Релігія як складова культурної самоідентифікації національних меншин України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія як складова культурної самоідентифікації національних меншин України

Ергемлідзе М.З.

Більшість національних меншин України зіштовхуються з проблемою культурної самоідентифікації, яка пов'язана зі збереженням або розчиненням представників конкретної національної меншини в середовищі української титульної нації. Очевидно серед представників будь-якої національної меншини можна знайти таких, які байдужі до свого походження, рідної мови, а отже, не прагнуть зберегти власну національну ідентичність, бо вона нібито заважає їхньому інкорпоруванню до соціально-економічної системи та культурного середовища України. Але у більшості випадків представники національних меншин прагнуть зберегти і перенести в країну свого проживання все, що їм нагадує про місце їх етнічного походження. Оскільки немає можливості перенести все розмаїття світу матеріального, люди переносять багатство світу духовного, який складається зі звичаїв, традицій, пісенного й образотворчого фольклору тощо. Особливу роль для національних меншин У країни відіграють цінності, освячені вірою в Бога, й уособлені в одній з існуючих церков.

Виходячи із зазначено проблематики, метою представленої статті є розгляд релігійної асиміляції національних меншин У країни. Науковцями неодноразово доводилось, що культурна самоідентифікація національних меншин завжди пов'язана із формуванням і функціонуванням стереотипів. Вони з одного боку систематизують та узагальнюють уявлення про світ, допомагаючи людині адекватно сприймати та інтерпретувати дійсність, а з іншого - консервують ці уявлення, тим самим заважаючи людині адаптуватися до нових умов життя. «Історія породила чимало релігійних стереотипів, завдяки яким відбулося конституювання і збереження етносів, націй, релігійних спільнот, конфесій. Разом з тим неконтрольоване панування, а особливо використання цих стереотипівв теорії і практиці суспільного та індивідуального буття, призвело до ускладнень у функціонуванні етнорелігійних спільнот, до їх боротьби, та навіть руйнації, в результаті чого зникли одні й з'явилися інші етноси, нації, релігії і церкви» [8].

Більшість існуючих стереотипів мають історичне походження. Адже подія, що колись відбулася і вплинула на формування чийогось конкретного враження, має позитивне чи то негативне забарвлення, відповідним чином накладається на уявлення сучасного покоління. Стереотипи, будучи своєрідним способом уявлення про інших людей, базуються на певних характеристиках тих чи інших груп людей, певним чином сприйнятих особливостях останніх, виходячи з вузьких припущень про їхнє походження, національність, расу, темперамент тощо. Стереотипи виникають в результаті випадкової або постійної взаємодії різних етнорелігійних спільнот. «Стереотип - це форма спрощення чи перебільшення якихось ознак групи людей, що подається стисло, небагатослівно, у вигляді короткого умовисновку. Саме тому частіше всього стереотипи розуміються як узагальнена перцепція перших вражень про якусь групу, яка вирізняється своєрідною, незвичною, іншою поведінкою, думками, мовою» [8]. І саме в такій якості вони можуть спровокувати упередження, фальшиві припущення щодо національних або релігійних ознак певної групи людей. Буденне життя кожної людини сповнене такою великою кількістю різноманітних стереотипів - етнічних, політичних, тендерних, вікових, культурних, мовних, релігійних, що вона не помічає факт їхнього впливу і діє відповідно до стереотипних установок. Хоча в цей час стереотипи заважають набуттю новітньої ідентичності як колективним, так й індивідуальним суб'єктам.

Під впливом стереотипів або без них, але зараз перед християнськими церквами України стоїть завдання стати націєстверджувальним фактором в житті суспільства. Tенденції сучасного суспільного розвитку демонструють, що релігія і церква відіграють і надалі відіграватимуть у цих процесах вирішальну роль. Релігія та релігійні організації сьогодні є активним чинником духовного відродження. Це підтверджує зростаючий до них суспільний інтерес та їхній статус. Сьогодні можна сказати, що релігійність в Україні стала масовою і громадськість оцінює релігію як визначальний елемент духовної культури, невід'ємну складову духовності особистості. А тому важливо зрозуміти, яку остаточну мету ставить перед собою та чи інша церква в утвердженні загальнонаціональної культури, пріоритетів.

