Історія Бердичева

Размещено на http://www.allbest.ru

Місто обласного підпорядкування, районний центр. Розташований на р. Гнилоп'яті (притока р. Тетерева), за 44 км на південь від Житомира. Залізнична станція на магістралі Санкт-Петербург - Одеса, Ужгород-Харків, Київ-Берлін, Сімферополь-Варшава. Автостанція. Через місто проходять автошляхи Мінськ-Ізмаїл, Біла Церква-Кременець. Населення 86,2 тис. осіб.

Територія, на якій розташоване місто, була заселена ще в 2-му тисячолітті до н. е. Археологічними дослідженнями виявлені поселення доби бронзи між лівим берегом Гнилоп'яті й консервним заводом, на північній околиці - скіфські кургани, на миловидному підвищенні річки - слов'янські поселення черняхівської культури.

Попередником міста було давньоруське городище, що знаходилося на високому березі р. Гнилоп'яті серед лісів і слабо заселених пустощів. З двох сторін його оточувала річка, а з третьої - притока річки, яка і нині протікає під вулицею Б. Хмельницького. Поступово городище розросталося, укріплювалося, з часом з'явився дерев'яний замок. Його поява пов'язується з родом Тишкевичів - Каленика Мишковича, який вважається засновником названого роду. 1437 великий князь Свидригайло своєю грамотою пожалував Каленику ці землі за вірну службу в тодішньому Житомирському повіті Київського воєводства в довічну й непорушну власність йому та його дітям.

В історичній та краєзнавчій літературі зустрічаються різні дати заснування Бердичева. Документ, який містить першу документовану дату 1545 про Бердичів і його власника Тишкевича, знаходиться в "Актах о заселении юго-западной России", що в "Архиве Юго-Западной России". Перша поява Бердичева на географічній карті датована 1613 (Литва).

Існують різні версії щодо походження назви міста. В 1846 на шпальтах "Киевских губернских ведомостей" з'явилася гіпотеза, що назва Бердичева походить від імені кочового племені берендеїв, яке з кінця 11-го ст. зосередилося в Пороссі для захисту Русі від половецьких нападів. Відомий історик Б.Д. Греков відстоював саме таке тлумачення. Однак Поросся знаходилося в межиріччі Росі та Стугни, і до Бердичева розселення берендеїв не доходило. Інші дослідники вважали, що назва міста походить від власного імені Бердич.

Науково обґрунтовану версію виклав німецький мовознавець Макс Фасмер (1886-1962), іноземний член АН СРСР (1928), у своєму "Этимологическом словаре русского язика" (1950). Він виводить назву міста від давньослов'янського бердо, що означає "прірва, урвище". Місто дійсно розкинулося над прірвою. Бердичівський археолог Г.Г. Богун в 1968 слідом за М. Фасмером стверджував, що назва міста походить від слова "бердо" і означає гора. Однак краєзнавець зі Львова С.М. Наумчук заперечував йому, стверджуючи, що бердо є назвою однієї з частин механізму ткацького верстата, оскільки в давні часи ніби в цій місцевості жили бердичі - майстри, що виготовляли берд. Крапка над "і" в історії щодо назви міста ще не поставлена.

Після прийняття Люблінської унії (1569) - угоди про об'єднання Польщі й Литви в єдину державу Річ Посполиту, Бердичів увійшов до складу шляхетської Польщі та перебував у власності Василя Тишкевича. В його власності знаходилися ще Слободище, Селець, Пулини, Білополе, Кодня, Озеряне.

З другої половини 16-го ст., коли порідшали татарські набіги, посилилася колонізація українських земель, Тишкевичі стають власниками великих латифундій на Бердичівщині. Вони різними обіцянками й посулами стали запрошувати на запустілі землі селян, обіцяючи їм звільнення від податків на певний строк. Поступово довкола Бердичева йде згущення сільської людності, помітно збільшилося й населення села.

На кінець 16-го ст. у ньому налічувалося 140 чол., що жили навколо дерев'яного замку, біля якого знаходилися гребля з млином і ставком. Згодом була зведена Михайлівська церква, яку збудував ще Василь Тишкевич і передав їй образ Пресвятої Богородиці, що перейшла йому у спадок. Церква розміщувалася на тому місці, де пізніше буде збудований будинок кармелітів. Церква спалена 1794 польськими конфедератами. Була ще Успенська православна дерев'яна церква, яка також зазнала руйнації, а на її місці 1837 споруджена нова.

Наступником В.Тишкевича став його онук Федір, який, разом зі своїми братами, значно збільшує маєтності й повинності щодо своїх підлеглих. Їх рід стає відомим серед землевласників Київщини. Особливу увагу Тишкевичі приділяли вирощуванню збіжжя, оскільки з другої половини 16-го ст. вся південно-західна Україна, в тому числі Бердичівщина, увійшли в район збіжного експорту. Збіжжя стало мати грошову вартість таку, як перед цим мали мед, шкіри, худоба.

Охороняючи свої маєтності від нападів татар, 1627 Ян Тишкевич (син Федора) організував похід проти кримських татар й сам його очолив. Похід зазнав поразки, а воєвода потрапив до полону. Після повернення він стає ревним прибічником католицизму. 1630 дарує свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря. На свій кошт став утримувати ченців ордена босих кармелітів. 1642 костьол було зведено й освячено, йому Тишкевич передає старовинну ікону Божої Матері, що з давніх-давен вважалася чудотворною. Її встановили в збудованому, заглибленому в землю храмі, який дістав назву "дольного" нижнього. На поклоніння іконі з усіх частин Речі Посполитої сходилися безліч прочан.

