Обряди та звичаї в українській родині

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Обряди та звичаї в українській родині

Народження дитини. Родильна обрядовість

обрядовість родильний весільний поминальний

Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу: посередницями між людьми і міфічними божествами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим. Пізніше вона стала посередницею між родиною та церквою: несла до попа курку, брала ім'я і молитву, домовлялася про день, коли будуть хрестини. В Україні є звичай вшановувати бабу-повитуху на другий день Різдва -- «Бабин день». Це свято давнє --у наших предків було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим Богам приносили жертовних тварин, виливали на требище мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято має назву Собору Богородиці. У цей день жінки несуть до церкви хліб і пироги. Відбуваються жіночі зібрання, кожна йде до своєї повитухи і несе пироги, курку, кашу. Тут відбувається застілля. На хрестинах бабі-повитусі відводиться почесна роль: вона здійснює ритуал, що зветься «квітка»: всім присутнім дарує букетики з квітучих трав, калини й хлібного колосу. При цьому примовляє: «Даю вам квітку, щоб добре жилося», «щоб наша дитина була велична, як квітка на хрестинах», «щоб дитина цвіла, як квітка», «скільки квіточок, щоб стільки було діточок». Ці букетики зберігали і використовували для купання та лікування дітей, дорослих і свійських тварин.

Баби-повитухи знали безліч різник замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: «Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисть (ім'я породіллі) від злих людей, проклятих очей». Зілля, освячене на Маковея, клали у постіль породіллі як оберег від «нечистої сили». Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або за пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил у житті і в потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу. Звернення до води як до матері всього живого було традиційним. На третій день після пологів жінка біля криниці зверталася до води з такими словами: «Вечір добрий, Земля Тетяна, Вода Уляна. Дай мені води від усякої нужди і біди. Омиваєш ти луги і береги і все чисте поле. Омий ти речену, народжену (ім'я)». Одужування породіллі пов'язувалось з появою журавля, який уособлював чоловіка. Через шість тижнів після пологів жінка могла продовжувати подружнє життя. Саме так слід розуміти народну пісню: Літає журавель, літає, літає,

Та й за ковдру заглядає:

А вже нашій роділлі

Вийшли неділі.

Чимало народних приспівів було щодо першого постриження: зістрижене волосся кидали у воду, «щоб дитина росла, як з води», або спалювали: «хай іде з димом, щоб дитина горя не знала», або закопували під плодовим деревом: «щоб коси росли», «щоб кучерява була».

Знищення волосся було даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають сакральне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, приносячи клятву. Волосся -- сховище духа голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.

Пожертвування дитячого волосся богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилону, Греції, Азії. На Русі це була жертва Роду і Рожаницям -- символам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважали, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістка про нову людину в роді.

Перше постриження дітейвідбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було постриження у підлітковому віці -- символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також був символ вступу у новий період життя.

Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю; хлопчику клали меч і примовляли: «твоє тільки те, що добудеш мечем своїм», або молоток -- «щоб добрим майстром був», або дитину заносили в хлів -- «щоб добрим хазяїном був». Дівчинці в постіль клали голку -- «щоб шила гарно», або підносили її до вогнища -- «щоб доброю господинею була».

Отже, за спостереженнями етнографів (Анатолій Іваницький) обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати і сім'ї та до общини, церковне хрещення, обід на честь новонародженого (власне хрестини), обряди «очищення» породіллі й баби-повитухи (зливання на руки-зливки») та обряд першого постриження дитини (через рік). Язичники також мали обряд посвячення дитини.

Названі батьки, які здійснювали обряд, звалися божат і божатка. Ім'я дитини промовлялося в шапочку над свяченою водою. Співалися обрядові пісні, наприклад:

Дай їм, Боже, здоров'ячко Моїм божатам прожити.

Мені, Бог, дай здоров'я Того віку дочекати,

Як будуть ся віддавати, Щоб їм віночка ізвити.

Крім величальних пісень, в яких величають дитину, матір та бажають доброго здоров'я й щасливої долі, виконують багато ліричних та жартівливих пісень, особливо що стосуються кумів. Такими є пісні «Ой кум до куми залицявся», «Та були в кума бджоли» та ін.

