мов нацменшин, які насправді є мовами історичних і теперішніх окупантів України (російська, польська, румунська, угорська), Міносвіти обирає шлях гібридного способу навчання через мовне квотування середньої освіти, себто паралельного процесу НАВЧАННЯ державною мовою та мовами нацменшин" [11].

За данними центру Разумкова який провів соціологічне опитування в грудні 2015 р. в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Володіння українською мовою Більшість респондентів (65%) вільно володіють українською мовою. 28% опитаних оцінюють свій рівень володіння українською мовою достатнім для спілкування на побутовому рівні, проте недостатнім для спілкування на спеціальні теми. Для 4,4% респондентів спілкування українською мовою та її розуміння є проблемою. Зовсім не розуміють українську мову 0,4% опитаних. [17, с.8].

У сучасних європейських націй не постають питання статусу національної мови як виразника ідентичності у власній державі, натомість для України питання мови як фундаментальної етнокультурної компоненти ідентифікації стає питанням державної безпеки. Семюел Гантінґтон з цього приводу писав: "для народів, які шукають власну ідентичність і наново відкривають етнічні корені, наявність ворогів є визначальною, а найнебезпечніші культурні конфлікти виникають на лініях розлому між цивілізаціями" [15].

Чому б не розглянути можливість створення для російських, польських, румунських, угорських та інших нацменшин суботньо-недільних шкіл приватним коштом? Цього навчає нас демократичний світовий досвід, яким ми аж ніяк не можемо знехтувати в час бажаних євроінтеграційних процесів.

Специфіка української ідентифікації в добу постмодерну зумовлена її посттоталітарним, пост-колоніальним та пострадянським статусом. Питання національної ідентичності сучасної України у практичній площині насамперед є питанням реального утвердження і захисту на державному рівні системи зрозумілих, простих для сприймання світоглядно вмотивованих смислів у формі ідеологем масової свідомості. Зокрема це питання власного інформаційного простору, створення єдиної української помісної Церкви, популяризації національних традицій, звичаїв, захисту ринку української відео- та друкованої продукції, освіти державною мовою незалежно від регіону, функціонування державної мови в усіх установах та інституціях[8].

Роздумам про проблеми посттоталітарного суспільства, свободу і відповідальність, а також про перспективи і виклики демократії присвячена книга Папи Івана Павла ІІ "Пам'ять та ідентичність". Підґрунтям для книги послужило інтерв'ю, записане з ініціативи двох польських філософів Ю. Тішнера і К. Міхальського в 1993 році в Кастель Ґандольфо. "У цьому контексті варто б також поміркувати про той внесок, який Центрально- Східна Європа спроможна нині зробити у творення єдиної Європи. Я говорив про це з різних нагод. Найвагомішим внеском, який можуть зробити нації цього регіону, є, на мою думку, захист власної ідентичності. Нації Центрально-Східної Європи зберегли свою тотожність і навіть зміцнили її попри всі перетворення, які нав'язала їм комуністична диктатура. Адже для них боротьба за збереження національної ідентичності була боротьбою за виживання. Нині обидві частини Європи - Західна і Східна - наближаються одна до одної. Це явище саме собою дуже позитивне, однак не позбавлене небезпек. Головною небезпекою, яка загрожує Східній Європі, є, на мою думку, затьмарення її ідентичності. В період самозахисту від марксистського тоталітаризму ця частина Європи пройшла шлях духовного змужіння, завдяки якому деякі вартості, вельми важливі для людського життя, не втратили своєї цінності, як це сталося на Заході. Там, приміром, ще живе переконання, що Бог - найвищий ручитель гідності людини і її прав. У чому ж тоді небезпека? А небезпека в некритичному прийманні впливу негативних культурних моделей, поширених на Заході, для Центрально-Східної Європи, якій подібні тенденції можуть здаватися чимось на кшталт "культурного поступу", нині це одна з найсерйозніших небезпек. Гадаю, що саме в цьому плані відбувається велика духовна битва, від наслідків якої залежатиме обличчя Європи, яке формується на початку цього тисячоліття "[13, с.143].

Національна ідентичність є природною. Існує п'ять ідентитетів нації: людські переконання, спільне історичне минуле, спільні дії, спільна батьківщина, спільні характеристики (демократія, верховенство закону тощо). Відповідальність виховується з дитинства як в родині, так і в школі (від дитячого садка до вищої школи) ".. .як ідеали й заперечення цієї ідентичності - те, що вона карбує виразно й те, що залишає в тіні - формують наше філософське мислення, нашу епістемологію та філософію мови, хоча ми й не надто звертаємо на це увагу. Доктрини, що на думку загалу одержано внаслідок тверезого розгляду певної царини, з якою наше 'я' не може і не мусить пов'язуватися, насправді набагато більшою мірою, ніж ми це усвідомлюємо, несуть відбиток ідеалів, що допомогли сформувати нашу ідентичність"[14].

На даний час Україна напередодні глобальних змін і, як було сказано вище, ми перебуваємо між феодальним середньовіччям і Україною модерною. Ми найсхідніша з країн Європи і вже знаємо що таке справедливість. українство етнокультурний ідентитет