Предметом дисертаційного дослідження є релікти культу вогню в етнокультурі українців Буковини ХІХ-ХХ ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше на основі комплексного аналізу письмових, етнографічних, фольклорних, археологічних матеріалів зясовуються питання сакральної природи вогню, ритуального його використання в календарній та сімейній обрядовості, господарсько-побутовій і лікувальній магії українців Буковини. Автором вперше зроблено спробу на основі власних польових експедиційних матеріалів виділити буковинську обрядову традицію ритуалізації вогню як специфічне явище в контексті регіональних досліджень етнічної історії України. Серед результатів наукового пошуку автора також варто виділити опис окремих обрядів, досі не зафіксованих в етнологічній науці.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що до кола зацікавлень етнологічної науки введено комплекс питань, пов'язаних із формуванням культу вогню і його реліктових елементів у світогляді українського населення краю. Автором введено в науковий обіг низки теоретичних узагальнень, що можуть бути застосовані у науковому опрацюванні теми. Матеріали та висновки, отримані в результаті дослідження, принагідно можуть бути використані в подальшій науковій роботі для створення узагальнюючих праць з етнокультури України, Буковини, а також українсько-румунського порубіжжя. Чималий джерельний матеріал роботи може використовуватися в учбово-педагогічній практиці, написанні навчально-методичних посібників зі спеціальних курсів етнології, історії та релігієзнавства.

Особистий внесок здобувача. Опираючись на комплексне використання широкого кола археологічних, етнографічних, фольклорних, писемних, іконографічних джерел та систематизацію всього наявного матеріалу, дисертант вперше в українській науці зробила спробу з'ясувати витоки та характер регіональної специфіки збереження реліктів ритуального вогню в духовній культурі та побуті українців Буковини.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження оприлюднено автором на Другій всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців “Національні та етносоціальні процеси в Україні" (Чернівці, 1997р.), Третій історико-краєзнавчій конференції молодих дослідників, студентів та науковців “Буковина - мій рідний край” (Чернівці, 1998р.), Третій міжнародній етнологічній конференції студентів та молодих науковців “Етнічність в історії та культурі” (Одеса, 1998р.), Четвертій міжнародній етнологічній конференції студентів та молодих науковців “Етнічна історія народів Європи” (Київ, 1999р), Четвертій історико-краєзнавчій конференції молодих дослідників “Буковина - мій рідний край” (Чернівці, 2000р.), Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.” (Чернівці, 2000р.), Другій міжнародній конференції “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2000), П'ятій міжнародній історико-етнологічній конференції “Традиційна культура народів Європи” (Чернівці, 2001), Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи. Крок молоді у ХХІ ст.” (Одеса, 2002р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 16 публікаціях, з яких 12 опубліковані у фахових наукових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, 4 розділів, висновків (разом 151 сторінки). Крім того, вона супроводжується списком використаних джерел та літератури (228 назв) та 16 ілюстраціями. Повний обсяг роботи складає 189 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, структура, методи та методологічні принципи дослідження. Визначені мета, завдання, хронологічні і географічні межі роботи. Охарактеризовано стан наукової розробки теми, показано її зв'язок з науковими програмами, а також наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, вказано на особистий внесок автора.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано стан наукового дослідження проблеми та характер джерельної бази.

Перший підрозділ “Історіографічний огляд проблеми” вміщує аналіз історії дослідження ритуальної ролі вогню у зарубіжній та вітчизняній науці.

Питання, пов'язані з первісними формами релігійних вірувань, зокрема культом вогню, здавна перебували в полі зору дослідників. На початковому етапі народознавчих досліджень основні відомості про них здобувалися з середньовічних писемних джерел світського та церковного походження.

Середина ХІХ-ХХ ст. позначилася виникненням різних наукових концепцій, шкіл та напрямів, що на основі комплексного підходу до джерел намагалися дати власну інтерпретацію численних етнокультурних явищ, серед яких чимала увага приділялася й проблемі культової ролі вогню в релігійних уявленнях та віруваннях народів світу.

