Размещено на http://allbest.ru

38

Зміст

Вступ

1. Особливості українського менталітету. Основні риси

2. Менталітет українців та основні детермінанти його становлення. Архетипи

3. Український менталітет. Основні риси у порівнянні з іншими народами

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сьогоднішні дні - час спалаху національної самосвідомості, суспільного інтересу до своєї історії, духовного життя, час, коли народ прагне осмислити минуле, розібратись в теперішньому і знайти орієнтири на майбутнє. Ці процеси цілком закономірні, бо українці довго жили за умов несвободи, неусвідомлення свого місця в світовій цивілізації, тривалий час перебували під тиском офіційної доктрини про те, що вони не самостійний народ, а частина великого народу, яка не має свого місця на політичній і культурній аренах світу.

Саме тому назріла потреба зосередити увагу на аналізі явищ, дослідження яких протягом попередньої історії були епізодичними, уривчастими, підлаштованими під ідеологію тоталітарної системи, явищ, які відтворюють спектр відносин, пов'язаних з буттям української спільноти і потребують цілісного знання духовного набутку людей. Це дасть можливість глибше і детальніше з'ясувати національну своєрідність, самоідентифікуватиукраїнську націю, виокремити українську культуру, її духовність в європейській і світовій культурі, утримати народ від самознищення і дати підгрунтя для його подальшого розвитку.

Однією з категорій, які допоможуть вирішити загострені сьогоденням проблеми, є категорія ментальності. Знання про неї необхідні для того, щоб будувати державу відповідно до вдачі народу, бо тільки в такій державі він зможе реалізувати свої потенції. Важливо наголосити на тому, що, вивчаючи українську ментальність, не досить обмежитися визначенням тих національних рис, які роблять честь українцеві, та пошуком зовнішнього ворога, який понівечив, пригнобив свідомість.

Необхідно пам'ятати, що маємо дати відповідь на питання “Хто ми?”, а не “Чим ми гірші за інших?”, тому ворога треба шукати не лише ззовні, а й зсередини. Для цього ми викладемо історію виникнення і розвитку науки про національну психологію, з'ясуємо зміст поняття “ментальність”, визначимо чинники формування українського характеру, його основні риси, а потім звернемо увагу на тему волі.

Проблема ця виникає на перехресті багатьох наук (соціології, філософії, історії, культурології, психології, етнології) . На сьогоднішній день існує кілька напрямків таких досліджень. Один із них - так звана історія ментальностей. Роботи цього напрямку цікавляться суб'єктивною стороною історії, ставляться до об'єктів дослідження як до співавторів історії, вивчають основні пункти розвитку історії ментальностей - економічний, географічний, повсякденний, розглядають ментальність як своєрідну мову культури.

В наше завдання входить докладний аналіз цієї складної соціологічної, філософської та історичної категорії. Буде слушним зазначити, що соціальний менталітет несе в собі відбиток логічно неосмислених історичних традицій, успадкованих від попередніх поколінь стилів та типів поведінки, особливостей мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо. Тут мається на увазі комплекс всіх елементів душі народу, як психічної подібності людей, що породжує об'єктивний „автоматизм” інтелектуального та духовного життя.

1. Особливості українського менталітету. Основні риси

Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик привертає до себе особливу увагу і потребує детального дослідження на даному етапі розвитку незалежної України. В першу чергу, це пов'язано з тим, що, звільнившись від залежності, Україна та її нація опинилися перед вибором власної стратегії поступу, який вже здійснили багато країн Західної Європи. Відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами, криється, можливо, у відмінності менталітетів їх народів. Крім історичної детермінанти та геополітичних чинників, менталітет нації тієї чи іншої держави виступає чинником, який визначає подальший її розвиток і місце серед цивілізованих країн світу.

Але ці традиційні риси менталітету українців протягом десяти років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими, як “очищення” нашого менталітету від рудиментів тоталітаризму, комуністичної та посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, комплексу “гомо совєтікус”, малоросійства та інших. В роботі досліджується проблема визначення специфіки українського менталітету. Розглядаються різні підходи до цієї проблеми в історії української філософії.

