Яким Бігдай - збирач, видавець і популяризатор пісень чорноморських козаків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іваннікова Л.В., к. філол. н., ст. наук. співробітник

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України, вул. Михайла Грушевського, 4, м. Київ, Україна

У статті висвітлено біографію та збирацько-видавничу діяльність одного з фольклористів Кубані Якима Бігдая. Увага зосереджена на впорядкованому ним збірнику кубанських народних пісень і на самих піснях, їхніх поетичних особливостях, текстології, методиці запису та едиції, на функціонуванні фольклорної традиції в цьому регіоні в кінці ХІХ ст.

Ключові слова: Кубань, Яким Бігдай, чорноморські пісні, функціонування фольклору, методика запису фольклору.

Институт искусствоведения, фольклористики и этнологии им. М.Ф. Рыльского НАН Украины, ул. Михаила Грушевского, 4, г. Киев, Украина В статье освещена биография и собирательско-издательская деятельность одного из фольклористов Кубани Акима Бигдая. Внимание сосредоточено на составленном им сборнике кубанских народных песен, и на самих песнях, их поэтических особенностях, текстологии, методике записи и эдиции, на функционировании фольклорной традиции в этом регионе в конце ХІХ в.

Ключевые слова: Кубань, Аким Бигдай, черноморские песни, функционирование фольклора, методика записи фольклора.

кубань бігдай народний пісня

The Institute of art studies, folklore and Ethnology, M.F. Rylskyi National Academy of Sciences of Ukraine, Mykhailo Hrushevskyi str., 4, Kyiv, Ukraine The article covers the biography and the activities in gathering and publishing of one of the Kuban students of folklore Yakym Bihdaі in the context of reading and researching the Ukrainian folklore of the studied region. Thus, it is pointed out that recording and publication of the songs, rituals, beliefs, magical folklore, tales and anecdotes have been realized on the territories of Kuban predominantly by the writers, historians, and cultural and public figures since the 1860s. These recordings have been published in the journal Osnova (Basis), paper Kuban Host Bulletin and other local editions, as well as in such authoritative publications as Ethnographical Collection and Materials for Ukrainian Ethnology. Some reissues can be also found in P. Chubynskyi's The Proceedings... and The Collection of Kharkiv Historical and Philological Society. However, separate collections of songs commenced being published in the late XIXthe century - there were the editions of Petro Kyrylov, Yakym Bihdai, and Hryhorii Kontsevych. Bihdai and Kontsevych collected and published the songs from the repertoire of singing choir of the Kuban Cossack Host. Their publications purposed to preserve and popularize the folk songs, and therefore the collections of Ya. Bihdai, for instance, have not so much scientific as popular science nature; hence they should not be examined from a scientific perspective. Although, they have not dwindled hitherto as a primary source and still remain an important document which furnish information on functioning of song tradition in the region under study in the late XIXth century. Kuban is distinguished by confluence of different regional cultures, mixture of male and female repertoires and relatively small quantity of historical songs. As Ya. Bihdai wrote down predominately in Katerynodar, from the members of a military choir, his collections contain - apart from authentic patterns whose carriers were the emigrants from different stanytsias (Cossack villages) - a lot of songs popular at that time which were known as far back as since the Mykhaylo Maksymovych collection. On the whole, the records of Ya. Bihdai were mainly the songs spread in Left-Bank Ukraine because their performers moved in the past from Chernihiv and Poltava provinces. Nevertheless, there are some very interesting and original variants of known songs. In addition, Ya. Bihdai recorded a good many of songs - new formations having arisen already after their authors' resettlement: it is either the rehash of old songs (like A Cossack rode beyond the Kuban or I ride beyond the Kuban) or the adaptation of old texts to a new chronotopos; or even the wholly new songs depicting the recent events (for example, about captivity of Yakiv Kukharenko) and being popular among a choir's members.

Key words: Kuban, Yakym Bihday, the Black Sea songs, functioning of folklore, folklore recording methodology.

Першими за збирання народної творчості на Кубані взялися українські письменники Яків Кухаренко (1799-1862), Василь Золотаренко (1818-1872), історик і письменник, етнограф і мовознавець Іван Попко (1819-1893), історик Прокіп Короленко (1834-1912), композитор і музикознавець Григорій Концевич (1863-1937), народний поет-чорноморець Олександр Півень (1872-1962), що найактивніше постачав матеріали фольклористу й етнографу Митрофану Дикареву (1854-1898), журналіст і книговидавець Степан Ерастов (1856-1933) тощо [45, с. 117-176]. Усна традиція чорноморських козаків, і пісенна, і прозова (записи Федора Щербини, історика Кубані, Василя Тищенка з Херсонщини, народні оповідання в літературній обробці Якова Кухаренка) вперше була представлена в журналі «Основа» [51, с. 54-60; 14, с.21-25].

