Зміни в етнічній структурі суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни в етнічній структурі суспільства

У другій половині ХХ ст. етнічна карта України суттєво змінилася. Зокрема, до складу УРСР увійшли майже всі українські етнічні землі й український етнос поповнився сімома мільйонами західних українців. Водночас, кількість українців, як й інших національностей УРСР, зменшилася внаслідок штучного голоду 1946-1947 рр. та депортацій із Західної України учасників національно-визвольних змагань. Величезних втрат зазнало єврейське населення України. Докорінні зміни відбулися у складі польської меншини внаслідок обміну населенням між СРСР та Польщею. З Криму у травні 1944 р. був депортований кримськотатарський народ. В Україні зменшилася кількість німців, греків, вірмен, ромів. Депортацій та репресій зазнали румуни, чехи, словаки, угорці Закарпаття.

Відновлена у повоєнні роки модель управління суспільством 1930-х років несла в собі традиційні методи керівництва: адміністрування, терор, репресії, насильство. І лише після смерті Сталіна у 1953 р. розпочалася певна демократизація суспільних відносин. Хоча концепція національної політики Комуністичної партії і Радянської держави у своїй основі не зазнала особливих змін із часів 1930-х років. Усі зміни, які відбувалися, стосувалися практичного втілення національної політики. У сфері управління вона стала, як і загальна політика, ліберальнішою, поміркованішою і терпимішою після багаторічного правління Й. Сталіна.

З лібералізацією суспільного життя за М. Хрущова з'явилася надія і в національних меншин України, які прагнули відновлення на державноправовому рівні принципів національної політики, що діяли під час «українізації» 1920-х років. Обнадійливим сигналом до цього стала постанова пленуму ЦК КП України від 4 травня 1953 р. «Про постанову ЦК КПРС від 26 березня 1953 р. “Питання західних областей УРСР”». Постанова визнала факт зневажання прав громадян, безглузде застосування масових репресій у 1944-1952 роках, здійснення політики русифікації, зокрема й у східних областях (викладання більшості дисциплін у вищих навчальних закладах, ведення агітаційної роботи, діловодства російською мовою, висунення на керівні посади переважно росіян) Див.: Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд. М.І. Панчук та ін. -- К., 1994. -- С. 318-324.. Однак ця постанова не мала глибинних наслідків ні для титульної нації, ні для національних меншин Української РСР, оскільки ленінсько-сталінська концепція національного питання у своїй основі не зазнала суттєвих змін ні в 1950-ті, ні в 1960-ті роки. Всі зміни, які відбувалися і в перід хрущовьскої «відлиги» торкалися лише практичного втілення національної політики в радянській державі.

Динаміку змін етнічної структури населення України складно проаналізувати в межах короткого часового відрізку, а саме в повоєнні роки та період правління в СРСР М. Хрущова, передусім через нестачу статистичних даних, адже в той час відбувся лише один перепис населення -- 1959 р. Тому найпродуктивнішим способом для виявлення основних тенденцій, змін, закономірностей і особливостей процесу є порівняння даних переписів за 1939, 1959 і 1970-й роки.

Протягом зазначеного періоду суттєві зміни відбулися в складі населення України загалом і титульної нації зокрема. На 1 січня 1939 р. численність населення УРСР становило 31 млн. осіб. У 1940 р. у зв'язку з приєднанням до УРСР західних земель та природнім приростом кількість населення в республіці зросло до 41 млн. осіб. Перепис 1959 р. (без Криму і Закарпаття) дав число 39,7 млн. осіб. Тобто, довоєнна чисельність населення України не була досягнута. З урахуванням входження Закарпаття (1945 р.) і Криму (1954 р.) населення України досягло за переписом 1959 р. 41,9 млн. осіб., а за переписом 1970 р. -- 47,1 млн. осіб.

