Сімейна обрядовість гуцулів в етнографічних дослідженнях кінця ХІХ- першої половини ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сімейна обрядовість гуцулів в етнографічних дослідженнях кінця ХІХ- першої половини ХХ ст.

Дмитрук І.Ф.

Кожному народу, етнографічній групі загалом та окремій людині зокрема притаманні свої звичаї і традиції, які сформувались протягом їхнього існування і продовжують виникати й досі. У традиціях сконцентровані уявлення людей про довколишній світ, своє місце у ньому, явища природи. За допомогою певних звичаїв та обрядів люди прагнуть захистити себе та свою родину від негативного впливу з боку інших людей та довкілля; забезпечити собі щасливе життя та успіх. Тому важливо, щоб під час головних подій життя людини існувала чітка система сімейних звичаїв та обрядів.

Загалом, сімейна обрядовість становить систему свят, обрядів та ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті; крім того, вони закріплюють про неї пам'ять і після смерті. У сімейній обрядовості сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних історичних епох із притаманними кожній з них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і уявленнями [1,268-269].

Доволі цікавою є сімейна обрядовість у гуцулів. Вона містить, як загальні звичаї та обряди, які поширені по всій Україні, так і унікальні, що притаманні лише Гуцульщині. Структура сімейної обрядовості гуцулів включає в себе звичаї та ритуали, яких дотримуються під час народження та хрещення дитини, її перших років життя, обряду ініціацій, вибору пари, одруження, подружнього життя і смерті. Для сімейної обрядовості гуцулів притаманний своєрідний симбіоз християнських та давніх язичницьких традицій, що робить вивчення даної проблеми дуже цікавою та важливою для сучасної етнологічної науки.

Тому дана проблема стала об'єктом дослідження багатьох українських та зарубіжних етнографів кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. На жаль, узагальнюючої праці, яка б комплексно висвітлила здобутки етнографічних досліджень сімейної обрядовості гуцулів зазначеного періоду немає. Тому, мета даної наукової розвідки полягає в тому, щоб показати рівень дослідження сімейної обрядовості гуцулів українськими та зарубіжними науковцями кінця ХІХ - першої половини ХХ ст., проаналізувати їхні праці та виявити малодосліджені питання в даній проблемі.

Звичаї та обряди, які поширені у сімейному середовищі гуцулів почали збирати та описувати дослідники, які працювали ще в ХіХ ст. Серед них варто відзначити С. Витвицького, який описав гуцульські традиції, поширені під час весілля і похорону у своїй праці під назвою «Про гуцулів», яка побачила світ у 1863 році. У 10 розділах книги автор загально описав життя і побут гуцулів, тому детального розгляду даної проблеми немає [2,10].

Долучився до аналогічних досліджень і відомий чернівецький етнограф австрійського походження, ректор Чернівецького університету, Раймунд Кайндль. Він написав монографію «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази», в якій висвітлив особливості матеріальної і духовної культури, звичаї і традиції, світоглядні уявлення та фольклор буковинської і частково галицької Гуцульщини.

Автор зазначає, що у створенні праці йому допомагав священик О. Монастирський. Тоді у 1889 році вчений опублікував результати своїх досліджень у двох випусках «Русини на Буковині». Тоді ж отримав записи про гуцулів від парохів Г. Ганіцького та Г. Балушискула. Антропологічне товариство у Відні надіслало автору два зошити з матеріалами про гуцулів, які надійшли туди за посередництвом підполковника фон Гіммеля від вищевказаних священиків. Згодом він сам відвідав гуцульський край влітку 1891 року, а потім тричі в 1892 році [3,4-5].

Саме на основі цих матеріалів і було написано монографію. Для автора було важливо описати і правдивіше відтворити умови проживання гуцулів, їх мислення і вміння. Книга містить 17 розділів. Проблемі гуцульських сімейних звичаїв і вірувань присвячено розділи під назвою: Дитина. Хлопець і дівчина. Сватання і весілля. Чоловік і жінка. Смерть і похорон [3]. Як бачимо, дана праця дозволяє простежити особливості сімейної обрядовості гуцулів.

