Вплив політики "еллінізації" в УРСР на національну ідентичність греків Українського Північного Приазов'я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив політики «еллінізації» в УРСР на національну ідентичність греків Українського Північного Приазов'я

Івацький В.І.

Грецька громада Українського Північного Приазов'я вважає своєю «історичною батьківщиною» Грецію і на цій підставі має розвинені стосунки із представництвами Грецької республіки та діаспори. В той же час, українськими науковцями висувається багато аргументів на користь кримського походження приазовської грецької спільноти, при тому, що греками «генетично» є лише частка цієї спільноти, а інші з них відносяться до етносів, здебільшого тюркських.

Стосовно питання коли ж було започатковано націєтворчий процес серед грецьких громад УПП, напрям якого витримується і до сьогодні слід в першу чергу вести мову про політику «коренізаціі» радянської влади 20-х 30-х рр. ХХ століття. Заходи щодо грецького населення умовно називали «елінізацією». Саме тоді вперше політично було актуалізовано національний статус грецької громади Північного Приазов'я, надовго визначено офіційну категоризацію етнічної групи.

Отже, актуальність пропонованої теми полягає у неоднозначності розвитку національних меншин сучасної України. Нерозуміння особливостей формування самосвідомості яких може призвести до помилок у рішеннях щодо їх інтеграції до політичної нації України.

Метою дослідження є визначення ролі «еллінізації» греків Українського Північного Приазов'я у формуванні єдиної «грецької» національної ідентичності, яка призвела до того, що сучасні їх потомки вважають себе частиною діаспори Грецької республіки ігноруючи при цьому аргументи науковців щодо кримського їх походження.

У подібному ракурсі, фундаментально, політика коренізаціі, як засобу конструювання національної ідентичності у меншин не вивчалась, не кажучи вже про її конкретне втілення серед грецької спільноти Приазов'я. В той же час, проведено низку досліджень стосовно інших аспектів «коренізаціі» в Україні. Мова йде про дисертаційну роботу Нечипоренко З.В. «Регіональні особливості політики коренізаціі (українізації) в УРСР», одним з головних захищених положень якої є те, що «партійно-директивні принципи національної політики більшовиків у регіональному вимірі були позначені догматизмом і, як правило, не враховували етнонаціональних реалій». Отже і відносно греків можна стверджувати, що розвиток їх спільноти мав потужне зовнішнє джерело, що все ж варто підтвердити конкретними аргументами з архівних матеріалів.

Етнокультурний розвиток грецької спільноти Приазов'я плідно досліджений відомим маріупольським науковцем І. С. Пономарьовою. Слід окремо відмітити монографію «Етнічна історія греків Приазов'я (кінець ХІІІ початок ХХІ ст.)», яка по суті є енциклопедією історії та культури греків Українського Північного Приазов'я. Дослідження цінне конкретно визначеними висновками щодо лінгвістичного, адміністративного та побутового розвитку грецької громади. Крім того, аналітичні елементи монографії відносно напрямів та особливостей трансформації грецької спільноти під час модернізаційних процесів кінця ХІХ початку ХХ ст. справили значний вплив на напрям дослідження автором політики коренізаціі.

Політика «еллінізації» греків УПП є об'єктом кількох публікацій Л.Д. Якубової, наприклад статті «Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х 30-ті рр. ХХ ст.)». Як видно із назви увагу було зосереджено на мовному аспекті «еллінізації». Широка джерельна та літературна база дослідження дозволила визначити завдання які намагалися досягти уряди СРСР та УРСР: за допомогою «еллінізації» радянських греків стати «в авангарді революційного руху за реформу новогрецької мови, що в самій Греції тільки набирав сили»[1,127]. Тобто «еллінізація» була міжнародним актом радянського уряду. Загалом, у хронологічній послідовності описано наступність прийняття рішень та заходів, роль голови грецької секції Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК С. Г. Ялі у вказаних процесах.

