Релігія давніх слов'ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Язичництво давніх слов'ян"

Вступ

Актуальність: хоча в ХХІ столітті язичництво і не таке розповсюджене, як, наприклад, у 1 тисячолітті до нашої ери, тема язичництва є досить актуальною, адже воно значною мірою вплинуло на формування нашої культури, історії, наших звичаїв і традицій. Так, ми навіть зараз святкуємо день Івана Купала, зберігаємо заячу лапку на щастя, не ходимо під сходами і робимо ще багато речей, які залишились у нас з часів язичництва. Це пов'язано з тим, що язичництво існувало в нашій культурі значно довше, ніж християнство. Також слід зазначити той факт, що християнство було насаджене силою, а язичництво було релігією, що виникла стихійно, воно було пов'язане з природою, показуючи тим самим поважне ставлення наших предків до неї. Це саме те, чого не вистачає нам в наш час, адже ми не ставимося зараз до природи з достатньою повагою. Наші предки розуміли те, що ми забули через надто швидкий прогрес і розвиток технологій: не людина править природою, а навпаки. Давні слов'яни, розуміючи це, ставилися до навколишнього світу з великою шаною, цю повагу ми можемо бачити, у тому, як вони вклонялись своїм богам. Таким чином язичництво для нас не порожнє слово, воно збереглося в наших звичаях і традиціях, воно вплинуло на формування нашої нації, адже язичництво знаходиться глибоко в корінні нашої культури.

Мета: визначити значення язичництва для давніх слов'ян, з'ясувати особливості слов'янського язичництва, відмінності ритуалів і пантеону богів, визначити вплив язичництва на формування української культури.

Об'єкт: Історія і культура давніх слов'ян.

Предмет: Релігія давніх слов'ян.

1.Визначення язичництва як релігії давніх слов'ян

релігійний міфологічний язичництво

Язичництво (від давньослов. слова "язики" -- народи) -- досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі -- своїми коренями воно сягає в кам'яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX -- початку XX ст.

Язичництво давніх слов'ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це -- слов'янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов'ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно і сформувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов'янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра -- Десна), що заселяло цю територію ще з кам'яного віку (з VI тисячоріччя до н.е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи (домовики, русалки, берегині тощо). Культ цих створінь, як і культ самої природи (культ води, культ лісів і окремих порід дерев), міцно тримався в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов'ян пов'язують із впливом трипільської культури кінця IV--III тисячоліть до н.е. у межиріччі Дніпра--Дністра, яку деякі дослідники вважають однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов'язані з раннім землеробським господарством. Складався він із шанування жіночого божества родючості й врожаю, богині Матері-Землі (пізнє ім'я -- Макош --Мокош), гіпотетично чоловічого божества-творця і володаря Всесвіту, обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання і збору врожаю та ін.).

Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н.е., прабатьківщиною яких були, нагадаємо, південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів--творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Таким чином, язичництво давніх слов'ян має тисячолітню історію, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін. Однак -- і в цьому полягає головна особливість еволюції слов'янського язичництва -- впродовж усього періоду існування язичництва різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємодоповнюючись, змішуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництві напередодні хрещення Русі в один той самий час існував пантеон богів на рівні розвинутого політеїзму при відсутності сталого культу вшанування головних божеств і окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном - не менш популярний і шанований пантеон нижчих духів на рівні первісного полідемонізму.

Більш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тільки втому вигляді, в якому воно існувало в східнослов'янських племен другої половини І тисячоліття н.е. під час виникнення в них власної державності.

2.Характеристика і особливості релігії давніх слов'ян

2.1 Пантеон давньослов'янських богів

У найзагальнішому вигляді еволюцію слов'янського пантеону дослідники уявляють так: спочатку у праслов'ян були поширені давні анімістичні культи, потім (у трипільський період) настала черга аграрних культів, пов'язаних з богинею Матір'ю-Землею; з II тисячоліття до н.е. почали формуватися культи чоловічих божеств, що уособлювали собою Всесвіт. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е. Він органічно увібрав у себе як поклоніння духам, яким знайшлося місце на його нижчих ступенях, так і поклоніння богині-землі, богам Всесвіту, що зайняли в ньому не досить високе, однак підлегле становище. Очолили цей пантеон боги, яким поклонялася князівсько-дружинна верхівка тодішнього давньослов'янського суспільства.

