Історія м. Дубровиця

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДУБРОВИЧЧИНА - невід'ємна частина Рівненського Полісся - оспівана у народних піснях, звеличена у легендах і переказах, змальована великими майстрами пера і пензля. Це край зелених дібров, голубих озер і річок, сонячно-золотавого бурштину, працьовитих і щедрих людей, співучого пісенного Полісся і барвистого фольклору. Дубровиця (до 1940 року -- Домбровиця; пол. Dabrowica, рос. Дубровица, їдиш ??????????) -- місто в Україні, центр Дубровицького району Рівненської області. Населення 9 644 мешканці (перепис 2001). Відоме з 1005 року. Статус міста з 1957 року. Місто розташоване на річці Горинь (притока Прип'яті), за 3 км від залізничної станції Домбровиця на лінії Сарни -- Лунінець, за 126 км на північ від Рівного. Льонопереробний завод, бавовнопрядильна фабрика. Музей Дубровицького збройного повстання 1918--1919 років.

Історія

Перша писемна згадка про місто датується 1005 роком, коли Володимир Великий заснував єпископську кафедру в Турові. У переліку міст, які мали б належати до єпископії є і Дубровиця. Даний історичний факт зустрічаємо у книзі «Творение старого отца нашого Кирилла, єпископа Туровского», виданій у друкарні Києво-Печерської Лаври у 1880 році.

Залишки цього міста дотепер збереглися на околиці Дубровиці. До середини XII ст. Дубровиця входила до складу Турово-Пінського князівства. Пізніше стала центром удільного князівства. В Іпатіївському літописі розповідається, що 1183 року дубровицький князь Гліб Юрійович брав участь у переможній битві з половецьким ханом Кобяком. На початку XIII ст. Дубровицьке князівство і потрапило в залежність від галицько-волинських князів. 1223 року дубровицькі дружинники спільно з дружинами інших князівств билися з монголо-татарськими загонами на річці Калці. Разом з київським князем Мстиславом Романовичем і його зятем Андрієм дубровицький князь Олександр Всеволодович три дні захищався в оточенні на кам'янистому правому березі Калки. Після укладення перемир'я, коли руське військо вийшло з табору, монголо-татари віроломно напали на нього й перебили дружинників. Під час монголо-татарської навали XIII ст. Дубровиця була зруйнована.

В другій половині XIV ст. Дубровицю в складі Волинської землі загарбала Литва. Вона стала центром вотчини князів Ольшанських, родичів великого князя литовського Вітовта. Після Люблінської унії Дубровиця потрапила під владу Польщі. Вона входила до Брестсько-Литовського воєводства. В той час це було велике, добре збудоване містечко з розвинутими торгівлею і ремеслом. Російський князь А.М. Курбський, який утік до Литви від гніву царя Івана IV, одружившись з дубровицькою княгинею, в 1571 році одержав Дубровицю як посаг.

Друга половина XVI ст. в історії України характеризується глибокими структурними зрушеннями у соціально-економічній, політичній, культурній та духовній сферах суспільства. На наших землях проходив активний процес формування самосвідомості українського народу як на побутовому, так і на ідеологічному рівнях. Це і етнічне усвідомлення, і боротьба за національні права та культурні традиції, за офіційне визнання української мови, за чистоту релігійних православних канонів, за утворення національно-державних інститутів. Тоді нарівні з чоловіками були і жінки. Вони активізували інтелектуальну діяльність суспільства, сприяли створенню належних умов для поширення освіти, наукових знань, налагодження книговидання, дбали про укорінення нових гуманістичних ідей. Серед інтелектуальної еліти того періоду особливе місце належить нашій славній дубровичанці Анастасії-Парасковії Юріївні Гольшанській, дружині князя Кузьми Івановича Заславського. Це їх стараннями і коштом з'явилася на світ українська першокнига «Пересопницьке Євангеліє», писане живою українською мовою. Княгиня Гольшанська-Заславська зуміла реалізувати найголовнішу ідею свого часу - перекласти Святе письмо на живу народну мову, щоб запровадити її уживання при богослужіннях.