Простіше кажучи, менталітет (людини, суспільства, народу) - це душа, специфічне інформаційно-енергетичне поле, що охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності розгорнутої соціальної системи. Природне і культурне, раціональне (інтелектуальне) і підсвідоме (інтуїтивне), індивідуальне і суспільне - все це „перетинається” та постійно взаємодіє на рівні менталітету і здобуває кінцеву змістовну складову на вищих - духовному, моральному та релігійному рівнях.

Характерно, що менталітет - це не пасивний об'єкт, своєрідний еквівалент сумарної дії всіх названих чинників. Він сам є трансформуючим фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, і в той же час малопомітним, оскільки імпульси, які їм транслюються етносу чи окремій людині йдуть з глибини історії і навіть майбутнього.

Отже, ми розумітимемо під поняттям «менталітет» сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, способи колективного і групового реагування в тих чи інших ситуаціях. Крім того, менталітет є певною абстракцією, вмістилищем ознак та характеристик, які для окремої людини чи соціальної групи формуються у відповідний тип, залежно від комбінацій складових елементів (рис), які наповнюють це поняття. У кожної нації певні ментальні ознаки є визначальними відносно інших і становлять неповторний склад душі народу.

Прийнято виділяти такі риси українського менталітету: індивідуалізм, емоційність, релігійність. Однак у цьому питанні існують розбіжності. Деякі дослідники до цієї групи додають ще прив'язаність до землі, ґрунту (І.Мірчук), схильність до ідеалізації, «пафос причетності до Бога» (М.Юрій), кордоцентричність (О.Киричук) та ін. Ми спробуємо проаналізувати кожну з цих рис, порівнюючи відмінні та спільні погляди різних мислителів, висвітлюючи й власну позицію.

Більшість дослідників сходяться на тому, що однією з домінуючих рис українського менталітету, як і західноєвропейського загалом, є індивідуалізм. Думку про індивідуалізм як одну з домінант характеру українця розвивали такі мислителі і діячі, як М.Грушевський («Хто такі українці і чого вони хочуть?»), В.Янів («Релігійність в житті українського народу»), М.Костомаров («Две русские народности»), І.Мірчук («Світогляд українського народу. Спроба характеристики») та ін. Крім вітчизняних авторів, на цю рису українського менталітету звертали увагу й зарубіжні автори. Зокрема, Г.Тільтман у праці «Хліборобська Європа» акцентує увагу на індивідуалізмі, який, на його думку, властивий українцям: «Кожна українська хата, хоч якою малою вона була б, огороджена парканом - символом того індивідуалізму та любові до домівки й землі, що складають саме коріння українського темпераменту» [4, 65].

Індивідуалізм властивий і західноєвропейцям. Проте, опираючись на дослідження І.Старовойта, який здійснив ґрунтовний порівняльний аналіз західноєвропейського та українського менталітетів, зазначимо, що український індивідуалізм відрізняється від західноєвропейського. Різниця полягає у виборі шляхів досягнення власного успіху.

Справа в тому, що індивідуалізм у свідомості західноєвропейця - це налаштованість на досягнення особистого успіху чи високого соціального становища чесними і легітимними способами за допомогою власних здібностей, наполегливої праці та цілеспрямованості. Лише за таких умов особа зможе досягнути суспільного визнання.

В українському варіанті шлях формування індивідуалістичного начала дещо відмінний від західноєвропейського. На думку І.Старовойта, прихильність українських князів до Візантії, після розколу між Римом та Константинополем, вплинула на успадкування такої риси візантійської культури, як підпорядкування індивіда колективу. Однак дослідник С.Кримський вважає, що в часи існування Київської Русі панування колективу над індивідом якраз і не було прийняте: «Засвоївши на початку своєї історії візантійську культуру, Київська Русь, проте, не прийняла основного принципу візантинізму: панування загального над індивідуальним» [5, 297]. А за часів українського козацтва існували вільні землевласники, і у свідомості українського господаря домінували риси приватника.

Прив'язаність до землі, ґрунту є важливою складовою менталітету українців. Як вважає І.Мірчук, психологічний стан українців слід розглядати, враховуючи їх спорідненість із землею. Цей чинник часто називають аграрним, або селянським. У науковому дискурсі сформувалося два табори. Перший зводить українську культурну традицію до сільської (П.Куліш і його «хуторянство»), а другий вважає її міською (Ю.Липа, О.Забужко та ін.).

