Назви рослин в українських прислів’ях і приказках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Прислів'я і приказки - неоціненна скарбниця народної мудрості. Кожне покоління вносить у цю невичерпну скарбницю нові коштовні діаманти, що збагачують культуру народу. Як витвір народного генія вони супроводжують людство від сивої давнини до наших днів. У своїй сумі прислів'я і приказки становлять начебто неписаний звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, - словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь. Сила, мудрість і поетична краса прислів'їв і приказок - це вияв народного розуму й гумору, влучності і дотепності народного слова.

Зміст прислів'їв і приказок невичерпний. У них відображена багатогранність життя, побуту, звичаїв народу, його історія, мораль, оточення. Багатовіковий досвід трудового люду, його творча снага, сила духу, біль і гнів, боротьба, страждання, мрії, усе це зафіксоване в народнім прислів'ї.

Кожна епоха збагачує народну мудрість новими мотивами, образами. Прислів'я і приказки можуть мати прямі й переносні значення. Першопочатково всі прислів'я мали лише прямі значення, а в процесі свого розвитку розширили їх на інші подібні явища дійсності. Кожне прислів'я з прямим значенням може мати й переносне. Хоча композиційна будова прислів'їв досить строката, проте багато з них твориться за усталеними формами („Яка трава, таке й сіно”, „Який жнець, такий і скопець”).

Життєва мудрість, ідейна сила та поетична краса прислів'їв завжди привертали увагу митців слова. Вони увиразнюють мову творів давньоукраїнських письменників - Івана Вишенського, Х. Філарета, Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, І. Гізеля, авторів козацьких літописів - Самовидця, Грабянки, Величка та інших. Окремі прислів'я зустрічаються і в тогочасних лексикографічних працях - Л. Зизанія, Памви Беринди. Особливо рясно цитували прислів'я гостросоціального звучання письменники нової української літератури в час її становлення - І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Т. Шевченко, Марко Вовчок та інші. Великі смислові навантаження мають прислів'я також у творах І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

Письменники не тільки запозичували народні вислови, а й створювали нові, які з часом поверталися до народної скарбниці, ставали прислів'ями та приказками.

Прислів'я невіддільні від життя людини, як і її мова, пісня. Вони свідчать про гострий розум народу, його глибокі естетичні почуття, духовний світ і високу мораль. Це велике народне багатство, справжній скарб, який народ свято береже і передає своїм дітям і онукам.

У прислів'ях і приказках відбито споконвічне прагнення людини до освоєння таємниць природи і до розумного їх використання: „Де цвіток - там медок”, „Де верба - там вода”, „Казав овес: сій мене в болото, буду я золото” [1].

Рослинний світ у прислів'ях наділявся людськими рисами. Мале деревце асоціювалось з підлітком, якого треба виховувати („Гни деревину, поки мала”), сила, могутність - з дубом („Жолудь, який малий буває, а з нього великий дуб виростає”), слабкість, покірність - з лозиною („Хилку лозину і вітер зігне”).

Назви рослин - фітоніми - дуже влучно відбивають зовнішні ознаки рослин - дзвоники, плетуха, горицвіт, або якісь їх приховані властивості, як, наприклад, живокіст (зживлює кості), гадючник (лікує від укусу гадюки). У фітонімах відбито спостережливість і глибокі знання про рослинний світ багатьох поколінь нашого народу, адже все життя наших предків було найтісніше пов'язане з рослинами, які використовували для різних цілей. У зв'язку з етнічною неоднорідністю й обширністю території нашої країни переважна частина рослин має по декілька українських фітонімів, наприклад - брусниця, кам'янка, гогодзя.

Збиранням та ідентифікацією народних назв рослин в Україні займалася ціла низка вчених кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Їх робота становила велику цінність як для етнографії, так і для ботаніки.

Великої ваги надавав етноботанічним дослідженням видатний учений і письменник Іван Верхратський (1846 - 1919). „Він уперше створив українську бінарну номенклатуру рослин, складав ботанічні підручники і словники” [2].

Також увагу ботанічним назвам надавав наш видатний просвітитель Борис Грінченко (1863 - 1910). Він створив „Словар української мови” (1907 - 1909), в якому наводить величезну кількість назв рослин, де поряд із кожним фітонімом вказано літературне джерело, звідки він узятий, і вміщено відповідну латинську назву.

Найповнішим зведенням українських назв рослин став „Словник ботанічної номенклатури”, виданий 1928 року у Києві Українською Академією наук. Основна мета словника - розроблення рідної ботанічної номенклатури.

Назви рослин у наших прислів'ях і приказках не лишилися поза увагою дослідників. Їм присвячено такі праці: «Українське народознавство» Г. Лозко, «Русалії» В. Скуратівського, „Назви рослин в українських прислів'ях та приказках” Д.В. Бондаренко, О. М. Стельмахович, „З історії народних назв квітів” А.Й. Капської, „Назви рослин в українській мові” А.М. Шамоти, „З легенд про назви рослин” М. М. Фещенко, „Про українські назви рослин” Ю. Кабіна, „Слово про слово” А.П. Коваль.