Українців, які проживали в Україні у 1959 р., налічувалося 32 млн. осіб, що всього на 4,4 млн. більше, ніж їх було у 1926 р. І це при тому, що до складу українського населення влилося приблизно 7 мільйонів етнічних українців із приєднаних Західної України, Закарпаття, Криму. Перепис 1959 р. показав, що український етнос на приблизно тій самій території не досягав чисельності, яку мав у 1926 р. На 1959 р. питома вага українців серед інших східнослов'янських народів порівняно з 1897 р. знизилась з 29,9% до 20,6%, а питома вага українців, які визнавали українську мову рідною, знизилася на 6%. Загалом за 53 роки радянської влади, за підрахунками Ю. Соболєва, численність українського етносу в СРСР зросла на 8,3% в той час як російського -- на 76,6%, тобто коефіцієнт відтворення росіян був у 9,2 рази вищим, ніж коефіцієнт відтворення українців. Втрати українського етносу в СРСР за ці роки становили приблизно 21,3 млн. осіб, тобто близько 63% його чисельності Соболєв Ю. Український феномен // Дзеркало тижня. -- 2009. -- 23 травня.. Ю. Соболєв робить цілком обґрунтований висновок про те, що в Радянському Союзі, всупереч офіційно проголошуваним принципам інтернаціоналізму, відсутності расового й національного гноблення, відбувався етнічний геноцид стосовно цілої низки народів, у тому числі й українського.

У 1960-ті рр. темпи приросту населення республіки зросли. У наступні роки спостерігалося стійке зниження приросту населення, кількість якого в Україні в 1970-х роках зростала темпами у два рази нижчими, ніж у 1960-х роках.

Лібералізація суспільно-політичного життя в Україні знайшла своє продовження в процесі поступової та непослідовної реабілітації репресованих національних меншин. У ці роки були реабілітовані десятки тисяч громадян різних національностей. Зокрема, 250 тис. депортованих з України німців домоглися повернення, але їм дозволили поселитися не в Україні, а в Комі АРСР та республіках Середньої Азії. 13 серпня 1954 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про зняття обмежень по спец- поселенню з колишніх куркулів, з німців, які були взяті на облік за місцем проживання, і з німців, мобілізованих в період Великої вітчизняної війни для праці в промисловості, які виселенню не підлягали». 13 грудня 1955 р. виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про зняття обмежень у правовому становищі німців і членів їх сімей, які знаходяться на спец- поселенні». 29 серпня 1964 р. Президія Верховної Ради СРСР визнала огульним обвинувачення радянських німців у посібництві окупаційному режимові. Незаконні дії щодо них було засуджено, несправедливі звинувачення знято. Однак негласно дискримінація радянських німців продовжувалася. Утиски німців стосувалися розвитку їхньої культури, мови, вступу до вищих навчальних закладів, при прийомі в партію і на керівні партійні та господарські посади. Німецьку молодь не брали в елітні підрозділи радянської армії -- повітряно-десантні, прикордонні та інші війська. Лише Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 листопада 1972 р. «Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбачених у минулому для окремих категорій громадян» дозволив німцям селитися в Україні. У результаті в Україну повернулись кілька десятків тисяч німців. Серед них були не лише депортовані, а й біженці та етнічні німці з інших регіонів СРСР, які виявили бажання і знайшли можливість переселитися в Україну.

Перехід сталінського тоталітарного режиму до більш жорстких адміністративно-силових методів управління суспільством у повоєнний період суттєво позначився на становищі єврейського населення История российских немцев в документах (1763-1992 гг.). -- М., -- С. 211, 242, 251, 254-290. Про це докладніше див.у наступному параграфі.. В Україні, як і загалом в СРСР, євреї були позбавлені права на повноцінний національно-культурний розвиток. Натомість Сталін не тільки ініціював, а й підтримав на короткий час еміграцію євреїв із СРСР на Близький Схід. Протягом 1945-1946 рр. відповідно до угоди між Польським Комітетом Національного визволення та українським урядом про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з української території до Польщі, а також угоди між тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки і урядом СРСР «Про право виходу з радянського громадянства осіб польської і єврейської національності і про їх евакуацію до Польщі» тисячі євреїв одержали змогу легально виїхати за межі СРСР. Багато з них без затримки направились до Палестини Документы и материалы по истории советско-польских отношений: В 12 т. -- Т. 8. -- М., 1974. -- С. 467-472.. Від жовтня 1944 р. до вересня 1946 р. понад 30 тис. українських євреїв виїхало до Польщі. Фактично тоді ж, у 1945-1946 рр. понад 20 тис. євреїв залишили Чернівецьку обл., перебравшись до Румунії. Однак уже наприкінці 1946 р. легальна єврейська еміграція з СРСР на захід була припинена. Натомість заохочувався виїзд євреїв із західних регіонів СРСР до Єврейської автономної області Російської Федерації. У результаті лише протягом грудня 1946 р. -- червня 1948 р. у Єврейську автономну область з території України, а також Кримської області, що входила тоді до складу РРФСР, було переселено близько 2 тис. єврейських родин. Загалом же, за даними Я. Грицака, у перші повоєнні роки з України виїхали 140 тис. євреїв Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ- ХХ ст. -- К., 1996. -- С. 268..

