Етнополітичнии менеджмент та його роль в упередженні конфліктів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнополітичний менеджмент та його роль в упередженні конфліктів

Зварич І.Т

Руйнування одних держав і створення на їх місці нових завжди болісний процес, що супроводжується конфліктами, а то й війнами. Невипадково дехто з російських політологів самоліквідацію радянського союзу називає найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття, адже вона породила велику кількість гострих протиріч, які нерідко закінчувались збройними сутичками та воєнними діями. Занепаду імперій завжди були притаманні інерційні процеси, що поширювались і на новоутворені держави. Як наслідок, сьогодні чимало колишніх радянських республік зіштовхуються з відчутними проблемами етнічних конфліктів, проявами сепаратизму, спробами етнічних еліт та їх лідерів очолити національні рухи з метою проголошення нових незалежних держав. Іншими словами, йдеться про регіоналізацію державотворчих процесів, перехід їх з так би мовити глобального рівня на локальний або регіональний, що несе у собі загалом непередбачувані наслідки.

Подібні процеси сьогодні мають місце не лише у Сербії (проблема Косово, котра завершилась 17 лютого 2008 року самопроголошенням незалежності колишнього краю Сербської республіки), а й на Закавказзі (передусім, у Грузії та Азербайджані), у Молдові. В Україні, хоч і не так гостро, але теж є низка регіонів, де також час від часу виникає проблема не лише адміністративно-терито-ріального, а й національно- територіального самовизначення. Йдеться насамперед про Автономну Республіку Крим, Закарпаття, Північну Буковину. Останнім часом, починаючи з кінця 2004 року, коли у Сєверодонецьку було проведено перший, а на початку весни 2008 року другий з'їзд представників рад усіх рівнів, в Україні такі відверто сепаратистські настрої набули нової гостроти. Ініціаторами та ідеологами цих заходів виступають представники певних груп регіональних еліт, мотивуючи їх проведення протидією анархії та вседозволеності влади [1]. На противагу цьому домінують думки, що їх не влаштовують патріотично-державницькі дії владних структур у сфері відродження історичної пам'яті, національної свідомості та самосвідомості громадян нашої країни. Щоправда, коли порівнювати риторику першого сєверодонецького з'їзду, де лунали відверті заклики до створення так званої «Південно-східної української автономної республіки» (ПСУАР), то другий обмежився вимогами «захисту російської мови» і закликами протистояти «українізації». Ідеї федералізації цього разу не знайшли підтримки серед його учасників.

Таким чином, якщо політичний загал західних областей України активно використовував у своїх інтересах таку конструкцію, як «спільна сесія обласних рад», то тут йдеться по суті про неконституційний орган, не передбачений і жодним законом України, під назвою «з'їзд рад усіх рівнів», який, на думку ряду дослідників, претендує на артикуляцію інтересів окремих регіональних еліт та мобілізацію електорату на засадах, що далекі від консолідації усього українського суспільства. Задля цього активно експлуатуються питання мови, церкви, освіти, тобто увесь комплекс гуманітарних проблем життя країни. Водночас і в рішеннях низки обласних рад західних регіонів також заявлялось про утворення «власних» виконкомів та їх підпорядкування такій теж неконституційній структурі, як комітет національного порятунку, котрий жодного стосунку до державної влади в Україні не мав. Усе це свідчить про актуальність проблеми, яку ми розглядаємо під кутом етнополітичного менеджменту, завданням якого, на нашу думку, в умовах політичної демократії є налагодження як вертикальних, тобто міжвладних зв'язків по лінії «центр - регіони», так і горизонтальних - між органами влади різного рівня та громадськими організаціями, насамперед тими, що обстоюють послідовне розв'язання гуманітарних проблем.