Із 1863 р. в Катеринодарі почала виходити газета «Кубанские войсковые ведомости» (згодом - «Кубанские областные ведомости»), де публікувались перші етнографічні й фольклористичні дослідження регіону. Це насамперед цикл статей Прокопа Короленка, присвячених чорноморському весіллю [26; 27], календарно-обрядовим пісням, магічному фольклору. Так, у статті «Весенние хороводы в Черномории» [25] він репрезентує весняні ігри та пісні, які на той час (1866 р.) уже виходили з ужитку в станицях Кубані («Шум», «Царенко», «Король», «Кривий танець», «Дріма», «Нелюб» та ін.), а от на автохтонній території (Лівобережна Україна) зберігались до 30-х рр. ХХ ст. (а в пасивній пам'яті носіїв фольклору аж до кінця ХХ ст.). У статті «Черноморские заговоры» [53] подано «молитвенные заговоры от всяких скорбей, гнева, нужды и печали», творцями і носіями яких були станичні знахарки та баби-шептухи. Серед них унікальні молитви, що використовувались козаками під час війни для збереження життя від вогнепальної та холодної зброї.

Опису локальних обрядів і звичаїв (весілля, Різдва, Великодня, викликання дощу), вечорниць, вулиці, народної медицини, повір'їв і вірувань, кобзарству та лірництву присвячені статті інших авторів, що публікувались у цьому часописі - М. Дикарева [10; 11], М. Пахомова [41], Д. Кокунька [24], С. Матєєва [30], Л. Розенберга [46; 47] тощо [19; 22; 31-33; 36].

Окремі статті, присвячені традиційній народній культурі українців Кубані, можна знайти і в «Кубанском сборнике» та інших крайових виданнях, і в «Киевской старине», і навіть в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до української етнології [7-9; 12; 28; 35; 37; 39; 44; 53; 54].

Так М. Дикарев опублікував записані на Кубані апокрифи та казки, народні політичні анекдоти [12; 35]. На жаль, досі так і немає академічного збірника кубанського фольклору та обрядовості.

Більше пощастило пісням, яким приділяли увагу такі відомі діячі науки й культури, як Петро Кирилов, Григорій Концевич, Яким Бігдай, Олександр Кошиць, Микола Лисенко.

Найперший збірник українських народних пісень, записаних на Кубані - «Малороссийские песни в станице Новоминской Ейского уезда Кубанской области» був опублікований 1884 р. в IV випуску «Сборника материалов для описания местности и племен Кавказа», та окремим виданням. Це 113 пісень, які записав учитель Новомінського Олександрівського училища Петро Кирилов. Збірник вповні відбивав музичну традицію цієї станиці і загалом Кубані, для якої характерне злиття різних регіональних культур (детальніше див. нашу статтю «Фольклор та звичаї українців станиці Новомінської» [18]). Хоч у збірнику ідентифікуються пісні історичні, чумацькі, воєнні та побутові, проте, що характерно й для всіх інших кубанських видань, тут немає чіткого розмежування жанрів, наприклад, історичних, козацьких, бурлацьких, чумацьких і гайдамацьких пісень, солдатські змішуються з козацькими, останні трапляються між побутовими, тут же знаходимо балади, алегоричні пісні, романси. Ще одна характерна риса - велика кількість контамінованих текстів. Очевидно, що упорядник брав за основу функціонування пісень у народному побуті. Загалом збірник цей є немов дзеркалом тих методологічних проблем, з якими стикалася дещо відірвана від України музична фольклористика Кубані. Крім того, в усіх збірниках спостерігаємо домінування пісенної традиції Лівобережної України, мешканці якої заселили Кубань пізніше, над старою, запорозькою, носіями якої були перші переселенці кінця XVIII ст. Загалом, на наш погляд, слід розділяти пісні чорноморських козаків та пісні українців Кубані - це два різні пласти фольклору, що хоч і взаємодіяли між собою на даній території, та все ж мають різну історію, сфери побутування, виконавців, музичний і поетичний зміст.

