Продукція подільських майстрів-каменотесів на території Херсонської губернії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Історичні звернення до традиційної культури є одним із чільних чинників розбудови української незалежної держави. Матеріальна традиційна культура дає можливість прослідкувати стан та рівень життя українців, виявити місце традиційних занять мешканців у духовній культурі.

Науково-технічний прогрес прискорює «відмирання» традиційних ремесел та промислів, а тому необхідність їх дослідження є досить актуальним в сучасній етнології. Особливо це стосується вузько-регіональних промислів, що сформувались під дією географічних та кліматичних чинників регіону, і, як правило,одні з перших зникають з історичної пам'яті.

Одним із важливих аспектів системи ремесел і промислів мешканців Східного Поділля є каменотесний промисел, вивчення якого надає цілісності та повноти у відтворенні всього спектру традиційної матеріальної культури. Найбільшого розмаху на Східному Поділлі промисел обробітку каменю набув впродовж ХІХ - на початку ХХ ст. Особливо це стосується території Ямпільського та Брацлавського повітів (сучасні Ямпільський, частини Могилів-Подільського, Томашпільського та Чернівецького районів Вінницької області), а також Новоушицького повіту (сучасні Новоушицький і Дунаєвецький райони Хмельницької області). На думку А. Задорожнюк питання кустарних промислів значно актуалізувалось після селянської реформи 1861 р., коли прибутки від ведення сільського господарства не покривали витрат по викупним платежам [7, с. 41-42].

Метою даної статті є дослідження та характеристика асортименту кам'яних виробів подільських каменотесів на території Подільської та Херсонської губерній наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст.

Об'єктом дослідження є система ремесел та промислів мешканців Східного Поділля та Херсонщини.

Предмет дослідження - каменотесний промисел, що набув розвитку на території Східного Поділля. Основна увага буде приділена характеристиці асортименту кам'яних виробів подільських майстрів-каменотесів, що використовувались мешканцями Херсонської губернії наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. Ще одним вектором дослідження буде з'ясування сутності та місця каменотесного промислу в господарському укладі та системі життєзабезпечення мешканців Подільської та Херсонської губерній.

Історіографія питання. Історіографічна база обраної тематики є досить вузькою. Перед Першою світовою війною на території Поділля за ініціативою місцевої адміністрації були проведені «кореспондентські» дослідження з метою виявлення основних ремесел та кустарних промислів подолян. В результаті були опубліковані праці Ю. Александровича, А. Прусевича та А. Карапута, які дають змогу відтворити реальну картину розвитку каменотесного промислу та ринків його збуту.

Так, Ю. Александрович у своїй розвідці «Каменотесы-кустари и ремесленники Подольской губернии» відзначає, що одним із найважливіших ринків збуту кам'яних виробів була територія Херсонської губернії, поряд із Бессарабською та Волинською [1, с. 465-501]. А. Прусевич наводить перелік сіл Ямпільського повіту, продукція яких спеціально виготовлялась для вивозу на територію Херсонщини [15, с. 37-49].

А. Карапут, розглядаючи проблему створення ремісничих майстерень з метою підсилення ролі ремесел і промислів в економіці краю, вказує на те, що потрібно ще більше освоювати у торгівельному плані території сусідніх губерній, особливо Херсонської, де попит на вироби був стабільно високим [10, с. 25-43].

Заслуговують на увагу спеціальні етнографічні дослідження В. Бессараби і В. Ястребова, які присвячені вивченню традиційної матеріальної і духовної культури мешканців Херсонщини [2, с. 4-7; 20]. У праці К. Широцького, вміщенно цінну з етнографічних позицій класифікацію кам'яних хрестів, що дає змогу здійснити порівняльний аналіз цих пам'яток у різних регіонах України [18, с. 140-165]. Частково розкривають проблему дослідження каменотесного промислу монографії П. Столпянського [16, с. 194-194, 256-269], Н. Григоріїва [6, с. 2629, 41] та «Русская книга промышленности...» [4, с. 1004, 1743]. На жаль, означені праці мають загально-описовий етнографічний характер, що не дозволяє створити завершену картинку існування та побутування промислу в межах господарського життя мешканців.

Із сучасних студій з проблеми каменотесного промислу заслуговує на увагу науковий доробок В. Малини. В своїй праці «Кам'яні хрести в Україні ХУШ-ХХ ст.», котра є результатом його багаторічних досліджень, автор наводить риси схожості кам'яних хрестів Півдня України з регіонами Поділля та частково Буковини. Ще однією заслугою цієї книги є представлений у ній широкий ілюстративний ряд, що дозволяє аналізувати поширення каменотесного промислу в південних губерніях [11; 12, с. 13-15].

