Соціально-економічний та культурний розвиток вірменської громади Кам'янця-Подільського у XIV-XVI століттях

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО

СЕКЦІЯ: ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІРМЕНСЬКОЇ ГРОМАДИ КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО У XIV - XVI СТОЛІТТЯХ

Роботу виконав

учень 11 - Б класу

Кам'янець-Подільської гімназії

Івахов Андрій Володимирович

2008 р.

Зміст

Вступ

Розділ І. Причини та передумови формування вірменської колонії

Розділ ІІ. Життя вірменської громади середньовічного Кам'янця

2.1 Соціально-економічний розвиток общини

2.2 Політико-правовий статус вірмен міста над Cмотричем

Розділ ІІІ. Культурна спадщина вірменської общини

3.1 Культурні надбання переселенців

3.2 Побут вірменської громади

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Проголошення незалежності України стало потужним поштовхом для переосмислення власної історії. Цілком логічно, що соціум, який трансформується, визначає не лише пріоритети суспільного буття, але й вирішує проблеми власної ідентичності. Перед загрозою глобальних проблем виникає нагальна потреба у трансформації світовідчуття сучасної людини, у напрямку від «літописця світового духу» до творця історичного самостановлення людства. За допомогою історії людина вдивляється в саму себе і, занурюючись у глибини минулого, вона знаходить не лише чисельні сліди залишені її попередниками, але і виявляє власне буття.

«Mинуле і майбутнє - це дві сторони однієї медалі. Вони поєднуються сьогоденням. І якщо нині хтось і десь намагається ввійти у завтра, спираючись на фальсифіковане минуле, він матиме ніщо інше, як потворне майбутнє» - писав К. Ясперс [30,с.126]. Знаючи минуле, людина більш впевненіше сприймає сьогодення й моделює майбутнє. Вона розуміє, що нинішні процеси обумовлені історично, а тому спираючись на історичний досвід, формує нові цінності, нові орієнтири, адекватні новим історичним умовам.

Перефразовуючи латинське прислів'я: «Historia est magistra vital», стверджуємо, що історія - є вихователькою життя, котра не лише допомагає збагнути минуле з позицій сьогодення, але й формує той комплекс ціннісних орієнтирів, котрі допомагають подолати виклики конфронтанційності, суперечливості, відчуженості сучасного буття.

Вивчення історичного минулого національних громад древнього Кам'янця ілюструє приклади толерантного співжиття, взаємопідтримки, взаємоповаги, взаєморозвитку різних етнічних груп і, зокрема, вірменської громади середньовічного міста, засвідчує багатогранність, нелінійність, альтернативність історичного процесу, сприяє переосмисленню історії з точки зору людських цінностей, що стане основою примирення та формування толерантного, поліетнічного, демократичного, українського суспільства. Таке суспільство буде здатне не лише генерувати нові ідеї, але й виховувати якості потрібні українському народу у його випробуваннях та розвитку.

Український філософ С. Кримський, розмірковуючи над проблемами української історії, слушно зауважив, що національне відродження, яке зараз переживає Україна, не зводиться до простої реставрації культурних надбань попередніх епох. Воно потребує особливого бачення історії не як згадки про минуле, а як подвигу пробудження того, що не минає та має наскрізне, універсальне буття для нації, а тому і для всього людства [14,с.480].

Метою наукової роботи є аналіз аспектів соціально - економічного життя та культурної спадщини вірменської громади Кам'янця - Подільського, як прикладу толерантного співжиття та розвитку в умовах поліетнічного суспільства.

Досягнення означеної мети зумовило постановку та виконання наступних завдань:

· з'ясувати економічні та політичні передумови формування вірменської колонії міста над Смотричем;

· охарактеризувати соціально - економічний і культурний рівень розвитку вірменської общини міста періоду середньовіччя;

· визначити наявність культурних обмінів вірменської громади з іншими національними спільнотами міста.

Об'єкт дослідження: історія середньовічного Кам'янця - Подільського.

Предмет дослідження: соціально - економічний та культурний розвиток вірменської громади в XIV - XVI століттях.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період XIV - XVI століття.

Про вірменські колонії на Поділлі свідчать численні джерела: хроніки, пам'ятні записи у рукописних книгах, грамоти і листи, статути братств, судові акти, магістратські книги, графічні матеріали тощо.

Особливу цінність має «Кам'янецька хроніка», що охоплює період з 1430р. по XVII ст. Її авторство приписують кам'янецьким вірменам Агопу та Аксенту. Повний текст рукопису друкувався в 1896р. у Венеції дослідником Гевондом Аліманом. Окремі частини хроніки перекладалися на українську мову М. Рашбою, Я. Дашкевичем.

Для вивчення історії вірменських общин Поділля велике значення мають правові акти. Ці документи розкривають різні сторони економічної діяльності вірменських жителів Кам'янця, устрій общини, взаємини всередині общини з владою, з іншими общинами міста тощо. Юридичні джерела систематизовані дослідниками Т.І. Груніним (видав збірку актів за 1559 - 1567 та 1572 - 1575рр.) та В. Григоряном (опублікував книгу «Акти вірменського суду м. Кам'янця - Подільського» XVI ст.).

Своєрідним джерелом є люстрації (описи королівських маєтностей) і тарифи (податкові документи) XVI ст. Наприклад, люстрація кам'янецького староства 1565 р. розповідає, що вірмени мали власне управління кварталами, ремісницькі цехи, володіли земельними угіддями і т.п.

Велику цінність мають подорожні замітки вірменських та іноземних мандрівників. Зокрема відомий мандрівник Пірзада Кафаенці, який здійснив у 1586 р. подорож з м. Кафи до Європи, побував також у Кам'янці - Подільському. Цікаві відомості про Кам'янецьких вірмен містяться у щоденниках французького інженера Філіпа де Массана Дюпона (1687 р.), фрізького дворянина Ульріха фон Вердума (1671 р.) та інших.

Звертаючись до записів Ульріха фон Вердума зауважимо, що автор в першу чергу торкається топографії общини і розміщує її квартали у південній частині Старого міста. Громада мала свій ринок, храми, ратушу і багаті купецькі будинки, користувалася самоврядуванням.

Історія дослідження вірменських колоній на Поділлі нараховує вже два століття. Першим вірменським дослідником, який звернув увагу на вірменські колонії на території України і, зокрема, на Поділлі, був Степанос Гювер. У своєму творі «Географії чотирьох сторін світу…» вмістив розповідь про Поділля. Низку матеріалів стосовно подільських вірмен вміщено в книзі Мінаса Бжишкяна «Мандрівка в Польщу та інші місцевості, де живуть вірмени, потомки жителів міста Ані» (1830 р.).