Безумовно не міг обійти своєю увагою дану проблематику і відомий український етнограф Володимир Шухевич у своїй 5-томній монографії «Гуцульщина». Сімейній обрядовості присвячено третій том праці.

Дана частина монографії містить опис хрестин, весілля, музичних інструментів та публікацію різноманітних гуцульських пісень. Відомості до неї В. Шухевич збирав ще з 1880-х років. Матеріали про гуцульське весілля йому допоміг записати М. Колцуняк. Весілля описано досить докладно, але без врахувань особливостей того чи іншого села. Автор подає всі складові частини весілля з цікавими звичаями, піснями та численними забобонами. Так, лише у В. Шухевича ми можемо почерпнути відомості про тривалість гуцульських весіль, їх етапи. Весілля, зазвичай, складається з обзорин, сватання, благословіння, одягання молодої, вінчання, весілля, пропою, проводин, заведення в комору. Через місяць подружнього життя відзначають калачини. Суть цього звичаю заключається в тому, що молоді запрошують калачами гостей до себе на нове господарство [4,1-68].

В. Шухевич зробив опис похоронних звичаїв гуцулів. Він вперше подав описи забав молоді під час похорону - «іграшок на грушці» [4,241- 255]. Загалом, матеріали зібрані В. Шухевичем, є важливим джерелом для сучасних дослідників, оскільки містять описи окремих звичаїв, які практично не збереглись або втратили своє первісне значення.

У часописі «Наука», який видавали москвофіли у Відні, міститься об- ширний опис буковинських похоронів, зроблений Данилом Козарищуком. В 18-ому річнику за 1889 рік розміщено серію етнографічних нарисів під спільним заголовком: «Изь буковинскихь карпатскихь горь», де перший розділ носить назву «О похоронныхь обычаяхь буковинскихь гуцуловь». Збірка має важливе значення, бо автор довго жив серед гуцулів Буковини. Його опис похорону навіть у дечому переважає В. Шухевича. Шкода, що автор не помістив записів забав при померлому і поминок. Дуже детально описано одяг, в який одягають померлих. Зустрічається опис особливих, лише гуцульських традицій, серед яких був звичай назначувати дім, в якому лежить покійник рушником, перетягненим через вікно. Є й згадка про похорон на санях, дні в які найліпше хоронити, про комашню та про поділ і якість дарунків. Недоліком праці вважається лише «лиха передача гуцульських слів через етимологічну правопись» [5,151].

У 1906 році в «Матеріалах до українсько-руської етнольогії», які видавало Наукове Товариство імені Т. Шевченка (НТШ), вийшла цікава праця під назвою «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. Матеріали з полудневої Київщини, зібрав Мр. Г.». Хоча праця описує звичаї всієї України, проте іноді зустрічаються описи, присвячені гуцулам. Зазвичай автор цитував В. Шухевича. У першому томі описано традиції, яких дотримуються під час народження дитини, а в другому - про перші роки життя [6;7].

Багато долучився до вивчення гуцульських сімейних звичаїв та обрядів і В. Гнатюк, який був секретарем Етнографічної комісії при НТШ. У 1912 році він видав спеціальний збірник «Похоронні звичаї і обряди», в якому помістив описи похорону багатих і бідних, дорослих і дітей, зроблених А. Онищуком, М. Кузьмаком, П. Дудєком у гуцульських селах [5,144].

Цікаво, що автор зібрав свої описи із сіл Зелениці, Надвірнянського повіту, Голов і Жаб'я Косівського повіту. У праці детально описано причини смерті; знаки і сни, що віщують смерть (крик ворона на хаті, якщо молодому під час весілля впаде з голови шапка, якщо присниться зорана нива або випавший зуб), одяг небіжчиків. Так, серед гуцулів прийнято, що умираючому дають в руки свічку. При померлому потрібно, щоб вночі сиділи люди. Вважається дуже добре щось украсти від мерця, бо добре буде вестися. Також описано різні забави при мерці та поминки [5,231-299].

У «Причинах до пізнання Гуцульщини» В. Гнатюк, публікує описи про життя гуцулів, зроблені представниками сільської інтелігенції у середині ХІХ ст. Серед них є описи священика М. Козаневича, надвірнянського мандатора Мяновського та урядовця Т. Краха. Так, у записі Тадея Краха, В. Гнатюк подає короткі описи сватання, весілля та похоронів.

