Історія Харківщини

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Заснування

Ремесло та промисловість

Вулиці та будинки

Навчальні заклади

Мистецьке життя

Українське відродження Харкова

Сучасність

Використана література

Заснування

Харків був заснований у 1654 р., саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов з усією Україною під московську “протекцію”. Місто заснувала ватага українських переселенців з ватажком -- осадчим Іваном Каркачем.

Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань -- на Харківському городищу, де колись, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський, український город, де тепер у Харкові знаходяться “університетська горка”, собор і старовинній університетський корпус. Тут, у 1656 р., харківці збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили її, як ми знаємо, по своєму українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ця огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку.

Отак спочатку виявилися дві влади і у стихії культури -- українська і великоросійська. Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців -- 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми до 2000 чол. Вони з'єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і десятниками на чолі

Справжніми постійними поселенцями Харкова були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з'орали землі, зайнялися ремеслами, промислами й торгівлею.

Протягом останніх століть Харківський регіон та Харків стали не тільки традиційним центром Східно-українських земель, але й одним з найбільш розвинутих промислових регіонів України та півдня Східної Європи. В період формування та розквіту Східно-Слободських земель України (XVII століття) Харків одержав статус губернського міста, а в 1780 році став центром Харківського намісництва (потім -- Слобідсько-Української, а пізніше -Харківської губернії). В 1781 році імператрицею Катериною II Харківській губернії був дарований новий герб: "...в зеленому полі покладені хрестоподібно ріг достатку з плодами, які знаходяться в ньому, та квітами і Кадуцея або Меркур'їв жезл, які символізують як достаток окружних країн того міста, так и торгівлю, що проводиться на знатній ярмарці яка там буває..." (П.П. фон Вінклер "Герби Російської імперії". Санкт-Петербург, 1899). Даний герб був офіційною емблемою Харківської губернії до 1917 року, таким є він для Слобожанщини і зараз.

Ремесло та промисловість

Життя та подальший розвиток регіону повністю виправдали значення цієї символіки. Харківський регіон та Харків стали великим центром ремесел та торгівлі на півдні Російської імперії. В значній мірі цьому сприяло його географічне положення на перехресті шляхів з Москви, Петербургу, Києва в Крим та на Кавказ.

Крім ремесла і домашнього промислу, зростала промисловість. Уже 1810 почали діяти міделиварні та металообробні майстерні; 1820 відкрито фабрику сірників, а 1835 чавунно-міделиварний зав. В 1855 діяли в X. такі підприємства: 2 міделиварні, 2 чавуннолйварні, 3 шкіряні, 4 вовномийні, 2 миловарні, 5 свічкових, 10 каретних, 3 цегельні, 5 тютюнових, 2 воскобійні, 3 ватні, одна кахельня, вирібня шроту, олійня. На всіх підприємствах працювало разом понад 2 000 робітників. За 1871 -- 1900 pp. ч. фабрик і зав. зросло з 79 до 259, серед яких переважали машинобудів. і металообробні (бл. 60). Ч. робітників 1900 доходило до 12 000. З великих пром. закладів постав зав. с.-г. машинобудування (теперішній Харківський зав. транспортного машинобудування ім. В. Малишева); у 1900-их pp. були збудовані чавуноливарний та машинобудів. (завод М. Ф.фон-Дітмара, теперішній «Світло шахтаря»); за першої світової війни перенесено з Риги до X. Рос. балтицький електромех. зав. (сучасний Харківський електромех. ім. 50-річчя Жовтневої революції),. 1904 в X. було понад 1 200 пром. підприємств з бл. 17 000 робітників, 13 чавуноливарних і машинобудів., 8 цегельно-черепичних і кахлевих, 12 миловарних, 4 свічкових, 5 кондитерських, 5 тютюнових, 3 броварні, 4 деревообробні, 4 вовномийні, 2 млини, 26 друкарень, З олійних фарб і лаків та ін. Крім того, були сотні кустарних підприємств. Ч. усіх робітників доходило 40 -- 45 000, у тому ч. 28 000 ремісників.

Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцарки. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперішні Римарська та Коцарська вулиці. Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харкові тоді було 9 церков і при кожній звичайно по 2 священника, а при соборній - 2 протопопа. У монастирі проживало 13 монастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священники мали ще й власні подвір'я, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі -- дяки. Таких учителів було тоді у Харкові 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харківському колегіумі жили учні латинської школи.

У Харкові проживало вже тоді й великоросійське купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Це все було початком того нового обличчя, котре прийняв Харків пізніше. У 1732 р. се був український город і з національного, і з соціального боку. Більш 90 % населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшості міських подвір'їв та будинків За ними йшли українські ремесники -- се теж був сталий мінський стан, котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. І козацтво, й цехові містилися тоді у Харков не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперішніх центральних вулицях.

