Поділля як етнографічний район України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття про етнографічні райони. Етнографічне районування України

2. Історія формування Поділля як етнографічного району України

3. Етнографічні особливості Поділля

3.1 Етнотип подолян, подільський говір

3.2 Традиційне житло подолян

3.3 Подільський стрій

3.4 Декоративно-ужиткове мистецтво

3.5 Звичаї, обряди, музика

Висновки

Використана література

Вступ

Поділля займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, на Подільській височині на Українському кристалічному щиті в лісостепу. Тут знаходиться Волино-Подільський тектонічний блок. На Поділлі по лінії р. Збруч тягнуться гори Медобори (Товтри).

Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов'язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку - дерев'яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.

Курсову роботу присвячено самобутності етнографії Подільського краю.

1. Поняття про етнографічні райони. Етнографічне районування України

Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, вишивок, рушників тощо призвело до уніфікації, вироблення якогось усередненого українського стилю, який практично ніколи не існував.

У кінці ХХ ст., коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. В зв'язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.

Етнографічне районування - це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.

Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з'являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах. Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в "Густинському літописі": Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря - все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території "Малої Руссії" виділяє ще й Покуття.

Олексій Шафонський у своїй праці "Черниговского наместничества топографическое описание" (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі - Полісся (або Литва), на півдні - Степ (або Україна) і відповідно групи українців - литвини й степовики.

Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці - це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту "Слов'янські землі". Це була перша етнічна карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків, болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію "Слов'янський народопис", яка складалася з нарисів про розселення слов'янських народів, їхні мови, літературу, подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність.

Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: "с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)", а також стверджував, що поділ східних слов'ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнографічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї "собирательницы русских земель", яка підкорила й карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, коміпермяків та багатьох інших. Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею).

У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів.

Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що Полісся і Волинь має ще назву Північного, або Полісько-волинського регіону. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.

Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці - це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю.

До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто "Русь нижня", а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто "Русь долішня". З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернівецької й Тернопільської областей.

Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVІ-ХVІІ ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу. Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров'я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості. Середню Наддніпрянщину ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середню Наддніпрянщину. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі ґрунти, повноводі ріки. До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також і східні райони Полтавщини, північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Татаро-монгольські орди тут кочували аж до початку ХV ст., поки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У ХV ст. на Лівобережній Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців з Полісся, Волині, Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей називали козаками. Поштовхом до масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання він у 1638 p. привів сюди 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку ХVІІІ ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселяються в донецьких степах. У 1753 p. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків, болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю "Слов'яно-Сербію" з центром у Бахмуті. У 1778 p. Катерина ІІ запросила сюди греків-урумів з Криму. Їх розмістили на землях зруйнованої Січі; в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Новомосковський район Дніпропетровської області). Під час російсько-турецької війни задунайські козаки допомогли московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в 1885 p. воно було ліквідоване, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці ХVІІІ ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько 6 тис. німців, які в 1941 p. були вивезені в Казахстан. Швидкі темпи індустріалізації притягали на Слобожанщину сотні тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії по суті була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова "міжнаціонального спілкування", і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди). До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазовья), нижньоподніпровська, південно-західна. Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур - і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов'ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдовани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція.

2. Історія формування Поділля як етнографічного району України

На Поділлі люди жили з давніх давен. З археології відомо, що в цьому регіоні існували середньодністровські стоянки палеоліту Лука Врублевецька та ін. (Ашельська культура), Яруга і Суботівка (Могилів-Подільський район), Сокіл (Кам'янець-Подільський район), Касперівці, Більче-Золоте (Молодовська культура, Мустьєрська культура). Також представлені Солютрейська культура, Оріньяцька культура, Мадленська культура, Анетівська культура. У мезоліті - Кукрецька культура.

В неоліті існували Буго-Дністровська культура 6500-4750 рр. до н.е., культура лінійно-стрічкової кераміки 5500-4900 роках до н.е., Лендельська культура(середина 4 -- середина 3 тисячоріч до Р. Х.). Справжній демографічний вибух почався з появою аріїв, які прибули з Балкан, біля 4000 р. до н.е. і створили поселення трипільської культури. Після різкого зростання чисельності цієї гаплогрупи в Україні арії рушили на завоювання Євразії. Це були індоєвропейці, тобто носії мови ведійський санскрит. За дослідженням спеціалістів з генографії та генетичної генеалогії сьогодні відсоток цього генотипу серед українців перевищує 54%, також достатньо значною є група з Y-ДНК (22 %). Також на Поділлі зафіксовані - Культура шнурової кераміки, культура кулястих амфор, Лійчастого посуду культура, комарівська культура, Білогрудівська культура, Пшеворська культура, Зарубинецька культура. З 9 ст. до н.е. край населяли носії чорноліської культури та черняхівської (бл. 4 ст. н. е.), яку дослідники ототожнюють із гунами. Геродот (бл. 484--425 рр. до н. е.) писав про те, що Поділля населяють сармати, тому наша країна на європейських картах фігурує під назвою Сарматія Європейська. З поч. 3 ст. активізуються християнські місіонери, створюється Скіфська єпархія. Оскільки рідною мовою проповідників була грецька, вони називали місцевий народ скіфи-орачі, хоча в історичних документах того часу він фігурує вже під назвою анти (Пеньківська культура). (див.Прабатьківщина слов'ян)