У доповіді австрійського генерала Ф. Гельвальда, В. Гнатюк також виділяє опис весілля і похорону. Тут яскраво простежується негативне ставлення австрійця до гуцулів. Складається думка, що сам автор на Гуцульщині не був, а написав свою доповідь з газет, а можливо черпав відомості від якогось німецького письменника ХVII ст. Проте, з літературної точки зору, доповідь написана дуже гарно. Про суб'єктивне ставлення Гельвальда до гуцулів свідчить те, що описуючи весілля, він наголошує що основним для гуцулів є випивка, а при описі похорону, зауважує, що гуцули хоронять померлого без попа і закопують у лісі під ялицею [8,43]. Саме завдяки таким описам ми можемо побачити яким було ставлення окремих представників австрійської та польської інтелігенції, а також преси до гуцулів, яких вважали ледь не дикунами. Безумовно такі речі не відповідають дійсності.

Збирав В. Гнатюк і різноманітні пісні про сімейні традиції. Зокрема, ним була написана невелика розвідка під назвою «Пісня про покритку, що втопила дитину», яка зроблена на основі запису пісні з Криворівні та інших її варіантів [9,70]. Ця пісня показує нам, яким було ставлення односельчан до таких дівчат і якою була їхня доля.

Про народження та перші роки життя дитини ми знаходимо відомості у праці «З народного життя Гуцулів», автором якої є вчитель з с. Зелениці Надвірнянського повіту, Антін Онищук [10].

Писав про гуцульський похоронний обряд і Зенон Кузеля. Автор використав матеріали, зібрані о. Михайлом Мосорою на Гуцульщині з початку 80-х років ХІХ ст. У книзі описано т. зв. «посижінє» при мерці, зроблене П. Шекериком-Дониківом в Головах. Він також описує забави й ігри при померлому. Автор пояснює цей дивний звичай тим, що люди бавляться «щоби себе розвеселити, а найбирше, щоби зробити веселисть межи людьми, бо тогди і домашнім лекше стає на серці» [11,204-205]. Звичайно, що лише цим пояснення даного звичаю не показує його істинного значення. Можливо, аналогії гри при померлому ми знаходимо у традиціях фракійців, які вірили, що люди приходять у цей світ для страждань, а смерть є порятунком для них.

З. Кузеля зазначає, що назва «посижінє» вживається тільки на Гуцульщині. Детально описано посижінє в с. Головах. Так, коли умре який богач або визначний чоловік у селі, то «з усюди, навіть з других сіл, збираються люди на посижінє. А як умре який бідний, або мало знаний, то мало сходе на посижінє, бо кожний каже: «То відай нікого не буде! Хатчина мала і не буде місця дещо робити.»« [11,182].

У гуцулів поширена думка, що доки не задзвонять по померлому, не можна лишати самого тіла в хаті. Захистом від злих духів є свічка в руках померлого, запалена ватра перед хатою і вода (в голові померлого ставлять горнятко з свяченою водою) [11,189].

Доволі різними є забави при мерці. Серед них виділяють забави про наслідування звірів, заняття (вірменин, ткачі), товариські (діда і баби, перстенець), зручності. Автор зазначає, що в останній час ці забави зникають. Він пояснює це тим, що тривалий час проти цього виступали священики; серед населення зростала кількість освічених і грамотних людей; також впливали і економічні обставини (людям потрібно багато грошей, щоб влаштувати гостину на посидінні біля мерця). Після похорону увесь одяг небіжчика роздаровують. На могилі справляють тризну, а поминки відправляють через сорок днів, півроку та в рік по смерті [12].

Також серед гуцулів дуже поширеним є звичай голосінь за померлим. Досліджував цю проблему І. Свенціцький. Автор зазначає, що є такі жінки, які спеціально ходять до сусідів голосити за померлими. За це вони дістають харчі або якусь річ по померлім [13,26].

