Значення етноніма народу булгар

Існує не менш як два погляди на затвердження етноніма булгар у Схід. Європі. Згідно О.В. Гадло племена, що прийшли близько 463 р. н.е. зі сходу (оногури та ін.) та перемогли акацирів, асимілювали також плем'я булгар, яке вже жило у Півн. Передкавказзі, і згодом, мабуть, отримали його ім'я [13, с. 56]. М.І. Артамонов же та його школа дозволяють припускати, що булгарами називалися усі племена, які виникли у результаті численних етнічних змішень (особливо тюрків з уграми і так далі) [2, с. 62; та ін.]. Вочевидь етнонім «булгар» дійсно є саме узагальнювальною назвою. Проте, те з чим вона могла бути пов'язана довгий час залишалося загадкою.

Зрозуміло, що булгари не були етнічним масивом, бо скоріше ця роль належала огурам (східна їх частина, вочевидь, звалась «тєлє» або огузами). Вони не були також об'єднанням племен, бо такими виступають оногури, савіри, печеніги та ін.

Булгари не могли бути й окремим плем'ям, як вважають деякі. Дійсно, плем'я могло збільшиться, а його назва поширитися на інші народи, як це вийшло у випадку з хазарами та тюрками (тюркютами). Назви цих окремих племен, як і назва гунів (хунну) згодом зробилися політонімами. Проте ми знаємо, що поширення назви булгар у Схід. Європі мало місце раніше, ніж виникла сама держава, яка отримала їх ім'я. Період об'єднання булгар у єдиної державі не був дуже тривалим. Велика Булгарія контролювала величезну територію аж до Волги на сході (де потім якісь час була розташована «орда» Аспаруха, в яку входили і бурджани), і вочевидь, що до самої смерті Кубрата хазарська держава, яка тільки зароджувалася, знаходилася на грані свого існування. Не зовсім ясно те - було лі «царство гунів» у Дагестані, де теж жили булгари, які звалися ще бунгарами, в якоюсь залежністі від булгар Кубрата.

Вже після смерті свого засновника Кубрата (біля 660 р. н.е.) Велика Булгарія була розірвана на часті, та не витримала несподіваного удару з боку хазар. Але ім'я булгар продовжувало залишатися у степах Східної Європи ще довгий час, хоча їх історія у цьому регіоні так і пішла по суто етнічному, а не по етнополітичному шляху [53, с. 31]. Повної етнічної єдності булгар у Східної Європі все ж не було або не встигло скластися. Дослідники відмічають, що мови дунайських і волзьких булгар значно відрізняються одна від одної [7, с. 25].

Висновки і перспективи подальших досліджень

Процес етногенезу булгар на величезній території Східноі Європи увійшов в загальне русло лише на короткий час у період правління Кубрата в державі Велика Булгарія (бл. 630 - можливо бл. 660). Однак назва булгар з усіма можливими різновидами задовго до цього охоплювало багато племен регіону, слабо пов'язані між собою. Це були тюркомовні, іраномовні, а також монголомовні і можливо навіть тохаромовні (з обл. річки Тарім) етнічні одиниці. Саме цим може пояснюватися то культурне різноманіття, яке спостерігається в степових археологічних пам'ятках того періоду. Проте, незважаючи на існуючу етнокультурну диференціацію, більшість степових племен з гордістю носили загальний етнонім «булгар», хоча і з відомими варіаціями. Є кілька етнонімів кочовиків, які відображають певні претензії і, на нашу думку, «булгар» був одним з них, бо його носії не старалися зберегти за собою назву могутніх гунів.

