Етноконфесійні процеси в Галичині

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

Івано-Франківськ - 2009

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент Жерноклеєв Олег Станіславович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент Андрухів Ігор Олексійович, Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права

кандидат історичних наук, доцент Перевезій Віталій Олександрович Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, вчений секретар

Захист відбудеться 9 червня 2009 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “ 7 ” травня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.З. Королько

АНОТАЦІЯ

Пунько Л. Б. Етноконфесійні процеси в Галичині (1919-1939 рр.). - Рукопис. самосвідомість етнополітика релігійний

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 - етнологія. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2009.

У дисертації на основі аналізу широкого кола джерел, здобутків вітчизняної і зарубіжної історіографії досліджено конфесійні аспекти етнічних процесів на прикладі Галичини 1919-1939 рр. У роботі подано динаміку соціальних і демографічних змін у структурі населення регіону, висвітлено сукупність факторів, які мали вплив на формування етноконфесійної мапи Галичини. Розкрито форми й методи етнополітики Польської держави, їх етапи, визначено місце релігійного фактора у формуванні національної політики. Виявлено характер міжконфесійних і міжнаціональних стосунків у Галичині та позицію християнських церков. Комплексно проаналізовано етноідентифікаційні процеси, встановлено співвідношення релігійної і національної ідентичності в самосвідомості населення Галичини.

Ключові слова: етноконфесійні процеси, Галичина, національна політика, національна ідентичність, міжнаціональні й міжконфесійні відносини, євангелізм, асиміляція.

АННОТАЦИЯ

Пунько Л. Б. Этноконфессиональные процессы в Галиции (1919-1939 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание учлной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05 - этнология. - Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаника. - Ивано-Франковск, 2009.

В диссертации на основе анализа широкого круга источников, достижений отечественной и зарубежной историографии исследовано конфессиональные аспекты этнических процессов на примере Галиции 1919-1939 гг. Подана динамика социальных и демографических изменений в структуре населения региона, освещена совокупность факторов, которые влияли на формирование этноконфессиональной карты Галиции. Раскрыты формы и методы этнополитики Польского государства, определено место религиозного фактора в формировании национальной политики. Определен характер межконфессиональных и межнациональных отношений в Галиции. Особое внимание обращено на религиозный аспект деятельности культурно-просветительских, политических и экономических организаций. Комплексно проанализированы этноидентификационные процессы, установлено соотношение этнической и религиозной идентичности в самосознании населения Галиции.

Установлено, что важной частью этноконфессиональной политики Польского государства были взаимоотношения государственной и церковной организации. Власть рассматривала Греко-католическую церковь как национально ориентированную и старалась ограничить сферу ее влияния. При этом она значительно либеральней относилась к православию и протестантизму, используя их как средства национального раскола и интеграции меньшинств в польское общество. С этой же целью использовались региональные особенности населения Галиции, углублению которых должны были способствовать религиозные противоречия.

Доказано, что соотношение этнической и религиозной идентичности эволюционировало в период между двумя мировыми войнами в направлении превосходства первой над второй, что обусловливалось рядом факторов. При этом религиозный фактор сохранял значение прежде всего в польско-украинских отношениях, значительно ослабевая в отношениях поляков с другими национальностями.

Новым явлением в религиозной специфике региона было возникновение и распространение протестантизма среди украинского населения. Его вклад в этническую ситуацию в Галиции был двойной: он обусловил отрицательную реакцию греко-католической иерархии и консолидацию на этой почве; включился в развитие национальной жизни украинцев. Украинский протестантизм способствовал осознанию и отходу от отожествления национальной и религиозной принадлежности. Распространение протестантизма среди украинцев способствовало налаживанию отношений с немецкой и польской общностями этого вероисповедания.

Ключевые слова: этноконфессиональные процессы, Галиция, национальная политика, национальная идентификация, межнациональные и межконфессиональные отношения, евагелизм, ассимиляция.

ANNOTATION

Punko L. B. Ethnic-confessional processes in Galicia (1919-1939). - Manuscript.

The dissertation for a candidate of historical sciences degree conferment by speciality 07.00.05 - ethnology. - Precarpathian National Vasyl Stefanyk University. - Ivano-Frankivsk, 2009.

In the dissertation on the basis of the analysis of a broad range of sources, achievements of Ukrainian and foreign historiography the confessional aspects of the ethnic processes on the example of Galicia in 1919-1939 are investigated. The dynamics of social and demographic changes in the region's population structure are given, the aggregate of the factors which influenced the formation of Galica's ethnic-confessional map is highlighted. The forms and methods, and the stages of ethnic policy of the Polish government are detected, the place of the religious factor in the formation of the national politics is determined. The character of interconfessional and interethnical relations in Galicia and the position of Christian churches are detected. The ethnic-identity processes are comprehensively analyzed, the correlation of the religious and national identity in the self-consciousness of the Galician population is determined.

Key words: ethnic-confessional processes, Galicia, national politics, national identity, interethnical and interconfessional relations, evangelism, assimilation.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасні глобалізаційні процеси, що відбуваються у світі та значною мірою охоплюють Україну, характеризуються швидкими змінами, уніфікацією в усіх сферах життєдіяльності світової спільноти й стимулюють нівелювання етнічних відмінностей націй. Це актуалізує проблему збереження їх етнічної самобутності, цінностей, моралі, велику роль у яких відіграє релігія.

Тривалий період бездержавності зумовив складні трансформаційні перетворення в Україні після здобуття незалежності. Водночас поліконфесійний і поліетнічний характер сучасного українського суспільства надав першорядного значення питанням налагодження відносин держави з релігійними й національними меншинами та їх консолідації в модерну українську націю, що є запорукою політичної і суспільної стабільності. Процеси демократизації в Україні зумовили нове ставлення до релігії, наповнення її національним змістом. У розв'язанні зазначених питань важливо враховувати історичний досвід.