Вулиці та будинки

Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиська від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська харківських вулиць у 1724 р. в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судді (Квітки), вулиця Сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесідин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М, Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховський), Синицького (де жив Синицький), Єнощина (де жив Єноха), Борисенкова (де жив пушкар Борисенко), Пістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик), Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі.

У Миколаївському приході було 6 вулиць: над ярком Щаповалова (де жив Шаповал), Карабутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебердина (де жив Калеберда).

У Вознесенському приході -- дві вулиці -- Шапранівська (де жив Шапран), Чугаївська (де жив Чугай). У приході Покровського монастиря -- одна вулиця Пищальчина (де жив Пищалко).

У Рождественському приході -- 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарцева (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця добродія Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайлівському приході -- 4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золотарева (де жив Золотаренко), Верещаківська.

У Воскресенському приході 8 вулиць -- Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр), Мильникова (де жив Мильничка), Онопрієва (де жив Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де жив Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крохмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська.

У Дмитріївському приході -- 5 вулиць: їв. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), їв. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр).

У Благовіщенському приході -- 4 вулиці: Бережна, Помазанова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана.

Збудувати хату-мазанку було досить легко -- лісу, очерету, соломи й глини було досить. Іще напочатку ХХ сторіччя у Харкові залишалося від старих часів чимало таких хат під солом'яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харкова XIX ст. Солом'яним і дерев'яним був майже увесь Харків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам'яними будинками у козацькому Харкові були тільки -- Покровський монастир, Колегіум, Собор та дві приходські церкви. Кам'яних будинків ні у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць 29, але усі вони були дерев'яні.

У 1724 р. у Харкові було усього 1345 дворів, а у 1732 р.-- 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., тобто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили харківці. Плана городського поселення у козацьку добу не було.

На плані 1768 р. ми бачимо й старий план Харкова, вулиці йшли не прямими, а кривими лініями; була сила пустопорожніх земель. Харків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академік Зуєв і описує Харків такою слободою. Будинки, пише він, розкидані без ряду і ладу, але широко -- версти на 3 або 4. Це були, як він каже, українські хати-мазанки. Були слободи -- Захарківська, Залопанська, Клочківка і навіть хутори-підварки. По новому плану під Харків було одведено 637 десятин.

Не дивно, що тоді було в Харкові багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. Осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька, тому не трудно було кожному мешканцю здобути собі власну хату.

Навчальні заклади

Одночасно Харків стає культурним, науковим та просвітнім центром на Сході України. В 1726 році з Бєлгорода в наше місто переведено архієрейську школу, створену випускником Києво-Могилянської академії єпископом Єпіфанієм Тихорським за допомогою князя Голіцина, яка одержала назву слов'яно-греко-латинської, а пізніше перетворена в Харківський колегіум, який став центром освіти та науки на півдні Росії. В його стінах вчилося багато юнаків, що стали згодом видатними діячами науки та культури.

Тут отримали знання "перший з природних росіян" доктор медицини та хірургії Григорій Іванович Базелевич, талановитий майстер перекладу, поет, бібліотекар Імператорської публічної бібліотеки Микола Іванович Гнедич - відомий перекладом на російську мову знаменитої "Іліади" Гомера.

Випускниками Харківського колегіуму були професор Московського університету, його ректор, видатний природодослідник Іван Олексійович Двигубський, "кумир московського студентства" відомий історик, журналіст і критик Михайло Трохимович Каченовський та інші.

Першим професійним харківським архітектором, з ім'ям якого пов'язана планомірна забудова Харкова та ряду міст Слобожанщини, був слухач додаткових класів колегіуму Петро Антонович Ярославський. В 70-х роках XVIII століття він удосконалював свою майстерність у відомого російського зодчого В.І. Баженова. Знаходячись в Москві, харків'янин приймав участь в проектуванні та будівництві Великого Кремлівського палацу. Після повернення в рідне місто П.А.Ярославський майже ЗО років займав посаду губернського архітектора.

Випускники колегіуму стали першими студентами Харківського університету, який відкрився 17 січня 1805 року. Серед його вихованців -- чудовий вчений-біолог І.І.Мечников, історик Н.І.Костомаров, композитор М.В.Лисенко, письменники М.П.Старицький та П.П.Гулак-Артемовський, художник Г.І.Семирадський, математик М.В.Остроградський.

Тут працювали засновник фізичної хімії М.М.Бекетов, математик В.А.Стеклов, філологи О.А.Потебня та І.І.Срезневський, історик Д.І.Багалій та багато інших.

Ще в другій половині XVIII ст. російський уряд постарався уніфікувати систему освіти. У 1788-1789 рр. в Україні з'явилися головні і малі народні училища. У 1789 р. Головне народне училище відкрилося в Харкові, а в 1805 р. воно стало базою створеної чоловічої гімназії.