Проте викладений матеріал має відношення тільки до греків-еллінів та трансформацій пов'язаних із еллінофонами, в той час як тюркофони лишились поза увагою дослідниці. Крім того, через вузькість теми зігноровано те, що мовне питання було лише частиною широкого та довгого у часі процесу модернізації традиційного суспільства греків УПП, тому і не звернено уваги на роль російської мови у ньому.

Особливої уваги заслуговує також дисертаційне дослідження Баранової В.В. «Греки Приазов'я: етнічна самосвідомість та мова» виконане у Російській Федерації. За обсягом використаних джерел та історіографічної бази його можна назвати найпотужнішим з теми коренізаціі приазовських греків. Всебічний аналіз термінології та категоризації, що використовувались у той час безумовно є корисним. В той же час, приділено замало уваги політичним аспектам процесів.

Головною джерельною базою дослідження є робочі матеріали Центральної комісії національних меншостей при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті які зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів державної влади і органів державного управління України: фонд №413, опис №1 справ постійного зберігання за 1923-1933 рр. Серед інших звітів, протоколів та резолюцій найцікавішими є справа 100, що містять звіти комісій з обстеження грецького населення та резолюції маріупольського окрвиконкому за 1925-1929 рр. та надають відомості щодо відповідних спостережень та рішень про стан речей та реакцію населення на заходи влади.

Конструювання національної ідентичності греків було частиною великого процесу модернізації традиційного суспільства Російської імперії та малих спільнот, що входили до її складу. Модернізація для греків УПП, як і для інших етнічних меншин імперії, була зовнішнім процесом, бо її джерело знаходилось поза кордонами їх традиційного суспільства. Процес було ініційовано царським урядом у середині ХІХ ст., шляхом відміни кріпосного права, судової та земської реформ. У контексті цих реформ, у 1869 р. було ліквідовано Маріупольський грецький суд (який фактично забезпечував автономне існування грецької спільноти) та створено замість нього Маріупольський судовий округ, у складі чотирьох дільниць мирових суддів. Тобто греки були позбавлені будь-якої автономії і стали звичайною провінцією Російської імперії. Розвиток товарно-грошових відносин у імперії разом із земською реформою протягом наступних 50 років викликав потужні перетворення у Приазов'ї. Побудовані великі (Провіданс та Нікополь) та малі металургійні, машинобудівні підприємства, морський порт [2,42]. Поява у кожному грецькому селі російськомовних земських шкіл [3,17] та перехід у 1878 році церковного богослужіння на російську мову був сприйнятий греками як корисний крок [1,124]. На початок Першої світової війни російською мовою володів кожен, хто був залучений до товарно-грошових відносин, бо вся документація, судочинство та загальнообов'язкова військова повинність вимагали її знання. Тобто без знання російської лишались всі кого перелічене не стосувалось бідняки та жінки.

Інтеграція в російські освітні, адміністративні та культурні системи відповідала інтересам як окремих людей, так і грецької спільноти в цілому. Більше того, російська мова, завдяки її соціокультурній та економічній ролі у Приазов'ї з його багатоетнічністю (греки-тюркофони, греки-еллінофони, євреї, німці, болгари, українці, представництва іноземних закупників аграрної продукції) фактично стала виконувати функцію мови міжнаціонального спілкування. Рідні діалекти обох груп греків були актуальні тільки в рідних селах та сім'ях. Такою була ціна модернізації суспільства розвиток туземних мов та діалектів приазовських греків був безперспективним в умовах товарно-грошових відносин.

Проте обставини змінились разом із подальшим розвитком капіталістичних відносин, світовою та громадянською війнами. Сказані події призвели до появи греків батраків та вчительської інтелігенції. Голодні та післяголодні роки викинули вже значну кількість греків на фабрики та заводи [4,арк.22]. Отже, зазначені події надзвичайно розширили серед греків якраз ті прошарки суспільства, на які спиралась радянська влада.

