Свято Меланки і Василя в народних віруваннях та обрядах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свято Меланки і Василя в народних віруваннях та обрядах

Вступ

В умовах національного пригнічення український народ не помер духовно, він зберіг багаті культурні традиції, які своїм корінням відходять в далеке історичне минуле.

Древні культурні цінності, створені українцями виховували в патріотичному дусі молодь, пробуджували національну самосвідомість народу і були основою для розвитку самобутньої культури.

В Україні збереглось багато обрядів, які були втрачені в інших областях, заселених східними слов'янами.

Кожне календарне обрядове свято несло в собі декілька значень: релігійне, пов'язане з релігійними віруваннями, землеробське, визначене господарськими турботами і родинне, пов'язане з культом предків та укладанням майбутніх шлюбів молоді, в яких основним мотивом було побажання родині щастя, благополуччя, успіхів у господарюванні. В календарних народно-обрядових традиціях можна почути відгуки далекої язичницької давнини.

В них втілились позитивні ідеали народу, його моральні та естетичні уявлення, його національний менталітет.

Таким чином календарні народно-обрядові традиції цінуються не тільки як пам'ятки глибокої давнини, але і як живий факт сучасної народної культури, що свідчить про велику творчу здібність народу, котра дала можливість українцям зберегти і донести до наших днів свої духовні і національні цінності.

Життя селянина було важким. Але зимових свят чекали завжди з особливим піднесенням, з надією на успішне господарювання в наступному році. Надіялись, що Бог почує молитви людини і зробить її життя щасливим.

Розділ 1. Свято Меланки або Щедрий вечір

Свято Маланки відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13 січня за новим), ще його називають Щедрим вечором, або Щедрою (Другою) кутею.

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан - напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це - «Голодна кутя», Богоявленне надвечір'я.

На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м'ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири, або палицею і промовляв: "А чого ти, грушо, не родиш? Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану". Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Ось які пояснення стосовно вшановування печі в новорічну ніч, записані в різних регіонах України, приводить професор С.І. Килимник: "Тому то піч на Маланки мусить бути чисто вимащена, "щоб не кляла, що не вимащена". Ніхто у цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть, бо тяжко їй танцювати"..."Нехай спочине"... "Василь з Маланкою приходить танцювати на печі - аби їм не перешкоджати"... На піч кладуть овес - "на коровай, так як у нас на весілля, і їй дається вівса, як ся віддає". "Аби мала чим коня годувати, бо вона їде в місто, на герць".

З настанням сутінок по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі громади ряджених, окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників, не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.

Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота... Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі підведені сажею, обличчя вибілене крейдою, щічки та вуста фарбовані червоним буряком або калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю "косметикою". Дослідник українських новорічних обрядів “Коза” і “Маланка” О. Курочкін пише: “У деяких селах українського Подністров'я (села Голосків, Кептинці Кам'янець-Подільського району Хмельницької області ) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.”

Козою був парубок у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот), і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду - хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив'язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини.

У дівочому гурті роль Маланки і Василя виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають цвітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем - Маланкою». Підійшовши до вікна, ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати:

“Гой Іване, Іваночку,

Пусти до хати Маланочку…”

“Пустіть до хати погріти п'яти,

Пустіть до груби погріти зуби,

Пустіть до печі зігріти плечі…”

Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. О.В. Курочкін висловлює припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням “представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов'язково вночі”. До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії, оспівані в щедрівці, показуючи, яка вона гарна господиня, і , як правило, все робила навпаки: підмітала хату від порогу до столу, взуття клала на стіл, тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку, або помити глиняні стіни. Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили, щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя.

В цей час поблизу дверей в хату починала мекати та тупотіти коза. Щедрувальники просили господарів впустити і її до хати погрітися, вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла. Господарі спочатку відмовлялись, придумуючи різноманітні причини, що коза долівку попсує, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу: вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались.

Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх буцнути рогами, а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про що співалось в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в правеє вушко, в саме сердушко, або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж впала та й нежива стала. Одним словом, коза помирала.

Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно було вбивати? Адже коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку нескошеної ниви, чи незібраної грядки називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на тій землі, де стояла домашня скотина, рослини ростуть значно краще, дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається і в народних українських щедрівках:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає,

Де коза туп-туп,

Там жита сім куп,

Де коза рогом, там жита стогом,

Де коза хвостом, там жита кустом...

традиція обряд свято меланка

Очевидно смерть кози - символізувала зимову смерть рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть кози, а її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби були добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її "лікував" "лікар", коментуючи при цьому свої дії так, що всі в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод - пробували "перевірити, чи коза доїться". Оскільки за народними традиціями козою перевдягались парубки, це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя.

Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі. Сміх носив магічне значення - відганяв злі сили, крім того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і весь рік пройде зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози, Маланки або інших ряджених персонажів. “Дайте грошей, дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте козі на сіно”, “Маланці на фартух”, “дідові на тютюн”. Господарі замість грошей або ласощів пропонували Козі сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались “цигани” з “ведмедем” і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів.

Цікавими є припущення і гіпотези стосовно такого персонажу новорічного карнавалу як Меланка. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що християнська свята Меланія, день пам'яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині Макоші (Мокош). Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах - особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця. Б. Рибаков вважає її богинею родючості “земного плодородия” і посередницею між небом і землею. Дослідник індо-українських зв'язків С. Наливайко виводить слово Мокоша з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня.

Слід пам'ятати, що в давнину наші предки святкували Новий рік весною. Взимку, коли вся природа наче помирала, Богиня плодючості могла знаходитись серед мертвих. На зв'язок Маланки із потойбічним світом у Новорічну ніч вказує фольклорний матеріал. Так у Прикарпатській щедрівці щедрувальники просять рахманів відпустити Маланку погуляти:

Ой паночку, Рахманочку,

Пусти з нами Маланочку

Із квітами, із дутками,

З хорошими парубками [22, c.132]

За народними віруваннями рахмани живуть під землею, тісно пов'язані з культом предків. Отже Богиня плодючості взимку перебуває під землею у царстві рахманів, або в царстві мертвих і її просять випустити погуляти. Тексти щедрівок вказують на те, що у Новорічну ніч Маланка (Макоша) заблукала і мабуть вирвалась з підземного царства:

Ой на Меланки із вечора

Пасла Меланка два качура.

Ой пасла, пасла - загубила.

Пішла шукати - заблудила.

Ой приблудила в чистеє поле,

Ой там Василько плужком оре:

- Ой ти Василю, Василечку,

Виведи мене на стежечку.

Я буду тебе шанувати,

По тричі на день поливати,

Що суботоньки проривати,

Що неділеньки милувати.

Василь оре плужком і має вигляд людини, але коли Маланка просить вивести її на стежку, то за послугу обіцяє винагороду привабливу для рослини - проривати, поливати ... Не виключено, що дія відбувається в іншому вимірі, тобто у підземному царстві, а християнського Василя ми можемо асоціювати з язичницьким божеством покровителем рослинного світу, який мав людський вигляд, але після відходу в інший світ, міг з'являтися на землі лише у вигляді рослини - квітки василька. Досить часто в щедрівках Василя ще називають черчиком:

Весна-красна Маланочка,

А ще кращий Василюню.

Ой черчику Васильчику,

Посію я ті в городчику,

Буду я ті шанувати,

Три рази на день підливати,

І вершечки зщипувати,

Маланочку затикати.

Що означає слово “черчик”? У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: “ ... весна описується, як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика”. Слово “зачерчилась” тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. По аналогії можна припустити, що черчик-Васильчик - є уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке запліднює землю, чоловіком чи нареченим Богині плодючості Маланки (Макоші), з яким вона повинна вступити в шлюбні стосунки, щоб був урожай на наступний рік.

Василь знає шлях із потойбічного світу в світ яви, який можна подолати в Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити з нави у світ реальний, вони очевидно пересікають якийсь водний рубіж. В піснях про Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів факт втечі, в щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення:

Наша Меланка господиня,

На ополонці ложки мила...

Ложку, тарілку упустила

Ложку, тарілку діставала,

Біленький фартух замочила.

Наша Маланочка в Дністрі була,

Дністрову воду пила,

На камені ноги мила,

Тонкий фартух замочила...

Тонкий фартух замочила.

Повій, вітре, буйнесенький,

Висуши фартух тонесенький.