У кінці XIX ст. фольклористична і краєзнавча робота на Кубані була зосереджена навколо двох центрів: це заснований 1879 р. Кубанський статистичний комітет та Кубанський військовий півчий хор, який існував більше 100 років - з 1814 по 1921 р., а 1937 р. був відроджений уже як Кубанський народний козачий хор. Важко переоцінити роль цього осередка в культурному житті регіонум (! - Л.І.). Хор діяв при військовому соборі в Катеринодарі, був «академією співу» та «розсадником регентів». Крім літургійних піснеспівів (учасники хору - церковна півча), хор був і єдиним репрезентантом кубанських народних пісень, які виконував поза службами [49, с. 113]. Його учасники, найкращі співаки з різних станиць, були носіями і виконавцями цих пісень, основними респондентами кубанських фольклористів, а регенти - збирачами та видавцями їхнього репертуару. Так тривалий час (1892-1906) регентом хору був Григорій Концевич (18631937), фольклорист, композитор і поет, засновник школи регентів, який не лише писав власні твори для колективу, а й записував для нього пісні в різних станицях Кубані, виступав із лекціями, присвяченими дослідженню українських народних пісень. Усі його записи були опубліковані протягом 1904-1913 рр. у семи випусках під загальною назвою «Репертуар Кубанского войскового певческого хора» [2-4]. За це видання Г.Концевич 1910 р. був нагороджений Великою срібною медаллю на Кубанській сільськогосподарській і промисловій етнографічній виставці. Це - 200 українських пісень у хоровій обробці Г. Концевича. 1910 р. був опублікований збірник «Бандурист», що вміщував 200 українських пісень із репертуару півчого хору. Усе це варіанти найпопулярніших у той час пісень, поширених серед інтелігенції, зокрема багатьох пісень літературного походження. Однак найцінніша частина зібрання - це пісні історичні (про Морозенка, про зруйнування Січі та переселення на Кубань), цікаві варіанти козацьких, побутових і особливо жартівливих пісень. Збирав народні пісні й останній регент хору Яків Тараненко (1885-1945) [49, с. 113]. Цю ж традицію вже в кінці ХХ ст. продовжив і знаменитий диригент Кубанського народного хору, фольклорист Віктор Захарченко.

Пісні з репертуару Кубанського військового півчого хору видавав і фольклорист, композитор-аматор, дійсний член Кубанського статистичного комітету Яким Дмитрович Бігдай. Саме його збірник «Песни кубанских казаков», який вийшов протягом 1896-1898 рр. у чотирнадцяти випусках, і вміщує 556 пісень не лише чорноморських, а й лінійних і терських козаків, за висловом Надії Супрун-Яремко, й досі по праву вважається «мистецькою пам'яткою музичного фольклору Кубані» [49, с. 115].

Про самого Я. Бігдая відомостей небагато. Його біографію частково дослідили українознавець із Кубані Віктор Чумаченко та музикознавець Надія Супрун-Яремко.

Народився Я. Бігдай 9 вересня 1855 р. в станиці Іванівській у сім'ї священика. У 18631870 рр. навчався в Катеринодарському училищі. 1875 р. закінчив Ставропольську духовну семінарію і того ж року вступив на юридичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. 1879 р. захистив дисертацію на тему «Общественное призрение и благотворительность в России» і став кандидатом права. Повернувшись на Кубань, працював судовим слідчим Майкопської, Лабинської, Армавірської, Уманської, Баталпашинської й Тихорецької дільниць. Із 1888 р. - мировий суддя в Катеринодарі. 1896 р. Я. Бігдай очолив катеринодарський гурток шанувальників музичного і драматичного мистецтва, який 1900 р. перетворився на відділення Імператорського російського музичного товариства. Хоч Я. Бігдай і не мав спеціальної музичної освіти (на відміну від Г. Концевича, який закінчив регентські курси Петербурзької придворної півчої капели), проте був надзвичайно обдарованою людиною, грав на скрипці та фортепіано, був одним із організаторів музичного училища в Катеринодарі (знову ж таки, поруч із Г. Концевичем, який був регентом при цьому училищі), яке готувало кадри для керівників інших військових хорів, що організовувались у станицях. Завдяки Я. Бігдаю з 1895 р. на Кубані стали легально відзначати роковини Т. Шевченка - саме він здобув на це дозвіл у наказного отамана Кубанського козачого війська, начальника Кубанської області Якова Малами. Слід зазначити, що учасником музично-драматичного гуртка, який очолював Я. Бігдай, був справжній його соратник по духу, відомий громадсько-політичний діяч, письменник і видавець Степан Іванович Ерастов (1856-1933). Не виключено, що познайомились вони ще в Ставрополі, де в одночасно навчались: Я. Бігдай - у семінарії, С. Ерастов - у гімназії. Після 1886 р. їх долі знов перетинаються на Кубані. С. Ерастов активно займався відродженням українства: розповсюджував по станицях українські книжки, зокрема «Кобзар» Т. Шевченка, повісті І. Нечуя-Левицького тощо. Саме він разом із Я. Бігдаєм організовував спочатку таємні, а вже з 1895 р. легальні вшанування пам'яті Т. Шевченка та І. Котляревського. Я. Бігдай і С. Ерастов організували в Катеринодарі постановки українських опер «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака- Артемовського та «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка, а зібрані кошти передали на спорудження пам'ятників Т. Шевченку в Києві та І. Котляревському в Полтаві. Слід зазначити, що сценічний досвід Степан Ерастов здобув іще в Києві, під час навчання на математичному факультеті в університеті Святого Володимира, коли брав участь у домашніх постановках Михайла Старицького, де поруч із самим Миколою Лисенком та М. Старицьким грав у «Гамлеті» В. Шекспіра. А щонайважливіше - двох діячів об'єднувала любов до української народної пісні, адже, як побачимо далі, більше трьох десятків найкращих пісень записав Я. Бігдай від С. Ерастова.