Вивчав життя вірмен на Поділлі відомий подільський дослідник Юхим Сіцінський. Найбільшу увагу краєзнавець приділив історії вірменських храмів на Поділлі, торкався соціальних та економічних аспектів життя поселенців, характеризував їх культурну спадщину.

У сучасній історіографії вагомою є праця Вартана Григоряна «Історія вірменських колоній України і Польщі; вірмени на Поділлі», у якій автор детально аналізує діяльність органів самоврядування, цехові та купецькі організації, соціальні відносини, культурне життя. Опрацював численні джерела, проаналізував історію та історичну географію вірменських общин на Поділлі, поставив питання про час їх виникнення та з'ясував місце вірмен в соціально - економічному житті краю Ярослав Дашкевич.

Окремі наукові розвідки щодо життя вірмен у місті над Смотричем написані М. Рашбою, С. Шкурком, Г. Ківільшою, Є. Мазуриком, В. Гариновичем, О. Пламеницькою, О. Подградською та іншими.

Новизна роботи полягає у створенні освітньо-пізнавальної концепції оцінки історично - культурної спадщини вірменської громади, яка демонструє комплекс ціннісних орієнтирів толерантного співжиття різних етнічних спільнот в контексті проблем української сучасної історії.

Практичне значення роботи. Матеріали учнівського дослідження можуть бути використані на уроках історії України та у позакласній краєзнавчій роботі.

Розділ І. Причини та передумови формування вірменської колонії

Мальовничі подільські краєвиди, лісисті долини та скелясті береги річок стали для вірмен другою батьківщиною, нагадували їм про покинутий край, захоплений турками - сельджуками.

Значні групи вірмен змушені були, на думку М. Бжишкяна, залишити батьківщину і переселитися на слов'янські землі, вперше у 1046 - 1065 рр., після того, як візантійці захопили вірменське згодом, після 1065 року, місто Ані. Вірменам довелося масово емігрувати в Польщу. Еміграція була зумовлена захопленням та пограбуванням їх території турками - сельджуками. Нарешті, велика група емігрантів - вірмен після монгольської навали знайшла прихисток на землях слов'ян [29,с.28].

Зауважимо, що гіпотеза М. Бжишкяна, базується на прочитаній ним у хроніці легенді кам'янецьких міщан, викликає заперечення у сучасних дослідників - не віднайдено тексту цієї легенди. Львівський дослідник Я.Дашкевич в 1993 році висунув нову гіпотезу про час появи вірменів на українській території. Він встановив, що контакти між Руссю та Вірменією мають більш давнє коріння, хоча це питання недостатньо висвітлено в тогочасних джерелах. Так, якщо в 1056 - 1066 рр. у далекій Ісландії три вірменських єпископа поширювали григоріанство, то чи не спостерігався подібний процес на Русі? На жаль, свідчення про вірменське єпископство в Києві відноситься лише до 1371 - 1378 років, коли згадується останній вірменський єпископ Яків. Пізніше з'являються єпископства у Львові та Луцьку. Отже, можна сміливо стверджувати, вважає дослідник, що переселення вірменських колоністів на українські землі починається ще за часів Київської Русі [23,с.240].

У період Київської Русі з'явилися перші вірменські колонії в Північному Причорномор'ї, де вони розташувались у давніх торговельних центрах - Кафі (Феодосїї), Сугдеї (Судак), Козлові (Євпаторія), Ак - Мечеті (Сімферополь), Інкермані (околиця Севастополя) та ін.

Саме з Криму, вважає історик В. Григорян, вірмени потрапили на Поділля. На це, зокрема, вказує використання подільськими вірменами вірмено - кипчацької мови (нею розмовляли вірмени Криму, що перебували в половецькому мовному оточенні) [7,с.210]. У той же час, частина вірмен могла прибути на Поділля через Молдавію, де існували чисельні вірменські громади в Аккермані, Сереті, Сучаві, Хотині.

Одним з найбільших осідків вірмен в Україні став Кам'янець. Це місто відіграло важливу роль в історії вірменських поселень на українській території. Майже п'ятсот років у цьому місті існувала вірменська колонія, яка від литовських князів і польських королів наділялася відносною самостійністю щодо внутрішнього самоврядування, мала власні адміністративні органи, суд, застосовувалося національне право тощо.

Вірменський вчений В. Григорян пише: «Кам'янець грав важливу роль в історії вірмен: майже 500 років у цьому місті існувала багаточисленна вірменська колонія, яка маючи привілей самоуправління, користувалась доброзичливим відношенням власників подільської землі і щирою симпатією місцевого населення. Вірмени Кам'янця займались торгівлею і ремеслом, деякі з них служили в державних установах на посадах дипломатів, перекладачів і чиновників» [7,с.28].

В історичній науці час виникнення вірменської колонії у Кам'янці - Подільському не встановлено. З цього питання існує декілька гіпотез. На думку М.Брайчевського, вірмени проживали у Кам'янці - Подільському ще до монгольської навали, а в період князів Коріатовичів , коли почалося зростання економіки міста, вірмени відігравали значну роль у торговельній діяльності [3,с.294]. Є. Сіцінський висловлює гіпотезу, що вірмени з'явилися у місті в XIV ст., оскільки ця територія була перехрестям важливих торговельних шляхів, котрі з'єднували схід із заходом, північ з півднем. Досліднік зазначає, що спочатку були засновані вірменами села на околиці Кам'янця - які отримали назву Великі й Малі Вірмени (тепер Велике і Мале Залісся). Пізніше вірмени переселись до міста [25,с.199].

Вірменська община в Кам'янці протягом XIV - XVII століть залишалась найбільшою. За свідченнями папського нунція Ліпомано в 1575 р. у Львові проживало всього 60 вірменських родин, а у Кам'янці їх нараховувалось близько 300. Пірзада Кафаенці в 1586 р. відмітив, що в Кам'янці було 400 вірменських будинків [13,с.4].

Вірмени проживали у південній частині міста. Територія вірменської частини міста поділялась на площу - ринок та систему вулиць і кварталів, розбитих на окремі садиби, замкнуті площі з культовими спорудами (Див:додаток А).

Складний терасоподібний рельєф південної частини півострова знайшов відображення у формуванні топографічної структури кварталів вірменської общини. На думку О. Пламеницької, «особливості терасного рельєфу, по якому збігали в долину Смотричу вулички, суцільні муровані огорожі садиб, що не мали чіткого геометричного розпланування, притаманного середмістю,- усе це надавало кварталам особливого східного колориту» [21,с.36].