Про язичницький давньослов'янський пантеон, що за рівнем "зрілості" відповідав розвинутому політеїзму національно-державної стадії еволюції релігії, ми знаємо з датованого 980 роком повідомлення "Повісті минулих літ", пов'язаного з діяльністю князя Володимира І Святославича (980--1015):

"І став княжити Володимир у Києві один. І постави в він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, а голова його [була] срібна, а вус -- золотий, -- і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм люди (жертви), називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той".

Головний бог давньослов'янського пантеону Перун--подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб. Поклоніння Перуну (або божеству, яке виконувало в пантеоні подібні функції) сягає ще індоєвропейських часів. Ретельні лінгвістичні спостереження дають вагомі підстави вважати, що в індоєвропейських космогонічних міфах про утворення світу внаслідок запеклої боротьби бога-громовика зі змієм, який викрадав худобу, світло і воду, виконавцем головної ролі був прототип саме Перуна. Однак на чолі давньослов'янського пантеону він став не стільки через свою надзвичайну могутність, що переважала силу інших богів. Тут вирішальне значення мали, очевидно, суто політичні міркування. Авторитет Перуна, що зайняв перше місце в пантеоні язичницьких богів, служив ідеологічним обґрунтуванням військово-політичної влади князя і його військової дружини. Тому центрами культу Перуна були Київ, Новгород.

Стрибог, Дажбог і Хоре були дуже часто згадуваними небесними богами, відомими нашим предкам досить тривалий час--з передскіфського періоду (І тисячоліття до н. е). Вони виступали гарантами мирної хліборобської праці.

Стрибог (вірогідно, від давньослов'янського "стерти" -- поширювати) -- бог-отець, Бог -- творець Всесвіту, повелитель небесних стихій (недарма в "Слові о полку Ігоревім" вітри названі "стрибожими онуками"), батько Перуна. Аналог давньогрецького Урана.

Про поширення культу Стрибога красномовно свідчать географічні назви: ріка Стрибозька на Київщині, село Стрибож на Житомирщині. У той же час немає ніяких достовірних відомостей про те, що наприкінці X ст. у пантеоні князя Володимира Стрибог виконував які-небудь важливі функції, крім представницьких.

Можливе протиставлення Стрибога як бога темного і буремного неба і Сварога (санскр. сонце) як персоніфікації ясного, спокійного неба, батька Дажбога. Однак в останні століття слов'янського язичництва і період двовір'я, два світлих божества злилися для своїх шанувальників воєдино, хоча досить ймовірно, що свого часу і Сварог, і Дажбог були окремими божествами, уособленнями конкретних світлих сил природи.

Дажбог -- бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, які сонячне сяйво несе з собою людям. В одному з давньоруських літописів міститься розповідь про те, як за часів Сварога люди навчилися кувати зброю і оволоділи ковальським мистецтвом, а у "Слові о полку Ігоревім" русичі прямо названі "дажбожими онуками". В українських народних колядках Дажбог-Сварог виступає заступником весілля і шлюбу, особисто зустрічаючи князя-жениха на світанку під час сходу сонця. Зрозуміло, що на честь цього бога називали багато городищ, наприклад, сучасне селище Савара на р. Рось.

Хоре -- бог самого сонячного світила, котре щоденно виконує свій шлях на небосхилі на конях і лебедях, схожий за призначенням на грецького Геліоса. Очевидно також, що відбувалося зближення й об'єднання в очах віруючих язичників функцій Хорса і Дажбога, подібно до того, як у Єгипті були об'єднані Гор і Ра, в Греції -- Геліос і Аполлон.