Зі зростанням міста з'являлися й нові навчальні заклади. До початку ХХ ст. в Харкові було чотири чоловічі, дві жіночі гімназії, два реальні училища, духовна семінарія, кілька приватних гімназій і пансіонів, Інститут шляхетних панянок, Комерційне училище, п'ять вищих початкових училищ (усього на 1902 р. - 111 початкових шкіл).

Багато подій у культурному та науковому житті Харкова у XIX ст. відбувалися вперше не лише в місті, а й у всій Україні. Перший провінційний музей в Росії було відкрито в Харкові в 1886 р. Це був міський художньо-промисловий музей.

Величезне значення мало відкриття 17 січня 1805 одного з найстаріших в Росії і першого в Україні Харківського університету. Його засновником став В. Н. Каразін. Університет є науковим і культурним центром, він відомий своїми вченими, випускниками та викладачами: М. М. Бекетовим, В. Я. Данилевським, М. Ф. Сумцовим, Д. І. Багалієм і багатьма іншими корифеями. Університет став центром створення наукових товариств: Філотехнічного (1811 р.), Фізико-хімічних наук (1873 р.), Історико-філологічного (1877 р.), Математичного (1879 р.), Юридичного (1901 р.) і т. д. Уперше в Російській імперії тут в 1910 р. науковий ступінь доктора історії надали жінці, А. Я. Єфименко. У 1873 р. в Харкові було відкрито Ветеринарний інститут, у 1875 р. - Технологічний інститут. У 1914 р. з Нової Олександрії в Харків евакуювали Інститут сільського господарства і лісництва. При університеті застосувалися наук. установи, поставали нові вид., активізувалося культ. життя. У 19 ст. засновано у X. 4 хлоп'ячі гімназії та кілька дівочих сер. шкіл. 1873 відкрито ветер. інститут, що розвинувся з сер. ветер. школи, 1885 -- Технологічний Інститут, в 1916 -- Харківський комерційний інситут. На другу пол. 19 ст. припадає відкриття ряду фахових шкіл: торг., техн., залізничої, муз., рисувальної, земської акушерської тощо.

У 1890-их pp. низку будинків збудував архітект О. Бекетов. З'явився стиль модерн, (теперішній мед. інститут, купецький банк, житлові будинки). Архітект К. Жуков збудував в укр. стилі будинок школи живопису і малювання (1913). Проте впорядкування м. було занедбане. До 1830 вулиці не були забруковані і в дощову погоду робилися непроїжджими. X. мав славу «брудного м.». Потім вулиці почали мостити бруківкою; під кін. 19 ст. майже всі вони були забруковані. Вода з річок X. не була придатна до пиття, а водогін закінчено щойно 1881. 1912 -- 13 поширено водогін і побудовано водонапірну башту для центр. вулиць; другорядні вулиці й окраїни м. користувалися .. колодязями. Щойно 1912 почали будувати каналізацію. Газове освітлення застосовано в 1880-их pp., а з 1898, почавши від окраїн м., -- електричне. 1882 відкрито кінну залізницю, т. зв. конку, власником якої було з 1886 бельгійське акційне товариство; 1906 прокладено першу трамвайну лінію. Першу залізницю доведено до X. 1869, відтак прокладено через X. лінії: X. -- Ростов і X. -- Київ (1873), X. -- Лозова і X. -- Полтава (1875), X. -- Балашов і X. -- Вовчанське (1899).

Лікувальних установ у X. було обмаль: 1878 -- 4 лікарні, 1904 -- 8, усіх лікарів у м. 390: Кредитно-фінансових установ (банків) 1901 було 13, з 1867 постійно діяла в X. біржа. Завдяки розбудові транспорту й торг. використанню Чорного й Азовського м. X. став важливим центром півдня Рос. Імперії.

Мистецьке життя

Українське життя Харкова розвивалося переважно в освітніх, земських і кооперативних установах. У 1820-их pp. Харків був поважним осередком української культури відродження (Харківська школа романтиків); тут з'явилися перші видання з мовознавства, етнографії, історії, літературні твори народною мовою. 1812 почав виходити перший пресовий орган в Україні під Росією, «Харьковскій Еженед?льникъ», а 1816 -- сатиричний журнал «Харьковскій Демокритъ», в якому деякі твори друкувалися українською мовою; тоді ж почав появлятися «Украинскій В?стникъ», 1817-1818 виходили «Украинскія извЂстія» А. Вербицького та «Украинскій Домоводъ» Ф. Пильгера; 1824-1825 видавався при Харківському Університеті «Украинскій Журналъ». У Харкові працювали культурні діячі і письменники укр. відродження: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Петренко, О. Корсун, А. Метлинський, історик М. Костомаров та ін.; появилися неперіодичні збірки "Украинскій Альманахъ (1831), "Украинскій Сборникъ (1838), «Утренняя ЗвЂзда» (1839) і «Молодикъ» (3 кн., 1843 -- 44). З періодичної преси почали появлятися в Харкові російські газети, які приділяли увагу й українським справам: «Харьковскія губерниальныя в?домости» (з 1838), «Єпархиальныя вЂдомости» (1866), «Харьковъ» (1877-1880), З 1880 А. Йозефович видавав впливову газету у відносно ліберальному дусі «Южный край»; з 1898 виходив «Харьковскій листокъ». Разом періодичних видань у Харкові на початку 20 ст. було 19.

