Українська обрядовість весняного циклу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Обрядовість весняного циклу

Весняний цикл календарних обрядів українців дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії і триває аж до Вознесіння.

Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей, худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози -- на її відвернення. Ось чому їх називали ще й «громничними». Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку -- «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». У цей день святили у церквах і воду, яку приносили додому і пильно берегли. Нею натирали хворі місця. Обов'язково «стрітенську» воду вживали від «пристріту» -- хвороби, спричиненої «поганим» оком. Цією водою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку дорогу. В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення, вже виразніше простежуються близькі селянинові весняні турботи. Увечері на Стрітення виставляли надвір миски зі збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай.

Ще відчутніші весняні мотиви у день Віднайдення голови Івана Хрестителя, Обретіння (9 березня). За народними повір'ями, з цього дня перелітні птахи починають «повертати голови додому». Недаремно казали: «Діти -- від хліба, птахи -- до гнізда, а селяни -- до плуга». Оскільки першими прилітали жайворонки, часом і до дня Обретіння, за їх польотом визначали врожай: якщо в цей день жайворонки летіли високо над землею -- на врожай, низько -- на недорід.

Але за народним календарем весна починалася від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. Цей день шанували в народі: не прали, не працювали кіньми і волами. На нього припадало багато прикмет про майбутній достаток: теплий сонячний день віщував урожай на пшеницю, льон і коноплі, похмурий -- на гречку і просо. Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня Сорока святих мучеників (22 березня). У східних районах України у цей день молодь «розпочинала вулицю» -- своєрідне весняне дозвілля, яке тривало до Семена (14 вересня). За традицією, з цього дня зачинали співати веснянки. У західних районах, де вплив церкви був значно сильнішим, веснянки виконували від Благовіщення, але найчастіше вони долучалися безпосередньо до молодіжних розваг на Великдень. Але чи не найважливішим обрядовим дійством цього дня була урочиста зустріч птахів, які повертали з вирію. У цей день пекли до сорока коржиків -- «жайворонків». їх роздавали не лише дітям («щоб птиця велася»), а й усім членам родини. На Бойківщині ці коржики («коцики») кидали ще й бузькам у гнізда, якщо вони гніздились на подвір'ї. Чому так в Україні віддавна вшановують птахів, які повертають додому із вирію? Згадаймо: не лише птахи відлітають у вирій. Вирій, за народними уявленнями,-- це і «той», «інший» світ, куди «відлітають» душі покійних предків. Ці давні вірування властиві не лише українцям, а й багатьом іншим народам. Може, через те такою пошаною й користуються у нас перелітні птахи, особливо ластівки і лелеки. Недарма важким гріхом вважалося в народі зруйнувати їх гнізда. Відгомін цих вірувань зберігся у чудовій українській казці «Кривенька качечка», у сучасній пісні про журавлів на слова Расула Гамзатова, але найповніше -- в українських похоронних плачах і голосіннях. У такій урочистій зустрічі птахів найважливішим у давнину, очевидно, був мотив ушанування предків. А вже згодом на нього нашарувалися інші -- те, що ми називаємо «проводами зими», «зустріччю весни» чи «закликанням весни». У цьому можемо переконатись на прикладі обрядових дійств у весняному циклі, які не мають точно визначеної за сучасним календарем дати. Це, передусім, стосується неділі, яку називали М'ясопусною. Вона залежала від того, скільки тижнів м'ясниць -- пори зимових весіль -- випадало того чи іншого року. Після неї наступав тиждень, за яким починався Великий піст, що тривав сім тижнів -- аж до Великодня. На перший день цього тижня майже скрізь в Україні влаштовували «ніжкові», або «гижкові», заговіни (запусти), обов'язковою стравою яких мусив бути холодець із свинячих ніг.

З наступного дня починався сирний тиждень, або Масляна. Кожен день цього тижня був заповнений різноманітними звичаями, які нині вже дещо призабулися. Вранці першого дня Масляни заміжні жінки збиралися або в чиїйсь хаті, або в корчмі. Одна з них виймала поліно і клала на стіл, інші жінки сповивали поліно, як ляльку. Це означало -- народився «Колодій». Після доброго частування, залишивши «Колодія» в шинку, жінки ходили від хати до хати, де були неодружені парубки чи дівчата, і прив'язували їм або їхнім батькам «колодки». Це могла бути цурпалка, кольорова стрічка, хустина -- своєрідне покарання за те, що не одружилися протягом недавніх м'ясниць. Ту відзнаку ніхто не смів з себе зняти, поки не дасть викупу -- почастує горілкою в останній день масляни або подарує писанку на Великдень. Дівчата також ходили чіпляти парубкам «колодку» -- кольорову стрічку чи хустину на рукав. Парубки давали викуп грішми, які використовували для влаштування гостини на запусти («пущанє») в останню неділю перед Великим постом. Наступного дня жінки «Колодія» хрестили -- знову обходили хати з неодруженою молоддю, щоб бува хто не відчепив «колодки».