Причиною цьому була обумовлена спільність долі і етносоціального становища, яке булгари колись займали в гунському суспільстві. Спочатку вони представляли собою окремі військові підрозділи, які вступали до армії держави хунну у Монголії, а потім - до досить нестійкої гунської конфедерації у Східної Європі, для здійснення загальних грабіжницьких нападів на землеробське населення сусідніх країн та народів. Поступово панівне становище гунів в західної частини степів теж зникло. Дрібні етноніми поступово розчинилися самі, а також витіснялися конкуруючі з булгарами етносоціальні групи у степах Східної Європи: акацирів, можливо - савірів і якийсь час навіть хазар. Тільки завдяки випадковому збігу обставин і ослабленню Великої Булгарії, хазари змогли зайняти лідируюче становище у регіоні та нанести булгарам звитяжний удар. В іншому випадку завдяки своєму політичному пануванню булгари після VII ст. н.е. отримали б ще більшого поширення, а не стали займати зручні ніші на околиці обширного степового регіону. У період Хазарського каганату булгари жили у безпосередньої близькості від пануючих у державі хазар. Насамперед це зв'язано з регіоном Північного Дагестану та з степовим Передкавказзям. Ми знаємо, що у містах «царства гунів» у Дагестані під владою хазар жили булгари і пугури (тюркомовні бугу або якісь огури, від яких мабуть могла повестися назва міста Бургур). Ім'я хазарського полководця - Булджан (Блучан), на думку автора, відображає етнонім тих бурджан (булгар), які раніше входили до складу орди Аспаруха у степах Волго-Дону та в районі гір Єргеней («булгарські гори»). Там же, можливо десь біля Волги, ще тривалий час було розташоване місто Баганд (Бакат, Бурджан або Вабандар).

До науки вже давно увійшло поняття «племена гуно-булгарського кола». Це визначення відображає особливості положення не тільки в постгунський або як іноді ще кажуть у передхазарський час, але й у власне гунський час. Швидше за все, корінні гуни використовували військові угруповання, що приєдналися до них для доручення їм особливо важких завдань і так званих «нездійсненних операцій» (на поле бою, наприклад). Роль булгар за часів гунів була нібито «допоміжної», але в той же час і «основною». У зв'язку з цим автор статті зіставляє історіографічно зафіксовані назви гуно-булгар, а також добре відомих усім монголо-татар. Згодом на чолі булгар став правлячий рід Дуло, витоки якого напевно були у гунськоїправлячій еліті і найменування якого було обумовлено назвою річки Тола (Туул) у Монголії, на якій колись розташовувалася ставка правителя держави хунну. Статус булгар за часів гунів можна було порівняти ще з положенням козаків на службі у європейських государів. Якраз тому саме булгари, а не гуни, згадуються як вороги лангобардів - десь на кордонах «германського світу», може в степової Угорщині незабаром після 378 р. н.е. Вперше етнонім «булгар» згаданий в римському хронографі 354 р. н.е. Завдяки маловідомим раніше джерелам ми знаємо про вирішальну участь булгар в Адріанопольської битві 378 року з римською армією в складі гунських вершників, які тоді прийшли на допомогу вестготам. Одно джерело побічно стосується участі в цій битві гунів, а друге («житіє святого Далмація») стверджує, що вбивцями імператора Валента були саме булгари.