Дослідження міжетнічних взаємин з урахуванням їх релігійного складника дає змогу вивчити нові сторінки історії українського народу. Теоретичне осмислення проблеми етноконфесійних процесів у Галичині міжвоєнного періоду, спираючись на визнання закономірностей усіх суспільних явищ і процесів, дозволить окреслити їх значення на сучасному етапі, зруйнувати міфи щодо характеру міжетнічних і міжконфесійних стосунків у Галичині й установити детермінанти, що безпосередньо впливають на їх перебіг і характер.

Не зважаючи на звернення сучасних українських і зарубіжних дослідників до етнічної і релігійної тематики, конфесійні аспекти етнічних процесів у Галичині міжвоєнного періоду залишилися недостатньо вивченою проблемою. Період і територія, що розглядаються в дисертації, у силу історичної традиції є значною мірою показовими для вивчення специфіки взаємозв'язку релігійного і національного чинників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведене в рамках теми “Історико-культурні та етносоціальні процеси на Прикарпатті” кафедри етнології і археології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (держреєстрація № 01090000838).

Об'єктом дослідження є етноконфесійні відносини в Галичині в міжвоєнну добу.

Предметом виступають особливості, форми і механізми взаємин між етноконфесійними спільнотами християнського віровчення (римо-, греко-, вірмено-католиками та протестантами).

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі широкої джерельної бази комплексно вивчити етноконфесійні процеси в міжвоєнній Галичині, їх характер і особливості, а також фактори, які визначали формування етноконфесійної картини краю цього періоду.

Відповідно до поставленої мети визначено такі основні завдання:

- обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження, охарактеризувати стан наукової розробки обраної проблематики, дослідити ступінь забезпечення теми джерелами;

- простежити розвиток конфесійно-демографічної ситуації в Галичині міжвоєнного періоду;

- проаналізувати національну й релігійну політику Польської держави;

- дослідити взаємини християнських церков Галичини крізь призму національних чинників;

- розкрити роль міжконфесійних стосунків у відносинах між окремими етнічними спільнотами, їх культурно-освітніми та політичними організаціями;

- показати вплив політичних і економічних факторів на характер етноконфесійних процесів у Галичині.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1919-1939 рр. Нижня межа - 1919 рік визначена польською окупацією території Галичини та подальшим включенням краю до державного організму Другої Речі Посполитої. Верхньою межею є 1939 рік, який позначився зміною політичного статусу регіону у зв'язку з початком Другої світової війни, що зумовило новий етап етноконфесійних взаємин у Галичині.

Географічні межі роботи охоплюють Галичину як терен компактного проживання українського населення в складі Польщі (території Львівського, Станиславівського, Тернопільського воєводств без урахування дев'яти польських повітів, приєднаних до Львівського воєводства).

Теоретико-методологічна база дослідження. У ході дослідження ми керувалися принципами науковості, історизму й об'єктивності, які передбачають неупереджене ставлення до проаналізованих фактів і процесів. При підготовці роботи нами використовувалися загальнонаукові методи аналізу, синтезу, системно-структурний і спеціальні методи наукового дослідження, притаманні історичній та етнологічній наукам: порівняльно-історичний, історико-ретроспективний, математичних розрахунків та аналізу статистичних даних, польових досліджень.

Наукова новизна праці полягає в постановці, аналізі й узагальненні етнічної проблематики з урахуванням релігійного фактора на конкретному прикладі Галичини міжвоєнного періоду. У процесі дослідження виявлено й запроваджено в науковий обіг значну кількість неопублікованих документів і матеріалів, що дало змогу суттєво доповнити картину етнополітичних процесів у Галичині.

У дисертації обґрунтовано ряд теоретичних положень, які характеризуються науковою новизною:

1. Етноконфесійні процеси в середовищі українського населення Галичини оцінюються як трансформації в напрямі становлення національної ідентичності.

2. Етнічна та релігійна ситуація в краї зумовлювалася рядом суб'єктивних і об'єктивних факторів. Основними серед них були такі: національний і релігійний склад населення Галичини, етнополітика Польської держави, польсько-українська конфронтація, міжнародна ситуація й ускладнення відносин із Німецькою державою, міжконфесійні взаємини.

3. Встановлено, що участь християнських церковних організацій в етнічних процесах була не однакова й залежала від їх етнічного складу та національних уподобань.

4. Релігійний складник був невід'ємною частиною розвитку та діяльності культурно-освітніх, політичних й економічних організацій усіх етноконфесійних спільнот, що проживали на території Галичини.

5. За умов відсутності Української національної держави релігійне питання набувало політичного характеру, а збереження власного обряду ставало загальнонаціональним завданням.

6. Співвідношення релігійної і національної ідентичності еволюціонувало впродовж міжвоєнного періоду в напрямі переваги другої над першою. Цьому спряли соціально-економічні й політичні процеси, які відбувалися в тогочасному галицькому суспільстві.