У середу, справляючи з жартами і сміхом «Колодієві похрестини», гуртом обходили хати, де гостилися варениками з сиром і горілкою. У четвер день «Колодієвої смерті» -- жінки збиралися в гурти, забавлялись і частувались -- щоб «телята водились» і «масло не гіркло». У п'ятницю жінки влаштовували «Колодієві похорони», а в суботу -- «оплакували Колодія», хоча і в ці дні, як і в попередні, тривали веселі сільські гостини, головною стравою яких були вареники з сиром та сметаною.

Недаремно казали: «Масляна, Масляна, яка ти мала: якби ж тебе -- сім неділь, а посту -- одна!». У західних областях України таку гостину влаштовували лише в останню неділю перед Великим постом і називали Сиропусною. Ці гостини знали на Бойківщині, Гуцульщині, Холмщині, Поліссі. Робили їх здебільшого сусіди і родичі до спілки. Основна їжа запустів -- вареники, сир, масло і яйця. Супроводжувалися вони танцями, оскільки вже з наступного дня -- аж до Великодня -- танцювати було гріхом. Особливо любили потанцювати заміжні жінки. Танцюючи, вони намагалися якнайвище підскакувати -- аби льон та" коноплі росли високими. На Гуцульщині кожен парубок прагнув узяти до танцю усіх присутніх дівчат, бо в нагороду від кожної отримував писанку на Великдень. До наступного дня був приурочений звичай «полокати зуби»: чоловіки після вільних днів Масляни і запустів у перший день посту вживали горілку -- «полокали рот» від скоромних страв. Потім сім тижнів тривав Великий піст. У церковній інтерпретації він мав завжди велике значення як період спокути, покаяння в гріхах чи негідних людських вчинках. В українців він сприймався як один з найважливіших засобів духовного очищення і підготовки до величного свята всіх християн -- Воскресіння Ісуса.

Кожен з цих семи тижнів мав свою назву і свої звичаї. Так, гуцули перший тиждень Великого посту називали Федоровицею, або Федоровим тижнем. Упродовж нього категорично заборонялося прясти чи виконувати інші традиційні жіночі роботи. При порушенні цього звичаю людині загрожувала небезпека, навіть смерть. Перший день Федорового тижня в Україні називали Жилавим понеділком, або Чистим, оскільки цього дня жодних страв не готували. їли лише тертий хрін з буряковим квасом та житні коржі -- «жиляники». У деяких місцевостях старші намагались взагалі утримуватися від будь-якої їжі, окрім пісних страв на вечерю. За гуцульським повір'ям тільки ті матимуть достаток у господарстві, хто, попостивши цілий день, найшвидше приготує вечерю у Федоровицю. Перша субота Великого посту присвячувалася церковному поминанню покійних. На Слобожанщині господині, збираючись до церкви, брали з собою «мисочки» хліб, коливо (кутю) і мед, замовляли велику панахиду за померлими. В західних областях України священику в цей день давали «пом'яники» -- листки із зазначеними іменами покійних родичів, яких споминали під час спеціальних відправ протягом Великого посту.

Першу неділю Великого посту називали Збірною. Від цього дня молодь починала «збиратися на вулиці». Перша така збірка супроводжувалась цікавим звичаєм: дівчата варили кашу з маком в шкаралупі з яйця, закопували її на місце, де відбувалось весняне дозвілля,-- аби «недоля пропала», аби «вулиця крутилася».

Четвертий тиждень Великого посту називали хрестопоклонним. Цікавий звичай закріпився за середою цього тижня. Її називали середопістям, або хрестцями. За народним повір'ям, уночі з середи на четвер «переломлювався» піст на дві половини. Почути хрускіт від цього могли тільки праведні люди. У цей день пекли з пшеничного борошна хлібці у формі хрестиків. Частину ритуального печива з'їдали в той же день, частину заривали в зерно, призначене для весняної сівби. Під час сівби брали «хрестці» у поле: частину з'їдали, частину закопували -- «щоб нива краще родила».

П'ятий тиждень Великого посту називали похвальним. Якщо він припадав після Благовіщення, то, за народним повір'ям протягом цього тижня добре засівати ниву -- все ростиме «на похвалу».