З 6 ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля. Подільська земля мала підданство Святославу Ігоревичу, а далі його нащадкам. Кордони Русі подільської були до Чорного моря. В сер. 12 ст. Поділля належало до Червоної (галицької) Русі. Іпатіївський літопис повідомляє, що в 1240 р. боярин Доброслав Судич захопив Пониззя із Бакотою. Також згадуються в літописах міста Ушиця (біля смт. Стара Ушиця). В 1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинське князівство, каральні експедиції продовжувались до 1257 р. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. "Після крем'янецької ж війни хана Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом Васильком і з сином Львом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Межибоже. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові -- Побожжя і людей татарських." В 1252 р. захоплена 600 тисячною Золотою Ордою (Батий).

Активний розвиток краю, будівництво укріплених замків почалися після завоювання Ольгердом найпізніше 1362 р., в результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовсько-Руського з центром у м. Вільна (Вільнюс). Первісним осередком майбутнього центру Поділля стала фортеця Клeпiдава, навколо якого пізніше сформувалося місто Кам'янець-Подільський.

У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою "Пониззя". Уперше назва "Поділля" вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам.

У першій половині XIV ст. формується Подільське князівство на чолі з князями Коріятовичами. 1362 року Великий Литовський князь Ольґерд, разом з братами Коріатовичами, іншими литовсько-руськими князями, вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, Димітра Солтана і Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Синюхи в степу (на межі теперішнього Поділля. Забрав у них Торговицю, Білу Церкву, Звенигород. Всі країни руські з Поділлям надав Коріатовичам. Які відбудували тут замки в Бакоті, Смотричі, Камянці. А пізніше Брацлав, Вінницю, Меджибіж, Хмільник, Теребовлю.

Мал. 2.1. Подільський пів гріш

З кінця XIV століття -- у складі Литовсько-Руської держави. 1393 року Великий князь Вітовт пішов на Поділля походом. Федір Коріятович покликав на допомогу угорських князів. Вітовт, захопивши Поділля, поділив його на 2 частини західну частину (Камянець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоногрод та iн.) продав Ягайлові, а той уже від себе призначив управителем -- воєводу Іванa Спитка Мельштинського, а Брацлав, Кременець,Соколець, Вінниця, Хмільник, відійшли до ВКЛ, намісником був П. Гаштольд. 1394 рік став початком "сорокалітньої війни" (1394--1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло. 1401 Вітовт приєднав Поділля до Литви. Управляючими були старости (генерал земель Подільських). 1430 на Поділлі здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431--1434. Після його придушення територія Західного Поділля з містами Кам'янець-Подільський, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі. 1432 Поділля увійшло у Велике князівство Руське (1432--1435). 1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адміністративний центр -- Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівського і Червоногородського повітів. Подільська шляхта отримала однакові права з шляхтою польською. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського. 1442 - кн. Федір Острозький відвоював у Свидригайла Смотрич, Бакоту, Скалу, а потім і відібрав усе Поділля.

1475 - на петриківцькому сеймі укладена угода, послати на Русь послів, щоб всі замки склали присягу польському королеві. 1474 - перекопські татари сплюндрували все Поділля, попаливши міста,Забрали в ясир 100.000 населення, залишивши після себе пустки, дійшло тільки 30.000. Між 1493 - 1530 татари 12 разів наїзджали на Поділля. З них 1498 і 1516 були найжахливіші. 1524 спалили повністю Зіньків, 1474 спалили - Збараж, 1512 - Вишнівець. 1480 - татари з турками сплюндрували Поділля і Волинь. 1484 - через Хотин напали на Поділля татари. 1497 - татари з волохами напали 2 рази на Поділля, попалили всі міста на Дністрі (Галич, Дрогобич, Сокаль);

1533 - прибуття до Ровського замку королеви Бони із сином Сигізмундом Августом; 1538 р. створюється Барське староство; 1576 - татари з турками сплюндрували Поділля, Волинь, Червону Русь, старих людей усіх вбивали, молодь та жінок взяли в ясир. Тоді було взято 85 000 населення, також коней, овець. 100 тис. шат золота і срібла.

У середині 15 століття автономія Східного Поділля була скасована і в 1566 році утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом -- Вінниця.



Мал. 2.2. Поділля на мапі 1554

Після Люблінської унії 1569 територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій половині 15 століття на Поділлі було вчинено не менше 33 нападів, а у 16 століття -- 35. Протягом 15-16 ст. на Поділлі відбувалися національно-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, Северина Наливайка та ін. У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648--1657 на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. На Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше Вінницький) (19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.

