Поховальна обрядовість українців Слобожанщини ХІХ–XXІ ст.

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Поховальна обрядовість українців Слобожанщини ХІХ-XXІ ст.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історіографія поховальний обрядовість слобожанщина

Актуальність теми. Характерні для початку ІІІ-го тисячоліття тенденції активізації глобалізаційних процесів, втілення міжконтинентальних стандартів розвитку та життєдіяльності суспільства загострюють питання збереження національної самобутності, підґрунтям якої є традиційна народна культура в усіх її регіональних варіантах.

Урахування регіональних особливостей є важливою передумовою подальшої консолідації української нації. Своєрідність історико-етнографічного регіону Слобожанщини зумовлюють: пізня остання колонізація краю; багатонаціональний склад населення зі збереженням у межах одного етносу локальних рис регіону походження; ранній та інтенсивний промисловий розвиток регіону; сучасна територіальна розірваність регіону між двома державами.

Нагальним науковим завданням є відновлення на належному рівні систематичних етнологічних досліджень Слобідської України, адже узагальнюючі праці з етнографії Слобідської України датуються 1918 р., і лише в останній чверті ХХ століття поновлено накопичення польового етнографічного матеріалу, але це - лише початок роботи над повномасштабним історико-етнографічним дослідженням краю.

Українці становлять не лише титульний, а й найчисельніший етнос регіону: за даними етнодемографії, українці становили від понад 90 % населення краю на поч. XVIII ст. до 80-50 % у ХХ ст. (Сумщина - понад 80 %, Харківщина - до 70 %, Донеччина та Луганщина - понад 50%, даних по північній частині регіону немає). У зв'язку із різночасовим переселенням до Слобідської України нащадки переселенців до поч. ХХ ст. зберігають особливості побутової культури, які дають змогу виділити у традиційній культурі Слобожанщини декілька локальних зон.

Особливе місце у вітчизняній етнології посідає регіональне дослідження обрядів родинного циклу, оскільки вони є ключовими у житті людини, найкраще збереглися з усього комплексу традиційної народної обрядовості й якнайяскравіше ілюструють специфіку історико-етнографічних регіонів.

У системі сімейних звичаїв та обрядів Слобожанщини найконсервативнішою та найсталішою є поховальна обрядовість, вивчення якої є надзвичайно актуальним ще й з огляду на слабку наукову розробку цієї тематики у вітчизняній етнології.

Особливості обрядової структури, атрибутики та світоглядних уявлень поховальної звичаєвості українців Слобожанщини дають змогу виокремити локальні групи українського населення краю - нащадків переселенців з різних регіонів України, проаналізувати динаміку

змін обрядовості і, порівнявши її зі змінами у регіонах походження, спрогнозувати загальнонаціональні тенденції.

Матеріал поховальної обрядовості Слобожанщини містить дані, що є важливими і для вивчення світоглядних уявлень українського народу, загальнослов'янських культурологічних та релігієзнавчих студій.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами Дослідження проведено в контексті проблематики наукових робіт Українського етнологічного центру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України за плановою темою “Історико-етнографічне вивчення культури та етнічної історії українського народу, етнічних меншин України в контексті сучасних культурних процесів” за напрямком “Українська етнокультура за умов трансформації суспільства”.

Метою роботи є комплексна наукова характеристика поховальної обрядовості північно-східної частини України - Слобожанщини та її зміни впродовж майже двох століть етнографічного вивчення регіону.

Завдання дисертації:

- розглянути внесок українських та зарубіжних вчених у вивчення даної теми;

- проаналізувати світоглядні уявлення обрядові реалії кін. ХІХ - поч. ХХ ст., а також динаміку історичного розвитку компонентів поховально-поминальної обрядовості;

- розкрити регіональну та локальну специфіку слобідсько-української похоронно-поминальної звичаєвості;

- дослідити сучасний стан побутування похоронно-поминальних традицій та обрядові новації українського населення Слобожанщини.

Об'єктом нашого дослідження є звичаєво-ритуальні реалії, пов'язані зі смертю, похороном і вшануванням пам'яті померлого.

Предмет дослідження становить структура, атрибутика, символіка, світоглядні особливості похоронно-поминальної обрядовості.

Дослідження здійснено із застосуванням таких методів:

польового спостереження та опитування - для розширення фактологічної бази, окреслення ареалу побутування окремих явищ, з'ясування сучасного стану обрядовості;

порівняльно-історичного - для виявлення причин, динаміки та особливостей змін обрядовості;

проблемно-хронологічного - для розкриття вивченості кожного з основних етапів та складових звичаєвості у різні періоди етнологічних досліджень;

картографічного - для окреслення локальних ареалів особливостей обрядової структури, атрибутики та світоглядних уявлень.