В грамоті про заснування монастиря Бердичів уперше було названо містечком (1627). За рахунок королівської казни укріплюються фортечні мури, поглиблено рів, встановлено перехідний міст біля головних воріт і введено гарнізон, озброєний артилерією. З цього часу монастир перетворився на один із центрів покатоличення українського народу Правобережної України.

З початком Української національної революції 1648-1676 Бердичів опинився у вирі її подій. Уже в червні-липні 1648 мешканці бердичівської землі відчули на собі кривавий похід 6-тисячної армії Ієремія Вишневецького, який, стинаючи "винного й невинного", проліг і через Бердичів.

Князь вважав себе месником за поразку польського війська в Корсунській битві (травень 1648). Козацьке військо на чолі з Максимом Кривоносом переслідувало Вишневецького, який після сутички під Махнівкою направився до Бердичева й звідти зумів утекти. 18 липня 1648 населення міста вітало козаків, вступало до їхніх полків. Були зруйновані замок і монастир босих кармелітів. З того часу Бердичів увійшов до Київського полку, став сотенним містом, і в ньому постійно стояв козацький гарнізон.

У грудні 1648 Б. Хмельницький пройшов з переможними полками через Бердичів, а в травні 1649 польське коронне військо знову захопило місто, але досить швидко козаки вигнали шляхту, звільнивши Бердичів.

Кармеліти з початком Визвольної війни встигли втекти й забрали із Михайлівської церкви Чудотворний Образ, який переховували у Львові. Не повертався сюди і Я. Тишкевич, котрий помер 1648. Не маючи власних дітей, спадкоємницею стала дочка Владислава Тишкевича Тереса, яка взяла шлюб з мінським воєводою К. Завішою і внесла у посаг Бердичів. У свою чергу, їхня донька Барбара (Варвара) в середині 18-го ст. вийшла заміж за новгородського воєводу, князя М. Радзивілла, отримала бердичівські маєтності як свій посаг. Саме Барбара 1748 заснувала дерев'яну Свято-Миколаївську церкву та в 1759 костьол Святої Варвари.

1704 Бердичів став містом, у якому за наказом І. Мазепи був заарештований С. Палій і звинувачений у зраді та ув'язнений у підземеллях нижнього костьолу, що зберігся до наших днів.

1736 кармеліти розпочали відбудову кляштору і фортеці, однак основні роботи велися під керівництвом відомого інженера-архітектора Яна де Вітте (1716-1785), який розробив генеральний проект будівництва костьолу і фортеці. Настінний розпис костьолу виконав італійський маляр Веніамін Фредеріче. Збудована в стилі бароко, що чудово переплітався зі стилем рокайль, будівля монастиря була прикрашена фресками, позолотою, прикрасами із заліза та дерева. 1756 відбулася коронація Чудотворної ікони Божої Матері, сама корона була надіслана папою римським Бенедиктом XIV.

На цьому будівничі роботи не припинилися: з'явилися нові башти, мури, два прибрамні корпуси, гарнізон посилився 60-ма гарматами. Як наслідок, кляштор став одним з найбільш визначних архітектурно-оборонних комплексів України 16-18-го ст. ст. і водночас одним з найбільших укріплених монастирів-фортець Європи. Територія його на високому уривистому мисі р. Гнилоп'яті утворювала замкнутий неправильний чотирикутник, оточений масивними оборонними мурами. Окремі будівлі його збереглися дотепер.

Польський король Август III дозволив кармелітам відкрити при монастирі власну друкарню (1758), яка стала найбільшою в Київському воєводстві латино-польською друкарнею. За роки існування нею випущено 714 назв книг від церковно-полемічних до світських. Особливою популярністю користувалися Бердичівські календарі, що друкувалися накладом майже 40 тисяч примірників. Щорічно доходи від друкування складали 268 тисяч польських злотих. Ченці відкрили при монастирі школу для служителів культу, в якій навчалось у шести класах 160 учнів. Вони вивчали філософію, богослов'я, латинську, німецьку, французьку, італійську, російську мови, фізику, геометрію, історію і архітектуру. Була також відкрита бібліотека, збудована лікарня, богодільня, аптека. Будинки не збереглися.

З виникненням гайдамацького руху проти польського гніту в Правобережній Україні, під Бердичевом діяв гайдамацький загін Клима Крута і Василя Щербини. 1747 у місті відбувся військовий суд над учасниками гайдамацького загону Гапона.

Улітку 1750 гайдамацький загін у кількості 120 чоловік оволодів Бердичевом, але взяти фортецю не вдалося, а саме містечко зазнало пограбування, були вбиті шляхтичі, католицькі священики, євреї, розорені костьоли і знищені документи.

1768 рік став пам'ятним для міста, коли 700 барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького зазнали і втекли до Бердичева, сховались у фортеці, яка стала їх опорним пунктом. Облога тривала майже три тижні. Конфедерати вимушені були здатися російському війську на чолі з генералом-майором П. Кречетниковим, що прийшли на допомогу польському уряду. Обстріл гарматами, бомбами і ядрами завдав значної шкоди фортеці. Російські війська захопили 48 гармат і монастирську скарбницю.

Після другого поділу Польщі (1793), за яким Правобережна Україна була возз'єднана з Лівобережною у складі Російської імперії, змінюється адміністративно-територіальний статус: 1797 року Бердичів у складі Житомирського повіту ввійшов до новоутвореної Волинської губернії і опинився на кордоні трьох губерній: Київської, Волинської, Подільської. Фортеця була ліквідована, монастир продовжив функціонувати до 1863, а місто залишилось власністю графів Радзивіллів.