У 1672 на Поділля вторгнулося військо Османської імперії. 1672 за Бучацьким договором Михайла Корибута частина Поділля з Кам'янцем відійшла до Османської імперії. Кордон поділяв м. Бучач на дві частини. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої. У 18 століття на Поділлі відбуваються ряд виступів українського населення, повстання Палія 1702--1704, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину а також Барська конфедерація (1768--1772).

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії.1772 - Червоногородський повіт Поділля по р. Збруч приєднаний зостався до Австрії. У 1793 Східне і решта Західного Поділля у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12 грудня 1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці. У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 1820--1830 рр. на Поділлі відбувалися селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

Мал. 2.3. Герб губернії затверджений Олександром II (1856)

Під час Першої світової війни 1914--1918 Поділля стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат.

У період Української Народної Республіки, згідно із законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6 березня 1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр -- м. Кам'янець), а до Брацлавщини -- Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр -- м. Вінниця). У 1917--1921 на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами чужоземних окупантів -- більшовиками, денікінцями та польською армією. 1919 у Вінниці і Кам'янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917--1921 частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925). 1932 було створено Вінницьку, а 22 вересня 1937 -- Житомирську області УРСР.

Частина Західного Поділля по річку Збруч у 1921--1939 входила до складу Польщі. Після Другої світової війни 1939--1941 вся територія Поділля увійшла до складу областей УРСР.

Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. кв. км., чисельність населення -- близько 4,6 млн. чол.

3. Етнографічні особливості Поділля

3.1 Етнотип подолян, подільський говір

Подоляни -- українці, населення Поділля. Поділля було відоме в літописах як Пониззя або Русь дольна. За часів Русі, Поділля належало до руських князів і народ його були русини. В 14-15 ст. на цих територіях існувало Подільське князівство, ще пізніше Поділля війшло в історію як Подільська земля, Подільське воєводство та Подільська губернія. Територія Поділля простягалася від Покуття до Чорного моря. Від Дністра до впадіння р. Буг в Дніпро (по сучасне місто Очаків). Столицею Поділля був Кам'янець-Подільський. Вирізняли також Західне Поділля та Східне Поділля (Брацлавщина), або також власне Поділля, Побужжя, Побережжя.

Волосся подоляни мали кольору льону, очі -- блакитні.

Подільський говір -- говір української мови. Належить до групи волинсько-подільських говорів південно-західного наріччя. Подільський говір неоднорідний, сформований під сильним впливом говорів південно-західного наріччя (наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським) і меншим впливом південно-східного наріччя (середньонаддніпрянським і степовим).

Подільський говір поширений на території історичного Поділля. А саме: Хмельницька область, південні райони; Вінницька область, південні райони; Черкаська область, південно-західні райони; Кіровоградська область, західні райони; Миколаївська область, північно-західні райони; Одеська область, північно-західні райони.

На заході річкою Збруч подільський говір межує з наддністрянським. Наддністрянський говір від подільського відмежовується ізоглосами явищ (першими при протиставленні подаються риси подільського говору, другими -- наддністрянського): голосний звук на місці давнього ятя в іменнику відро: відро -- видро; наявність і відсутність приставного голосного звука в дієслові іржати: іржати -- ржати і іржати; голосні звуки о і е після шиплячих приголосних: шостий, вчора -- шестий, вчера; голосні звуки на місці давнього носового e в числівнику десять: десять і десіть -- десіть; голосні звуки на місці давнього носового e в кінцевому складі: ягня -- ягнє; перехід голосного а після м'яких приголосних в е та і: фасоля -- фасоле і фасолі; звукова будова іменника цвях: цьвях -- цьвих і цьвех; звукова будова іменника коцюба: коцюба і коцюба -- кацюба; звукова будова іменника зозуля: зузуля і зазуля -- зазулє і зазулі; звукова будова іменника золото: золото -- злото і золото; звукова будова іменника війт: ві'йт -- віт; звукова будова дієслова мандрувати: вандрувати -- мандрувати; звукова будова іменника граната: граната -- граната звукова будова іменника гадюка: гадюка -- гадюга (з проривним другим г) і гадюка; словотвірна будова іменників -- назв листя картоплі, буряків: картоплиння, бараболиння, бурачиння -- бараболянка, бурачанка; форма орудного відмінка множнини іменника гість: гістьми і гостями та гостями -- гостема і гостіма; форма називного відмінка складених числівників: два з половиною, три з половиною -- півтретя, півчверта; форма називного відмінка числівника дев'яносто: дев'яносто і девиносто -- дев'ядесет, дев'їдесет, деведесєт; форма називного відмінка числівника двісті: двісті і двіста -- деїста; форми 1-ї і 2-ї особи однини теперішнього часу від дієслова лити: ляю, ляєш -- лею, леєш; особові форми дієслів II дієвідміни теперішнього часу з основою на губний приголосний: люблять, ловлять -- люб'ять, лов'ять; сполучник що: шо -- же і шо; сполучник щоб: шоб -- жеби і жиби; поширення словосполучень: взяв ножа, перекинув воза і взяв ніж, перекинув віз -- взєв ніж, перекинув віз; поширення конструкцій: у хлопця нема грошей -- хлопец не має грошей і у хлопцє нема грошей; вживання слів: на позначення будівлі для свійських тварин: хлів і обора -- стайне; кварти пити воду: кварта -- горне і банячок; скатерті: скатерка і обрус -- обрус; воза для зерна, картоплі: бестарка -- ґара; райдуги: райдуга -- дуга; господині: хазяйка і господиня -- ґосподине і ґаздинє; вагітної жінки: бережена, груба і вагітна -- груба і вагітна; короткозорої людини: близорукий і короткозорий -- короткозорий; почекати: почекати і підождати -- зачекати; захворіти: занедужати і заслабнути -- заслабнути; кумкають (про жаб): квакають -- рахкают; вигуки, якими кличуть коней: ксьов-ксьов і цонь-цонь -- цісь-цьов.