У кінці ХІХ - першій половині ХХ ст. проблеми культу небесного вогню та ритуального використання вогнищ у різних народів розглядалися англійськими дослідниками еволюціоністичного напряму Е.Тайлором, Д.Фрезером. Характерно, що з-поміж двох протилежних наукових теорій щодо причин використання ритуальних вогнів - солярної (прихильник В.Маннгардт) та очисної (прихильники Е.Вестермарк, Є.Монгк) - Д.Фрезер схилявся до останньої. Питання вшанування вогню російськими селянами та “інородцями” вивчала В.Харузіна, якою було укладено запитальник з цієї проблеми. Традиційні способи видобування вогню, в тому числі й ритуального, у білорусів дослідив О.Сержпутовський. Проблем обожнювання сонця, вогню та грому давньоруським населенням торкався російський історик О.Пипін. Побіжно розглядали походження вогню та його використання в обрядах українські дослідники М.Сумцов, Ф.Вовк, В.Гнатюк, В.Шухевич.

У ХІХ ст. багато дослідників зверталися до вивчення народної міфології, вбачаючи в міфах найбільш яскравий прояв народної сутності. На думку дослідників міфологічної школи, обрядова культура увібрала в себе рештки давньої міфології і відображала природні та космічні явища, зокрема пов'язані з небесним вогнем. У цьому руслі дослідженням проблеми обожнювання вогню займалися чеський вчений Д.Терстеняк, німецький науковець А.Кун, російські дослідники О.Афанасьєв, О.Фамінцин, Є.Анічков, українські вчені М.Костомаров, Я.Головацький. Фрагментарно питання, пов'язані з використанням вогню в космогонії та обрядовості розглядали М.Маркевич, І.Нечуй-Левицький, П.Чубинський. Г.Булашов, М.Грушевська, К.Сосенко. Помітним внеском у дослідження проблеми вогню у світогляді українців стала анкета Етнографічної комісії ВУАН “Про вогонь”. Спеціально систематичним збиранням та упорядкуванням матеріалів, що стосувалися місця вогню в традиційній культурі українців Правобережжя, займався В.Кравченко. Різні типи освітлювальних приладів в українців розглядала Р.Данковська.

У 30-х рр. ХХ ст. культ вогню на засадах функціоналізму почали досліджувати сербський вчений С.Троянович та німецький дослідник Г.Фройнденталь. Вчені поклали в основу класифікації уявлень про вогонь функціональні критерії.

Окремі аспекти ритуального використання вогню розглядалися в повоєнний час радянськими етнологами та археологами Б.Поршнєвим, В.Даркевичем, С.Токаревим, Б.Успенським, Б.Рибаковим.

У 50-60-х рр. ХХ ст., у контексті загально етнографічних студій українського етносу, побіжно торкалися проблеми ролі вогню в українській обрядовості вчені української діаспори: С.Килимник, О.Воропай, І.Огієнко.

Протягом 70-80-х рр. українськими науковцями фрагментарно розглядалися питання ритуального використання вогню в традиційній культурі жителів України, зокрема населення Карпатського регіону (праці М.Мандибури та колективна монографія “Гуцульщина”).

Із видань останнього десятиліття певне уявлення про культ вогню дають етнолінгвістичний словник “Слов'янські старожитності”, праці російських вчених О.Страхова, О.Гури, Л.Виноградової, німецького етнолога Р.Йолера, українських вчених Г.Скрипник, О.Курочкіна, В.Давидюка, І.Чеховського.

Проблемою культу вогню в народних віруваннях українців Буковини спеціально ніхто не займався. Однак, в працях народознавців кінця ХІХ - початку ХХ ст. міститься чимало фрагментарних свідчень про використання вогню у народних традиціях буковинців. Зокрема побіжно згаданої проблеми торкалися у своїх працях Г.Купчанко, Л.А.Сімігінович-Штауфе, Є.Ярошинська, В.Козарищук, І.Гебюк, Е.Воробкевич, П.Конятинський, О.Манастирський, Е.Фішер, Д.Дан, С.Маріан, І.Весловський та А.Кохановська. Особливо багато відомостей про вогонь у звичаях і обрядах буковинських українців міститься у працях Р.Ф.Кайндля. Інформацію про окремі моменти використання вогню можна почерпнути з етнографічних і народознавчих досліджень останнього десятиліття. Серед них, зокрема, праці Г.Кожолянка, С.Павлюка, А.Яківчука, Г.Маковій, М.Рубанця, І.Бульбука, М.Чучка, І.Сандуляка, І.Рудницької.