Що ж таке етнополітичний менеджмент? Якщо коротко, то це система управління тенденціями і процесами у сфері етнополітичних відносин, метою котрої є запобігання руйнівним конфліктам і цивілізоване вирішення тих протистоянь на етнічному ґрунті, які вже існують. Це найбільш загальне визначення поняття етнополітичного менеджменту. Проте, щоб розкрити його структуру і механізм реалізації, необхідно розглянути найсуттєвіші компоненти та характерні особливості дії цього механізму. Очевидно, що варто розпочати саме з правових засад функціонування державної етнополітики, яка з технологічного боку є нічим іншим, як управлінням на законодавчій основі етнополітичними процесами суспільного життя. Відтак, правову основу державної етнополітики становлять такі нормативно-правові акти, як: Конституція України; Декларація прав національностей України; закони України: «Про національні меншини в Україні»; «Про громадянство в Україні»; «Про біженців»; «Про імміграцію» та інші. Послідовна їх реалізація сприяла і сприяє збереженню міжетнічного миру у сучасному українському суспільстві [2,45-48,63-57].

Необхідність в етнополітичному менеджменті зумовлена низкою чинників. Насамперед йдеться про демократичні норми суспільного розвитку, які спираються не стільки на силові та репресивні методи розв'язання конфліктів, скільки на мирні переговори та пошук компромісу між конфліктуючими сторонами. Наступний - імператив сучасної цивілізації, який орієнтує міжнародну спільноту все ж на розвиток культури миру, а не війни, плюралізму та діалогу цивілізацій, а не їх конфронтацію. Вирішення цих завдань покладається як на владні інститути - такі, як парламент, уряд, конституційний суд, так і на органи місцевого самоврядування; політичні партії та рухи; громадські об'єднання націо-нальних спільнот; окремих громадян, які належать до національних меншин. Усі ці суб'єкти влади та лідери громадянсько-політичних структур є компонентами доволі складного механізму керуючого як владного, так і громадського впливу на етнополітичні процеси, що мають безпосереднє відношення до етнополітичного менеджменту.

Поняття етнополітичного менеджменту є відносно новим для усталеної термінології в галузі етнополітики як науки. Тим не менше, останнім часом воно все помітніше набуває так би мовити «права громадянства» серед вітчизняних вчених, хоч вперше було запроваджене до наукового обігу представниками саме західної політології. Його активне застосування можна зустріти у працях канадської дослідниці М. Дрогобицької, науковців із Франції - Ж. Еліота та А. Флераса, які щоправда використовують термін «етнічний менеджмент», але за змістом він по суті збігається з поняттям етнополітичного менеджменту. Серед українських фахівців першим, хто звернувся до цього поняття і дав спробу його визначення, описав структуру і функції, є відомий вітчизняний етносоціолог В. Б. Євтух, який розуміє під етнополітичним менеджментом «складову системи державного менеджменту (управління), що здійснює контрольно-регулятивні функції держави у сфері міжетнічних відносин» [3,35].

У нещодавно виданому довіднику «Етнократологічний словник» у статті, присвяченій етнополітичному менеджменту, зазначається, що це «специфічний вид діяльності держави, її інститутів, суспільно-політичних організацій, спрямований на управління етнонаціональною сферою з метою досягнення певних цілей» [4,186]. Аналіз іншої довідникової та наукової літератури показує, що під цим терміном також розуміють здебільшого систему контрольно-регулятивних функцій держави у сфері міжетнічних відносин. Не заперечуючи проти такої інтерпретації, разом з тим вважаємо, що вона потребує деякого уточнення. Спираючись на принципи системного підходу і функціонального аналізу, а також виходячи з особливостей об'єкта управління - етнічних груп та національних меншин, сутність етнополітичного менеджменту ми вбачаємо у предметній специфіці самого об'єкта управління.

