Бібліографічна спадщина історико-етнографічних досліджень Криму в кінці XVIII – на початку ХХ століть

Виділений принципово новий етап у розвитку літератури подорожей: остання третина XIX - початок ХХ ст. У цей час значно змінився соціальний склад мандрівників. Уведення в дію залізниці до Севастополя у 1874 р. і до Феодосії у 1892 р. полегшило можливість потрапити в Крим середнім верствам населення. На півострів ринула хвиля різночинців. Нариси з враженнями про поїздки в Крим наповнили газетні смуги. Сьогодні вони є важливим джерелом із різних питань життя Тавриди тих років. Серед записок мандрівників цього періоду виділяються праці М. О. Бернова, С. І. Васюкова, О. С. Горчакової.

Проаналізовано специфічну форму записок мандрівників, якою стали описи численних екскурсій у Крим різних навчальних закладів. У Криму розвиток організованої екскурсійної справи був пов'язаний із першою в Російській імперії туристичною організацією - Кримським гірським клубом. Цікавим змістовним джерелом про туристичні поїздки є спогади про них, вміщені у “Записках” Клубу, де туристи та організатори походів ділилися враженнями (Ф. Д. Вебер, В. М. Дмитрієв, С. І. Іловайський, Є. В. Князєв та ін.).

Дисертантом виявлені мандрівні записки в бібліографічній спадщині відомих учених, зокрема, Д. І. Багалія, М. М. Бережкова, І. М. Березіна, О. О. Бобринського, М. І. Веселовського, П. І. Кеппена, Х. І. Кучук-Іоаннесова, І. А. Линниченка, А. О. Скальковського, М. П. Романченка, Д. М. Струкова, що істотно доповнило уявлення про різноманітність бібліографічної спадщини цих істориків. Зазначено, що виявлені в різних особистих архівних фондах неопубліковані спогади про подорожі по Криму й щоденникові записи значно розширюють число краєзнавців Криму. Матеріали, зібрані мандрівниками, стали джерельною базою для більш фундаментальних досліджень Криму в другій пол. ХІХ - на початку ХХ ст.

У розділі 3 “Основні напрями історичних досліджень у Криму” відтворені основні форми та напрями досліджень регіону в ХІХ - на початку ХХ ст., проаналізоване надбання з історико-етнографічного вивчення краю, зібране місцевими дослідниками. У підрозділі 3.1. “Археологічні дослідження” проаналізовано становлення археологічних центрів у Феодосії, Керчі та Севастополі. Зазначено, що у зв'язку з бурхливим економічним розвитком Криму, ростом міст у кінці XVIII - на початку XIX ст. у пошуках будівельного каменя стали руйнувати існуючі археологічні пам'ятники, натикаючись при цьому на багаті поховання. У цей час у Керчі розпочали діяльність, пов'язану з організацією археологічних досліджень А. Б. Ашик, І. П. Бларамберг, П. А. Дюбрюкс, Д. В. Карейша, І. О. Стемпковський, що об'єдналися навколо створеного в першій третині XIX ст. Керченського музею старожитностей (КМС). Не будучи професійними археологами вони займалися тільки пошуком археологічних знахідок і їх описом. П. А. Дюбрюкс став автором низки рукописних праць із керченської археології. У праці І. О. Стемпковського “Мысли относительно отыскания древностей в Новороссийском крае” (1827) не тільки перераховані види археологічних пам'ятників Криму, але й змальовані перспективи дослідження й охорони цих старожитностей. За обсягом поставлених завдань твір І. О. Стемпковського є першою в Росії дослідницькою програмою археологічних розвідок у Північному Причорномор'ї. Значним внеском у розвиток археологічних досліджень і вивчення історії стародавнього Криму стали праці А. Б. Ашика “Керченские древности: О Пантикапейской катакомбе, украшенной фресками” (1845) і тритомник “Воспорское царство с его палеографическими и надгробными памятниками” (1848-1849). Велику наукову спадщину залишив також директор КМС В. В. Шкорпіл, значна частина якої була опублікована в “Известиях” Археологічної комісії й ТВАК у 1907-1917 рр.

Аналогічне об'єднання археологів-аматорів сформувалося в першій третині XIX ст. у Феодосії, навколо створеного в 1811 р. місцевого музею старожитностей. Серед його діячів, які залишили після себе наукову спадщину - Є. Ф. Вільньов (відомі альбоми кримських видів), О. Ф. Ретовський (публікації з нумізматики середньовічної Кафи), Л. П. Коллі (праці з політичної історії італьянської колонізації півострова).

Інша картина спостерігалась у третьому із виділених місцевих археологічних центрів - в Херсонесі, який склався тільки в останній третині XIX ст. Найбільш активним його діячем був К. К. Косцюшко-Валюжинич. Дисертанту вдалося відновити повну бібліографію його праць, розпорошених у різних виданнях та архівах.

