Сімейна обрядовість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Одеський державний екологічний університет

Кафедра українознавства та соціальних наук

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «Українська мова за професійним спрямуванням»

на тему:

«Сімейна обрядовість»

Виконала

студентка групи Е-41

Коцюбинська Леся

Перевірив старший

викладач: Агенідзе Е.А.

Одеса - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

1. РОДИЛЬНІ (ПОЛОГОВІ) ОБРЯДИ

2. ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ

2.1 Сватання

2.2 Весілля

3. ПОХОВАЛЬНІ ОБРЯДИ

ВИСНОВОК

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

ВСТУП

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Відповідно до природного циклу існування людини склався комплекс сімейних обрядів.. Основні його елементи -- родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

У циклі сімейна обрядовість переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. Так формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишається і тепер, хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень.

1. РОДИЛЬНІ (ПОЛОГОВІ) ОБРЯДИ

Народження дитини було принциповою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - “зiллям”. Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтирання. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток - на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, коли пуповину перерізали на книзі - хотіли, щоб дитина була письменною. Пуповину і послід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки висушеної пуповини або “сорочки”, в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У воду для дівчаток додавали “свячене зiлля”, мед, квіти або молоко, щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика - щоб був сильним. Малюка обсушували біля печі, яка топилася, прилучаючи нового члена сім'ї до домівки. Сина загортали у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін [3].

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям давали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням - обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдаровували новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже поширений. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість [1].

Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували “родини” - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, торкатися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона організовувала гостину. Основними обрядовими елементами “родин” були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої “бабиної каші” (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбувалися “одвiдки” - сусіди, які приходили по черзі, родичі також приносили подарунки.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини - “пострижинами”. У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Повитуху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі присутні обов'язково дарували що-небудь малюку “на зубок”. Обстрижене волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження [4].

2. ВЕСІЛЬНІ ОБРЯДИ

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал - чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого [5].

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі батьків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхідних для надання шлюбу юридичної сили. В українському середовищі шлюб вважався далеко не особистою справою, тому на нього мали великий вплив як родичі, так і оточення (друзі, дівоча і парубоцька громада, сусіди тощо). В основі шлюбу в Україні в XVI-XIX ст. були “змовини”, “згода” - певна угода, яка укладалася між батьками та родичами молодого і молодої за посередництвом сватів. Починаючи з XVIІ ст. шлюбна угода оформлялася письмово (спеціальними документами - шлюбними або виновними листами), особливо коли молодим давали (дарували) земельний наділ. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVIІ ст. аж до ХIХ ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами [7].

2.1 Сватання

З давніх-давен до весілля готувалися наперед і передував цьому безліч різних обрядів. З'єднанню двох сердець і рук сприяв певний ритуал - сватання. Щоб одружуватися, молодий чоловік повинен був заслати сватів в дім нареченої - одержати у її батьків на це дозвіл. В ролі сватів виступали або сам жених, або його родичі, хресні батько і мати. Значно пізніше це стало ремеслом - свахи за винагороду шукали наречену для жениха, домовлялися про придане. Хороша сваха користувалася популярністю і була нарозхват.

Суспільство здавна серйозно ставилося до створення сім'ї - будь-якому роду потрібне продовження, а общині - здорові працівники. Ця серйозність відобразилася в іносказанні, символічності дій при сватанні. У кожній місцевості існувала своя система умовностей, щоб “підприємство” увінчалося успіхом. Якщо позитивний результат сватання був відомий, нарядно одягнені свати, перев'язані розшитими парними рушниками, з хлібним короваєм відправлялися до дому нареченої, іноді на конях, обряджених хорошою збруєю. Часто ритуал здійснювався таємно, оскільки відмова вважалася ганьбою, а також, щоб не наврочити справу [6].

Свататися можна було не в будь-який день - у жодному випадку не в середу або п'ятницю! І лише після заходу сонця. Не прийнято було говорити про мету своєї подорожі, розмовляти по дорозі до дому нареченої. Сам час виїзду на сватання не розголошувався, так само як і маршрут. Щоб залишитися непоміченими, свати їхали не по головній вулиці, а городами, ховаючись від лихого ока. Хліб несли загорненим в рушник (якщо пропозиція приймалася, хліб залишався в домі нареченої, якщо ні - свати забирали його з собою).

Переступивши поріг, свати сідали напроти “матки, або матиці”, тобто балки, якою ділилася стеля, вона символізувала ідею опори (матері) хати. У деяких місцях сідати сватам заборонялося, розмови велися стоячи (”щоб наречена в дівах не засиділася”), в інших - свасі, увійшовши до дому, належало ударити п'ятою в поріг (”щоб наречена “не позадкувала”). Мету візиту прагнули завуалювати різними жартами-примовками. “У вас - товар, у нас - купець” або “У вас теличка. Хочемо купити”, або чи “Не заблукала наша теличка, чи не у вас вона” і ін. Іноді, правда, говорили прямо: “Дівчину вашу прийшли сватати”. Хорошою прикметою було доторкнутися до одвірка або дерев'яних частин меблів в домі нареченої. Обов'язково зверталися до сімейного вогнища, сваха неодмінно гріла руки (навіть в теплу пору року) біля печі, а дівчина, якщо хотіла заміж, сідала у печі i колупала глину [2].