Коли говориться про менеджмент в етнополітиці, то необхідно мати на увазі, що мова про ту частину або сегмент явища, що має упорядкований характер, тобто явище або процес певним чином структуровані і організовані. Це означає, що управлінські дії та рішення щодо етнонаціональних громад стосуються не всіх без винятку явищ та процесів етнонаціонального ґатунку, а лише тих із них, яким притаманні інституційні ознаки. Отже, йдеться про цілеспрямовані регулюючі дії влади насамперед відносно організацій національних меншин - національно-культурних товариств, громадсько-політичних спілок та асоціацій, які функціонують у правовому полі держави і обстоюють специфічні групи інтересів, що мають етнонаціональне забарвлення. Якщо етнічні та національні спільноти - це певні групи населення, котрі можуть проживати як компактно, так і дисперсно, не маючи при цьому організаційних структур і засад діяльності, а тому їх можна розглядати як дисперсні або аморфні, то наявність товариств, об'єднань та асоціацій надає їм інституційних ознак, завдяки яким вони стають організованими громадами. Це і є передумовою керуючого впливу держави на такі спільноти, а спільнот на державу.

Розглядаючи етнополітичний менеджмент як систему, необхідно зробити таке суттєве застереження, що торкається двох ключових термінів, на яких базується це поняття. Йдеться про терміни «політика» та «менеджмент». У поєднанні з етнічним чинником виникає ефект політичного управлення, з одного боку, тобто управління не стільки адміністративними, скільки політичними (вольовими і легітимними) методами, а з іншого - управління політизованою етнічністю з використанням адміністративних ресурсів влади. Таким чином, як видно, етнополітичний менеджмент - це досить складне поняття, де політика є засобом управління, а саме воно є водночас і її інструментом. На нашу думку, відмінність між вказаними обома аспектами цього складного концепту полягає у тому, що за умов гострої політизації етнічності на перший план виходить політика як метод управління, тоді як під час стійкого розвитку суспільства, коли політична температура його істотно спадає, управління стає засобом формування політичної стратегії національного розвитку та шляхів її реалізації центральними і місцевими органами державної виконавчої влади.

Відтак під етнополітичним менеджментом слід розуміти систему політичних, адміністративних і організаційно-правових дій органів державної влади для упередження руйнівних чи деструктивних політичних конфліктів на етнонаціональному ґрунті та оптимізації міжетнічних і міжнаціональних відносин у поліетнічному суспільстві. При цьому він базується на інституційній мережі, завдяки якій вдається здійснювати діагностику, експертизу та мінімізацію політичних ризиків, а основі яких - етнічний чинник. Отже, згідно із запропонованим його визначенням під етнополітичним менеджментом слід розуміти структуру владних інституцій, які здійснюють регулювання етнополітичними процесами з метою оптимізації міжетнічних відносин у поліетнічній державі та запобігання виникненню міжетнічних конфліктів [5,478-481].

Головні цілі та завдання органів державної влади і управління у системі етнополітичного менеджменту підпорядковані загальній фундаментальній меті, яка полягає в необхідності виправлення деформацій у сфері міжетнічних відносин шляхом етнонаціонального відродження, повноцінного функціонування та розвитку етнічних спільнот. Основними компонентами цих цілей і завдань, на нашу думку, є такі: забезпечення комплексного підходу до етнонаціональних проблем, що сприяє підготовці нових законопроектів у сфері національно-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, удосконаленню системи влади, управлінської сфери, зміцненню демократичних засад державності, збереженню її територіальної цілісності, недопущенню міжетнічних протистоянь; утвердження у суспільному житті етнічної толерантності та злагоди, багатоманітності культур (полікультурності), взаємного порозуміння різних етнічних груп, подолання недовіри до інших етносів; дотримання сталої рівноваги між загальними потребами нації та потребами етнокультурного відродження етнічних меншин України на шляху становлення «української політичної нації»; сприяння ефективному і виваженому місцевому лідерству в середовищі етнонаціональних меншин, навчанню та розподілу представників нової адміністрації, політичних і громадських діячів - вихідців з етнічних спільнот, доступу національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними.