Початок театрального життя в X. датується кін. 18 ст., але щойно 1842 збудовано окремий будинок для театру, заснованого 1790. У 1816 -- 21 у X. виступав М. Щепкин(також і в укр. п'єсах І. Котляревського), з 1832 І. Дрейсіґ, а згодом К. Соленик. 1870 почалися оперні вистави. У 1880 -- 90-их pp. у X. виступали зі своїми трупами діячі укр. театру М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. На поч. 20 ст. Г. Хоткевич організував роб. театр. На переломі 19 і 20 ст. у Харкові роблено перші спроби в ділянці кіна; хронікальні фільми робив А. Федецький, а художні О. Олексіенко. Тут працювали укр. мистці: Д. Безперчий, С. Васильківський, М. Ткаченко, Марія Раєвська-Іванова, П. Любченко, М. Беркос, М. Самокиша та ін.

Українське відродження Харкова

харків вулиця культурний навчальний

На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, одірвалися цілі стани, ( такі як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція ), у ці ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український народ і хотіли наблизитися до його, ознайомитися з його життям, з його побутом, з його мовою.

Одні почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців. Ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді -- учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету.

До цього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на цій ниві. Він з самого початку свого -- працювати на користь тієї країни, де він був заснований, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю -- у Слобожанщині. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство -- усі його стани взагалі -- не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан -- 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі майже 200 років свого існування багато зробив для України: для пізнання її землі, її населення; і можна тільки висловити бажання, щоб тепер - у добу української незалежності -- праця університета у цьому напрямку поширювалася.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство -- батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни -- П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка “Пан та собака”, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і “Енеїда” Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Харків дав також і славетного українського письменника Григорія Хведоровича Квітку-Основ'яненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток, що дав і слободсько-українських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харкові, проживаючи на Основі, і іще далеко більшу славу заслужив яко письменник-прозаїк. Тут він зайняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства.

Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на цій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники -- Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози.

Професор Ів. Срезневський, оповістивши Погодіна про смерть Квітки (помер у 1843 р.) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харків, але й селяне поблизьких осель, додає до сього, що Квітка був першим народним письменником на Україні.

Через Квітку навіть і Харків одержав значіння літературного центра не тільки серед українських, але серед російських письменників; і ті, і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського.

Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університеті, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): “Савву Чалого”, “Переяславську ніч” (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори -- “Думи і пісні та ще дещо”. Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народної поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра.

Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського -- харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу “Купала на Івана” і гарну розповсюджену пісню за “Німан іду” і “Писульку до Яиька Мірянського”. Петро Писаревський написав оповідання “Стецько Можебилиця”, П. Кореницький (диякон) -- поему “Вечорниці”, Л. Боровиковський -- вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках “Ворскло” і “Слобожанщина”.

Сучасність

Сьогодні Харків - це один з найбільш розвинутих промислових центрів України, де провідну роль відіграють підприємства машинобудування та металообробки, енергетики та військово - промислового комплексу.

Сільськогосподарське виробництво характеризується багатогалузевою структурою.

Місто та регіон мають потужній науковий потенціал, широко розгалужену мережу вищих, середніх, спеціальних і загальноосвітніх учбових закладів, культурних і культурно-освітніх установ. 

Використана література

1. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. - Харків, 1993.

2. Огієнко І. Українська культура. - К., 1918.

3. Сірополко С. Історія освіти на Україні. - Львів, 1937.

4. Періодичні видання (газети, журнали, науково-методичні збірники).

5. Список волостей и селений Харьковской губернии. Составленный санитарным Бюро в 1909 году. - Х.: Печатное дело. - 1909.

6. Скоробогатов Анатолій. Територія та населення Харківщини у 20-30-х роках XXстоліття // Березіль. - 1997. - №11-12. - с.132-148.

7. Слобідська Україна: Короткий історико-краєзнавчий довідник / Б.П.Зайцев, С.М.Куделко, С.І.Посохов; за ред. С.З.Заремби. - К.: Будівельник, 1994. - 80 с.

Размещено на http://www.allbest.ru