Я. Бігдай відомий також і як композитор-аматор. Так, у співавторстві з капельмейстером Павлом Махровським створив оперету за п'єсою Якова Кухаренка «Чорноморський побит» (1896). Ця оперета ставилась окремими театральними трупами, проте широкому загалу більше відома сценічна переробка п'єси Я. Кухаренка, здійснена М. Старицьким, із музикою до неї М. Лисенка [40]. Разом із П. Махровським Я. Бігдай компонував і інші свої музичні твори: вокальний цикл «До Кобзаря Т. Шевченка» (1893), до якого ввійшли пісні «Ой сяду я під хатою», «На городі коло броду», «Плавай, плавай, лебедонько», «Тече вода в синє море», «Ой пішла я у яр за водою», «Тяжко-важко в світі жити» та ін., а також вокального циклу «Лысты с Кубани» на вірші українських та російських поетів Т. Шевченка, Олени Пчілки, Я. Кольцова та ін. Він же - автор опери за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки» [1; 40].

Та найвагоміший внесок Я. Бігдай зробив у справу збирання, публікації та популяризації народних пісень чорноморських, лінійних (донських, волзьких, хоперських та ін.) і терських козаків. Щоправда, свої записи здійснював він переважно від інтелігенції - учасників військового хору - найбільше від Степана Ерастова, Семена Борчевського, Антипа Скопця, Атаназевича, Кирилова, Кулика та ін. Чимало пісень (понад 15) взято з рукописного збірника учасника військового хору, талановитого музиканта Митрофана Микитовича Бібіка [49, с. 114]. Скористався вчений і старими партитурами Чорноморського хору, і багаторічними надбаннями Кубанського, Донського і Терського статистичних комітетів, при яких також існували відділи по запису пісень [49, с. 114]. Значна частина пісень записана безпосередньо в станицях Катеринодарського та Темрюцького (Таманського) відділів Кубанської обл. від народних виконавців, а саме в станицях: Івонівка (від Васильєва, від Маші Близнюк, від Сідини, від Бирюка), Георгіахипська (від Махна, більше 10), Іркліївка (від Маші Ізюмської та Фекли Цапай, більше 20), Пластунівка (від Тетяни Пілюхівни, більше 10), Горячий Ключ (від Удовенка, Слюз та Онищенка), Пашківська (від Голубихи, більше 10), Суздальська (від Пруцкого, близько 10), Мартанська (від Перепелиці), Павлівка (від Марії і Дарії Соляник), Мишастівка (від Харитини Таранихи) та ін. Інколи вказуються лише прізвища виконавців («від Семена Бігдая», «від Ванюші Бігдая», «од Кулика») - особи цих виконавців та місце запису ідентифікувати складно. Чимало записів здійснював учений від гуртових виконавців - про це свідчать ремарки на кшталт: «од чорноморського хора», «од хлопців», «од дівчат», «від гурту», «від гурту в городі», «від козаків Катеринодарського полку», «та, що кубанський хор співає», «від дівочого гурту в городі», «від колядниць в городі», «від старців на базарі», «команда козача в Горячому Ключі» тощо.

Ідентифікувати вдалося лише особу Степана Ерастова. Від нього Я. Бігдай записав пісні різних жанрів: колядки, історичні, чумацькі, козацькі, бурлацькі, побутові, жартівливі, романси, пісні про кохання тощо. Примітка «від Ерастова в городі» або «від Степана Ерастова» трапляється понад 30 разів на сторінках 5, 6, 7, 9 і 12 випусків. До репертуару С. Ерастова входили пісні, поширені в Лівобережній Україні та відомі за збірниками ХІХ- ХХ ст., які й досі фіксуються на цій території. Однак серед них трапляються й дуже оригінальні варіанти, зафіксовані лише в збірнику Я. Бігдая, наприклад, алегорична колядка «А в пана, в пана кривая верба», пісні «Молодиці, гей, чи в вас такі чоловіки», «Умри, умри, мій індику» та ін. Важко з'ясувати, чи ці пісні побутували на Кубані, чи С. Ерастов перейняв їх у Києві, у середовищі, наближеному до М. Лисенка (як відомо, 1879 р. під час колядування на Свят-вечір він познайомився з М. Лисенком та членами старої «Громади», з того часу часто зустрічався з видатним композитором) [23].