Практика свідчить, що всі негативні процеси в етнонаціональній сфері (загострення конфліктних ситуацій, протистояння, силові прояви впливу і т. ін.) спричинені не стільки процесами політизації етносів, скільки неврегульованістю їх функціонування та розвитку на державному рівні, а інколи й спробами їх гальмування шляхом адміністративного тиску. При цьому новий етап соціально-економічного і політичного розвитку країни вимагає поглиблення і вдосконалення взаємодії та подальшої конструктивної співпраці органів державної влади і громадських організацій національних меншин у подоланні ще існуючих проблем у сфері забезпечення їхніх прав і свобод. І у цьому контексті слід відзначити функцію зворотного впливу цих організацій на центральні органи виконавчої влади, а також парламент та секретаріат президента.

Оцінюючи роботу громадських організацій національних меншин України, необхідно зазначити, що переважна їх більшість бере активну участь у процесах державотворення, сприяє громадсько-політичній консолідації та міжетнічній взаємодії у суспільстві. Для підвищення ролі цих неурядових організацій у соціально-політичному житті українського суспільства, збереження і розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності Указом Президента України від 22.07.2000 р. за № 908/2000 утворено Раду представників громад-ських організацій національних меншин при Президентові України, що є консультативно- дорадчим органом, до складу якого входять саме їх представники.

Майже третина цих організацій, як свідчать дані їх установчих документів, має на меті брати участь через своїх представників у діяльності місцевих рад і висувати конкретні законодавчі ініціативи. Характерно, що найбільша увага приділяється контактам з виконавчою владою. Так, половина статутів громадських об'єднань національних меншин передбачає співучасть у підготовці тих рішень, що приймаються на офіційному (державному) рівні. Те ж саме стосується відстоювання етнічних інтересів у різних формах перед центральними та місцевими органами виконавчої влади і державного управління. Причому це настільки принципова умова, що тільки в одному випадку йдеться про участь в діяльності не котроїсь із державних інституцій, а лише у роботі консультативно-дорадчого органу [6,11].

Фактично усі статути містять принципи економічної діяльності, що має на меті сприяння реалізації завдань у напрямку подальшої консолідації певного етносу в Україні. Більшість з них передбачає зокрема підтримання зовнішньоекономічного співробітництва, перш за все - з країнами, які є їхніми історико-етнічними батьківщинами. Цілком закономірно, що на чільне місце поставлені етнокультурні завдання, наступними йдуть економічні, політико-ідеологічні, пропагандистські, інформаційно-освітні та інші. Пропорційне співвідношення цих питань у статутах деяких національних об'єднань часто видозмінюється, особливо щодо конкретних політико-економічних і етнокультурних завдань. Стосовно ж релігійної належності або конфесійної орієнтації, то в більшості випадків у статутних документах вони явно не фіксуються, хоча легко «читаються» за іншими ознаками. Проте для держави, її етнонаціональної політики це не має принципового значення, адже для громадян України свобода совісті та віросповідань є конституційною нормою.

Слід відзначити, що в Україні, починаючи з 1991 року, національно- культурні товариства мають різний територіально-адміністративний рівень: міський, обласний, регіональний та всеукраїнський, що передбачено в їхніх статутних документах. Правове поле для політичної діяльності громадських організацій етнічних спільнот забезпечується зокрема ст.ст. 14 Закону України «Про національні меншини в Україні», а також ст.ст. 3, 5, 7, 10, 14, 35 Закону України «Про вибори народних депутатів України». Так, відповідно до ст. 9 Закону «Про національні меншини в Україні» особи із середовища національних меншин мають право обиратися або призначатися на будь-які посади в органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії та на підприємствах, в установах і організаціях.