Шостий тиждень -- вербний, шутковий, квітний. Протягом цього тижня уникали сіяти льон, коноплі, городину, бо все «буде ликовате, як верба». У неділю, яку називали «Вербною», «Квітною», «Бечковою», «Шутковою», в церквах святили вербові гілки -- «шутку», «вербу», «бечку». Повернувшись зі свяченими гілками додому, вдаряли ними усіх, примовляючи:

весняний обряд українська календарний

Не я б'ю верба б'є,

За тиждень Великдень

Освячені гілки зберігали за образами до наступної Вербної неділі, а подекуди -- і по декілька років. їх ніколи не викидали, а спалювали в печі, коли пекли великодні паски.

Ними виганяли вперше па пасовисько худобу, вживали як лікувальний засіб чи для відвернення грози. Сьомий тиждень, яким закінчувався Великий піст, називали в народі чистим, білим, страстним. Так само називали і четвер на цьому тижні, з яким пов'язано найбільше звичаїв, характерних для весняної обрядовості українців. Чистий четвер був своєрідним прологом до Великодніх свят, які разом з Благовіщенням є кульмінацією весняного святкового циклу.

До цього дня усі основні підготовчі до свята роботи мали бути закінченими -- у хаті побілено, прибрано, помито. Вважалося, що до цього дня слід засіяти ниву яровими -- збіжжя і городина буде врожайною і без бур'янів. Але висівати льон, особливо в четвер, не годилося -- щоб хтось із родини не помер. Взагалі у цей четвер уникали важких робіт по господарству. Ці заборони пов'язувалися з тим, що в багатьох місцевостях Чистий четвер називали ще й «навським Великоднем», тобто «Великоднем мертвих». За стародавніми українськими повір'ями, у цей день Господь відпускає мерців з «того світу». В народі збереглося чимало оповідей про те, як опівночі душі покійників разом з померлим священиком правлять у церкві своє богослужіння. Чи не для них в кожній хаті колись готували так звану «прощальну вечерю»?

Великого значення надавали і страсним свічкам, які під час відправи Страстей у церкві тримали протягом цього богослужіння. Із запаленими свічками намагалися повернутися додому, де ними випалювали хрести на сволоках -- «щоб лихе хату обминало». Потім сідали до так званої «прощальної» вечері. Все це нагадувало обрядові дійства зимового циклу, до яких безпосередньо дотичні мотиви вшанування покійних предків та ідея добробуту родини.

Відомо, що запалена свічка за християнських часів замінила давнє ритуальне вогнище. Рудименти цього ми частково спостерігали в зимовому обрядовому циклі. Збереглися вони і у Весняних обрядах, пов'язаних з Живним четвергом. Ще до схід сонця, прибираючи подвір'я, люди згрібали на купу /різне сміття і відходи -- «щоб очистити землю від усякої зимової нечисті». Ритуальний вогонь під час спалювання сміття нагадував багаття, яке зі суботи горіло біля церкви аж до,самого Благовісту -- великодньої ранкової відправи. Чи горіли такі багаття у суботню передвеликодню ніч безпосередньо у дворах -- невідомо. їх замінили свічки. Але про суботні трапези є скупі відомості. Якщо подекуди в Чистий четвер улаштовували родинну «прощальну вечерю» (після неї дехто постив аж до великоднього розговіння), то на Поліссі побутувала родительська субота. Цікаво, що на вечерю готували переважно ті страви, які найбільше полюбляли «діди» (покійні предки). Найбільш повно обрядово-звичаєві дійства весняного циклу збереглися у гуцулів. У середу або четвер перед Великоднем, а місцями і у Великодню суботу, влаштовувалось обрядове дійство «гріти діда». Ще й сьогодні пам'ятають на Гуцульщині, як у ці дні діти ходили від хати до хати і під вікнами кликали: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». На це хтось із хати відповідав: «Гріємо, гріємо, даємо!..». Дітей обдаровували «кукуцами» -- малими пшеничними чи житніми хлібцями, спеціально спеченими для цієї нагоди. Дякуючи за гостину, кукуцарі бажали господарям: «Дай, Боже, душам померлих царство небесне, а вам, газдинонько, аби си овечки мирно покотили, тай аби си ягнички мирно починили». За «простибіг» (за померлі душі) кукуци давали й тому, хто першим у ці дні заходив до хати. При цьому обдаровані висловлювали такі ж побажання, як і кукуцарі. У цьому втілювалося гуцульське повір'я про зв'язок першого відвідувача у Страсний четвер з добробутом і щастям сім'ї, яке, однак, властиве не лише гуцулам; воно є загальноукраїнським. Важливим елементом, який супроводжував дійство «гріти діда», був ритуальний вогонь. Ватру клали на городах, а в деяких місцевостях -- і коло церкви. Через неї тричі перестрибували. З цим вогнем пов'язували майбутній урожай та здоров'я членів родини. Звідси випливає і функціональне призначення «гріти діда», яке цілком співпадає з функціями обрядовості зимового циклу: взаємне піклування живих про покійних предків і навпаки. У цьому гуцульському дійстві найкраще зберігся звичай палити ритуальні вогні на подвір'ї. Одночасно палала великодня ватра біля церков. Біля неї цілу ніч пересиджували найстарші в селі чоловіки. Щоб було чим палити, кожен гуцульський двір мусив дати декілька дровин, які підводою звозили на місце великодньої ватри. Отже, можемо твердити, що в давнину вона мала общинно-родове призначення. Крім вогню, важливого значення у Чистий четвер надавалося й воді. Готуючись до свята, за звичаєм, купали дітей, вмивалися самі. Щоб бути привабливими, дівчата в Карпатах вибирали місце, де сходяться три потоки, і до схід сонця, поки ворон своїх дітей не купав, ішли туди вмиватися. Вмивалися у цей день і хворі, насамперед ті, що мали висипку на тілі. Воду після купання виливали на перехресті доріг -- «щоб хвороба заблудила», бо перехрестя завжди сприймалось як «нечисте» місце.