Для визначення хронологічних рамок побутування тих чи інших реліктів, пов'язаних з вогнем, а також для реконструкції їх семантики, важливе значення мають праці російських та українських археологів О.Черниша, І.Винокура, І.Русанової, Б.Тимощука, Л.Михайлини, І.Возного, С.Пивоварова та Ю.Мисько.

При порівняльному аналізі місця вогню в народній і церковній традиції певну вагу мають повчальні слова та посібники з літургіки С.Воробкевича, Т.Юцковського та К.Бринзана.

У другому підрозділі “Джерельна база дослідження” проаналізовано архівні, опубліковані, етнографічні, фольклорні, образотворчі матеріали та археологічні пам'ятки, що стосуються досліджуваної проблеми.

Особливе місце серед них посідають оригінальні писемні джерела, що зберігаються у фондах Державного архіву Чернівецької області. Їх акумульовано у фондах Окружного управління Буковини, Крайового управління Буковини, Буковинської митрополії. Документи цих фондів включають нормативні акти, листування Консисторії з адміністрацією та громадами стосовно регламентації й відзначення церковних свят на Буковині, а також заходів щодо боротьби з марновірством. Окремий комплекс документів складають матеріали рукописних фондів наукових архівів Чернівецького музею народної архітектури та побуту, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, матеріали етнографічних експедицій ЧНУ. Важливе значення мають опубліковані нормативні акти Буковинської православної консисторії та австрійської адміністрації. З-поміж наративних джерел заслуговують на увагу записки східних мандрівників Х-ХІІ ст., “Повість минулих літ”, “повчальні слова” релігійних діячів, “Опис Молдавії” Д.Кантеміра (1716р.). Свідчення інших писемних джерел про проведення календарних свят доповнюють матеріали преси. Окреме місце серед джерел посідає Біблія, канонічні сюжети якої вплинули не лише на богословську, але й на народну традицію трактування вогню. Серед фольклорних матеріалів варто виділити апокрифічні молитви, пісні, прислів'я, приказки, легенди, перекази, примівки, записані дослідниками наприкінці ХІХ та в ХХ ст. Образотворчі матеріали представлені фресками, творами живопису, книжковою графікою ХІХ ст. та фотографіями ХХ ст. Важливе значення для з'ясування ролі вогню у первісних культах слов'ян Верхнього Попруття та Середнього Подністров'я становлять матеріали археологічних досліджень.

У другому розділі “Вогонь у світоглядних уявленнях українців Буковини” розглянуто традиційні уявлення буковинців про небесний та земний вогонь, а також народне бачення у вигляді вогню людської душі та пекла.

У першому підрозділі “Вшанування українцями Буковини небесного вогню” відображено релікти шанобливого ставлення буковинців до сонця та грозового полум'я. Витоки вшанування небесного вогню у досліджуваному регіоні сягають ще дохристиянської доби. Писемні та археологічні матеріали засвідчують наявність солярного культу в давніх слов'ян при влаштуванні культових об'єктів та у житловому будівництві. Це підтверджують також знахідки численних амулетів і клейм з солярною та вогняною символікою. В археологічних старожитностях засвідчено також наявність у слов'ян Верхнього Попруття та Середнього Подністров'я культу грозового полум'я, що проявився у символіці виявлених під час розкопок дзвіночків, крем'яних відщепів-громових стріл. Християнство увібрало багато елементів давніх вірувань, трансформувавши їх на досліджуваній території відповідно до православного культу. Зокрема, функції колишнього язичницького громовика перебрали на себе святі літнього календарного циклу (особливо св. Ілля), які в пізнішій християнській традиції стали вважатися покровителями грому та вогню. Релікти вшанування сонця у ХІХ-ХХ ст. виявляє насамперед сакралізація сходу. Це яскраво проявилося в орієнтації на схід церковних та житлових споруд, у звичаї вітати сходження сонця з непокритою головою. На поширення серед буковинців культу сонця вказує й факт використання у творах декоративно-ужиткового мистецтва солярно-вогняних емблем.

