Кіммерійці у "Формації української нації" Вадима Щербаківського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіммерійці у "Формації української нації" Вадима Щербаківського

Борисова О.В.

"Формація української нації" - основний твір видатного українського археолога й антрополога професора Вадима Щербаківського [1; 2; 3]. Але науковий спадок цього вченого досі вивчений вкрай недостатньо, адже він практично не має своєї історіографії. Найперше, що ми б хотіли відмітити у праці В. Щербаківського, так це цілком співпадаючу з висновком багатьох вітчизняних учених ХХ ст. думку, що "англійський антрополог Гаддон цілком справедливо відмітив, що антропологічна мапа Європи від часів неолітичної доби до кінця ХІХ ст. дуже мало змінилася. І маємо право вважати, що і твердити,...що ми були і є на нашій землі - Україні - автохтонами не від VI ст. по Різдві Хр., а від неоліту, себто, щонайменше 5.000 літ" [1, 12].

Про кіммерійців проф. В. Щербаківський пише в розділі, що він його назвав "Населення України в залізну добу" [2; 3], але спочатку аналізує перші писані звістки про терени України [2, 559-562], тобто зачіпає час і до залізного віку. Найперше він аналізує вістки про гіпербореїв і робить висновок, що згадані Геродотом гіпербореї - це нащадки трипільського населення України [2, 561-562], зауважуючи: "Можна дивуватися, що деякі німецькі вчені, приписують мальовану, із спіралевими оздобами кераміку, своїм індогерманцям, хоч не можуть дати жодних доказів про спільність рис у культурі мальованої кераміки та в культурах шнурової або нордійської кераміки. Тим більше, що в Україні ясно видно, як у бронзову добу культура мальованої кераміки, культура бойових топірців і шнурової кераміки та нордійська культура сходяться докупи і в деяких місцевостях маємо правдиву симбіозу авторів усіх тих культур" [2, 562]. "Мегалітична нордійська культура, - пише далі він, - зі своїми кам'яними похоронними скринями простягається порівняно вузькою смугою вздовж Дніпра, досягає Запоріжжя і гирла Дністра. Нордійську цистову культуру знайдено і в басейні Дінця" [2, 562]. Автор явно протистояв намаганням німецьких учених першої половини ХХ ст. усі здобутки культури населення, що було продовжувачем культури Трипілля, й являло собою субстрат слов'янського населення наших теренів, приписати індо-германцям.

Проте, щодо кіммерійців В.Щербаківський був налаштований критично [2, 570]. Свідчення Геродота про них учений наводить, але пише: "В Криму "мілетські колоністи надавали назви містам, могилам, ровамі протокам у честь Гомерових кіммерійців", а не тому, що вони дійсно там жили" [2, 570-571]. Водночас він не заперечує того, що кіммерійці могли існувати. Пише так: "Загально можна сказати, що кіммери були настільки казкові, як і гіпербореї, але одночасно з тим вони могли бути так само дійсні, як і гіпербореї" [2, 571]. кіммерієць скіф кочівник трипільське

Чому ж учений щодо кіммерійців зайняв таку двоїсту позицію? Насамперед тому, що на його час археологічних знахідок, які можна було б однозначно віднести до кіммерійців, практично не було, і він, як археолог, з цим рахувався. Тим не менш, один факт він подає: "Під час розкопок на Херсонщині мені пощастило знайти в одній могилі корчений вохровий кістяк, п'яткова кістка якого чомусь була зелена. Приглянувшись уважніше, виявилося, що в тій п'ятковій кістці стреміла тригранна бронзова стрілка т.зв. скитського типу. Це нагадувало оповідання про Ахіллесову п'яту; покійник, видно, помер так, як і Ахіллес, від стріли, яка потрапила в п'яту. Таких тогочасних, себто одночасних із скитами, "корченців" можна назвати кіммерами. Але це могла бути лише частика кіммерів, яка залишилася в Україні, як інша частина перейшла в Малу Азію" [2, 571]. Отже, В. Щербаківський, якому належить честь знайдення унікального поховання, яке можна назвати похованням "Кіммерійського Ахіллеса", все ж таки був більш схильний визнавати факт існування кіммерійців на терені стародавньої України. На сьогоднішній день українська археологія й історична наука значно просунулись у своєму розвитку порівняно з часами, коли жив проф. В. Щербаківський, і все одно кіммерійці і досі, як і в часи В. Щербаківського, вважаються народом таємничим [4, 94]. Їхнє коріння прийнято відносити до зрубної археологічної культури. Але таємниця кіммерійців залишається.