В той же час, саме ці прошарки (мова йде тільки про тих хто залишався у селі) втрачали можливість добре вивчати російську мову. Бідняки та їх діти рідко покидали рідне село і користуватись російською мовою не було необхідності. Такий стан речей більшовиків не влаштовував «на сходах та інших суспільних зборах, що проводились виключно російською мовою, приймає участь в обговорення питань лише окрема група верхівки села, що добре володіла російською мовою <...> біднота мовчить, бо не в змозі вільно висловлювати свої думки російською мовою» [4,арк.30]. Що ж до робітників грецького походження то вони відривались від своїх селищ та належали вже до інших рад заводських. Тобто у більшовиків не лишалось підтримки у грецьких селах.

Комісія з обстеження грецького населення, що працювала у 1925 році, зробила висновки: «серед грецького населення живучі настрої пов'язані із їх національно побутовими рисами життя і тому у роботі серед греків необхідне відповідний політичних підхід із урахуванням побуту греків як і серед інших національних меншин» [4,арк.27]. «Таким чином, російською мовою володіє головним чином грецька інтелігенція та верхи заможної частини населення. <...> Вся інша маса греків, <...> розмовляє рідним словом і тому мало активна або майже не активна в суспільно-політичному житті» [4,арк.35]. Отже зрозуміло, хто приймав рішення на селі фактично, політичні опоненти більшовиків. Проблему, що формувалась помічали і самі представники: «стан речей, коли у всіх установах та організаціях села уся робота проводиться російською мовою може створити у грецьких масах уявлення продовження радянською владою політики русифікації та викликати приховане невдоволення»[4,арк.8]. Таким чином, перед владою виникала негайна потреба в вирішенні екстремістських проблем серед греків УПП.

Подібні проблеми не були унікальними для СРСР того часу, вони були настільки поширеними, що викликали потужну політичну реакцію політику коренізаціі адміністративно-керівних кадрів. Коренізація, курс на яку було проголошено ХІІ з'їздом РКП(б) у квітні 1923 р., розумілася більшовиками одночасно і як метод втілення ідеологічної утилізації національних республік у єдину комуністичну державу, і як один із шляхів усунення від влади політичних опонентів. Основну ідею виразив Й. Сталін: «Аби радвлада стала і для інонаціонального селянства рідною, необхідно, щоб вона була зрозуміла для нього, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб школи і органи влади формувалися з людей місцевих, що знають мову, звичаї, побут неросійських національностей».

Відносно України основні напрямки та завдання коренізаціі було визначено в декреті Раднаркому УРСР від 27 липня 1923р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», декреті всеукраїнського ЦВК і Раднаркому від 1 серпня 1923р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови». Згідно із цими постановами кожен народ мав змогу використовувати рідну мову як під час засідань рад різного рівня, заповнювати офіційні документи власною мовою, формувати склад керівних органів своїми представниками, мати освіту та літературу також рідною мовою. Так для керування розвитком греків України було створено грецьку секцію Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, головою її було обрано відомого грека комуніста Ялі С. Г. Протягом 1924-1925 рр. секція виробила систему заходів стосовно етнокультурного відродження маріупольських греків [1,125]. Це в першу чергу викладання рідною мовою, потім українською, потім російською [6,108].

Для з'ясування особливостей рідної мови приазовських греків, а також упорядження адміністративного поділу згідно із розселенням (планувалося створити грецькі національні ради) у 1925 році було споряджено комісію ВУЦВК з обстеження грецького населення Сталінського та Маріупольського округів. На підставі отриманих звітів комісій, щодо схожості говірок греків із димотикою (народна грецька мова, сучасна офіційна мова Греції), на Першій всесоюзній нараді з питань освіти та культурного будівництва серед греків СРСР у 1926 році у Ростові-на-Дону С.Г. Ялі виступив як беззастережний прихильник димотики. Це означало, що офіційною мовою греків Приазов'я мала стати літературна мова Греції (яка протягом того ж часу лише пропонувалась як така на заміну застарілій офіціальній «катаревусі»). Іншу частину греків тюркофонів віднесено до татаромовних, тобто їх офіційною мовою мала стати кримськотатарська. Згідно із вирішеним було направлено вчителів відповідних мов. Отже, рішення було прийнято «згори», не в останню чергу як міжнародний акт допомоги «пролетаріям Греції у боротьбі за народну мову» [1,127].