Територія дослідження повністю охоплює історико-етнографічний регіон Слобожанщини: Харківщину, південно-східні райони Сумщини, північні райони Донеччини та Луганщини (Україна), а також південь Курщини, Бєлгородщини та Воронежчини (Російська Федерація). Нами застосовуються дані, зібрані як безпосередньо на місцях побутування, так і від переселенців (у межах краю).

Хронологічні межі роботи: від появи перших описів похоронної обрядовості українців Слобожанщини до сучасного періоду її побутування, тобто від початку ХІХ до початку ХХІ ст.

Джерельною базою роботи є опубліковані етнографічні студії науковців та аматорів ХІХ - ХХ ст., які досліджували регіон Слобідської України та поховальну обрядовість краю; матеріали з Рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ, Державного архіву Харківської області та інших обласних адміністративних установ, результати власних польових обстежень, проведених впродовж 1989 - 1998 та 2001 - 2006 рр. у 99 населених пунктах України та Російської Федерації. У дисертації використано дані поховальної обрядовості інших регіонів України, народів світу, праці з фольклористики, культурології, ритуалістики, етнопсихології, етнолінгвістки, а також історії та спеціальних історичних дисциплін.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вона є першим спеціальним історико-етнографічним дослідженням поховальної обрядовості українців Слобожанщини. У дослідженні уточнено періодизацію історіографії питання, вперше за матеріалами поховальної звичаєвості визначено локальні групи населення та межі їхнього розселення у регіоні, вперше проведено дослідження різних видів атрибутики слобідсько-української поховальної обрядовості, виявлено та описано варіації обрядовості. У ході дослідження отримано та введено у науковий обіг велику кількість нових емпіричних даних.

Практичне значення отриманих результатів. Фактичний матеріал і теоретичні положення дисертації були використані для підготовки видання О.В. Астахова, Т.М. Крупа, В.А. Сушко. “Свята та побут Слобожанщини” (Харків, 2004); використовуються у професійній діяльності фірми ритуальних послуг “Заповіт” (м. Харків); мають увійти до монографії, присвяченої етнокультурі Слобідської України; можуть використовуватися при роботі над узагальнюючою працею про похоронну обрядовість українців та окремі її аспекти (напр., поминальні звичаї, атрибути, обрядову кухню тощо), для розробки окремих тем з української загальнонаціональної та регіональної етнографії, фольклористики, культурології, музеєзнавства, при розробці етнологічних, краєзнавчих та етнографічних курсів у дидактичній практиці вищої та спеціалізованої середньої школи, а також позашкільних навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданнях відділу етнології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Основні положення дисертації виголошено на шістнадцяти наукових міжнародних і всеукраїнських конференціях: “Всі ми діти твої, Україно!” (Київ, 2001); “Традиція і сучасне в українській культурі (до 125-річчя від дня народження Г.М. Хоткевича)” (Харків, 2002); “Мифология и религия в системе культуры этноса” (Санкт-Петербург, Російська Федерація, 2002); “Слобожанщина на межі культур” (до 75-річчя журналу “Краєзнавство”) (Харків, 2002); ХХІ краєзнавчій конференції молодих учених, присвяченій 150-річчю з дня народження академіка М.Ф. Сумцова (Харків, 2003); “Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (Київ, 2004); “Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта: стан і перспективи” (Харків, 2004); “На сторожі української народної культури”, присвячену 190-літтю від дня народження Т.Г. Шевченка, яка проводилася з нагоди 35-річчя Національного музею народної архітектури та побуту України (Київ, 2004); “Молода наука Харківщини - 2004”, присвячена 350-річчю заснування Харкова та 200-річчю з дня створення Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (Харків, 2004); науковій конференції “Музей і сучасність”, що проходила в рамках Дев'ятих Сумцовських читань до 150-річчя акад. М.Ф. Сумцова (Харків, 2004); Міжнародній науковій конференції “Традиція і культура” (Київ, 2005); Міжнародних читаннях “Олександр Потебня: сучасний погляд”, присвячених 170-річчю від дня народження фундатора Харківської філологічної школи (Харків, 2006); Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство і учитель - 2006”, яка проводилася Харківським національним педагогічним університетом ім. Г.С. Сковороди: (Харків, 2006); Міжнародній науковій конференції молодих учених “Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології”, яка проводилася Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка (Київ, 2006); Мiжнародній науковій конференції “III Оломоуцький симпозіум україністів “Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури”” (Оломоуць, Чехія, 2006); Міжнародній науковій конференції “Десяті Слобожанські читання” (Харків, 2006),- і викладені у 9 публікаціях.