7. Новим явищем у релігійній специфіці краю були виникнення та поширення протестантизму серед українського населення. Його внесок в етнічну ситуацію краю був подвійним: він зумовив негативну реакцію греко-католицької ієрархії і консолідацію на цьому ґрунті; сприяв розширенню рамок релігійного життя і міжконфесійних відносин. Український протестантизм став кроком в усвідомленні й відході від ототожнення національної та релігійної належності.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Теоретичні розробки дозволять системніше підійти до розгляду етноконфесійних процесів в Україні та можливості їх вивчення в інших регіонах держави. Практична цінність роботи полягає в можливості використання її результатів для написання узагальнюючих праць, при підготовці спецкурсів із проблем етнонаціонального й етноконфесійного розвитку держави, етнології, історії України, а також методичних посібників.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом обговорення на щорічних звітних конференціях кафедр Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Основні теоретичні положення та висновки викладені в публікаціях автора, його виступах і повідомленнях на наукових конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції “Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та світове старообрядництво: історія, культура, туризм” (Чернівці, 23-24 вересня 2006 р.); IV Міжнародній науковій конференції “Кайндлівські читання” (Чернівці, 16-17 травня 2007 р.); IV Міжнародній науковій конференції “Польща та Україна на шляху демократичних перетворень: історія, сучасність, майбутнє” (Житомир, 9-11 листопада 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Україна в етнокультурному вимірі (XVIII-XXI ст.)” (Київ, 22-23 травня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції “Українсько-польсько-білоруське сусідство: ХХ століття” (Дрогобич, 19-20 вересня 2008 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у восьми публікаціях, із них шість - у фахових виданнях.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (604 позиції) і додатків. Обсяг основного тексту дисертації становить 187 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні та географічні межі, охарактеризовано методологічні основи дисертації, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію отриманих результатів, структуру дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні аспекти та джерельно-історіографічна база дослідження” присвячений аналізові методологічних засад, стану наукової розробки проблеми, містить характеристику джерел.

У першому підрозділі “Методологічні засади дослідження” проаналізовано понятійний апарат, розглянуто підходи сучасної історичної й етнологічної наук стосовно феноменів взаємодії релігії й етносу та окреслено підхід автора. Основною методологічною проблемою дослідження є встановлення взаємозв'язку релігійного й етнічного складників у формуванні національної свідомості й ідентифікації. Вивчення цієї проблематики в роботі базується на трьох методологічних підходах: генетичному, структурному та функціональному. Генетичний розкриває роль релігійного й етнічного чинників в історичній перспективі, дає змогу прослідкувати етапність у розвитку етносу та релігійної системи Галичини, закономірності процесів соціогенези, релігієгенези й націогенези, переходу від одного стану до іншого. Методологія структурного підходу дозволяє дослідити взаємовідносини етносу та релігії як складних і багатофункціональних систем, що складаються з простіших елементів: взаємодії в системі певного державного утворення (державно-конфесійні, державно-церковні, міжконфесійні та міжцерковні відносини). В основі функціонального підходу лежить соціальний і духовний вимір релігії. Цей підхід дозволяє вивчати етнічність і релігійність як компоненти суспільного життя з певними функціями, що забезпечують життєдіяльність системи (суспільства, етносу) загалом. Взаємозв'язок релігійного і національного складників національної свідомості й ідентифікації ми розглядали на двох рівнях: індивідуальному і груповому. При цьому використані теоретичні розробки закордонних науковців Б. Андерсона, В. Желязни, Е. Сміта, С. Фентона, російських дослідників М. Мчедлова, Н. Лебедєвої, Т. Стефаненко, Г. Телебаєва та сучасних вітчизняних учених С. Здіорука, В. Павленка, О. Сагана, О. Уткіна, Л. Филипович.

При підготовці роботи ми використовували загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження. Дослідження етнодемографічних процесів базувалося на застосуванні методів математичних розрахунків та аналізу статистичних даних. Порівняльно-історичний метод застосовували для з'ясування регіональних особливостей етнічного й релігійного складу населення. Вивчення етнополітичних та етнокультурних процесів базувалося на історико-ретроспективному методі та методі аналізу документів. Проблеми етнокультурної ідентифікації та етноконфесійних взаємин дослідили методом польових досліджень.

У другому підрозділі “Джерельна база” проаналізовано основні групи джерел дисертаційного дослідження: архівні документи, опубліковані матеріали, дані статистики, преси, джерела особового походження, результати польових досліджень.

Основу джерельної бази дослідження становлять неопубліковані архівні матеріали. Основний комплекс матеріалів цієї групи зосереджений у відповідних державних архівах України - Центральному державному історичному архіві України в м. Львові (ЦДІАУ), Центральному державному архіві громадських об'єднань України в м. Києві (ЦДАГОУ), архівах Івано-Франківської (ДАІФО) і Тернопільської (ДАТО) областей, а також в Архіві актів нових у м. Варшава (Республіка Польща).

У фондах ЦДІАУ: 462 “Український горожанський комітет”, 171 “Окружне земельне управління, м. Львів, 1920-1939 рр.”, 408 “Греко-католицький митрополичий ординаріат”, 618 “Римо-католицька митрополича консисторія”, 201 “Греко-католицька митрополича консисторія”, фондах митрополита А. Шептицького, громадського й політичного діяча О. Назарука та 231 “Тернопільського воєводського управління” ДАТО зберігаються матеріали, поточні документи центральних органів влади, органів місцевого самоврядування та духовної влади про релігійну ситуацію в Галичині, листування між різними відомствами щодо діяльності національних меншин і релігійних течій у країні.

Фонди 2 “Станіславське воєводське управління”, 226 “Прокуратура Станіславського окружного суду”, 90 “Коломийський окружний суд”, 227 “Прокуратура Коломийського окружного суду” ДАІФО та фонд 6 “Центральний комітет Комуністичної партії Західної України” ЦДАГОУ використані для з'ясування окремих аспектів національної та релігійної політики Польської держави, взаємовідносин держави з духовенством. З Архіву актів нових у Варшаві використано Ф. 14, який стосується діяльності польського Міністерства освіти і релігії та відображає міжнаціональні стосунки в середовищі протестантів Галичини.

