Вітчизняна та зарубіжна історіографія про етнічну ідентичність русинів Карпатського регіону у ХІХ-на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

М.П. Забродський

ВІТЧИЗНЯНА ТА ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРО ЕТНІЧНУ ІДЕНТИЧНІСТЬ РУСИНІВ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ У ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Етнічна самосвідомість, являється однією із специфічних форм колективної ідентичності, та посідає домінуюче положення в ієрархії ідентичностей сучасних суспільств. Вона розглядається дослідниками як «почуття приналежності до одного народу, всіма індивідуумами, засноване на спільному досвіді, який виражає частину колективного досвіду даної етнічної групи»¹.

Живильним середовищем для процесу виникнення і розвитку етнічних ідентичностей, пов'язаного з формуванням і пропагандою нової системи цінностей, є нестабільність існуючої соціальної системи. Багато дослідників підкреслюють особливе значення соціальних факторів у процесі формування етнічних ідентичностей, які часто грають більш важливу роль, ніж об'єктивно існуючі культурні особливості.

У Західній Європі в ХІХ ст. усупереч глибоким культурним відмінностям, взяли гору об'єднавчі тенденції, що завершилися формуванням єдиних націй, таких наприклад, як іспанська чи французька. У східнослов'янському етнокультурному просторі, що, починаючи з кінця XVIII ст., переживав численні соціально-економічні та політичні катаклізми і страждав від кризи ідентичності, склалися особливо сприятливі умови для активізації етно-національних процесів. Однак, всупереч очевидній етнічній близькості і культурно-мовній спорідненості східнослов'янських народів, вектор цих процесів, у силу різних причин, спрямувався на їх подальшу фрагментацію.

Прикладом генези альтернативних етнічних ідентичностей у східнослов'янських народів є процес націєтворення русинів Карпатського регіону. Перші спроби дослідників осмислити історичне минуле русинів відносяться до кінця XVIII - першої половин XIX ст. Головними у ранніх дослідженнях були твердження про автохтонність русинів Карпатського регіону, прийняття ними православ'я у ході місії Мефодія, єдність карпаторусів з іншими гілками руського етносу. Так, один із основоположників слов'янознавства, історик, етнограф Ю. Венелін вказував на нерозривну єдність етносів усієї Русі і спорідненість карпаторусів з населенням решти її частини. Шкодуючи про роздробленість колись єдиних руських земель, він виступав за впровадження єдиної загальноруської літературної мови для всіх східних слов'ян. Схожі думки висловлювали русинські громадські та політичні діячі середини і другої половини XIX ст., зокрема А. Добрянський².

В якості об'єкта вивчення карпатські русини займають маргінальне становище як у вітчизняному, так і в західному слов'янознавстві. Найбільш важливі роботи вважаються бібліографічною рідкістю і тому не для всіх є досяжними. Американський дослідник Е. Русинка, констатуючи недостатність уваги до русинської літератури з боку західних науковців, пояснює це традиційною організацією академічної науки у відповідності з існуючими традиціями у націях-державах, що позбавляє «русинську літературу відповідної ніші в усталеному ряду академічних дисциплін..., русинська література погано вписується в існуючу класифікацію, засновану на політичному, географічному чи мовному принципі», - зауважує дослідник³. Сказане повною мірою відноситься і до вивчення історії карпатських русинів.

Особливий інтерес дослідників XIX ст. викликала рання історія русинів. На початку 40-х рр. професор Московського Університету, етнограф М. Надєждін у своїй «Записке о путешествии по южно-славянским странам» підтримав думку русинських дослідників про автохтонність русинського населення⁴. До цієї ж точки зору схилявся відомий російський славіст В.І. Ламанський у своїй роботі «О славянах в Малой Азии, в Африке и в Испании»⁵.