Земля завжди мала сакральне значення для українського господаря, а органічна залежність від ґрунту простежується в пісенному фольклорі та народних звичаях. Шанобливе ставлення до природи було закладене ще язичництвом і вкорінилося у свідомості українців-землеробів. Поступово формувалися відносини власності, а добрий господар схвалювався селянською громадою, ставав у молоді зразком для наслідування. Проте згодом обставини змінилися, аграрно-общинна політика, яку проводила Російська імперія, негативно вплинула на формування українського індивідуалізму. Земля ставала власністю колективу, а не окремого індивіда, і, як наслідок, права особи таким ладом нівелювалися. Політика всенародної «зрівнялівки», ліквідації приватної власності й перетворення її у колективну була чужою для українців.

Наступною ознакою українського менталітету, яку виділяють дослідники, є емоційне, чуттєве, начало, яке превалює над раціональним. Емоційність українців спрямована на внутрішній світ. Неможливо говорити про емоційність і гіпертрофовану чуттєвість українців без згадки про так звану українську «філософію серця», представниками якої є Г.Сковорода та П.Юркевич. український менталітет національний свідомість

Емоційність часто співвідносять із кордоцентричністю, яку пов'язують із так званою «філософією серця», про яку йшлося вище. В одній із своїх статей І.Бичко зазначає, що в емоційному світі українців «панує не холодний раціональний розрахунок «голови», а жагучий поклик «серця», - в зв'язку з цим говорять про кордоцентризм (від лат. cordis - «серце») української ментальності» [1, 59].

- соціальні - індивідуалізм (любов до землі та приватної власності); здатність до мімікрії та клієнталізму; релігійність, або духовність;

- психологічні - емоційність (кордоцентризм та ідеалізм).

Такий поділ, звісно, є умовним і не претендує на всеохопність.

2. Менталітет українців та основні детермінанти його становлення. Архетипи

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходить їхнє життя, уважаються визначальними умовами формування своєрідного характеру українського народу та його менталітету.

Більшість філософів і культурологів визначають менталітет як доведений до підсвідомого автоматизму тип мислення, виявленням якого є система цінностей, що виступають фундаментом змісту буття спільноти та окремої людини. Менталітет є дуальним за своєю природою: це водночас психічне, безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації, окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Отже, менталітет актуалізується у змісті будь-якої діяльності етносу (а також його окремих представників), починаючи від спілкування і закінчуючи самопізнанням. Зміни в менталітеті, зумовлені природними і соціально-історичними чинниками, відбуваються дуже повільно, непомітно.

Фундаментом менталітету є архетипи - безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш вагамими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному, у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

-архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі - родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий чуттєвий анархізм українського народу);

- архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом "у кожного своя доля і свій шлях широкий". Він спричиняє неприйняття нав'язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у родинному житті;

- архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих результатів;

- архетип домінування минулого над майбутнім, який пов'язаний із міфологізацією та ідеалізацією минулого. З одного боку, це сприяє розвитку історичної пам'яті народу, а з другого стримує здатність до конструктивного мислення, впровадження актуальних змін у життя;

- архетип обрядовості, що пов'язаний з орієнтацією на традиційні дії, які забезпечують життєвий комфорт, не потребують творчої активності, налаштовують на збереження і відтворення звичного та сталого. Цей архетип водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює наявність бажання жити, як у казці;

- архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум. Цей архетип обумовлює панування ірраціонально-героїчних вчинків за екстремальних умов і пасивне життя за умов повсякденності, впевненість у тому, що у світі все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як подарунок.