У фонді 122 “Лемківська комісія товариства “Просвіта” відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України містяться звіти про діяльність цієї організації, у яких характеризується культурно-освітня, політична та релігійна ситуація на Лемківщині.

Доповненням архівних матеріалів є опубліковані джерела. Це передусім Конституції 1921 та 1935 рр., які визначали засади релігійної політики Польщі та Конкордат 1925 р., збірники “Кривава книга”, “Конференції Архиреїв Української Греко-католицької церкви”, “З таємних документів польської окупації Західної України”, праця тогочасного політичного діяча В. Мудрого “За нормалізацію польсько-українських відносин” і брошура Г. Хомишина “Українська проблема” та ін.

В основу дослідження динаміки чисельності, соціальної структури та розміщення християнського населення Галичини міжвоєнного періоду покладено дані польських переписів 1921 р. і 1931 р., які видало Головне статистичне управління Польщі у Варшаві, та шематизми Вірмено-католицької і Греко-католицької церков.

Четверта група джерел репрезентована тогочасною періодикою: “Діло”, “Новий час”, “Громадський голос”, “Правда”, “Батьківщина”, “Станиславівські вісті”, “Український вістник”, “Вістник Станиславівської епархії”, “Львівсько- архієпархіяльні відомости”, “Нива”, “Нова зоря”, “Мета”, “Стяг”, “Віра і наука”, “Сіяч”, “Післанець правди”, “Biuletyn polsko-ukraiсski”, “Oriens”, “Posіaniec њw. Grzegorza”.

Окрему групу становлять джерела особового походження. Це насамперед спогади політичних і громадських діячів І. Кедрина, І. Макуха, Л. Цеклер, Ш. Редліха, а також спогади, поміщені в історико-мемуарних збірниках, присвячених різним місцевостям Галичини, які видавала українська діаспора.

Важливими для досліджуваної проблематики є зібраний автором дисертації польовий матеріал і, зокрема, опитування респондентів.

Третій підрозділ “Стан наукової розробки проблеми” присвячений аналізу історіографії теми. Огляд здійснено за проблемно-хронологічним принципом.

Перший період вивчення теми охоплює 1919-1939 рр. і репрезентований працями сучасників подій, які перебували під впливом польсько-українського протистояння. Головну увагу польські науковці зосереджували на обґрунтуванні польського характеру українських земель, що вони робили на основі аналізу національного та конфесійного складу населення цих територій на підставі даних офіційної державної статистики. До таких можна віднести праці А. Крисінського, Р. Булавського, В. Піатковського, А. Гертиха й Е. Ромера.

Однією із центральних проблем досліджень українських науковців міжвоєнного періоду стала національна структура населення Галичини, проблема перехідних груп населення та міжнаціональних шлюбів. Ці питання розробляли В. Панейко, М. Кордуба, В. Охримович, В. Садовський, Ю. Павликовський, С. Конрад і С. Рудницький. У зв'язку зі значним поширенням у міжвоєнний період протестантизму з'являються дослідження І. Власовського, П. Олійника та М. Степановича, присвячені цій тематиці.

Серед праць радянського періоду слід виокремити дослідження Г. Ковальчака, Н. Кабузана, І. Васюти, С. Макарчука, Ю. Сливки, які дозволяють вивчити етнодемографічні й етносоціальні процеси в Галичині. Польські науковці зробили головний внесок у дослідження релігійного складника етнічних процесів. У 1980-х рр. Р. Тожецький, А. Хойновський, М. Папежинська-Турек, Й. Томашевський проводять спеціальні дослідження, присвячені релігійній і національній тематиці.

Прогалини радянської історіографії в історії ГКЦ 1919-1939 рр. заповнюють дослідження діаспорних науковців С. Барана, Б. Будуровича, І. Кудрика. Виклад історії євангелістського руху у світі, на території українських земель і, зокрема, у Галичині в міжвоєнний період міститься в дослідженні діаспорного науковця О. Домбровського. Важливим із фактологічного боку для вивчення історії українсько-німецьких відносин у Галичині міжвоєнного періоду став виданий у 1965 р. історико-мемуарний збірник “Heimat Galizien”.

Із здобуттям Україною незалежності провідними напрямами досліджень етнічної історії та міжнаціональних відносин стають етнополітологічні, етносоціологічні й етноконфесійні. До дисертаційного дослідження ми залучили узагальнюючі праці сучасних вітчизняних фахівців Л. Зашкільняка, В. Ярового, Л. Алексієвець, І. Васюти, М. Кугутяка й О. Красівського, які охоплюють історію Польщі, Західної України й Галичини.

Взаємозв'язок етносу та релігії, їх роль у державотворенні стали предметом досліджень О. Шуби, Н. Стоколос і Л. Филипович. Історія окремих християнських конфесій, їхніх структур і різних аспектів їх взаємовідносин у Галичині у своїх працях розкривають Я. Вовк, В. Марчук, В. Перевезій, І. Андрухів, О. Єгрешій, В. Любащенко, Р. Соловій, А. Леда.

Продовжується розробка етносоціальної тематики. Їй присвячені праці Я. Дашкевича, О. Дудяка, С. Качараби, С. Копчака, В. Мойсеєнко, М. Романюка, Р. Лозинського та М. Гона. Відносно новим питанням, яке розробляє українська історична наука, є історія німецької меншини в Галичині. Воно репрезентоване працями І. Монолатія та П. Сіреджука.

Релігійна тематика, історія християнських церков на території Польщі, міжконфесійна й міжнаціональна проблематика знаходять відображення в працях К. Красовського, Б. Кумора. Е. Алабрудзінської, Я. Моклака і В. Осадчого.