У Катеринодарі від різних виконавців, зокрема «від чорноморського хору» записані й інші популярні на той час пісні, що побутували в середовищі інтелігенції й відомі широкому загалу за збірником М. Максимовича 1827 р. Оригінальністю текстів відзначаються лише новотвори, що виникли в Чорноморії, хоча деякі з них також створені за старими зразками: «Їхав козак за Кубань», «Ой виїхав козак та із України», «Продав чумак в Кременчузі рибу і тараню», «Про плін Кухаренка», «Гей священнику отцю Миколаю». Ці пісні відображають події кінця XVIII-ХІХ ст. Так у пісні «Гей священнику отцю Миколаю» запорожці просять поради під час виходу за Кубань [5, с. 326-327] . Пісня «Їхав козак за Кубань» зберігає лише ідею та структуру вірша свого прототипу, а текст зовсім новий: дружина відмовляє козака йти на війну, але, почувши про моральний обов'язок перед товариством і царем, скоряється [5, с. 440-441]. Пісня «Продав чумак в Кременчузі...» характерна для культурно-етнічного помежів'я, бо в ній висміюється «кацап», який:

Не вмиваїться ніколи,

До церкви не ходе,

Прийшов сюди голий, босий,

Тепер верховоде! [5, с. 359].

Загалом традиція Катеринодара на кінець ХІХ ст. мало чим відрізнялась від традицій козацьких станиць, заснованих вихідцями з Гетьманщини, і цю органічну єдність забезпечували ті станичні співаки, що відбували службу у військовому хорі й поширювали свій репертуар у новому середовищі. Цікаво, що виконавцями побутових пісень були і козаки, і козачки. Збірник Я. Бігдая засвідчує, що в Катеринодарському відділі репертуар чоловіків і жінок відрізнявся мало. Такі пісні, як «Ой ти живеш на горі, а я під горою», «Пийте, люди, горілочку, а ви, гуси, воду», «Ой там за яром брала дівка льон», «Тиха Кубань бережечки зносить» записувались і від чоловіків, і від жінок. Спостерігається навіть змішування чоловічого та жіночого репертуару, що характерно більше для міського, аніж сільського середовища. Можливо, пісні були виконані лише на запис, заради їхнього збереження. Так від виконавця Махна із станиці Георгіахипської Я. Бігдай зафіксував весільні пісні «Даєш мене, мій батенько» та «Ой попе, попе, гордію», щедрівки «А в Єрусалимі рано задзвонили» та «Ой сів Христос та вечеряти», «Ой там за яром брала дівка льон», «Ой темная та невидная ніченька» та інші жіночі пісні, хоча він був і носієм суто чоловічого репертуару. Нерідко й жінки виконували козацькі та історичні пісні. Так, у другому випуску опубліковано запис пісні про зруйнування Запорозької Січі, здійснений Я. Бігдаєм від Дарії Соляник [5, с. 36-37]. Усе це свідчить про певну деградацію народнопісенної традиції в міському середовищі, десакралізацію таких жанрів, як обрядова поезія, козацька та чумацька пісня, які виходили за межі субкультурного середовища, а також і про те, що творцями та виконавцями побутових козацьких пісень, тим паче у ХІХ ст. , були все ж таки жінки.

Інша ситуація склалась у місті Тамані, де, очевидно, серед мешканців переважали нащадки запорожців, принаймні, один із них, Серафимов, від якого Я. Бігдай записав виключно історичні пісні («Ой у городі буде у Тамані», «Ой гук дуже гук», «Даровала нам цариця аж чотирі лимани», «Завдались ляхи, завдались лихі», «У неділю рано- пораненьку» та ін.), свято зберігав традиції і репертуар своїх предків.

Дуже рідко Я. Бігдай робив стислі зауваження стосовно функціонування пісень та їхніх виконавців, відзначав ті варіації, які виникають під час виконання певної пісні чоловічим і жіночим хором: «Цю пісню чаще співают линейці»; «пісня ходе поміж чорноморцями», «співають на весіллі, як молоді після вінця сядуть за стіл»; «те ж в Івонівки» тощо. І лише в єдиному випадку докладно описане виконання веснянки «Вже надворі весна» (вар. до «Пливе човен»), - виявляється, вона тут функціонувала як хороводна, та ще й «парованка»: «Хоровідна. Співають, приказуючі до всіх в Іркліївки» (напис над нотним станом). Підтекстівка під нотами така:

«Вже надворі весна, вже надворі красна / Із стріх вода капотить»

Починаючи з Вип. 3 збірника, застосовано суцільну нумерацію текстів і сторінок.

Перед текстом така примітка: «Першу вольту співають для начала, а потім тіко з другої, пока не переспівають за всіх хлопців і дівчат» [5, с. 732].

За текстовою фіксацією з'ясовується, що веснянка виконувалась на два хори: після двох перших куплетів «Пливе човен, води повен» така примітка: «Хлопський гурт на отвіт відспівує» [5, с. 733].