2002 р. нами було розроблено запитальник для збирання етнографічних відомостей, який використовується у збирацькій роботі керівниками фольклорно-етнографічних гуртків і колективів шкільних та позашкільних закладів освіти та працівниками музеїв різного відомчого підпорядкування м. Харкова та області.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (528 позицій, з яких 53 - архівні джерела), реєстру обстежених населених пунктів, поданого у переліку умовних скорочень, додатків, що включають карту локальних зон Слобожанщини за даними поховальної обрядовості із позначенням обстежених населених пунктів; ілюстрацій, які репрезентують основні моменти обрядовості, репертуар “півчої” ХІХ - ХХІ ст. Повний обсяг дисертації 256 стор, із яких основного тексту - 183 стор.

2.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено його територіальні та хронологічні межі, джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення, а також представлено апробацію результатів.

Перший розділ “Поховальна обрядовість українців Слобожанщини: історіографія та методологія вивчення проблеми” складається з двох підрозділів: “Поховальна обрядовість і світоглядні уявлення українців: до історії етнологічного вивчення питання” та “Методологія дослідження поховальної обрядовості українців Слобожанщини”.

Питання поховально-поминальної звичаєвості стали об'єктом вивчення науковців з початку ХІХ ст. Перші описи слобідських похоронних і поминальних звичаїв та традицій подані у середині ХІХ ст. у художніх творах класика новітньої української літератури Г.Ф. Квітки-Основ'яненка та у збірці фольклорних та етнографічних матеріалів “Записки про Південну Русь” П.О. Куліша. У повісті Г.Ф. Квітки-Основ'яненка “Маруся” детально викладений опис поховальної обрядовості небіжчиці шлюбного віку з розкриттям як ритуальної структури, так і атрибутики кожної дії: звертається увага на інститут найманих плакальниць, що є нетиповим для слобідської обрядовості, на ритуальній одяг неодруженої небіжчиці та застосування у похороні елементів весільного дійства. П.О. Куліш описує похорон людини старшого віку, який можна визнати нормативним видом обрядовості; подані відомості щодо нормативного оповіщення про смерть у формі церковного подзвону, похоронного транспорту (сани з воловим запрягом навіть улітку), норм звичаєвого права стосовно майна та останньої волі небіжчика.

Дослідження поховальної обрядовості Слобідської України набули системності лише у другій половині ХІХ ст. - 1930-ті роки. Найвагомішим для нашої роботи є фактографічні матеріали, видані П.В. та В.В. Івановими; відомості, зібрані наприкінці ХІХ ст. - у 1910-ті рр. П.К. Тарасевським у північній Слобожанщині; матеріали з північно-західної частини Слобожанщини (Сумщина) А. Малинки; аналітичні розвідки К. Червяка (1920 - 1930-ті рр.). Останній чи не вперше в українській науці розглядав родильні, весільні та поховальні обряди як єдину систему, проводячи аналогії з іншим видом звичаєвості українців та простежуючи семантичні паралелі в європейській етнокультурі.

Майже у таких же часових межах відбувалося вивчення поховальної обрядовості українців (Д. Анучін, В. Білий, Д. Біляшівський, Хв. Вовк, В. Гнатюк, В. Данилов, О. Котляревський, З. Кузеля та ін.). Серед цих розвідок найвагоміше значення для нас мають узагальнюючі роботи В. Гнатюка та З. Кузелі. Роботи Анучіна, Біляшівського, частково Хв. Вовка, присвячені застосуванню санного повозу та воловій тязі; розгляд голосінь І. Свєнціцького, вивчення окремих видів та аспектів похорону В. Данилова розширюють фактологічну базу та подають інтерпретацію семантики знакових елементів поховальної та поминальної обрядовості.

У зазначений період дослідження суміжних тем велись і фольлористами. У широкому світовому контексті розглядав питання українських світоглядних уявлень засновник міфологічної школи вітчизняного мовознавства О.О. Потебня.

Але, як абсолютно слушно зазначав український етнолог кінця ХІХ - початку ХХ ст. д-р Зенон Кузеля, до середини ХІХ ст. "похоронні звичаї та обряди не звернули на себе відразу такої пильної уваги, як пісні, оповідання, весільні обряди і звичайні вірування". Вивчення поховальної обрядовості він розподіляв на 3 періоди: 1-й - від початку до середини ХІХ ст.; 2-й - до 1890-х рр.; 3-й - від 1890-х рр. до початку ХХ ст.

Погоджуючись із періодизацією проф. З. Кузелі, пропонуємо уточнити нижнє датування останнього з визначених ним періодів: 1890-ті - 1930-ті рр. Крім того, з метою продовження хронології, на нашу думку, доцільно додати ще 2 періоди: 4) 1930 - 1980-ті рр. (від згортання широких українознавчих студій до часу поновлення цілеспрямованих досліджень поховальної обрядовості українців); 5) 1980-ті рр. до теперішнього часу, тобто початку ХХІ ст. (від поновлення цієї роботи).