Місцевості, де компактно проживають окремі національні меншини, відповідно до ст. 7 Закону «Про вибори народних депутатів України» не мали б виходити за межі одного виборчого округу. У разі, коли кількість виборців, що належать до національних меншин, є більшою, ніж необхідно для формування одного виборчого округу, ці округи формуються таким чином, що хоч би в одному з них виборці, які належать до національних меншин, повинні становити більшість від кількості виборців у даному виборчому окрузі [7,811]. Згідно зі ст. 14 Закону «Про національні меншини в Україні» національні об'єднання наділяються правом «висувати своїх кандидатів у депутати на виборах до органів державної влади» [7,128].

Водночас необхідно зауважити, що при прийнятті Закону «Про вибори народних депутатів України» було проігноровано вказану норму Закону «Про національні меншини в Україні», що є доказом порушення принципу системності у підході до розробки законодавства щодо етно- національних меншин. Таке право надавалось лише політичним партіям, виборчим блокам партій і безпосередньо громадянам шляхом самови- сунення, а також зборам громад і трудовим колективам. Прогресом у цьому відношенні було надання Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів» (розділ ІІ, ст. 7) права висунення кандидатів на місцевих виборах громадським організаціям, а отже і національно-культурним об'єднанням [8].

Цілком природно, що найактивніші учасники етнокультурних процесів - етнічні спільноти постійно вступають у різноманітні контакти між собою. Фахівці визначають ці стосунки терміном «міжетнічна взаємодія» [9,152-153]. Вона включає такі форми, як міжетнічні зв'язки та міжетнічні відносини. В Україні міжетнічна взаємодія має два таких напрямки, як: домінуюча етнічна спільнота (українці) з етнічними меншинами і етнічна меншина з іншою етнічною меншиною. У визначенні змісту та спрямованості міжетнічної взаємодії, її впливу на етнополітичні і соціальні процеси (інтегруючі, конфліктні чи безкон-фліктні, індиферентні або ж активні тощо) слід враховувати такі чинники, як поточна політична ситуація в окремому регіоні і в державі в цілому; ресурс забезпечення в реалізації державної етнополітики; позиції суспільно-громадських рухів і політичних партій з питань етносоціального розвитку; стан стосунків України з державами, де знаходиться ареал етносу тих чи інших меншин; якість (рівень) їхніх відносин з цим ареалом - ядром відповідного етносу [10,18].

Українська держава приділяє значну увагу розвитку співпраці національних меншин. І одним з показових прикладів такої взаємодії впродовж декількох років була плідна діяльність створеної у 1996 році Ради представників громадських об'єднань національних меншин, що функціонувала при Державному комітеті України у справах національностей та міграції як його дорадчий орган [11,74-76], до складу котрого входили лідери етнічних організацій із всеукраїнським статусом. Рада проводила свої засідання двічі на рік і обговорювала актуальні проблеми національних меншин, зокрема такі, як застосування (трактування) положень Закону України «Про національні меншини в Україні», проекти державної концепції етнонаціональної політики та державної програми розвитку культур національних меншин, проблеми фінансування діяльності національно-культурних товариств.

Слід відзначити як позитивну тенденцію й те, що дорадчі ради, в яких співпрацюють громадські організації етнічних груп України, функціонують також при місцевих органах виконавчої влади. Так, в Автономній Республіці Крим діє Асоціація національних товариств і громад Криму; створено Конфедерацію національно-культурних товариств Західної України, Асоціацію національно-культурних і культурно-освітніх об'єднань Одеської області, ряд інших регіональних та міських об'єднань етнонаціональних меншин [12].

Основною метою діяльності громадських об'єднань національних меншин усіх рівнів є забезпечення потреб їхнього етнокультурного розвитку; толерантної взаємодії між усіма компонентами етнонаціональної структури українського суспільства; формування громадської думки стосовно етнонаціонального розвитку держави; пошуки можливостей впливу на прийняття рішень органами законодавчої і виконавчої влади. Громадські організації намагаються досягти цих цілей через свою постійну організаційну діяльність - збори асоціацій, контакти з представниками конгресів, з'їздів, конференцій тощо.