Шкода, що на той час і думки не було про те, щоб фіксувати, з якої території України походять виконавці, - інакше можна було б з'ясувати, чи вона справді так виконувалась на автохтонній території, чи це записувач додав елемент інсценізації заради популяризації.

Загалом відсутність передмови та коментарів - суттєвий недолік збірника. У примітках немає жодних відомостей про виконавців пісень, крім прізвищ, не відомо, чи вони проживали у вказаних станицях, чи лише були вихідцями з них, до речі, не виключено, що й кореспондентами Я. Бігдая чи Кубанського статистичного комітету. Не вказано й те, коли саме записувались пісні (у запису Бігдая було 1500 пісень [1], а опублікована лише третина з них, доля ж решти невідома). Виникає й ряд інших запитань: за яким критерієм відбирались пісні для друку? Чи були редагування або якісь інші втручання в тексти? Так, наприклад, в окремих випадках зазначається: «Від Ерастова, текст від Кирилова Катеринодарського отділа» [5, с. 396-397]; «від Махна, ст. Григоріахипска, текст - випуск ІІ, № 74, с. 126» [5, с. 449]; «від Ерастова. Текст із збірника Чужбинського» [5, с. 488-489]; «від Таранихи в Мишастівки, текст із збірників»; «мотив команди в Горячім Ключі, текст - Чужбинскій № 253» тощо. Можливо, це свідчить про свідому контамінацію різних текстів і мелодій з метою створення «гарного» інваріанта, що нерідко практикують популяризатори народних пісень і в наш час, особливо керівники аматорських хорів.

Окремі коментарі засвідчують, що деякі пісні або вже не були на той час в активному побутуванні, або їхні виконавці не дуже добре пам'ятали, і однією з причин забуття могла бути ізольованість виконавця від фольклорного середовища, з якого він вийшов. Характерним у цьому плані є подання тексту пісні «Пішов би я в ліс по дрова», записаної в Катеринодарі від Атаназевича: початок пісні (4 рядки) автентичний, а наступні 20 рядків - зі збірника Чубинського [5, с. 727-728]. І це непоодинокий випадок. Так, до пісні «В броду брала дівчина воду» знаходимо таку примітку: «Мотив в Мартанской від Мурзина. Текст возстановлен из песен, записанных в станице Наурской Терской области (Сборник материалов для описания Кавказа, т. XV, стр.145)» [5, с. 356-357].

Ускладнює проблему ще й те, що в збірнику наявна велика кількість друкарських помилок, особливо це стосується назв станиць, у яких здійснювались записи: Іонівка чи Івонівка, Георгіахипська чи Григоріахипська (щоправда, у народі могли побутувати паралельні назви). Так, одна з найактивніших кореспонденток Я. Бігдая, Тетяна Пілюхівна (чи Пилюхівна) проживала в станиці Пластунівка, назва якої варіюється сім разів: Пластунівка, Пластурівка, Пластирівка, Платнирівка, Планирівка, Платнірівка і нарешті Титарівка. Чи це лише друкарський недогляд, чи свідчення того, що Я. Бігдай сам не виїздив у станиці для збору матеріалів, а користувався послугами кореспондентів? Є й інший, важливіший недолік: дуже часто підтекстівка під нотами не збігається з вербальним текстом пісні. Чи означає це, що зі співу записувався лише один куплет, а решта - зі слів, чи контаміновані музично-словесні тексти в природі не могли бути ідентичними, співались на різні мелодії?

Важко вловити логіку й у систематизації пісень. У кожному з випусків (1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 12) подано приблизно по сорок пісень (всього українських пісень опубліковано 315). Поруч розміщені пісні різних жанрів - побутові, історичні, весільні, козацькі, жартівливі, колядки, романси, авторські твори. Лише в другому випуску на початку зосереджені історичні пісні. Усі твори опрацьовані Я. Бігдаєм для одного голосу й хору з акомпанементом фортепіано (у цьому йому допомагала дружина, професійна піаністка Катерина Грубар) [1].

Із усього видно, що збірник мав аматорський характер. Та Я. Бігдай і не переслідував цілі науки, його метою було збереження та популяризація кубанських пісень, поповнення репертуару військових хорів різних станиць. Тому ми вважаємо несправедливою ту різку оцінку, яку дали збірнику представники науки, зокрема пісенної комісії Російського географічного товариства (РГТ) та окремих рецензентів. Так, журнал «Киевская старина» в особі Миколи Шутурова, крім відсутності передмови та приміток, до основних недоліків видання зарахував і публікацію записів з інших регіонів, приміром, із Київщини. На думку рецензента, це видання могло мати лише практичне значення в Чорноморії [34, с. 42-43].