Страх перед згубним небесним вогнем-блискавкою спонукав не лише до вшанування громових та вогняних свят, але й до здійснення певних захисних магічних дій, спрямованих на його відвернення. Цим займалися як регулярно практикуючі носії езотеричних знань - градові, так і звичайні сільські жителі.

Другий підрозділ “Релікти вшанування земного вогню українцями Буковини” присвячений з'ясуванню питання обожнювання домашнього вогнища та печі. У слов'ян, як і в іншого давнього населення, вогонь вважався посланцем небес, зведеним на землю. Населення досліджуваного регіону вважало, що його звів на землю у вигляді блискавки св. Ілля. Небесне походження вогню зумовило вшанування його земного відповідника - домашнього вогнища, а відтак і печі. Сакралізація опалювального пристрою була притаманна вже давньому слов'янському населенню Верхнього Попруття та Середнього Подністров'я і проявилася в розташуванні печі у північному куті житла, челюстями до дверей або вікна. У цьому виразно простежується релігійно-міфологічне протиставлення пічного пристрою джерелу світла. Давньої традиції розташовувати таким чином устя печі буковинці стійко дотримувалися навіть у кінці ХІХ - першій половині ХХ століття.

Культ домашнього вогнища як головного виразника божества вогню та місцезнаходження домашніх духів і душ померлих родичів в українців Буковини простежується у календарній та родинно-побутовій обрядовості. Місцеве населення мало розроблену систему ритуалів, пов'язаних з вшануванням пічних пенатів, що були покликані забезпечити добробут родини. Слід відзначити, що покровительством предків перед окремими святами намагалися заручитися не лише за посередництва домашнього вогнища, але й ритуального вогню надворі. Осквернення вогню вважалося гріхом.

Третій підрозділ “Традиційні уявлення українців Буковини про людську душу та пекельний вогонь” присвячений розгляду народних уявлень про душу як часточку небесного вогню та про пекло як місце вічнопалаючого караючого очисного вогнища.

Людина традиційного суспільства, споглядаючи за процесом вмирання та народження природи, перенесла свої спостереження на уявлення про циклічність людського життя. Тепло людського тіла як ознака життя асоціювалася в народній фантазії українців Буковини з носіями світла і тепла - вогнем, свічкою, блукаючими вогниками та небесними світилами, причому за горінням останніх нібито можна було визначати долю людини.

Нечестиві душі, за народним переконанням, потрапляли до пекла. Уявлення про пекло як вічно палаючий всепоглинаючий вогонь потойбіччя базувалися на очисній та деструктивній властивостях вогню і були запозичені християнською біблійною традицією у народів стародавнього світу. Зокрема мотив пекельних мук у вогні та сірці знайшов своє найповніше втілення в сюжетах Нового Заповіту, звідки разом із християнством проник в усну народну традицію та іконописання, де нерідко втілювався в образі очисної вогняної ріки, що потече наприкінці світу.

Третій розділ “Посередницька та захисна функції вогню в традиціях і віруваннях українців Буковини” присвячено висвітленню традиційних уявлень жителів Буковини про вогонь як посередник між земним та небесним світами, а також проблемі використання вогняної сили в якості апотропея в обрядах та звичаях буковинців.

У першому підрозділі “Уявлення жителів Буковини про вогонь як посередника між земним і небесним світами” з'ясовується проблема використання вогню як зв'язуючої ланки між світом людей та небожителями. З давніх часів людина уявляла, що при допомозі вогню та диму можна передати богам своє бажання та подяку і в такий же спосіб отримати відповідь. У дохристиянський період слов'янське населення досліджуваного регіону широко застосовувало вогонь для передачі богам різних пожертв. Сліди таких жертвоприношень виявлені археологами на колишніх культових об'єктах у різних місцевостях Буковини. Навіть зміна релігійного світогляду не позбавила пересічну людину переконання вшановувати давні культові місця, освячені багатовіковою традицією. Подекуди ще у ХІХ-ХХ ст. буковинці розкладали ритуальні вогнища напередодні певних календарних свят з чітко вираженою прив'язкою до давніх язичницьких культових місць. Сліди колишніх жертвоприношень відобразилися і в звичаї палити “діда” (сіно з-під скатертини різдвяного столу та сміття). Традиція подекуди надавати йому перед спаленням антропоморфних рис є свідченням колишніх людських жертвоприношень.