Повій, вітре, з яру, з яру,

Висуши фартух краще жару.

Повій, вітре, із болота

Висуши фартух краще злота.

Повій, вітре, туди-сюди

Висуши фартух, піду між люди.

У варіанті щедрівки, записаної К.В. Широцьким, фартух у Маланки золотий, що опосередковано говорить про її непросте, мабуть божественне, походження.

Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, народ вдається до переодягання і маскування. І замість однієї справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Маланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза і гурт охоронців - стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами. Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двояку її характеристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку, в інших же навпаки - вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі, в інших - красуня матір, що має кілька діток, щаслива у шлюбі до того ж з пишною статурою. Парубок - уособлення Маланки підмінної, жінка-матір мабуть є образом справжньої Великої богині, богині плодючості. Про це йдеться і в новорічних щедрівках про Маланку, наведемо деякі приклади:

Про Маланку справжню

Ой на горі вогонь горить,

Щедрий вечір, добрий вечір

Святий Василь за плугом ходить,

А Маланка коня воде,

Коня воде, хустку носе.

В тії хустці троє зілля:

Перше зілля - васильочок,

Друге зілля - барвіночок,

Третє зілля - любисточок.

Васильочок за образочок,

Барвіночок на віночок,

Третє зілля на весілля.

Про Маланку підмінну

... Наша Маланка - обманниця,

На споді штани, зверху спідниця.

Наша Маланка не дівоча,

На ній сорочка парубоча.

Наша Маланка - господиня,

Як помастить, так помиє.

Стоять миски під лавкою

Та заросли муравкою.

Стоять горшки під другою

Та заросли усугою

Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі у образі людини обмежений лише однією Новорічною ніччю. Переводячи Маланку з потойбічного світу в реальний, він мабуть порушив якісь заборони за що з променями ранкового сонця повинен стати квіткою Васильком. Саме в Новорічну ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв'язок уособлюють і обрядові хліби Маланка та Василь, які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами - часником, конопляним сім'ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не топлять її, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком.

Тема весілля дуже широко представлена в Новорічних обрядових діях, фольклорі та повір'ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами, ось як про це пише О. Курочкін: “Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, “благословляли” затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках “свічки” - качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу, на голові вінки з бур'яну або сухого бадилля...” “Від інформаторів - очевидців і виконавців обряду (експедиційні матеріали з Прикарпаття) - маємо відомості про те, що в ході імпровізованої вистави Маланка, або дублюючий її персонаж “баба” могли імітувати швидкоплинні пологи, в результаті яких на світ божий з'являлася лялька-немовля. З тих же джерел і з того ж регіону відомо, що й попередні фізіологічні стадії життєвого циклу людини - статевий акт і вагітність - були постійним об'єктом ігрового зображення маланкарів.”

Отже весілля Маланки і Василя і є початком Нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи.

Серед обрядових дій, що відбуваються в Новорічну ніч можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів. Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях, або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені ведмеді, іноді їх поєдинку вистачало, щоб визначити яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання “стінка” на “стінку”, хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців вперед.

Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, відділених водою, та ще й опівночі міг знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які гоняться за Маланкою, а обдаровування ряджених - відкупним пожертвуванням потойбічним силам за Маланку.

Особливо любили це свято молоденькі дівчата - у ці дні ворожили на заміжжя, намагалися отримати відповідь на чотири питання: чекати у Новому році шлюб чи смерть; якщо шлюб - то куди; хто буде чоловіком; чи буде шлюб щасливим. В Україні були поширені такі різновиди ворожінь на свято Меланки:

· Найпоширеніше - ворожіння із чобітком. З лівої ноги знімали чобіток і кидали його через тин. Сватів потрібно було чекати з тієї сторони, у яку вказував носок. Якщо ж чобіток падав носком до власного паркану, заміжжя цього року не чекай.

· Ворожіння з півнем, куркою й решетом. Курку й півня зв'язували за лапи й саджали під решето. Починалася бійка. І якщо переможцем виходив півень, командувати в домі буде чоловік, якщо курка - бути головою дружині.

· Біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;

· Виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою - таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця - тихим і сумирним;

· Ворожіння на воску. У великий таз із водою під стародавні пісні лили розтоплений віск. По фігурах, які виходили у воді, намагалися відгадати майбутнє.

· Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого.

· Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду.

· На Слобожанщині дівчата розкладали о півночі вогнище на березі річки, на льоду прорубували ополонку і чекали, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат брала тліючу головню і кидала її в ополонку: затріщить вогонь на воді - за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть - за бідного!

· Дівчата також клали під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляли:"Суджений-ряджений, розчеши мені голову!". Хто присниться, з тим і випаде одружитись.

· Перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

· Дівчата-гуцулки зав'язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев'яти. Дев'ятий перев'язують хустинкою і ранком див¬ляться: рівний, гарний -- наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!.. .

· На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде, -- а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають, -- той може зробитися «нечуваним і небаченим»

На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір'я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» - він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через ріки і є корисним для рибалок.

Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром...»

Серед нашого народу існує поетичне повір'я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя - на хліб, глини - на мід».

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я - в здоров'ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!...» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять - ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний».

У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий Рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

Окрім ворожіння, в ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:

– якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;

– якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;

– якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;

– якщо падає м'який сніг, - на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;

– який перший день у Новому році, то й рік буде такий;

– якщо на Меланії відлига, то чекали теплого літа.

Існує повір'я, що після вечері на Меланку треба обов'язково зайти до сусідів і попросити один в одного пробачення за можливу провину, щоб Новий рік зустріти в мирі і злагоді.

Розділ 2. Свято Василя або Старий Новий Рік

14 січня на Старий Новий рік, або Василя господарі прокидаються рано, до схід сонця, прибирають солому з долівки, підмітають в хаті. Від Святого вечора до Василя підлогу ніхто не підмітав, щоб не вимести і не винести щастя та долі з хати.

Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Як правило, не посівають горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити сльози в родині, та гречкою “бо заведуться блохи в хаті”, або “буде суперечка”. Посіваючи хлопчики промовляють: “Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя на здоров'я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як торік, конопельки до стельки, льон по коліна, щоб Вас, господарю, голова не боліла!” “З Новим роком будьте здорові, щоб велися Вам бички і корови, щоб родили морква й буряки, гарбузи і огірки, картопля і капуста, щоб ваша дівка була тлуста!” Слово “тлуста” означає статна, дорідна.Святий Василь вважався покровителем землеробства. Саме тому в цей день оселі засівали збіжжям. Засівали зазичай після вранішньої відправи, а в селах, а в селах, де не було церкви - вдосвіта.

Особливо намагалися ощедрувати обійстя, в якому господаря або його сина звати Василем. Ось, наприклад щедрівка з Волосянки, записана А.Контратовичем:

Ой сему двору, ой, веселому, дай, Боже.

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Ой, господарю, уставай горі, ой, дай, Боже,

Дай-же ти Боже, ой Божа радість на дворі.

Як маєш дати, не дай стояти, ой, дай Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Не сам із собов, а й з свойов жонов, дай Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

А з діточками, як квіточками, дай, Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Як маєш смна, накопли сира, дай Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Як маєш дівку, шли на горівку, дай Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Пристав драбинку, ріж солонинку, дай Боже,

Дай-же ти, Боже, щастя й здоровля в том домі.

Господарі пригощають посівальників пирогами, окрайцем “Василя”, горіхами, цукерками, платять дрібні гроші. Та найбільше міг заробити той хлопчик, який приходив посівати першим. Йому доручали обмолотити святочного снопа (дідуха), який стояв на покутті від Різдва, або розбити гарбуза дідуха, що лежав у кубельці під столом. Сніп обмолочували макогоном, зерно і солома з нього вважаються чудодійними. Зерна з дідуха зберігають до сівби і висівають разом з насінням на ниву, щоб був гарний урожай. З гарбуза варили кашу, ним також пригощали домашніх тварин, зернятка з дідуха (гарбуза) збирали в миску, просушували і висівали весною на грядках, щоб гарно родили гарбузи і вся городина.

Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і першим «полазником» - приносить до хати щастя. За народнім віруванням дівчата щастя не приносять - тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.

На Слобожанщині першого посівальника господиня просить сісти на порозі - «щоб кури сідали та курчат висиджували».