Пісенна ж комісія РГТ «не усмотрела в указанных песнях, записанных, очевидно, лицом мало подготовленным к такого рода деятельности и не музыкантом, достаточного материала для суждения о сохранившихся еще в народной памяти древних песнях» [42, с. 153]. До речі, цей негативний відгук авторитетної установи завадив Я. Бігдаю зробити перевидання збірника - він побачив світ лише через 100 років у впорядкуванні Віктора Захарченка [49, с. 116].

Та хоч збірник і не дає вичерпної картини про побутування пісенного фольклору в станицях, а репрезентує переважно міське середовище, та все ж тут є оригінальні варіанти відомих пісень і особливо новотвори, які з'явилися вже на Кубані. Іноді це просто заміна терміна «запорожці» на «чорноморці», гідроніма «Дунай» на «Кубань», іноді прив'язка сюжету історичних пісень і балад до географії Таманського півострова:

А в Пашківки на базарі нова новина:

Молодая дударівна дитя вродила,

Уродивши, не хрестивши, його сповила,

А сповивши мале дитя, в Кубань пустила [5, с. 958];

Тиха Кубань, тиха Кубань Бережечки зносить [...];

Пусти ж мене, мій паночку,

З кордону додому [. ]

Напийсь води Кубанської,

Милую забудеш [5, с. 34-35];

Ой там на горі з тихої Кубані Орел воду носе [5, с. 692];

За станицею озерце,

Там плавало відерце [5, с. 694].

Це, між іншим, один із способів освоєння чужого простору, своєрідна інтелектуальна колонізація. Є й цілком нові тексти, наприклад, пісня про смерть Якова Кухаренка, або ж «Їхав козак за Кубань».

Беручи до рук збірники П. Кирилова, Я. Бігдая, Г. Концевича, ми передусім сподівались знайти могутній і цільний пласт запорозьких пісень, зокрема й про події кінця ХУШ ст., схоже на те, що є в записах Я. Новицького та Д. Яворницького. І от дивно: увесь цей пласт зберігся на автохтонній території, звідки «зігнали» запорожців, а в колоніях, де вони оселились, він дуже бідний, всього-на-всього кілька пісень. Це знову ж наводить на думку, що не самі запорожці творили пісні про себе, а народ, який ідеалізував і поетизував їх, творив пісні та легенди про них. Адже на Запорожжі вся земля дихала їхнім духом. Життя ж на Кубані було далеким від історичного минулого. Тож і пісень записано небагато: із 315 опублікованих усього 30 історичних (враховуючи й лише мелодії без тексту). Це насамперед фольклорні варіації двох пісень Антона Головатого «Ой Боже наш, Боже милостивий» та «Ой годі нам журитися», пісні часів Хмельниччини, про Байду, Гонту, Потоцького, козака Швачку, про кошового Калнишевського та царицю Катерину, про руйнування Січі та замальовки з козацького побуту («Жаліються хлопці, а що нас обіждають», «Гомін, гомін по діброві», «Ой не розвивайся, а ти сухий дубе», «Гей у суботу та під неділю» тощо). Найбільше їх зосереджено у другому випуску, - це 18 пісень із варіантами. Але з них лише дві - «Зажурились чорноморці» та «Зібралися всі бурлаки» записані Я. Бігдаєм від Дарії Соляник та Бирюка відповідно (місце запису не вказане). Коло інших же (а це якщо додати й варіанти мелодій, 19 пісень! - Л.І.) над нотним станом надписано «Уклад. М. Лисенко». Із них лише до № 1 «Про Чепігу та Головатого» («Ой тисяча сімсот дев'яносто першого року») є примітка: «Од Миколи Лисенка, записано в околиці Борщагівки, Київ» [5, с. 5]. До №№ 4 і 5 («Пісня Головатого») подано примітку «Короленко, «Чорноморці» - очевидно, тут контамінація мелодії М. Лисенка з текстами, взятими з історичних праць П. Короленка. Про те, як потрапили записи з Київщини до кубанського збірника, жодних відомостей немає. Цей факт викликав зливу непорозумінь у рецензентів, які, проте, намагалися виправдати це з огляду на історичні події, у них зображені: прощання запорожців із Дніпром і переселення за Кубань [34, с. 42-43]. М. Шутуров вважав, що пісні ці за походженням чорноморські й могли бути занесені в Київщину з Кубані.