Отже, на сьогоднішній день нагромаджено великий комплекс досліджень, присвячених історії Галичини і зокрема міжнаціональним та міжрелігійним стосункам у міжвоєнний період. Однак етноконфесійна проблематика висвітлюється в них побіжно, переважно в контексті політичної та соціальної історії. При цьому акцент робиться на польсько-українських відносинах, оминаючи увагою інші етнічні й релігійні групи Галичини.

У другому розділі “Соціально-демографічна й етнорелігійна структура населення Галичини міжвоєнного періоду” на основі критичного аналізу статистичних даних розкрито основні демографічні процеси в Галичині періоду між двома світовими війнами, встановлено чинники, які впливали на становлення етноконфесійної структури населення регіону.

Найчисленнішою етноконфесійною групою Галичини в міжвоєнний період були українці (греко-католики), які становили 64% всього населення. Другою за чисельністю етнічною групою залишалися поляки (римо-католики) - 25,3%, третьою - юдеї - 9,9%. Німецькомовне населення в трьох воєводствах належало до двох віросповідань: євангелісти серед них становили 63,4%, а римо-католики - 34,1%.

На динаміку чисельності населення Галичини впливав ряд факторів, які можна поділити на природні й механічні. Серед перших - насамперед природний приріст населення. Для греко-католицького населення був притаманний вищий рівень народжуваності, що зумовлювалося традиціями. Однак цей факт компенсовувався високим рівнем смертності. У римо-католиків при нижчому рівні народжуваності спостерігався і нижчий рівень смертності, що спряло підвищенню природного приросту. Інтенсивні темпи зростання населення виявляли представники інших християнських віросповідань (протестантських течій), що було наслідком міжобрядової міграції та міжрелігійних суперечностей у краї. Завдяки зменшенню народжуваності низьким був природний приріст у юдеїв. Незначні темпи зростання виявляло вірмено-католицьке населення при одночасному скороченні чисельності вірмено-григоріан, що було наслідком асиміляційних процесів у середовищі цієї етнічної спільноти. Серед процесів механічного приросту важливе значення мали два його різновиди: еміграція та рееміграція. На характер перебігу цих процесів впливала як національна політика Польської держави, так і внутрішні фактори. Українці брали більшу участь, ніж поляки, у заморській еміграції.

Нерівномірно було розміщене населення за місцем проживання. За переписом 1931 р. у Галичині 21,6% населення проживало в містах і 77,7% - у сільській місцевості. За національною належністю жителями міст були переважно поляки (римо-католики). Наступними за чисельністю були євреї (юдеї) й українці (греко-католики). Основна маса римо-католиків, православних, євангелістів і юдеїв проживала у великих містах, чисельність населення яких перевищувала 20 тис. Виняток становили греко-католики, які поселялися переважно в невеликих містечках, тісно пов'язаних із селом. Урбанізаційні процеси мали етнічні відмінності в кожному воєводстві.

Окрему групу населення Галичини становили латинники й греко-католики з польською розмовною мовою. Латинники і поляки-греко-католики зустрічалися переважно на етнографічному прикордонні, а їх поява була результатом міжетнічних контактів, які проявлялись у формі мішаних шлюбів та акультурації.

Однією з причин зміни етнодемографічної ситуації в Галичині міжвоєнного періоду стала аграрна політика польської влади. Сприяння військовому й цивільному осадництву посилило аграрне перенаселення краю і стало однією з причин еміграції українського населення. До цього додавалась еміграція євреїв, що обумовлювалось як погіршенням умов їх діяльності, так і сприянням еміграції з боку польської влади.

Ще одним чинником, що впливав на формування національної структури населення Галичини міжвоєнного періоду, була зміна самоідентифікації мешканців краю або їх груп, яка реалізовувалася шляхом зміни віросповідання.

Соціальна структура галицького суспільства була успадкована з минулого, а її формування в міжвоєнний період значною мірою зумовлювалося політикою польської влади. Українське населення було слабо диференційоване й зайняте переважно у сфері сільського господарства. Найпрестижніші й найважливіші професії в результаті кадрової політики урядів Польщі стали прерогативою представників польської національності та римо-католицького віросповідання. Це значною мірою було результатом низької кваліфікації українських працівників, що у свою чергу стало наслідком обмеженого доступу до освіти. У вільних професіях та у сфері торгівлі перевага належала юдеям. Більшість німецького населення Польщі жила в сільській місцевості й була зайнята в землеробстві. Вірмени проживали переважно в містах і містечках Покуття, займалися торгівлею і ремеслом.

Третій розділ “Етноконфесійні взаємини в регіоні в 1919-1930 рр.” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Національна і релігійна політика польської влади в Галичині” відзначено, що основу етнополітики становила програма націонал-демократів на чолі з Р. Дмовським, яка заперечувала етнічну, релігійну й культурну багатоманітність населення Галичини, опиралася на принцип прометеїзму і християнського месіанізму. Програма прихильників Ю. Пілсудського робила акцент на державній асиміляції національних меншин.

Непорозуміння на національному й релігійному підґрунті виникли в період, коли ще не був визначений правовий статус Галичини. Польський уряд, посилаючись на закон від 25 липня 1919 р., примушував проходити військову службу представників інших віросповідань і національностей чоловічої статі. Армія ставала місцем і засобом полонізації непольського населення, оскільки тут не забезпечувалися його релігійні й національні потреби.

У 1920 р. урядові чинники видали інструкцію про проведення полонізації населення Західної України. Вона мала здійснюватись у двох напрямах: посилення польського елемента на цих землях і послаблення українського. Для реалізації цієї політики рекомендувалося переселити колоністів із заходу, оточити їх опікою римо-католицького духівництва, для чого необхідно було збільшити чисельність римо-католицьких парафій.