29 серпня 1561 р. роботу над рукописом було завершено. Вона тривала аж п'ять років. Перед нашою славетною княгинею лежала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках. Цей справжній людський і творчий подвиг не згубився у століттях. Він і сьогодні загартовує силу і дух патріотів-українців.

Посиленню експлуатації і закріпаченню селян сприяло запровадження шляхтою волочної поміри. Хоч селяни чинили опір, поступово вони перейшли на волоки. В кінці XVI ст. від волоки селяни мали працювати на панщині 3--4 дні, а в 20-- 30-х роках XVII ст. -- вже 4--6 днів на тиждень. Крім відробіткової ренти, селяни платили чинш і натуральну ренту. Щоб зміцнити свою владу над українським населенням, польська шляхта насаджувала католицизм. Наприкінці XVI ст. власники Дубровиці Ольшанські також ополячилися. Відтоді містечко стало називатися Домбровицею. Тут збудували великий костьол. 1695 року в Дубровиці споруджено колегіум ордена піярів.

КНЯЗІ ГОЛЬШАНСЬКІ - ЕПОХА В ІСТОРІЇ ДУБРОВИЦІ

Династія князів Гольшанських бере свій початок з давнього роду Довспрунгів. За однією з древніх литовських легенд, такий собі Палемон зі своїм оточенням приблизно в першій чверті X ст. приплив до усті Німана, а потім до річок Дубіса і Юра. Тут вони поселилися і назвали цю землю Жемантією (низька земля). Серед цього оточення названо кілька родів, але нам цікавий серед них лише рід Довспрунгів. Саме ці два роди, Палемони і Довспрунги, є найдревнішими литовськими родами.

Представники правлячих династій були, як правило, вихідцями з них. Міндовг (1203-1263), який почав об'єднання литовських племен, і є однією з яскравих персоналій історії Литовської держави, був із роду Палемонів. А перед тим титули князів Литовських і Жемалтійських мали представники роду Довспрунгів. На кінець XIII ст. вони знов утримують титул князів Литовських і Жемантійських. У вінок України окремою яскравою барвою вплетена історична Волинь і, зокрема, місто Дубровиця. Історичний літопис увічнює славетну князівську родину Гольшанських-Дубровицьких, нащадків литовських удільних князів. Посеред мужніх чоловічих постатей цього іменитого роду ще ясніше виділяються дві жіночі персоналії, що залишили по собі добру згадку. Це княгиня Анастасія Юріївна Заславська, уроджена Гольшанська, та Юліанія Юріївна.

З іменем першої тісно пов'язане здійснення перекладу і переписування «Пересопницького Євангелія». Друга персоналія - юна дубровицька князівна Іуліанія (Юліанія) Юріївна Гольшанська, що була упокоєна на території Києво-Печерської лаври. Загалом, Ближні і Дальні печери стали усипальницею для 118 печерських угодників. Оглядаючи ікону «Собору святих преподобних Печерських», помічаємо, що переважна більшість зображених - це ікони монастиря до монгольської й після монгольської доби. Але серед цієї когорти зустрічаємо декілька представниць жіноцтва. В тому числі й святу діву Юліанію.

Діва Юліанія жила в першій половині XVI ст. Її батько, Юрій (Георгій) Гольшанський (Ольшанський) із Дубровиці, був одним із благодійників Києво-Печерської лаври і відомим войовником проти татар. Юліанії судилося недовге життя: вона померла в 16-літньому віці. Але за час свого земного життя молода дівчина виявила високі християнські якості, дотримуючись Божих заповідей, осягнула вершину духовної досконалості. Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо - справи християнської доброчинності. За всі добрі справи її удостоїли небесного прославлення в нетлінні мощей і дарі чудотворення.