Переглянувши друковану спадщину М. Лисенка, ми з'ясували, що 1860 р. він справді записав на Київщині пісні чорноморських козаків, які частково були опубліковані в другому випуску «Збірника українських народних пісень» («Ой крикнула лебідонька» та «Ой не гаразд запорожці»), а решта («Ой крикнула та лебідочка» (вар.), «Ой на горі та женці жнуть», «Та веселая та бесідонька», «Ой у лузі при березі», «Ой сяду я край віконця», «На горі, горі їдуть мазури» та «Ой час-пора та до куреня») - у XVI т. двадцятитомного видання М. Лисенка [29, с. 43, 52]. Редактор тому Л. Ревуцький зазначає, що ці пісні публікуються вперше за рукописом, який зберігається в кабінеті-музеї М. Лисенка при Київській консерваторії (тепер Національна музична академія ім. П.І. Чайковського). Чому не взяли до уваги публікацію Я. Бігдая? Можливо, тому, що Я. Бігдай в окремих випадках здійснював музичне редагування обробок М. Лисенка, залишаючи незмінними вербальні тексти.

Наостанок слід зазначити, що своїм виданням Я. Бігдай переслідував ще одну мету: спонукати збирання пісенного фольклору Кубані, перейшовши від аматорського до наукового рівня. Так, у № 6 журналу «Киевская старина» за 1900 р. повідомляється, що пісенна комісія РГТ на одному із засідань обговорила проект Я. Бігдая «О необходимости собрания и издания песенного материала во всех казачьих войсках и средствах для того», і «признала всю важность организации дела собирания и издания песен казачьего войска в интересах сохранения памятников старины и нашла предложенную г-ном Бигдаем систему записи текстов песен путем предварительных сношений с лицами, близко стоящими к народу, целесообразной» [42, с. 153-154]. Це стисле повідомлення, передруковане з газети «Сын отечества» (№ 126) частково проливає світло й на методику збирацької роботи Я. Бігдая.

Отже, в останні роки життя, з 1901 р. в Терській області (з 1906 р.- у Ставрополі), Я. Бігдай став організатором першої наукової фольклористичної експедиції, яку здійснив у 1903-1905 рр. видатний український композитор Олександр Кошиць. Ось що пише щодо цього журнал «Этнографическое обозрение» (№ 4 за 1903 р.): «Года два тому назад местный мировой судья А. Бигдай представил в комитет (мається на увазі Кубанський статистичний комітет. - Л. І.) подробный доклад на эту тему вместе с программой работ для собирания песен. Комитет представил доклад Бигдая в военное министерство, которое сочувственно отнеслось к собиранию песен. Комитет обратился к известному малорусскому композитору Н.В. Лысенко с просьбой указать лицо, которое могло бы осуществить намерение комитета. Рекомендовал Н.В. Лысенко преподавателя Ставропольского епархиального училища А.А. Кошица, который и получил уже соответственное приглашение от областной администрации» [52, с. 197].

Кошиць узявся за справу з великим ентузіазмом, маючи багаторічний експедиційний досвід, озброєний науковими методиками фіксації музичного фольклору, обстежив понад 20 станиць, записав (без технічних засобів) близько 1 000 пісень - однак майже вся його колекція загинула безповоротно [49, с. 119-120]. Отже, на превеликий жаль, збірники Я. Бігдая та Г. Концевича залишаються єдиним документом функціонування пісенного фольклору Кубані в кінці ХІХ-на початку ХХ ст.

Література

1. 25 малорусских трехголосных песен / Сост. Г.М. Концевич. - 3-е изд. // Репертуар Кубанского войскового хора. - Вып. 2. - М., 1907. - 39 с.

2. 30 малорусских трехголосных песен / Сост. Г.М. Концевич // Репертуар Кубанского войскового певческого хора. - Вып. 3. - М., 1907. - 45 с.; Вып. 4. - М., 1910. - 55 с.

3. 40 малорусских трехголосных песен / Сост. Г.М. Концевич. - 2-е изд. // Репертуар Кубанского войскового певческого хора. - Вып.1. - Екатеринодар, 1910. - 55 с.

4. Бигдай А. Песни кубанских казаков. Для одного голоса и хора с акомпаниментом фортепиано // Сборник А. Бигдая. - М. : Издание Кубанского статистического комитета, к 200-летнему юбилею войска. Вып. 1. - 1896. - 65 с.; Вып. 2. - 1896. - 72 с.; Вып. 3. - 1896. - 91 с.; Вып. 5. - 1897. - 64 с.; Вып. 6. - 1897. - 68 с.; Вып. 7. - 1897. - 59 с.; Вып. 9. - 1898; Вып. 12. - 1898. - 63 с.

5. Бигдай А. Песни кубанских казаков / ред. В. Захарченко. - Краснодар : Кн. изд-во, 1992. - Т.1 : Песни черноморских казаков. - 448 с.

6. Васильков В.В. Народные обычаи казаков станицы Бекешенской (Баталпашинского отдела Кубанской области) / В.В.Васильков // СбМК. - 1906. - Вып. 36. - С. 80-148.

7. Гнатюк Володимир. Збірки сільської молодіжи на Україні. З паперів Митрофана Дикарєва // Матеріали до української етнології. - 1918. - Т. ХVШ. С. 170-275.

Размещено на Allbest.ru