Серйозних змін зазнала в повоєнний період польська національна меншина. Масові переселення поляків до Польщі привели до суттєвого скорочення їхньої частки в складі населення України. У 1959 р. тут проживало 363,3 тис. (0,9%) поляків Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года: Украинская ССР. -- М., 1963. -- С. 168..

Реабілітація національних меншин у післясталінський період не стосувалась усіх депортованих із України, і не відновлювала повністю їхні конституційні права в частині місця проживання і повернення власності. Так, Кримський обком Компартії України 15 березня 1954 р. у листі на ім'я секретаря ЦК О. Кириченка висловився за «заборону всім адміністративно висланим у 1944 р. повертатися і проживати на території Кримської обл.» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3614. -- Арк. 1; Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник: У 2 ч. / Упоряд. І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка. -- К., 1997. -- Ч. 2. -- С. 434.. Йшлося про греків, вірмен і болгар. Позиція обкому була врахована в Указі Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 р. «Про зняття обмежень, про правове становище греків, болгар, вірмен і членів їхніх сімей, які знаходяться на спецпоселенні». Відповідно до цього указу радянським грекам знімались обмеження в пересуванні, однак їм було заборонено повертатися в Крим, де вони раніше проживали. Не були повернуті їм і зайняті партійними і радянськими чиновниками в часи депортації будинки і землі. Особам грецької національності чинилися всілякі перешкоди для виїзду в Грецію. національний меншина етнічний населення

Прагнучи наблизитись до території свого попереднього проживання, національні меншини, виселені з Криму, почали селитися у прилеглих до півострова областях -- Одеській, Миколаївській, Херсонській, Запорізькій. Щоб не допустити масових переселень, Рада Міністрів СРСР прийняла 15 грудня 1956 р. постанову «Про розселення громадян, які раніше проживали в Кримській області». Нею заборонялося проживання німців, греків, болгар, вірмен та осіб інших національностей у вищеназваних областях. Виконкоми рад депутатів трудящих зобов'язувалися виселити цих громадян із названих областей. Облвиконкоми інших областей повинні були працевлаштувати їх відповідно до направлення відділів оргнабору робітників і переселення.

В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 р., який не був опублікований, йшлося і про реабілітацію кримських татар. Однак права на повернення до Криму вони також у цей період не отримали. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. про відміну спецпоселенського статусу для кримських татар і радянських німців у ст. 2 зазначалося, що «зняття обмежень по спецпоселенню з осіб, пере- числених у статті першій цього указу, не тягне за собою повернення майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатися в місця, звідки вони виселені». Тих татар, які нелегально переїжджали в Крим, як правило, негайно виселяли.

Кримські татари почали організовуватись для боротьби за повернення на свою Батьківщину. Спираючись на українських і російських дисидентів і правозахисників, кримські татари розгорнули вперту боротьбу за свої національні права. У вищі партійні й радянські органи направлялася величезна кількість індивідуальних і колективних листів, заяв, петицій, в яких ставилось питання про негайне розв'язання татарського питання. Зокрема, у 1958 р. на адресу ЦК КПРС від кримських татар надійшло два листи з підписами. Один із них мав 16 тис. підписів, другий -- 12 тис. У 1959 р. прохання від татар на адресу ЦК КПРС містило в собі 10 тис. підписів. У травні 1961 р. на адресу Президії ЦК КПРС надійшов новий лист із 18 тис. підписами з проханням про повернення всього кримськотатарського народу на Батьківщину, в Крим Крымско-татарское национальное движение. -- М., 1992. -- Т. 2. -- С. 51. Пыжиков А. Хрущёвская «оттепель». -- М., 2002. -- С. 187.. Крім листів і петицій, кримські татари проводили збори, мітинги, демонстрації. Однак такі акції закінчувались нерідко розгоном їх учасників, арештами. Влада уперто не хотіла повернення в Крим депортованих кримських татар, вірмен, греків, німців, адже в них була відібрана власність, зруйнована вся система національної освіти і національної культури.