На початку XVII ст. (за архімандрита Єлисея Плетенецького) в Києві, поблизу великої соборної Печерської церкви, копали могилу для померлої молодої дівчини і натрапили на труну. До неї була прикріплена срібна дощечка з написами: «Іуліанія, княжна Ольшанськая, дочь князя Георгія Ольшанського, преставившаяся девою, в лето от рожденія 16-ое». Коли труну відкрили, то побачили князівну, начебто сплячою. Вбрана вона була в дорогі шати, а на руках і голові було багато дорогоцінних прикрас. Труну одразу ж перенесли в церкву, але без належного шанування. За часів архімандрита Петра Могили була підготовлена нова рака для молей святої та було занесено княжну до сану святих.

Мощі Юліанії чекала лиха доля: вони частково згоріли 1718р. під час пожежі в лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Частка святих молей знаходиться нині у Свято-Миколаївському храмі м. Дубровиця, де мешкала свята.

ДУБРОВИЦЯ В РОКИ ПРАВЛІННЯ ГРАФІВ ПЛЯТЕРІВ

Ближче до середини XVIII ст. дубровицька маєтність перебувала у власності князя М. Огинського. У нього було три дочки, які вийшли заміж за Плятера, Бжостовського і Бржездецького. Після його смерті ця маєтність за розподілом 1750р. переходить до його дочки, що була одружена з Бжостовським, який за «споживчий» характер використання маєтку став винним різним кредиторам великі суми грошей, а найбільшим його кредитором був Плятер. Між 1762-1768 роками останній надав позики на 536 тис. Бажання утриматися на плаву штовхає боржника відділити хоча б фільварки і передати їх під заставу за проценти іншому кредитору, але Плятер не погодився, бо хотів стати повноправним власником. Почався судовий процес, який закінчився у 1777р., і власниками стали Плятери. Цей рід дуже древній. Існував ще у XIII ст. у Вестфалії. Одна із гілок у XIV ст. відокремилася і переселилася у Ліфляндію. А гілка в Дубровиці започаткувалася з Фрідріха фон-де-Броель Плятера.

Зацікавив його цей маєток тим, що тоді проходила заміна натурально-товарних відносин грошовими. Плятери належали до нової генерації власників, які, щоб мати прибуток, вкладають капітал, а не «викачують». Звичайно ж, щоб вкласти гроші, потрібно бути впевненим у прибутковості даної справи. Прибутковим тоді було виготовлення поташу і його експорт за кордон. За інвентарем 1777р. маєток мав приблизно 40 тис. гектарів землі. Половина їх була ріллею і сіножаттями, а на 12,5 тис. гектарів росли ліси. Останнє і привабило Плятера, бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою, бо виробництво базувалося на використанні праці кріпосних селян у фільварково-поміщицьких господарствах. Протягом століття їх кількість у графстві зросла від 4 до 6.

Міщани ділилися на плацових і ґрунтових. Перші, а це були в основному євреї (143 чол.), мали лише плаци у самому містечку, а другі, українці (44 чол.), користувалися ще й наділами. Десь 1/3 міського населення займалося ремеслом, яке було міцно пов'язане із землеробством. А виключно плацовими були лише столярі, гончарі та мулярі. Частина ремісників уже об'єднувалася в цехи, які стали вищою формою організації праці.

За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника, а також і на графський двір. Тоді значно пожвавилася і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка, сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль - до Олики, Пінська, Горобина і Бродів, поташ - до Бреста для подальшої сплавки у Гданськ, рибу - у Луцьк і Пінськ. Дубровиця стала транзитним пунктом соляних перевезень. Більшість товарів доставлялися водним шляхом. Уся зовнішня торгівля була зосереджена в руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї. У місті діяло 18 лавок при кількості населення 700 чол. Почав зростати його статус в економічному відношенні. На початок XIX ст. у маєтку існували Воробинська винокурня, пивоварня, поташеві буди, фабрика для виготовлення дубової клепки, а в 1802р. запрацювала суконна фабрика. Плятерам було вигідно мати не найманих працівників, а кріпосних, бо це була дешева робоча сила. А міщани також надавалися ґрунти і вони відбували повинності у формі відробітків, за що не було жодної оплати.