Надамо наше бачення того, чому склалася така ситуація. Візьмемо відому карту Геродотової Скіфії [5, карта] і зіставимо її з картами, вміщеними в "Давній історії України" [4, 100, 117]. Спочатку знайдемо різницю між геродотовими "скіфами царськими" та "скіфами-кочівниками". Дані карт свідчать, що "скіфи-кочівники" якраз і мешкали на історичному терені колишньої Кіммерії. Вчені шукають доказів того, що кіммерійці були одним зі стародавніх народів, що населяли територію Степу українського Лівобережжя. Але є одна деталь, яка виводить кіммерійців на інший щабель суспільства, ніж "народ". Це - вельми специфічний декор зброї, кінського спорядження та виробів для прикрашення одягу. Цей стиль не має прямих аналогів. Він раптово з'являється в IX ст. до н. е. і раптово зникає у VII ст. до н. е. Про чужий вплив на такого високого рівня вироби не може бути й мови. Пояснення може бути тільки одне: кіммерійський стиль виник як засіб виокремлення якоїсь певної соціальної групи, а конкретно - окремого воїнства. На нашу думку, тут ми маємо справу з військовим орденом, лицарі якого мали імперіалістичні плани в Східній Європі. І як пізніші хрестоносці нашивали на одяг хрести, так і одного погляду вистачало, аби відрізнити кіммерійця від будь-якого іншого військового загалу - солярний орнамент прикрас просто кидався в очі. Сама назва Ордену могла бути грою слів на санскриті - від назви народу (кім arya - "котрі ар'ї") вимовляється трохи інакше: кім marya - "народжені вмирати" [6, с. 147, 151, 175]. Думка про те, що кіммерійці - не етнонім, а назва військових загонів, в літературі присутня [7, 160]. Приклади територіально-орденського правління в історії присутні: ордени хрестоносців теж інколи були державницькими (Мальтійський, Тевтонський).

Тут можна побачити стародавню традицію, і її могли принести в Європу саме нащадки тих стародавніх кіммерійців.

Однак між кіммерійцями та гелонами, що мали постачати збіжжя першим, виник конфлікт, чому поселення гелонів й обросли високими валами та глибокими ровами. Це помічає В. Щербаківський так: "У бронзову добу й на початку залізної наші степи могли бути заселені хліборобами, тому на Херсонщині й Катеринославщині маємо велику кількість більших і менших могил. Величезні вали, що тягнуться сотні кілометрів від Дніпра на Захід, як і великі городища з високими валами вказують на те, що осіла хліборобська людність захищала себе такими валами від нападу кочовиків з півдня. Згадані вали тягнуться через південну частину Київщини і Поділля до Дністра. Не перевірено однак, чи вони тягнуться ще далі" [3, 852]. До цього додався конфлікт з іншими претендентами на володіння Лівобережжям - не менш войовничими саками (кайсаками: "кай" /санскр./ - "цар" + "saka" /давньоперськ./ - "вершник" [8, 48]), тобто, як можна потрактувати, Царськими, Головними Вершниками.