Таким чином, булгар можна назвати і військовими найманцями (федератами) гунів. Сюди могли входити як окремі військові загони, так і цілі племена (особливо згодом - на заході). Спочатку до складу булгар, може ще в рамках держави хунну, на думку автора, вливалися саме монголомовні контингенти, які набиралися, можливо, десь в районі Забайкалля або Півн.Схід. Монголії. Так чуваська мова, яка, швидше за все, є близькою мовам племен ядра гунської конфедерації, досі має найбільше число монголізмів серед тюркських говірок. Велику роль у появі серед булгар монголізмів зіграли і сяньбійци (тобто - сербі), частина яких вже у сер. II ст. н.е. могли навіть перейти річку Волгу і оселитися у Східній Європі. Уже в той час, а тим більше з 370-х рр. н.е. в Північному степовому Дагестані з'явилося етнічно змішане суспільство, що згодом к VII в. н.е. склало так зване «царство гунів». Раніше там були відомі гуни-хайландури, етнонім яких, на думку автора, презентує іраномовний народ аланів з монгольським етнічним закінченням на «-дур». Південніше же гунів Дагестану, а також Дербента у II пол. I тис. н.е. жили також змішані гуни-маскути (тобто, массагети, споріднені аланам) або масаха-гуни. У Півн. Передкавказзі довгий час панувала давньомонгольська (тобто сяньбійська, яка була теж раніше запозичена від хунну) державна система так званих «крил» («лівого» - джунгар та «правого» - барунгар, од яких йдуть відомі нам східноєвропейськи етноніми чунгарів та беленджерців або баранджарів, що жили у Дагестані і на Середньої Волзі). Таким чином, дослідження етногенезу булгар допомагає розкривати мало відомі сторінки історії Дагестану.

Найбільш стародавньою формою існування етноніма «булгар», автор вважає вимову «бунгар» («бонгар»), що стає зрозуміло на прикладі поступової його трансформації в арабських та перських джерелах. Воно ж найдовше зберігається серед булгар Дагестану. Первинне значення цієї назви було - «велике», «могутнє» або «головне військо». Логічно наступна звідси інтерпретація: «пануючий народ - в орді або державі». Можливо, у зв'язку з цім мало місце суперництво між булгарами і акацирами («старше військо»), які явно були схожими конкуруючими етносоціальними групами або навіть «кастами» у складі рихлої конфедерації гунів. Крім цього, між ними могла бути також мовна або діалектна диференціація. У результаті булгари опинилася в цій боротьбі переможцями. Саме форма «бунгар» мала згодом реальну можливість перетворитися на етнонім монголів (ср.: монгор, мунгал). Що, швидше за все, дійсно й мало місце на просторах Монголії вже багато років після зникнення там держави хунну, завдяки контактам «залишкового» (гунського, булгарського) населення з предками самих монголів. Етнонім «булгар» також міг перетвориться на інші близькі йому назви, таки як топонім Мангазєя серед самодійців на Півночі Сибіру, озеро Балхаш у Казахстані і т.п.

У степах Волго-Дону та Північного Передкавказзя, на стику трьох хвиль ранніх гуно-булгарських кочовиків - тюркської, монгольської та північноіранської, якраз і міг виникнути варіант досліджуваного нами етноніма у формі «бургари» або «булкани» (не виключно також «балкани» та «балхари»). Можливо, він був пов'язаний з іншим етнонімом якогось іраномовного населення степу - «бургани» або «бурджани». Не виключено, що останній народ був відомий у джерелах ще з сер. III ст. н.е. як буругунди і отримав від своїх монголомовних сусідів (може від сяньбійців, тобто сербі) назву «буругундур». Але вони довгий час зберігали свою особливість і були не тільки кочовими, але й напів осілими, і мали свої власні міста. Тому булгари (бурджани), які прийшли на Нижній Дунай з Аспарухом, мали вплив іранських, і можливо тохарських мов, що й відмічають сучасні дослідники з Болгарії. Етнонім же кочовиків степу Схід. Європи, а пізніше ще й землеробських суспільств деяких країн, наприклад на Нижньому Дунаї та Середньої Волги, добре знайомий нам як «булгар» або іноді ще «булкар» (ср.: балкарци або балкьярлилар), можливо, є вже пізнішою формою його вживання, яка могла закріпитися остаточно вже у Великої Булгарії. Він дуже добре відповідає умовам функціонування як пізньотюркської (не чуваської), так і північноіранської мови. Проте, на наш погляд, все одно цей етнонім з початку обов'язково був пов'язаним з первісною формою «бунгар», що виникла на стику давньомонгольської мови та тюркської мови так званого чуваського (або булгарського, або гунського) типу.