У той же час проблема вивчення українських прислів'їв і приказок з використанням назв рослин залишається актуальною. Адже прислів'я та приказки, як і інші види усної народної творчості, - найкращий спосіб збереження інформації про народне життя, побут, оточуючий світ, у нашому випадку про назви різних видів рослин.

Отже, мета роботи в загальному зводиться до вивчення того,

як використовуються в українських прислів'ях і приказках назви рослин: злаків, овочевих культур, квітів, дерев, кущів, трав;

як, з точки зору народних уявлень про природу, було використано їх у прислів'ях і приказках.

Об'єктом дослідження є українські прислів'я і приказки.

Визначена мета дослідження зумовила постановку й розв'язання таких завдань:

визначити, як ставились до дерев і рослин давні українці, наступні покоління;

проаналізувати, які назви рослин народ використовує в прислів'ях і приказках, чому саме їх, з чим пов'язує;

дослідити, яке місце такі прислів'я і приказки займають серед творів усної народної творчості.

Методологічною основою наукової роботи є комплекс загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів і принципів, що використовуються у дослідженні гуманітарних наук. У роботі використовуються такі загальнофілософські методи як об'єктивність, системний підхід та системний аналіз, загальнофілософські принципи - діалектика, конкретність. Із загальнонаукових методів застосовувалися структурно-функціональний та порівняльно-ретроспективний, які дозволили проаналізувати, які назви рослин народ використовує в прислів'ях і приказках, чому саме їх, з чим їх пов'язує. Застосування формально-догматичного та структурного методів дозволило дослідити, яке місце такі прислів'я і приказки займають серед творів усної народної творчості. А такі методи, як опис, спостереження і компонентний аналіз дали змогу конкретніше представити актуальність наукової роботи.

Матеріалом дослідження служать наукові роботи українських дослідників, українські прислів'я і приказки.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що здійснена спроба комплексного аналізу прислів'їв і приказок, у яких вживаються назви рослин.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дослідження спрямоване на поглиблення розуміння та вивчення усної народної творчості, зокрема прислів'їв і приказок.

Отримані результати можуть бути використані в процесі удосконалення знань з такого розділу науки, як народознавство, а також у процесі подальших досліджень, у викладанні навчальних курсів, факультативних занять.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, основної частини, висновків та використаних джерел.

У вступі розкривається актуальність теми дослідження, формулюються мета, завдання й методи наукової роботи, визначається її об'єкт, наукова новизна й практична значимість результатів, характеризується зв'язок роботи з науковими програмами, викладаються дані про структуру й обсяг наукової роботи.

Основна частина присвячена дослідженню українських прислів'їв і приказок. Опис назв рослинного світу здійснили за таким планом:

ставлення до дерев і рослин давніх українців;

назви злаків у прислів'ях і приказках;

назви овочевих культур у прислів'ях і приказках;

назви дерев у прислів'ях і приказках;

назви квітів у прислів'ях і приказках;

назви кущів у прислів'ях і приказках.

У висновках наводяться основні результати проведеного дослідження, теоретичних і практичних проблем, структури і функціонування.

Повний обсяг наукової роботи складає 24 сторінки.

Список використаних джерел містить 8 найменувань.



Ставлення до дерев і рослин давніх українців

Усе, що оточувало первісну людину, мало, за її переконаннями, живу, як і в будь-якої істоти, душу, котра здатна розуміти, відчувати, мати свої бажання і боротися за них.

Відтак природа сприймалася нашими попередниками як живий і вищий організм зі своїми логічними законами; людина - лише невелика його частка, і все створене Богом-Природою є священне й одухотворене. Отже, поклонятися Природі та її явищам означало вірувати в безсмертний Дух. Первісний світогляд людини безпосередньо пов'язаний з культом природи, а релігія була одухотворенням усього довкілля. В її основі лежали три елементи: анімітизм, себто оживлення, анімізм, тобто одухотворення, і, нарешті, антропоморфізм - своєрідне олюднення. Все це разом робило людину невід'ємною часткою природи, серед якої вона жила.

Так, первісна релігія предків ґрунтувалася на шанобливому, побожному ставленні до зеленого друга. Не тільки окремі породи дерев, але й цілі гаї до впровадження християнства вважалися священними. У давніші часи заборонялося стинати живі дерева.

Споконвічна любов нашого народу до рослинного світу пояснює етимологію назв фітонімів. У процесі праці, спілкування, оволодіння знаннями про природу первісні люди називали рослини: кущі, дерева, квіти, трави залежно від того, з чим поєднували, асоціювали їх, до яких богів та міфологічних істот відносили.