"Давня історія України" щодо кіммерійців курсивом виділяє: "Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна" [4, 94], називаючи їх при тому "народом", хоча тут же зазначає, що кіммерійських поселень і міст не залишилося [4, 94], а ми практично те ж саме бачимо у В. Щербаківського. Та, що ж то за "народ" такий, який не мав поселень? Дивно. Вочевидь, саме це й змушувало В. Щербаківського ставитися до кіммерійців дуже обережно. Треба розуміти, що жоден народ не живе війною. Це - доля окремих людей. І жоден народ не віддав би своєї землі без бою. Кіммерійці ж, згідно з Геродотом, пішли з нашої землі без війни. Якщо кіммерійці - народ, логіка відсутня, а в історичній дійсності такого бути не може; якщо ж то - військовий орден, усе стає зрозумілим. І на їх місце приходять "царські скіфи" (вочевидь, - такі ж). Геродот і оповідає нам про те, як це сталося [5, 33]. Одними з нащадків тих кіммерійців, якщо покладатися на автора "Історії Русів", можна вважати готів [9, 1]. То ж, за нашою трактовкою, "царські скіфи" - це були кайсаки, а "скіфи - кочівники" - кіммерійське населення, але з розпуском Ордену зникає і його назва. Подальша історія знає багато прикладів подібного приходу "варягів". Не був вільний від думки про чужинецькі захоплення теренів стародавньої України - й В. Щербаківський, говорячи про скіфів так: "У другій половині VII ст. перед Р.Хр., в причорноморських степах появилися нові номади, чужі, що примандрували десь зі сходу, від Туркестану. У греків таких номадів називали скитами" [3, 845]. І тут же підтверджує нашу вищезазначену думку щодо саків: "Вони належали до більшої групи племен - саків, що жили в Туркестані" [3, 845]. Критично ставлячись до свідчень Геродота щодо кіммерійців, Щербаківський повністю приймає його дані щодо розбійництва скіфів [3, 846], що й кладе у підвалину свого твердження, що скіфи були зайдами на наших землях. Водночас він зазначає щодо знайдених у ХІХ та ХХ ст. скіфських могил, що "всі ті могили, в яких знайдено золоті предмети, археологи назвали скитськими, а тому, що в них були ще й трилезі й дволезі бронзові стрілки., то скитам приписували й такі могили, в яких знайдено бронзові стрілки навіть інших форм, незважаючи на те, що похоронний обряд похованих у тих могилах був зовсім інакший, ніж у скитів, напр.. - тілопальний або корчених кістяків" [3, 845-846]. Так, на нашу думку, В. Щербаківський бачив у тогочасному археологічному матеріалі потомків колишніх кіммерійців, уже прикритих назвою "скіфи-кочівники".

Праця професора Вадима Щербаківського "Формація української нації" - хоча й маловивчене, але дуже цінне історичне джерело, за яким, у зіставленні з даними сучасної української археології, антропології й історії, можна плідно вивчати процеси расо- й етноґенези на теренах стародавньої України.

Джерела і література

1. Вадим Щербаківський. Формація української нації // Визвольний шлях. - Лондон, 1965, січень. - Кн.1(203) - С. 11-28.

2. Вадим Щербаківський. Формація української нації // Визвольний шлях. - Лондон, 1967. - Кн. 5 (230). - С. 559-571.

3. Вадим Щербаківський. Формація української нації // Визвольний шлях. - Лондон, 1967. - Кн. 7 - 8. - С. 845-860.

4. Давня історія України. У двох книгах. - Кн. 1. - К.:Либідь, 1994. - 235 с.

5. Геродот з Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. - К.: Довіра, 1992. - 72 с.; карт.

6. Кочергина В.В. Начальный курс санскрита. - М., 1956. - 195 с.

7. Братко-Кутинський О. Феномен України. - К.: Вечірній Київ, 1996. - 301с.

8. Оранский И.М. Иранские языки. - М.: Изд-во вост. лит-ры, 1963. - 238 с.

9. История Русовъ или Малой Россіи. Сочинение Георгія Конисскаго, Архієпископа Бълорускаго. - М., 1846. - 321 с.

Размещено на Allbest.ru