Хрещені батьки не можуть одружуватися зі своїми хрещеницями; не можуть одружуватися й кум з кумою, бо церква вважає, що обряд хрещення прирівнюється до кровної спорідненості. Хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. «Повість врем'яних літ» передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого хрещеного батька -- візантійського імператора, який хотів з нею одружитися.

Традиції дошлюбного спілкування

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара -- Лада й Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме в подружньому коханні, у продовженні роду бачився сенс існування людини. Серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу. Вважалося, що створення сім'ї -- то справа не лише молодих та їхніх батьків, а й громадськості і, звичайно ж, церкви.

Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «врачування душі» -- покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того, численні єпітимійні (єпітимія -- церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони) засоби. Єпітимії накладали за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Словом, церква мала досить великий вплив на приватне життя своєї пастви.

Не менший вплив на практику підбору шлюбних пар і створення сім'ї мала громадськість -- переважно через інститут молодіжної громади. Остання здійснювала в традиційному суспільстві чимало функцій, але головною з них залишалася функція регулювання інтимної сфери молодіжного спілкування та підготовки молоді до сімейного життя. Для молоді це вважалося особливо важливим, бо, згідно зі звичаєвим правом, людина визнавалася рівноправним членом суспільства, лише одружившись. Вона діставала в такому разі право на спадщину після смерті своїх батьків.

Молодіжні громади мають давню історію, що сягає так званих общинних шлюбних спілок, коли побутував звичай пробних шлюбів: парубки й дівчата віддалялися від своїх родин і жили спільним життям до шлюбу. З цією метою вони об'єднувалися у спілки за статевими ознаками: окремо хлопці і окремо дівчата. Причому ті та інші належали до різних родів, а це означало, що в основі спілок лежали шлюбні орієнтації (адже рід був ендогамним -- шлюби всередині нього заборонялися). І пізніше молодіжні громади включали лише неодружену молодь, яка мала можливість зустріти наречену або нареченого.

Процес вступу до громади обставлявся складною системою звичаїв та обрядів, своєрідних умов та вимог. Однією з таких умов був віковий ценз. В Україні склалася практика прийому молоді до громади у ранньому віці: для дівчат -- 14--15, для хлопців -- 16 років. Щоправда, ці норми мали помітні коливання, залежачи від місцевих звичаїв, від складу родини, її економічного становища, нарешті, від зрілості самої людини, ступінь якої визначала громада. Остання, власне, і вирішувала: чи приймати хлопця або дівчину до громади, чи не приймати. Важливими умовами вступу до громади були характеристика, яку давали односельці, а також згода батьків. Отже, вступ до молодіжної громади -- надзвичайно відповідальний життєвий момент, свого роду соціальний кордон, який мусили перетнути хлопець або дівчина; якщо ж вони його перетинали, то здобували набагато вищі якості. Коли про хлопця казали, що він парубочить, це означало визнання його права на створення сім'ї, на рівну з дорослими роботу, на вільне розпорядження заробленими грошима, на участь у сімейних радах; парубок навіть діставав право ходити замість батька на громадські сходи. До цього моменту як хлопці, так і дівчата були обмежені в правах.

Щодо прав, то вони відповідали певним соціально-віковим категоріям, на які традиційно поділяли діти й молодь. Усього було до п'яти категорій. Серед хлопців вони мали такий вигляд: до 10 років -- хлопець (йому доручали пасти гусей і телят), від 10 до 12 -- хлопчище (в усьому допомагав батькові), від 13 до 16 -- підпарубок (працював нарівні з батьком, але під його наглядом), після 16 років -- парубок (або легінь, як його називають у Карпатах). Серед дівчат: до 10 років -- дівча, від 10 до 13 -- дівчина, у 14--15 -- дівчище, після 15--16 -- дівка (дівка у заплітках -- на Середній Наддніпрянщині, дівка у бовтицях -- у Галичині, дівка на виданні -- на Слобожанщині). З кожною віковою категорією збільшувалися права та громадське визнання хлопців і дівчат, але тільки вступ до молодіжної громади узаконював їхні громадянські права. Тому намагалися якомога урочистіше відзначити цю подію, присвятивши їй обряд посвячення в зрілий стан. Його головною дією були ритуальні пострижини хлопців або заплітання кіс дівчині.

