Українська демонологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний заклад "Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка"

РЕФЕРАТ

на тему: "Українська демонологія"

Виконала: студентка III курсу, гр. "3ТК-МС"

Ємельянова Олена Олександрівна

Перевірила: кандидат філологічних наук

доцент кафедри культурології, кіно- та телемистецтва

Царьова Ірина Валеріївна

Луганськ - 2014

Зміст

Вступ

1. Загальні відомості про демонологію

1.1 Демонологія та її специфіка

1.2 Особливості української демонології

2. Персонажі української демонології

2.1 Чорт

2.2 Відьма

2.3 Мавки

2.4 Русалки

Висновки

Література

Вступ

Демонологія - це сукупність міфічних народних уявлень і переконань, яка спирається на віру в існування злих духів (демонів). Демон (у грецькій міфології) - це узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи, рідше, добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії, чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі. У більш вузькому і точному значенні демони - злі духи.

Переважна частина образів української народної демонології має дохристиянське походження. Тобто у час прийняття християнства український народ мав розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту. Демонологічне уявлення пов'язувалися з явищами природи, господарсько-побутовим життям. Народна фантазія часто надавала демонічним істотам людську подобу, тобто наділяли їх антропоморфними рисами.

Вірування народу в злих духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики, упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т. д. Частина з них є генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно з народними віруваннями, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.

1. Загальні відомості про демонологію

1.1 Демонологія та її специфіка

Демонологія - це нижча міфологія, система міфологічних персонажів - демонів, духів, людей з демонічними властивостями. Народна демонологія торкається всіх сфер традиційної культури, вона може пояснювати майже всі події та явища впливом демонів: атмосферні та природні явища, посмертне існування людей на "тому світі", господарче та сімейне життя, долю людини, причини хвороб та смерті. Після прийняття християнства, коли язичницькі божества були проголошені демонами, народна демонологія поповнилась рядом персонажів вищої міфології, але перехід нижчих демонів в систему богів ніколи не був відмічений [8].

Основним елементом народної демонології є міфологічний персонаж, який розуміється як сукупність релевантних, стійко повторюваних в традиції ознак та функцій, скріплених іменем. Міфологічні персонажі мають різні ступені "міфологізації" - одні з них сприймаються виключно як демони, інші - як люди, наділені демонічними рисами. В розряд міфологічних персонажів включаються також персоніфікації станів людини і процесів, які з ним відбуваються, днів тижня та місяців тощо. Об'єктами демонології є також міфологічні локуси (наприклад, ірій), а також природні явища, що сприймаються як результат діяльності міфологічних персонажів (наприклад, вихор, град, дощ). Особливістю народної демонології є численність назв одного й того самого персонажу, що пов'язано зі страхом вимови імені демону, тому що вважається, що це одночасно є його викликанням. Цим обумовлено табуювання імені - заміна "справжнього" імені на "безпечні" імена. Табуйовані імена будуються або на перекрученні первинного фонетичного звучання слова, перестановці складів, або на називанні демонів "задобрюваними" іменами, власними іменами, а також на означеннях, що підкреслюють небезпечність демона та його приналежність до "іншого" світу, на лексемах, запозичених з інших мов. Наприклад, в українській демонології на позначення чорта використовують такі лексеми - дідько, він, той, осинавець, пек му, щезник, біс, диявол, люципер, сатана, сатанаiл, лихий, злий, нечистий, куций, рябий, лукавий, ірод, змій, дябел, чорний, проклятий, курний, той що за спиною [8].

В народній демонології існує комплекс характерних ознак, які маркують зовнішній вигляд та іпостась міфологічних персонажів. Для одних з них характерний антропоморфний вигляд, для інших - зооморфний, треті представляються невидимими або мають вигляд неясних атмосферних явищ. Деяким персонажам приписувався вигляд людини з зооморфними рисами - рогами, копитами, хвостом, крилами, курячими ногами тощо. Характерною рисою міфологічних персонажів також є здатність змінювати свій вигляд, обертатись твариною, людиною або предметом, тому більшість демонів має декілька личин, які змінюються в залежності від ситуації. Народна демонологія також приписує демонам статеві відмінності, вікові характеристики, національні та соціальні ознаки [8].