У підрозділі 3.2. “Археографічні дослідження” проаналізовані основні форми діяльності ТВАК і розглянуті публікації “Известий” цього товариства, що видавалися з 1887 по 1920 рр. У перші роки це були невеликі за обсягом видання, які виходили нерегулярно. Друкувалося 350 примірників. Авторам повідомлень робилося 100 копій їх статей. У подальшому “ИТУАК” перетворилися в солідне наукове видання як за обсягом, так і за змістом. Авторство матеріалів тут належало не тільки місцевим краєзнавцям, але й видатним російським та українським ученим: Д. В. Айналову, М. М. Бережкову, О. О. Бобринському, Б. В. Варнеке, Б. Д. Грекову, М. В. Довнар-Запольському, В. В. Латишеву, О. І. Маркевичу, В. Д. Смирнову, О. О. Шахматову та ін. На сторінках видання вперше було опубліковано багато архівних документів. Найбільш цікавий із них “Камеральное описание Крима”, підготовлений у 1784 р.

Підрозділ 3.3. “Статистичні дослідження” містить аналіз різноманітних довідкових видань. Особливе місце серед них займають “Памятные книжки” інформаційно-довідкові видання, що включали різноманітні відомості про якусь територію або окремий населений пункт, установу або відомство, конкретні питання з економічного, політичного, культурного або повсякденного життя. Уперше дисертантом поданий перелік цих видань. Із усієї їх різноманітності виділяються видання, які носили характер довідників-щорічників і містили інформацію про окреме місто, повіт, губернію. За своїм характером до пам'ятних книжок належать “Справочные книги”, “Адрес-календари”, “Календари”. Спільним для них було те, що всі вони були офіційними виданнями і випускалися, в основному, під егідою МВС губернськими (міськими) статистичними комітетами, губернськими управліннями, губернськими друкарнями або редакціями губернських відомостей.

Дисертантом виділені три основні центри видання пам'ятних книжок у Таврійській губернії: 1) Сімферополь, де їх випуском на різних етапах займалися губернський статистичний комітет, губернське правління, статистичне бюро Таврійського губернського земства, міська управа; 2) Керч-Єникольське градоначальство, в якому роль видавця довідкової літератури виконував міський статистичний комітет і 3) Севастопольське градоначальство.

Проаналізовано зміст опублікованих у Криму офіційних довідкових видань, що дає можливість розцінювати їх як унікальне джерело з вивчення історії кримської промисловості та сільського господарства, особливостей міграційних процесів на півострові, змін у його адміністративно-територіальному розподілі, умов діяльності різних державних і громадських установ. На сторінках статистичних видань вміщувалися унікальні авторські розробки з історії, статистики, етнографії, археології Криму. Багато з цих матеріалів ніде більш не публікувалися, тому введення їх до наукового обігу не тільки значно збагатило джерельну базу, але й дало можливість доповнити бібліографію відомих кримознавців К. А. Вернера, Ф. М. Домбровського, Х. Х. Зенкевича, С. О. Мокржецького, А. О. Скальковського. При вивченні цієї довідкової літератури були встановлені нові імена дослідників, які зробили значний внесок у розвиток місцевої статистики, історії й етнографії Криму, що дало змогу більш повно подати роль статистичних служб у загальному контексті розвитку регіональної науки.

Усього за 58 років (від виходу у світ першої пам'ятної книжки в 1860 р. до 1920 р.) у Таврійській губернії було випущено близько 50 офіційних довідкових видань, з яких приблизно 30 мали загальногубернський характер. 20 із них були видані в Керч-Єникольському градоначальстві, 2 видання були довідниками по місту Сімферополю і 3 - відносилися до Севастопольського градоначальства.

Розділ 4 “Бібліографічна спадщина кримознавців із наукових центрів Російської імперії: С.-Петербурга та Москви” висвітлює розвиток кримознавчих досліджень у провідних столичних академічних центрах Російської імперії. У підрозділі 4.1. “Розвиток історико-кримознавчих досліджень у С.-Петербурзі” систематизована кримознавча бібліографічна спадщина відомих фахівців із історії краю І. М. Березіна, М. І. Веселовського, А. Я. Гаркаві, В. В. Григор'єва, Б. В. Кене, П. І. Кеппена, В. Д. Смирнова та ін. Зазначено, що кримознавчі студії в столиці розвивалися в середовищі вчених університету, історико-філологічного інституту, в Російському археологічному товаристві (РАТ), Російському географічному товаристві, Російському музеї імператора Олександра III.