Присвятив окремий розділ викладу поховальної обрядовості східно-слов'янських народів Д.К. Зеленін у “Восточнославянской этнографии”. У монографії викладені основні етапи, атрибути, ритуальна структура поховальної обрядовості небіжчиків різного віку та стану, а також - різного соціального статусу та ваги у громаді. Автором залучений матеріал з російської, української та білоруської звичаєвості з наведенням аналогій і паралелей із культур народів світу.

Саме Д.К. Зеленін вперше звернув увагу наукової громадськості на особливості поховання осіб, що за життя вважалися наділеними надприродніми силами, та таких, чиї обставини смерті сприймалися членами традиційного суспільства загрозливими для нормального життя громади; на особливості побутування давніх звичаїв вшанування предків та деяких, до того незрозумілих та малодосліджених звичаях, як поводження зі старим взуттям, значення у переважно слов'янських культурах курки тощо. Особливістю наукової творчості вченого було постійне залучення широкого матеріалу різноетнічних культур, чи була то праця присвячена порівняльній характеристиці явищ життя різних народів, чи то це була розвідка однієї етнографічної групи певного народу.

У 1930 - 1990-ті рр. поховальна обрядовість східної України не стала об'єктом спеціального вивчення, в інших регіонах до неї зверталися лише під час комплексних досліджень певних історико-етнографічних регіонів: Поділля, Бойківщини, Гуцульщини. Наприкінці 1980-х - на початку 2000-х років до цієї теми звернулися дослідники Карпатського регіону (Р. Гузій, К. Кутельмах), Полісся (К. Кутельмах), Півдня (Г. Захарченко).

Із здобуттям Україною незалежності робота з вивчення етнографічних особливостей населення північно-східного регіону значною мірою пожвавилася. 1995 року проведено комплексну фольклорно-етнографічну експедицію “Муравським шляхом”, результати якої вийшли друком 1997 року, започаткувавши серію тематичних видань під тією ж назвою.

У другій половині ХХ ст. етнологічні студії вийшли на якісно новий рівень, поклавши початок новим напрямкам у межах етнологічної науки та спричинившись до появи нових галузей знань: ритуалістики, геортології, танатології та ін., до об'єкту вивчення яких входять структурні частини як світоглядні одиниці та інші аспекти поховальних звичаїв та обрядів.

Ключовим засадничим принципом нашого дослідження є залучення якомога ширшого кола різноманітних історичних джерел, їх критичний аналіз, систематизація та трактування з позицій історизму й наукової об'єктивності. Належне вивчення предмета нашого дослідження неможливе без чіткого оволодіння етнографічним фактажем у поєднанні з теоретичним доробком різних наукових дисциплін.

Принциповою засадою нашого дослідження є положення щодо автохтонності та етнокультурної єдності українців за локальної самобутності населення різних регіонів України. Українці є титульним етносом як країни, так і Слобожанщини.

Під час дослідження автором використовувалися поширені сьогодні загальнонаукові (історичний), порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний та картографічний, а також специфічно етнографічні (безпосереднє спостереження, опитування та інтерв'ювання шляхом проведення польових етнографічних досліджень кущовим та експедиційним способом) методи. Застосуваня цих методів дало змогу відтворити ввесь комплекс обрядодій і звичаєвості впродовж усього періоду етнографічних досліджень краю.

Другий розділ “Світоглядні аспекти української поховальної обрядовості на Слобідській Україні” складається з трьох підрозділів: “Феномен смерті в українському традиційному світогляді”, “Характер санкціонованих і несанкціонованих відносин з потойбіччям” та “Комплекс апотропейних заходів поховально-поминальної обрядовості”.

На межі ХІХ - ХХ ст. існувала чітко розроблена система уявлень про градовану послідовність трансформацій-переходів людини від єдності “душа - тіло” до правильного існування в ірії, на “тому світі”, “у дідів”. “Правильні” метаморфози включали такі градації: 1) Душа + тіло, з перебуванням душі у ямці під горлом; 2) вихід душі з тіла у вигляді пари (дихання) (у супроводі віщуна, що приходив по вмираючого); 3) перехід душі в меншовартісні (нелюдські) тіла (метелик, муха, хрущ тощо) як поступове відокремлення від цього світу; 4) остаточне залишення тіла та цього світу; 5) повернення до світу живих у вигляді немовляти у своїй родині.

З початку етнографічного вивчення Слобожанщини прикмети, що віщують смерть, залишилися незмінними, семантичний код здебільшого продовжує бути ясним для нашого сучасника.