Демонологія виділяє ряд важливих особливостей у вигляді персонажу, які вказують на його приналежність до "іншого" світу: тілесні аномалії (кривизна, сліпота, кульгавість, горбатість, відсутність спинного хребта, два ряди зубів, волохатість, завеликий чи замалий зріст тощо), особливості одягу (його відсутність, вінок, покривало, брудний одяг тощо), кольорова характеристика (найбільш значущими кольорами є червоний, білий, чорний, рідше - зелений, синій та інші). Розпізнавальною ознакою приналежності персонажа до потойбічного світу також є строкатість одягу або шкіри (якщо це, наприклад, змія). Також образ демону часто доповнюється атрибутами, з якими він звичайно з'являється: коса, серп, батіг, веретено, гребінець, музичний інструмент і т.п. [8].

Також в демонології виділяється ряд локусів, які пов'язані з постійним або тимчасовим перебуванням міфологічних персонажів. Звичайно це місця, пограничні з іншим світом або ті, що осмислюються як потойбічні і пов'язані з перебуванням там душ померлих. В будинку такими локусами є поріг, піч, запічок, пічний димар, підпілля, горище, кутки. З господарчих споруд найбільш маркованими є хлів і лазня, а також периферійні місця садиби. Серед природного простору виділяють ліс та окремі дерева (криві, поодинокі, сухі), особливо дуб, вербу, калину, тополю, бузину тощо. Місцями перебування демонів вважаються також поле, водойми, гори, хмари, а також різноманітні види границь - межі, дороги, перехрестя, мости і т.п. Характерною також є сезонна зміна локусів, що пов'язано з уявленням про повернення на землю душ померлих в певний календарний період часу. Найбільш поширеними шляхами проникнення міфологічних істот з потойбічного світу на землю і назад є рослини, водяні простори, в тому числі і криниця, вир тощо, а в будинку - вікно, поріг, димар [8].

Найбільш важливим елементом міфологічного персонажу, що звичайно формує його образ, звичайно вважається ланка функцій та дій, які приписуються тому чи іншому персонажеві. Серед них виділяються дії, спрямовані на людину і його світ, як шкідливі так і патронажні, а також дії, які характеризують поведінку і звички самого персонажу. В списку дій, спрямованих на завдання шкоди людині найбільш розповсюдженими є: умертвіння людини, нанесення шкоди її здоров'ю - на це спрямована в більшості своїй діяльність демонів; завдання шкоди родинному життю і господарству, глум над людиною, негативний вплив на природу та стихії. До позитивних дій відносять такі: вплив на життя людини (забезпечення "правильного" укладу життя, наділення долею, здоров'ям, дітьми, пророкування майбутнього тощо), вплив на господарство, захист людини та її світу (від інших демонів, хвороб, звірів, природних явищ) [3].

1.2 Особливості української демонології

Українська демонологія як сукупність переказів про живу і неживу природу та людину розвивалась на базі давньої загальнослов'янської міфології і має з нею багато спільних рис. Але, не дивлячись на це, українська демонологія є своєрідним явищем, має низку специфічних персонажів, які не можуть бути зведені повністю до персонажів інших слов`янських демонологій. Етнографи вважають, що вірування народу в злих духів пов`язувались з їх уявленнями про навколишній світ, із необхідністю "обжити" навколишній простір, пояснити різноманітні явища, з якими повсякденно стикалась людина традиційного суспільства [7].