В численній історико-етнографічній кримознавчій спадщині XIX ст. важливою складовою є праці одного з основоположників наукового вивчення півострова П. І. Кеппена (1793-1864). Підсумком першої поїздки вченого Південним берегом Криму в 1819 р. став ґрунтовний опис знайдених старожитностей із характеристикою їх походження, який П. І. Кеппен опублікував у 1822 р. у Відні німецькою мовою. Із цього часу почалася його наукова полеміка з французьким антикознавцем Д. Р. Рошеттом й академіком Є. Є. Келером із приводу атрибуції кримських археологічних пам'ятників, що виразилася в публікації спеціальних досліджень. Підсумком службових занять П. І. Кеппена на посаді помічника головного інспектора шовківництва, садівництва та виноробства стали кримознавчі праці з історії, статистики, економіки й етнографії півострова. За завданням М. С. Воронцова П. І. Кеппен підготував рукопис чотиритомного опису Кримського півострова. Частина цих матеріалів була опублікована у 1836 р. під назвою “Крымский сборник” і набула загальноєвропейського значення. Наступний етап кримознавчих досліджень історика пов'язаний із його обранням у 1837 р. ад'юнктом АН по кафедрі статистики й завданням обревізувати державне майно Таврійської губерні. Підсумком багаторічного збирання статистичних й етнографічних даних стала публікація “Этнографической карты Европейской России” зі спеціальним пояснювальним текстом (1848), яка витримала 3 видання.

У становленні наукової розробки кримської нумізматики провідне місце займають дослідження Б. В. Кене (1817-1886), зокрема “Исследование об истории и древностях города Херсониса-Таврического” (1848). Опис і характеристику окремих нумізматичних й археологічних знахідок Б. В. Кене вмістив у численних статтях провідних наукових товариств. Розвиток археологічних досліджень у Криму пов'язаний також з ім'ям О. О. Бобринського, М. І. Веселовського, В. В. Григор'єва, О. О. Сибірського.

У вивченні античного періоду історії Криму, систематизації та публікації епіграфічних пам'яток цього часу найбільш вагомий внесок В. В. Латишева (1855-1921). За дорученням РАТ з 1882 р. учений зайнявся збиранням матеріалів для подальшого видання зведення стародавніх грецьких і латинських написів, що походять із античних поселень Північного Причорномор'я. Підсумком цієї роботи стали двотомник “Древние надписи северного побережья Понта Эвксинского” (1885-1890) та зведення свідоцтв стародавньої літератури “Scythica and Caucasica” (1893-1900). Перу історика належать десятки публікацій з історії, археології та епіграфіки Криму, найважливіші з яких він звів у збірку “ПОNTIKA” (1909).

Дисертантом проаналізовано становлення та розвиток орієнталістичних досліджень у галузі кримознавства в С.-Петербурзі, які пов'язані з іменами І. М. Березіна, В. В. Григор'єва, В. Д. Смирнова. Підсумком їх наукових студій стала публікація археографічних пам'яток періоду Кримського ханства. В. Д. Смирнову належить авторство фундаментальних монографій із історії середньовічного Криму (1887, 1889). Зазначено, що вагомий внесок у вивчення й популяризацію етнографічних даних про народи Криму зробили В. В. Бартольд, А. Я. Гаркаві, О. М. Самойлович, П. О. Фалєв. Кримознавча спадщина цих орієнталістів уперше була виділена в окрему групу й стала об'єктом дослідження.

У підрозділі 4.2. “Бібліографічна спадщина московських істориків у галузі кримознавства” проаналізовано особливості кримознавчого доробку в університеті, Лазаревському інституті східних мов, Московському археологічному товаристві (МАТ), Товаристві любителів природознавства, антропології та етнографії. Досліджено корпус публікацій, що характеризують кримські старожитності, який належить О. О. Авдєєву, К. К. Герцу, О. В. Орєшникову, Д. М. Струкову Г. Д. Филимонову, О. С. Уварову.

У науковій спадщині Д. М. Анучина (1843-1923) простежується поєднання природничих і суспільно-гуманітарних дисциплін, хоч провідне місце займає антропологія. Подаючи описи антропологічних й етнографічних європейських зібрань, вчений виділяв у них пам'ятки кримського походження.

Дисертантом вперше в історіографії видокремлений комплекс кримознавчих досліджень М. П. Погодіна (1800-1875). Їх основною тематикою стало прийняття християнства в Криму, Кримська війна, просвітницька діяльність архієпископа Інокентія. Цінною для відновлення картини історії вивчення Криму є невідома раніше стаття М. П. Погодіна “Несколько дней в Петербурге” (1863), де були опубліковані підсумки дослідження ним у Криму низки археологічних пам'ятників. Публікація циклу звітів М. П. Погодіна про виконання доручень ОТІС по інспекції ним стану пам'ятнико-охоронної роботи в Криму сприяла збереженню цінних середньовічних споруд.

Досліджено московський період діяльності в галузі кримознавства А. Ю. Кримського (1871-1942). У монографії “Мусульманство та його будучність” (1904) ним запропонована докладна етнографічна характеристика караїмів і кримських татар. У спеціальному розділі історик детально охарактеризував стан кримськотатарської народної освіти.