На півострові було ліквідовано 900 шкіл із кримськотатарською мовою навчання, десятки шкіл з грецькою, німецькою, вірменською, болгарською та іншими мовами навчання. Знищено понад 1 тис. бібліотек і читалень з фондом понад 25 млн. книг тільки кримськотатарською мовою, зокрема й стародавні рукописи -- літературні пам'ятки народів. Були ліквідовані вищі і середні спеціальні навчальні заклади, науково- дослідний інститут мови, історії і культури кримськотатарського народу.

Його національні й історичні цінності було знищено або вивезено за межі Криму й України. Адміністративним шляхом було змінено майже всі кримськотатарські, вірменські, німецькі та інші національні топоніми. В суспільстві послідовно насаджувався стереотип про депортовані народи і національні групи як про зрадників і колабораціоналістів.

Зважаючи на те, що у 1920-1930-ті роки кримськотатарське письмо в результаті вольових рішень керівництва країни двічі переходило з однієї графіки на іншу (спочатку з арабської на латиницю, а потім на кирилицю) -- кримськотатарська мова, освіта і культура народу були не тільки роздавлені радянською ідеологічною машиною, а й здавалося назавжди відрізані від своїх історичних коренів. У місцях виселення кримських татар, а це переважно Узбекистан, не було створено жодної кримськотатарської школи. Здійснювалася тотальна русифікація і узбекизація. А влада продовжувала твердити, що кримські татари добре облашту- валися в місцях вислання і їхнє повернення не тільки не відповідає державним інтересам і політичній необхідності, а й «інтересам самих трудящих татарської національності» Волобуев О. Крымскотатарский вопрос по документам ЦК КПСС (вторая половина 50-х -- середина 80-х гг. ХХ в.) // Отечественная история. -- 1994. -- № 1. -- С. 164.. Однак серед депортованих зберігалась усна народна творчість, фольклор та історична пам'ять, що давало надію на повернення на свою історичну батьківщину та відродження.

У 1920-1950-ті роки на будівництво нових промислових об'єктів Донбасу та Придніпров'я, а після війни -- на їх відбудову, за оргнаборами прибуло десятки тисяч білорусів. За переписом 1959 р. їх у республіці проживало 290,9 тис. осіб, що становило 0,7% населення України Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года: Украинская ССР. -- С. 168.. У наступні роки чисельність білорусів зростала, що пов' язано було з активними міграційними процесами та підвищенням рівня народжуваності. Підвищений рівень народжуваності у білорусів України був зафіксований уже переписом 1959 р.: 28,7 осіб на 1000 осіб у білорусів проти 19,4 осіб у росіян і 21,4 осіб в українців. Для білорусів України характерним було дисперсне розселення. Переважна більшість білоруського, як і російського, населення були жителями міст. Якщо у 1959 р. мешканці міст серед білорусів складали 73,3%, то у 1989 -- 79,3%. Найбільша частка городян-булорусів припадала на Луганську та Донецьку області. Тільки в Рівненській області сільські жителі серед білорусів складали більшість. Значна частка сільського населення спостерігалася серед білорусів, що проживали у Кіровоградській, Миколаївській та Полтавській областях. У 1959 р. частка білорусів з вищою освітою складала 2,6%. У подальшому вона зростала. Білоруське населення швидко асимілювалося.