Значну увагу історії карпатських русинів приділяв російський історик І. Філевич. Він зазначав, що не дивлячись на те, що «Угорська Русь становить околицю руського світу, вона зовсім не брала участь у його історичному житті»⁶. Дослідник розглядав історію карпатських русинів у загальнослов'янському контексті, цікавлячись, зокрема, тим, «яким чином проникла сюди «руська» назва, якщо Угорская Русь не входила до складу Давньоруської держави?» Історик не міг знати, що через занепад болгарської держави у другій пол. 10 ст. Закарпаття перейшло до сфери впливів Київської Русі, а 992 р. Володимир Великий приєднав землі білих хорватів до своєї держави. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь». Лише після смерті Володимира у 1015 р. Закарпаття відійшло до Угорського королівства. Філевич також помилково вважав, що усе східнослов'янське населення Київської Русі прийшло з Карпатського регіону.. У роботі «Очерк Карпатской территории и ее населения» автор, спираючись на дані мовознавства та топоніміки, зокрема на велике число географічних назв, похідних від кореня «рус», у Південній Польщі, Східній Угорщині та Північно-Східній Румунії, дійшов висновку, що у ранньому середньовіччі територія розселення східних слов'ян у Карпатському регіоні була значно більшою за сучасну і згодом різко скоротилася у результаті асиміляції.

Засновником наукового русинознавства у славістиці по праву вважається автор фундаментального тритомного дослідження «Карпато-русские писатели» професор Московського університету Ф. Арістов⁷. Будучи переконаним прихильником руської єдності, автор розглядав творчість карпаторуських письменників як частину літературного процесу в єдиній загаль- норуській культурі. На жаль праці Арістова не були опубліковані. Зокрема, в рукописах залишилися такі фундаментальні роботи вченого, як «История Карпатской Руси» та «Угорская Русь в прошлом и настоящем».

Зацікавленість процесами націєтворення у карпатських русинів виявив російський славіст В. Францев. У своїх роботах з історії літературної мови русинів автор зазначав, що «з самого початку того знаменитого розумового руху, який почався в Угорської Русі під впливом подій та ідей революції 1848 р., оновлена угро-руська писемність виразно й рішуче висловилася за єдину російську літературну мову»⁸.

Першим із закарпатців причислив русинів до українського народу Анатолій Кралицький. Він стверджував: «И наша Угорская Русь вместе с Галичиной принадлежит к малорусской поросли словянского племени... Мы семья преславной Украины и незабвенного Запорожья»⁹. Дав наукове обґрунтування поглядам Кралицького про приналежність закарпатських русинів до українського народу Іоан Дулішкович. Саме їх, разом з Ласлом Чопеєм, котрий у 1883 р. видав українсько-угорський словник, дослідники вважають «зачинателями» народовецького напрямку¹⁰. Згодом Юрій- Калман Жаткович теж відніс русинів Закарпаття до українського народу, який, на його погляд є настільки ж віддаленим від великоруського, як і від польського і болгарського народів¹¹.

Трактуючи русинів як українців з «неправильною» і «недорозвиненою» національною самосвідомістю, деякі історики сприймали, домінуючу серед русинської інтелігенції, русофільську ідеологію як тривалу історичну помилку. Подібні думки чітко висловив один з перших українських дослідників русинів галичанин В. Гнатюк. У 1899 р. він констатував що «Угорська Русь є, очевидно, єдиним краєм в Європі, де інтелігенція аж до кінця XIX ст. не змогла відродитися в національному відношенні і зрозуміти, ким вона, власне кажучи, є»¹².

У своїй інтерпретації історичного минулого русинів деякі дослідники вдаються до свого роду термінологічної «машини часу», механічно переносячи модерні поняття на епоху, в якій процеси націєтворення просто не могли існувати. Так, М. Грушевський впевнено оперував термінами «Угорська Україна» та «українці» стосовно до Угорської Русі та її східнослов'янського населення XIX ст., тобто в той час, коли місцеві русини навіть не мали уявлення про Україну і «не підозрювали», що вони - українці¹³.

На рубежі XIX-ХХ ст. у середовищі змадяризованої інтелігенції, виникла так звана угро-руська (мадяронська) ідеологія, яка відкинула ідеї закарпатських «будителів». Як зазначав І. Ванат, »кожен, хто хоч трохи обізнаний з творчістю О Духновича і його соратників, знає, що вони були твердо переконані в тому, що «свої за горами, не чужі», були поборниками єдності угорських русинів із австрійськими, тобто галицькими й буковинськими одноплемінниками»¹⁴. Ідеологи мадяронства А. Годінка та Ш. Бонкало, стимульовані політично і матеріально на ренегатство угорською владою зігнорували русинську етнічну окремішність та історію, стверджуючи, що русини, після багатовікового проживання спільно з мадярами, втратили все, що їх єднало зі східними слов'янами і перейняли угорську ідентичність, отож, є субетносом угорського народу¹⁵.