Відповідно до Конституції У країни церква відокремлена від держави, а релігійність є приватною справою кожної особи, тому офіційна статистика про належність громадян країни до релігійної організації або їхнє ставлення до релігії відсутня. Єдиними показниками релігійного життя, які фіксуються органами державної влади, є діючі релігійні організації. Так, Державний комітет України у справах національностей та релігій станом на початок 2010 року засвідчує наявність в Україні 35184 релігійних організацій, що представляють 55 віросповідних напрямків. Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить, що Україна не є православною країною, а є країною з його домінуванням, до якого входить 17499 парафій, тобто 51,8% від загальної кількості релігійних осередків країни.

Аналіз поширення релігійних конфесій, течій і напрямів, кількісних показників релігійних громад свідчить про зменшення різниці їх чисельності в різних регіонах країни. Tак, якщо на початку 1992 року в західних областях України діяло 7742 первинних осередків віруючих (59,7%), то в 2000 році їх було вже 41,3%, а в 2009 - 34,5%. У цьому регіоні фактично створена інституційна мережа церковних організацій для задоволення релігійних потреб віруючих різних конфесій.

Другим за чисельністю релігійних організацій є центральний регіон України, де з часу здобуття країною незалежності кількість первинних осередків віруючих зросла на 5543 і становить 7762 парафії, що становить 23% від загальної кількості релігійних громад.

Південь України характеризується найбільшим приростом релігійних громад, а саме тамтешніх національних меншин. Якщо у 1991 році загальна кількість осередків складала 956 одиниць, то у 2009 - 5853, тобто збільшилося на 83,7% (4897 одиниці).

Східний регіон України відрізняється найменшими показниками кількісного приросту громад та їхньою чисельністю. Тут діє 3138 парафій, що складає лише 9,3% від їхньої загальної кількості в Україні.

У продовження теми регіональних відмінностей в рівні національної самосвідомості громадян слід відзначити, що в Україні вони позначаються на географії поширення різних християнських церков наступним чином. УПЦ КП та УАПЦ мають найбільшу кількість парафій в Західних і Центральних областях України й водночас незначну їх кількість у Південному і Східному регіонах, де домінує УПЦ МП. Абсолютне домінування має в західноукраїнських областях УГКЦ. Римо-католицькі громади постають переважно на Поліссі, Поділлі, Галичині, де переважають представники польської меншини. Розвиток національної самосвідомості у представників різних національних меншин України сприяє появі і поширенню в нашій країні їх національних релігійних течій (німецькі лютерани, вірменська григоріанська церква і т.п.), хоч перспектив значного кількісного зростання в Україні ці конфесії не мають.

Серед науковців існує думка, що кількісні показники зростання релігійної мережі тієї чи іншої конфесії ще не засвідчують такого ж зростання кількості їх вірних, а тим більше - рівня релігійності останніх. Конкурентна боротьба між конфесіями і церквами спонукає керівництво деяких з них штучно розширювати свою інституційну мережу. Саме тому нині спостерігається існування напівпорожніх храмів, напівпустих монастирів тощо. «Десь через 5-8 років історичні Церкви зіткнуться (особливо в містах, зокрема в Києві) із феноменом «пустуючих храмів» [3].

Складається враження, що така різновекторна конфесійна орієнтація регіонів України спрямована на розхитування релігійної геополітичної ситуації. Розміщення послідовників тих чи інших релігій або конфесій піддається істотному перегляду, що не вирішує, а скоріше ускладнює проблему культурної самоідентифікації найчисельніших національних меншин України [8].

Аналізуючи цей процес з іншого боку, не можна не звернути увагу на те, що сприяння сповідуванню окремими національними меншинами певної релігії виконує виховну функцію, результатом якої є толерантне ставлення до представників іншого віросповідання. Історично склалося так, що, більшість населення України сповідує православ'я, проте в Україні проживають ще представники національних меншин, інших релігійних поглядів. Переважна релігійна орієнтація найчисельніших національних меншин України виглядає наступним чином: росіяни, молдавани, болгари, румуни - православні; білоруси - православні, католики; угорці - протестанти, католики; поляки - католики. Іслам сповідують татари, азербайджанці, євреї - іудаїзм.