Сімаргл, або Сімургл (Переплут) - божество іранського походження, бог насіння і посівів, адже саме Сімарглові зороастрійський Ахурамазда доручив охороняти небесне дерево з насінням всіх корисних рослин (у християнстві, очевидно, для ефективнішого виконання своїх охоронних функцій, він перетворився на диявольського змія). Виглядав Сімаргл як крилатий пес, таким його і зображували на стінах Борисоглібського собору у Чернігові і різноманітних предметах домашнього ужитку та ювелірних прикрасах. Сімаргл через своє "іноземне" походження досить швидко (у XII--ХІІІ ст.) зник не тільки з пантеону, а й з народної свідомості.

Ім'я єдиного жіночого божества в язичницькому пантеоні давніх слов'ян Макош-Мокош походило від слова "кіш" або "киш", яким називався плетений кошик для зерна. Мокош відома як головне божество трипільців як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю. Провідне значення землеробства в господарстві давніх слов'ян пояснює, чому протягом кількох тисячоліть Мокош зберігала почесне місце в пантеоні давньослов'янських богів. Супутницями і помічницями Мокоші були Лада і Леля.

Лада вважалася богинею краси і любові. Іменем Лада древні слов'яни називали не тільки початкову богиню любові, але і весь лад життя - лад, де все мало бути ладно, тобто добре. Всі люди повинні вміти ладнати один з одним. Дружина називала коханого ладо, а він її - ладушкою. «Лади», - кажуть люди, коли вирішили якусь важливу справу, а в давнину ладником називали домовленість про придане: лади - заручини, ладнало - сват, ладканя - весільна пісня.

І навіть оладки, які пекли по весні на честь відроджуваної життя, від того ж кореня.

Зрозуміло, що в пантеон князя Володимира потрапили не всі шановані слов'янами-язичниками боги, а тільки ті, які хоч якоюсь мірою підпадали під ціннісні уподобання правлячої верхівки: сила, міць, потужність, відвага, перемога або смерть в жорстокій битві. За його межами опинилися багато давніх впливових божеств, які заслуговують детальної згадки.

Велес (Волос) (індоєвропейське походження від кореня "вел", "вол")-- традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі та ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики). Проте, є вагомі підстави називати Велеса більш значним за своїми функціями богом, ім'ям якого русичі недарма неодноразово клянуться поруч з іменем Перуна при укладанні мирних договорів з Візантією. В останніх дослідженнях Велес постає перед нами як бог миру, тобто водночас заступник сільської слов'янської громади, її території та господарства, підтримувач злагоди, гармонії між суспільством і навколишнім світом. Для широких верств населення Давньоруської держави IX--XI ст.ст. Велес був тим же самим, що й Перун для правлячої князівсько-боярсько-дружинної еліти. Більше того, і в християнстві Велесу знайшлися відповідники--св. Власій і (гіпотетично) св. Микола, найшановніший на Русі святий, її заступник і захисник.

Бог Рід (Святовид) і пов'язані з ним рожаниці в образі зоряного неба і зірок уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог і богині долі. Як прояв життєдайної, родючі сили, що просякає, породжує увесь світ, слов'янський Рід був ближче усього до індійського Брахми, єгипетського Осіріса, давньосхідного Ваала, біблійного Саваофа.

Добре відомі нам за етнографічними джерелами Коляда, Ярило, Купайло відповідали кожній з трьох найважливіших для життя природи і ведення господарства позицій сонця. їм були присвячені радісні і веселі народні свята.

Коляда уособлював собою зимове сонцестояння, після якого починалося пробудження природи, що обіцяло майбутній врожай і статок.

Ярило (давньослов. яр, ярий, вищий прояв плідної або відтворювальної сили природи,землі, худоби, людини)зазначенням був близький до бога Ладо. Власне кажучи, Ярило являв собою весняну іпостась Дажбога.

Купайло (Купало), як засвідчує назва найзначнішого язичницького свята, був вираженням літнього сонцестояння, досягнення сонцем найвищої сили та могутності.