Нарешті було прийнято Резолюцію Президії ВУЦВК по доповіді Комісії з обстеження грецького населення в Маріупольському та Сталінському округах. Низка розпоряджень, що містилась у резолюції мала великий вплив на етнодиференційні ознаки греків. В першу чергу, мова йде про саму увагу до греків Приазов'я як до окремої національності. Подібні уявлення про свою національну окремішність вони вже мали, проте визнання від державної влади не отримували. Так, у 1920 році на районному з'їзді рад у селі Мангуш від представників селян було сформульоване запитання: «Чи визнані Маріупольські греки самостійної нацією, чи будуть видані грекам права що вони мали при Катерині» [7,арк.12-13]. Тому положення резолюції, які адресно були скеровані саме до маріупольських греків лише підтримували вказані почуття, щонайменше у інтелігенції. Фізично, згідно із резолюцією, таку увагу демонстрували всі установи по вертикалі Маріупольського та Сталінського округів, за допомогою створення грецьких представництв із штатними працівниками [7,арк.79].

Наступним елементом у моделюванні єдиної грецької національної ідентичності стало створення грецьких Сільрад у населених пунктах з переважною кількістю грецького населення. Загалом їх налічувалось двадцять вісім. Крім того, постановою Президії ВУЦВК від 19 січня 1926 року передбачено створення шести грецьких районів. Цікаво, що попри велику відмінність мов у греків-еллінофонів та тюркофонів пропоноване районування цей факт при формуванні кордонів не використовувало. Проте виконання перерозподілу районів відкладалося на невизначений строк.

Відомо, що музей національної історії, як явище, є важливим етнічним маркером модерного світу. Більшовицька влада не полишила без уваги і музейну справу. Так, Маріупольський краєзнавчий музей створив грецьку секцію і мав отримувати необхідну фінансову підтримку від Маріупольського окрвиконкому [7,арк.79].

Одним із найвизначальніших маркерів будь якої нації є мова, а особливо писемна мова. Наявність власної літературної мови гарантує фізичне відчуття окремішності у часі. Якраз мова і була головною проблемою - обидві групи греків писемності не мали. Навіть більше для них російська стала рідною літературною та діловою мовою. «Власної культури (літератури, писемності загалом) маріупольські греки не мають, освіта у школах ведеться російською. Греки звикли дивитись на свою мову як на мову некультурну, а мова російська вважається передовою. І грек, що добре знає російську, вважається серед греків «освіченою» людиною» так характеризував у 1925 році, напередодні «елінізації» С. Г. Ялі. Звісно, греки мали власні пісні, казки та інші прояви народної творчості власною мовою, проте у кожному селі власним діалектом, який у сусідньому селі вже був мало зрозумілим. Справа в тому, що греки, як народ із традиційної культури, природно інтегрувались у модерний російський національний простір. Російська ділова мова, література, «картина світу» були засвоєні ними як рідні. Багато із слів модерного світу просто не існували в їх рідних діалектах. «Таке уявлення про те, що культура є тільки російською могло створитися від того, що у грецькі маси революція проникла російською мовою і була сприйнята на цій же мові розвиненою (з частини мови) частиною грецького населення. <...> селянські сходи після революції перейшли з грецької на російську, «збільшовичені» греки (часто солдати, що навчились добре розмовляти російською) виступали та керували рухом російською, тобто тією, якою засвоїли російську революцію» [7,арк.62]. Цікаво, що такі зміни не викликали протестів.