На кінець 18-го ст. Бердичів сформувався як значний торговельно-ремісничий та культурний центр Правобережної України. В місті налічувалось 864 будинки і проживало 4820 чоловік. Діяли 2 шовкові фабрики, шкіряні та цегельні заводи, 2 млини. Значного розвитку набула торгівля: 126 дерев'яних лавок належали російським, грецьким та єврейським купцям.

Головну роль у піднесенні економіки міста відігравали ярмарки, яких з 1765 нараховувалось близько десяти на рік.

Найбільший з них - літній Онуфріївський, який тривав 6 тижнів. За рівнем обігу товарів їх порівнювали з лейпцігськими. Бердичів стає одним з осередків торгівлі хлібом, а з II половини 19-го ст. - одним з найважливіших центрів кінських ярмарків. У місті діяло чимало купецьких контор, що забезпечували економічні зв'язки між різними регіонами. На початку 60-х 19-го ст. оборот торгівлі в Бердичеві визначався в 40 млн. руб.

Славились і бердичівські базари - місцеві торги, які проходили двічі на тиждень. На них з'їжджалися поміщики з навколишніх помість та тисячі людей з округи. Базари давали за рік мільйонні обіги. Тіньова торгівля, контрабанда також мали місце. Цьому сприяли бердичівські катакомби, які виникли ще за часів татарських набігів. Згодом у них обладнали торгові склади. Підземні ходи зі стрільчастим склепінням і чималі підвали під будинками використовувались власниками під склади товарів. Частина з них була викладена із цегли ще в 17-18-му ст. ст. і слугувала для схову майна під час нападу ворогів. У 60-ті 19-го ст. вони були обстежені, виходи з них знайшли на околицях вулиць Махновської (нині вул. Свердлова), Кармеліцької та Соборній площі. Висота стін і склепінь з цегли сягала 285см. Підземелля закінчувалось великим приміщенням з 4-5-ти кімнат. Частина підземелля мала кількаповерхові погреби. З часом катакомби були засипані.

Провідну роль у розвитку торгівлі відігравала єврейська громада. Серед 2,8 тис. купців у 1846 абсолютну більшість становили євреї.

Половина з 8-ми банків у місті також належала євреям. Саме їхні банки проводили фінансові операції з банками Парижа, Лондона, Відня, Рима і Константинополя. Переважна кількість населення міста також була єврейська: 1860 в місті проживало 54 тис. осіб, у тому числі 50 тис. євреїв, 1867 - з 2174 будинків 1545, або 71% належало євреям.

У першій половині 19 ст. у місті швидкими темпами розвивалось ремісництво, особливо після 1812, коли інтенсивно проходило заселення Бердичева ремісниками-євреями, оскільки місто знаходилось у "смузі осілості". У 1848 їх налічувалось близько 5-ти тис. чоловік. Найбільше було золотників, різників, чоботарів, візників, яких нараховувалося до тисячі чоловік. Зросла і кількість торгових закладів: кам'яних лавок уже налічувалось 158, а дерев'яних - 302, торгових погребів (складів) - 223.

У 1855 в місті налічувалося 5888 купців. Вони щороку закуповували товарів на суму понад 18 млн. сріблом, лише в Бердичеві продавали на 6 млн, а за його межами вели торгівлю з містами Київської, Подільської, Волинської губерній. Зросла і кількість промислових підприємств; на середину 19-го ст. працювали 4 миловарні заводи, макаронна, фортова, екіпажні фабрики, 2 віскобійні, 2 свічкові, пивоварний заводи (будинки не збереглися).

Бердичів, на відміну від більшості міст Правобережної України, ніколи не отримував Магдебурзького права і не користувався його перевагами. Водночас, не маючи жодного адміністративного статусу, він продовжував зберігати роль регіонального центру, успішно конкурував із губернським Житомиром, зокрема щодо розвитку торгівлі та кількості населення. Певно, тому царський уряд ухвалив рішення про передачу 1844 його до складу Махнівського повіту Київської губернії, спочатку на правах містечка, а в 1846 Бердичів отримує статус міста. До нього було перенесено з Махнівки повітові установи, а сам повіт став іменуватись Бердичівським.

Перший генеральний план перепланування Бердичева (1807) передбачав геометричну мережу вулиць, поміж якими мали бути прямокутні квартали типової житлової забудови. Однак він виявився нереальним. Новий план (1825) враховував існуючу забудову історичного центру поблизу монастиря разом з торговими і громадськими спорудами. Планування західної частини міста набуло радіально-концентричного характеру. Новий план був затверджений, але втілити його в життя міська влада не зуміла. Лише на межі 19-20-го ст. планування міста стабілізувалось. Найдавніша частина разом з монастирем зберегли планувально-просторовий устрій, решта міських територій набули рис регулярності з новим трасуванням вуличної сітки. Всі головні ознаки тогочасної планувально-просторової схеми дійшли до сьогодення, засвідчуючи спадковість історичного розвитку.

З другої половини 19-го ст. роль Бердичева як торгового центру стала занепадати: 1856 найбільший ярмарок, Онуфріївський був переведений до Києва. З побудовою залізниць Київ-Одеса (1871), Київ-Брест (1873) з'явились нові торговельні центри, і Бердичів втратив роль перевалочної бази.

Слабо розвинена внутрішня промисловість зумовила втрати містом торговельних зв'язків. Ярмарки стали задовольняти лише внутрішні потреби.