Жива і Мора (Морена)-- боги життя і смерті. Жива уособлювала собою красу, юність, любов, природну родючість, Морена -- хворобливість, старечу неміч з наступним неминучим кінцем -- смертю. Відповідно, у природі Жива позначала момент весняного пробудження природи, цвітіння і зеленіння, Морена--дозрівання плодів і врожаю як провісників майбутнього в'янення природи та її осінньо-зимового засипання. У цій своїй якості Морена, наприклад, з'являлася на святі Купайла.

2.2 Різноманітні ритуали давніх слов'ян

Ушановування язичницьких богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень Києва свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев'яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов'яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища -- капища (можливо, від "кап" -- ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища були обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих - 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. У водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях - виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо - на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями-волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували -- чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з'їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам "Повість минулих літ" (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвопринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою "культурною програмою", зображення якої зберегли для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов'янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м'яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству ("волхвів") на Русі. Літописна легенда про "віщого Олега", використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов'язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію--божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів -- і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов'ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об'єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов'янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов'яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової "хатинки на курячих ніжках" більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: "І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовлят і півнів, топлячи їх у водах Істра [Дунаю. -- Диакон Лев. История.- М., 1988.- С. 78.}

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов'янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосередньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Обряд, що поєднував елементи кремації і закопування в землю, був докладно досліджений під час розкопок багатої Чорної могили під Черніговом. На горизонтальному огородженому майданчику було споруджено дерев'яний будинок мертвих. Після здійснення кремації на місці будинку виріс невеличкий курган. Родичі померлого поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. І тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

2.3 Вплив язичництва на українську культуру

Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система, яка панувала більш ніж півтора століття. Для неї був притаманний тотемізм, фетишизм, анімізм. Оскільки язичництво є натуралістичною релігійною системою, важливу роль відігравало і географічне розміщення та наявність природних ресурсів. Для слов'янського язичництва характерне домінування аграрних культів, що зумовлено особливостями господарювання.

Населення діяло на герметичних засадах, обожествляючи природу, надаючи їй містичних властивостей. Для підтримання гармонії між людським і природнім проводились обряди, запроваджувалися традиції, які дійшли до нашого часу. Релігійні погляди мали безпосередній вплив на формування культури, культурних цінностей, об'єктів, традицій, культів, повір'їв.

Загалом, культи можна поділити на дві категорії: сімейно - обрядові, які проводилися в самій родині головою сім'ї, і календарно - обрядові, найголовнішими з яких були свята, що припадали на дні сонячного рівнодення і сонцестояння, а їхнім проведенням керували волхви. Зазвичай свята супроводжувалися ігрищами, які мали магічний характер, а їхньою метою було збереження добробуту роду, общини, врожаю.

Ці звичаї стали невід'ємною частиною життя слов'ян. У повсякденному житті вони дотримувалися певних повір'їв. Предмети побуту часто носили семіотичний характер. Декоративно - прикладне мистецтво також було сповнене сакрального змісту. Особливе значення мала одежа, її колір, зображені на ній символи. Парадне золоте вбрання київських княгинь було відображенням і відтворенням макрокосмосу в мікрокосмосі особистої одежі і прикрас.

Грецьке християнство застало на Русі не просте примітивне знахарство, а значно розвинену язичницьку культуру, зі своєю міфологією, пантеоном богів, наявністю жерців - волхвів і, вірогідно, наявністю рунічного письма, яке було створене до появи кирилиці.

Впровадження християнства привело до маргінальності населення. Язичницькі вірування виявилися настільки іманентні в житті слов'ян, що з приходом християнства церкві так і не вдалося повністю їх викорінити. Більш того, язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбувся синтез двох культур, який призвів до двовір'я слов'ян.

Язичницькі боги трансформувалися у християнських святих. Так наприклад Перун, - верховний бог Володимирського пантеону, був замінений святим Іллею, а функції Івана Купала взяв на себе святий Іван Хреститель.

Аналогічні перетворення відбулися і зі святами.