Дослідник В. Котигоренко зазначає, що за радянської доби відповідні церковно-релігійні впливи були дещо ослаблені антицерковною, антирелігійною політикою влади. І все ж вони залишалися доволі потужними. «В спектрі релігійної багатоманітності України продовжує домінувати християнська складова, попри те, що православ'я на українських теренах не є єдиним, греко-католицька церква, яка довгі роки була духовним провідником національного руху в Західній У країні, досі не відновила потуги, що її мала до заборони у 1946 році, а католицька, порівняно з вищеназваними християнськими течіями, має менш чисельну паству, і всі вони звіряють свої «віросповідні стандарти», традиції та культурно-цивілізаційні орієнтації з пріоритетами різних релігійних центрів за межами українських кордонів» [4, с. 166].

Давнє коріння в Україні має поширення ісламу. Сьогодні на українських теренах мешкають представники 26 тюркомовних народів. Майже всі вони, за винятком гагаузів, традиційно сповідують іслам. їхня релігія і культура в незалежній Україні відроджуються після довгих утисків за царського і радянського режимів.

У даному випадку показовим прикладом можуть бути кримські татари. Хоча вони і не є національною меншиною, але є непоганим прикладом і мають вагомий вплив на етнонаціональну ситуацію в Україні. Спроби радянсько-комуністичної влади «викорінити» цей народ шляхом депортації з історичної батьківщини, винищити його культурну спадщину на кримському півострові зазнали невдачі. Кримські татари повертаються і облаштовуються в Україні, відроджують своє національне життя в усій його повноті, попри об'єктивні й суб'єктивні перешкоди, що стоять на заваді.

Упродовж своєї тривалої і трагічної історії вони зазнали суттєвих впливів інших цивілізацій і культур, насамперед європейської. Цивілізаційна специфіка кримськотатарського етносу, що має всі підстави реалізуватися на власні етнічній території, визначає високий рівень його консолідаційної і мобілізаційної спроможності. Домінування доцентрових тенденцій сучасного розвитку кримських татар особливо помітне на фоні дезінтегрованості, геополітичної різноорієнтованості поліетнічного українського суспільства.

«Про усвідомлення представниками різних етногруп в Україні ще за радянської доби наявних між їхніми спільнотами етно-культурних відмінностей опосередковано можна робити висновки виходячи з соціологічних досліджень. Так, проведене напередодні референдуму про незалежність у листопаді 1991 року опитування киян показало, що більшість з них вважають найбільш близькими до українців за рисами характеру слов'янські народи - росіян (53,7%), болгар (50,93%), білорусів (50,72%), словаків (48,24%). Вірогідно, така близькість розумілася респондентами як насамперед культурна і мовна, а не релігійна. Адже поляків, котрі, подібно словакам, є переважно католиками, визнали близькими до українців лише 26,09% опитаних. Найменш близькими до українців були визнані представники ісламської цивілізації - татари (1,2%) і турки (0,21%)» [7, с. 457]. національний асиміляція етнорелігійний конфлікт

Сьогодні викликає занепокоєння те, що стосовно представників національних меншин іншого віросповідання більшість населення України показує певний індекс етнічної дистанції. Таке ставлення демонструє навіть сучасна молодь, а точніше студенти, які, здавалось би, є більш демократичними та толерантними у відношенні до всього нового та інакшого у порівнянні зі старшим поколінням. Про це свідчать матеріали соціологічного дослідження «Національна та релігійна толерантність студентів вищих начальних закладів», яке проводилось у 2006 році спільно декількома громадськими організаціями. Із результатів соціологічного дослідження випливає, що, наприклад, до православних і католиків молоді українці ставляться у більшості випадків толерантно. А от стосовно циган у більшості населення України етнічна дистанція набуває крайніх форм - ксенофобії. «Окрім циган досить високий показник фіксується до чеченців, арабів і турків. Це свідчить про елементи ісламофобії серед населення України. Майже такий самий індекс соціальної дистанції населення демонструє до євреїв, представників іншої раси. Найменший індекс етнічної дистанції у населення У країни фіксується відносно східнослов'янських народів: українців, росіян і білорусів. Індекс релігійної дистанції високий стосовно кришнаїтів та мусульман» [6,с.32].