Бердичів за кількістю населення належав до числа найбільших міст України. Ще в 1798 Бердичів зрівнявся з Житомиром і надалі розвивався набагато інтенсивніше, оскільки в 1846 у ньому мешкала 41 тис. осіб, а Житомир досяг цього рівня лише в 1861.

Реформа 1861 дала поштовх для розвитку капіталізму й подальшого зростання чисельності міського населення. За кількістю жителів Бердичів у середині 19-го ст. посідав четверте місце в Україні після Києва, Харкова, Одеси. На 1863 тут проживало 51,6 тис. чоловік. Однак у 20-му ст. ця тенденція стала від'ємною.

З кінця 18-го ст. Бердичів стає одним із центрів хасидизму. 1785 рабином був обраний Леві Іцхак Бен Меїр Бердичівський і залишався ним до своєї смерті (1810). Він був одним із засновників хасидизму. Його могила на єврейському кладовищі дотепер є місцем паломництва хасидів з усього світу.

Втративши першість у торгівлі, Бердичів в останні десятиріччя 19-го ст. зазнав промислового піднесення завдяки залученню значних іноземних інвестицій. 1864 підприємець з Австрії Мартен Ціллєр відкриває шкірзавод, 1876 варшавський купець Карл Шленкер будує великий шкірзавод на Баранячому острові, окремі промислові споруди якого збереглись донині, 1888 Леонтій Плахетський заснував чавунно-ливарний завод, окремі виробничі цехи якого діють нині, тепер - найбільший завод Бердичева - "Прогрес", фарфорово-фаянсовий завод Зусмана (1890), пивзавод чеха С.Е. Чепа (1900), будинки яких не збереглися.

Вступив до ладу 1900 і цукровий завод Федора Корнілова, було також збудовано першу електростанцію (будинок не зберігся).

На 1887 у Бердичеві налічувалось близько 30 заводів і фабрик. Серед них було 6 шкіряних заводів, 5 тютюнових фабрик, 5 цегельних заводів, 5 свинцево-білильних та інші. їхні річні вироби оцінювались майже в 200 тис. рублів. Були й такі, які займались ремонтом і виготовленням сільськогосподарських знарядь праці, як, наприклад, майстерня В. Каменського, де працювало 17 робітників з річним обсягом виробництва 12 тис. руб. Вона була устаткована трьома ковальними горнами і одинадцятьма різними верстатами, які приводились у дію вручну. Будинок майстерні не зберігся. Дрібних підприємств у місті було 35.

Розвитку промисловості сприяло будівництво залізниць, що в 1870 зв'язало Бердичів з Козятином, 1872 - з Шепетівкою, а з 1896 - з Житомиром. 1882 вступило до ладу нове шосе Житомир-Бердичів.

1901 у Бердичеві відбулася сільськогосподарська і ремісничо-промислова виставка, яка засвідчила, що місто продовжує зберігати певне торгове і промислове значення, однак основна частина капіталів була вже спрямована на вирощування цукрових буряків і виробництво цукру. 9 цукрових заводів Бердичівського повіту виробляли цукру у 20 разів більше, ніж потрібно було для задоволення потреб місцевого ринку.

У 19-му ст. у Бердичеві знаходився один з осередків польського національного руху на Правобережній Україні, тут діяло відділення Польського таємного патріотичного товариства. 1825 у місті на ярмарку відбулась таємна зустріч князя С.Г. Волконського (1788-1865), декабриста, генерал-майора бригадного командира 19-ї піхотної дивізії, члена Південного товариства, з П.Г. Мошинським (1800-1879), графом, волинським губернським маршалком дворянства (1823-1826), який був призначений від Польського патріотичного товариства для ведення переговорів з Південним товариством. У місті знаходився штаб третьої гусарської дивізії, в якому часто бував Муравйов Артемон З. (1793-1846), декабрист, полковник, командир Охтирського гусарського полку. Саме в штабі 31 грудня 1825 його було заарештовано і відправлено з Бердичева до Петербурга. Будинок штабу не зберігся.

Під час польського повстання 1831 зі шляхти Бердичівщини був сформований загін, який очолив Карл Ружицький, але досить швидко загін зазнав поразки від царських військ. Далі послідували репресії: закриття кармелітської семінарії і школи, 1844 такої ж участі зазнала і друкарня при кляшторі.

У другому польському повстанні, що почалось на Правобережній Україні 1863, знову брала активну участь бердичівська шляхта, але й воно зазнало поразки. Покарані за збройні сутички були 154 чол. Серед тих, кого стратили, був прапорщик Петро Хайновський, який залишив службу і зі зброєю в руках перейшов на бік повсталих. Розстріляний разом з керівниками 22 травня 1863.

Репресії з боку царизму посилились: 1866 був ліквідований монастир босих кармелітів і конфісковані земельні володіння та промислові підприємства, що належали монастирю.

У 19-му ст. Бердичів відвідували відомі діячі науки і культури: в гостях у князя Радзивілла в палаці, що не зберігся, був польський композитор Ф. Шопен. З 1858 по 1868 тут жив класик єврейської літератури Менделе Мойхер-Сфорим (Шолом Абрамович). Неодноразово і досить тривалий час перебував у місті класик єврейської літератури Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович), який у своїх творах відтворив життя бердичівських євреїв і називав місто "Волинським Єрусалимом". (Будинки не збереглися).