На початку ХХ ст. проти ідей «будителів» виступили ідеологи русинсько-тутешняцької (рутенської) доктрини. Її прихильники стверджували, що закарпатські русини є окремим, у тому числі і від русинів Прикарпаття, східнослов'янським народом. Позаяк русини Галичини і Буковини змінили етнонім «русин» на етнонім «українець», то русини Закарпаття, й надалі зберігаючи традиції та «русинську спадщину», виокремилися в націю¹⁶. Сучасні дослідники - прихильники цієї доктрини зараховують до «рутенської нації» також лемків Польщі і словацької Пряшівщини, русинів румунської Мараморощини, жителів двох сіл в Угорщині та нащадків переселенців із Закарпаття та Пряшівщини ХVШ-ХІХ ст. на території сучасної Сербії та Хорватії¹⁷.

Оскільки в СРСР існування русинів, як окремого етносу заперечувалося, радянські історики у своїх роботах з історії Закарпаття розглядали місцеве східнослов'янське населення як українців, приділяючи головну увагу державно-правовому та соціально-економічному становищу населення Закарпаття у складі різних держав. Хоча після розпаду СРСР інтерес до русинської проблематики у дослідників зріс, а, існуючі раніше заборони, зникли, дослідники історії Закарпаття більшою мірою торкалися історії даної території, а ніж ідентичностей східнослов'янського населення¹⁸.

Русинське питання стало ще більш делікатною і болючою темою в незалежній Україні. Восени 1991 р. на сесії обласної ради Закарпаття було ухвалено рішення про проведення 1 грудня 1991 р. обласного референдуму щодо русинського питання. На Закарпатті та за межами держави почали виходити нові русинські газети, були утворені нові Інтернет-сайти. При обговоренні русинського питання на сторінках періодичних видань та в Інтернеті українські вчені та громадські діячі дають волю емоціям, скочуючись до відвертої лайки і навішування ідеологічних ярликів¹⁹. У 1991 р. у словацькому місті Межилаборці було скликано Перший світовий конгрес русинів, у 1993 р. у польській Криниці - другий, у 1995 р. у югославському Руському Керестурі - третій. Четвертий русинський конгрес було проведено у Будапешті 1997 р., а п'ятий пройшов з 24 по 27 червня 1999 р. в Ужгороді²⁰.

Докладний аналіз «русинської» ідеї на початку 90-х рр. минулого століття зробив П. Магочій у монографії «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)»²¹. Він вважає русинську спільноту гілкою східно-слов'янського народу, яка була українізована комуністичним режимом.

У праці О. Мишанича «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців»²² вперше ґрунтовно проаналізовано формування етнічної ідентичності русинів Закарпаття через спадщину культурно-освітніх діячів і вчених краю ХІХ ст. Так, за словами дослідника, «нинішній політичний русинізм і його носій - карпатський русин - не національність, не національна меншина і навіть не етнічна група. Це - професія... форма імперського гніту на Україну, один із способів розколу українського народу...»²³.

Дослідниця М. Кашка²⁴ у своїх статтях проводить думку, що ідеї русинського націєтворення на Закарпатті не виражалися так зримо як на інших українських, словацьких або чеських землях, а сам процес формування національної свідомості мав свої особливості, зокрема: залежність русинського руху від політики Відня, усвідомлення русинами краю своєї приналежності до східних слов'ян, формування з середини ХІХ ст. москвофільської течії, посилення після 1867 р. політики насильницької мадяризації.