Найдавніше джерело походження назв рослин в українській мові сягає у глибину віків, найчастіше пов'язане із язичницькою міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Дуб уособлював Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Про калину говорили як про дерево роду. Це споконвічне дерево українського народу. Колись у сиву давнину вона пов'язувалась з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зорі. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця - Коло. У слові ружа легко знайти ще одну древню назву Сонця - Ра. А може, воно означало вогненну кров, бо староукраїнська назва крові - руда. Слово полуниця походить також від давньої назви Сонця - Полель. Назва квітки лілії є суттю вологої енергії. Це підтверджує її давня назва - крин - порівняємо цю назву з однокореневим словом криниця тощо.

Крім того, назви деяких рослин потрапили в нашу мову з інших мов, їх назви важко тлумачити, не знаючи тонкощів мови-праматері. Це друге найпоширеніше джерело походження слів. Разом із рослинами, які в різні часи завозили до нас з різних куточків планети, проникали в українську мову і їх назви.

Прислів'я та приказки ввібрали в себе уявлення людей про навколишній світ, зокрема про природу, про рослинний світ. У них найчастіше вживали назви злакових культур: пшениці, проса, жита, яриці, гречки, кукурудзи, назви овочів: перцю, картоплі, огірків, редьки, гороху, назви дерев: дубу, тополі, осики, клену, назви кущів: калини, горобини, назви квітів: ружі, ромашки, нагідків, мальв, назви трав: осоту, кропиви тощо.

Символіка дерев та рослин глибоко увійшла в різні види усної народної творчості, зокрема в прислів'я і приказки.

Назви злаків у прислів'ях і приказках

Якби ми могли повернутися в глибину віків і подивитися, що люди сіяли тоді, ми б не побачили багатьох рослин, звичних для нас тепер: не було б там ні кукурудзи, ні картоплі, ні соняшнику. А от пшеницю на нашій землі сіяли ще за три тисячоліття до нашої ери. У Єгипті вона була відома понад чотири тисячоліття тому, а в Передній Азії її вирощували ще давніше - вісім тисяч років тому. Важко сказати, яка країна була прабатьківщиною пшениці. Назва цієї культури дуже давня - вона ще праслов'янська. Слово пшениця утворене від слова пшоно. Сьогодні цей зв'язок між словами пшоно і пшениця зовсім утратився: пшоно для нас - назва готового продукту, пшениця - це і пшеничне поле, і пшеничне зерно, але готові до споживання продукти мають інші назви. В нашій мові збереглося багато прислів'їв, в яких говориться про пшеницю. В усіх них народна мудрість возвеличує найголовнішу і найважливішу злакову культуру українців. „На чорній землі біла пшениця родить”, „Пшениця колоситься - життя веселиться”[1, 107]. Як бачимо, слово пшениця часто вживане в прислів'ях.

У пшениці є дикий родич, якого східні і західні слов'яни звуть пирей, пирій. У давнину було слово пиро, яке означало полба - один із різновидів пшениці. Звідси слово пирій - це „пшеничний”, „хлібний”. Сьогодні цей корінь є в назвах пшениці у південних слов'ян: у сербів - пир, у словенців - pir, pira. Інші назви цього бур'яну - російське ржанец, українське житець - є начебто перекладом його давньої, первісної назви. Серед приказок зустрічаємо таку „Мов житцем поросло”[1, 51], в значенні „поросло густою дикою травою”.

Як і пшениця, давньою злаковою культурою в Україні є просо. Його вирощували ще за чотири-п'ять тисяч років до нашої ери. Назви його пов'язують зі словом пістрявий. На Україну просо привезено було, мабуть, кочівниками. Батьківщиною його вважають Східну і Центральну Азію. У літописі ХІ століття згадується, що просо сіяли біля Києва. Просо - рослина-годувальниця - оспіване в багатьох прислів'ях і приказках. Наприклад, „Просо вітру не боїться, а дощеві кланяється”, „Тоді просо засівається, як глухий дуб розвивається”, „Боїшся горобців - не сій проса”[3, 440]. І зараз просо - популярна рослина не тільки в нашому народі, а й в багатьох народів світу.

Назва жито спільнокоренева зі словом жити: „Дожити би до жита, а там не тужити”[1, 50]. Виходить, що без жита не було б життя. В цьому є частка правди, бо жито найбільш повноцінний продукт. Це стародавня культурна рослина, відома жителям Європи ще з бронзового віку. Батьківщиною жита вважають гірські райони Північної Африки й Західної Азії. Серед 13 його видів лише один культурний, решта - дикі. В Афганістані росте дике жито з дуже ламкими колосками, тому селяни після того, як зберуть пшеницю, змушені віниками вимітати колоски ламкого жита з поля. Про любов нашого народу до цього злаку, про те, що вживали цю назву часто, свідчать багато чисельні прислів'я: „Жито годує всіх, а пшениця на вибір”, „Де постаралися, там жито і пшениця, де полінувалися, там кукіль і мітлиця”, „Теплий апрель, мокрий май - буде жито, як Дунай”[1, 50].