Система вірувань українців не є однорідною, а складається з цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження її в суперечливих умовах. З одного боку - тісні культурні взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками тощо), з іншого - боротьба з численними зазіхальниками на українські землі. Кожна з держав, котрі претендували на українські території, привносили свій культурний чи релігійний фон, що не могло не вплинути на загальний український світогляд в бік певної синкретизації. Отже, однією з особливостей української демонології є поєднання християнських релігійних уявлень (наприклад, наділення деяких християнських святих демонологічними рисами - св. Іллю, св. Миколая, св. Параскеву П'ятницю тощо) із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізму (одухотворені явища природи - грім, блискавка, злива, вихор; також наділення багатьох локусів та явищ людськими властивостями), фетишизму (створення амулетів, захисних талісманів та інших речовинних оберегів тощо) і тотемізму (елементи його залишились в українській обрядовості, наприклад, в обрядах водіння кози, куща, тополі тощо), а також деяка кількість іноетнічних запозичень [7].

Як вже було зазначено вище, основним елементом будь-якої демонології є демонологічний персонаж. Для української демонологічної традиції найбільш актуальними і основними є такі групи персонажів (класифікація подана за Л.Н. Виноградовою [2]):

1. Духи-господарі дому та дворових будівель (домовики, домова змія).

2. Духи-господарі природних локусів (лісовик, водяник, польовик тощо).

3. Духи хвороб, епідемій, смерті (лихоманка, чума, гикавка, смерть).

4. Духи-перевертні (вовкулаки).

5. Двоєдушники (упирі, відьми, відьмаки).

6. Духи, що персоніфікують біду, лиха (недоля, злидні, лихо).

7. Дух-збагачувач (персонаж, який служить "обізнаній" людині, збагачуючи його або допомагаючи в господарстві за умовами особливої домовленості).

8. Персонажі-пугала, якими люди лякають дітей (бабай, бука).

9. Персонажі-персоніфікації часу (нічниці, П`ятниця, святочні духи).

10. Дух-коханець, змій, що літає до жінок (перелесник).

11. Персонажі, які шкодять породіллям та новонародженим.

12. Духи-охранителі скарбів.

В українській демонології співвідношення між персонажами, а також їх ієрархія виражені досить слабо. Випадки, коли декілька персонажів пов'язані однією сюжетною лінією, є досить нечисленними. Частіше зустрічаються свідчення про родинні зв'язки персонажів, а також така характеристика як одиничність чи множинність появи персонажів (наприклад, карпатське повір'я про жіночих демонів вітряниць, які групами танцюють на полонинах) [7].

2. Персонажі української демонології

2.1 Чорт

Чорт (біс, люципер, диявол, дідько, сатана, ірод, юда, щезби, скаменюшник, осинавець, злий та ін.) - один з найпопулярніших демонічних персонажів, що уособлював зловорожу людині сутність [5].

Пізніший фольклорний образ чорта формувався на основі язичницьких уявлень та під впливом біблійно-містичного і середньовічно-фантастичного сатанизму і заступив, на думку дослідників, своїх погансько-язичницьких попередників (Чорнобога), що втілювали злу сутність.

За українськими апокрифічними легендами та оповідями, чорт бере участь у творенні світу і виступає антиподом Бога. В цих легендах виразно фіксується дуалістична ідея про спільну участь в акті творення матеріального світу добрих і злих сил [5]. українська демонологія вірування міфологічне

В українській фольклорній традиції домінуючим мотивом концепції чорта як узагальненого втілення зла є риси побутового характеру. Демонологічні оповіді українців водночас наділяють чорта зооморфними та антропоморфними ознаками. Змальовувався він як чорнявий чоловік (як "коминар"), з гачкуватим довгим носом та чорними очима. Одягнений як іноземець (коротка куртка чи фрак, капелюх, вузькі панталони). Проте, траплялось, мав і суто звірині прикмети - хвіст, козлячі роги, свиняче рило чи собачу морду, курячі чи козлячі лапи, лиличі крила тощо. Важлива його властивість - здатність прибирати найрізноманітнішого вигляду: людей, звірів, предметів. Найчастіше чорт перекидається у знайомого кума, вояка, вівцю, пса, кота, півня, ропуху, мишу. Живуть чорти, за народними повір'ями, у глибоких проваллях, млинах, бузині, порожніх будівлях, на перехресті доріг [5].