Зерно після посівальника збирають і віддають курям - «щоб добре неслися», а горох зберігають аж до весни. Весною, коли повилуплюються гусенята, їх «загодовують» цим горохом - «щоб великі росли».

Колись були такі добрі господині, що сміття з хати не виносили від Святого Вечора аж до Нового Року -- «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік те сміття все ж таки виносили і сипали на одну купу в саду; там його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну силу -- ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили». Гуцули стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.

На західному Поділлі від Різдва до Нового Року хату замітають на дві половини. Частину сміття, що від середини до порога, виносять зразу ж, а те, що від середини до покуття, зберігають до Нового Року. А ранком на Новий Рік те сміття виносять із хати, висипають на воротях і запалюють; коли ж вогонь розгориться, стрибають через нього всі: господар, господиня, діти від найстаршого до найменшого, а після дітей - кінь, корова, вівця, коза, свиня, пес, кіт - всяке створіння, яке є в обійсті -- «щоб всяка нечисть на вогні залишилась і в новий рік увійти чистими!»

На Київщині сіном, що було постелене на столі під скатеркою на Святий Вечір, господар перев'язує ранком на Новий Рік овочеві дерева в саду -- «щоб нечисть на деревах не заводилась».

Подаємо нижче кілька текстів новорічних поздоровлень в різних місцевостях України.

На Херсонщині:

А в полі, полі сам Господь ходив,

Сам Господи ходив, зерно розносив.

Діва Марія Бога просила:

«Уроди, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, всяку пашницю».

Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.

Будьте здорові з Новим Роком і з Василем.

Дай, Боже!

На Київщині:

Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.

На щастя, на здоров'я та на Новий Рік,

Щоб уродило краще, як торік, --

Жито, пшениця і всяка пашниця,

Коноплі під стелю на велику куделю.

Будьте здорові з Новим Роком та з Василем.

Дай, Боже!

На Поділлі:

Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця.

На щастя, на здоров'я та на Новий Рік,

Щоб уродило краще, як торік, --

Коноплі під стелю, а лен по коліна,

Щоб вас, хрещених, голова не боліла.

Будьте здорові з Новим Роком.

Дай, Боже!

На Буковині:

Сійся, жито, пшениця, всяка пашниця,

На цей Новий Рік, щоб ся вродило ліпше, як торік.

Дай вам, Боже, в щасті, в здоров'ї дочекати

Від Нового Року до Богоявління,

Від Богоявління -- до ста літ,

Поки Пан Біг назначить вік!

Дай, Боже!

Солому від дідуха спалюють вранці на Новий рік у садку. Люди вірять що дим від дідуха дуже корисний, він забезпечує гарний врожай на наступний рік, оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. За народними віруваннями цей дим захищає не лише дерева, але й членів родини, тому всі від малого до великого стрибали через вогнище, щоб бути здоровими і не хворіти у наступному році, дітей переносили крізь дим на руках.

За народними віруваннями духи поля і духи предків, які допомагають ростити урожай, ховаються від женців в останньому снопові. Цей сніп урочисто несуть з поля під час обжинок, потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його величають “дідухом”, з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, на тому місці, де садять найдорожчих гостей. Дідух перебуває в хаті від Святого вечора до Нового року, а на Новий рік його спалюють. В давнину у слов'ян існував звичай трупоспалення. Мабуть з димом духи предків відлітали у вирій, щоб весною знову повернутися на ниву.

В деяких селах Правобережжя залишилися звичаї влаштовувати вогнища спільні для всієї громади. “Закінчивши ритуальний обхід села, буковинські перебрані вже вранці йшли на роздоріжжя палити (смалити) “діда” або “дідуха”... Спочатку Маланка, а потім інші маски перестрибували через багаття. ... У селі Корчівці у вогонь неодмінно кидали солому, якою були набиті горби маскованих “дідів”. Хлопці з села Варенчанка перш ніж спалити “дідуха”, надавали йому антропоморфної форми. Тут же як розповідали донедавна було заведено кидати в новорічне багаття маски.” Наведені факти підтверджують гіпотезу про те, що новорічні масковані персонажі уособлюють прихід предків з того світу, а спалювання масок можна асоціювати з погребальними вогнями, при допомозі яких предки покидали світ реальний і переходили у світ мертвих.