А тепер поговоримо про гречку. Вона здавна полюбилася людям. Її сіяли у день Килини-гречениці. Походить гречка з Гімалаїв, де зосереджено найбільше форм дикої культурної рослини. З Гімалайських гір гречка потрапила в Сибір, на Далекий Схід, у Монголію, Китай, Індію, Японію. Вважається, що в Європейську частину, зокрема в Україну, гречка була завезена ще воїнами князя Святослава під час візантійського походу. Тому вона й зветься „гречанка”, „грекиня”. У польській мові вона теж gryka, hreczka - „гречанка”. У середні віки в Європі її ще називали „турецьким житом”. Виходить, звідки привезли, так і називали. Гречка невибаглива до місця свого посіву. Недарма в нашому народі збереглося прислів'я „Гречка каже: „Мене хоч в золу, аби впору”[1, 33].

Кукурудзу для Європи відкрив Христофор Колумб. 2 листопада 1492 року він побачив у жителів Куби дивну рослину - високу, листату, з великим насінням, зібраним на одному стрижні. Це був, як казали місцеві жителі, маїс. В Україні, а також у болгар, хорватів, словенців, поляків вона зветься майже однаково, але чому її саме так називають, до кінця так і не з'ясовано. Перше пояснення: рослину назвали так, тому що таким чином кличуть свійську птицю, коли годують зернами кукурудзи. Друге пояснення: назва рослини походить від кукуряв - „кучерявий”. Третє пояснення: слово кукурудза найближче за звучанням до румунського кукуруц.

Ця рослина дуже вибаглива до умов, в яких вона зростає. Українці підмітили цю властивість кукурудзи і передали в спадок майбутнім поколінням в такому прислів'ї „Щоб кукурудзи було доволі, зустрічай сонце в полі”[3, 432]. Назва цієї культури не дуже популярна, зустрічається в прислів'ях і приказках рідко.

Історія соняшнику трохи нагадує історію кукурудзи. Іспанці привезли з Мексики цю дивовижну квітку, яка повертає голову за сонцем. У 1510 році її висадили в Мадридському ботанічному саду як декоративну рослину. Квітка увійшла в моду: її дарували світським дамам, ставили у вазони. Згодом соняшник став олійною культурою.

Назва цієї рослини в усіх народів, що населяють Європу, пов'язана із Сонцем: „сонячна квітка”, „повернений до сонця”, „той, що дивиться на сонце” та інші. Білоруси кажуть вороты - сонце, росіяни - подсолнух, а в українців - соняшник, сонях.

Народна мудрість увібрала в себе погляди людей на цю корисну рослину, надаючи їй значення багатства, родючості. „Посієш соняшник до дощу, матимеш сало до борщу”[3, 434]. Подібні прислів'я виражають не тільки ставлення людей до рослини, а й несуть відомості про те, коли краще її саджати.

Назви овочевих культур у прислів'ях і приказках

У розпалі літо... Що ж ми бачимо на городі? І картоплю, і буряки, і гарбузи, і дині, і горох, і капусту, і багато інших овочевих культур.

Оті „буряки рядочками”, що „стеляться листочками” і про які писав народ у прислів'ях та приказках: „Буряк - не дурак, на дорозі не росте”, „Навтяки буряки, щоб була капуста”[1, 16], такі ж давні, як і людська цивілізація. Вони росли вже в саду вавілонського царя Мардук-анная-Іддіна два тисячоліття тому. Ця рослина звалася мангольд, з її листя готували салати. Про батьківщину буряків єдиної думки немає (називають Азію, Сицилію). До нас буряки припливли торгівельним шляхом „з варягів у греки” тільки навпаки - по Чорному морю і Дніпру були завезені в Київську Русь, а звідси - в інші країни Європи. У багатьох мовах буряки мають схожу назву: у візантійців севкла, севкула, сеутлон, у старослов'янській мові - свеклъ, у давньоруській - севклъ, в литовській - квіклось. Наша назва буряк походить із середньовічної латині, де ця рослина звалась бораго. Сліди цього слова лишилися в чеській і польській мовах (борак, бораг, бурак).