Традиційне свято Великодня, яке припадало на весняне рівнодення, і влаштовувалося щовесни на честь перемоги світла Даждьбожого над Зимовою темрявою перетворилося в одне з найголовніших християнських свят - Пасху, що славила воскресіння Ісуса Христа. А свято зимового сонцестояння, яке святкувалося на честь Коляди, бога зимового сонця, було трансформовано у свято Різдва Христового, але під час його святкування в ньому і досі домінують язичницькі елементи, які виявляються, наприклад, в перевдяганні колядувальників і наявності в них зірки на жердині.

Збереглися архаїчні символи і в архітектурі, особливо церковній. Архітектурний декор багатьох церков містить ряд композицій завуальовано - язичницького змісту. Яскравим прикладом є Софіївський собор, з чисельними зображеннями символу сонця на стінах. Протягом довгого часу рідновіри справляли свої обряди саме у ньому, доки священики не припинили цього.

Язичницькі елементи стали настільки іманентні слов'янам, що їхні відголоски зустрічаємо і по сьогоднішній день. Вони можуть виявлятися у звичайному вигуку: «Цур, мене!», що здавна було закликом допомоги містичного Цура; фетешиському ставленні до талісманів; дотримуванні певних народних прикмет; вірі в існування домових і водяних істот.

Язичницька релігійна система вплинула на народження і розвиток культури. Культура і релігія в язичництві складали одну цілісність. Синтез язичництва з християнством привів до набуття нових, полісемантичних елементів як в релігії так і в культурі. Особливістю язичницької системи є те, що її так і не вдалося викорінити, більш того, язичницькі повір'я і свята актуальні і по сьогоднішній день. Особливо цінними вони є тим, що при їхньому виконанні відбувається самоідентифікація. Важливим фактором подальшого розвитку Української культури є подальше дослідження язичництва, його вплив на культуру, задля подальшого її розвитку.

Висновки

1. Язичництво -- термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм.

2. Язичництво давніх слов'ян має тисячолітню історію, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін

3. Язичницький пантеон в основному складався з таких богів: Перун(бог грому і блискавки), Стрибог(бог вітру), Дажбог(бог сонця), Хоре(бог самого сонячного світила), Сімаргл(бог насіння), Макош-Мокош(богиня землі), Лада(богиня краси і любові) , Леля, Велес(бог скотарства), Рід(уособлював разом з рожаницями Всесвіт), Коляда(бог зимового сонцестояння), Ярило(бог весни), Купайло(бог літнього сонцестояння),Жива(богиня життя) і Мора (богиня смерті).

4. Язичницьких богів вшановували в різноманітних формах індивідуального і колективного культу

5. Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система.

6. Загалом, культи можна поділити на дві категорії: сімейно - обрядові, які проводилися в самій родині головою сім'ї, і календарно - обрядові, найголовнішими з яких були свята, що припадали на дні сонячного рівнодення і сонцестояння, а їхнім проведенням керували волхви.

7. Язичницька релігійна система вплинула на народження і розвиток культури. Культура і релігія в язичництві складали одну цілісність.

8. Синтез язичництва з християнством привів до набуття нових, полісемантичних елементів як в релігії так і в культурі.

Список використаних джерел

1. Сайт «Навчальні матеріали онлайн» - http://pidruchniki.com/

2. Сахаров О.Н. Історія Росії з найдавніших часів до кінця 17 століття./О.Н. Сахаров, А. П. Новосельцев - М., 1996.

3. Сєдова М.В. Східні слов'яни в 6-13 ст./М.В. Сєдова - М., 1982.

4. Шеппінг Д. Міфи слов'янського язичництва. / Д.Шеппінг. - М.: АСТ МОСКВА, 2008.

5. Грицанов А.А. Язичництво. / А. А. Грицанов, А. В. Пилипович - Мн.: Книжковий Дім, 2006.

6. Рибаков Б.А. Язичництво древньої Русі. / Б.А. Рибаков - М., 1987.

7. Лозко Г. С. Українське язичництво. / Г. С. Лозко - К.: Український центр духовної культури, 2009.

Размещено на Allbest.ru