Остаточне визнання зрілості хлопців і дівчат лишалося за молодіжною громадою, яка влаштовувала їх ритуальне прийняття (коронування). Воно відбувалося у такий спосіб: новачок приходив на збори парубків, кланявся на всі чотири боки, і його підіймали на руках, співаючи «Посіяла дівка льон». У південних районах парубка всаджували на коня, за традицією білого, а члени громади вітали його оплесками та піснями. Потім новий член громади обов'язково частував своїх товаришів, або виставляючи «кватирку горілки», або сплачуючи гроші: парубок -- четвертак, дівчина -- копу.

Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівок на порі та черговості їхнього одруження. Звичаєве право у цьому плані було категоричним: першими ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини -- старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості, частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша не працювала. На «вулицю» сестри могли ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж.

Проте були в шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. А втім останнє бувало не часто, оскільки за дотриманням норм стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права. Про таких зневажливо казали: «перебив свого брата», «потоптав старшого», «підім'яв сестру» тощо.

У традиційному ключі здійснювали підбір шлюбного партнера. Віддавали перевагу людині, яку добре знали, -- саме це зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, в традиціях слов'янства -- знаходити суджену в чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного, викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання судженої здалека практикували лише коли про неї якомога більше дізнавалися, принаймні про головні якості.

Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків і дівок і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважали працелюбність і господарність. Звичайно, неабияку роль відігравала й зовнішність дівчини. Ось як, приміром, описує подолянок один із хроністів XVII-- XVIII ст.: «Дивна краса була місцевих жінок -- навіть тих, що належали до нижчого стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся русяве, м'яке, густе і довге, очі світлі -- і не сині, і не зелені -- щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим -- повне сліз здивування сарни.»

А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна вважати школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями.

Українські вечорниці -- давнє явище, котре пройшло декілька етапів історичного розвитку: перший базувався на пробному шлюбі, тобто фактичному співжитті парубків та дівчат, що було характерне для первісного комунізму; другий являв собою перехідну фазу від звичаю фактичного співжиття молоді різної статі до шлюбного життя. З виникненням приватної власності з'явилася потреба у спадкоємці, якому можна було б передати цю власність. Необхідний для цього механізм фіксації статевих взаємин і був віднайдений у вигляді шлюбу; третій етап по суті є першим ступенем до шлюбу. Це різноманітні форми розваги молоді, які надають їй, за словами В. Канівського, зручні форми зближення. «Класичні» вечорниці, тобто ті, що побутували в останні два-три століття, будучи сферою молодіжних розваг, зберігали при цьому деякі компоненти попередніх етапів. Залишки пробного шлюбу, наприклад, проявлялися через звичай женихання -- відкриту форму зближення молоді, яка в основному була поширена на Лівобережжі. Крім того, у центральних районах України аж до 30-х років практикувалося залишення молодого на ніч у нареченої після сватання.

Вечорниці -- багатофункціональне явище, спрямоване на вирішення цілого комплексу молодіжних проблем: побутового, розважального, соціалізуючого плану. Синкретичність українських вечорниць проявляється і в розмаїтті їх форм: досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, посиденьки, вечірки, кутки, колодки, забави. Всі вони були дійовим каналом спілкування і містили розважальні елементи, але не всі призначалися лише для розваг -- деякі орієнтувалися на виробничі функції. У регіонах України, де склад населення був багатонаціональним, вечорниці мали відповідну етнічну специфіку.

У цілому для України характерно поєднання різних форм вечорниць, проте простежується така закономірність: у регіонах із традиційно незалежними формами землеволодіння переважали вечорниці розважально-ігрового характеру, а там, де сильними залишалися кріпосницькі традиції із відчутним впливом церкви, молодіжні гуртки тяжіли до трудової співпраці. Скажімо, на Західному Поділлі, крім вечорниць і музик, широко побутували різного роду молодіжні толоки: осінні -- для лущення кукурудзи, зимові -- для скубання пір'я, весняні -- для виготовлення полотна, літні -- для колективного виконання сільськогосподарських робіт; у Північній Буковині вечорниці взагалі ототожнювали з клакою (толокою), хоч вони майже завжди закінчувалися «данцями», піснями, а іноді й застіллям.