Картопля - це рослина, яку тричі відкривали. Вперше її відкрили індіанці, які високо в горах (в Андах Південної Америки) побачили дивну рослину, що мала на гілках ягоди, а в корінні - бульби. Вони назвали цю рослину папа. Та ось у 1536 році розвідники іспанської військової експедиції зайшли в поселення Сороката. У покинутих житлах солдати знайшли кукурудзу й квасолю, і „борошнисті корені, добрі на смак”. Знайдені корені були схожі на відомі іспанцям земляні гриби - трюфелі. Цим словом вони й назвали незнайомі корені. Це було друге відкриття картоплі. В Україні картоплю вперше посадили в 1805 році у Харківській губернії. До цього її забороняли висаджувати, а сьогодні ми картоплю вважаємо другим хлібом. Назва картоплі теж пройшла довгий шлях. Італійське тартуфо, тартуфло - „трюфель” стало першою назвою цих бульб. З італійської мови це слово перейшло в німецьку, де набуло форми картопель (kartoffel). Від німецького походить польське kartofla та українське картопля. І хоч цей овоч, виявляється, молодий в нашому народі, його шанують, полюбляють, своє ставлення передають у ряді прислів'їв: „Мокрий квітень, сухий май - для картоплі буде рай”, „Картопля - половина хліба”, „Мої діла, як у тієї картоплі: якщо за зиму не з'їдять, то весно посадять”[1, 62].

Часто доводиться чути приказку „Гіркий, мов перець”[3, 516]. Люди знають перець дуже давно. Корені назви сягають давньоіндійської мови (піппалі) відоме воно було у греків (пепері) і римлян (піпер). У слов'ян це давнє запозичення з латинської мови. І хоч звучать назви перцю у слов'янських мовах не однаково, „впізнати” в кожному з цих слів наш перець можна.

Шановані на українських городах і огірки. Вони також родом з Індії, де їх культивують уже понад три тисячі років. Назва огірок з'явилася у нас пізніше; спочатку це був огур, а вже звідси й зовсім близько до грецької назви огірка агурос. У грецькій мові агурос пов'язане з аорос - „недозрілий”, адже огірки їдять саме недозрілими. Існує багато прислів'їв про цей овоч, зокрема „Пусти осот в город, огірків не буде”[3, 431]. У прислів'ях про цей овоч народ вкладав відомості про те, як треба його доглядати.

„Мої діла, як у тої дині: живіт росте, а хвостик сохне”[1, 43]. Як бачимо, у цьому прислів'ї використовується назва ще однієї овочевої культури - дині. Вона походить зі сходу, прабатьківщиною її вважають землі Ірану, Афганістану, Середньої Азії. У Південній Україні вона росте з ХІ століття. Походження і первісне значення слова диня досі ще переконливо не пояснені. Звичайно, вважають, що це „надутий плід”. Є й інше пояснення: від грецької назви айви (cydonea mдla - кідонське яблуко). Про диню зустрічаємо мало народних висловів.

На городі росте ще гарбуз. Ця рослина є жителем тропічної зони Африки, Америки, Індії. Тепер установлено, що серед родичів гарбузових є рослини трав'янисті, кущуваті, є навіть невеликі дерева. Наші належать до ліан. Слово гарбуз запозичене з тюркських мов. Загалом слово гарбуз є в багатьох слов'янських мовах, тільки значення його там неоднакове. У персів слово харбууза буквально значить „ослячий огірок”, „огірок, завбільшки з осла”.

В українській мові відоме прислів'я „Редькою затовк, а гарбузом зажарив”[1, 26], яке свідчить про легкість страв, приготовлених із гарбуза.

До родичів гарбузових належать кабачки. У печерах Мексики знайдені рештки кабачків, яким 5 тисяч років. Назва кабачок - зменшена форма від кабак (слово татарське, вживалося на позначення пляшки з гарбуза). „Є капуста, кабачок, і діти не ходять без сорочок”[1, 61], - говорить народна мудрість про цей овоч, натякаючи на достаток родини. Подібних прислів'їв зустрічаємо небагато.

Велику користь для здоров'я людині приносить звичайнісінька капуста. Римський державний діяч Катон згадує капусту як корисну рослину, з якої готують поживні страви. Юлій Цезар написав цілий трактат про її користь. До нас цю рослину привезли грецькі і римські колоністи, найперше до Криму. Разом з рослиною була запозичена й її назва. В Україні використовують капусту в їжу, виготовляють ліки, дають худобі. Про її важливість у житті людини складені такі прислів'я: „Кожна капуста має свою голову”, „Без капусти в коморі пусто”[3, 434]. „Капуста” широко використовується в усній народній творчості.

Так давно, як і пшеницю, люди вирощують горох. Це слово дуже давнє. Первісне його значення - „тертий”. У народі говорять: „Змішав, як горох з капустою”, „Торох горох, а змолотили - квасоля”, „Горох, капуста - хата не пуста”[1, 32].

Назви дерев у прислів'ях і приказках

Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності українців. Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Так на Рівенщені є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. У народовір'ї дуб вважався деревом перуна, нині його шанують за міцність, красу, довговічність. «Міцний, як дуб», - кажуть про сильного чоловіка [1, 21]. Дубові приносили в жертву вепра, а тепер можна почути приказку: «Дуб - дерево хороше, та плоди його свиням годяться» [1, 23].