Зловорожі щодо людини функції чорта проявлялися по-різному. Він міг насилати хворобу, викрадати і зводити дівчат, підміняти нехрещених людських дітей на свої "відміни", спокушати людей і "купувати" людські душі тощо. Значного поширення набули повір'я про можливість придбати чи "вивести" собі чорта. Проте неодмінною умовою при цьому було укладення з нечистим угоди про закладання людської душі [7].

Зафіксована літературними джерелами чортівська ієрархія по суті втратила своє значення. Численні місцеві назви нечистої сили часто не фіксують різниці між поодинокими злими духами, а лише виступають своєрідними іменами-евфемізмами, що вживаються населенням, щоб уникнути слова чорт (через страх накликати біду на себе). Найдійовішим оберегом від чорта, за народними уявленнями, є хрест, молитва, "священні" речі, "магічне" коло. Понад усе чорт боїться громових стріл святого Іллі, який під час грози нібито вбиває ними нечистих. У контексті загальних уявлень про побутового чорта виступають і поширені трактування його взаємин з людиною, за якими чорт постає не в могутньо-трагічному образі люцифера чи Демона, а в комічному простакуватому вигляді [7].

2.2 Відьма

Відьма - жінка з надприродними силами. Етимологія слова Слово "відьма" має давньоруський корінь "в ? дъ", що пов'язаний із значеннями "відати", "знати", "провидіти". В санскриті "veda" означає "священне знання". Тобто можна припустити, що в давнину слово відьма не мало однозначно осудливого значення, та означало жінок що зберігали таємне, сакральне знання. На правобережній Україні археологи знайшли глиняні фігурки жінок-"чародійок", які викликають "небесну воду". Відьма - один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських. Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь - ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі [6].

Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І. Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід. У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій [6].

Поділяли відьом на дві категорії - "родимих " і "вчених". Природня, або "родима" відьма з'являється коли в кого народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж коли дитину в утробі матері прокляли "в таку хвилину" [6].

"Вчена" відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між "родимою" і "вченою" відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду, але вчена ніколи цього не зробить: "Гірша відьма вчена, як родима" [1].

Навчалася відьма в іншої відьми або навіть в самого чорта. Народні перекази пов'язують із процесом "ініціації" відьми моторошні ритуали, такі як, наприклад, потоптання ікони, прочитуванням молитви навпаки, перекиданням через ніж, вилізанням на придорожню фігуру догори ногами. Старша відьма також може вмивати свою ученицю чарівним наваром, після чого та вилітала в комин та поверталась вже відьмою. Але остаточно навчання закінчується в Києві на Лисій Горі [6].

Спеціальність українських відьом - відбирання молока від корів. Коров'яче молоко з росою - найулюбленіша страва відьом. Відьми люблять приймати в себе по святах всяку нечисту силу, але, щоб її почастувати, мусять перше дібратися до чужих корів і видоїти їх до крови. Родима відьма доїть корови, як і всяка інша жінка. Натомість вчена відьма, після першого видою, проробляє дірку в одному зі стовпів своєї хати, затикає її замовленим чопом, і потім молоко тече з тої - мов із крану. Згідно інших джерел, відьмі досить зібрати на межах або пасовиську фартухом чи сорочкою росу та витиснути: молоко тектиме без перестанку. Деколи відьма бігає доїти корів перекинувшись білою собакою. Якщо ж відьма не може красти молоко, то вона хоч нашкодить корові, в тої із вимені замість молока тектиме кров [1].

Нема царини в сільському житті до якої відьма не могла б утрутитися та наробити шкоди: вона може спровадити град та викликати різні хвороби, а навіть і смерть, завиваючи закрутки на ниві; скрадати зірки з неба та викликати за тьму сонця та місяця: якщо відьма передержить на мотовилі через великодні свята півміток, а в провідну неділю ввечері здійме та вийде з ним опівночі на подвір'я, та махне ним до зірки, та так її й здійме та й заховає до горщика [6].