Архетипи спричиняють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо. Вони, як стверджує відомий філософ К. Г. Юнг, так укорінені у безсвідомому, що раціонально не можуть бути витлумачені.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

- домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов, гніву - на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві, родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю, доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю того, що йому пропонується. Отже, український народ захоплюється міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко переходить віл одного міфу до іншого;

- індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю в малому гурті, у родині. Він пов'язаний з обмеженістю, замкненістю, локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність, самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність (квієтичність). Індивідуалізм українців зумовлює усунення людини від розв'язання проблем суспільства, обмеження її зв'язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди залишається з любов'ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному інфантилізмі;

- інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього світу. Інтровертність українців пов'язана з домінуванням минулого над майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку. Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю, бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди. Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У зв'язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;

- кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й органічно пов'язана з інтровертністю та індивідуалізмом. Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця, за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Це зумовлює втечу від реального життя в "життя душі", як стверджує культуролог М. Шлемкевич. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець, поглиблюють, зміцнюють родинні зв'язки, приятелювання, шлюб, дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком визначає всі сфери буття українського народу;

- екзекутивність. Пов'язана з домінуванням у психіці українців жіночого начала (хоча не є синонімом жіночості), орієнтує людину на репродуктивно-відтворювальну діяльність, уникнення наднормативності, нестандартності. Емоційно-етичні начала передбачають життя українця в умовах поміркованого традиціоналізму, консерватизму. Водночас екзекутивність виявляється в орієнтації переважно на виконавчу, обслуговуючу діяльність, у концентрації уваги на поточних проблемах. Вона сприяє сакралізації образу жінки, яка віддає перевагу покорі перед негараздами, відмовляється від опору злу. Слухняність, певне уникання ініціативи, романтичність, певна незахищеність, наївність, потреба в сильному захисникові - все це вияви екзекутивності;

- толерантність. Ця складова менталітету українців пов'язана з їхньою повагою до інших, бажанням порозумітися. Толерантність базується на архетип і рівності, притаманному українському народу. Українець "заплющує очі" на всі негаразди, тому його толерантність може переростати у всетерплячість, яка виступає своєрідним захистом своєї безпеки, у поступливість, коли людина не може нікому відмовити.

- антеїзм. Зумовлює формування відчуття спорідненості з рідною землею;

- селянськість. Забезпечує орієнтацію на селянські ідеали представників усіх верств населення, зумовлює їхній стиль життя. Поміркованість, традиційність, консерватизм, злиття з природою, а також працелюбність, завзятість, упертість породжені цією ментальною рисою. Зв'язок із землею, природою сприяє ліричному, сентиментальному ставленню української нації до світу, формує почуття власної гідності, впевненості у власні сили її представників;

- орієнтація на малий гурт. Пояснює прагнення українців творити Рай у власному Домі. Вони відчувають дискомфорт, коли опиняються без родинної допомоги, поза родинними зв'язками. У малому гурті завдяки взаємопорозумінню кожен може розкрити, реалізувати свої прагнення і бажання, йому пробачать недоліки, підтримають та заспокоюють. Тут цінується відповідальність за доручену справу, тут можна не соромитися власної недосконалості, а також почути схвалення за сумлінність і старанність.

Формування етносу та його світовідчуття значною мірою залежить від природно-географічного середовища. Лісостеп, степ та ліс, в умовах яких з давніх-давен жили предки українців, спричинили відповідний цьому середовищу спосіб життя, визначили характер життєдіяльності людей, особливості їх взаємовідносин, специфічні риси національного менталітету.

О. Нальчицький, один з дослідників українського менталітету, звертав увагу на те, що природа північних регіонів України сприяла формуванню у людей почуття обережності, підозри, терплячості та чекання, налаштовувала на боротьбу за життєвий простір та існування.

Лісостепова природна зона відіграла важливу роль у тому, що людей, які тут жили, вирізняють мрійливість, чуттєвість, пасивність, безтурботність та прагнення до волі та анархії. Степ налаштовував людей на рух у безмежність, рух у нікуди та водночас на відмову від руху взагалі.

Усе це разом викликає у людини почуття відчаю, розчарування, безнадійності. Зміна настроїв стала основою розвитку імпульсивності, непередбачуваності, запальності українців.