На початку 1846 проїздом з Кам'янця-Подільського на Житомир відвідав місто Т.Г. Шевченко як художник Археографічної комісії, що мав у Південному-Західному краї зібрати народні перекази, пісні та відомості. До 100-річчя від дня його смерті (1961) біля головного входу в міський парк культури і відпочинку, що носить ім'я Т.Г. Шевченка, був відкритий пам'ятник великому Кобзарю.

Бердичів назавжди увійшов до історії світової культури як місто, в якому 14 березня 1850 в костьолі св. Варвари відбулось вінчання видатного французького письменника Оноре де Бальзака з графинею Евеліною Ганською (костьол зберігся) (див. Костьол Св. Варвари, в якому вінчався французький письменник Оноре де Бальзак). Книга із записом реєстрації шлюбу зберігається в Державному архіві Житомирської області.

З містом пов'язана доля сім'ї Рубінштейнів, що дала світу відомого композитора і музиканта Антона Рубінштейна (1829-1894), якого було охрещено в Миколаївській церкві (1831). Бували в місті і польський поет Юліуш Словацький (1800-1849), польський письменник Юзеф Ігнаци Крашевський (1812-1887), англійський письменник Джозеф Конрад (Юзеф Теодор Конрад Коженьовський), який народився в с. Тереховому Бердичівського району (1857-1924).

У квітні 1861 в місто приїжджав відомий російський анатом, хірург і педагог М.І. Пирогов (1810-1881), який відвідав єврейську лікарню - найкращий медичний заклад Бердичева того часу. На кінець 19-го ст. у місті функціонувало 4 православні церкви (див. додаток №16), 4 католицькі костьоли, хоральна єврейська синагога (будинок зберігся, в ній розміщується рукавична фабрика (див. Будинок хоральної синагоги), 74 єврейські молитовні будинки та одна розкольницька молільня.

В культурному розвитку міста завжди помітне місце відігравали освітянські заклади. Ця традиція бере початок від відомої кармелітської школи, про яку вже йшлось. У 20-х 19-го ст. цю традицію продовжила відома в Україні школа Вольсея. Англієць Вольсей був директором Рішельєвського ліцею в Одесі, потім перебрався до Бердичева, де родина Радзивіллів надала йому будинок з парком під школу і кошти на її утримання. Вихованці школи вивчали 5 мов, математику, фізику, поетику, історію та військову справу. За високий рівень навчання школа отримала статус губернської гімназії. В школі навчався Міхал Чайковський (1804-1886) - у майбутньому польський письменник, представник т.з. української школи в польській літературі, автор романтичних повістей з історії України, зокрема "Козацькі повісті".

Серед викладачів був і майбутній український поет, байкар, культурно-освітній діяч, ректор Харківського університету (1841-1849) П.П. Гулак-Артемовський (1790-1865), який після навчання в Київській духовній академії (до 1813) з 1814 по 1817 жив у Бердичеві й викладав у школі поетику.

Після смерті Вольсея школа припинила існування. Будинок не зберігся.

З 1825 почало діяти чотирикласне училище, 1829 - парафіяльне духовне училище, 1850 - перше, 1860 - друге єврейські училища 1-го розряду. Для навчання дітей із заможних родин почали працювати кілька гімназій, зокрема, восьмикласна жіноча гімназія В.А. Усаневич (нині це старе приміщення школи №2), семикласне комерційне училище ім. О. Пушкіна (нині будинок педучилища), а також 19 різних освітніх навчальних закладів, що діяли на початку 20-го ст. Серед них - 4 церковнопарафіяльні школи, 5 приватних жіночих шкіл III розряду, талмуд-тора і 10 хедерів.

Зачинателем театрального мистецтва в Бердичеві вважають Антоні Змійовського, директора придворного театру графа Щенського-Потоцького, який після першого поділу Польщі (1772) переїхав до Бердичева. Спочатку театр А. Змійовського давав вистави на постоялому дворі, згодом збудував приміщення театру біля стаєнь, поблизу торговельних рядів (будинок не зберігся). Місто мало ще літній цирк, який згорів у 1880 і при цьому загинуло 150 глядачів.

1912 місцевий лікар, підприємець Давид Шеренцис придбав закрите приміщення для ковзання на роликових ковзанах і перебудував його на міський театр, який отримав назву "Експрес" і використовувався для здачі його в оренду заїжджим гастролерам (будинок зберігся). Зараз у ньому діє районний будинок культури. Окрім театру Шеренциса, працювали ще декілька кабаре та вар'єте. Діяло 4 бібліотеки, читальня, три невеликі приватні кінотеатри. 1912-1914 виходила щоденна газета "Южная молва".

Неабияке значення мало підключення міста до світової системи зв'язку: 1870 через Бердичів пройшов телеграф (Калькутта-Лондон), 1890 запрацював телефон, зросла мережа доріг, по яких курсували диліжанси Бердичів-Житомир, Бердичів-Рівне. В самому місті прокладено рейки для конки.

Рівень охорони здоров'я залишався низьким. На початку 20-го ст. у місті функціонували амбулаторія, земська, єврейська лікарні, лікарня товариства Червоного Хреста, пологовий будинок і тюремна лікарня. Найкраще приміщення в місті займала єврейська лікарня. Це був двоповерховий палац у стилі пізнього класицизму з шістьома колонами на фасаді. Час побудови палацу невідомий, належав він князям Радзивіллам. Внутрішні зали були оздоблені різьбою, яка знищена з переходом палацу у власність міської єврейської общини. Вражав колишній танцювальний зал з мармуровими колонами і стінами, який був перетворений на велику лікарняну палату. В лікарні були високі палати, широкі коридори. Тут же розміщувалися аптека, лазня, кухня, пральня. Лікарня знаходилась на східній околиці міста у великому саду поблизу лісу.