Верба одвічно шанувалася в Україні. «Без верби і калини нема України»[5, 25]. З нею пов'язаний обряд Вербної неділі. У народнім уявленні верба - символ не тільки космічного океану, але й надзвичайної життєздатності: вона росте без особливих на те умов, гілка без коріння приживається в будь-якому грунті. У народі кажуть: «Верба, що лугова трава, її викосиш, а вона знову виросте»[1, 32]. Вербовою гілкою відшукували воду. «Де верба, там вода», «Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла» [1, 33]. Цю рослину українці використовували для плетення різних побутових виробів, як лікарський засіб. «Верба склеює рани»[1, 34], - говорить народна мудрість.

Вишня - одне з найстаріших дерев в Україні. Її знають з дуже давніх часів, спочатку як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше почали культивувати. Біологи припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Проте назву цього дерева, яка в багатьох мовах (в т. ч. тюркських) має слов'янський корінь, досі не можуть пояснити. Якщо звернутися до обрядової звичаєвості українців, вишня використовувалася в Новорічній обрядовості задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку. Її викопували восени і ставили в діжку з землею в хаті, де вона стояла до Нового року. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовір'я. Логічно вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній).А в тому, що Бог в дохристиянській вірі вважався вишнім, не може бути сумніву. Назву вишня слід розуміти як „божественне дерево”. Хата у вишневому садочку - одвічне замилування українського народу. Шевченківський „садок вишневий коло хати” звучить, як народна мудрість. Про дівчат говорили приказкою „гарна, мов вишневий цвіт”[3, 514].

Осику в народі вважають „нечистою”, „заклятою”. Українська давня назва цього дерева „трепета” точно передає характерну ознаку цього дерева - листя постійно шелестить, навіть тоді, коли немає вітру. Сучасне звучання цієї назви запозичене. А взагалі, осика з давніх-давен відігравала важливу оберегову функцію, тому народ складав такі прислів'я про осику: „Осика груш не родить”, „Осика сама собі дме, сама горить, сама собі й воду носить”, „Убити осикового клина”, „Осикові дрова й козиний кожух, то вилізе пара і дух”[3, 533].

Яблуня відома в Україні не менше. Яблуко стало символом родючості й кохання. Про особливу плодючість яблуні знали вже трипільці, коли зображали насіння яблуні на своєму посуді. За часів Київської Русі було відомо кілька рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення тощо.

Із цим деревом пов'язані такі прислів'я і приказки: «Яблуко від яблуні недалеко падає»[3,345] (проводилася аналогія із схожістю долі батьків і дітей, вживається з негативною оцінкою), «Гарна як яблуневий цвіт»[3, 346].

Клен найбільше використовувався на виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. З нього робили лопати для печі. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: «Посадили над козаком явір та калину»[3, 346]

Назви квітів у прислів'ях і приказках

Квітник був неодмінною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах та балкони мешканців міста.

Які ж квіти найбільше полюбляють в Україні? Чимало прислів'їв і приказок зберегла пам'ять народу про цих одвічних супутників людини, які широко застосовували в обрядах, в побуті, чи просто, як окрасу, що милує око, веселить душу.

Чи не найбільш поширеною й улюбленою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Південної Азії, де її знали ще стародавні пеласги. Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітами та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Відваром мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки, використовують як природний барвник. Назва мальва - латинського походження. В багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва досі існує саме в такій формі. Назва рожа - пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. В Україні цю квітку ще називають калачиками. Плоди цієї квітки схожі на калачі.

„Дівка гожа, як рожева рожа,”[3, 520] - говорять в народі про вродливу дівчину, порівнюючи її з мальвою. Таке порівняння поширене в Україні.

Слово рожа в українській мові служить для назви ще однієї квітки - троянди. Її називають „царицею квітів”. Рослина родом з Передньої Азії. Звідти, з Ірану, походить і її назва. Квітку розводили і культивували ще греки і римляни, у них вона звалася родон (грецьке), роза (латинське). З латині слово прийшло в німецьку мову, а з німецької - в російську. В українську мову вживане на західних землях слово ружа прийшло через польську (ружа) і чеську (руже) теж з латинської. Слово ж троянда походить із грецької мови, де ця квітка звалася тріандафіло - „тридцятипелюсткова”. В усну народну творчість троянда увійшла такими прислів'ями й приказками, які в свою основу ввібрали зовнішні ознаки квітки: „На кожній троянді є свої колючки”, „Гарний, як троянда”[3, 434].

Барвінок зі своїм вічнозеленим листом і небесно-голубими квітами, схожими на зірки, часто оспіваний у народі: „Барвінок на вінок, а полин на віник”[3, 431]. У барвінку купали немовлят, щоб вони росли здоровими і красивими, барвінком прикрашали коси дівчат - він ріс біля кожної криниці і був завжди до послуг людини. Звуть його в Україні по-різному: барвінок, барвін, барвінець, баравінок, бервінець, бервінок. Є це слово у росіян (барвинок), у білорусів (барвенок), у поляків і чехів (барвінок); є воно і в інших слов'ян і в мові неслов'янських народів. Слово це запозичене дуже давно. Походить із латинської мови, де рослина названа vinca, pervinca - від основи vincere - „обв'язувати”, „обвивати”. У німецькій мові рослина зветься bдrwinkel - бервінкель. Далі слово потрапило до чехів і поляків, звідти до нас і до росіян та білорусів.