М'який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водяних і лісових ресурсів позбавляли людей, які жили на території України, агресивності, прагнення до захоплення інших земель, жорстокості, сприяли утвердженню толерантності стосовно сусідів, тих, хто не посягав на їхню територію. Життя в щедрих природних умовах робило людей врівноваженими, звільняло від необхідності побудови суспільства на принципах жорстокої нормативності, педантичності, виключало постійну запеклу боротьбу за розширення власного господарства, не налаштовувало на зовнішню активність, а навпаки, формувало мрійливо-споглядальне ставлення до світу. Водночас вельми сприятливі можливості досягнення високих результатів господарської діяльності викликали у населення ентузіастичне ставлення до розв'язання проблем, що поставали перед ним, породжували впевненість у тому, що всі питання будуть вирішені самі собою, без особливих зусиль.

Природне оточення українців, широчінь життєвого простору зумовили домінування в них горизонтального типу мислення. Його відрізняють необмеженість можливостей самовиявлення, самовдосконалення, визнання природного авторитету (розум, уміння, сила, характер), орієнтацію на рух до обріїв, у далечінь. Тому образ шляху став для українців одним з головних художніх образів, рух у далину - рухом до досконалого.

Сприятливі природно-географічні умови викликали в людей повагу до природи, довіру до неї, її шанування та визнання високої значущості як первісної доброти, що наповнює і людський світ. Життя поза природою, без дотримання її законів, у цілому без опори на неї не уявлялося можливим. Природний рай спонукав людину створювати рай навколо себе.

Родючий природний грунт не вимагав обов'язково саме колективних зусиль задля результативності господарської діяльності. Природа зробила українця непідготовленим до боротьби з довкіллям, соціальними негараздами. Українців характеризує недієвість, вони уникають відповідальності, сповідують пасивність, невтручання у розв'язання проблем зовнішнього порядку.

Водночас природа сприяла формуванню та затвердженню індивідуалізму українців, який спричиняє уникання дієвості, панування самозамкненості, ізольованість, інтровертність та відмову від будь-якої залежності. У зв'язку з цим соціальні проблеми, їх розв'язання ніколи не були пріоритетними для українця, зосередженого на власному домогосподарстві, на досягненні власної самодостатності.

Успішний розвиток господарства вимагав наявності міцної родини, яка завдяки працелюбності створювала продуманий, доглянутий, продуктивний життєвий простір. Терплячість, засвоєння традицій сільськогосподарської праці, орієнтація на сталі взаємини, повага до батьків були головними в родинних стосунках. Спокій та урівноваженість, працелюбність, взаємодопомога, доброзичливість характеризували родинну атмосферу.

Природа зумовила створення в українських землях "степового коридору", завдяки якому сюди приходили кочові народи, численні етнічні спільноти, що не могли не впливати на життя українського народу. Неабияка роль у цьому належала одній з найстаріших та наймогутніших річок - Дніпру. Дніпро - "шлях із варяг у греки", стрижень, що відігравав значну роль у процесі входження нашої культури в коло середземноморського типу культури. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- і лівобережну, що зумовило виникнення відмінностей як у системі господарювання, так і у політично-державних спрямуваннях, культурних пріоритетах тих, хто жив у цих регіонах.

Природно-географічні умови зумовили не тільки затвердження притаманного українцям способу життя, нерозривно пов'язаного з природою, а й своєрідність способів ведення господарства. В Україні звикли до постійної, розмірної, невиснажливої роботи, що дарує задоволення і від неї самої, і від її результатів. Сільськогосподарська діяльність вимагала не жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури, екстраординарних дій, різких соціальних змін і перетворень, а збереження традиційних основ життя, панування консервативності

Український народ асоціює землю з матір'ю. Над землею і під нею міститься те, звідки приходить життя, і те, куди йдуть люди після смерті, - небо і підземне царство. Селянські пріоритети затвердили антеїзм (визнання землі головною силою, що забезпечує життя, відчуття спорідненості з нею) однією з головних рис характеристики українців.

Особливості природи, м'якість клімату лісостепу, безкраїсть степу, заспокійливе шепотіння лісів, за свідченням мовознавців, виявилися у своєрідності української мови. Вона характеризується мірним, гармонійним чергуванням голосних і приголосних, мелодійністю, милозвучністю, що створює атмосферу неспішного, доброзичливого та спокійного спілкування.