Говірки: західноподільська говірка (спільні риси з наддністрянськими говірками); східноподільська говірка (спільні риси з середньонаддніпрянськими та степовими говірками); північноподільська говірка (спільні риси з волинськими говірками); південноподільська говірка (спільні риси з покутсько-буковинськими говірками).

Фонетика: повне або часткове нерозрізнення ненаголошиних голосних и та о (сеилo, силo, шерoкий, тоуб'i, туб'i, доуп'iк, дуп'iк); відсутність переходу в е, і після м'яких приголосних (лише в західноподільських говірках спостерігається перезвук а>е) (з'ат', вз'аў, йагн'a); твердість p перед голосними (бурaк, радoк, раснимй, зорa, говору); твердість у південноподіліських говірках кінцевого ц (хлoпеиц, м'iс'ац); твердість передньоязикових приголосних т, д, н, с, з, л перед і, що походить з давнього о (ніс, сік, стіл, лій); наявність вставних л', н' після губних приголосних (рипл'aх, здорoўл'а, жaбл'ачий, корoўл'ачий, мн'aсо, мн'aта); перехід в у м у сполуці вн (р'iмний, дамнo); наявність протетичних приголосних в та г перед голосними (Гoс'ін', вoс'ін', горaти, ворaти, вор'iх, вoстрий, гострий); стягнення подвоєних приголосних (нас'iн'а, кор'iн'а, жит'a); твердість приголосного т у дієсловах 3-ї особи однини і мнножини теперішнього часу і 2-ї особи множини наказавого способу (рoбит, нoсит, рoбл'ат, нoс'ат, роб'iт, нос'iт); відсутність переходу зубних приголосних у шиплячі в дієслівних формах (хoд'у, нoс'у, крyт'у, вoд'у)

Лексика має багато спільного з сусідніми говорами. У його межах закінчуються ізоглоси ряду лексем, поширених у більшості говорів південно-західного наріччя (най `хай, нехай', когyт `півень', т'ічким (т'ічoк) `пасіка', р'iшча `хмиз', клaн'а `півкола', комар'i `мурашки', а-сa `вигук, яким відганяють свиней', а-рйa `вигук, яким відганяють овець', та ін.) а також у зворотному напрямі з південного сходу на південний захід (завoд'ат `виють (про вовків)', чорногyз `лелека', шматoк `кусок'). У південноподільських говірках є деякі запозичення зі східнороманьських мов (папшoйа `кукурудза', бурдeй `землянка' та ін.)

Морфологія: відмінювання іменників м'якої та мішаної груп за зразком твердої групи (кон'oв'і, товaришов'і, кон'oм, товaришом, зеимл'oйу, долoн'ойу, грyшойу, пoл'ом); у західноподільських говірках іменники жіночого роду в орудному відмінку однини мають закінчення -еў або -оў, -ом (землeў, душeў, зеимл'oў, душoў, зеимл'oм, душoм); наявність у південноподільських говірках флексій -и у формі род. в. одн. іменників III відміни (сoли, смeрти) та -ох у формі місц. в. іменників сіни, груди (у с'iн'ох, у грyд'ох); усічення закінчень прикметників та присвійних займенників ж. р. в дав. і місц. в. одн. (зеилeн'і трав'i, на зеилeн'і трав'i, нaш'і бригaд'і, у нaш'і бригaд'і); відсутність розрізнення твердих і м'яких основ прикметників (симний, дивний); творення форм вищого ступеня прикметників за допомогою суффіксу -ішч (добр'iшчий, син'iшчий, чеивон'iшчий); творення майбутнього часу дієслів недоконаного виду аналітичними і синтетичними способами (робимтиму, бyду робимти і бyду роби мў); поширення у західноподільських говірках дієслівної складеної форми минулого часу (робимли-смо, робимли-сте); препозитивне вживання у західноподільських говірках частки с (де с'а ти д'iла). Синтаксис: поширення словосполучень типу п'ішoу за водoйу, п'ішoў водим (у західноподільській та південноподілській говірках), п'ісл'а (пoсл'а), об'iду та ін.

