Національна свідомість та труднощі формування української ідентичності українців Закарпаття у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ ТА ТРУДНОЩІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ ЗАКАРПАТТЯ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

У статті проаналізовано рівень етнонаціональної самосвідомості та формування української ідентичності русинів Закарпаття другої половини ХІХ -- початку ХХ ст.

Ключові слова: русин, руський, русняк, українець, національна ідентичність, Закарпаття

Упродовж другої половини ХІХ початку ХХ ст. у Закарпатті, яке на той час входило до складу Габсбурзької монархії, проходили складні етнополітичні процеси, в межах яких національна приналежність української спільноти відзначалась існуванням у регіоні кількох ідентифікаційних орієнтацій: українофільської, русофільської (москвофільської), мадярофільської та русино-фільської (карпато-русинської). Проблеми формування національної свідомості та ідентифікаційної орієнтації українців Закарпаття цього часу були об'єктом досліджень таких вчених, як В. Гнатюк [1], І. Лисяк-Рудницький [2], П. Магочій [3], О. Мишанич [4], Є. Наконечний [5], П. Чучка [6], авторів праці «Закарпаття в етнополітичному вимірі» [7] та ін. Однак висвітлювалася вона лише в контексті аналізу ширших явищ і процесів. Деякі праці, наприклад сучасного теоретика русинства П. Магочія, мають доволі дискусійний характер. Відтак, не всі аспекти означеної проблеми знайшли належне відображення в історіографії, що й зумовлює необхідність написання відповідної розвідки.

Мета останньої полягає у тому, аби з'ясувати рівень національної свідомості українців Закарпаття другої половини ХІХ початку ХХ ст., а також реконструювати процес формування у них української ідентичності, розглянути питання поширення у регіоні етноніма «українець», розкрити вплив подій Першої світової війни на розвиток національної самосвідомості місцевого українського населення.

Важливим аргументом у процесі визначення національної приналежності тієї чи іншої спільноти виступає етнонім. Використання такого підходу, за визначення національної приналежності русинів Закарпаття, дозволяє констатувати їхню приналежність до української нації, адже ще до середини ХХ ст. вони у повсякденному житті називали себе «русини», «руснаки», «руський» [8] або використовували для ідентифікації релігійну приналежність, говорячи, що вони «руської віри». Так, упорядник підручників для народних шкіл Закарпаття Л. Чопей на початку 1880-х рр. зазначав, що українець в Угорщині називає себе «русином, руснаком, русняком, а за росіянина ніколи не говорить, як за русина, як за свого, але як за москаля» [9, ХХ]. Відомий галицький громадсько-політичний діяч В. Охримович, подорожуючи Закарпаттям у 1890-х рр., підкреслював, що мешканці тутешніх сіл називають себе русинами [10]. На питання до селян: «що ви за люди?» В. Охримович отримав відповідь: «Ми є руснаки, ми є руської віри». Галичину вони називали не інакше, як «Польща», а галицьких русинів поляками чи поляками руської віри [10]. 1915 р. український січовий стрілець А. Бабюк, їдучи у вагоні потяга, спілкувався з українцями з-під Берегсасу, які також називали себе «руснаки», а українців Галичини вважали поляками [11]. Звісно, українці, які жили в прикордонних із Галичиною селах, не називали галичан поляками, оскільки добре розуміли, що вони також русини [12, 48].

Професор П. Чучка зазначав, що до кінця Першої світової війни «русинами» на Закарпатті називали себе лише гуцули та бойки, а долиняни у повсякденному вжитку називали себе давнішім етнонімом «руснаки» [6]. Галицький вчений І. Верхратський локалізував поширення термінів «руснак» та «русняк» територією західної частини Закарпаття та Пряшівщини. На думку В. Багринець, форма «руснак» або «русняк» виникла за аналогією до етнонімічних форм «словак», «поляк» на крайньому заході руської етнічної території, де її кордони межували зі словацькими та польськими, там, де існувала спільна зона проживання русинів, словаків та поляків [5]. На думку багатьох сучасників та українських мовознавців ХІХ ст., прикордонна, локальна етнонімічна форма «руснак» («русняк») мала зародок зневаги та погорди, а вживання цих термінів, як зазначав В. Гнатюк, «не оправдується ані наукою, ані традицією, ані нічим іншим» [5; 13, 266]. На думку А. Штефана, ці терміни були дані людям «руської віри» чужовірцями. Так, деякі угорці залюбки називали закарпатців «рушняками», бо мадярське слово «рушньо» значить «огидний» [13, 266]. У зв'язку з вищезазначеними фактами, українські мовознавці виступали проти вживання термінів «руснак» і «русняк» як у повсякденному вжитку, так і в літературі [5].