Однак ця «міжетнічна дистанція» як така не є і не може бути чинником або причиною міжетнічного протистояння. «Принаймні вона не стала на заваді компромісному порозумінню українців і кримських татар, або, щонайменше, їхніх політичних лідерів у ситуації, коли київській владі на початку 1990-х років і пізніше доводилося розв'язувати складну колізію відносини з кримською владою з приводу розмежування повноважень між центром і автономією» [1, с. 220].

В українському суспільстві постійно зростає кількість релігійних громад, належність до яких є однією з визначальних ознак відмінностей між національними меншинами, що проживають в Україні. Ці відмінності за певних обставин можуть набувати конфліктогенних властивостей через незбіг інтересів і переваг, хоча вони не повинні реалізовуватись на теренах України. Утім, пом'якшувальним чинником щодо такого розвиту ситуації є дисперсний характер розселення більшості національних меншин України. З іншого боку, і досі в Україні, - звертає увагу Л. Нагарна, - «немає жодної конфесії, яка б домінувала в усіх регіонах держави. По суті Україна розділена на зони впливу різних конфесій, а це означає, що їх протистояння буде поглиблюватися. Ідея об'єднання християнських церков в єдину помісну церкву України, при всій своїй привабливості, має небагато шансів а практичне втілення: адже роз'єднаність церков відбиває гетерогенність і сегментованість суспільства. Тому можна погодитися з висновками фахівців: сподівання, що релігія може зняти в Україні гостру проблему в консолідаційній програмі, має утопічний, наївно-романтичний характер. Православ'я в Україні є швидше дезінтегрую чим фактором у процесі національної консолідації» [5, с. 59].

Це означає, що за умови наявності в українському суспільстві латентних настроїв, які за відповідних несприятливих умов можуть призвести до появи етнорелігійної напруги, особлива роль належить державі з її ресурсами, що мають бути використані для зниження напруження між національними меншинами та для запобігання міжнаціональним

і міжрелігійними конфліктам. Тому толерантне ставлення до релігійної ідентифікації національних меншин України є запорукою мирної взаємодії.

Основними напрямами політики толерантності, які б мали попередити виникнення етнорелігійних конфліктів можна визначити наступні: дотримання фундаментальних прав людини на справедливий суспільний порядок і соціальний захист, попередження різкого і масового зниження рівня життя за рахунок демонстраційної соціальної стратифікації, уникнення явних диспропорцій між територіальним й етнічними групами, дотримання законодавства України, що запобігає дискримінації за національною та релігійною приналежністю, проведення системного аналізу міжконфесійних та міжетнічних відносин у державі для подолання та усунення проблем, що породжують конфліктні ситуації, розробка принципів міжетнічної толерантності, розрахованої на всі верстви населення.

Список використаних джерел

1. Етносоціологія: терміни та поняття. Навчальний посібник. - K.: Фенікс, 2003. - 220-225 с.

2. Інформаційний звіт «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні за 2009 рік» [Електронний ресурс]: Держ. ком. У країни у справах національностей та релігій. - Режим доступу: http: //

3. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні / Віктор Олексійович Котигоренко - K.: Світогляд, 2004. - 722 с.

4. Нагорна JI.П. Національна ідентичність в Україні / Лариса Панасівна Нагорна. - К: ІПіЕНД, 2002. - 271 с.

5. Національна та релігійна толерантність київських студентів. Матеріали соціологічного дослідження / [Кисельов О.C., Кисла Г.О., Середа Г.В., Владиченко Л.Д., Середа О.С. ]; за ред. М.І. Кирюшка - К.: Ансар Фаундейшн, 2006.- 38 с.

6. Національні відносини в Україні у XX ст. [ зб. докум. і матеріалів / упоряд.: Панчук М.І та ін. Редкол.: Kypac Ф.І. та ін.] - К: Наукова думка, 1994. - 560 с.

7. Филипович Л. О. Українські релігійні стереотипи та їх вплив на процеси культурної ідентифікації сучасних українців: європейський та альтернативний вектори. [Електронний ресурс]: Релігійно-інформаційна служба України

Размещено на Allbest.ru