В останні роки побачили світ праці філолога В. Падяка²⁵, мистецтвознавця М. Приймича²⁶, церковного історика В. Проніна²⁷. Питанням ідентичності карпатських русинів присвятив свої праці історик-славіст М. Дронов²⁸. Ряд об'ємних праць опублікував І. Поп, серед яких найзначущою є «Энциклопедия Подкарпатской Руси»²⁹, яка отримала належну оцінку науковців. На початку ХХІ ст. виходить ряд ґрунтовних наукових праць члена-кореспондента Академії Наук України, доктора історичних наук, професора О. Реєнта, присвячених зміні історіософічної парадигми в історичній науці України щодо подій ХІХ - початку ХХ ст.³⁰. Проблем тривалого процесу націєтворення на українських землях, зокрема і Закарпаття у ХІХ - початку ХХ ст., торкаються у своїх численних наукових розвідках історики В.Шандра³¹ та А. Заводовський³².

Активно досліджуються проблеми русинського націєтворення на Північно-Американському континенті, де роками формувалася численна русинська діаспора і тривалий час існували сприятливі умови для вивчення історії та культури карпатських русинів. Найбільшим досягненням північно-американських дослідників, що увібрало у себе найновіші наукові відкриття в даній області, стала публікація 2002 р. у Канаді фундаментальної «Енциклопедії русинської історії та культури» за редакцією П. Магочі та І. Попа. У 2005 р. вийшло виправлене і доповнене видання даної праці³³. Енциклопедія включає значний матеріал, зручно викладений в алфавітному порядку в більш ніж 1100 окремих статтях, присвячених самим різним аспектам історії та культури карпатських русинів, інформацію про окремих діячів, організації, політичні партії, засоби масової інформації, а також історичні події та терміни. Українські дослідники, визнаючи великий внесок енциклопедії у вивчення карпатських русинів, в той же час дорікають авторам даної праці у тому, що вони розглядають усе східнослов'янське населення Карпатського регіону як апріорі русинське, не залишаючи місця українцям. Аналогічний докір із ще більшою підставою можна переадресувати українським ученим, які, навпаки, у своїх дослідженнях з історії населення Карпатського регіону із східнослов'янським корінням, не зважають на русинів, вважаючи їх українцями.

Прагнення істориків у що б то не стало довести «українськість» карпатських русинів змушує їх вдаватися до суперечливих термінів. Так, у «Нарисах новітньої історії українців Східної Словаччини», побудованих на великій джерельній базі, український історик зі Словаччини І. Ванат пише про «широкі маси українського населення XIX ст. по обидва боки Карпат»³⁴, хоча в цей час українська самосвідомість у карпатських русинів була відсутня. Характеризуючи політичну програму відомого русинського діяча А. Добрянського в 60-х рр. ХІХ ст., І. Ванат вказує, що вона включала вимоги «закарпатоукраїнского воєводства за сербським зразком» і «окремого закарпатоукраїнского сейму», хоча термін «закарпатоукраїнскій» в лексиці А. Добрянського та інших діячів Угорської Русі відсутній. Приписування українських політичних цілей А. Добрянському та трактування його як українського політичного діяча зовсім не відповідає дійсності. Він був переконаним русофілом і прихильником загальноруської єдності, вважав малоросів і русинів частиною єдиного руського народу, виступав проти українського руху і створення української літературної мови, сприймаючи це як прояв сепаратизму³⁵.

Великий інтерес до історії русинів наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. проявляють словацькі історики. Найпомітнішим явищем словацького ру- синознавства стала монографія П. Шворца «Зачарована земля. Підкарпатська Русь»³⁶. Розмірковуючи про русинську ідентичність, автор доходить висновку, що питання їх національної самоідентифікації залишалося відкритим навіть у XX ст. і що хоча русини орієнтувалися на культуру Росії, етнічно з росіянами вони себе не ототожнювали. П. Шворц не зважив на ідеї частини найвпливовіших русинських громадських діячів - О. Духновича та А. Добрянського, які були переконаними прихильниками і пропагандистами загальноруського культурного та національного єднання і поряд з етнонімом «русин» неодмінно вживає етнонім «українець».

Упродовж двох століть науковці так і не змогли порозумітися щодо етнічної ідентичності східно-слов'янського населення Карпатського регіону. Даній проблемі необхідна комплексна розробка, реконструкція і докладний аналіз, оскільки на сучасному етапі питання національної самосвідомості русинів набуває наукового і політичного характеру, не лише на регіональному, всеукраїнському, але й на міжнародному рівні.

Примітки