Деякі зміни відбулися і в складі болгарського населення України. Перепис 1926 р. зафіксував в Українській СРР 223 тис. осіб болгарської національності, що складали 0,6% населення республіки. У 1959 р. після сталінських репресій і війни в Україні налічувалося 219 тис. (0,5%) болгар, а в 1970 р. -- 234 тис. (0,5%). Болгарське населення проживало переважно на Півдні України, де існували десятки болгарських сіл. Міське населення концентрувалося переважно у містах Болграді та Ізмаїлі. Найбільш компактно болгарами був заселений Болградський район Одеської області, створений у 1940 р. після входження Бессарабії до СРСР.

Структурні зміни у складі населення України за національною ознакою зафіксував Всесоюзний перепис населення 1959 р. Його результати були такими: українців у республіці проживало понад 32 млн. осіб (76,8%), росіян -- понад 7 млн. (16,9%), євреїв -- 840 тис. (2%), поляків -- 363 тис. (0,9%), білорусів -- 291 тис. (0,7%), молдаван -- 242 тис. (0,6%), болгар -- 219 тис. (0,5%), угорців -- 149 тис. (0,4%), греків -- 104 тис. (0,2%), румунів -- 101 тис. (0,2%), татар -- 61 тис. (0,1%), вірмен -- 28 тис. (0,1%), гагаузів -- 23,5 тис. (0,1%), німців -- 23 тис. (0,1%), чехів -- 14,5 тис., словаків -- 14 тис. осіб. На інші, нечисленні національності, разом припадало 146 тис. осіб (0,3%) Данильченко О., Рудницька Т. Білоруси // Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. -- К., 1996. -- С. 17. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 года: Украинская ССР. -- С. 168-169. Періодичні видання УРСР. Газети 1917-1960. -- Харків, 1965. -- С. 562-577..

Аналіз політики радянської держави щодо репресованих народів і загалом щодо національних меншин у 1950-1960-ті роки свідчить, що вона не була виваженою, послідовною і гуманною. Із року в рік зменшувалися можливості національних меншин у задоволенні національно- культурних потреб, адже їм особливо складно було протистояти зросійщенню, зберігати власну самобутність. Форми національного життя згасали, зміст його «інтернаціоналізувався». Так, протягом 1950-х років в Українській РСР виходило лише п'ять болгарських і шість угорських газет.

Відновлення історичної справедливості з реабілітації репресованих народів не було в центрі уваги правлячої Комуністичної партії. Реабілітація громадян різних національностей носила половинчастий характер і поєднувалася з традиційним обмеженням конституційних прав особи. Партія була повною мірою зайнята в цей час не захистом природніх прав народів, а проблемою «злиття націй», творення «нової історичної спільності -- радянського народу». Новий поштовх цим процесам дав ХХІІ з'їзд КПРС.

У 1950-1960-ті рр., як зазначалося, в Україні неухильно збільшувалася абсолютна і відносна чисельність російського населення. Передусім за рахунок його зростаючого притоку у великі міста і промислові центри. Якщо в 1939 р. чисельність росіян в Україні, в її сучасних кордонах, становила понад 4 млн. осіб (10,4%), то в 1959 р. тут налічувалося уже більше 7 млн. осіб (16,9%), а в 1970 р. -- близько 10 млн. (19,4%). У роки хрущовської «відлиги» Україна, як і раніше, була одним з найприваб- ливіших регіонів для росіян, які мігрували за межі своєї етнічної території. Відповідно, показники абсолютного приросту росіян залишалися набагато вищими від показників зростання чисельності будь-якої іншої національності України.

Із 1959 р. до до кінця 60-х рр. середньорічна чисельність росіян, які прибували в Україну, становила 118 тис. осіб. Осідали російські мігранти переважно в містах. У 1959 р. в українських містах було сконцентровано 81% російського населення. До кінця 1950-х рр. приплив росіян у міста республіки випереджав за обсягом міграцію до них українців. Внаслідок цього відсоток росіян серед міського населення України неухильно зростав, досягши у 1959 р. 29%. У 1960-1970-ті рр. етнічна структура мігрантів приблизно відповідала національному складу міст, внаслідок чого частка росіян у міському населенні стабілізувалася на рівні 30% Шевченко А. Росіяни // Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні. -- К., 1996. -- С. 106-107..