Перспективи подальших досліджень полягають у тому, що для дослідження історії кочовиків раннього середньовіччя і ще більш давнього часу дуже важливим є аналіз зв'язків між тюркським та давньомонгольським компонентами у складі гунів та ранніх булгар. Також треба встановити реальний вклад кочового іраномовного населення регіону степів у формування нових спільностей, в тому числі і булгар. Наша розшифровка назви етносу булгар не є якоюсь остаточною, тому що завдяки їх багатоетнічному складу вони могли трактувати свій етнонім різноманітно, та ще й на протязі змінюваних епох.

Література

1. Аммиан Марцеллин Римская история /А. Марцеллин. СПб.: «Алетейя», 1996. 570 с.

2. Артамонов М.И. История Хазар / М.И. Артамонов. Ленинград: Изд-во Эрмитажа, 1962. 523 с.

3. Атаниязов С. Словарь туркменских этнонимов / С. Атаниязов. Ашхабад: «Ылым», 1988. 179 с.

4. Ахинджанов С.М. Этнополитические процессы на территории Казахстана в кон. I тыс. н.э. (кимаки и кыпчаки) / С.М. Ахинджанов //Проблемы этногенеза и этнической истории народов Средней Азии и Казахстана (история и археология). Вып. 2 -М., 1990. С. 106-117.

5. Баскаков Н. А. К вопросу о классификации тюркских языков / Н.А. Баскаков // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. Москва, 1952. Т. XI. Вып. 2. С. 121-134.

6. Баскаков Н.А. Тюркская лексика в «Слове о полку Игореве» / Н.А. Баскаков. М.: Наука, 1985. 211 с.

7. Бенциг И. Языки гуннов, дунайских и волжских болгар / И. Бенциг // Зарубежная тюркология. Вып. 1. Древние тюркские языки и лит. Москва: Наука, 1986. С. 11-28.

8. Боталов С.Г. Гунны и тюрки (историкоархеологическая реконструкция) / С.Г. Боталов. Челябинск: ЦИКР «Рифей», 2009. 706 с.

9. Булатов А.Б. К этимологии этнонима «булгар» /А.Б. Булатов //Вопросы истории Чувашии. Чебоксары: Чувашкнигиздат, 1965. Вып. XXIX. С. 259-261.

10. Бутба В.Ф. К семантике булгарских этнонимов «Ашхарацуйца» (опыт реконструкции процесса формирования общности) / В.Ф. Бутба // dlmmihu-piuhiuu]ipiul[iuhhmhi}bu (Ереван).1989. № 4. С. 169-181.

11. Викторова Л.Л. Монголы. Происхождение народа и истоки культуры /Л.Л. Викторова. Москва: Наука, 1980. 224 с.

12. Волкова Н.Г. Этнонимы и племенные названия Сев. Кавказа / Н.Г. Волкова. Москва: Наука, 1973.-208 с.

13. Гадло А.В. Этническая история северного Кавказа IV-Х вв. / А.В. Гадло. Ленинград: Изд-во Ленинградского университета, 1979. 217 с.

14. Генинг В.Ф. Ранние болгары на Волге /В.Ф. Генинг, А.Х. Халиков. Москва: Наука, 1964. 201 с.

15. Горелик М.В. Три племени кавар и савирский всадник /М.В. Горелик //Хазары. II междунар. коллоквиум. Тезисы. Москва, 2002. С. 26-31.

16. Гумилев Л.Н. Древние тюрки / Л.Н Гумилев. Москва: Клышников-Комаров и Ко, 1993. 528 с.

17. Гумилев Л.Н. История народа хунну / Л.Н. Гумилев. Москва: Люкс, 2004. 704 с.

18. Давлетшин Г.М. О географических и исторических знаниях волжских булгар домонгольского периода / Г.М. Давлетшин // Из истории ранних булгар. Казань, 1981. С. 97-101.