Національні об'єднання громадян для здійснення цілей і завдань, визначених їхніми статутами, користуються правом виступати учасниками цивільно-правових відносин, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських організаціях, вносити пропозиції до органів державної влади і управління. Водночас слід зауважити, що можливості представлення і захисту своїх інтересів у національно-культурних об'єднань і політичних партій відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» далеко не однакові [13,427].

Результати співробітництва державних і неурядових організацій, у тому числі й громадських етнонаціональних об'єднань, можна проілюструвати такими прикладами: за ініціативою саме неурядових організацій проводились такі масові заходи, як Всеукраїнський фестиваль «Всі ми діти твої, Україно»; були засновані угорський театр в м. Берегово (Закарпатська обл.), єврейські «Мазлтов» і «Штерн» (м. Київ), циганський - «Романс» (також у столиці), кримськотатарський - у м. Сімферополі, польський народний - у м. Львові та понад 30 російських театрів в різних містах нашої держави. В багатьох з них функціонують також центри національних культур етнічних меншин. 120 державних музеїв України (без м. Києва) відкрили спеціальні зали національних меншин, в яких налічується понад тисяча експонатів пам'яток історії і культури. За дорученням Міністерства освіти і науки України при Міністерстві освіти Автономної Республіки Крим, управліннях освіти обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій свого часу були створені науково-методичні групи з розробки питань політкультурної освіти, виховання взаємної поваги між представниками різних етносів, попередження та розв'язання конфліктних ситуацій, що виникають на національному та релігійному ґрунті [12,54].

Вагомою подією і якісно новим етапом для реалізації прав національних меншин та впливу на цей процес їх громадських організацій стало заснування в Україні інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмена). У першій його доповіді-звіті міститься чимало пропозицій (ініційованих неурядовими організаціями) щодо поліпшення статусу національних меншин, задоволення їхніх потреб у різних сферах суспільного життя.

Досить важливим і ефективним напрямком співробітництва громадських організацій національних меншин з органами влади є діяльність Змішаних міжурядових комісій з питань забезпечення прав національних меншин. На сьогодні їх діє 4, а саме: україно-литовська, українсько- словацька, україно-румунська та українсько-угорська. Важливо і те, що до їх складу входять представники міністерств та відомств, діяльність яких тією чи іншою мірою пов'язана з задоволенням прав національних меншин, зокрема освіти і науки, культури і мистецтв тощо. Плідність діяльності таких комісій беззаперечна: у рамках їхньої роботи виробляються рекомендації різним державним інституціям щодо ефективного вирішення тих питань, які порушуються національними меншинами. Необхідно згадати і ще дві спеціальні комісії - Республіканську комісію у справах депортованих народів Криму та Міжурядову українсько-німецьку комісію у справах депортованих німців, які повертаються в Україну. Кожна з них зробила помітний внесок у розв'язання таких проблем, як стимулювання фінансового забезпечення виконання урядових програм облаштування депортованих, визначення місць їхнього розселення, створення певної соціальної інфраструктури [11].

Отже, етнополітичне відродження національних меншин спонукає Українську державу не лише вибудовувати відповідну політику щодо таких спільнот, а й скеровувати ці процеси як на національному, так і на міжнародному рівнях співпраці. Відповідно й концепція етнополітичного менеджменту в Україні ґрунтується на ідеях етнонаціонального відродження та розвитку через взаємодію офіційних органів влади і легальних організацій, що уособлюють інтереси національних меншин.

Система державного управління України у сфері етнополітики орієнтується на те, щоб привести у дію всі її чинники: державні, політичні, культурно-інформаційні та наукові з метою створення оптимальних умов для нормальної життєдіяльності країни з поліетнічним складом населення. Йдеться про необхідність вертикальної підпорядкованості з цих питань органів виконавчої влади знизу догори, прийняття ефективних заходів щодо недопущення на своїй території ущемлення громадян за етнічною, релігійною чи мовною ознаками, правової і адміністративної відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за невиконання рішень з цієї проблематики [12,435-439].