Висвітленю етнографії кримських татар присвячені дослідження В. О. Гордлевського, Х. І. Кучук-Іоаннесова, О. А. Олесницького. Дисертантом виявлена значна за обсягом рукописна спадщина цих учених, яка вперше вводиться до наукового обігу. Етнографи О. М. і М. М. Харузіни вперше провели ряд експедицій із вивчення особливостей населення Південного берега Криму, результатом чого стали численні публікації на сторінках центральних і місцевих періодичних видань, які уперше виявлені дисертантом.

Розділ 5 “Вивчення історії та етнографії Криму в Україні” містить аналіз розвитку кримознавчих досліджень у провідних наукових центрах, в тому числі на сторінках періодичної преси та науково-популярних видань. У підрозділі 5.1. “Кримознавча спадщина одеських учених” зазначено, що місцеві наукові сили об'єдналися в утворене у 1839 р. Одеське товариство історії та старожитностей. Кримознавчі напрацювання одеських істориків відрізняються широтою охоплення матеріалу, дослідженнями в маловивчених галузях минулого, обсягом опублікованої спадщини.

Висвітлено кримознавчу діяльність М. І. Надєждіна (1804-1856). Цінні узагальнення містяться в його дослідженні “О важности исторических и археологических исследований Новороссийского края, преимущественно в отношении к истории и древностям русским”. Історику належать також дослідження періоду генуезької колонізації краю, Кримського ханства. Популярність знавця кримських старожитностей набув Г. І. Спасський (1783-1864) завдяки монографії “Боспор Киммерийский с его древностями и достопамятностями” (1846), написаної на підставі аналізу нумізматичних джерел. Важливою віхою в дослідженні регіону став виданий Г. І. Спасським у 1850 р. збірник досліджень із античної нумізматики Північного Причорномор'я та Криму.

Розглядається діяльність одного з найбільш відомих кримознавців XIX ст. М. Н. Мурзакевича (1806-1883). Об'єктом його наукових інтересів стала історія італійської колонізації Криму, організація пам'ятникоохоронної та музейної роботи в Криму, хронологія кримської середньовічної історії, історико-статистичні та бібліографічні дослідження.

Дисертантом вперше виділені й проаналізовані кримознавчі наробки “Геродота Новоросійського краю” А. О. Скальковського (1808-1898). Історик став автором творів з історії економічного розвитку італійських поселень у Криму, історії Кримського ханства та приєднання його до Росії. Більше ніж 20 публікацій А. О. Скальковський присвятив історії розвитку садівництва, лісової промисловості, мармурового промислу, соляної справи в Криму, статистиці різних сфер життя Таврійської губернії, в тому числі міграційним процесам, етнографії (євреї, караїми, кримські татари, ногайці).

Розглянута наукова спадщина П. В. Беккера (1807-1881), пов'язана із проблемами античної нумізматики й епіграфіки Криму. Вивчення статистики, історії та етнографії Криму пов'язано з ім'ям П. К. Бруна (1804-1880). Унікальною щодо зосередження цікавих кримознавчих матеріалів стала двотомна збірка вибраних історико-географічних публікацій П. К. Бруна за 1852-1877 рр. “Черноморье” (1879-1880). Висвітлено вивчення та популяризацію історії Криму, що пронизували всю творчість О. І. Маркевича (1847-1903). Уперше в історіографії виділений кримознавчий аспект у спадщині Н. П. Кондакова (1844-1925) в одеський період його діяльності, коли предметом пильної уваги вченого стали класичні старожитності. Важливою подією в кримознавчій бібліографії стало видання Н. П. Кондаковим спільно з І. І. Толстим шеститомної праці “Русские древности в памятниках искусства” (1889-1899), де значна частина присвячена кримознавству. Охарактеризовано бібліографічну спадщину В. Н. Юргевича (1818-1898), що містить дослідження з епіграфіки, сфрагістики, нумізматики Криму, передусім, італійських колоній. Окрему епоху у вивченні археології півдня України склала діяльність Е. Р. Штерна (1859-1924).

Підрозділ 5.2. “Розвиток історико-кримознавчих досліджень у Києві” вміщує комплексний аналіз вивчення питань історії та етнографії Криму в Києві. Відокремлений внесок у вивчення археології Криму Ю. А. Кулаковського (1855-1919). Щорічні археологічні дослідження, що проводилися ним у районі Керчі стали підставою для фундаментального дослідження про християнську катакомбу 491 року. Дисертантом виявлені раніше невідомі звіти археолога про його дослідження в Криму.