Дещо іншою була етнонімічна ситуація на Пряшівщині, де від ХУЛІ ст. тривав процес добровільної, ненасильницької словакізації місцевого українського населення. Поступово вона призвела до того, що українці в Земплинському і Шаришському комітатах називали себе «слов'яками» й розмовляли «по-словенськи» (мається на увазі не словацька, а мішана русько-словацька мова). Вони чітко усвідомлювали, що їхня мова вже не чисто руська, а тому й називали себе частіше «слов'яками», ніж русинами. Однак при цьому не стверджували, що є словаками, бо чітко відрізняли словаків від русинів («слов'яків») й визнавали, що вони тієї ж народності, що й інші русини Північної Угорщини [1, 28-29]. Як стверджував наприкінці ХІХ ст. богослов Крижевецької єпархії Ю. Биндас, слово «слов'як» нове, а не старе, оскільки русини з Бачки і Срему, які у ХУІІІ ст. переселилися з комітатів Земплин і Шариш, такого слова відносно себе не вживали і взагалі його не знали [1, 29]. У Спішському ж комітаті русини (по селах) також не вважали себе словаками, а лише руснаками, і такими їх вважали самі словаки. Виняток становили лише мешканці відчутно словакізованих населених пунктів Вернара й Тельгарту. В Шариші і Земплині русини наприкінці ХІХ ст. були пословачені значно менше, ніж у Спіші, і тут також, як відзначали місцеві священики, їх ніхто за словаків не вважав [1, 57].

При цьому варто зауважити на тому, що українці Закарпаття не вживали відносно себе назви «рутени» (латинізована форма етноніма «русини»), а свою віру та мову не називали «рутенською» [14]. Назви «рутени» й «рутенська мова» використовувалися в офіційному діловодстві, зрідка в публіцистиці, науковій літературі й були незрозумілими більшості населення. Ужгородський часопис «Листок» писав: якщо ви скажете першому зустрічному русину, який мешкає в Угорщині, що він «рутенець, що жінка його рутенка, що він рутенської віри, він тільки витріщить очі і не буде розуміти, що ви говорите. Якщо ж станете питати його про його мову, він скаже вам: що він русин, що жінка його руська, що він руської віри, що говорить по-руськи» [14].

Аналізуючи рівень етнонаціональної свідомості українців та етнічні процеси на Закарпатті у XIX ст., П. Чучка стверджував, що якихось виразних ознак української національної самосвідомості в термінологічному значенні цього виразу на означених теренах тоді ще не було [6]. Підтвердженням цього слугують спостереження галицького журналіста І. Німчука, який 1914 р. побував у закарпатському регіоні й відмічав, що національна свідомість закарпатців «представляється гірше, ніж мізерно. Нижчого ступня свідомості населення годі собі уявити. В околицях, заселених збитою українською масою, почуєте ще доволі часто назву «руснак», зате в мішаних околицях люди забули або стидаються уживати цієї назви і уважають себе мадярами греко-католицького обряду» [13, 265-266].

Тут варто підкреслити два важливих аспекти. Поперше, в період Першої світової війни українці часто приховували свою етнічну належність і визнавали себе угорцями чи «мадярами греко-католицького обряду», лише для того, аби уникнути репресій з боку угорської влади. По-друге, низький рівень національної самосвідомості в ХІХ ст. був характерним не лише для українців. Формування національної самосвідомості і національної ідентичності тривалий історичний процес, який навіть у «старих» націй проходив не одне століття. Як зазначав Е. Вебер, значна частина людей, які мешкали в сільській місцевості та містечках Франції, не вважали себе французами аж до 1870 р., а багато з них не називали себе так аж до Першої світової війни [15, 6]. закарпаття етнополітичний самосвідомість ідентичність