Із часом поняття «міщани» ототожнилося з єврейським населенням, а не з місцевим. Кількість євреїв у місті поступово зростала, бо їхня община користувалася широкими правами. Їй надавалися в користування школа, лазня, кладовище, крамниці, право будувати винокурні без всякої оплати, право на заріз худоби і продаж її з виплатою економії щорічно по 200 злотих. Община звільнялася від подачі підвід. Такі умови заохочували євреїв. Коли за реєстром 1777р. всіх їхніх помешкань було 143, то вже на 1810р. - 206. 5 липня 1795 року її віднесено до категорії містечок. Дубровиця стала центром Домбровицького (Дубровицького) округу Волинського намісництва, а з 1797 року входила до Ровенського повіту Волинської губернії.

Вплив на історію міста мала і російсько-французька війна. Хоч воно і не було втягнуте у військові баталії, але збереглася значна кількість документів, які підтверджують, що Плятери не стояли осторонь. Регулярно поставлявся армії провіант і фураж, коні, лісові матеріали. Ця підтримка лягла перш за все на плечі місцевого населення. Самі господарі переносять свою резиденцію з міста до колишнього Воробинського фільварку, де збудували палац. Графи жили на широку ногу. Так, на 1857р. у палаці було 361 найменування різних меблів, 433 - столового срібла, 231 - порцеляни паризької, 41 - порцеляни саксонської розписної, 628 - столових виборів із скла тощо. Починаючи з середини XIX ст. в архівних документах левову частку займають реєстри саме графського майна, що дає змогу побачити ту прірву, яка лежала між ними і простими людьми.

А вже на кінець століття у місті діяли приватна лікарня і аптека, було відкрите однокласне училище, яке згодом реорганізувалося у двоскладне. Серед культових закладів були дві церкви, костел, синагога і два молитовні будинки. Кількість населення становила 3743 чол., дві третіх серед яких були євреями. У період середньовіччя Дубровиця посідає певне місце у системі феодальних міст України, хоч і незначне. А далі, протягом століть, місто наче бойкотується історією, аж до 20 ст., до подій 1918-1920 рр., коли розбурхана стихія темних обманутих народних мас під керівництвом більшовиків учинила дикий погром маєтку графів Плятерів. Під час розгулу цієї стихії у графському палаці загинули численні мистецькі шедеври.

ТАКЕ НЕСПОКІЙНЕ XX ст.

дубровиця рівненське полісся

Бурхливі та неординарні події переживала древня Дубровиця у неспокійному минулому XX ст. Це перша світова війна, революційні події, польська окупація, прихід радянської влади у вересні 1939р., війна з гітлерівськими завойовниками, голоди і розрухи, відбудова і комуністичні репресії, горбачовська перебудова і, нарешті, на початку 90-х рр. здобуття Україною своєї самостійності і незалежності.

Соціально-економічна відсталість поліського краю була непоганим ґрунтом для більшовицької пропаганди, що призвело до відомого збройного повстання у 1919р. А за Ризьким договором 1921р. територія попадає під польську окупацію, коли українці стали другорядною національною меншістю. Трагічно склалася доля повстанців, їх обміняли на польських громадян, що попали у радянський полон, і вони зазнали репресій. Містечко належало до Сарненського повіту Поліського, а з початку 1931р. - до Волинського воєводства. Процеси полонізації теж не обминули наші землі. Навчання у школі перейшло тільки на польську мову.

Значні надії поліщуки покладали на прихід Червоної армії згідно раніше засекреченого пакту Рибентропа-Молотова 17 вересня 1939р. У грудні Дубровиця стала центром однойменного району. Але розхвалене комуністичною пропагандою «визволення» принесло з собою із деякими позитивними змінами, у школах навчання почало вестися рідною мовою, запрацювали культурні і лікувальні заклади тощо, колективізацію і нові репресії проти просвітян, священиків, як батька відомої поетеси Галини Гордасевич отця Леоніда, гоніння і переслідування окремих людей.