19. Джафаров Ю.Р. О происхождении древних булгар/ Ю.Р. Джафаров // Письменные памятники и проблемы истории культуры народов Востока. Москва, 1981. Ч. I (1). С. 87-93.

20. Джафаров Юсиф. Гунны и Азербайджан / Ю. Джафаров. Баку: Азербайдж. гос. изд-во, 1993.107 с.

21. Димитров Д. Протобулгары Северного и Западного Черноморья: [пер. с англ.] / Д. Димитров // Страница за прабългарите. Език, произход, история и религия в статии, книги и музика. Варна, С. 15-36.

22. Зориктуев Б.Р. Об этническом составе населения Зап. Забайкалья и Предбайкалья во второй пол. I - первой пол. II тыс. н.э. / Б.Р. Зариктуев // Этническая история народов Южной Сибири и Центральной Азии. Новосибирск: ВО «Наука», 1993. С. 121-130.

23. История Чувашской АССР. Чебоксары: Чуваш. книжн. издат., 1966. Т. 1.259 с.

24. Калинина Т.М. Сведения ранних ученых арабского халифата / Т.М. Калинина. М.: Наука, -186 с.

25. Калинина Т.М. Хазары и тюрки в восприятии средневековых арабо-персидских ученых / Т.М. Калинина // Хазары. II междунар. коллоквиум. [Тезисы]. Москва, 2002. С. 46-49.

26. Калинина Т.М. Сведения Шамс ад-дина алМукаддаси о Хазарии / Т.М. Калинина // Хазарский альманах.Киев-Харьков, 2009. Т. 8. С. 187-202.

27. Каховский В.Ф. Происхождение чувашского народа / В.Ф. Каховский. Чебоксары:Чуваш. кн. изд-во, 1965. 484 с.

28. Кляшторный С.Г. Основные этапы политогенеза у древних кочевников Центральной Азии / С.Г. Кляшторний // Проблемы политогенеза кыргызской государственности. Бишкек, 2003. С. 115-125.

29. Кляшторний С.Г. Азійський аспект ранньої історії хозар / С.Г. Кляшторний // Хазарский альманах. Харьков, 2004. Т. 2. С. 47-51.

30. Кляшторный С.Г. Степные империи древней Евразии / С.Г. Кляшторний, Д.Г. Савинов. Спб.:Филологический факультет СПбГУ, 2005. 346 с.

31. Котович В.Г. О местоположении раннесредневековых городов Варачана, Беленджера и Таргу / В.Г Котович // Древности Дагестана. Махачкала, 1974. С. 181-231.

32. Крадин Н.Н. Империя хунну / Н.Н Крадин. Киев: Логос, 2002. 312 с.

33. Кузеев Р.Г. Происхождение башкирского народа / Р.Г. Кузеев. Москва: Наука, 1974. - 288 с.

34. Кумеков Б.Е. Государство кимаков IX-XI вв. по арабским источникам / Б.Е. Кумеков. Алмаата, 1972. 158 с.

35. Кычанов Е.И. Кочевые государства от гуннов до маньчжуров / Е.И. Кычанов. Москва: «Восточная литература» РАН, 1997. 321 с.

36. Львова З.А. «Гази-Барадж тарихы». Вопрос о подлинности летописи / З.А. Львова //Археологический сборник. СПб: Гос. Эрмитаж, 2003. Вып. 36. С. 134-141.

a. Маенхен-Гельфен. Мир гуннов. Исследования истории и культуры / [пер. с англ. В.С. Мирзаянова]. Казань: Изд-во «Слово», 2010. 528 с.

37. Мерперт Н.Я. Древнейшие болгарские племена в Причерноморье / Н.Я. Мерперт // Очерки истории СССР III-IX вв. Москва, 1958. С. 586615.

38. Мизиев И.М. О болгаро-балкарокарачаевских параллелях / И.М. Мизиев // Ранние болгары и финно-угры в Вост. Европе. Казань, 1990. С. 101-108.