Систематизації відкриттів, зроблених у ході археологічних розвідок Криму значною мірою сприяли публікації Т. В. Кибальчича (1848-1913). Відзначена кримознавча діяльність редактора неофіційної частини “Киевских губернских ведомостей” О. О. Андрієвського (1845-1902), який став автором відомого науково-популярного нарису “Крым и крымские татары”. Праця, що витримала 3 видання, містить загальний екскурс в історію Кримського ханства, етнографічний опис кримських татарів і короткий екскурсійний нарис. Історик також підготував кілька археографічних публікацій, пов'язаних із історією Кримського ханства. Історія московсько-кримських відносин в першій пол. XVII ст. розглянута в дослідженні В. М. Базилевича.

Вивчення питань історії Криму в XIX - на початку ХХ століття увійшло в коло наукових інтересів Н. Д. Полонської-Василенко (1884-1973), яка вмістила на сторінках “ИТУАК” дві статті, пов'язані з економічним розвитком Криму в перші роки після приєднання до Росії. Наукові розвідки історика, виявлені в ІРНБУВ, присвячені колонізації Криму вірменами, греками, німцями.

У підрозділі 5.3. “Науково-популярні історико-кримознавчі публікації” розглянуто особливий вид кримознавчої літератури - путівники, та висвітлення проблеми на сторінках періодичної преси півдня України. Доведено, що природним відгуком на інтерес до Криму, який посилювався, стала поява путівників як специфічної форми історико-краєзнавчої літератури. Підготовка цих видань вимагала від автора знання не тільки різноманітної статистичної інформації про півострів, але й історії, побуту та культури його народів, топографічних особливостей краю. Без розгляду цих праць неможливо мати повне уявлення про бібліографічну спадщину з історико-етнографічного вивчення Криму. Дисертант здійснив класифікацію цих видань у залежності від їх наукового рівня: а)праці, підготовлені місцевими силами на підставі особливих краєзнавчих напрацювань (М. О. Головкінський, В. Х. Кондаракі, М. О. Сосногорова-Славич та ін.); б)компілятивні праці, укладачі яких більшою або меншою мірою опрацювали опубліковані краєзнавчі матеріали (Ф. В. Ливанов, Є. Л. Марковський, М. М. Протопопов та ін.); в)великі за обсягом довідники, де розділ про Крим як складова частина входив у загальний опис курортів Росії та Чорного моря (І. К. Авдєєнко, О. Г. Кулябко-Корецький, П. А. Оленін та ін.); г)спеціальні путівники, які обслуговували інтерес окремих категорій населення: бальнеологічні, географічні й ін. (К. П. Базилевич, О. М. Бобров, В. В. Корсаков та ін.).

У параграфі простежується ретроспектива розвитку цього виду краєзнавчої літератури та проведений огляд змісту краєзнавчих матеріалів у путівниках Д. М. Афанасьєва, А. Я. Безчинського, Ф. Д. Вебера, В. Д. Геймана, С. М. Голедвейбера, М. О. Головкінського, О. М. Городецького, Ф. М. Домбровського, О. Єленіна, Е. Е. Іванова, В. Х. Кондаракі, В. М. Кузьменка, Ф. В. Ліванова, М. П. Мельникова, Ш. Г. Г. Монтандона, Г. Г. Москвича, П. С. Палласа, М. О. Сосногорової-Славич, М. Правдіна, М. І. Протопопова, В. Г. П'янкова та ін. Показана наявність оригінальних за формою путівників, якими були описи скитів і монастирів Криму, видані для паломників.

Складена дисертантом загальна бібліографія путівників, виданих в межах Російської імперії, сприяє більш повному уявленню про творчість кожного краєзнавця. Написані в XIX - на початку XX ст. на підставі особистих спостережень ці видання сьогодні є важливим історичним джерелом про розвиток Криму.

Висвітлена роль публікацій періодичної преси Новоросійського краю у відтворенні повного бібліографічного репертуару з приводу історії та етнографії Криму.

Завдяки перегляду “de visu” всіх місцевих періодичних видань та провідних видань півдня України дисертанту вдалося виявити більше ніж 3000 публікацій, пов'язаних із історико-етнографічним вивченням півострова, сотні нових прізвищ подвижників вивчення Криму, розширити уявлення про бібліографічну спадщину відомих істориків.

Крім кримських видань велика кількість матеріалів із цієї проблематики виявлена на шпальтах “Одесского вестника”, “Николаевского вестника”, “Южных записок”.

У параграфі аналізуеться піднесення та спади історико-краєзнавчих публікацій місцевих газет, що пояснюється співпрацею в редакції відомих краєзнавців: Ф. М. Андреєвського, О. Л. Висотського, І. Гаспринського, Ф. М. Домбровського, І. І. Казаса, М. Б. Карського, Д. В. Коломійцева, В. Г. П'янкова, С. О. Усова, В. В. Шаркова. Характерною особливістю цих публікацій був їх популярний характер.