Закінчувалось дійство очищенням водою в якому брали участь всі ряджені. Ватаги маланкарів йшли до річки де гуртом вмивалися, іноді обливалися водою, бризкались, а іноді навіть вдавалися до купання в ополонці. “Перебраний на Маланку ні в якому випадку не міг уникнути купання. Інакше за словами українців-старожилів села Білявинці у хлопця, що виконував цю роль міг вирости хвіст”.

Крім вищеназваних новорічних обрядів в історичних джерелах минулого століття на Україні зафіксована і обрядова оранка. Щедрувальники напередодні Нового року тягнули плуг і виконували символічну оранку снігу та землі. Іноді ряджені на Новий рік вносили до хати плуг або лише чепіги і імітували оранку після чого посівали. Це підтверджує припущення, що Новий рік у давнину наші предки відмічали весною. Новорічні обрядові дії, пов'язані з оранкою, посіванням, обмолочуванням снопа, виконували виключно чоловіки або хлопчики, оскільки ці заняття вважалися чоловічими.

На Старий Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але цього разу не родичам і знайомим. Молоді батьки, у яких протягом року народилося дитя, та жінки носили пироги й узвар бабі-повитусі, яка допомагала їм народжувати; дівчата носили вечерю - досвітчаній матері.

У перший день Нового Року до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення. Стоячи в церкві під час утрені, селянин придивляється, як свічі горять у паникадилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком - буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, - жди неврожаю.

Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби Якщо сонце весело зійде, ввесь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай садовини.

Якщо іней рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.

Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «Їж, сину, та пам'ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий Рік пиріг - і відшукаєш дорогу».

Залежно від вдачі, люди говорять: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап'юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»

«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!» - так промовляють за новорічним обідом, коли гостей приймають.

Якщо частина, неба закрита на Новий Рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя - звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день, - щасливий рік буде.

Існує і низка інших народних прикмет, пов'язаних з Новим Роком:

· Як буває на Новий рік, то так буде й цілий рік.

· Уночі перед Новим роком треба спати без подушок, щоб голова цілий рік не боліла.

· Не плач на Новий рік, бо увесь рік проплачеш.

· Якщо перед Новим роком незаміжня дівчина покладе собі під подушку гребінець, то їй насниться парубок -- майбутній чоловік.

· Вважається, що Новий рік треба зустрічати в обновках, щоб весь рік були обнови.

· За повір'ям, який перший день нового року, таким буде й весь рік, тому бажано важку й неприємну роботу відкласти на потім.

У доповнення до сказаного про традиційні новорічні обряди слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького «П'ер Ноеля», чи німецького «Санта Клауса». В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», - старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом - проте він не пов'язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з'явився в російській літературі XIX ст.

Висновки

традиція обряд свято меланки

Обрядовий календарний фольклор має для нас велике пізнавальне значення, бо в ньому художньо відбилися риси тисячолітньої історії розвитку українців від первісного роду до розвиненого суспільства. Наші обрядові дійства допомагають пізнати історію розвитку народу, історію його культури, як матеріальної, так і духовної.

Річно-календарний фольклор має велику художню цінність: він жив довгі століття, шліфувався, вбирав у себе все найкраще з доробку національного генія. Він створювався в труді, збагачувався в труді і полегшував та збагачував його. В ньому відтворено народне ставлення до явищ природи і навколишньої дійсності, благородний потяг до толерантних взаємин, одвічне прагнення спокою, злагоди, добра.

Список використаної літератури

1. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. Т.1. - Українське видавництво. - Мюнхен, 1958. - 400 с.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3 кн., 6 т.]. Кн. І, т. 1: (Зимовий цикл). - Факс. вид. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 400 с.

3. Курочкін О.В. Українські новорічні обряди “Коза” і “Маланка”. - Опішне: Українське народознавство - 1995. - 377 с.

4. Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської. -К.:Музична Україна, 1972. - 323 с.

5. О. Иреней Мих. Контратович История Подкарпатской Руси для народа. - Ужгород, 1924.

6. Рибаков Б.А. Язичество древней Руси. М.: Наука, 1988. - 784 с.

7. Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Вид-во «Знання України».-- 1993.-- 112 с.

Размещено на Allbest.ru