Особлива роль у формуванні топографічної структури вірменських кварталів належить довгому прямокутному ринку, головною спорудою якого була ратуша. Ця споруда згадується вже у документах, що датуються з XVI ст. До початку XVII ст. ця ратуша була дерев'яною, а після пожежі 1602 р. зводиться кам'яна. Поблизу ринку знаходився Миколаївський храм. В західній частині ринку локалізувалася православна Вознесенська церква. Східну частину ринку замикав погост Іоаннопредтеченської церкви, поряд з якою знаходилась ратуша руської (української) громади (Див:додаток Б).

З заходу до Вірменського ринку вела вул. Замкова, зі сходу - вулицею Іоаннопредтеченською він сполучався з вул. Довгою. Від південно-східного кутка ринку до вул. Руської вела вул. Вірменська. Середина південного боку ринку з'єднувалася провулком Вірменським з вул. Нижньою Вірменською. Вулиці Довга, Вірменська та Нижня вливались у вул. Руську, яка вела до Руської брами. Північний бік Вірменського ринку трьома вулицями сполучався з Польським ринком ( П'ятницька, Домініканська та ще одна, назва якої невідома) (Див. додаток В). Дослідники вважають, що розбивка кварталів на ділянки та визначення місця під забудову мало цілеспрямований характер. Вона диктувалася існуючими містобудівними нормами та знаходилась у віданні вірменського війтівського суду [29,с.26].

У період турецького панування (1672-1699) у вірменських кварталах з'являється будинок турецького паші та будівля гарему. Кафедральний вірменський костьол та монастир кармелітів були зруйновані під час бомбардування міста. Будівельний матеріал зі зруйнованих споруд використовувався для ремонту Вірменського бастіону та замкового мосту.

Після звільнення Кам'янця - Подільського від турецької окупації польський, український і вірменський магістрати відновили свою діяльність, але незабаром 1703 р. український магістрат приєднали до польського, створивши об'єднаний польсько-український магістрат.

Польський магістрат робив неодноразові спроби підпорядкувати собі також і вірменський магістрат, котрий намагався зберегти свої права і постійно боровся з поляками. Незалежність вірменського самоврядування багато в чому була пов'язана із самостійністю вірмено-григоріанської церкви в Україні. Тому польсько-католицький патриціат усіляко схиляв львівських і кам'янецьких вірмен до унії з римо-католицькою церквою, спираючись у цій місії на підтримку Ватикану. Чимало зусиль доклали до цього і львівські вірменські душпастирі - колишній ечміадзінський патріарх Мелкіселек та єпископ Нікол Торосович.

26 квітня (6 травня) 1627 року вірменська церковна й світська верхівка Львова з участю другорядних осіб із Кам'янця-Подільського, вболіваючи за свої приватні інтереси й нехтуючи громадськими, підписала з Ніколом Торосовичем угоду й визнала його за свого церковного ієрарха. Громада Кам'янця тривалий час опиралася уніатській політиці Нікола Торосовича, але поборники унії дістали перевагу й 1 жовтня 1666 р. у вірмено-григоріанській церкві св. Нігола Божу службу вперше було відправлено за католицьким обрядом.

Асиміляція кам'янецьких вірмен після цього пішла ще швидше. Не витримуючи конкуренції євреїв, які отримали у XVIII ст. дозвіл оселитися в Кам'янці, багаті вірменські купці отримували дворянське звання, купували помістя і переселялися у свої села.

Польські власті поступово скасовували національне самоуправління в Кам'янці - Подільському. У 1790 р. створено комісію, яка ліквідувала самоуправління вірмен, перенесла вірменський суд і правління до польського магістрату.

Отже, в період XIV - XVI століття у місті над Смотричем сформувалася і набула у своєму розвитку унікальних, самобутніх рис вірменська громада. Колонізаторські рухи вірмен були зумовлені як і міжнародними чинниками, захоплення їх території турками - сельджуками, так і об'єктивними передумовами економічного характеру: розвитком торгівлі, ремесел, зростанням чисельності міст. Формування вірменської громади відбувалося в умовах толерантного міського мікроклімату, взаємоповазі, співчутті, взаємодопомоги інших етнічних спільнот і в першу чергу, корінного населення - українців.

Розділ ІІ. Життя вірменської громади середньовічного Кам'янця

2.1 Соціально - економічний розвиток общини

Вірмени, одні з небагатьох народів світу - в умовах вимушеного масового переселення виявили здатність власного економічного самозбереження. В складних умовах вони зберегли власну культуру, розвивали інтенсивну економічну діяльність.

Переселенці займалися землеробством і скотарством, але згодом основою їх діяльності стали торгівля та ремесло.

Наскільки торгівля нерозривно була пов'язана з життям переселенців, засвідчує той факт, що події у хроніках та судових актах датувалися не по іменах чи церковних святах, як це було прийнято у XV - XVI століттях, а по назвах ярмарків, які у визначені дні року відбувались у тому чи іншому місті.

У зовнішній торгівлі кам'янецькі вірмени торгували переважно зі сходом. Як зазначає В. Григорян, перевага торгівлі зі сходом була зумовлена наступними обставинами. Вірмени знали ці країни, звичаї та обряди їх народів, володіли декількома східними та європейськими мовами, за роки переселень здобули неоціненний досвід здійснення далеких мандрівок, прекрасно орієнтувалися в складних ринкових ситуаціях, мали уявлення про грошові одиниці, ціни, митні збори різних країн [7,с.69].

Матеріали судових актів засвідчують, що одним з основних товарів для вірменських купців були імпортні тканини. У добу середньовіччя вони користувались неабияким попитом у польської аристократії. Відтак, від торгівлі тканинами вірмени отримували великий зиск. У судових актах досить часто вживають такі види тканин, як абремум, тафій, мухаяр, сурар, хумиш [1,с.148]. В актових книгах ми зустрічаємо численні свідчення про пільги в торгівлі, які отримували кам'янецькі та подільські вірмени від польських королів, молдавських господарів, турецьких султанів. Наприклад лише під час Хотинської війни кам'янецькі вірмени отримали від 8 до 13 охоронних грамот від турецької адміністрації.