Основними аспектами, що піднімалися на сторінках місцевого друку, була історія міст Криму (Х. Х. Зенкевич); огляд урядової політики в галузі соціально-економічних процесів у Криму (О. Г. Завадовський, М. Б. Карський, О. К. Романюк); історія прийняття християнства в Криму (В. В. Шарков, В. Ястребов), політична історія Кримського ханства (О. Г. Завадовський, М. Б. Карський, М. Ширяєв); Кримська війна (П. І. Белавенець, О. Георгієва, М. Діоманді, М. Парфьонов, М. І. Скаловський, Г. Д. Щербачов); міграційні процеси в Криму (І. Лобов, Г. П. Мартьянов, С. Пастирев); етнографія кримських татар (М. М. Балабуха, Ф. М. Домбровський, О. Каппа, В. Х. Кондаракі, Н. О. Маркс, М. Святський).

На підставі залучення широкого епістолярію дисертантом атрибутовані сотні публікацій, що дає можливість отримати більш об'єктивне уявлення про творчість істориків.

Уведення до наукового обігу усього корпусу кримознавчих публікацій періодичної преси півдня України подає нам значно більш повну картину історії вивчення півострова.

ВИСНОВКИ узагальнюють авторські підходи та інтерпретації й містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист:

- Історіографічний аналіз праць дослідників історії вивчення регіону засвідчив недостатність розроблення досліджуваної проблеми. Вони не охоплюють її загалом, оскільки не відтворені в історичній послідовності чинники формування бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму, особливості її розвитку, не розкрито її значення як бібліографічного джерела. Бібліографічні розвідки та комплекс архівних документів дозволили вперше в історіографії об'єктивно всебічно оцінити процес наукового вивчення Криму, узагальнити бібліографічну спадщину історико-етнографічних досліджень регіону.

- Відродження історичної бібліографії в Україні актуалізує питання про необхідність подолання відставання її теорії від практики. При розгляді об'єкта та предмета дослідження в руслі наукової галузі історичної бібліографії виникає необхідність у поширенні методологічних і методичних засад бібліографознавства та подальшому розвитку бібліографічного методу й термінологічного апарату бібліографії. Так, передусім, потребує розширення поняття “бібліографічне джерело”, обсяг якого може бути значно збільшеним відповідно до вимог історичної науки. Крім усталеного уявлення про опубліковані джерела: бібліографічні довідники, списки, літописи та інші науково-інформаційні джерела, власне окремі наукові монографічні видання, колективні праці, серії, періодику тощо, поняття має включати й неопубліковані наукові праці, рукописні систематичні каталоги й архівні документи, що супроводжують конкретно-наукові розвідки, дають можливість розкрити історичний контекст розвитку як краєзнавчих, так і бібліографічних досліджень.

- Насичена політичними подіями історія Криму, найбагатша культурна спадщина й етнографічна різноманітність народів півострова, відсутність наукової інформації про минуле Криму в зв'язку із замкненістю політичного життя Кримського ханства, викликали в останній третині XVIII ст. активізацію досліджень різних аспектів життя краю. Розвитку наукового вивчення регіону сприяло політичне й економічне просування Російської імперії на південь. Локальна активізація кримознавчих досліджень протягом кінця XVIII - початку ХХ ст. пов'язувалася з найважливівшими соціально-економічними та політичними подіями епохи: масовою еміграцією кримських татар до Туреччини, російсько-турецькими та Кримською (Східною) війнами, бурхливим розвитком краю як курорту тощо.

- Зведений корпус бібліографічної спадщини істориків-кримознавців, розглянутий нами як бібліографічне джерело. Його залучення дало можливість вперше відтворити поетапну картину історико-етнографічного вивчення Криму, представити його динаміку, відновити повний список фахівців й аматорів-кримознавців і виділити основні центри з вивчення історії та етнографії народів Криму в Російській імперії.

- Бібліографічна спадщина істориків-кримознавців кінця XVIII - початку ХХ ст. становить собою сукупність різних за своїм призначенням, жанровими особливостями, науковим рівнем публікацій і рукописних праць. Згідно з цими критеріями нами пропонується така класифікація всієї сукупності історико-кримознавчої спадщини. Найбільшу групу публікацій і рукописів складають наукові дослідження, присвячені маловідомим сюжетам кримознавства, які базуються на ґрунтовній джерельній основі з залученням, у багатьох випадках, польового матеріалу (археологія, етнографія). Авторство наукових публікацій належить, здебільшого, відомим ученим-історикам. Окремий блок у корпусі бібліографічних джерел складають краєзнавчі дослідження, написані істориками-аматорами. Велику частину цих публікацій розмістили періодичні видання. Присвячені, як правило, найяскравішим сюжетам кримської історії, ці праці переважно були компілятивними. Оригінальну підгрупу популярних історико-краєзнавчих видань складають путівники. Пріоритетне значення в розвитку кримознавства відіграли записки мандрівників, які з'явилися в кінці XVIII ст., були характерні для першої пол. ХІХ ст. і трансформувалися в останній третині XIX ст. у численні звіти про екскурсії. Окремим різновидом мандрівних записок є звіти наукових експедицій до Криму, організованих ПАН, що містять комплексні описи півострова, в тому числі докладну інформацію про історичні пам'ятники.