39. Моця А.П., Халиков А.Х. Булгар-Киев. Пути - Связи - Судьбы /А. П. Моця, А. Х. Халиков. Киев, 1997.192 с.

40. Народы Кавказа.Москва: Издание института АН СССР, 1960. Т.1. 622 с.

41. Науменко В.Е. К вопросу о времени и обстоятельствах образования Хазарского каганату / В.Е. Науменко //Хазарский альманах. Т. 2. Харьков, 2004.С. 52-74.

42. Николаев В.В. Иллюстрированная история чувашей. Книга III. Античность-2 (с 1 г. н.э. до 500 г. н.э.) / В.В. Николаев. Чебоксары: «Фонд историко-культ. исследований», 2007. 156 с.

43. Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа / А.П Новосельцев. Москва: Наука, 1990. 264 с.

44. Петрухин В.Я. Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье / В.Я Петрухин, Д.С. Раевский. Москва: Языки рус. культуры, 1998. 384 с.

45. Полосин В.В. Этноним «булгары» в арабских источниках / В.В. Полосин // Краткие сообщения VII научной сессии ЛО ИВ АН СССР. Ленинград, 1971. С. 139-148.

46. Попов А.И. Названия народов СССР / А.И. Попов. Ленинград: Наука, 1973. 170 с.

47. Савинов Д.Г. Народы Южной Сибири в древнетюркскую эпоху / Д.Г Савинов. Ленинград: Изд-во Лен. ун-та, 1984. 174 с.

48. Серебренников Б.А. Происхождение чуваш по данным языка / Б.А. Серебренников // О происхождении чувашского народа. Чебоксары: Чуваш. гос. изд., 1957. С. 28-47.

49. Сиротенко В.Т. Основные теории происхождения древних булгар и письменные источники IV-VII вв. /В.Т Сиротенко // Ученые записки Пермского ун-та. 1961. Т. 20. Вып. 4. С. 3-41.

50. Сиротенко В.Т. Письменные свидетельства о булгарах IV-VII вв. в свете современных им исторических событий / В.Т Сиротенко // Славянобалканские исследования. Москва, 1972. С. 195218.

51. Томпсон Э.А. Гунны. Грозные воины степей / Э.А Томпсон. Москва: Центрполиграф, 2008. 256 с.

52. Тортика А.А. Северо-Западная Хазария в контексте истории Восточной Европы / А.А. Тортика. Харьков: ХГАК, 2006. 554 с.

53. Федоров Я.А. Ранние булгары на Сев. Кавказе / Я.А. Федеров, Г.С. Федеров // Из истории Карачаево-Черкесии [труды КЧНИИ]. Владикавказ, 1970.Вып. VI. С. 336-372.

54. Финник С.В. Этноним кочевого народа «булгар» и его интерпретации / С.В. Финник //Харьковский археологич сборник. Харьков: Мачулин, 2011. Вып. 8. С. 51-94.

55. Финник С.В. Исследование происхождения этнонима «булгар» / С.В. Финник // Харьковский археологический сборник. Харьков: Мачулин,

56. Вып. 9. С. 45-54.

57. Финник С.В. Об этнических названиях оногундуров и булгар / С.В. Финник // Харьковский археологический сборник. Харьков: Мачулин, 2012. Вып. 10. С. 84-94.

58. Финник С.В. К вопросу об обозначении народа булгар в источниках / С.В. Финник // Харьковский археологический сборник. Харьков: Мачулин, Вып. 11. С. 30-43.

59. Халиков А.Х. Основные этапы истории и археологии ранних болгар в Среднем Поволжье и Приуралье / А.Х. Халиков // Ранние болгары в Восточной Европе. Казань: Акад. Наук СССР, 1989. С. 16-23.

60. Шушарин В.П. Ранний этап этнической истории венгров / В.П. Шушарин. Москва: Росспэн, 1997. 512 с.