Торгівля в умовах середньовіччя зазнавала численних обмежень. Серед них система мит, шляховий примус, право вільної торгівлі міцними напоями, право складу. Купецькі каравани могли рухатися лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. Право складу зобов'язувало купців обов'язково виставляти для продажу товари, які завозились з - за кордону, в тому місті на торговому шляху, яке цим правом володіло. Розвитку торгівлі у Кам'янці заважав львівський склад, адже львівські купці могли перекупляти для подальшого перепродажу різноманітні товари, маючи на цьому великий зиск. Мито на ввіз товарів і за проїзд певною територією збирали митні комори та прикоморки.

Кам'янецькі вірмени займались і внутрішньою торгівлею. Оскільки, імпортовані ними товари підривали збут продукції місцевих ремісників, спостерігається намагання цехів обмежити вплив вірменів. Про це, наприклад, говориться в грамоті короля Михайла Вишневецького ткацькому цехові міста Кам'янця у 1669 р. [2,с.147]. Але, кам'янецькі вірмени торгували на Поділлі не лише імпортними товарами: турецьким атласом і килимами, східним сукном і вовняними тканинами, дамаськими й турецькими шаблями, різними винами й прянощами, а й товарами місцевого виробництва, наприклад, пивом, медом, вином та горілкою власного виготовлення. Кам'янецька вірменська громада мала корчму та шинок, що здавались в оренду.

Чимала кількість вірменів займалась ремеслом. Найбільш поширеною професією серед вірменських ремісників України була обробка шкіри (кушніри, гартарі, чинбарі, кордибанники, сап'янники чоботарі, шевці та інші спеціальності). У цій галузі вірмени не мали собі рівних. Вони виготовляли найкращий у Європі сап'ян, замшу та кордибан. Вірменські ремісники Кам'янця були об'єднані у національні цехи. До нашого часу зберігся статут вірменських шевців, записаний 18 травня 1618 р. до актових книг вірменського суду. Треба зазначити, що це був не новий статут, а лише нова редакція (із внесеними доповненнями), представлена для затвердження вірменському війту та старшинам. Але й у Кам 'янці вірменам доводилось долати опір польських ремісників, і доводити свої права через суд. Вперше в актах цех вірменських шевців згадується 17 квітня 1609 р. [18,с.114].

Про соціальні відносини всередині цеху свідчать статті, присвячені учням та підмайстрам (робітникам). Майстер складав угоду з опікуном учня про строк навчання (як правило він тривав 2 роки) лише після того, як учень прожив у майстра 6 тижнів і вони вже встигли придивитись один до одного, щоб зрозуміти, чи зможуть вони і далі працювати разом (стаття 12). Учень потрапляв у певну залежність від майстра на весь термін свого навчання [18,с.114].

Кам'янецькі вірмени були відомими спеціалістами в обробці шкір. Так, Захар Ованесович навчався цьому ремеслу у кам'янецького майстра - кушніра Миколи Шимоновича, а потім у Львові вступив до кушнірського цеху [18,с.113].

За даними податкового реєстру Кам'янця, відомості якого аналізує О.Осіпян, з 1578 р. у складі вірменської громади, крім кушнірів, перераховані також перукарі, ювеліри, теслярі [18,с.113].

На початку XVII ст. в місті існувало 4 вірменських цехи, які згадуються у документах: шаповальський, шевський, золотарський та різницький. Крім того, вірмени входили і до складу змішаних цехів. Цехи - це особливі професійні об'єднання, які здійснювали не тільки ремісничі функції, а також судову і релігійну діяльність серед членів цеху.

Про життя цехів можна довідатися з цехових книг. Писарі заносили до книги цехові постанови і ухвали, записи про вступ до цеху, прийняття на навчання учнів, винагороди підмайстрам. Кожен цех мав свого святого, свою особливу ікону в церкві. У святкові дні або дні, присвячені пам'яті свого святого, цех у повному складі мав бути присутнім на богослужінні у храмі. Зі спільної цехової каси виплачувалася допомога бідним особливо при різних нещасних випадках. Цех вів спостереження за життям і поведінкою ремісника та його сім'єю, карав у разі порушення ними загальноприйнятих правил, захищав особисті права кожного. Цех обкладав ремісників податками, створював, при необхідності, особливе міське ополчення для захисту міста.

Вироби вірменських ремісників славились своєю якістю. У книзі «Вірменські поселення на західноукраїнських землях» дослідник В.Грабовський зазначає, що в кінці XVII ст. в усіх вірменських поселеннях на Україні були кушнірські майстерні. Їхні вироби, за свідченням сучасників займали перше місце в Європі [6,с.9].

Слава про вірменських ремісників міста над Смотричем розносилася далеко за межі Поділля і навіть Речі Посполитої. Наприклад, славились гончарі, один з яких - Сефер, працював у Львові в 1628 р. Кам'янецький вірменин Марк Сергійович 20 років варив мило, після переселення до Львову вступив у місцевий цех миловарів. Існували вмілі муляри та майстри по каменю. Податкові документи перераховують також серед вірменських ремісників перукарів, теслярів. На річці Смотрич громаді належав власний млин.

Серед кам'янецьких вірмен було немало тих, хто служив на королівській службі: перекладачі, дипломати, збирачі податків.

У своїй книзі «Вірменські споруди у Кам'янці» дослідники А.Тюпич і Г.Хотюн писали: «В XVI - XVII ст. вірмени були однією з трьох головних етнічних груп міського населення Кам'янця. Вони, складаючи основну найбагатшу силу серед населення міста, не сторонилися суспільної благодійності, вносили пожертви на користь громадянства. Так у 1614 р. кам'янецькі вірмени на свої кошти побудували лікарню для бідних, у XVII ст. вірменин Нарзес залишив 2000 злотих на побудову водогону у місті» [28,с.27]. Кошти давались на посилення оборони міста, на будівництво своїх храмів та навіть на ремонт храмів інших конфесій.

У цілій низці своїх праць з історії Поділля Й.Ролле висвітлив минуле вірменських колоній у м. Кам'янець - Подільський, Жванець, Студениця, Бар, Могилів - Подільський. У праці "Zaklady dobroczyne i szpitale w dawnem wojewodztwie podoldkiem" (Благочинні установи і шпиталі у давньому Подільському воєводстві), що видрукована 1867 р. у Кракові, Й. Ролле досліджує стан медицини у м. Кам'янець-Подільський, центрі Подільського воєводства у XVII ст. Поблизу східних кордонів Польщі, на Поділлі у ті часи війни, епідемії і голод винищували майже усе населення. Людей похилого віку, жінок і дітей убивали вороги, а молодь, що билась із загарбниками, загартовувала свій організм. Тих, хто захворів на епідемічні та венеричні захворювання, незаконнонароджених "лікували" вигнанням із місць осілості або стратою [16,с.4].