- Загальна кількість наукових матеріалів складає 33% усього загалу історико-етнографічної кримознавчої спадщини (з них 10% є етнографічні, 68% - археологічні, 22% - загальноісторичні розвідки); 24% спадщини припадає на мандрівні нариси (з них описи екскурсій навчальних закладів - 68%, описи подорожей - 26%, академічні експедиційні звіти - 6%); краєзнавчі розробки аматорів становлять 36% кримознавчої спадщини цієї епохи (з них 79% є публікації в газетах). Зі всього загалу спадщини 7% становлять путівники. Понад 60% кримознавчої спадщини було надруковано в періодичній пресі (на сторінках журналів - 20%); 42% є книжкова продукція.

- У формуванні бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму протягом кінця XVIII - початку ХХ ст. виділяється п'ять етапів. Основою змісту першого з них стала діяльність експедицій, організованих ПАН (80-і роки XVIII ст. - 30-і роки XIX ст.) (В. Ф. Зуєв, Є. Є. Келер, П. С. Паллас і ін.). Підсумком їх роботи стали географо-історико-етнографічні праці, звіти (описи) цих учених подорожей, де значне місце займають історико-краєзнавчі матеріали.

Під час другого етапу розвитку історико-краєзнавчого вивчення Криму розгорталася діяльність мандрівників. Масове паломництво вітчизняних й іноземних вояжерів на півострів відкрив приїзд сюди Катерини II у 1787 р. Підсумком цих поїздок ставали різні за обсягом, структурою та науковою цінністю записки.

Третій етап формування наукового доробку з історії та етнографії Криму - 10-і - 40-і роки XIX ст. - пов'язаний із початком наукового вивчення археології Криму. Йому притаманні такі тенденції. Форміруюються місцеві центри класичної археології, навколо яких об'єднувалися перші подвижники історичної науки. Підсумком їх діяльності стало проведення розкопок із науковими цілями, ряд наукових досліджень як опублікованих, так і тих, що залишилися в рукописному вигляді, створення першої дослідницької програми з вивчення Північного Причорномор'я. Наукові розробки цієї епохи, що містять і хибні думки та висновки, відіграли важливу роль, оскільки окреслили коло дискусійних питань для подальших досліджень. Найвизначнішими фігурами в кримській історіографії цього періоду були академіки Є. Є. Келер і П. І. Кеппен. Наукова полеміка між ними, що розгорнулася в той час, негативні рецензії Є. Є. Келера й О. М. Оленіна на праці І. П. Бларамберга, П. А. Дюбрюкса, І. О. Стемпковського привели до того, що обірвався зв'язок кримознавців півдня України із ученими ПАН, і деякі кримські археологи вважали за краще публікувати свої дослідження у Франції (Паризька Академія написів і словесності). Це негативно позначилося на розвитку наукового процесу вивчення Криму, загальмувало формування місцевих археологічних центрів. Основним підсумком діяльності вчених і краєзнавців-аматорів 10-х - 40-х років XIX ст. є підготовка ними досить докладних описів і графічної фіксації численних археологічних пам'ятників, багато яких були згодом знищені часом і людьми.

Четвертий етап охоплює час від створення ОТІС (1839) до формування в 1887 р. провідного місцевого центра краєзнавчих досліджень - ТВАК. Тоді чітко визначилися 4 великі центри кримознавчих досліджень: С.-Петербург (Х. Ф. Грефе, Ф. А. Жиль, Б. В. Кене, О. М. Оленін, П. Ю. Сабатьє, О. О. Сибірський, Г. І. Спасський, Л. Є. Стефані та ін.); Москва (К. К. Герц, Г. Ф. Карпов, П. М. Леонтьєв тощо); Одеса (П. В. Беккер, О. О. Борзенко, П. К. Брун, М. Н. Мурзакевич, М. І. Надєждін, Я. В. Е. Тетбу де Маріньї та ін.). Ще один центр кримознавчих досліджень склали місцеві подвижники науки, в яких викликали інтерес наступні краєзнавчі аспекти: археологія (М. І. Бларамберг, С. І. Веребрюсов, Е. Ф. Вільнєв, О. Ю. і Ю. Ю. Люценки); статистичні дослідження (Ф. М. Домбровський, К. В. Ханацький); науково-популярні розробки історії різних періодів життя краю (Гаврило (Розанов), О. Г. Завадовський, Інокентій (Борисов), В. Х. Кондаракі, О. Накропін, Ф. А. Хартахай). Як і раніше, серед усіх аспектів вивчення Криму переважали археологічні дослідження. Окремий величезний корпус досліджень, визначених даним періодом, присвячений подіям Кримської війни 1853-1856 рр., поясненню причин поразки Росії, історії Севастополя та Чорноморського флоту (М. О. Аркас, М. В. Берг, М. І. Богданович, М. Б. Герсеванов, М. Ф. Дубровін, Е. І. Тотлебен та ін.). Було встановлено початок кримської ретроспективної бібліографії (Г. М. Геннаді), з'явилися перші путівники по Криму (Ш. Г. Г. Монтандон, В. Я. Е. Тетбу де Маріньї).