Ці процеси продовжилися і з початком війни, коли 1 липня 1941р. фашисти увійшли у місто. Із перших днів вони по-звірячому повелися з єврейським населенням, загнавши у гетто в районі вулиці Спортивної, де розстріляли майже 2 тис. дубровичан, а всього було розстріляно, повішено і закатовано до 6 тис. мирних жителів, значну кількість вивезено на примусові роботи до рейху. У місті діяли підпільні групи і радянські партизани, а також формування «Поліської Січі», між якими було велике протистояння. Райцентр був звільнений від загарбників 10 січня 1944р. частинами 397-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту, яка пізніше дістала найменування «Сарненської». Нині у центрі міста стоїть дубовий хрест, де сталінські енкаведисти стратили борців за волю України Сергія Камінського, Михайла Раковича і Жоржа Романушка. Їхні трупи, щоб нагнати більшого страху на людей, кілька днів не знімали, охороняючи їх, а потім закопали десь за містом.

Після війни запрацювали машинно-тракторна станція, колгосп, ліспромгосп та інші підприємства. А у 50 - 60-х рр. - райхарчокомбінат, «Сільгосптехніка», льонозавод, лісгоспзаг, пересувна механізована колона «Поліссяводбуду» тощо. Тоді трудилося уже майже 1200 робітників різних спеціальностей, серед яких добре зарекомендували себе династія лісівників Чернюків, лауреат Державної премії України в галузі виробництва, фронтовик-орденоносець Леонід Шиловець. У 70-і рр. місто значно розбудувалося. Запрацювала нова середня школа, профтехучилище, з'явилися новозведені адміністративні і житлові будинки, кінотеатр «Україна», готель тощо. Але продовжувався наступ на демократію, переслідувалися віруючі, закривалися храми.

Бурхливий період у 80-і рр. пережило промислове зростання. Розпочалося спорудження бавовнопрядильної фабрики, перша черга якої запрацювала у 1985р. і де було зайнято понад 2 тис. робітників. Почала діяти також філія київського заводу «Радіовимірювач», виріс новий житловий мікрорайон. У порівнянні з 1940р. виробництво валової продукції зросло аж у 50 разів. Населення склало 8100 чоловік.

Дружно виступили дубровичан у зв'язку із горбачовськими перебудовними процесами на боротьбу із радянським тоталітаризмом, за національне відродження. У жовтні 1988р. було утворене Товариство української мови ім. Т.Шевченка, яке згодом переросло у «Просвіту». Запрацював храм Різдва Богородиці, що був перетворений у продовольчий склад, і в 1993р. вийшов з-під опіки Московського і став провісником зміцнення Київського патріархату. У вересні 1989р. відродився Народний Рух України (НРУ), а делегатом у Києві установчого з'їзду був Василь Конончук. На демократичних засадах почали відбуватися вибори до Верховної Ради України. Наш регіон у парламенті представляли лікар О.Костюк, згодом - юристи І.Полюхович і М.Хомич, О.Абдулін.

ДУБРОВИЦЯ У ГОРНИЛІ ВІЙНИ 1941-1945 рр.

На захопленій німецькими фашистами території, особливо західних областей, залишилась абсолютна більшість населення, кинута напризволяще радянською владою. І вона, і партійні органи, захоплені зненацька через сталінську політику бити ворога на його власній території, зазнали безапеляційного краху. Із початку війни на теренах області розгорілися жорстокі бої. Дубровиця була окупована 1 липня 1941р.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня розпочалася мобілізація в армію чоловічого населення у прифронтових областях. Дубровичани це повідомлення зустріли неоднозначно. Відразу була проведена інструктивна нарада радянсько-партійного активу і райвійськкомату. У всі населені пункти розіслали повістки чоловікам, які підлягали призову, про явку на збірні пункти. Проте він йшов мляво. Лише невелика частина військовозобов'язаних влилася в ряди армії, інші із-за неорганізованості мобілізаційного процесу поверталися назад, певний час переховувалися. Молоді люди стали важливим резервом для радянського підпілля, партизанських загонів і формувань національно-визвольного руху. Але з властивим радянській системі пафосом повсюдно на мітингах і зборах говорили про високий патріотизм.