З першого разу віддати дочку було не прийнято, прийнято було рази два відмовити, і сватам доводилося приходити ще і ще. Зовсім “осоружному” жениху виносили гарбуз - “гарбуза”. А свати, йдучи, закривали двері спиною, щоб дівчина взагалі заміж не вийшла. При вдалому сватанні обмінювалися хлібами з рушниками, свати тричі обходили навколо столу, хрестилися до образу і домовлялися про день оглядин, змовин, про дату їх проведення, а також про саме весілля.

Сватання було справою всієї сім'ї. Основним завданням оглядин і сватання був висновок майнових домовленостей, визначення економічної основи нового шлюбу. Свати розповідали про достоїнства жениха, розпитували про таланти нареченої. Після того, як було досягнуто згоди, сторони переходили до обговорення шлюбного договору. Сватів цікавило придане нареченої. А її батьків хвилювало матеріальне забезпечення їх дочки майбутнім чоловіком. Можливість не тільки сплатити весілля, але і забезпечити безбідне існування всієї майбутньої сім'ї. Прийнято було, щоб жених давав гроші на весільні подарунки. Як подарунок могли бути не тільки гроші, але й одяг, продукти. На його гроші купувалися предмети “розкоші”: черевики, шовкові плаття і хустки, шерстяні шалі. Обумовлювали час і умови виплати, а також кількість дарів з обох боків і кількість гостей на весіллі. Успішні переговори закінчувалися потисканням рук.

Етнографи відзначають, що були часи, коли дівчина і сама могла засвататися до хлопця. І вважалося великим гріхом відмовити їй у такому разі і виставити її за двері. Дівчина могла врятувати життя осудженому козаку, якщо скаже: “Він одружується на мені. Відпустіть його”.

Для сватання знадобиться:

- рушник для перев'язування свахи ( після сватання рушник віддають молодим для подальшої реєстрації), вінчання ( на вінчальний рушник приймають через поріг первісток з пологового будинку);

- круглий хліб ( його весь повинні з'їсти на гулянні після того, як наречена його розрізатиме на знак згоди);

- гроші дрібницею;

- вино, горілка, закуска;

- мед (склянка або баночка);

- подарунок нареченій (годинник, перстень, сережки);

- подарунок тещі (плитка шоколаду);

- подарунок тестю (молоток);

- палиця (прикрашена стрічками);

- плодове дерево ( вишня, груша, яблуня, горіх і т.п).

Якщо хочуть, щоб першою народилася дівчинка в нової сім'ї, то дарують дерево із жіночою назвою, а якщо хлопчика, то - чоловічою. Дерево уквітчане, бантами. Заввишки деревце повинно бути невелике, щоб зручно було в кімнату внести. Деревце краще вибирати з могутньою кореневою системою, щоб напевно прижилося при пересадці.коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взявши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отримання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збереження таємниці. Вівся традиційний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних персонажів). Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виготовлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повертала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза [8].

Після успішного сватання відбувалися “оглядини” нареченої, а також достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонструвати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і.). Потім наступали “заручини” - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці [3].

2.2 Весілля

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на “запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, - клали на стіл обрядовий хлібець- “шишку”. обряд традиція родильний весільний поховальний

Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич-вечiр” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Завершувався вечір “посадом” окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай [2].

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єднання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піснями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував цікавий звичай зображати “фальшиву наречену”. Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний сажею, і доводив матері нареченої, що він і є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - “дякуванням”. Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї.

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки [1].

3. ПОХОВАЛЬНІ ОБРЯДИ

Обряди, пов'язані зі смертю людини, включають поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величезне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумовило формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на “той світ” і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштовували поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і, по можливості, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг, матеріал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипіли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо [7].

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використовувалися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рідко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували деякі елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані “князь” або “княгиня” грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдівців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родичами. Характерна назва “домовина” свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям - іграшку, курцям - люльку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обрізані ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похоронах брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуалів. Труну виносили “ногами уперед”, іноді спеціально тричі зачіпаючи за поріг. Ворота могли пов'язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після винесення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту труну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято “печатати могилу” - сипати першу землю на труну хрестоподібно. Обов'язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покійному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев'ять і сорок днів, потім через рік. З сороковим днем було пов'язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами [5].

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу [6].

ВИСНОВОК

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Воропай П. Звичаї українського народу. -- К.:Оберіг, 1993.- 590 c.

2. Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. -- М.: Юрайт, 1998.-- 669 с.

3. Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. -- К.:Либідь, 1991.-398 з.

4. Історія світової культури. -- Либідь, 1994. -- 320 с.

5. Історія української літератури ХХ ст. -- У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика. --К.:Либідь, 1994.

6. Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. -- К.:Либідь, 1994. --656 с.

7. Ковальчук О. В. Українське народознавство. -- К.:Освіта, 1992.

Размещено на Allbest.ru