Характерною рисою п'ятого етапу (1887-1920) є організація в Криму ТВАК і об'єднання навколо неї не тільки місцевих краєзнавців, але й усіх кримознавців Російської імперії. Серед праць місцевих подвижників науки виділилися дослідження високого наукового рівня, що ґрунтувалися на вивченні археографічних і археологічних пам'ятників (О. Л. Бертьє-Делагард, К. К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Ф. Лашков, Х. П. Лепер, А. І. Маркевич, О. Ф. Ретовський, В. В. Шкорпіл, Х. П. Ящуржинський та ін.). Ще інтенсивнішими стали кримознавчі дослідження в Москві (університет, МАТ, Московське нумізматичне товариство (1881), Лазаревський інститут східних мов, Московське товариство любителів природознавства, антропології та етнографії), у С.-Петербурзі (університет, РАТ, Археологічна комісія, Російський музей імператора Олександра III), Одесі (ОТІС, Новоросійський університет). У цей період виділяється й Київський центр кримознавчих досліджень (університет). Урізноманітнилася тематика досліджень. Намічений ще в першій третині XIX ст. і розвинутий у середині XIX ст. петербурзький професійний підхід і більш ширший аматорський підхід місцевих археологів до дослідження старожитностей було стерто шляхом об'єднання наукових сил та взаємодоповнення в дослідженнях, яке відбулося на цьому етапі.

Окремим напрямом досліджень в кінці XIX - на початку ХХ ст. стало наукове вивчення етнографії народів Криму. Були проведені різноманітні антропологічні дослідження (Д. М. Анучин, О. А. Івановський), організовані експедиційні дослідження історії, культури та побуту кримських етносів: вірмен (Е. Абрамов, Х. І. Кучук-Іоаннесов, Н. Д. Полонська); болгар (М. С. Державін), євреїв (І. З. Берлін, С. А. Вайнсенберг, Ф. Захарієвич, П. М. Лякуб, Д. Г. Маггид, Д. А. Хвольсон); караїмів (А. Я. Гаркаві, В. О. Гордлевський, С. Дубнов, І. І. Казас, Ю. Д. Коккізов, А. Ю. Кримський, Т. С. Леві, М. Я. Фіркович); кримчаків (А. Я. Гаркаві, А. Я. Гідалевич, І. С. Кая, П. М. Лякуб); кримських греків (Н. Д. Полонська); кримських німців (О. А. Клаус, Ніколаєвський, Н. Д. Полонська, М. Радюкін); кримських татар (В. О. Гордлевський, М. М. Дубровський, М. І. Лижин, О. А. Олесніцький, Г. І. Радде, О. М. Самойлович, П. О. Фалєв, О. М. Харузін); ногайців (М. З. Бравін, В. В. Григор'єв, І. Корніс).

У 1917-1920 рр. в Криму спостерігається піднесення історико-кримознавчих досліджень. Це пов'язано з тим, що тут в період революційного лихоліття виявилися сконцентровані значні дієздатні сили історичної науки, які рятувалися від безладдя в столицях.

- Загальний аналіз бібліографічних джерел дає підстави стверджувати, що, в порівнянні з іншими провінційними регіонами Російської імперії, Крим найбільше привертав до себе увагу археологів, істориків, етнографів. Це простежується як у загальному обсязі опублікованої краєзнавчої спадщини, так і за якістю та формою праць.

- Найбагатша історико-етнографічна кримознавча спадщина кінця XVIII - початку ХХ ст. є видатним внеском у розвиток української та світової культури. Її систематизація дає можливість виділити ще не вивчені проблеми, які не стали з різних причин об'єктом дослідження попередніх поколінь істориків. Використання усього колосального обсягу закладеної в ній наукової інформації, безумовно, буде сприяти подальшому розвитку історичних студій. Всебічне вивчення формування регіональної історико-краєзнавчої бібліографічної спадщини в окремих регіонах України дасть можливість у перспективі відтворити повний бібліографічний репертуар із питань історії науки в масштабах усієї країни.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії та бібліографічні покажчики

Непомнящий А. А. Очерки развития исторического краеведения Крыма в ХІХ - начале ХХ века.- Симферополь: Таврида, 1998.- 208 с.