Загалом за період з 1913 до 1959 р. чисельність росіян на території СРСР зросла більше, ніж у два рази, від 72 млн. до 159 млн. осіб. І це незважаючи на Першу світову, громадянську і Другу світову війни, масові репресії, голод. Кількість українців з 1913 до 1959 р. зросла з 33 млн. до 37 млн. осіб. Темпи приросту росіян були у 5 разів більшими, хоча до складу України в цей період увійшли Буковина, Закарпаття, Галичина, Крим, а народжуваність і в росіян, і в українців була приблизно однаковою.

У роки хрущовської «відлиги» російська етнічна група отримала найкращі з усіх національностей України, включаючи і самих українців, умови для розвитку і задоволення своїх національно-культурних потреб та інтересів. Росіяни займали за своїм соціальним статусом найповажніше місце серед національних спільнот України. Трагедія останніх полягала в тому, що поряд з одним видом нерівності, соціально-класової, коли в суспільстві перевага віддавалася (формально) робітникам, селянам, пролетарям, партійно-бюрократичній верхівці, культивувалася підспудно й інша нерівність -- національна.

Перебування росіян в Україні не складало для них якихось проблем. Вони завжди залишалися «першими серед рівних», відчуваючи себе не національністю, національною меншиною, а нацією, носіями високої історичної місії. У силу свого домінуючого становища у них не було відчуття інонаціонального середовища. Для них взагалі була характерна слабка адаптація до мови і культури національної більшості. Та в дійсності вона була й не потрібною: національно-російська двомовність (як перехідний етап до російської одномовності), престижність «російської» освіти, переваги у всіх сферах російської мови знімали проблему знання української. Російський ірредентизм (боротьба за возз'єднання розірваного етносу) посилювався за рахунок асиміляції українського населення і сприйняттям його як окремої гілки того ж російського народу. Радянське партійно-державне керівництво виходило фактично з ідеї «СРСР як єдиної неділимої Російської держави». У 1966 р. у листі- клопотанні до Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР український поет-перекладач, дисидент С. Караванський писав: «поява на Україні великих мас російського населення (відставні офіцери, відставні працівники КГБ та інші привілейовані категорії громадян), які селяться в містах і захоплюють усі вигідні посади, роботи і професії, призводить до того, що корінне українське населення відтискається на низькооплачувані роботи чорноробів, санітарів, двірників, грузчиків, будівельних та сіль. госп. робітників. Таке безцеремонне заселення відвічних українських земель не обіцяє нічого, крім національної ворожнечі» Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»): Зб. матеріалів / Уклав В. Чор- новіл. -- Париж, 1967. -- С. 144-153. Цит. за: Часто П. Від Переяслава чи до Переяслава? Третього не дано.: [Електронний ресурс]: http://www.svoboda-news.eom/2003/27/3.htm.

Зростаюча присутність росіян в Україні та дифузія російського та українського етносів, вели, фактично, до розмивання останнього і витворення нового субетносу -- «новоросів», які, залежно від політичних та культурних умов, могли вважати себе або росіянами, або українцями. Характеризуючи російську імперську історію, відомий російський публіцист В. Прокоф'єв зазначав: «Росія закабалила нові колонії -- як їй здавалося -- навіки. Оскільки віри в те, що прибалти, західні українці, молдавани погодяться на роль напіврабів Росії не було, то Росія почала змінювати демографічний склад поневолених країн... Для місцевих мешканців радянська влада була потрійним злом -- тоталітаризмом, окупацією і перетворенням в національну меншину у своїй рідній країні».

Таким чином, у повоєнні роки і в період хрущовської «відлиги» етноси України продовжували зазнавати суттєвої деформації. Русифікувалася титульна українська нація, національні меншини. Їхні представники масово набували рис російської ідентичності. Вони неухильно зменшувалися кількісно. Змінювалося їхнє національно-культурне обличчя. Натомість зростала кількість російського і зрусифікованого населення. Україна неухильно і прискореними темпами перетворювалася з поліетнічної в двоетнічну країну. Як це відбувалося на практиці в повоєнний період можна прослідкувати, зокрема, на прикладі єврейської меншини України.

Размещено на Allbest.ru