Становлення та еволюцію національного менталітету зумовлює й соціально-історична детермінанта. Менталітет українців зазнавав впливів таких складових суспільного життя, як політика, релігія, мораль тощо, ритм буття, характер комунікацій, соціальні катаклізми, реформи та ін., що призводило до зміни традиційних основ життєдіяльності народу, спрямованості його орієнтирів.

Особливість історії України полягає в тому, що незалежне, самостійне її життя обмежувалося невеликими проміжками часу. Безперервні навали різних держав і народів спричиняли постійні втрати територій. Несталість, постійні загрози духовно-культурного придушення, знищення найсвідоміших, найактивніших представників українського народу, а також зради власного народу українською елітою, людьми, які виступали його керманичами, характеризують життя нації. Це спричинило прагнення українців до самозбереження, зневіру у владу тощо. Тому українців вирізняють замкненість на "малому гурті", у першу чергу на родині, внутрішнє неприйняття влади при зовнішньому підпорядкуванню їй, комплекс меншовартості, другорядності, зайвості. Так, життя у складі Російської імперії поступово сформувало "малоросійський синдром", комплекс "молодшого брата", провінційності тощо.

Соціальні умови значною мірою спричинили те, що українці є людьми інтровертними - вони занурюються в особисті проблеми, опікуються власними питаннями, характеризуються зовнішньою пасивністю, самозаглибленням. Водночас постійні навали, пригнічення, зневажання викликали у них бажання боротися з ворогами, перемагати, примушували бути активними, не забувати про честь і гідність, виявляти шляхетність - ті якості, які визначають авантюрно-ентузіастичну, екстравертну людину.

Соціальні умови викликали споконвічні антиномії між інтровертною і екстравертною людиною, що не могло не призвести до різновекторних суспільно-політичних і загалом духовних орієнтирів українців.

Через те що в Україні не існувало жорсткої соціальної диференціації, протягом тривалого часу залишалася перевага селянства над іншими верствами населення (навіть за умов підпорядкування народу іншим державам), зберігалися фундаментальні основи цілісності й однорідності (гомогенності) українського суспільства, цілісності національної культури. Цьому ж сприяла родина, в атмосфері якої формувалася національна самосвідомість молодого покоління, його вірність національним ідеалам. Родинними цінностями були доброта, лагідність, ніжність, щирість, м'якість, допомога ближньому - цінності, які визначили мораль нації.

Українська родина відрізнялася особливим статусом жінки. Вона була заповзятою, енергійною та більш вільною (порівняно зі ставленням до неї серед інших народів). Жінка забезпечує збереження родинних зв'язків, налаштовує на неагресивність, взаємопорозуміння, пріоритет родинних цінностей. Чоловік, батько в українській родині уособлював (хоча й обмежено) владу, грізну, караючу силу. Вагома роль жінки виявляється в пануванні принципу майнової рівності спадкоємців незалежно від статі та віку. Цей принцип рівності в розподілі майна переноситься українцями й на загальносоціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для них - це суспільство природної рівності всіх його представників. На ґрунті таких відносин сформувалося уявлення українців про ідеального керманича: керівника - колегіала, гетьмана, який виявляє схожу на материнську турботу про народ.

Тяжіння до демократичних, республіканських форм влади та водночас індивідуалізм (який може спричинити егоїзм, амбіційність) стають причиною конфліктів боротьби за владу, виявляються в неспроможності українців утворити міцну державу і забезпечити її незалежність та силу. Водночас прагнення жити в такій державі є для них споконвічним. Колись митрополит А. Шептицький говорив, що є в душі українця сильна воля мати власну державу, але ця держава повинна бути саме такою, якою ЇЇ хоче мати певна партія, група і навіть окрема людина. Тому кожна українська національна справа знищується фатальним розподілом, розбратом, чварами, браком злагоди.

Історія України свідчить про те, що вона, починаючи з часів Київської Русі, входила в євразійський духовний простір. Так, культурологи відзначають співзвучність європейської та української барокової свідомості, близькість європейського й українського індивідуалізму тощо. Зв'язок з євразійською культурою підтверджується тим, що в Україні ідеалізується та романтизується минуле, надається перевага почуттєвому над раціональним.