Цікаво, що деякі назви рослин несуть певну інформацію про етнічні назви народів, котрі заселяли нашу землю в різні часи. Вважають, що назва квітки чемерка пов'язана з давнім народом кіммерійців (так само як назви населених пунктів на Емер-, Жемер-). У прислів'ях і приказках використовується відомість про отруйність чемерки, а саме: „Отруйний, як чемерка”[4, 287].

Значно пізніше і прямо з латинської мови прийшло до нас слово ромашка. У середньовічній латині ця рослина звалася хамемемом Романа - „ромашка римська” - славилася своїми лікувальними властивостями. Частина наших назв, - а в українській мові ця рослина має їх кілька, - прийшла з польської мови й поширилася на білоруську мову та на південні говірки російської мови. Це ромен, ром'янок, руманець та інші. І в наш час ромашка - лікувальний засіб. Про неї відоме таке прислів'я: „Дику ромашку домашньою не зробиш”[4, 286].

До „переселенців” належать нагідки. Вони добре прижилися на нашій землі. Колись, ще в часи середньовіччя, з півдня Європи до нас була завезена декоративна рослина з яскраво-жовтими квітами і соковитим листям. Назвали ці квіти так, тому що їх насіння нагадує загнутий кігтик. Латинська назва нагідок - calendula officinalis - має в основі слово calendae. Так стародавні римляни звали перший день кожного з дванадцяти місяців. Про цілющі властивості нагідок люди довідалися порівняно недавно: до початку ХІХ століття їх вирощували лише заради красивих квітів, а в нагідках, виявляється, є ефірна олія, смоли, каротин. Тому, мабуть, і з'явилося таке прислів'я „Кому які квітки, а мені нагідки”[4, 288]. Назви квітів у прислів'ях і приказках зустрічаємо нечасто. Їх вживання пов'язане з лікувальними властивостями, зовнішньою красою.

Оберегом для українців був мак. Його насінням, освяченим на свято Маковея, обсипають садибу, людей і худобу. Мак вважається добрим лікарським засобом. Хоча й каже народна мудрість: «Сім літ мак не родив а голоду не було»[3, 234], проте повага до цієї квітки завжди жила у нашого народу.



Назви кущів у прислів'ях і приказках

Відомі прислів'я і приказки „Без верби і калини нема України”, „Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте”, „Дівчина як калина”, „Калина багата квітками, а мати дітками”[3, 433] доводять, що цей кущ популярний в українському народі, шанований, йому поклонялися, як в сиву давнину, так і зараз. Калина є одним із національних символів України. Від найдавніших часів вона сусідилася біля людських осель, там, де пускала глибоке коріння сім'я, виростав і кущ калини, присутність якої утверджувала життєздатність і неперервність роду. Ягоди з цього дерева використовували при родинах, у шлюбному церемоніалі, при похоронах, а також у народній кулінарії та лікуванні. Походження назви давньоукраїнське, сягає у міфологію та вірування наших предків. Походить від слова Коло, яке раніше вживалося в значенні „Сонце”.

Терен відомий в Україні понад 2000 років. Він є одним з прародичів садової сливи: вже на початку нашої ери, схрестивши терен з аличею, наші предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб. Пізніше стали вважати, що терен захищає від нечистої сили. Одна з порід терну - диктам - отримала назву „неопалимої купини”. В перекладі з церковнослов'янської купина означає „кущ”. Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших предків. Говорили: „Вийшов, як бог, з неопалимої купини”[4, 284]. Вважалося, що Бог вийшов з неопалимої купини і з'явився Мойсею, щоб показати істину.

Назви трав у прислів'ях і приказках

прислів'я приказка людина природа

Найчастіше в прислів'ях і приказках зустрічаємо назви лікарських трав, а саме: звіробою, деревію, череди, полину.

Про звіробій у народі кажуть, що він лікує не від дев'яти хвороб, а від дев'яноста дев'яти. Це дуже гарна рослина своєрідного кольору. Коли її зривають, на стеблі виступає криваво-червоний сік. Це, мабуть, і стало причиною багатьох назв звіробою: зілля божої матері, божа крівця, божа травка, святойванське зілля, заяча крівця. Є у цієї рослини ще й цілий ряд романтичних назв: звіробійник, молодецька кров-трава, кров-Івана, діробій-Іванок. Українська назва діробій пояснюється тим, що рослина має прозорі дірочки на листях. Походження найпоширенішої назви - звіробій пробували пояснити переосмисленням запозиченої з казахської мови назви джерабай, яка означає „зцілитель ран”. Про популярність цієї рослини в нашім народі говорить прислів'я „Звіробій-рятівник від хвороб захисник”[4, 288].