До загарбання м. Кам'янця - Подільського (1672 р.) турками у місті було 2 шпиталі при костьолах св. Лазаря і св. Катерини, що «надавали притулок хворим і покаліченим, а також престарілим солдатам кам'янецького гарнізону, особливо, якщо хворобу або каліцтво вони отримали на службі» - пише Є. Сіцінський [25,с.221]. Потрібно вважати, що у цих шпиталях знаходили притулок і вірмени, які брали участь у спорудженні укріплень Кам'янецької фортеці і у захисті її від нападів ворогів.

Шпиталі - притулки, що знаходились при костьолах, являли собою невеликі будиночки, розділені на дві половини - для чоловіків і жінок. Мешканці притулків отримували паливо, дерев'яні лежаки, що замінювали їм ліжка, провізію: крупи, борошно, одежу. Вони виконували роботу двірників, сторожів, співали у церковному хорі, молились за тих, хто жертвував їм, допомагали духовенству.

1614 р. кам'янецькі вірмени на власні кошти збудували кам'яний шпиталь для бідних, що складався із декількох споруд. Одна із цих споруд на вул.Госпітальній,3 збереглась до наших часів. Споруда являє собою двоповерховий будинок, збудований у вигляді букви «Г», що з'єднується з північного боку з кам'яною захисною баштою. Західну стіну шпиталю укріплено двома кам'яними прямокутними трикутниками - контрфорсами. Із південного боку є велика в'їзна брама завширшки до 3-х метрів. Протягом останніх двох століть будову неодноразово переобладнували під житло. Будинок було і зовні дещо реконструйовано. Поруч із шпиталем знаходився вірменський цвинтар.

Є. Сіцінський повідомляє цікаві дані про те, що вірменський шпиталь відрізнявся від шпиталів - притулків при костьолах св. Лазаря і св. Катерини. Він виконував функцію лікувального закладу і туди госпіталізовувались хворі із різними захворюваннями. Молоді вірменки, що володіли багатьма секретами лікування, із успіхом лікували цілу низку хвороб. Ліки, що вживались у шпиталі, вірмени отримували зі Сходу [25,с.221]. Не виключено можливість, що в організації його і лікуванні хворих, що там знаходились, брали участь вихованці видатного лікаря Амидровлата Амасиаці, що емігрували на Захід, передали із покоління у покоління лікарське мистецтво у дусі арабської медичної творчості на нових землях.

Пануюча польська верхівка міста і католицьке духовенство із заздрістю спостерігали за популярністю вірменського шпиталю, на будівництво якого вірменська община витратила великі кошти і не завжди мала їх на подальше утримання закладу. Тому вірмени м. Кам'янець - Подільський попросили у короля Сигизмунда II дотацій на утримання шпиталю. Проте, король відповів, «що не до лиця вірменам, людям заможним, просити допомоги у короля», і дав розпорядження запровадити для вірмен новий податок на утримання вірменського шпиталю, що передбачав таке: «всякий вірмен, що займається торгівлею, за кожен виїзд і повернення з Туреччини повинен був сплачувати три польських гроша від кожного коня». Кожен вірмен-м'ясник за кожну голову великої рогатої худоби сплачував по 2 гроша, а дрібної - по 1 грошу, від підводи дров, що провіз через Руську браму для продажу або власних потреб, на фундуш для шпиталю давав по 1-му поліну [16,с.4].

Вірмени Кам'янця для поліпшення санітарного стану міста, де через війни виникли епідемії, виділяли кошти для будівництва каналів для стоку води, бруківок.

1615 р. вірменин Нарзес пожертвував велику суму грошей на будівництво водогону у місті. Однак, через деякі причини його не було прокладено, гроші пропали. Король Владислав 1638 р. на Варшавському сеймі дав розпорядження "зобов'язати кам'янецьких вірмен виконати волю пожертвувателя". Історики вважають, що колодязь, що знаходиться і нині біля Ратуші, було вирубано у скелі вірменами за цим розпорядженням короля і досі носить назву Вірменського колодязя. На початку XVII ст. над колодязем було споруджено кам'яний павільйон у стилі пізнього бароко (Див:рис.1).

Дослідник М.Б. Петров висловлює припущення, що колодязь, який носить назву Вірменського, відношення до вірменської громади не має, а тому його слід іменувати Міським [19,с.127].

Вірмени брали активну участь у спорудженні й утримуванні міських укріплень. У Кам'янці-Подільському їм належала ділянка південно-західної фортечної лінії з Вірменським бастіоном - найпотужнішим вогневим пунктом оборони міста. Це була велика шестигранна кам'яна вежа з грубими, прорізаними амбразурами й стрільницями, мурами (Див:рис.2).

Отже, заняття вірмен торгівлею і ремеслом не лише сприяли їх економічній незалежності та процвітанню, але зумовили ту обставину, що вірменська громада брала активну участь у благодійництві, сприяла розбудові та процвітанню українського міста над Смотричем.

2.2 Політико - правовий статус вірмен міста над Cмотричем

вірменський община середньовічний культурний

У 1434 р., коли Поділля було приєднане до Польщі із створенням Подільського воєводства, Кам'янець-Подільський став його центром, і у 1463 р. він був оголошений королівським містом. Міське населення добивалось від короля підтвердження права міста на самоврядування за магдебурзьким правом, наданим у 1432 р.

Міське самоврядування не було новим для вірменських поселень. «Ще в XI - XIII ст. в деяких містах Вірменії існували «начальники міста», «ради старійшин», які вважалися основними органами міського самоврядування. Такі ж ради існували в містах Ані, Двина, Харберді, Нахичавані,» - пише І. Бойко [2,с.143].

Дослідник В. Григорян вважає, що надаючи вірменам певні права, польські королі спочатку підтверджували привілеї, даровані їм своїми попередниками. У якості ілюстрації історик наводить факти: у 1496 р. польський король Ольбрехт затвердив привілей, яким дозволив вірменам Кам'янець - Подільського здійснювати судочинство на основі вірменського права через свого війта [7,с.58]. Це означало, що вірмени набули право юридичної автономії і власного самоврядування. Саме з цього часу починається інтенсивний розвиток вірменської колонії, який охопив XVI - XVIII ст.