Заходи радянської влади у мовному питанні «нагорі» були успішними, і випуск грецьких газет «Комуністис» та «Колехтивістис», і друкування учбових посібників для грецьких шкіл та педтехнікумів, і заходи щодо створення грецького алфавіту, як для «греко-татар», так і для «греків-еллінців». «Внизу» ж ситуація ставала з кожним роком критичніше. Дійшло навіть до того, що на батьківських зборах висувалися вимоги закрити «еллінські» класи та збільшити кількість російських [8,арк.4246]. Ні димотика, ні кримськотатарська не були зрозумілими населенню. Реагуючі на такі закиди селян «коренізатори» намагалися наблизити пропоновану їм мову до рідних діалектів, проте це заводило справи в тупик через недофінансування. Запровадження димотики, як мови міжетнічного спілкування грецьких громад України та СРСР, значно ускладнило й технічну сторону роботи навчальних закладів, видавничих і культурних осередків.

Основною перешкодою в їхній діяльності став вимушений, але ні організаційно, ні соціально не обґрунтований полілінгвізм. Досить сказати, що в сільських школах протягом щонайбільше чотирьох років діти вивчали російську, українську, одну з іноземних мов, а також димотику при одночасному широкому застосуванні в навчальному процесі одного з місцевих еллінських діалектів (безписемного). Не важко собі уявити досягнення учнів у таких школах, при відсутності до того ж необхідних підручників і кваліфікованих учителів. Низька якість освіти, отриманої в них, зводила нанівець реформаторську діяльність уряду в галузі народної освіти, дискредитуючи саму ідею реформування, живлячи незадоволення населення урядовими заходами, збільшуючи соціальну базу русифікації. Крім того, ситуація ускладнилась розколом «елліністичного» руху СРСР із центрами у Харкові та Ростові-на-Дону. Наприкінці 30-х pp. ХХ ст. державні структури також зневірились у своїй здатності вирішити «грецьку проблему». Шляхом її розв'язання було обрано згортання політики еллінізації як такої, винищення її запроваджувачів [1,82-84].

Висока владна увага до грецької національності у УПП сприяла фіксації уяви у греків регіону про себе як про окремий народ. Офіційне закріплення за грецьким населенням Приазов'я категорій «греки-еллінці», «греко-татари» об'єднало грецькі села за мовною ознакою у дві групи. Створення у Маріупольському краєзнавчому музеї грецької секції, запровадження димотики у школах, діловодстві та літературі зафіксувало у самосвідомості поколінь зв'язок із Грецією, стабілізувало уявлення про себе як про окремий народ, батьківщиною якого є Греція (в той же час, з досліджень сучасних науковців відомо, що приазовські греки мали б претендувати на статус корінного народу України, оскільки є оригінальним кримським етносом, що сформований на основі етноконфесійних маркерів). Важливо також, що втручання влади припало на сприятливий час модернізаційних змін у традиційному суспільстві приазовських греків. Отже, зрозуміло, що втручання більшовицької влади у етнічний розвиток приазовської грецької традиційної (під час модернізації) спільноти скерувало його до еллінізації.

еллінізація приазов'я грек ідентичність

Література

1. Якубова Л.Д. Мовна проблема та культурне життя маріупольських греків (середина 20-х 30-і pp. XX ст.)// Укр. іст. журн. 2004. №2.

2. Пономарьова І.С. Етнічна історія греків Приазов'я (кінець ХІІІ початок ХХІ ст.). Історико-етнографічне дослідження. К.: Реферат, 2006. 283 с.

3. Отчёт Мариупольской уездной земской управы. Мариупольскому уездному земскому собранию, очередной сессии 1878. Мариуполь: типография Л.А. Залюбовского. 1878.

4. ЦДАВО України. Ф.413. Оп.1. Спр.100.

5. http.//historic.ra/books/item/f00/s00/z0000026/st037.shtmI

6. Скрипник М.О. Перебудовними шляхами. Проблеми культурного будівництва національностей України// Укр. іст. журн. 1989. №11.

7. ЦДАВО України. Ф.413. Оп.1. Спр.100.

8. ДАДО. Ф.Р-2. Оп.1. Спр.100.

Размещено на Allbest.ru