Керуючись необхідністю гармонізації міжетнічних відносин в Україні, удосконалення та зміцнення їхньої політико-правової бази, держава, її система управління у сфері етнонаціональних процесів і регулювання етнічних стосунків забезпечується необхідними ресурсами і відпрацьованими на практиці методами діяльності. Здійснення єдиної державної політики у зазначеній соціальній галузі покладено на відповідні центральні та місцеві органи виконавчої влади. У єдиному законодавчому органі держави - Верховній Раді України - традиційно діє профільний Комітет з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин. Водночас і при місцевих радах створюються й функціонують на громадських засадах дорадчі органи з представників етнічних меншин (з міжнаціональних відносин) як один із вагомих напрямків діяльності громадських об'єднань національних меншин України.

Таким чином, виходячи з проведеного аналізу, можна зробити висновок, що етнополітичний менеджмент - це цілеспрямована організаційна, законодавча та політична діяльність органів центральної і місцевої влади з метою задоволення потреб та інтересів національних меншин, з одного боку, і взаємодія їх організаційних структур з органами державної влади задля вироблення політичної стратегії у сфері етнонаціональних відносин, з другого.

Проте події останнього часу як в Україні, так і за її межами, засвідчують чергове загострення регіональних проблем з характерним етнічним забарвленням. Поштовхом для ескалації сепаратистських настроїв стало проголошення Косово незалежною державою, у чому багато хто з опонентів такого самовизначення вбачає не лише порушення відомих Гельсінських угод (1975 рік), які закріпили непорушність кордонів повоєнної Європи, а й створення прецеденту на майбутнє. У цьому зв'язку неабияку роль, на наш погляд, має відігравати система етнополітичного менеджменту всередині країни з метою діагностики і запобігання руйнівних процесів для цілісності держави. Успішно протистояти негативним тенденціям, що їх несе регіональний радикалізм та екстремізм, помножений на етногенні чинники, може тільки ефективний етнополітичний менеджмент, ґрунтований на наукових засадах вивчення суспільних настроїв, громадської думки, фахової експертизи, та адекватні їм владні рішення і дії.

Література

етнополітичний менеджмент

1. Голенко В.М., Тихонов В.М. Сєверодонецьк: крапки не буде (російською мовою). - Луганськ: ПЦ «Максим». - 2008. - 296 с.

2. Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні. - К., 2001. - 352 с.

3. Етнічний довідник: У 3 ч. / Під ред. В.Б. Євтуха. - Ч. 1. - К., 1997.

4. Етнополітичний менеджмент // Етнократологічний словник: Енцикл. довід. слов. / За ред. О.В. Антонюка, М.Ф. Головатого, Г.В. Фокіна. - К.: МАУП. - 2007.

5. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення. - К., 2001. - 291 с.

6. Етнічний довідник. У трьох частинах. Ч. І. Поняття та терміни. - К.: Центр етносоціологічних та етнополітичних досліджень Ін-ту соціології НАН України. - 1997. - 140 с.

7. Бюлетень Держкомнацміграції України. - № 6. - К., 2001. - 98 с.

8. Етнополітика в Україні. Документи і матеріали. - К., 1998. - 353 с.

9. Життя етносу: соціокультурні нариси. Навчальний посібник. - К., 1997. - 146 с.

10. ЄвтухВ.Б. Про національну ідею, етнічні меншини, міграцію. - К., 2000. - 235 с.

11. Етнос і соціум. Збірник праць. - К., 1993. - 126 с.

12. Бюлетень Держкомнацміграції України. - № 3. - К., 1999. - 117 с.

13. За даними Держкомнацміграції України ( 1997 - 1999 рр.).

Размещено на Allbest.ru