Багато уваги каменотесному промислу Західної України та інших регіонів приділяє у своїй монографії М. Моздир. Використовуючи значний за обсягом порівняльний матеріал, автор указує на локальне існування каменотесного промислу в різних регіонах України. Незважаючи на те, що праця має яскраво виражений мистецтвознавче спрямування, вона слугує цінним джерелом для виявлення загальних особливостей та тенденцій побутування промислу обробітку каменю в різних регіонах України [13, с. 20-24,81-131, 145-169].

Джерельну базу дослідження становить зібраний автором польовий етнографічний матеріал, записаний зі спогадів реципієнтів та отриманий з етнографічних колекцій. На жаль, в наші дні зберігся незначний масив архівних письмових джерел, що висвітлюють використання та переміщення кам'яних виробів між губерніями, що підсилює наукове значення польових матеріалів. Каменотесний промисел був і залишається одним із традиційних допоміжних господарських занять подолян.

Специфіка поширення промислу прямо пропорційно залежить від наявності природного каменю, властивості якого дозволяють ручний обробіток породи за допомогою набору найпростіших інструментів. На території Східного Поділля були поширені і оброблялись різні види порід каменю, серед яких: пісковик та вапняк, граніт та подекуди декар. Значного розвитку каменотесний промисел набув протягом ХІХ - на поч. ХХ ст. Це пов'язано з тим, що саме у вказаний історичний період подолянами були запозичені іноземні технології обробітку каменю, що значно прискорило роботу та підвищило якість продукції. Ще одним фактором зростання попиту на кам'яні вироби стало приєднання Півдня України до Російської імперії наприкінці ХУШ ст., що значно розширило ринок збуту. Кам'яні вироби, що перевозили і продавали в Херсонській губернії, переважно виготовляли в селах - центрах поширення промислу Ямпільського повіту, а саме Бандишівка, Мервинці, Буша, Дзигів Брід, Русава та Стіна [15, с. 44-48; 16].

Асортимент виробів, які вивозили в Херсонську губернію був достатньо широким. Як правило, на ярмарках та ринках Херсонщини продавали ручні кам'яні жорна та жорнові камені для водяних млинів, кам'яні хрести та пам'ятники, точила та комини (димарі). Найбільшою популярністю користувались найнеобхідніші вироби, а саме точила, які були потрібні селянам-господарям протягом всього календарного року.

Краєзнавець та історик Херсонщини С. Водотика у своїй праці вказує, що на території Херсонської губернії був присутній промисел видобування і обробки каменю, при цьому наголошуючи на наявності лиш двох центрів його побутування [3, с. 78]. Очевидно, місцеві каменотеси, через свою нечисленність, не могли забезпечити господарські потреби мешканців Херсонської губернії. Означений чинник забезпечив широкий ринок збуту для майстрів-каменотесів із сусідньої Подільської губернії.

Збереглися відомості про те, що каменотесні вироби були традиційними в асортименті товарів чумаків. Так, із свідчень Гикавчук Н.Є., жительки с. Буші (Ямпільський район, Вінницька область) ми дізналися про Василя Морозюка (1860-ті рр. - 1936), який сам майстром-каменотесом не був, а тільки возив і перепродавав кам'яні вироби в Південній Україні в обмін на сіль та рибу [8]. Варто зазначити, що транспортування кам'яних виробів було затратним, тому перевізники старались продати свій товар ближче до власної домівки (очевидно, що в Херсонській губернії). Якщо ж товар не вдалося продати, то подільські перевізники везли вироби із каменю аж до Криму. Вказані дані фактично підтверджують, що каменотесний промисел був елементом чумакування. С. Проскурова, досліджуючи чумацтво як явище, висловлює думку, що в ХІХ ст. одночасно з концентрацією торгового капіталу на місцях відбулася поступова трансформація чумаків із перевізників власного товару на перевізників чужого товару [14, с. 8-9]. Все це ми можемо прослідкувати на транспортуванні подільських кам'яних товарів. Цей висновок підтверджується на основі зібраного нами польового матеріалу.

Ю. Александрович у своїй розвідці вказує на наявність особливої групи людей, - «хрестовозів» - які у визначений календарний сезон за спекулятивними цінами перепродували кам'яні вироби [1, с. 497-499]. Це дозволяє робити припущення, що Морозюк Василь, мешканець с. Буші на Поділлі, був одним із них.

Широкий вжиток кам'яних виробів пояснювався їх господарською необхідністю. Наприклад, кам'яні точила, на думку народного майстра Василя Заїченка (с. Нижній Ольчедаїв Могилів-Подільського району Вінницької області) були чи не найнеобхіднішими [9].

По-перше, точило потрібне протягом всього календарного року (для заточування коси, сокири і т.д.).

По-друге, виготовлення точил можливе було тільки з пісковику, що значно звужувало і локалізувало цей процес у вищезазначених центрах промислу.