Важливе місце в національній політиці Польської держави займав перепис 1921 р. Влада робила заходи для впливу на його результати й корегувала дані рубрик, які ідентифікували національну належність особи: мову, національність, громадянство, віросповідання.

Одним із напрямів полонізаційної акції польської адміністрації стало залучення населення до відзначення польських державних і релігійних свят при цілковитому нехтуванні свят інших релігійних конфесій. Так, вона намагалася не тільки довести світовій громадськості польський характер цих територій, але й долучити непольське населення до польських культурних традицій.

Освіта займала особливе місце в національній політиці Польської держави. За умов полонізації українських шкіл та усунення з них українських учителів важлива роль у розвитку української освіти належала греко-католицьким священикам і викладанню релігії. Тому вживали заходів з обмеження її викладання, а священиків намагались усунути від навчального процесу. Актуальності набуло мовне питання, оскільки мова є однією з ідентифікаційних ознак етносу. Мовне питання було тісно пов'язане з метрикальним. Вимога написання християнських імен молоді української національності в польському звучанні мала полонізувати українські імена, щоб таким чином офіційно засвідчити приналежність їх носіїв до польської національності.

Проголошення незалежності Польської держави зумовило загострення польсько-німецьких стосунків у Союзі церков євангельсько-аугсбурзького та гельветського визнання (СЦАГ). Влада Другої Речі Посполитої не здійснила жодної ініціативи, яка мала б на меті нормалізувати відносини із цим віросповіданням. Натомість на український протестантизм влада покладала надії щодо послаблення пов'язаної з національним рухом Греко-католицької церкви.

Другий підрозділ “Позиція християнських церков та релігійних організацій щодо етнічних взаємин у краї” акцентує увагу на правовому положенні християнських церков, ставленні останніх до держави й національного питання. Відносини держави з християнськими церквами ґрунтувались частково на австрійському законодавстві, на польській Конституції 1921 р. і Конкордаті з Апостольською столицею від жовтня 1925 р. Римо-католицька конфесія була єдиною, правове положення якої окреслювала окрема стаття Конституції. Вірмено-католицьку церкву очолював пропольськи налаштований митрополит. Це сприяло латинізації і внаслідок цього асиміляції у формі полонізації вірменського населення.

Римо-католицька церква для того, щоб консолідувати непольське населення Галичини в польську націю, намагалася зблизити елементи схожості віросповідань і, навпаки, усунути ті, які її віддаляли від цього.

У міжвоєнний період у середовищі греко-католицького духівництва існували відмінні підходи щодо релігії, політики, церкви, нації. Їх репрезентували митрополит А. Шептицький та єпископ Г. Хомишин. Розходження стосувалися календарної реформи, целібату, мови богослужінь. Греко-католицьке духівництво через активну участь у релігійних і культурних організаціях, а також шляхом особистих контактів із населенням пропагувало ідею Української держави. Це було продемонстровано під час усезагального перепису населення 1921 р. і виборів 1922 р. Здійснення таких заходів стало причиною конфліктів як із польською державною владою, так і римо-католицьким духівництвом. Статті Конкордату давали можливість польській владі усувати з посад практично всіх національно свідомих священиків.

Предметом гострих суперечностей між церквами стало питання зміни обряду. Цей процес інколи називають “крадіжкою душ”. Найбільше суперечностей виникало між римо-католиками й греко-католиками. Душохватство мало місце переважно при хрещенні дитини або при шлюбі представників різних віросповідань. Воно мало два боки - національний і матеріальний. Втрата віруючого означала втрату джерела прибутків для священика цього обряду від надання душпастирських послуг. Водночас перехід на інше віросповідання як польська, так і українська сторони розглядали як національну втрату. Боротьба за душі віруючих знаходила продовження в школі.

Серйозним зіткненням етноконфесійних інтересів стала Лемківщина. Польська влада розглядала лемків як етнічну групу з невикристалізованою національною свідомістю. Саме тому вони стали об'єктом національного та конфесійного суперництва між поляками й українцями, між римо-католиками, греко-католиками та православними.

Незадоволення реформами в ГКЦ у 1920-х рр., контакти під час війни з німецьким населенням зумовили поширення серед українського населення протестантських течій. Для того, щоб оформити правове існування новостворених євангелістських громад у Польській державі, їх приєднали до СЦАГ у Галичині. У кінці 1920-х рр. почав наростати конфлікт між лютеранським і кальвіністським крилом українського протестантизму, що зумовлювалося прагненням кальвіністів утворити власну національну церкву. Для значної частини баптистів і євангельських християн національні моменти не набули першорядної ваги.

У третьому підрозділі “Релігійно-національна спільнота Галичини: міжетнічна та міжконфесійна взаємодія” простежено особливості міжнаціональних і міжрелігійних стосунків на рівні громад. Важливе місце в етнічних контактах належало мішаним шлюбам, які стали формою добровільної асиміляції. Слід виокремити такі тенденції: поступове зростання чисельності мішаних шлюбів, їх перевагу серед населення міст, асиміляційний характер міжнаціональних шлюбів і високу здатність до асиміляції римо-католиками представників інших віросповідань при укладенні міжнаціональних шлюбів. Наслідки мішаних шлюбів в етнічному плані проявлялися на другому поколінні, тобто на дітях.

Уже на рівні школи відбувалася міжетнічна взаємодія, коли в результаті утраквізації діти різних національностей відвідували одну школу. При цьому вони святкували різні національні та релігійні свята, відвідували різні уроки релігії, тобто отримували перше уявлення про наявні релігійні й етнічні відмінності. Часто дітей греко-католицького віросповідання змушували відвідувати уроки римо-католицької релігії та брати участь у польських національних урочистостях. У подальшому вони були схильніші до зміни віросповідання і часто несвідомо впроваджували латинські елементи в побут.