І. Свенціцький помістив тексти голосінь, які записав у квітні 1911 року. Петро Дудєк від Параски Шекерик. Доволі цікава є класифікація цих голосінь. Є спеціальні голосіння, призначені для поховання дочки, сина, сестри, брата, тітки, діда та інших членів родини [13].

Долучився до вивчення даної теми та збирацької роботи й П. Шекерик-Доників. У 1912 році в «Етнографічному збірнику» він помістив статті про похоронний обряд на Гуцульщині: «Приказуванє по умерлим» і «Похоронні звичаї та обряди в с. Головах Косовського повіту». У них описані знаки, які передують смерті; ігри при померлому. Також йому належить стаття «Родини і хрестини на Гуцульщині» [14,3]. Ці звичаї, але вже у літературній формі, дослідник описує у своєму романі «Дідо Иванчік» [15,421-428].

Про т. зв. «поганські» звичаї на похоронах згадує і Ю. Подлуський у своїй науковій розвідці під назвою «Гуцульщина». Автор безпосередньо перебував на Гуцульщині і тому його описи містять детально перевірену інформацію. Похорон він описує так: «Трембіти голосять на чотири сторони села, що один мешканець відійшов до своїх предків. При домовині ставлять різні страви, навмисне приготовлені для небіжчика, і знаряддя, якого уживав за життя. При похороні молодь грається і танцює, щоб родичі забули про горе. Давніше діставали священики від багатого господаря пару волів за похорон і обов'язкову проповідь. Бідніші давали корову - а ще бідніші - теля. Проте після війни це зникло» [16,5].

Поширеною була публікація текстів весільних пісень, описів обрядів на весілля і похорон у тогочасній пресі. Найбільше даного етнографічного матеріалу ми знаходимо у газеті «Жіноча доля» [17].

Неодноразово зверталися до даної проблематики й іноземці, які подорожували або жили на Гуцульщині. Так, Станіслав Вінценз у своєму творі «На високій полонині» пояснює походження такого звичаю, як забави при померлому. На його думку, це робилося для того, щоб «не дати себе змогти смуткові, триматися бадьоро й погідно, аби всіх звеселити. Й що душа померлого, напевне, сама рада цьому - так старі статечні люди вчили» [18,71]. Як бачимо, дане тлумачення даного звичаю було дуже популярним серед дослідників того часу.

Слід зазначити, що з питань культури, які висвітлювались польськими збирачами, широко представлена саме весільна обрядовість та звичаєвість. Це не випадково. Весільні звичаї найурочистіші, найбагатші в сімейній обрядовості і відзначаються величезною різноманітністю місцевих форм.

Так, цікавився гуцульським весіллям Леопольд Вайгель. У 1887 році в Кракові вийшла його монографія «О Huculach», написана на матеріалах кількарічних мандрівок по Гуцульщині. У цій праці автор зупиняється на таких моментах весільної драми, як сватання, запрошення на весілля, «повниця» (дарування), похід до вінця, звичай обсипання молодих зерном та «викуп молодої». Л. Вайгель широко застосовує народну весільну термінологію, що є особливо цінним в поданому ним описі. Однак дослідник не наводить текстів весільних пісень, висловлюючи хибну думку, що на Гуцульщині їх немає [19].

Описав гуцульське весілля й Ю. Шнайдер. У своїй науковій статті «Z kraju Huculow» він наводить опис весілля в с. Татарів. При цьому дослідник зазначає, що молоді запрошують на весілля кожне зокрема, до шлюбу теж йдуть окремо, несучи своє «гільце». Після вінця молода йде до свого дому, а молодий до свого, і лише ввечері відбуваються «заводини», коли молоду ведуть до молодого [20].

Ю. Шнайдер описав і похоронні звичаї та традиції, які на Гуцульщині мають багато своїх особливостей. Коли помирає людина, то одразу наймають трембітарів і плачок. Далі дослідник акцентує увагу на описі подальших ритуалів, яких дотримуються під час поховання. Проте, як зауважує В. Гнатюк, Ю. Шнайдер зовсім не згадує про вірування, які пов'язані з пророкуванням смерті, вбранням небіжчика, які є важливою частиною поховальної обрядовості. Це, на думку В. Гнатюка, можна віднести до одного з недоліків праці польського етнографа [5,161].