В усіх діях, які передують акту смерті (провіщування, прощання з тими, хто лишається), помираючий є суб'єктом, розпорядником ритуалу, але по скону стає його об'єктом. Ця притаманна ритуалу зміна суб'єктно-об'єктних відносин, коли офірувач та офіра міняються місцями, у поховальному обряді розповсюджується і на уявлення про смерть. Від моменту скону смерть і мрець створюють єдиний, головний об'єкт ритуалу.

У системі українського традиційного народного світогляду існував антропоморфізований образ Смерті як негативної частини бінарної опозиції “Життя -Смерть”. Смерть як демонологічний персонаж уособлюється як особа жіночої статі старшого віку, наділяється відповідними атрибутами (коса, лопата, труна тощо). Характерною особливістю Смерті є можливість часткової тілесної трансформації. Опис похорону з с. Шебекиного Бєлгородського повіту Курської губернії не лише подає антропоморфний образ смерті, а й пояснює причину зображення її з косою: саме нею смерть відтинає призначеному для відходу з цього світу голову.

Смерть в українській традиційній культурі виступає і як природний процес, який чекає на все живе. Cмерть як процес є остаточною межею між світом живих і мертвих. Смерть як процес не персоніфікована і така, що не називається. Загальною характеристокою і смерті-процесу, і смерті-персонажу в українському традиційному світогляді є неупередженість: до певної міри саме смерть є чинником світової справедливості.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. носій українського традиційного світогляду уявляв світ двоподільним, з видимим світом живих та невидимим світом мертвих, між якими існував не лише тісний зв'язок, а вони ніби накладалися один на одного і за певних обставин був можливий перехід від одного світу до іншого. “Той” світ був паралельним до “цього”, він слугував ніби Задзеркаллям світу живих. Відносини між світами часом бували не тільки можливими, а й бажаними. Людина приходила зі світу мертвих, жила у цьому світі та йшла на той світ. Минуле і майбутнє таким чином з'єднувалися між собою. Для носія традиційної культури загрозливими були не взагалі контакти світів, а контакти “несанкціоновані”, а також розбалансування вже налагоджених зв'язків. До цього могли спричинитися неправильні дії щодо чистих покійників (як невиконання всіх необхідних дій, так і надмірні дії), шкідницькі дії нечистих покійників, а також дії нечистих сил.

За православними віруваннями світовий життєвий рух розглядався як одноразовий, неповторюваний, лінеарний. Душа людини весь час переходила від одного світу до іншого, набуваючи та втрачаючи певні риси. Розгалужені на початку ХХ ст. уявлення про покійників, що повертаються до родини, зазнали у ХХ ст., з одного боку, спрощення, з іншого - часткового піднесення одразу по ІІ Світовій війні. Паралельно існували й неменш розроблені перекази щодо боротьби з такими покійниками.

Потойбіччя уявлялося як таке, що розташоване на небесах, складається з раю та пекла, між якими неможливе спілкування. Атрибути, використовувані на похороні щодо тіла, мусили знадобитися душі під час митарств.

Основним завданням поминальних дій було забезпечення добробуту живим, а також знаменування закріплення мерця на тому світі, поліпшення там його становища. Дії, що покращували становище мерця на тому світі, починалися від моменту похорону і закінчувались у роковини. Однак і поминання календарного циклу були значущими, і в разі недотримання їх мрець міг “нагадати про себе” рідні.

У народних уявленнях поєднується віра у цілковиту втрату зв'язку тіла мерця з душею із віруванням у перебування душі якщо не в самому тілі, то десь у труні та могилі.

Дні похорону та поминань пояснюються метаморфозами, що їх переживає душа: на третій день вона остаточно покидає тіло та прощається з рідною домівкою, тому ховати слід саме у цей день; у 9-й день душа прощається з селом та рідними місцями; на сороковий день вона вже остаточно відходить від земного буття, а до того ще може приходити додому. Тож основними моментами поминання є третини (другий день по похороні), дев'ятини, сороковини та річниця. Ступені відходу від земного життя підкреслюються видами поминань: 1. Третини - снідання у колі друзів та ближчих знайомих; 2. Дев'ятини - обід для рідні або роздача поминання сусідам; 3. Сороковини - обід для всіх учасників обряду переходу - похорону (прощання з громадою); 4. Повторення такої дії у річницю смерті.

Додатковим шляхом спілкування з мертвими є будь-який вид поминань (річний, календарний, принагідний), виконуваний на кладовищі або вдома шляхом обідів, адресної або анонімної роздачі поминання, що здійснюється залишенням на могилі їжі або поминальних речей (напр., хустка, рушник). Добрим знаком для родини є швидке забирання з могили поминальних речей та їжі. Такий спосіб поминання є характерною ознакою слобідської звичаєвості.