Зауважимо, що у наступні десятиріччя відбувається подальший процес юридичного оформлення вірменської громади, її прав та привілеїв. Так , у 1502р. права вірмен затвердив Олександр І, в 1507 р. - Сигізмунд І, а в 1548 р. - Сигізмунд-Август. Останній дозволив їм випікати хліб, варити пиво, а також виготовляти інші напої та продавати їх. У 1567 р. той же Сигізмунд-Август задовольнив прохання вірменської верхівки не поселяти офіцерів і солдат в будинки вірмен у мирний час, що вважалося виключним привілеєм вірмен. У 1574 р. інший польський король Генріх Валуа підтвердив їх права і наказав каменецькому старості, бургомістру і радникам не підпорядковувати вірмен своїй владі, а дозволити їм здійснювати правосуддя у своєму суді. У 1576 р. король Стефан Баторій узаконив порядок виборів вірменського війта і суддів. У 1604 р. король Сигізмунд III дозволив вірменам побудувати новий будинок ратуші, оскільки попередній згорів від пожежі. У наступному право кам'янецьких вірмен підтверджували королі Владислав IV (у 1633 р.), Ян Казимир (у 1649, 1652 і 1658 рр.), Август II (в 1697 р.), Станіслав-Август (в 1766 р.) [2,с.144].

Суд вірменської громади складався з 12 «добрих мужів, обізнаних з вірменським правом». Його головою був війт. Крім нього, у вірменських колоніях Поділля, окрім світських, діяли й духовні суди, котрі вирішували церковні справи, а також пов'язані зі шлюбом і сім'єю. Суддя-війт не мав права здійснювати суд одноособово. Число суддів переважно коливалося в межах від п'яти до дев'яти. Засідання кам'янецького вірменського суду відбувалися в збудованому спеціально для цього кам'яному приміщенні, яке знаходилося у центрі міста. Строки розгляду справ не регулювалися законом, за винятком справ приїжджих осіб; для них був встановлений строк - чотири дні. Духовні вірменські суди збиралися в міру потреби по понеділках, четвергах і суботах кожного тижня. Проте вони не могли розглядати спори в дні релігійних свят, дні виїзду вірменського єпископа, а також у день народження і коронації польського короля.

Посада війта була виборною. Порядок його виборів затверджувався польським королем. Згідно з королівською грамотою вибори відбувалися щороку, напередодні свята Св. Матвія. Виборцями були «сорок братів» на чолі зі своїм маршалком і 50 представників від «простого люду». Останніх обирали «сорок братів» та їх маршалок за два - три дні до виборів з числа «добрих, чесних і місцевих» членів вірменської громади з умовою, щоб вони були пристойно одягнуті. Війт і члени мали право запросити до себе цих осіб до виборів і вести з ними бесіду. Уразі, коли війт направляв зазначених осіб на вибори, вони були зобов'язані поводитися скромно і з повагою до членів магістрату. Чисельність суддів ( їх називали лавниками, від назви судового органу - Лави ) у різний період була різною, здебільшого від 9 до 11 осіб. Усі новообрані перед війтом виголошували присягу.

Після того, як війт складав свої повноваження, виборці висловлювали йому вдячність за виконану роботу. Війтом обирали одного з суддів, який ще не перебував на цій посаді. Новообраний війт спочатку складав присягу у католицькому храмі, а потім у ратуші вірменської громади. Достеменно не відомо, який одяг він мав носити, проте у вірменського війта неодмінно мали бути вуса. З числа суддів обирали і заступника війта (лейтвійт), нотаріуса (секретаря суду), в обов'язки якого входило тлумачення і роз'яснення правових актів, судового виконавця, на котрого покладалися поліцейські функції.

Обирали також керівника ради старійшин «сорока братів». У різних вірменських громадах ця посада називалася по-різному, у Кам'янці - Подільському - маршалок. Маршалок як староста «сорока братів» відповідав за порядок у громаді, збирав податки і передавав війту, на вимогу останнього інформував його про доходи і видатки.

Характерною рисою тогочасних судових процесів було те, що не було поділу справ на кримінальні, цивільні, фінансові. Суд розглядав їх, не переймаючись специфікою. В XVI - XVII ст. основними етапами розслідування, на думку А. Скрипника, були встановлення особи злочинця, власне саме розслідування, розгляд справи у суді та власне виконання вироку [27,с.6].

Заявивши в суд про злочин, потерпілий сам мав право на переслідування та викриття злочинця. При явних злочинах, коли злочинця було впіймано на місці, потерпілий приводив його до суду сам. Важливий елемент розслідувань - тортури, виконував каменецький кат. Заборонялось застосовувати тортури лікарям, шляхтичам, державним службовцям, представникам органів влади, особам до 17 і після 70 років, психічно хворим, розумово відсталим і вагітним жінкам.

На думку В. Григоряна, який аналізував кам'янецькі судові акти, у них проглядається, що суд був органом, котрий здійснював самоврядування кам'янецьких вірмен. Іноді даний суд називався магістратом, хоч останнє поняття є ширшим і включає раду «сорока братів», членам і керівнику якого - маршалку було надано право контролювати діяльність суду і війта [7,с.188].

Вірменська громада Кам'янця - Подільського мала свою печатку, виготовлену у 1550 р., яка, на думку Я.Дашкевича, використовувалася до ліквідації вірменського суду [23,с.281].

Вірменський суд у Кам'янці виконував функції управління общиною і називався «Війтівське управління вірменського права». Зауважимо, що міське самоуправління не було чимось новим для вірменського населення, яке не досягши високого розвитку, отримало важкі удари і розклалося в період монгольського панування. У вірменських колоніях поселенці продовжували жити по - старому, зберігаючи свої вікові звичаї і використовуючи на практиці привезені з батьківщини судебники, які на нових місцях доповнювали.

У 1666 р. вірмени в Кам'янці змушені були прийняти унію з католицизмом, у 1790 р. вони втратили право на самоврядування - і після того, як зазначає дослідник М. Петров, пішов швидкий процес асиміляції вірмен з поляками: прізвища змінювалися на польські, забувалася мова й традиції [19,с.138].

Отже вірменська община в умовах середньовічного міста мала статус правової автономної одиниці, яка сформувала й застосовувала норми власного співжиття.

Розділ ІІІ. Культурна спадщина вірменської общини

3.1 Культурні надбання переселенців

Вірменські переселенці, що знайшли на подільській землі другу батьківщину, мали можливість зберегти та розвивати власну культуру. Вони зберігали і передавали з покоління в покоління привезені з рідного краю витвори мистецтва, реліквії, прикраси, рукописні книги.