У середині ХІХ першому десятилітті ХХ ст. лише незначна частина інтелігенції, духовенства, меншою мірою селян, усвідомлювала, що русини Закарпаття належать до української нації. До таких постатей належали провідні громадські діячі, науковці, вчителі, зокрема І. Бращайко [16, 186], брати Ю. і М. Бращайки, А. Волошин [17, 25], І. Дулішкович [18, 37], Ю. Жаткович [19, 62], С. Клочурак [12], А. Медвецький [12, 48], А. Штефан [17, 40] та ін. Проте, загальна кількість свідомих українців у краї на початку ХХ ст. була настільки мізерною, що А. Штефан навіть склав їх поіменний список, який, щоправда, був неповним та, ймовірно, контроверсійним [17, 35]. За підрахунками автора списку, її кількість у 1890-1918 рр. становила всього 208 осіб [17, 39-40]. Частина з них, за допомогою своїх наукових та публіцистичних праць, стверджувала й поширювала національну свідомість серед української спільноти Закарпаття і цим сприяла формуванню у закарпатців, які у питанні національної самоідентифікації не виходили за межі власного регіону, почуття національної єдності з українцями іншого боку Карпат.

Однак, як вже вище зазначалося, навіть на початку ХХ ст. більшість закарпатців, з ряду об'єктивних причин, зокрема через свою неосвіченість, мало що знала про Україну та українців, а тому про існування у них на цей час української національної свідомості говорити не доводиться. Така ситуація змінилася лише під впливом подій Першої світової війни та піднесення національно-визвольного руху в краї 1918-1919 рр. Поперше, частина закарпатців, беручи участь у воєнних діях за межами рідного краю, вперше отримала можливість ознайомитися з творами таких українських письменників, як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та ін., й тим самим значно збагатила свої знання з української історії та літератури, що своєю чергою, впливало на розвиток їх національної самосвідомості [12, 84]. По-друге, під час Першої світової війни на території Закарпаття перебували підрозділи Українських січових стрільців, які проводили серед місцевого населення українську національну пропаганду [13, 296], що стало важливим імпульсом для формування української національної ідентичності серед частини русинів краю. По-третє, українські вояки з Наддніпрянщини, які поверталися з фронту додому, поширювали серед закарпатців ідею приєднання до України, яка знаходила широку підтримку серед русинів, котрі почали відкрито визнавати свою належність до української нації [20]. Всі ці фактори прискорили пробудження національної самосвідомості закарпатських русинів та сприяли формуванню у них української національної ідентичності, внутрішнього відчуття єдності з українцями, котрі проживали по інший бік Карпат.

У 1918-1919 рр. серед значної частини українців Закарпаття уже простежувалися виразні ознаки української національної свідомості [8]. Так, у повідомленні Худлівського дільничого нотаріату за листопад 1918 р. підкреслювалося, що, внаслідок пропагандистської діяльності вояків, у Худлівському районі «народ вважає себе тотожним з українською нацією і бажає об'єднатися з нею» [20]. У відозві Ясінської української Народної ради за січень 1919 р. зазначалося: «Всі ми діти одної матері України: одна у нас мова, одна у нас віра, одна душа й серце... Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ!» [12, 138-139]. Характеризуючи події 21 січня 1919 р. у м. Хуст, коли Всенародні збори українців Закарпаття проголосили об'єднання краю з Україною, С. Клочурак писав, що в народі «розпалилась блимаюча іскра національної свідомості», русини «явно й сміло демонстрували свою приналежність до українського народу» [12, 120].

Серед русинів Закарпаття, етнічна ідентичність яких мала, здебільшого, провінційно-локальний характер, важливим чинником, який сприяв становленню української національної свідомості та формуванню почуття національної єдності, було поширення між українською спільнотою краю етноніма «українець». А. Штефан у своїх спогадах відмічав, що терміни «українець», «український» 1914 р. ще не вживався на Закарпатті [13, 273]. Проте, аналіз мемуарів С. Клочурака показує протилежне: невелика частина інтелігенції та селян вживала їх задовго до початку Першої світової війни [12, 48-57]. Більшого поширення етнонім «українці» набув під час піднесення національно-визвольного руху в 1918-1919 рр. При цьому лідери національного руху використовували також складний термін «русини-українці» [8; 12, 103], аби населення звикало до раніше практично незнайомого етноніму.