Протягом усіх перед-, власне- та післяпоховальних акцій послідовно або водночас чужими та ріднею виконуються дії, покликані забезпечити плодючість землі та людей, убезпечити від занечищення воду, а нечисту (мертву) локалізувати у придатних місцях, захистити себе від передчасної смерті, а мерця - від “зависання” між світами. Апотропейні дії українців-слобожан поєднують релікти культів заліза, води та вогню, землі та родючості, ідею занечищення, яка долається “виворітними діями”, що підкреслюють перехід в інший, протилежний світ (своєрідне задзеркалля, де ліве стає правим, верхнє - нижнім, і т. д.), а також ідею межовості, переходовості, яку підкреслюють дії з виокремлення самої “перехідної” особи і затримання тих осіб, які є вразливими щодо неї. Головним призначенням усієї обрядовості було впорядкувати розбалансований смертю світ, вивести його з хаосу.

Дії локалізуються у помешканні, занечищеному смертю, та на кладовищі як місці, наближеному до потойбіччя. Просторова організація кладовища, регламентація його відвідин слугує для впорядкування контактів із потойбічним світом.

У третьому розділі “Регіональна специфіка та локальні особливості української поховальної обрядовості на Слобожанщині у ХІХ - на поч. ХХІ ст.” розглядаються питання традиційної обрядової структури, соціовікової стратифікації та атрибутики поховально-поминальної обрядовості, а також її еволюція впродовж ХХ ст.

Інваріантом слобідсько-української поховально-поминальної обрядовості є похорон поважних людей старшого віку - “хазяїнів”, який побутував наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Традиційна обрядова структура включає: 1) передпоховальні обряди, 2) похорон, 3) поминальну звичаєвість. Перебіг обрядових дій варіювався як соціально, так і за віковим принципом. Записи цього виду обрядовості свідчать, що вже у ХІХ ст. існували локальні ареальні варіації: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш та П. Тарасевський подають описи північно-центрального варіанта, матеріали з Куп'янщини та Старобільщини стосуються південного варіанта, на жаль, матеріал північно-західного варіанту поданий М. Сумцовим досить побіжно, а західна Слобожанщина взагалі залишилася не охоплена дослідженнями.

До передпоховальних обрядів відносяться обрядодії, що безпосередньо передують смерті людини, і дії над тілом до похорону. Комплекс віщувань смерті за весь досліджуваний період є майже ідентичним. У діях із помираючим та тілом, як і в інших складових обрядовості, у середині ХХ ст. опускалася православна компонента, яка донині остаточно ще не повернулася в обрядовість.

Оповіщенням про смерть до початку ХХ ст. слугували: церковний подзвін, усне повідомлення та обрядове хлібне печиво. Усі ці види у різній мірі побутують і нині.

Для виконання всіх основних робіт запрошувалися сусіди (обряджання тіла, приготування страв поминальних обідів, копання ями та виготовлення труни тощо) та члени громади, для яких це стало своєрідною спеціальністю: дяки; “читальники” (ХІХ ст., південь краю), “чернички” (ХІХ ст., південь краю) та “читалки” (ХХ ст., термін уживаніший на півночі краю) - люди, які вміють читати Псалтир та знають порядок поминальних служб; “пєвчі” - жінки, що співають народні поминальні піснеспіви - “псальми”.

Тіло небіжчика не можна було залишати на самоті: у домі покійного відбувалася “всьоношна”, “сиділи” жінки старшого віку. Такі ж зібрання відбувались і на другу ніч після похорону (ХІХ ст., північ краю), під сороковини (ХХ ст., південь Харківщини), вдень - у дні поминань річного циклу.

Під час передпоховального циклу готуються атрибути поховальної обрядовості: “смертна справа” (“вузлик”), куди входять одяг та взуття, рушники, хусточки, покрівці, - за життя покійного (у базовому варіанті обрядовості); домовина, хрест, могила - здебільшого після смерті. Порівнявши перелік предметів, які є атрибутами поховальної обрядовості за весь досліджуваний період, можна твердити про надзвичайну стабільність як переліку речей, використовуваних у цій якості, так і пояснень необхідності їх використання та застосування.. У разі заміни матеріалу виготовлення сакральної речі сучасним відповідником, на неї переноситься більш рання термінологія. На похороні осіб шлюбного віку до поховальної атрибутики включаються елементи чинної весільної обрядовості (вбрання, символи, обрядове печиво, участь весільних “чинів”).

Похоронні дії становлять кульмінацію досліджуваного нами виду обрядовості, саме вони остаточно знаменують перехід особи до інобуття і зміну у соціальному статусі родичів покійного, яка позначається вербальним кодом.