Досить виразно проявляється посередницька функція вогню в християнській релігійній традиції. Наприклад, у Святому Письмі говориться про Неопалиму купину та сходження Святого Духа на апостолів у вигляді вогняних язиків. Згадані сюжети відображені в іконографії буковинських храмів. Відповідно до церковних канонів, неодмінним атрибутом православного богослужіння, в тому числі й у церквах Буковини, були запалені лампадки, воскові свічки, кадильниці з ладаном. Всім їм приписувалася роль пожертви, що приносилася Богові разом з молитвою. Услід за церквою, народна традиція теж вбачала у вогні, зокрема запаленій свічці, своєрідного посередника між Богом та людьми. Остання була неодмінним атрибутом матримоніальної ворожби та сімейної обрядовості.

У давніх слов'ян вогонь використовувався в якості посередника при обряді кремації покійників. Характерно, що в поховальній обрядовості українців Буковини до сьогодні яскраво зберігся релікт колишнього трупоспалення - “сточок” (конусоподібно скручена свічка в довжину тіла небіжчика, що спалювалася в день похорону). Окрім того в усній народній традиції подекуди трапляються згадки про колишній обряд кремації, відомий слов'янам як крада.

У другому підрозділі “Використання захисної функції вогню в обрядах та звичаях українців Буковини” розглянуто питання застосування вогню в якості апотропея в традиційній обрядовості буковинців.

Пізнавши з давніх часів на емпіричному рівні захисні властивості вогню, буковинці й надалі продовжували відводити йому роль оберегу, широко використовуючи апотропеїстичну здатність різноманітних видоформ вогняної сили в календарній, сімейно-побутовій та господарській обрядовій практиці і магії.

Археологічні старожитності Верхнього Попруття та Середнього Подністров'я засвідчують використання місцевим слов'янським населенням вогняної сили для захисту святилищ та інших культових місць. Залишки цих уявлень збереглися в буковинців у традиції розпалення ритуальних вогнів з метою захисту православних храмів та сільських меж у межові календарні періоди (зокрема на Пасху). Значну увагу в період свят із перехідним статусом сільські жителі приділяли захисту оселі. Особливими апотропеїчними властивостями наділявся в українців Буковини, зокрема у гірських жителів, “живий вогонь”, який розкладали напередодні свят Різдва, Великодня та св. Юрія.

У четвертому розділі “Роль вогню як очисника в календарній і сімейній обрядовості, господарстві, побуті та народній медицині буковинців” розглянуто питання ритуального використання очисної функції вогню в календарних святах, сімейній обрядовості, господарсько-побутовій та лікувальній магії.

Перший підрозділ “Очисна функція вогню в календарних святах” присвячений аналізу ролі вогню як ритуального очисника в обрядах календарного циклу. Пізнавши на емпіричному рівні руйнівну силу вогню, людський індивід почав наділяти його очисними та дезинфікуючими властивостями, здатністю знищувати шкідливі елементи матеріального і духовного світу. Причому такі властивості приписувалися не лише власне вогнищу, головням, вугликам, попелу, диму, а й різним предметам, що його символізували. Ще в дохристиянський період у слов'янського населення досліджуваного регіону розкладений вогонь використовувався з метою ритуального очищення культових місць. Після запровадження християнства щоразу перед початком богослужіння в храмах Буковини здійснювали ритуальне обкаджування приміщення, що несло в собі певне очисне навантаження. Очищення за допомогою вогню житлових приміщень у ХІХ-ХХ ст. приурочувалося, як правило, до певних календарних свят. Для цього використовували живий вогонь, тліючі губки, ладан. Так само з очисною метою практикувалося палення ритуальних вогнищ та стрибання через них в Різдвяно-Йорданський та Пасхально-Троїцький періоди. Ритуальне палення сміття та сіна (“діда”) по завершенні різдвяних свят, з одного боку, було спрямоване на пробудження творчих сил природи після зимового сну, а з іншого, - на очищення осель від нечистої сили та випровадження душ померлих родичів, яких запрошували на Святу вечерю.