Відьми часто літають. Користуються для того віником, чи помелом. Мастяться якоюсь рідиною і вилітають через комин. Мета їх польоту звичайно - Лиса Гора біля Києва, що відповідає Брокенові німецьких відьом і Беневентському дубові італійських. Тут вони відбувають свої шабаші, себто розгульні банкети, і складають відповідь перед вищою нечистою силою. Відбуваються ці шабаші звичайно першого тижня кожного нового місяця, або під свята, як Юра, тощо. Подекуди кажуть, що коли відьма вирушає на такий шабаш, то відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж перевернути відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе до нього увійти [6].

По смерті, відьми, як і упирі, можуть вставати з могили, особливо якщо зазнали за життя якоїсь кривди, за яку хочуть помститися. На такому віруванні побудовано прегарну повість М. Гоголя "Вій" [6].

Відьми ніби мають вплив на погоду, можуть затримувати дощ та насилати таким чином посуху. У зв'язку з цим забобонним віруванням стояв звичай іспиту відьом водою, що про нього згадує в своєму "Слові" з 1274 р. Серапіон, єпископ Володимирський, який перше був архімандритом Печерської Лаври і склав своє "Слово" проти самосудів над відьмами на підставі своїх спостережень за життям українського народу [9].

2.3 Мавки

Мавки - це душі померлих дітей, але на відміну від русалок, які живуть у воді, живуть на деревах у лісах, полях і в траві. Люблять жити і у гірських печерах. Там їхні світлиці вистелені та обвішані барвистими килимами. Навесні, як тільки починають розтавати сніги, мавки вечорами засаджують прогалини квітами, а коли все зазеленіє і розцвіте на довкіллі, бігають по травах, рвуть квіти, гойдаються на гілках дерев, мов у колисці, викачуються в житах, сплітають вінки і танцюють. Там, де вони танцюють, трава росте краще і густіше [9].

Мавки, як і русалки, знають про все на світі, а тому люди до них ставляться з пошаною, особливо на Зелені свята; приносять польовим русалкам жертовний хліб і кладуть на ниву, бо це вони, разом з іншими польовими духами сприяють родючості полів та відстрашають усе лихо [9].

Уночі, коли тільки з'явиться круглий отвір у небі та прийдуть і сядуть на його сходинках ангели із запаленими свічками, мавки вельми люблять веселитися в теплих, розігрітих ще вдень сонцем Дажбога водах рік та озер, хлюпаються в криницях, бо місяць і зірки для них - як для людей сонце в небі [9].

Мавки - то вродливі молоді дівчата, високого зросту, лице миловидне і кругле, а коси довгі, спускаються на плечі і завжди затикані квітами. Одяг тонкий та прозорий, спереду виглядають як дівчата, а насправді не має в них ні тіла, ні душі. Через те немає в них і тіні, а коли бігають по траві, то вона під їхніми ногами не хитається [9].

Мавку можна бачити. Вона і сама часом зачепить гарного парубка, почне жартувати з ним, а коли хто вподобає її - заманює до танцю і може залоскотати до смерті того, хто звабиться її красою [2].

Найчастіше несамовиті оргії-танці мавок-чарівниць можна бачити на ігрищах біля річок та озер на Зелені свята, особливо Купальської ночі. В Мавський Великдень русалки і мавки ходять полями, луками, лісами, оскільки їхні душі відпущені на волю і вони перетворюються у людей і споживають звичайну їжу. Люди остерігаються працювати в цей день, "щоб не розгнівати померлих душ" [2].

Веселощі мавок можна побачити ще крізь нетвердий сон, коли хто недалеко від них спав. Та не кожен може бачити польових красунь. Л місця ті недаремно звуться ігрищами, бо де мавки перетанцюють, трава вік не буде рости, бо там приграє їм до танцю чорт на дудці. Мавка любить загадувати загадки, коли на Зелені свята зустріне в лісі або на полі людину. Кажуть, що від мавок, які схильні робити чоловікові зло, можна вберегтися, скинувши з себе сорочку і, вивернувши її навиворіт, одягти знову. Це тоді, коли при собі немає часнику або цибулини. Оберегом від злої красуні може бути також полин чи любисток, як і від русалки, мавчиної подруги [2].