Поступово навколишні ліси наповнювалися антифашистами як в загонах радянських партизанів, так і учасників національно-визвольних змагань. Побутові, політичні взаємостосунки і погляди привели до поділу населення на прихильників радянської системи і захисників української ідеї. Із різних сіл Дубровицького району люди йшли до радянських партизанів. Рівненське Полісся активно виступило проти гітлерівських загарбників із самого початку війни. Одним з перших включився в боротьбу житель Дубровиці О.Кринько, який разом зі спільниками створив підпільну організацію. Чуйно ставлячись до становища поліщуків, негативно оцінюючи заходи окупантів, поступово підбирав людей до свого угруповання.

Своїм розпорядженням генеральний комісар Волині і Поділля від 16 грудня 1941р. визначив напрями і обсяги примусових робіт місцевого населення. Райуправа складала списки безробітних чоловіків і жінок для громадських робіт у місті і районі. На облік бралися люди, тяглова сила, виробничі і господарські будівлі, знаряддя, інвентар. У її розпорядженнях постійно попереджувалося, що хто ухилятиметься від виконання рішень окупаційної влади, «буде покараний самими суворими мірами». Деякі жителі, спокусившись німецькою пропагандою і послугами, пішли на службу до окупантів, служили поліцаями. Інші з матеріальної скрути стали працювати в окупаційних установах, багатьох фашисти примушували працювати силою.

Підпільники теж не втрачали часу. Так, Анатолій Главінський, працюючи бухгалтером в одній із контор Дубровиці, передавав цінні дані про ворога, його заходи у місті і сільських населених пунктах. Василь Годунко стежив за діями поліції, неодноразово попереджуючи про каральні акції фашистських властей. Юна Юлія Чехіцька займалась розвідницькою роботою. У селах виявлялися бійці-оточенці, яких залучали до організації боротьби з ворогом.

Були, зрозуміло, і втрати. Гестапо вдалося вислідити і схопити організатора підпілля О.Кринька, якого після жорстоких катувань повісили на центральній площі міста. Після смерті батька донька Марія стала активно мститися катам. Із березня 1942р. керівництво підпільною роботою перейшло до Федора Маслюка. У вересні 1942р. він встановив зв'язок із командиром партизанського загону М.Корчевим і було створено Дубровицький партизанський загін.

Активну розвідувальну роботу проводив дубровичанин Дубочевський, працюючи електромонтером, і при підтримці однодумців їздив у Рівне, Сарни, Ковель, Лунінець і привозив постійно нові розвіддані. Внаслідок агітаційної роботи серед ворожих формувань підпільникам вдалося навіть переправити у партизанські загони 30 ворожих солдатів із повним озброєнням. Та гітлерівці виявили цю групу і багатьох розстріляли. Із розширенням партизанської боротьби українського народу у квітні 1943р. був створений Дубровицький підпільний райком партії на чолі з Пономарьовим і райком комсомолу, де секретарював Михайло Тесленко. Діяли також ще три підпільні групи.

Успішно працювали підпільники в навколишніх селах. В деяких навіть діяли загони самооборони, які відбивали в окупантів награбований хліб і худобу. Згодом вони стали ядром партизанського загону ім. С.Кірова під командуванням М.Яцути. 12 липня 1942р. командуючий окупаційними військами вермахту в Україні і рейхкомісар України видали розпорядження про смертельну кару за допомогу партизанам, підпільникам і полоненим. Для боротьби з національно-визвольним рухом і підпільниками була задіяна ціла армія старост, поліцейських, війська, районна управа. У самій Дубровиці тримався військовий гарнізон із 600 солдатів і офіцерів.