Ще одна лікарська рослина - деревій. Наукова назва рослини Achillea millefolium. В основі назви рослини лежить слово „тисячолистий”, оскільки листя в деревію дрібне, начебто посічене. Українська назва пояснюється тим, що зовні ця трава нагадує невеличке дерево, стебло якого ніби задерев'яніло. Уже в ХV столітті деревій знали наші предки і вже тоді використовували як лікарську рослину. Відомо, що деревій спиняє кровотечу і сприяє загоюванню ран. У різних місцевостях є інші назви деревію (кривавник, кровник, кравник). В усній народній творчості зустрічається прислів'я „Не боїться, як деревій, хвороби”[4, 287].

„Череда-вереда всі хвороби розкида”[4, 288]. Так в українському народі згадується лікарська трава череда. Назва її пов'язана з праслов'янським иerda - ряд, стадо. У череди є ще й такі назви, як причепа, реп'яшки, собачки, собачі реп'яхи, які з'явилися внаслідок зовнішніх особливостей рослини. Відваром цієї рослини лікують захворювання печінки, простуду, екзему, діатез.

Як і назви квітів, назви трав рідко зустрічаються в прислів'ях і приказках. Найчастіше в контексті, пов'язаному з народною медициною.



Висновки

Отже, в нашій роботі, намагаючись з'ясувати, як використовуються в українських прислів'ях і приказках назви рослин: злаків, овочевих культур, квітів, дерев, кущів, трав, як, з точки зору народних уявлень про природу, було використано їх у прислів'ях і приказках, ми виконали таку роботу:

визначили, як ставились до дерев і рослин давні українці, їхні наступні покоління;

проаналізували, які назви рослин народ використовує в прислів'ях і приказках, чому саме їх, з чим їх пов'язує;

дослідили, яке місце такі прислів'я і приказки займають серед творів усної народної творчості;

з'ясували походження назв рослин, зокрема злакових культур, овочів, квітів, дерев, кущів, трав; звернули увагу на те, якими шляхами прийшло в українську мову те чи інше слово на позначення рослин;

наводячи найбільш яскраві, оригінальні приклади українських прислів'їв і приказок, ми намагалися продемонструвати, як у процесі суспільного життя трудовий народ використовував назви рослин, висловлюючи свої знання про явища природи, людей, набутий досвід.

Виконавши роботу, ми прийшли до висновку, що назви рослин, які найчастіше зустрічаються в українських прислів'ях і приказках мають такі джерела походження:

язичницькі корені, назви рослинам давалися за іменами богів, міфологічних істот;

запозичення з інших мов, назви рослин прийшли до нас із самими рослинами з різних куточків планети;

варіації однієї і тієї ж назви рослини в різних місцевостях, залежно від того, яке значення вкладали в слово люди.

Слід зазначити, що назви рослин не однаково часто використовуються в народній творчості. Найпопулярнішими є такі: злаки - жито, пшениця, овочі - капуста, кущі - калина, квіти - мальва. Рідкими в прислів'ях і приказках є назви трав, багатьох квітів.

У роботі ми прийшли ще до одного висновку, що причинами вживання назв рослин у прислів'ях і приказках є такі:

любов, пошана народу до рослин-годувальниць;

спостереження за явищами природи, вираження багатовікового досвіду щодо умов вирощування, догляду за рослинами;

порівняння зовнішніх чи інших ознак рослин з людським характером, зовнішністю, вчинками.

Завершуючи нашу роботу, необхідно зазначити, що усна народна творчість, а зокрема і прислів'я і приказки, відіграли неабияку роль у передачі в спадок майбутнім поколінням відомостей про різні назви рослин.



Список використаної літератури

1. Мудре слово. Прислів'я і приказки в говірках Нижньої Наддніпрянщини. Випуск ІІ. [Зібрав і упорядкував В. Чебаненко]. - Запоріжжя, 1992. - 169 с.

2. Кобів Ю. Про українські назви рослин // Дзвін. - 1990. - №8. - С. 143-145.

3. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів'я, загадки, скоромовки: Для ст. шк. віку. [Упор., передм. та прим. Н. С. Шумади]. - К.: Веселка, 1989. - 606 с.

4. Коваль А.П. Слово про слово. - К.: Рад. шк., 1986. - 384 с.

5. Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995. - 368 с.

6. Скуратівський В. Русалії. - К.: Довіра, 1996. - 734с.

7. Фещенко М.М. З легенд про назви рослин // УМЛШ. - 1973. - №3 - С. 76.

8. Фещенко М.М. Квітка кохання і боротьби // КС. - 1982. - Випуск 23.

Размещено на Allbest.ru