Також до даної проблеми звертався й відомий чеський етнограф Ф. Ржегорж [21,26].

У роботі Оскара Кольберга «Rus Karpacka», яка була опублікована вже після смерті дослідника, також добре представлені звичаї на весілля та обряди, пов'язані з народженням дитини [22,96-97].

Отже, бачимо, що у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. українськими і зарубіжними дослідниками було зібрано величезний масив етнографічного матеріалу, присвяченого сімейній обрядовості гуцулів. Багато долучилися до даної роботи не лише професійні етнографи, але й прості сільські вчителі і священики. Великою заслугою тогочасних наукових розвідок безумовно можна назвати достовірність описів обрядів, оскільки їх робили дослідники, які жили або працювали на Гуцульщині. Тому, в наш час ці праці є невичерпним джерелом і базовою основою для отримання цінної інформації про ритуали, яких дотримувались гуцули у своїй сімейній обрядовості у першій половині ХХ ст. Проте, окремі проблеми залишились поза увагою дослідників. Так, ми практично не зустрічаємо праць, які б висвітлювали обряди ініціацій молоді, описи традицій подружнього життя та стосунків з дітьми. Тому дана проблема ще потребує свого подальшого вивчення і є доволі актуальною в наш час.

Література

гуцул обряд весілля похорони

1. Савчук Б. Українська етнологія. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. - 560 с.

2. Витвицький С. Історичний нарис про гуцулів. - Коломия: Світ, 1993. - 95 с.

3. Кайндль Р. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази. - Чернівці: Молодий буковинець, 2001. - 208 с.

4. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 3 // Матеріали до українсько-руської етнології. - Львів, 1902. - Т. V. - 256 с.

5. Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник. - Львів, 1912. - Т. ХХХІ-ХХХІІ. - С. 131-424.

6. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. Матеріали з полудневої Київщини, зібрав Мр. Г. // Матеріали до українсько-руської етнології. - Львів, 1906 - Т. VIII. - 222 с.

7. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. Матеріали з полудневої Київщини, зібрав Мр. Г. // Матеріали до українсько-руської етнології. - Львів, 1906 - Т. ІХ. - 145 с.

8. Гнатюк В. Причинки до пізнання Гуцульщини // Записки НТШ. - Львів, 1917. - Т. СХХІІІ-СХХІ^ - С. 1-58.

9. Арсенич П. Етнографічна діяльність В. Гнатюка // Народна творчість та етнографія. - 1982. - № 2. - С. 69-72.

10. Онищук А. З народного життя Гуцулів // Матеріали до українсько-руської етнології. - Львів, 1912. - Т. ХV. - С. 90-158.

11. Кузеля З. Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді // Записки НТШ. - Львів, 1914. - Т. СХХІ. - С. 173-224.

12. Кузеля З. Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді // Записки НТШ. - Львів, 1915. - Т. СХХІІ. - С. 103-160.

13. Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник. - Львів, 1912. - Т. ХХХІ. - С. 1-129.

14. Зеленчук В. Етнографічні гуцулознавчі записи П. Шекерика-Доникового // Верховинські вісті. - 1999. - № 16 (17-23 квітня).

15. Шекерик -Доників П. Дідо Иванчік. - Верховина: Гуцульщина, 2007. - 496 с.

16. Подлуський Ю. Гуцульщина. - Перемишль, 1938. - 7 с.

17. Гуцульські весільні пісні // Жіноча доля. - 1933. - Ч. 2. - 15 січня.

18. Вінценз С. На високій полонині (правда старовіку). - Львів: Червона калина, 1997. - 452 с.

19. Wajgiel L. O Huculach. Zarys etnograficzny. - Krakow, 1887.

20. Schnajder J. Z kraju Huculow // Lud. - Lwow, 1899. - T. V; 1900. - T. VI; 1901. - T. VII.

21. Арсенич П. Гуцульщина у вивченні чеського етнографа Ф. Ржегоржа // Гуцульський календар на 1997 р. Спецвипуск № 1.

22. Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст. - К.: Наукова думка, 1976. - 140 с.

Размещено на Allbest.ru