Сучасники подій відзначали загалом мирне співжиття населення не тільки різних віросповідань, але й релігій. Взаємодія і співжиття різних християнських віросповідань сприяли окремим запозиченням: святкували релігійні свята за обома обрядами, під час Різдва колядували і серед римо-католиків, і серед греко-католиків, греко-католицькі церкви використовували вірні обох обрядів. Однак належність представників українського етносу до різних конфесій призвела до виникнення всередині нього культурно-побутових відмінностей. Водночас польські колоністи римо-католики, які жили переважно окремими поселеннями, досить стійко трималися свого віросповідання.

1920-ті рр. характеризувалися збільшенням кількості переходів з одного віросповідання на інше. Великий вплив на зміну обряду мали політичні події. Серед усіх християнських віросповідань Галичини найчастіше обряд змінювали греко-католики. Зміна віросповідання позначалася на національній ідентичності, що проявлялось у зміні імені або в появі бінонімів.

За умов відсутності власної держави формами організації українського етносу стали культурно-освітні й економічні організації “Просвіта”, “Рідна школа” та ін. Це була одна з форм взаємодії представників однієї національності, але різних віросповідань.

Найбільшу віротерпимість і національну толерантність проявляли німецькі протестанти: у німецьких євангелістських школах навчались представники різних віросповідань і національностей, у німецьких євангелістських церквах проводились українські богослужіння.

Німецьке католицьке населення жило переважно окремою громадою, відзначало римо-католицькі свята, переймало українські релігійні звичаї. Асиміляційні процеси, переважно полонізаційні, викликали протидію вірмено-католицької спільноти. Проявом цього став розпочатий у 1920-х рр. вірмено-католицьким духівництвом рух за “вірменізацію” обряду.

Четвертий розділ “Етнорелігійне становище населення Галичини в 1930-1939 рр.” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Посилення національної та конфесійної дискримінації в Галичині: позиція влади і Церкви” відзначено, що пацифікаційна акція 1930 р. сприяла поширенню серед польських політиків ідеї прометеїзму в реалізації національної політики.

Предметом суперечностей між польською та українською сторонами стало питання шляхти загродової (дрібна малоземельна шляхта). Польська влада розглядала цю групу населення як польську за походженням, яка не зважаючи на своє греко-католицьке віросповідання, зберегла польську національну свідомість. З метою полонізації цієї групи населення створювалися численні організації, обговорювалося питання про утворення групи духівництва греко-католицького віросповідання польської національності, заохочувалася зміна шляхтою обряду на римо-католицький.

Ще одним об'єктом міжконфесійних і міжнаціональних суперечностей були перехідні групи населення і передусім греко-католики з польською розмовною мовою. Виходячи з даних офіційної статистики, польська влада розробляла проекти, які передбачали збереження поляками греко-католицького обряду, що давало їм право домагатися польської мови навчання релігії та богослужіння.

Наступним напрямом національної політики польської влади, яка включала релігійний складник, було сприяння місцевому регіоналізмові - гуцульському, лемківському. З цією метою в 1934 р. було організовано окрему Апостольську адміністрацію для Лемківщини, а її керівником призначено священика русофільської орієнтації. Надалі призначали пропольськи налаштованих діячів, які підкреслювали “русинство” лемків, підміняли назви й протидіяли поширенню українських національних впливів.

Під кінець 1930-х рр. полонізацію трьох галицьких воєводств планували здійснити шляхом ревіндикації (навернення в римо-католицизм) “польських душ”. Для цього передбачали провести контроль метрикальних книг від 1863 р., тобто від часу “Concordii”. Також передбачалося збільшити кількість парафій, добирати відповідних священиків і вчителів.

Новим аспектом у системі відносин влада - церква стала відверта критика польськими державними діячами й пресою діяльності ГКЦ та її керівництва. Відвертішим стало переслідування греко-католицького духівництва. Це виявлялося в збільшенні кількості судових процесів проти священиків і завершенні більшості з них покараннями.

У 1930-х рр. на національному ґрунті посилилися суперечності всередині СЦАГ, які були викликані бажанням віруючих цієї церкви польської національності отримати половину мандатів у церковному уряді, що підсилювалося втручанням польської влади. Українські протестанти відрізнялися не тільки відмінностями в питаннях віросповідання, але й своїм ставленням до німецьких євангелістів. Схильними до співпраці з німецьким СЦАГ були лютерани, тоді як кальвіністи прагнули відокремитись і утворити самостійну церковну структуру. Перешкодою для офіційного визнання українських кальвіністів був національний характер течії. Євангелісти активно працювали у сфері освіти, засновуючи школи й громади. Загалом ставлення офіційних органів влади та церкви до протестантських течій залежало від напряму протестантизму, його поширеності й рівня вираженості національного характеру.

У другому підрозділі “Міжнаціональні та міжрелігійні суперечності в економічній галузі” висвітлено основні аспекти соціально-економічних суперечностей у міжнаціональних і міжконфесійних стосунках. Точками зіткнення стали питання земельної власності, міст і торговельної діяльності. У 1932 р. польський сейм прийняв законопроект, що передбачав загальну військову колонізацію східних воєводств. Зважаючи на аграрне перенаселення краю, це спричинило ескалацію польсько-українського конфлікту. Парцеляція землі стала підставою для розгортання душохватства, яке здійснювалося за тісної співпраці польських громадських чинників і римо-католицького духівництва.