Кам'яні ручні жорна дозволяли перемелювати незначну частину збіжжя і не платити «мірчук» (частину продукції на користь мельника, яка, як правило, складала десяту частину від перемеленої продукції). Простота у використанні забезпечила жорнам широкий вжиток, адже молоти чи товкти вмів кожний із членів селянської родини. Кам'яні жорна із пісковика були практично «вічні» і потребували тільки додаткового «насічування» раз на 3-4 місяці, яке можна було виконати в домашніх умовах. Згідно досліджень В. Горленка і О. Боряк кам'яні ручні жорна використовувались і в духовній культурі, а саме для обмолоту зерна на ритуальне весільне печиво [5, с. 68-69].

Найбільш дорогим видом продукції були кам'яні хрести та пам'ятники. За даними Ю. Александровича, в середньому хрест коштував близько 9 руб., що було значною сумою в умовах Російської імперії кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Так, наприклад, для встановлення пам'ятного чи придорожнього хреста кошти збирались всією громадою.

Перевезення хрестів було дуже затратним і довготривалим процесом. Із свідчень реципієнтів, можемо констатувати, що на одному возі могли перевозити не більше трьох хрестів (якщо розміри їх не перевищували 1,5 м).

Місце між хрестами перестеляли соломою і матеріалами із деревини. У переважній більшості, на одному возі могли перевозити один-два хрести, а тривалість транспортування між Ямпільським повітом Подільської губернії і центральними повітами Херсонської губернії займало близько двох тижнів. Продукцію продавали, зазвичай, восени, коли був зібраний урожай. На думку Ю. Александровича, в жовтні-листопаді селяни, як правило, і встановлювали надмогильні хрести та пам'ятники [1, с. 470-481].

Встановити надмогильний хрест чи пам'ятник могли собі дозволити тільки заможні селяни. Ми помітили яскраво виражену тенденцію: якщо на кам'яному хресті є напис, що відображає відомості про покійного (на деяких - присутній навіть, напис хто саме встановив), то хрест замовляли безпосередньо у майстра-каменотеса, який володів спеціальними навичками по гравіруванню літер та інших символів на камені. Якщо ж, встановлений хрест безіменний, то купувався він безпосередньо у «хрестовозів» чи інших людей, котрі займалися перепродажем.

Найбільш витонченою роботою каменотеса було виготовлення кам'яного димаря. Можна зустріти декілька назв цього виробу: «комин», «комінок», «коменок», «димар». Комин - це кам'яний виріб, що мав форму правильного прямокутника із складався із трьох частина: нижньої, яка встановлювалась в димохід; «пояска», що була розширеною і мала на меті закріпити виріб, не пропускаючи вологи до димоходу»; і третьої частини - «шапочки», яка виготовлялась залежно від уподобань майстра або ж замовника. Як правило, із чотирьох боків пробивались отвори для того, щоб при будь-якому напрямі вітру дим виходив із підвітряного боку.

Перевезенням і продажем кам'яних коминів займались досвідчені «скупники» і продавці. Деталі цього виробу дуже тонкі і декоровані, тому одним необережним рухом його можна було пошкодити. Вартість комину на подільських ринках коливалась від 1 до 4 руб. Відомостей щодо цін на ярмарках і ринках Херсонської губернії не виявлено, але очевидно, що вони були вищими за подільські. каменотесний подільський надмогильний хрест

Однією із найбільших проблем дослідження є анонімність майстрів-каменотесів, адже на жодному із кам'яних хрестів чи пам'ятників не виявлено будь-яких відомостей про них. Біографічні відомості про майстрів-каменотесів зібрані в ході етнографічних експедицій не дають чіткого уявлення про техніко-технологічну сторону промислу.

Отже, наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. каменотесний промисел, на нашу думку, перебував на вершині свого розвитку, що можна підтвердити широкими торгівельними взаємозв'язками між сусідніми історико-етнографічними регіонами України.

Кам'яним виробам, які були виготовленні переважно на території Східного Поділля, легко відшукувався ринок збуту на території не тільки Херсонської губернії, а й всієї Південної України.

Серед асортименту виробів, що продавались на ринках Херсонщини, найбільший попит мали кам'яні хрести та пам'ятники (надмогильні, придорожні, «фігури»), кам'яні жорна, точила та комини (димарі), які займали важливе місце в системі життєзабезпечення та господарського укладу мешканців Поділля і Херсонщини.

Варто відзначити, що на територію Херсонської губернії поступово переносились з Поділля сакральні народні практики у обрядово-звичаєвій сфері, пов'язані із кам'яними виробами, що безумовно сприяло утворенню не тільки внутрішнього ринку, а й єдиного соціокультурного ареалу.

Список використаних джерел та літератури