Будинок проіснував до 60-х р. 20-го ст., спорохнів і був розібраний. Нині на цьому місці стоїть будинок міськдержадміністрації.

На кінець 19-го ст. у місті налічувалось 11 вулиць і 80 провулків. Головні вулиці були вимощені великим камінням, решта восени і весною перетворювались на суцільне болото. Тротуарами користувалися лише в торговій частині міста. На цей час налічувалось 2174 будинки і мешкало 76 тисяч чоловік. Однак кам'яних будинків було лише 306. Останні - одноповерхові, дерев'яні, глиняні.

Напередодні Першої світової війни кількість будинків у місті зросла до 5815-ти, а число мешканців - до 77-ми тис. чоловік. Лише на початку 20-го ст. було збудовано водопровід, який обслуговував невелику кількість будинків. Каналізації не було. Всі нечистоти скидалися в р.Гнилоп'ять, що призводило до виникнення інфекційних захворювань та епідемій. До того ж, в центрі міста зелених насаджень не було, тут розміщувались майстерні, миловарні, склади сирих шкір, вовни, риби.

Перша світова війна, що почалася в липні 1914, стала поштовхом до розвитку промислового виробництва в місті. Відбулася корінна перебудова виробництва на найбільшому підприємстві "Прогрес" задля виконання військових замовлень.

Місто опинилось у прифронтовій зоні. Тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. У липні-серпні 1917 перебував штаб Південно-Західного фронту під командуванням А.І. Денікіна. Солдати Бердичівського гарнізону його заарештували за підтримку корніловського заколоту. Звістка про повалення самодержавства знайшла загальне схвалення бердичівлян.

У березні 1919 місто захопили війська 1-ї Української радянської дивізії під проводом М. Щорса, а 27 квітня 1920 Бердичів опинився в руках польських військ, які встигли вивезти з промислових підприємств, зокрема з заводу "Прогрес", чимало цінного обладнання, матеріалів та інструментів. 8 червня 1920, після кровопролитного бою, місто було остаточно визволено 11-ю кавалерійською дивізією Першої кінної армії.

Розпочалась відбудова заводів, фабрик, майстерень. Не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки війни кількість населення міста скоротилась з 77-ми до 43-х тисяч чоловік. У червні 1921 було обрано міськраду, яка очолила відбудовні роботи.

1923 змінюється адміністративно-територіальний статус Бердичева. Він стає центром однойменного району та округу. Останній 1925 після ліквідації губернського поділу виділений у самостійну адміністративно-територіальну одиницю. Складався із 12-ти районів, до нього входило 1175 населених пунктів.

З початком відбудовного періоду і введенням НЕПу в місті змінюється соціально-економічне становище ремісників та кустарів. Почався процес об'єднання їх у товариства та кустарно-промислові артілі. У передвоєнні роки кустарний сектор став посідати одне з важливих місць в економіці міста.

Основна увага приділялась відбудові великих промислових підприємств. Першими досягли довоєнного рівня виробництва робітники шкіряного, цукрового та рафінадного заводів. На "Прогресі" розпочалась спеціалізація заводу.

З 1929 він перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1940 завод виробив продукції майже на 10,9 тисячі карбованців. На базі чавунно-ливарної та механічної майстерні в 1932 виникає завод "Комсомолець". Гостра потреба кваліфікованих технічно освічених працівників зумовила появу спеціальних навчальних закладів: 1920 відкрито механічний технікум і при ньому профшколу (будинок зберігся), 1928 на його базі відкрито вечірній робітничий університет, який займав приміщення колишнього комерційного училища (будинок зберігся).

1923 - відкрився педагогічний технікум, на цукровому (1922), шкіряному (1923) розпочали працювати ФЗУ. У вересні 1923 був організований вечірній робітничий факультет, на якому навчалися цукровики, шкіряники, металісти.

Розвою зазнало культурне будівництво: в 1923/1924 навчальному році в 12-ти школах Бердичева здобували освіту 4035 учнів, в 1930 кількість учнів у початкових та семирічках становила вже 6852 учні. В 1925 в школах лікнепу 22 вчителі навчали 551 чоловіка. 1930 в місті було відкрито Інститут соціального виховання (ІНО) з чотирма факультетами й заочним відділом при ньому. (Будинок зберігся).

Певна увага приділялася культурно-освітнім закладам. 1920 почав працювати драматичний театр у приміщенні, що збереглося донині, діяли 11 робітничих клубів, 10 бібліотек. 1926 на території кармелітського костьолу був створений історико-культурний заповідник. Його організатором і першим директором став відомий український археолог і музеєзнавець Т.М. Мовчанівський (1899-1940).

На цей час лікарняна та санітарно-профілактична робота мала незаперечні позитивні наслідки. В Бердичеві працювали дві міські лікарні, дитяча поліклініка, дві дитячі консультації, центральна робоча поліклініка, туберкульозний і венеричний диспансери, санбаклабораторія, малярійна станція, перша та друга робітничі лікарні, дві робітничі поліклініки, рентгенкабінет, медпункти грабарні "Спартак" і заводу "Прогрес". Медустанови міста обслуговували також жителів сіл.

Водночас почався наступ на визначні пам'ятки духовності - зруйновано Успенський собор (1934), в будинку хоральної синагоги (будинок зберігся) почав діяти клуб "Безбожник", у будинках кармелітського костьолу стала працювати спортивна школа.