Життя українців на порубіжжі Сходу і Заходу, Європи й Азії, в умовах переселення на їхню територію безлічі інших етнічних спільнот зробило українця "людиною прикордоння", якій притаманне розмаїття етичних настанов, стереотипів, тяжіння до конформізму. Різновекторність релігійних, правових, політичних та інших спрямувань, а також традицій, звичаїв сприяли утвердженню неусталеності, маргінальності

Формування менталітету народу - процес складний і тривалий. Ще в культурі трипільців, слов'ян поступово формувалися ті основи, які згодом стали фундаментом українського менталітету та характеру. Постійна міграція численних народів зумовила поєднання толерантності з негативним ставленням однієї етнічної групи до іншої, зокрема недовіру, ворожість українців стосовно чужинців. Разом з тим міграційні процеси сприяли, з одного боку, формуванню в українців пасивного сприйняття цінностей інших народів, а з другого - використання цих цінностей задля збереження та вдосконалення власних здобутків. Безперервна агресія різних народів (татар, поляків, турків та ін.) зумовила неусталеність, нівелювання (розмивання) почуття власного самовираження як одну зі складових ознак українського менталітету. Генеза українського менталітету свідчить про його зв'язок з візантійськими архетипами і візантійським менталітетом.

3. Українська ментальність: основні риси у порівнянні з іншими народами

Аналіз сталих структур української ментальності до певної міри дозволяє виявити особливості історичної долі народу та перспективи його розвитку. В той же час динамізм обумовлює формування нових можливостей розвитку, обґрунтовуючи існування етно-національної спільноти як живого організму, що розвивається відповідно як до зовнішніх реалій існування, так і внутрішніх духовних чинників.

Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.

Проте виділення тих чи тих характеристик можна було б продовжити, в залежності від сфери буття українців, що її обирає автор для дослідження, звертаючись до переліку психічних характеристик.

Особливості психічного типу, національного характеру обумовлюють значною мірою специфіку світогляду українського народу. І. Нечуй-Левицький, досліджуючи світогляд українців, відзначав, що «кожний народ творить собі богів, по своєму образу і смаку, дає їм форми по своєму психічному «характеру».

Крім феноменологічного аналізу особливостей психічного типу українців, досить перспективним видається порівняльний аналіз. Зокрема, проведений через пошуки відмінностей та аналогій між характером росіян чи поляків, тобто етнічних спільнот, що відіграли в історії України вирішальну роль. Тут особливо слід відзначити роботи Н. Бердяева, де проводиться глибинний аналіз російської ментальності, та С Франка, який, наприклад, у роботі «Російський світогляд» аналізує глибинні, онтологічні основи специфіки російського світосприйняття.

Общинно-родова свідомість російського народу поєднується з анархо-волелюбними інтенціями. Таке поєднання породжує парадоксальне співіснування ідеалу свободи з общинним, колективним, хоровим началом, що розчиняє індивідуальну свободу особистості у пошуках Царства Божого для «миру» -- всіх і прагнення втілити його на землі будь-якими засобами, в тому числі й насильницькими.

Готовність підкорятися владі поєднується в російській душі з потягом до володарювання як засобу максимального втілення прагнення справедливого гармонійного майбутнього вже з сьогодні на завтра і, таким чином, подолання почуття трагічної дисгармонії буття, що притаманна російській душі.

Спроба «ощасливити» світ, привнести істину в життя закоршена в російській душі як потреба вселюдського «переобустройства», відмови від індивідуалізму заради планетного «всеединства». Вже Ф. М. Достоєвський писав, що Росія породила специфічний культурний тип людини -- «всемірного болєльшіка». Звідси розуміння патріотизму, розширеного до загальноєвропейських та всесвітніх масштабів. «Француз може служити не лише своїй Франції, але навіть і людству тільки з тією умовою, що залишиться найбільш французом; так само англієць і німець. Один лише росіянин, навіть у наш час, тобто набагато раніше, ніж буде підведено загальний підсумок, має вже здатність ставати найбільш росіянином саме тоді, коли він найбільш європеєць. Це і є найбільш істотна наша відмінність від усіх інших... Росія живе рішуче не для себе, а для однієї лише Європи».