Не затихала і підривна робота. У підсумку за рік боротьби в тилу ворога партизани пустили під укіс три ешелони, паровоз з двома вагонами з живою силою, підірвали 150 метрів залізничного полотна, знищили маслобойню, дві молотарки, 2 600ц зерна в німецькому господарстві, спалили млина, вбили 19 фашистів. У травні 1943р. партизани активізували свою підривну діяльність на залізницях. На станції Домбровиця вивели з ладу електростанцію, розбили 3 паровози, 14 вагонів і знищили 445 гітлерівців. На середину 1943р. Дубровицький район повністю знаходився під впливом радянських партизанів і груп національно-визвольного руху.

Зрозуміло, що завжди у центрі уваги була і залізнична станція Домбровиця, де зосереджувалися значні матеріальні ресурси окупаційних військових частин, майно, сільськогосподарська продукція, реквізована і забрана у населення для відправки у Німеччину. Партизани після визволення району пішли далі на захід. А радянсько-партійні та господарські органи розпочали процес відбудови. В квітні 1944р. було здано у фонд допомоги фронту понад 40 тонн зерна, 24 тонни картоплі, 16 тонн м'яса. Відродилась МТС. Почали працювати лісгосп, ліспромгосп, хімлісгосп та інші підприємства. Селяни засіяли поля. Війна принесла великі жертви серед жителів району. Понад 7700 воювали на фронтах, майже 1400 з них удостоєні бойових нагород, багато пропало безвісти. [7, с.555-690].

Географічне положення. Природно-заповідний фонд

Місто Дубровиця лежить у межах Поліської низовини. Поверхня - хвиляста алювіальна низовина, поділена річкою Горинню на дві частини. Лівобережжя має горбистий рельєф, горби та пасма заввишки 8-12 метрів чергуються з прилеглими до Волинського пасма вирівняними заболоченими просторами, порушуються соловими формами рельєфу - валами, дюнами заввишки 5 - 8 метрів. Родовища торфу (Дубняки, Коровинське та ін.), глин, бурштину. Містицька в вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні. Головна річка - Горинь з притоками Случ, Чаква, Льва. Невеликі природні озера (загальна площа - 339 га) та кілька ставків і водойм (140 га). Серед грунтів переважають дерново-підзолисті піщані ( понад 30% району). Поширені також дернові, оглеєні, торфово-болотні та лучні різновиди. Понад 670 га пісків. Лісами (в основному сосновими) вкрито понад 48% площі району. Основні породи - сосна (71% площі лісів), вільха чорна, береза, дуб, осика, липа, клен, ялина. Поширені різновиди болотної рослинності та лучне різнотрав'я на заплавах річок. У районі розташований Рівненський природний заповідник, який є неповторний за своїми природними умовами, рослинним і тваринним світом, ландшафтами, болотними лісовими масивами, озерами та річками.

У рослинному покриві заповідника переважають болотна рослинність та заболочені ліси, невеликі площі займає прибережно-водна рослинність; суходільні лісові угрупування розташовуються лише на сухих грядах та островах.

Державного значення - заказники: Ландшафтний Почаївський заказник, Лісовий Висоцький заказник, Ботанічний Золотинськи та Озерський заказник, віддлення «Перебродіське» Рівненського природного заповідника. Відділення «Перебродіське» розташоване у Дубровицькому і Рокитнівському районах і займає площу майже 16 тис.га. «Перебродівське» розташоване на середині межиріччя Льва та Ствиги. Це найбільша заболочена територія України. Привертають до себе увагу великі купини осоки, сфагнові мохи, флора досить одноманітна - очерет, осока, верба, зілля лучне, пухирник (комахоїдна рослина). Орхідея, яка занесена до Червоної книги України. На верхових болотах червоніє журавлина, рожевіє верес, зарослі лохини, тут зареєстровано 11 видів сфагнових мохів. У лісах зустрічаються рідкісні плауни - колючий та сплюснутий, серед трав'яного покриву зустрічається орхідея-коручка широколиста, яка теж занесена до Червоної книги. Тут знайдено ще одну «Червонокнижну» рослину - швейхцерію болотну.