1930 були ліквідовані округи, в тому числі й Бердичівський. Бердичів виділено в самостійну адміністративну одиницю. До приміської смуги увійшло 36 сільських рад розформованого Бердичівського району. 1932 Бердичів з приміською смугою ввійшов до складу Вінницької області як місто обласного підпорядкування, а з 22 вересня 1937 - до Житомирської області. Статус району було повернуто у березні 1940.

Початок 30-х років для Бердичівщини позначився трагічними подіями - почалася докорінна перебудова аграрного сектора. Примусова колективізація і ліквідація куркульства як класу призвели до безгосподарності та голоду. До того ж форсування темпів в особливо значних розмірах спостерігалося саме в Бердичівській окрузі. Хліб та інші продукти реалізовувати на ринку заборонялося. Заготівельники вимели все з урожаю 1931.

Супротив населення насильницьким методам набув у селах округу гострих проявів: мали місце масові заворушення, збройні виступи селян. Своєрідною формою протесту проти колективізації та розкуркулення стала втеча з рідних місць, особливо це відбувалося на хуторах, мали місце зриви зборів, на яких йшлося про організацію колгоспів, а також розбирання усуспільненого майна та худоби. Як наслідок, розпочався голод. У лютому 1933 в Бердичеві налічувалося понад 200 опухлих людей, особливо кустарів, 343 юнаки і дівчини з різних учбових закладів міста полишили навчання. На 9-ти підприємствах міста у березні 1933 було зареєстровано 239 випадків опухання, в тому числі на шкірзаводі - 72 робітники, "Прогресі" - 50.

У Бердичівському районі голодували 618 селян у 8-ми селах. Становище з голодом стало настільки загрозливим, що у серпні 1933 Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до Москви з вимогою включити до списку міст, де був би дозволений вільний продаж хліба, 8 міст України, серед них - і Бердичів.

Боротьба з голодом проходила за умов гнітючої моральної атмосфери. 1930 почалася "чистка прикордонних смуг", бо, нібито, фахівці в прикордонних округах були залучені до боротьби антирадянськими елементами. З'явилося 898 сфабрикованих справ.

Слідом почалася боротьба проти так званих ворогів народу: 1938 органи НКВС "розкрили" в місті так звану Польську контрреволюційну організацію і було заарештовано 350 чол., контрреволюційну троцькістську групу на заводі "Прогрес", до якої входили Ю. Мовчан - головний інженер заводу, А. Маковський - головний механік та інженер.

Все це породжувало у жителів підозрілість та невпевненість у житті. Всього по місту було репресовано 2515 чоловік. Серед них був один із відомих українських археологів та провідних музейних працівників України Т.М. Мовчанівський (1899-1940), який створив і відкрив 1926 в колишньому монастирі босих кармелітів державний соціально-історичний музей.

На 1939 в місті проживало 62 тисячі чол., працювало понад 20 фабрик і заводів. Серед них найбільшими були 1-й шкірзавод з 1338-ма робітниками, завод "Прогрес" (904 робітники), трикотажна фабрика (542 робітники). Діяло також майже 20 промислових артілей. Усього на підприємствах та в артілях міста працювало 7,6 тисячі робітників.

Напередодні Великої Вітчизняної війни місто було одним із культурно-освітніх центрів Житомирщини. В ньому функціонували вчительський інститут з двома факультетами, педагогічна, музична школи та технікум хімічного машинобудування. Працювало 22 школи, в яких навчалось 9,5 тис. учнів, та 20 дошкільних установ, драматичний театр та кінотеатр ім. Фрунзе, 12 робітничих клубів, міська бібліотека, що мала в своїх фондах понад 200 тис. томів, заводські та шкільні бібліотеки, Будинок піонерів, дитяча бібліотека, які задовольняли культурні запити мешканців міста. Історичний заповідник мав унікальну колекцію художніх гобеленів, рідкісних книг 17-18-го ст.ст., антикваріат. Закритий у 1954.

На початку серпня 1941 почалося масове примусове виселення євреїв із рідних домівок на територію між міським базаром і річкою Гнилоп'ять, що звалася Ятки, де було утворено гетто. Через 2 тижні німецькі фашисти розпочали масове знищення євреїв, що перебували в гетто: 5 вересня поблизу села Хажина за 7 км від Бердичева, де в 24-х могилах було виявлено 10656 трупів; 15-16 вересня в полі поблизу дороги Бердичів-Райгородок між селами Любомирка, Мирне і Радянське (Бердичівський район) окупанти розстріляли 18640 єврейських жителів. На цьому місці встановлено пам'ятний знак з рожевого граніту.

Бердичівська трагедія вересня 1941 була першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями в Європі і Радянському Союзі. В наступному 1942 німецько-фашистські карателі організували на Лисій горі (Червона гора) нове гетто для ще живих євреїв і на початку літа розстріляли 400 чоловік. За даними Надзвичайної державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників, гітлерівці знищили в Бердичеві 29500 євреїв.

Бердичів був визволений 5 січня 1944. Незважаючи на величезні труднощі, відбудова в місті розпочалася відразу після визволення. Вже в середині січня 1944 запрацювали електростанція й водогін. На восьмий день виплавили перший чавун на заводі "Прогрес", запрацювали "Комсомолець", шкірзавод ім. Ілліча, швейна фабрика, млини №№5 і 19, які подавали допомогу фронту, колгоспам району у проведенні першої сівби на звільнених землях. Водночас почали діяти міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, відновили роботу 8 міських шкіл, учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне й ремісниче училища.