Кам'янець був головним центром вірменської рукописної культури. Саме тут, вірменські писарі переписували літописи, словники, судебники, молитовники, Євангеліє. Важливим джерелом історії не лише вірмен, а й українців, поляків, молдаван, є історичні праці, створені в місті над Смотричем, серед яких особливу цінність становить «Кам'янецька хроніка», яку склав Агоп (Акоп), а пізніше відредагував, значно доповнив та продовжив його рідний брат Аксент (Оксент).

Дослідниця Г. Осетрова, зазначає, що «Агоп і Аксент були представниками вірменської аристократичної верхівки Кам'янця. Вони отримали чудову освіту. У Кам'янці особливою повагою за освіченість і розум користувався старший брат Агоп, при чому не тільки у середовищі вірмен, але і серед іншого духовенства міста. Молодший брат Аксент вирізнявся значною літературною обдарованістю» [17,с.213].

«Кам'янецька хроніка» існує в двох списках: короткому і більш повному. Короткий список зберігається у Національній бібліотеці в Парижі, більш повний - у Венеції.

«Хроніка» Агопа і Аксента відображає події, які відбулися на Правобережній та Західній Україні, у Молдавії та Волощині, але головним чином у Кам'янці з 1430 по 1652 роки. У творі містяться відомості про стихійні лиха, що мали місце в нашому краї, описи різних історичних подій, характеристики історичних осіб [24,с.4].

Автори «Хроніки» значну увагу приділяють загостренню польсько - турецьких відносин, кульмінацією яких стане Хотинська війна. У документі переконливо звучить твердження про те, що саме завдяки мужності та військовій майстерності козаків було розгромлено турецьку армію.

Цінним джерелом для відтворення подій Хотинської війни є «Історія Хотинської війни» - праця іншого кам'янчанина, вірменського історика Іоаннеса. У 18 главах автор докладно описує історію битви від її початку до поразки турецьких військ.

У бібліотеці імені Салтикова - Щедріна у Санкт - Петербурзі зберігається багате зібрання рідкісних книг XIV - XVIII ст. з вірменського Миколаївського храму. Серед цих книг багато написано у Кам'янці -Подільському. Найдавніший з цих рукописів «Синаксар» 1635 р. Рукописні книги вірмен художньо оздоблені найрізноманітнішими малюнками, на яких зображені побутові сцени з життя громади міста.

У Єревані знаходиться найбільше книгосховище вірменського народу. В ньому зберігається велика кількість документів і різних спогадів про Кам'янець - Подільський та інші місця Подільської землі. Серед них вірш невідомого автора: «Неприступная крепость, построенная на скале, Да распространится на тебя Благословенье Боже! Да защитит бог племя армянское, Живущее в нем!»

Із середовища кам'янецьких вірмен вийшло багато відомих вчених та громадських діячів. Серед них - доктор філософії та богослов'я Степанос Рошка. Один з найвідоміших вчених того часу народився у 1670 році у місті над Смотричем. Освіту здобув у Римі. Отримавши ступінь доктора філософії та богослов'я, Рошка стає деканом церков Поділя та Покуття. Вчений залишив багату літературну спадщину, серед якої особливу цінність становить його «Хроніка», в якій він викладає історію церкви від початку до свого часу, характеризуючи знаменні події, що відбувалися в тому чи іншому році.

Серед дослідників триває дискусія, щодо походження кам'янецького коменданта XVIII століття, відомого як «знаменитого на цілу Польщу архітектора» Яна де Вітте. Зокрема історики В. Григорян [7,с.215], О. Халпахч'ян [29,с.28], вважають його вірменином. Дослідники О. Завальнюк, О. Комарніцький у праці «Минуле і сучасне Кам'янця - Подільського» вказують на його голландське походження [9,с.143].

Про вірменських художників, які творили на Поділлі, відомостей майже не збереглося, однак, багатий розпис вірменських храмів, наявність у них картин та фресок засвідчує високий рівень розвитку мистецтва.

Перебування вірмен у місті залишило помітний слід і в архітектурі міста. Існуючі споруди, етнографічні дані й писемні джерела свідчать про неабияку будівничу діяльність вірмен на українських землях. Упродовж століть вони зводили як дерев'яні, так і кам'яні громадські, інженерні й культурні споруди.

Вірменська громада мала своєрідні традиції мурованого будівництва. Це особливо виявилося в архітектурі кам'яниць, що дотепер демонструють надзвичайно цікаві конструктивні особливості, а також майстерно виконаний білокам'яний різьблений декор. У якості ілюстрації продемонструємо архітектурне вирішення вірменського торгового будинку, що зберігся до нині (Див:рис.3). Саме тут укладалися важливі торгівельні угоди та відправлялися каравани на захід і схід.

Однією з найдавніших пам'яток архітектури міста є Миколаївська церква (Див:рис.4) розташована в старому місті на мальовничій терасі, укріпленій високими мурами. Існує легенда, що вона побудована чи перебудована у важкому для християн XIII ст. За іншими відомостями, церква споруджена вірменським купцем Сінаном Хутлебеєм 1398 р., архітектура її має багато спільного з давньоруськими каплицями, помітні також деякі елементи фортифікаційної споруди: товсті стіни підпирають потужні контрфорси, а влаштовані під склепінням вікна за формою нагадують бійниці.

В архівних документах церква вперше згадується під назвою Благовіщенська. При ній жили вірменські черниці «девотки».

В середині XVI ст. стіни церкви з двох боків були укріплені контрфорсами, в західній стіні вмонтовано кам'яну плиту з датою «1544 р.», так званий «хачкар», або «хрест - камінь» - елемент, поширений у середньовічній вірменській архітектурі. 1701 р. церква ремонтувалась за кошт вірмена Богдана Лятиновича, він же подарував храму церковне начиння. В цей же період у церкві знаходилась чудодійна ікона Божої Матері, з якою вірмени прийшли до Кам'янця. 1767 р. ікона була перенесена до вірменського костелу. За свідченням Ю. Сіцінського, в церкві є надгробний барельєф, що свідчить про поховання тут Ечміадзинського вірменського патріарха Мелхіседека, що помер у місті в 1627 році [26,с.3].

На початку XIX ст. церква ремонтувалася на кошти вірменської громади, а 1811 р. керівництво вірменсько-католицької єпархії на прохання кам'янецьких уніатів передало їм Благовіщенську церкву, яка була перейменована на честь Св. Миколая. У 1840 р. церква була приєднана до православ'я.