Сучасне становище Дубровиці

30 липня 1997 року Дубровицька міська рада своїм рішенням затвердила сучасний герб і прапор Дубровиці (автори проектів - Ю. Терлецький і А. Гречило). Герб: у синьому полі щита - золотий якір, у срібній главі - сім зелених дубових листків і два золоті жолуді з чорними шапочками; щит увінчує срібна міська корона. Прапор: квадратне полотнище, на синьому тлі якого жовтий якір, на білій верхній горизонтальній смузі (шириною в 3/10 сторони прапора) - сім зелених дубових листків і два жовті жолуді з коричневими шапочками. У гербі використано елемент міського знака XVIII ст. (якір), дубове листя та жолуді є номінальними символами й підкреслюють назву міста. У ХХ ст. у створення літопису міста немалий вклад внесли літератори, журналісти, краєзнавці Сергій Мельничук, Петро Красюк, Василь Попенко, Іван Артемович, Степан Костюк, Олександр Бордаков, Володимир Ящук, Олександр Стрижак, Дмитро Тарасюк, Іван Жук та інші.

Дубровичани пишаються тим, що наша земля викохала і виростила лауреата Нобелівської премії Георгія Харпака, народного артиста України Євгена Кухарця, видатного скульптора Теодозію Бриж, заслуженого майстра народної творчості Уляну Кот, відомих поетес Галину Гордасевич, Лідію Шевело та Наталку Позняк, художника Михайла Конончука і фольклориста-музиканта Петра Степанюка. Тут засяяв і розквітнув талант відомого гумориста і байкаря Петра Красюка, багатьох інших письменників.

На території району встановлено 30 пам'ятників героям Великої Вітчизняної війни. Цікавим для істориків, археологів є те, що на території району є поселення доби бронзи (м. Дубровиця, с. Бережниця, с. Залужжя, с. Рудня), стоянки фінального палеоліту (с. Рудня). На території Дубровицького району знаходяться два музеї: Народний музей історії села Висоцьк та краєзнавчий музей м. Дубровиця.

Величавими свідками минулого Дубровиці є два храми - костел Іоана Хрестителя (1695-1702) і церква Різдва Богородиці (1861). Із проголошенням незалежності України обидва храми були відреставровані. Дубровиця за цей час помітно розквітла, погарнішала. У місті розвиваються традиційні для цієї місцевості лісопереробна та комбікормова галузі. На найсучаснішому обладнанні працює потужний лісопереробний комплекс Дубровицького держлісгоспу, відкрито лінії з виробництва макаронних виробів та розливу води, монтується нова технологічна лінія м'ясопереробки ТОВ „Полісся-продукт", налагоджено виробництво з випуску зварювальних металів за найсучаснішою технологією відомого Київського інституту електрозварювання ім. Є. Патона на ДП "Іскра". Випускає пряжу ДП "Поліссятекстиль", здійснюється видобуток поліського бурштину, який за якісними характеристиками високо цінується не тільки в Україні, а й за кордоном.

Люблять своє місто дубровичани, дбають про його красу й благоустрій. З дня на день райцентр росте й впорядковується. Недаремно кажуть, що Дубровиччина - край зелених дібров, голубих озер і річок, сонячно-золотавого бурштину, працьовитих і щедрих людей, співучого пісенного Полісся і барвистого фольклору. Це земля вишивальниць, гончарів і різьбярів.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1. Дубровиці - 1000 років. Збірник матеріалів науково-краєзнавчої конференції. - Рівне: Перспектива, 2005 - 148с.

2. Книга пам'яті України. Рівненська області. Т.1. - Львів: Каменяр, 1998.

3. Пащук І. 1000-літньому ювілею Дубровиці // Вільне слово. - 2005.

4. Скарбниця історичної пам'яті Рівненщини. Збірник документів та матеріалів. - Рівне. - 2004.

5. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. - Київ, 1993.

Размещено на Allbest.ru