Відповідно до функціональної спрямованості вечорниць визначали і час їх проведення. На Наддніпрянщині, наприклад, вечорниці проводили переважно взимку (влітку ж -- вулиці й забави), у літню пору -- лише на свята та в окремі недільні дні. На Правобережжі, крім зимових, існували осінні й літні вечорниці, які в основному орієнтувалися на трудові заняття. В інших регіонах вечорниці присвячувалися розвагам. Звідси й різниця у днях проведення вечорниць: якщо на Поділлі вони в основному відбувалися у неділю та на свята, то, приміром, у Карпатах--переважно в будні, оскільки у неділю молодь йшла до церкви.

Улаштовували і спеціальні вечірки напередодні окремих свят: Пилипівки (на них, як правило, репетирували колядки), Посту (розучували релігійні вірші), Петрівки та Спаса (вчили обрядових пісень). Такі вечірки переважно закінчувалися застіллям, навіть у тих регіонах (на Волині, наприклад), де застілля взагалі не прийнято було робити. Щодо вечорниць, орієнтованих на дозвілля, розваги й забави, то вони супроводжувалися колективною трапезою.

Забави та ігрища були лише зовнішніми атрибутами вечорниць. Насправді ж вони жили своїм складним внутрішнім життям, де взаємини між учасниками виходили за межі розваг. На них формувалися майбутні шлюбні пари, що обставлялося складною системою традиційних етичних уявлень і норм. Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання. Домогтися права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього моменту парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь, а після заручин пара давала присягу на вірність одне одному.

Громадськість не була байдужою до молодіжних проблем і дбала про те, щоб заручені набували необхідних навичок у пізнанні одне одного -- найважливішої умови гармонізації майбутніх подружніх взаємин. Цей багатий, але забутий соціальний досвід заслуговує на увагу.

Весільна обрядовість

Весілля -стародавній звичай, що сягає своїми коренями в минуле і являє собою дійство з елементами театральності. Як фольклорне явище, воно містить у собі величезний потенціал народу, відбиваючи його менталітет і пріорітети. На нашій землі воно існує багато років і тепер весілля в українській фольклорній традиції не втрачає своєї актуальності. Українську весільну обрядовість можна умовно поділити на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожний з цих етапів має свій стиль, час і риси святкування, якими він і відрізняється від інших частин весільного дійства.

Починалося все із сватання, основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів - це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля.

Переступивши поріг, одержавши дозвіл ввійти в будинок, свати кланялися в знак вітання і подяки господарям будинку. Потім запитували чи туди вони прийшли, де живе прекрасна дівиця і т.п. Батьки дівчини, заздалегідь приготувавшись до приходу сватів, зустрічали їх хлібом-сіллю і накритим до обіду столом. За частуванням мова зводилась до того, що " у Вас є молода дівиця, а в нас молодий хлопець, якому припала до серця саме ця дівчина ". Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за цього "доброго молодця", вона виносила рушники, якими перев'язувала сватів. Це означало, що дівчина приймає їхню пропозицію. Коли ж вона відмовлялася, то, згідно з українськими традиціями, вона дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він "вхопив гарбуза" або "облизав макогін".

У разі успішного сватання через певний час відбувалися умови (оглядини, домовини)- знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини - своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а присутніх обдаровувала хустками, полотном, сорочками. Після церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася безчестям, за відмову сплачували відшкодування матеріальних витрат і ще й "за образу".

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовували окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого, свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій, посаджені (хрещені) батьки "заправляли" весіллям. Основна роль у благословінні молодих, їх зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

Вінчання як весільний обряд формувався поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля. Повінчані до самого весілля жили нарізно. Лише у 1843 р., Синод видав указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання разом, не чекаючи весілля. Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям, хоча в окремих регіонах України воно майже до початку XX ст. все ж відбувалося до весілля: або відразу після сватання, або після заручин, іноді напередодні весілля у п'ятницю.