3.2 Традиційне житло подолян

Кожне обістя (оселя) було оточене валом на 2-3 локті або деякі оточували ровом і кругом обсаджували вербами. Саме цим подільські села відрізнялися від інших. Села на Поділлі були великі, кожне мало по 200 осель і по кілька тисяч мешканців. Дороги були широкими. Кожне обістя мало браму (ворота).

Подільська хата трьохчастинна, переділена сіньми. Подільські хати були глиняними, дерево використовувалося тільки як основа, в яку закладали глиняні вальки. Подільські хати білили тільки з лицевої сторони і з одного причілка. Дві інші сторони обмащували червоною глиною і тільки як рамку обводили стіни широкими білими смугами . Лицьові вікна обводили кольоровою глиною, а вікно ззаду білою. Призьбу обмащували червоною глиною. Вікна і двері оздоблювалися гирляндами, між вікнами розписували вінками або букетами. Часто були розписані також господарські приміщення: курник, пивниця. Малюнки виконувались кольоровою глиною, вапном і сажою.

В середині хата була також розписана. Особливо піч, комин, груба заповнювалися розписною мозаїкою. Розписані були також стіни: в вигляді окремих композицій, фриз або повністю. Рідше розписували стелю у вигляді вінків близько "покуття". Також рідше розписувалася підлога в вигляді пересічених ліній. Багато розписувалися стіни в сінях. Розписи менше були властиві північному Поділлю (Меджибіж). Розписи поновлювалися кожний рік до Великодня. В геометричних візерунках були основними хрест, зірка, серед рослинних: хміль, барвінок, виноград. Найулюбленішими сюжетами були візерунки з дуба, клена, барвінку, хмелю і особливо винограду. Виноград широко використовувався в мотивах церкви. Тварини були менш популярними в розписі, в основноу це були півні, пави, галки, коні. На стіні були поміщені інколи тіж самі узори, що й на подільських писанках. Подільські хати були прикрашені килимами,інколи над ліжком де мав бути килим, розписували "килим".

Хати були покриті соломою у багатших сніпками. Та повздовжня сторона хати, в якій проживали, виходила на південь, а бічна на схід. Глиняний посуд на Поділлі був подібний до грецького.

Церква стояла найчастіше посередині села. Церкви своєю архітектурою нагадували візантійські церкви. Були збудовані в формі подовженого хреста. Церква мала три бані (куполи), посередині була вища, дві крайні нижчі, покриті гонтом. Багатші церкви мали червоний дах. Хрести на церквах були залізні. Церква всередині була поділена також на три відділи, жінки стояли в першому, при вході. Подільські церкви нагадують візантійські, які пристосовані під будову з дерева. Складаються вони з трьох зрубів поставлених з заходу на схід. Центральна частина була вища і більша. Таким чином церква була трьохчастиною і трибанною. Дзвіниця була квадратною. Цей основний тип подільської церкви деколи доповняли ще двома зрубами з півдня і півночі. Бані на церквах були восьмигранні. Подільські церкви були обшиті повздовжніми дошками і перекриті гонтом.

3.3 Подільський стрій

Основні види одягу: опонча з бородицею -- чоловічий одяг, рід плаща з войлоку бурого кольору з капішоном, розшитий кольоровими шерстяними шнурками червоного, блакитного та жовтого кольору; сіряк -- верхній одяг (рід пальто), який був сірого або бурого кольору, розшитий кольоровими шерстяними шнурками; кафтан -- короткий верхній одяг в повздовжню полосочку. Жіночі кафтани були довжиною до коліна, з фалдами та оксамитовими відлогами; вишита сорочка. Чоловіки носили сорочки навипуск по штанах, довжиною до колін. Інший тип сорочок чоловіки носили заправленими в широкі штани, така сорочка була густо призбирана біля шиї та мала вузький викладений комірець, під шиєю та на рукавах завязували таку сорочку червоними шовковими стрічками (гарасівка). Жіночі сорочки були довжиною по кісточки; запаска ткана плахта з домашньої вовни. Запаска -- повсякденний жіночий одяг червоного або темно-синього кольору. Запаскою був кусок тканини, якою обгортали стан; спідниця -- святковий одяг, фалдована спідниця з перкалю, вибита узором в повздовжні смуги та зигзаги, найчастіше сивого або червоного кольору (зеленого); димка -- жіночий одяг, кусок тканини, який призбирувався позаду в складки, а спереді був незшитий. До димки спереду одягали білий фартух; фартух -- білий мусліновий в свята, рідше в узори. В будні носили білі перкалеві фартухи; жупан -- святковий одяг з гранатового сукна з викладним коміром, обшитий на кишенях та по швах золотими галонами та підбитий лисячим хутром; бекеша -- жіночий святковий одяг, короткий, до колін кожух покритий гранатовою або синьою тканиною; намітка -- до святкового жіночого строю належала також намітка; кожух -- чоловічий одяг, кожухи носили довгі, білого кольору з великим виложеним коміром.