У другій половині 1930-х рр. розпочалася нова фаза протистояння, яка проявлялася у формі боротьби за “здобуття міст” і розвиток міщанського стану. Українці намагалися заповнити міста кадрами робітництва й домашньої прислуги, тобто опанувати торгівлю, промисловість і ремесло. У цьому напрямі активно діяли Союз українських купців і промисловців і Греко-католицька церква.

Польська сторона намагалась обмежити наплив української сільської молоді в міста, сприяла переселенню сюди польських купців і промисловців. Для останніх створювали курси, виділяли кошти на будівництво торговельних приміщень. До підтримки польських купців і ремісників закликало римо-католицьке духівництво.

Проявом суперечностей в економічній сфері став бойкот українським населенням польських та єврейських товарів. Українські періодичні видання пропагували ідею взаємопідтримки членів групи, закликали оминати заклади “чужих”, керуючись принципом “свій до свого”. У процес боротьби та підтримки українських господарських установ включилося духівництво. Піклуючись про духовний і матеріальний добробут парафіян, греко-католицькі священики виступали проти відвідування населенням корчем. Греко-католицьке духівництво брало активну участь у діяльності кооперативів, закликало населення до їх підтримки, застосовуючи санкції проти тих, хто цього не робив.

У третьому підрозділі “Національно-релігійні перетворення в галицькому суспільстві” відзначено, що етноконфесійні процеси в Галичині в 1930-х рр. характеризувалися включенням у них суб'єктів етнополітики - політичних партій і громадських організацій. Не зважаючи на суперечності в релігійних і національних питаннях, жодна з політичних сил Галичини не виявляла негативізму стосовно релігії як такої, виступаючи радше проти її представників - духівництва. Співвідношення національ ного й релігійного в програмах і діяльності різних організацій залежало від розуміння цих понять конкретною політичною силою. Важливу роль у суспільному житті регіону відігравали культурно-освітні організації, які стали осередками згуртування національно свідомих українців. Їх діяльність тісно перепліталася з релігійним життям краю.

Напередодні Другої світової війни серед німців поширились ідеї гітлеризму, що позначилося на етнополітичній мобілізації групи в Галичині. Члени Союзу німецьких католиків піднімали питання забезпечення німецького католицького населення священиками німецької національності, що мало протидіяти асиміляційним заходам польської влади стосовно католиків непольської національності. Суперінтендант німецьких євангелістів Галичини Т. Цеклер розглядав націонал-соціалізм як загрозу для діаспорних німців. Його послідовники зайняли нейтральну позицію стосовно Молодонімецької партії - не підтримуючи її, вони водночас не перешкоджали її діяльності. В українському євангелістському русі в 1930-х рр. діяло три течії. Дві з них співпрацювали з німецькими протестантами. Спроби поєднати різні гілки українського протестантизму в міжвоєнне двадцятиріччя зазнали невдачі.

Осередком міжконфесійних суперечностей у 1930-х рр. залишалася Лемківщина. Православне духівництво, яке дотримувалося проросійської орієнтації, вживало в богослужіннях російську мову, організовувало читальні ім. Качковського, чим вступало в конфлікт із національно налаштованим греко-католицьким духівництвом. Пропольська політика апостольського адміністратора Лемківщини В. Масцюха зумовлювала перехід лемків із греко-католицизму в православ'я. Водночас лемки, навіть не зважаючи на православне віросповідання, чимраз більше маніфестували свою національну належність, головним чином шляхом розбудови українських організацій.

Порівняно з довоєнним періодом, відбувається зміна змісту національної ідентифікації. Незважаючи на певне переплетення релігійної й національної ідентифікації, наприкінці міжвоєнного періоду українська суспільність зміцнює все ж другу. Показовим став перепис 1931 р.

Національна ідентичність передбачає втягненість у соціальне життя і культурну практику етнічної групи. Відзначення окремих національних і релігійних свят українцями Галичини стало звичаєм, який виконував важливе завдання - консолідував людей певних віросповідання і національності. Релігійні свята продовжували бути часом збору коштів на культурно-освітні потреби. При цьому українське населення бойкотувало польські святкування, що стало ознакою зростання національної свідомості й націоналістичних тенденцій.

У міжконфесійних стосунках зберігала актуальність проблема “крадіжки душ”. Це особливо проявлялося стосовно дітей шкільного віку, коли кожна зі сторін намагалася залучити дітей до вивчення основ релігії. У боротьбу за віруючих включилися і протестанти, які проводили антикатолицьку агітацію. Водночас у 1930-х рр. спостерігалося значно чіткіше дотримання обрядів власного віросповідання, прагнення охрестити дитину у своєму обряді.

Віросповідання також залишалося важливим елементом самоідентифікації вірмен (цьому сприяли використання окремої літургійної мови й діяльність духівництва).

У висновках викладено результати дослідження й обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист:

1. Домінуючими конфесійними групами Галичини були римо-католики та греко-католики, репрезентовані в етнічному відношенні представниками польської, української та німецької національностей. Демографічні показники й характер розселення зумовили найбільшу частоту контактів між цими етноконфесійними утвореннями. Етноконфесійну мапу Галичини міжвоєнного періоду доповнювали протестантські віросповідання. Окрему частину галицького соціуму становили перехідні групи - римо-католики-українці та греко-католики-поляки. Територіальне розміщення етноконфесійних груп було пов'язане з їх соціальною і професійною структурами.

2. Відмінності в національному та конфесійному складі галицьких сіл і міст зумовили особливості протікання в них етнічних процесів. У місті вони були значно динамічніші й сприяли полонізації та латинізації місцевого населення. Сільське середовище характеризувалося більшою консервативністю і стабільністю, сприяло посиленню українського елемента, що зумовлювалось етнічним, віросповідним і соціальним складом галицьких сіл.