Поруч з Миколаївською церквою знаходився вірменський Миколаївський костел (його було зруйновано у 30 - х роках XX ст.). Побудований наприкінці XV ст. костел був тісно пов'язаний з історією вірменської громади міста. У храмі знаходилася святиня, шанована усіма християнами, давня Ікона Божої Матері. Ікона мала багатовічну історію, деякі дослідники відносять її написання ще до ХХ століття. У Кам'янець вона потрапила у XIV столітті. На жаль, у 20 - х роках ХХ століття вона разом з іншими культовими цінностями була вивезена з міста, і подальша її доля невідома.

Довгий час у костелі зберігалися важливі документи, прапор і печатка громади, грамоти, отримані від польського короля, а також рукописи XIII - XIV століть.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. до храму було прибудовано дзвіницю. Вона має п'ять ярусів, пірамідальний дах з чотирма маленькими баштами на кутах, у кожній з яких містилися бійниці. При дослідженні першого ярусу дзвіниці було виявлено залишки розпису XVI - XVII ст., що присвячені життю Св. Стефана. Вірменська дзвіниця і сьогодні є архітектурною окрасою старої частини міста (Див:рис.5).

Релігія залишалась важливим чинником збереження національної самобутності в умовах діаспори. Саме при культових спорудах міста діяли школи, художні майстерні, писалися та переписувалися хроніки. Вірмени за віросповіданням були православними (вірмено-григоріанське віросповідання), а автокефальність їх церкви була підтверджена у 1364 р. патріаршою грамотою Католікоса всіх вірменів Месропа І, а через три роки було затверджено декретом польського короля Казимира Великого. Однак у XVII столітті потрапили також під вплив католицької віри.

Значну роль у релігійному житті вірменської громади відігравали церковні братства. Так у джерелах згадується вірменське юначе братство, засноване «для добрих і побожних учинків на славу Бога». Братчики займалися будівельною діяльністю , підтримували храми, сприяли розвитку освіти і культури. Дослідниця О. Пламеницька вважає, що «про дату заснування юначого братства прямих відомостей немає, є лише свідчення, що у 1591 році на зборах братчиків було затверджено воєводу і старосту, котрі обирались на рік… Братчики опікувалися окремими храмами (дзвіницею церкви Святого Нігола, церквами Святого Григора, Святого Аксента й Святого Хреста)… Ними могли стати ще не одружені чоловіки. Упродовж року після одруження вони залишалися членами братства, після чого, за бажанням, могли вийти з нього. Братство мало скарбницю, до якої надходили внески і штрафи його членів. З цієї скарбниці, згідно з рішенням загальних зборів, надавалися грошові допомоги братчикам. Збори були демократичними, питання вирішувалося голосуванням. Відсутність на зборах без поважної причини каралася штрафом. До інших видів покарання належали арешти, у виняткових випадках - виключення з братства. Діяльність братств засновувалася на суворій організації та дисципліні, взаємній повазі та повазі до старших… Юначе братство було воєнізованою організацією. За наказом старійшин виступити в кінний похід братчики були зобов'язані терміново з'явитися верхи та озброєними. Для тих, хто не мав коня, братство мало придбати скакуна. Статут забороняв юнакам під час урочистих трапез сідати до столу з шаблею й пістолетом, з цього випливає, що зазвичай вони ходили при зброї…» [22,с.14 -146].

Як бачимо і вірменську, і українську православні громади міста турбувала спільна проблема - збереження віри предків. А намагалися вони розв'язати її шляхом створення церковних громад, будівництва культових споруд, створення шедеврів літописного письменства.

3.2 Побут вірменської громади

Переселенці з берегів Арарату демонстрували не лише унікальні зразки самобутньої культури, але й зберегли її на побутовому рівні: у національних стравах, інтер'єрі, одязі.

Основу чоловічого і жіночого одягу складають сорочка з низьким коміром і широкі шаровари, призборені і закріплені біля щиколоток у жінок та огорнуті широкою обмоткою у чоловіків. Поверх сорочки носили архалук (тип довгого сюртука), або більш короткі і відкриті жилети і куртки. Поверх одягали різні види верхнього одягу типу чухи (черкески), підперізувалися або поясом, або (частіше в жінок) довгим шарфом. Жінки носили розшитий фартух. Головними уборами в чоловіків служили хутряні шапки, або повстяні чи ткані. У жінок накидки, які доповнювали ободком з різними прикрасами, взуття - поршні із сирицевої шкіри, туфлі на невисокому каблуці з загнутим носком або чобітки з м'якої шкіри (Див:рис.6). З кінця XIX ст. ці форми одягу поступово витісняв одяг європейського покрою.

У поселеннях будинки розташовували скупчено, нерідко з метою оборони з'єднували таємними ходами. Міські види будівель - півтора чи двоповерхові, з великими вікнами, черепичним двох- або трьохскатним дахом, з відкритою верандою. У процесі перебудови поселення здобувають вуличне планування, із присадибними садами і городами.

Вірменська кухня - одна з найдавніших на землі, їй вже понад 2000 років. І протягом всього цього часу харчування вірмен складається з одних і тих самих продуктів. Більш того, деякі раціональні і технологічні прийоми обробки харчових продуктів збереглися до останнього часу (хлібопечення, вино - і маслоробство). Вірменські страви відрізняються від інших, передусім, своєю натуральністю. У них, на відміну від багатьох інших, використовується дуже мало приправ і соусів.

Вірмени споживали багато страв, але королем столу був лаваш. Його випікали у тонірі - круглій глиняній печі. Такий лаваш можна зберігати декілька місяців. Його висушували, складали в стоси, накривали і зберігали. Мірою необхідності сухий лаваш зволожували водою, накривали тканиною і залишали на півгодини. Він ставав зовсім як свіжий. Крім лаваша основна щоденна їжа - сир. Молочні продукти використовувалися широко, особливо різновид кефіру - мацоні. На основі мацоні готувався йогурт - суп по - вірменськи - спас. Пшеницю відварювали, додавали мацоні, сметану, зелень, цибулю, приправи.

Без вживання м'яса вірмени вважали харчування не повним. Зі всіх сортів м'яса вони віддавали перевагу баранині. З птахів в основному вживали куряче м'ясо.

Під час постів вірмени часто готували пасус (пісну толму) на олії без м'яса. Характерна страва вірменської кухні - хаш. Це суп, який довго вариться з кісток яловичих ніжок. Його разом з лавашем і великою кількістю часнику вживали гарячим в основному в зимовий час. Хаш, як і лаваш, можна зберігати довго. Чудова страва хашлама готувалася з м'яса молодого барана. Як правило, його готували до великої події, що відбувалася в сім'ї. На ознаку вдячності Богові (по - вірменськи - Матах), барана вели до храму, освячували, а потім різали.