На ногах носили юфтові чоботи чорного кольору. Дівчата носили жовті сафянці або в паси. Прикраси: жінки та дівчата носили на шиї пацьорки та коралі, а заможніші ще й золоті дукачі та хрестики.

Жіноче вбрання складалося з таких елементів: лляна сорочка довга до кісточок, запаска (тканина якою обгортали стан) або з пізніше з 18-19 ст. димка (спідниця), червона крайка (пояс). Спідниці подолянок були гофровані (в складку), чоботи сап'янці (жовті). Заміжні жінки покривали голову білим чепцем сплетеним за старовиною традицією, а зверху в вигляді тюрбана пов'язували хустку. На свята голову жінки пов'язували лляною тонкою білою переміткою або рантухом, який кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі до колін. Дівчата заплітали волосся в дві коси і викладали в вигляді віночка колом і запихали в нього живі або зимою штучні квіти . В деяких місцевостях носили з тонких стрічок (гарасівка) мистецько зроблені чубки. Поверх сорочки носили чорну суконну запаску i зверху пов'язували суконною крайкою (пояс), кінці якої звисали по центру ;кінці запаски спереду піднімались і затикались за крайку, пізніше затикали тільки один кінець запаски. Запаска спереду була виткана повздовжніми смугами і переткана срібною або золотою ниткою. Або пізніший варіант поверх сорочки носили -- димку (спідницю), поверх якої спереду прив'язувалась довга до кісточок ткана запаска (фартух). Поверху сорочки одягали лляний голубого кольору в смужки або більш заможні гранатовий кафтан до колін, з відворотами гранатового або синього кольору, який пов'язували вовняним поясом червоного кольору в небесні повздовжні смуги. Багатші одягали також на свята "бекешу" (кожух) з білих баранів, покритий зверху гранатовим сукном і вишитий. Носили також білі, темно -- сірі або брунатні довгі сіряки без каптурів. В жіночому подільському одязі своєрідністю відзначалася сорочка вишита червоними, темно синіми (чорними) та жовтими нитками. До чорних ниток деколи добавляли срібну або золоту нитку. На початку 19 ст. подільські сорочки були вишиті ясно-червоними та небесними нитками. У подільський сорочці основним був "полик" ("опліччя"), (12-20 см), який був тридільним. На Поділлі полик (верх рукава) розшивався суцільною широкою смугою поперек рукава геометричним орнаментом в вигляді мозаїки : "Рукава як писанка, а личко як маків цвіт". Традиційна подільська вишивка низь. На шиї носили багато разків намиста з золотими або срібними монетами (дукачі). Менш заможні носили скляні буси (пацьорки)

Чоловіки взимку носили чорні високі каракулеві шапки, а влітку низькі солом'яні капелюхи з широкими полями, оздоблені бавовняною червоною або блакитною стрічкою. Каракулева шапка зверху була з гранатового сукна або синього . А позаду шапки, де був шов, шапка була оздоблена 3 небесного кольору нашитими "вензелями", через які її називали "шапка на завісах" Чоловічі сорочки лляні були довгі тунікоподібні з стоячим коміром. Сорочка защіпалась на мосяжний ґудзик або зав'язувалась вузькою стрічкою, кінці якої звисали (гарасівка). Штани носили широкі білі або сині в полоси . Взимку чоловіки носили білі кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком (зеленим і червоним) або кафтани. Молоді парубки носили часом сіряк сивого кольору, довгий по кісточки з каптурем, який був прикрашений нашивкою в вигляді серця. Сіряки були розшиті червоними крученими шнурками. В деяких місцевостях були коричневого кольору (опонча). Відкладний ворот та на грудях вони були оздоблені нашивками з голубої тканини, що нагадувало княжий одяг з " Ізборніка ". Чоловіки носили також білі до колін кітелі. На свята та до церкви носили довгі по кісточки з коміром -- стійкою та каптурем бородиці . Чоботи були без каблуків, холяви мали широкі довжиною до колін, вивернуті зверху на ширину долоні, підбиті залізною підківкою. При собі мали кремінь, кресало, люльку, ножик. На поясі носили також широкі шкіряні паси (черес). Пояс був також тканий з довгими тороками, червоний або темно-синій в повздовжні паси, шириною з долоню, спереді мав кишені. На поясі висів ножик "козик". Голови чоловіки традиційно голили, на верху залишали чуб який закривав всю голову. Бороду не носили, а вуса коротко підстригали.

3.4 Декоративно-ужиткове мистецтво

Подоляни займалися вишивкою, килимарством, писанкарством, гончарством.