Обрядові похоронні дії включають у себе, крім афективних виявів горя ближчих родичів померлого, ритуалізовані апотропейні дії, християнські треби (у ХХ ст. - радянські ритуали), а також ситуативні вчинки, яким згодом може приписуватися спостерігачами шкідницьке - найчастіше - або оберегове значення. Усі ритуальні дії виконувалися зазвичай “чужими” людьми - неродичами близьких ступенів спорідненості.

У деяких районах Слобожанщини до кінця ХІХ ст. єдиним поховальним транспортом у будь-яку пору року слугували сани на воловій тязі. Суворо регламентованим був порядок та маршрут жалобної ходи.

Дії на кладовищі чітко та назавжди відділяють “усопшего” від “новопреставленого”, наступні дії є уже суто поминальними, що позначалося роздачею куті (“кануну”, “колива”) на кладовищі, яка до того не вживалася, та запрошенням на поминальний обід. Саме обрядова їжа (“канун”, “кутя”, “коливо”, а також - пироги, “орішки”, кисіль та деякі інші) слугують знаковими елементами всіх етапів поминальної обрядовості. До можливих інновацій у цій сфері відноситься обрядове хлібне печиво “драбинки”, які готують на сороковини.

Крім уже названих термінів поминань, у ХІХ ст. відзначалися “півсорочини” та “півроку”, головною дією під час яких був також поминальний обід.

У радянські часи робилися спроби розробки та впровадження у народну звичаєвість “радянських” обрядів життєвого циклу, і зокрема похорону, який би виконувався у спеціальних організаціях спеціальними розпорядниками (funeral director радянського штибу). Ця обрядовість виявилася надуманою і не прижилася навіть у практиці ритуальних контор, які нині звертаються до народних звичаїв. Однак деякі елементи атрибутики (напр., використання букетів і вінків живих та штучних квітів, траурна музика) застосовуються у народному ритуалі.

Окрему групу звичаєвості становлять дії з нечистими покійниками, яких у ХІХ ст. не ховали на загальному кладовищі, не поминали. До таких відносяться як незвичайні люди (нехрещені, іноземці та іновірці, люди з надприродними здібностями: відьми, упирі, яритники та інші, що “зналися з нечистою силою”), так і ті, чия смерть виходила за рамки “своєї”, “очікуваної”, “природної” (самогубці, потопельники та інші, загиблі внаслідок нещасного випадку). Ступінь неправедності особи та нечистоти її смерті визначала наявність та перелік елементів поховальної обрядовості, що застосовувались у кожному конкретному випадку.

ВИСНОВКИ

У дослідженні поховальної обрядовості українців можна виокремити 5 періодів: І - від початку до середини ХІХ ст.; ІІ - від середини ХІХ ст. до 1890-х рр.; ІІІ - від 1890-х до 1930-х рр.; IV - 1930-1980-ті рр.; V - 1980-ті рр. до початку ХХІ ст. Наукові студії з поховальної обрядовості українців Слобожанщини проводилися цілком у рамках визначених періодів і характеризувалися тими ж рисами, що й загальноукраїнські.

Аналіз даних середини ХІХ - початку ХХІ ст. свідчить про консервативність і тривалість збереження атрибутики, ритуалістики та символіки поховальної обрядовості українців Слобожанщини. За наявності регіонального інваріанта обрядовості з чіткою структурою, що загалом тяжіє до центрально-українського, накопичений масив відомостей дає змогу за ареалами побутування окремих видів атрибутики (зокрема, тканих виробів, ритуальних страв) виокремити серед українського населення краю 3 основні локальні групи.

Поховально-поминальна обрядовість українців входить до комплексу обрядів переходу як межовий цикл і складається з трьох етапів: передпоховальної обрядовості, похорону та поминальних дій. Передпоховальні дії можна поділити на підготовчі та виконувані за фактом смерті. Похорон є кульмінацією обрядовості і знаменує собою остаточний відхід померлого та зміни статусу небіжчика і його ближніх. Поминальні обрядодії, звичаї та традиції поділяються на поминання до року по смерті, принагідні та підпорядковані календарному циклу церковних поминань.

На межі ХІХ - ХХ ст. існувала чітко розроблена система уявлень про градовану послідовність трансформацій-переходів людини від єдності “душа - тіло” до правильного існування на “тому світі”. До цієї послідовності входили: 1) душа + тіло (з перебуванням душі у ямці під горлом); 2) вихід душі з тіла у вигляді пари (дихання); 3) перехід душі в зооморфні тіла; 4) повне залишення тіла та цього світі; 5) повернення до світу живих у вигляді немовляти у своїй родині.