Протягом XIX ст. вінчання стає традиційним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного та побутового характеру. На Правобережній Україні склали ритуал церковного шлюбу, який, крім вінчання, включав церковні оповіді - освячення згоди молодих і шлюб. Протягом трьох тижнів піп тричі оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.

На вінчання молоді в супроводі свого почту відправлялися, як правило нарізно. Перед тим вони просили в батьків благословення , і ті благословляли їх "прощівним" хлібом, бажаючи "ніколи не знати нужди та жити у мирі". Під час вінчання весільна мама тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько - свічку на плечах молодої.

Виходячи з церкви, молоді з'їдали цілушку хліба ("щоб солодко жилося"), який молода перед вінчанням клала собі за пазуху. На Закарпатті цей містичний ритуал відбувався в іншій формі: молоді дивилися один на одного через свої калачики ("аби бачити своє щастя"), котрі потім з'їдали разом. Все це мало символізувати об'єднання родів.

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село в супроводі дружок і бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали "на щастя" зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювали ще кілька разів: біля воріт нареченої ("ворітна"), в сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп - так званий весільний пропій - відбувався в кінці весілля. Після викупу місця починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки.

Наступав найдраматичніший весільний обряд - розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою в підлегле становище. У найдавніші часи обряд розплітання виконували в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці XIX ст. в домі як молодої, так і молодого - приданками, свекрухою й навіть самим молодим.

За покриванням голови (а в народі казали: "Як молода пов'язалася хустиною, то вона вже жінка, вона вже господарка") відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народним віруванням віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та "очистити" молоду.

У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання. У відповідності до цього молодих зв'язували чимбаром. Існувало багато інших весільних символів поєднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок - молодого і молодої тощо.

Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них - обряд шлюбної ночі - включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості; другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого.

Щоб зміцнити зв'язок між молодими і полегшити адаптацію нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачила післявесільні обряди. Через день-два молодий кликав гостей на пропій, через тиждень наречені йшли до батьків нареченої на міни, під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв ("міни"), коли укладали шлюбну угоду.

Останній повесільний ритуал калачини (розхідний борщ) був через місяць після весілля. Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків, гостей, щоб "запити" свою "господарність".

Похоронні та поминальні обряди

У звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяють три цикли: перший пов'язаний з актом смерті; другий -- з похоронами; третій -- післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, що начебто віщували її: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін.

Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди й образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, "що кому належиться" -- скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше.

Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування охоплювали й останню сповідь та причастя.

Смерть трактували як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке життя, така й смерть"). Недоброю вважалася і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належно до цього приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Розрізняють голосіння: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином або дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони -- один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористи й етнографи зібрали значний матеріал про українські народні голосіння. Я.Головацький у 30-х роках XIX ст. записав зразки голосінь у с. Сихів на Стрийщині (Львівська обл.):

Ой таточку, мій голубоньку,

Та вже ж нас покидаєш.

В яку ж ти ся дороженьку вибираєш?

В яку сторононьку?

Не лишай же нас, бідненьких сиротяточок,

Без потішеньки, без порадоньки. Йой!

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі.

Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали рядільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами, головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживали елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).

Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни), її робили майстер або, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, хто відвідували померлого, повинні були "змовити молитву" за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері та вночі називався посижінє. Подекуди в Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся донедавна зберігався звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри мали характер сюжетних сценок (грушки, лопатки, лубки).

У звичай увійшов і релігійний елемент -- читання "Псалтиря" при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали полотном або рушником, куди клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. Ще до XX ст. в Карпатах зберігся звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на кладовище на санях, запряжених волами. Певними узвичаєними особливостями вирізнялися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їхніх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлин) відразу після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через дев'ять днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо -- пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун -- мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, Провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.

Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважали утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники -- дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити і виконували узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважали провиною перед померлим, осуджували люди.

Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців містять у основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих із живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі та значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів, варіантів засвідчує давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження та відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті може бути чинником збагачення духовності сучасної людини, але для цього потрібна вдумлива і цілеспрямована праця.

Размещено на Allbest.ru