Вишивали на Поділлі чорними з добавленням ґранатового кольору, інколи в західному Поділлі біля Гуцульщини ще й жовто-оранжевого. Орнамент був густий геометричний, складений з окремих фігур, зв'язаних між собою. Рушники та скатертини вишивались фігурними смугами чорного, а також з додаванням жовто-оранжевого та червоного кольору. Найкраще збережені традиції подільської вишивки в Борщівському р-ні,Тернопільської області. На Поділлі відомі вишивальні майстерні в Клембівці, Яланці, Стіні та Городківці. Знаним центром вишивки на Поділлі є Стіна. Тут сорочки вишивають чорним кольором. Особливою славою користуються вишивки білим по білому села Клембівки. Кількість кольорів подільської народної вишивки обмежена. В орнаментах подільських вишивок переважає один колір -- чорний з великим або меншим украпленням ґранатового, синього, жовтого або зеленого. Найпоширеніші одноколірні (ґранатові і чорні) вишиванки, рідше -- двох -- і триколірні. На Гусятинщині центрами вишивки були: Самолусківці, Яблунів, Глібів, Гримайлів,Копичинці, Базар, Джурин.Копичинці -- відомий центр вишивання, майстриня -- Марія Зарембська.

Подолянки прикрашали в сорочках не тільки комір, рукав, манжети, погрудки, іноді поділ, але навіть і спинку. Найпоширенішими на Поділлі були жіночі сорочки уставкового типу, додільні або такі, що складалися з станка 1 підточки, з бочками (клинами, що розширювали поділ), комір стоячий або викладений, жіночі сорочки тут частіше мали виложистий комір, цільнокроєний рукав, покритий вишивкою (виноград), чорними, синіми або металевими нитками (золото). Подільський народний костюм визначався також специфікою фактури доморобних матеріалів, яка полягала у більшій рельєфності порівняно з іншими районами України. На Поділлі до останнього часу зберігалися давні слов'янські традиції прикрашати одяг на основі зооморфного орнаменту. Класичною технікою Поділля є "низь" чорного й червоного кольорів, що лягають густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з вивороту й на лицьовому боці має протилежний вигляд розміщення кольорів.

Подільський рушник був трьох типів: три гілки рорміщені в ряд; три вазони розміщені в 2 ряди і розділені смужкою; зірки різних комбінацій та інші геометричні фігури.

Подільські килими поділялись на дві групи: рослинні і геометричні. В основному великі рослинні мотиви (вазон) були розміщені по центру на чорному фоні або жовтому (золотому) з каймою іншого кольору та гирляндою по ній. На такому килимі були також фігурки людей вершників, птахів. Геометричні килими складалися з ромбів, зірок, хрестів. Поле килимів було розбите на частини.

Крім тканих килимів були ще вишиті, чорного або червоного кольору з вишитими на них шерстяними нитками геометричні узори та геометризовані квіти. Їх використовували на лави, столи, ліжка.

Писанки були чорного кольору з червоними та помаранчевими узорами. Фарби вживали рослинні. Орнамент писанок був простий геометричний (ромби, складні зірки) або рослиний (листя, квіти, гілки в вазонах)

3.5 Звичаї, обряди, музика

В календарі подолян не було чітких розмежувань між зимовими, весняними, літніми та осінніми сезонами. Кожен з них логічно переходив в наступний, створюючи замкнений цикл вічного кругооберта природи, чергування періодів роботи і відпочинку. Найсприятливішим для селянського дозвілля був зимовий період, особливо насичений різноманітними звичаями та обрядами.

Святом, коли "вводиться літо в зиму", на Поділлі вважали Введення (21 листопада за старим стилем). З ціїю датою пов'язано чимало прикмет, прогнозів і магічних звичаїв. Характерним звичаєм Введення був прихід першого відвідувача - "полазника". В основі його лежить "магія першого дня" - віра людей в щасливу або нещасливу прикмету. На Введення не заходила першою до хати жінка або дівчина - це могло принести нещасття. Проте візит чоловіка обіцяв щастя і добробут. "Магії першого дня" дотримувались і в інші свята (на Миколи (6 грудня), на Ганни (9 грудня) та на Різдво (25 грудня)).