Аналогічні процеси, хоча й дещо раніше та більш швидкими темпами, проходили на інших українських землях. Заміна архаїчного етноніма «русини» на сучасніший «українці» відбулася спочатку в Наддніпрянщині, пізніше в Галичині й Буковині [21, 12]. Найдовше процес зміни етнонімії проходив у Закарпатті. У ХУЛІ ст. самоназва «українці» в Наддніпрянщині остаточно витісняє старий етнонім «русини» [21, 139]. В Г аличині прикметник «український» почав поширюватися наприкінці 1890-х рр., відтісняючи при цьому термін «руський» [22, 25]. На Буковині ж етнонім «українець» набув широкого вжитку тільки в 1910-х рр. [23, 111]. Та це ще не означає, що його знало чи сприйняло все українське населення. Як зазначає В. Старик, на гуцульському віче 1909 р. в Путивлі, коли якийсь Огородник «називав гуцулів українцями, то тоді настав жахливий крик. Посипались слова: ми православний руський народ, тут нема українців» [23, 110].

Формування національної самосвідомості та відповідної ідентичності є тривалим і непростим, а часто й доволі суперечливим процесом, який проходить кожна нація. Затяжним і складним цей процес був і у випадку українців Закарпаття, рівень національних свідомості й ідентичності яких на початку ХХ ст. був значно нижчим, ніж в українців Наддніпрянщини, Галичини та Буковини. Причому рівень власне самосвідомості етнічної у закарпатців був доволі високим. Вони ідентифікували себе як «русини», «руснаки», «русняки», «руський» чи ідентифікували себе за допомогою прикордонного, локального терміну «слов'як», поширеного серед частини словакізованих українців Пряшівщини. Формуванню серед закарпатців власне української національної свідомості та ідентичності, як і поширенню етноніма «українець», сприяли події Першої світової війни та культурно-просвітницька діяльність національно свідомої частини закарпатської інтелігенції.

Література

1. Гнатюк В. Словаки чи русини? (Причинок до вияснення спору про национальність західних Русинів) // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. 1901. Т. XLII, Кн. 4.

2. Лисяк-Рудницький І. Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1. К., 1994.

3. Magocsi PR. The Shaping of a National Identity: Subcarpathian Rus', 1848--1948. Cambridge, 1978.

4. Мишанич О. Русини: політика, історія, культура. Ужгород, 2012.

5. Наконечний Є. Украдене ім 'я: чому русини стали українцями. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://exlibris. org.ua/nakonechny/r19. html.

6. Чучка П. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ ст.: етнолінгвістичний та культурно-історичний аспекти. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www. ukrcenter. com.

7. Закарпаття в етнополітичному вимірі. К., 2008.

8. Державний архів Закарпатської області. Ф. 1555. Оп. 2. Спр. 47.

9. Русько-мадярский словарь. Написавь Ласловь Чопей. Будапешт, 1883.

10. Охримович В. Вражіня з УгорскоіРуси //Народ. Львів, 1895. № 6.

11. Бабюк А. У. С. С. На чужинї. Угорський Руснак // Дїло. Львів, 1915. Ч. 139.

12. Клочурак С. До волі. Спомини. Нью-Йорк, 1978.

13. Штефан А. За правду і волю: Спомини і дещо з історії Карпатської України. Кн. 1. Торонто, 1973.

14. Кь наименованію -- Рутеньї//Листокь. Унгвар, 1893. № 7.

15. Степико М.Т. Українська ідентичність в умовах суспільно-політичних трансформацій //Стратегічні пріоритети. 2012. № 4.

16. Бращайко І. Декілько слів за угорсько-руське простонародне житє і поезію // Січ: Альманах в пам 'ять 40-х роковини основаня товариства «Січ» в Відні. Львів, 1908.

17. Штефан А. За правду і волю... Кн. 2. Торонто, 1981.

18. Дулишкович І. Историческія черты Угро-Русских. Тетрадь І. Унгвар, 1874.

19. Жаткович Ю. Етнографическій очерк угро-русских: комплексне видання. Ужгород, 2007.

20. Повідомлення Середнянського окружного управління наджупану Ужанської жупи про прагнення жителів сіл Худлівського нотаріату до возз 'єднання з Радянською Україною //Шляхом жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за національне і соціальне визволення та возз'єднання з Радянською Україною: Зб. док. Т. 1: 1917--1923 рр. Ужгород, 1957.

21. Буркут І.Русинство: минуле і сучасність. Чернівці, 2009.

22. Заброварний С. Зламні моменти у розвитку українського національного руху в Галичині (1868--1918) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 19. Львів, 2010.

23. Старик В. Між націоналізмом і толерантністю. Чернівці, 2009.

Размещено на Allbest.ru