У діях, що передують акту смерті, помираючий виступає у ролі суб'єкта ритуалу, але з настанням скону стає його об'єктом. До першої половини ХХ ст. фізичний акт смерті уявлявся розлученням душі з тілом завдяки діям ангола Смерті. Похорон є кульмінацією обрядовості, саме він стає маркером смерті особи для соціуму. Поховальні обрядодії розрізняються в залежності від особи померлого, його ролі та значення у громаді, а також особливостей самого акту смерті. Основним, базовим типом обрядовості є похорон “чистих” покійників” (поважних членів громади старшого віку) - “нормальний похорон”. Підваріантом такого “чистого похорону” є поховання хрещених дітей і неодруженої молоді, які виконуються із залученням спеціальної атрибутики та за дещо розширеним сценарієм. Поминання відбуваються за загальною схемою. Суттєво відрізняється похорон “нечистих” мерців (нехрещених дітей, самогубців та померлих “не своєю” смертю, людей із надприродними якостями) від передпоховальної стадії до дій на кладовищі (яких могло зовсім не бути, так само, як і поминань). У радянські часи було вироблено окремий сценарій похорону атеїстів.

Основними моментами поминання є третини (другий день по похороні), дев'ятини, сороковини та роковини, що знаменують щаблі переходу небіжчика і відходу від “цього” життя: 1. Третини - прощання з домівкою, отримання нової домівки - могили; 2. Дев'ятини - прощання з господою та родом; 3. Сороковини - прощання взагалі з земним життям; 4. Рік - доконаність переходу. Найважливішими з поминань є сороковини та роковини. Основною поминальною дією є споживання ритуальної їжі.

Основним завданням поминальних дій було забезпечення добробуту живим і поліпшення становища померлого на тому світі.

Світоглядні уявлення українців-слобожан стосовно потойбіччя за період етнографічних досліджень зазнали певного спрощення та збіднення: уособлення людської особи здебільшого втратили антропоморфні риси; досить розвинені уявлення кінця ХІХ - початку ХХ ст. про існування після смерті дещо звузилися та зблякли, хоча деякі з вірувань виявилися достатньо стійкими (віра у прихід смерті за людською душею, тлумачення похоронних атрибутів, віра у метаморфози душі та відкриття смертю каналу між світами, у який через неправильність дій можуть потрапити непідготовлені тощо).

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Сушко В.А. Взаємодія народних та догматично-православних вірувань (за матеріалами поховальної обрядовості українців Слобожанщини) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр “Фоліант”, 2005. - Т. VI. - С. 310 - 317.

Сушко В.А. Образ Смерті в українському традиційному світогляді // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. - Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2006. - Вип. 8. - С. 34 - 40.

Сушко В.А. Потойбічний світ в українських світоглядних уявленнях // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. - Харків, НМЦ “СД”, 2004. - Вип. 7. - С.58 - 65.

Сушко В.А. Поховальна обрядовість українців Слобожанщини кін. ХІХ - кін. ХХ ст. // Р.Ф. Кайндль. Вікно в європейську науку. Матеріали ІІ Міжнародного наукового семінару “Кайндлівські читання”, 28 - 29 травня 2005 р. - Чернівці: Прут, 2005. - С. 257 - 264.

Сушко В.А. Рушники у поховальній обрядовості українців Слобожанщини // Acta Universitatis Palackianae Olomucensis. Faculta Philosophica. Philologica 89-2006: Ucrainica II. Souиasnб Ukrajinistika: Problйmy jazyka, literatury a kultury. 2. ибst. - Olomouc: Univerzita Palackйho v Olomouci, 2006. - С. 533 - 536.

Сушко В.А. Світоглядні уявлення українців-слобожан поч. ХХІ ст. (за матеріалами польових досліджень Харківської області 2001 р.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. - Харків, НМЦ “СД”, 2003. - Вип. 6. - С. 54 - 59.

Сушко В.А. Семантичні аналогії понять “хата” та “домовина” (за матеріалами поховальної обрядовості Слобожанщини) // Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія” / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2006. - Вип. 21 -22. - С. 15 - 17.

Сушко В.А. Українські традиційні вірування про зв'язок між світом живих та мертвих (за матеріалами досліджень Слобожанщини кінця ХІХ - початку ХХ ст.) // Матеріали до української етнології / Збірник наукових праць. Вип. 4 (7). - К., 2004. - С. 144 - 149.

Сушко В.А. Характеристика трансформації українських народних вірувань к. ХІХ - поч. ХХ ст. // Вісник ХДАК: Збірник наукових праць. Вип. 4. / Харківська державна академія культури, Відп. ред.Н.М.Кушнаренко, проф., д-р пед. наук. - Х.: ХДАК, 2001. - С. 91 - 96.

Размещено на Allbest.ru