Своєрідною репетицією різдвяно-новорічних святок служили вечірні зібрання молоді, що розпочинались восени. Наступало відносне затишшя перед новим аграрним сезоном. Ці зібрання на Поділлі називалися: "вечорниці", "досвітки", "редути" тощо. У будні дні на вечорницях переважно працювали. Зібравшись до однієї хати, кілька дівчат м'яли коноплю, пряли, шили, вишивали тощо. Одноманітна робота скрашувалась співом пісень, різними оповіданнями і жартами. Нерідко на ці зібрання приходили і парубки. Вони сукали мотузки, лагодили кінську упряж або просто грали в карти і залицялися до дівчат. Святкові, або великі вечорниці були присвячені веселощам, іграм, музикам, обрядовим церемоніям і забавам. Такі молодіжні розваги відбувалися і в дні Катерини (24 листопада) та Андрія (30 грудня). Невід'ємним компонентом їх було всіляке ворожіння, насамперед ворожіння про шлюб. В багатьох селах Східного Поділля на свято Катерини дівчата різали гілки вишні, ставили їх в воду чи в землю на покуті. Якщо вони розквітали до Різдва, то це передвіщало скорий шлюб. У такий же спосіб іноді ворожили про здоров'я. Досить поширеним був звичай "закликання долі чи судженого". В день Катерини дівчата закликають долю, а на Андрія доля показує їм свої дари. Дівчата, зібравшись в одній хаті, варили кашу з пшона і маку і по черзі вилізали на ворота, говорячи при цьому: "Доле, ходи до нас вечеряти". Були й інші способи "закликання Долі". Іноді на Поділлі дівчата збирались на узліссі. Коли хтось обізветься далеко, то й доля далеко, а коли близько, той доля недалеко. Особливим розмаїттям вирізнялись ворожіння, приурочені до дня Андрія. Один з цікавих прийомів любовної магії - "засівання конопель" (іноді замість конопель використовувався льон або мак). У найглухішому кутку двору (біля криниці або дровітні) дівчина в темряві засівала жменю насіння. Потім, зігнувшись так, щоб її спідниця чи фартух торкалися землі, дівчина кілька разів обходила засіяне місце, "волочачи коноплі". Всі ці дії супроводжувались приказкою:

Андрію, Андрію!

Я на тебе льон (коноплю) сію,

А запаскою волочу,

Бо я заміж хочу.

Дай же, Боже, знати,

З ким весілля грати.

На всій території Поділля була поширена андріївська гра "кусати калиту". Калитою називали великий корж, обмазаний медом або підсолоджений цукром, який на нитці чіпляли до хатнього сволока. Учасники гри по черзі під'їжджали до цього коржа на кочерзі, вдаючи вершників. Завдання полягало в тому, щоб підстрибнути і відкусити шматок калити, не засміявшись і не випустивши з рук кочергу. Той, кому це вдавалося, мав начебто щасливо одружитися у наступному році. Усім іншим, за умовами гри, спеціально призначений "писар" обмащував обличчя сажею. Здебільшого андріївські ворожіння були суто дівочими. На Поділлі широко побутував спосіб ворожіння з "балабушками" - маленькими булочками. Тісто для них замішували на "непочатій" воді, яку кожна дівчина мала принести у роті з річки або колодця. Знаючи про це, парубки нерідко влаштовували засідки, смішили і лякали дівчат, змушуючи їх кілька разів повертатися за водою. Кількість "балабушок" відповідала кількості дівчат, присутніх на вечорницях. Намастивши салом, їх викладали на ослоні або на підлозі так, щоб кожна дівчина бачила свою. Після цього до хати заводили пса, якого навмисне не годували. Дівчина, чию "балабушку" пес з'їдав першою, раніше всіх мала вийти заміж. Залишені псом хлібці означали, що їх власниці в наступному році не мали шансів на одруження. Перспективи майбутнього шлюбу дівчата намагались визначити, рахуючи дрова у оберемку (парне число - хороша прикмета), рахуючи кілля на певному відрізку плоту або тину, виливаючи віск чи пускаючи половинки горіхів із запаленими свічками на воду, зазираючи опівночі в дзеркало, кладучи на ніч під голову пояс, за допомогою обручок, "віщих" сновидінь тощо. Існували спеціальні ворожіння, що мали на меті розпізнати професію майбутнього чоловіка, довідатись, кому належатиме главенство в сім'ї.

Можна вважать, що в звичаях Катерини й Андрія зберігся відгомін язичницької обрядовості, присвяченої давньослов'янським богам Роду і Рожаницям. Пережитки язичницьких уявлень і в традиціях "карнавальної свободи", яка негласно проголошувалась на святі Андрія. В цю ніч, як і в новорічну, народний етикет дозволяв або, вірніше, поблажливо дивився на деякі вияви антигромадянської поведінки. У ролі "порушників порядку" звичайно виступали представники парубоцтва і підлітки. Набір типових "андріївських жартів" був досить одноманітним. Найчастіше парубки знімали з воріт хвіртки і заносили їх до сусідів або на край села. Зав'язували мотузкою, закладали дровами, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, щоб дим пішов всередину, пускали в димар горобців. Ознакою молодецької сили вважалось вміння непомітно винести віз на хату. На ранок побачити це видовище збиралось чимало глядачів. Досить часто в ніч на Андрія парубки грюкали в стіни і вікна, а якщо хтось виглядав зовні, його обливали водою або чорнили обличчя сажею. В подільських селах було у звичаї виготовлення гарбузових масок. Освітлені зсередини свічкою маски в темряві нагадували людський череп. Як правило, хлопці лякали ними дівчат.