2.4 Русалки

Загальновідомо, що ця істота являє собою дівчину з риб'ячим хвостом, але це досить спрощена характеристика. В українській демонології це один із найколоритніших персонажів, уособлення небезпечної водяної стихії. Це молоді вродливі дівчата, котрі живуть на дні річок у чудових кришталевих палацах. Вони ходять голі, лише зрідка накидають на себе білу прозору накидку. Уночі, коли сходить місяць, русалки виходять на берег, чешуть своє довге зелене волосся й водять хороводи. Чудовим співом вони заманюють юнаків чи дівчат, затягують їх у воду чи жито та залоскочують [4].

За поширеними уявленнями, русалками стають молоді дівчата, котрі втопилися, або померлі до хрещення маленькі діти. Подекуди побутує думка, що русалками стають люди, які помирають на так званий Русалчин Великдень. Оберегом від них слугують хрест і полин [4].

Узагалі, за народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові та водяні. Отже, русалки можуть жити у воді, у полях і лісах, де полюбляють гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мають різні назви (нявки, лісні повітрулі тощо). Окрему "категорію" русалок складають мавки, про яких ітиметься нижче [9].

Зустріч з русалкою небезпечна завжди, але особливої активності вони набувають в так званий Русалчин Великдень, що припадає на Зелений четвер. Лише цього дня їх душі відпускають на волю й вони можуть набирати людської подоби та споживати людську їжу. Отож цього дня молоді треба сидіти вдома, не ходити житами й не купатися. Ці перестороги стосуються й дня Івана Купала [9].

Щоб уберегти себе від чарівного впливу русалок, треба на Зелені свята не працювати, необхідно також спекти хліб і поставити його на підвіконні, щоб русалки наситились, а зустрівши нечестивицю, треба перехреститись і силою молитви прогнати цю мару від своєї душі [9].

Кохання, романтика, синтез ліричних, романтичних і містичних почуттів - усе це переплітається в образі русалки. У народних розповідях, на основі яких створювали свої безсмертні твори Тарас Шевченко, Леся Українка й інші, русалки виступають як знедолені дівчата, яких лиха доля змусила попрощатися із життям, а потім їхня душа не знаходила спокою й на тому світі [9].

Висновки

Отож, демонологія на Україні має дохристиянське походження і в минулі роки відігравала важливу роль у житті українського населення. Люди врили у нечисть, люди боялися нечесті і одночасно поклонялись їй.

Створені українським народом демонічні образи яскраві, химерні, а втім реальні, так як може бути реальним живопис талановитого колориста, котрий відходить від суворості ліній та витриманості перспективи, натомість відтворює своїм пензлем імпресію образа у вишуканому поєднанні фарб, не могли не відбитися у народних казках та піснях, повсякденному спілкуванні, а також творах українських авторів як класичних, так і сучасних.

Література

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К., 1983. - 416 с.

2. Виноградова Л.Н. "Народна демонологія і міфоретуальна традиція слов'ян". - М., "Індрик". - 2000.

3. Етнографічний збірник НТШ. - Т.31-32. - Львів, 1912.

4. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1991.

5. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. - К., 1992.

6. Милорадович В.П. Українська відьма: Нариси з укр. демонології /Упоряд., пер., передм. О. Таланчук. - К.: Веселка, 1993.

7. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. - К., 1992.

8. Поріцька О. Українська народна демонологія у загальнослов'янському контексті (19 - поч. 20 ст.): автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / О.А. Поріцька. - К.: б. в., 1998.

9. Українці: народні вірування, повір'я, демонологія / За ред. П. Пономарьова. - К.: Либідь, 1992.

Размещено на Allbest.ru