60-70-і роки 20-го ст. позначилися реконструкцією старих підприємств і будівництвом нових. На заводі "Прогрес" збудовано головний виробничий корпус площею понад одну тис. м2, на заводі "Комсомолець" збудовані і введені в дію виробничі площі 12600 квадратних метрів. З 1961 на шкірзаводі ім. Ілліча почала діяти перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виготовлення хрому. Зросли виробничі потужності й обсяги виробництва на рафінадному заводі, швейній фабриці, м'ясокомбінаті.

Змінилося й обличчя міста. З підключенням Бердичева (1950) до газопроводу Дашава-Київ мешканці стали користуватися газом, уведено в дію автоматичну телефонну станцію на 3000 номерів, збудовано готель, новий універмаг. Вулиці міста вкрилися асфальтом, обабіч їх з'явилися дерева й чагарники. Значна увага стала приділятися поліпшенню здоров'я бердичівлян: у лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку працювало 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.

Краще стали працювати заклади освіти. В 23-х школах, з яких було 12 середніх, навчалося 11 тис. учнів і працювало близько 800 учителів, а в трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1951 учительський інститут реорганізовано в педагогічний, 1971 його розформовано, а факультети переведені до Житомира та Умані. Діяли три середні спеціальні навчальні заклади - машинобудівний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких на початок 80-х 20-го ст. навчалося понад 2 тис. чоловік.

У наступні роки промисловість у місті, як в усій Житомирській області, розвивалася швидшими темпами, ніж у середньому по Україні. Провідними галузями промисловості стали машинобудування і приладобудування. Першу з них представляв завод "Прогрес", другу - завод "Комсомолець". Одне із кращих підприємств хімічного машинобудування тодішнього Радянського Союзу завод "Прогрес" славився якістю своїх виробів, оригінальним технічним вирішенням і їх оформленням.

Серед підприємств легкої промисловості гідно представляли місто шкіряний завод і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був одним з кращих в СРСР серед підприємств харчової промисловості. Бердичівські меблевики першими на Україні розпочали виготовляти набори спалень, оздоблених поліефірними емалями світлих тонів з декоративними елементами кольору бронзи, в 1981 фабрика виготовила 7300 наборів спальні "Альбіна", які стали популярними у В'єтнамі, на Кубі, в Австрії.

У народній освіті міста головна увага була зосереджена на проблемах переходу загальної освіти на одинадцятирічне навчання. Лідером за кількістю підготовлених фахівців серед спеціальних навчальних закладів області було Бердичівське педагогічне училище, яке в 1985 випустило 562 учителі. Машинобудівний технікум підготував і випустив у цей рік 361, а медичне училище - 214 спеціалістів.

З кінця 60-х 20-го ст. долею комплексу споруд монастиря босих кармелітів стала опікуватися держава та громадські організації. 1992 будівлі костьолу були передані в оренду католицькій громаді, яка розпочала відбудову власним коштом. На 1997 були відреставровані й стали використовуватися корпус келій, вежа та нижній храм костьолу. Реставрований також будинок настоятеля і фасади верхнього костьолу та його східна вежа. Нині у місті є 15 діючих культових споруд, серед яких Свято-Преображенська і Свято-Успенська церкви, іудейська синагога.

На початку третього тисячоліття в Бердичеві працювали 27 підприємств різних галузей промисловості, в тому числі: завод "Прогрес" (хімічне машинобудування), ВАТ фірма "Беверс" (верстатобудування), "Шкіроб'єднання" (шкіряне виробництво), фабрика одягу (швейне виробництво), "Молокозавод" (харчове виробництво). Діють 4 підприємства автотранспорту, 5 - комунального господарства, 269 підприємств торгівлі, 85 підприємств, що надають різні види послуг, 54 підприємства громадського харчування, 7 банківських установ. Місто розрослося, його територія становить 3533 га, яка умовно розбита на 7 мікрорайонів. На 266-ти вулицях і провулках станом на 01.01.2005 проживало 86,2 тис. осіб.

Жителі міста мають можливість навчатися в коледжі промисловості, економіки та права, педагогічному та медичному коледжах, у 3-х середніх профтехучилищах здійснюють підготовку робітників для різних галузей народного господарства. У 16-ти загальноосвітніх школах навчається понад 11,2 тисячі учнів. Для задоволення потреб представників національних меншин у школах 3, 4, 10, 15 та 17 створені умови для вивчення факультативно польської мови, на базі школи №2 працює єврейська недільна школа. В 13-ти дитячих дошкільних закладах освіти, 3-х навчально-виховних закладах освіти та 3-х навчально-виховних комплексах виховується близько 2,5 тис. дітей. бердичів історія промисловість ремісництво

У місті діють 2 дитячі школи мистецтва: музична та художня; централізована бібліотечна система (34 бібліотеки нараховують понад 833 тисячі книг і брошур). Функціонують Музей історії Бердичева, Музей бойової слави 117-ї гвардійської мотострілецької дивізії, музей Освіти (відкритий у 2010 році). Унікальні пам'ятки представлені в Бердичівському історично-культурному заповіднику. Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол.

Місто славиться мережею закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи: працюють 2 стадіони, критий плавальний басейн, дитяча юнацько-спортивна школа та дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки, в яких культивуються 18 видів спорту. Щорічно проводяться міжнародні змагання зі стрибків у висоту на приз заслуженого тренера СРСР, почесного громадянина Бердичева В.О. Лонського (1927-2004), які включено до офіційного календаря Міжнародної федерації легкої атлетики.

Размещено на Аllbеst.ru