Різними дійствами супроводжували у ці дні приготування великодніх страв, в тому числі випікання пасок, виготовлення писанок і крашанок -- неодмінних атрибутів Великодня. Як на Різдво кутя, так на Великдень яйце було основним ритуальним продуктом. Ним розговлялися на Великдень, у Провідну неділю чи до Вознесіння. Писанками і крашанками обмінювалися при зустрічі. Вони ж були основним об'єктом великодніх ігор та розваг. З-поміж усіх українських земель найвищого мистецтва писанкарство досягло на Гуцульщині.

На Великдень раненько, з укладеними ще в суботу до кошиків припасами, поспішали до церкви. Після «благовісту» відбувалося урочисте посвячення пасок. Відтак усі ледь не бігли додому. Гуцули, наприклад, заходили і до стайні, де заклинали худобу, щоб вона так швидко і щедро давала молоко, як швидко господар повернувся додому з усім свяченим.

У передвеликодню ніч майже не спали, заборонялося спати і після урочистого сніданку. Вважалося, що хто засне у перший день Великодня, той проспить своє щастя, або хотітиме спати під час косовиці, або йому пшениця виляже в полі. Згадаймо, хто спалював на Святвечір надворі солому, тому краще мала вродити яра пшениця. А якщо спатиме на Великдень, то пшениця, навпаки, виляже. Між цими обидвома наслідками дотримання звичаю є прямий зв'язок: вшанування чи не вшанування покійних предків.

У першому випадку живих чекала нагорода -- добрий урожай пшениці, у другому -- навпаки, покарання. Найпоширенішими забавами у великодні дні були дівочі хороводи у супроводі весняних обрядових пісень. У різних місцевостях їх називали по-різному: в східних районах -- веснянками, в Галичині -- гаївками, ягілками, гагілками. Давніше починали їх співати від так званої Збірної неділі, чи Благовіщення. Виконання їх припадало на період Великого посту, коли заборонялося влаштовувати громадські ігрища. Тому й веснянкові танки, хороводи «пристосовувалися» до святкових великодніх днів. Переважна більшість веснянок і гаївок нагадували драматизовану гру, своєрідний театралізований хоровий діалог.

Найбільш поширеними у веснянках вважалися весільні мотиви. Головний їх зміст -- залицяння, сватання, щасливе чи нещасливе одруження, протиставлення милого нелюбові тощо. Донедавна в Західній Бойківщині участь у веснянкових хороводах брали і старші жінки. Зберігся давній термін, яким позначали це обрядове дійство: «кликати вородай». Зміст його упродовж віків загубився. Але в тих місцевостях, де і старші жінки на сільському майдані «кликали вородай», вважалося, що чим більше членів сільської громади це робили на Великдень, тим більшого врожаю того року можна сподіватися.

Деякі дослідники українських звичаїв та обрядів трактували це дійство як акт магічного заклинання врожаю. Але, мабуть, це не так. Якщо взимку основним місцем зустрічі з покійними предками була святкова хата, то навесні чи влітку обрядове дійство переносилося на сільський майдан, де разом з живими веселилися з нагоди весняного розквіту природи і «гості здалеку». Погостювавши за великоднім столом, побавившись на сільському майдані, вони, як вірили наші предки, сприяли кращому ростові збіжжя, городини в полі, приплодові худоби і ін. Згадаймо, що душі покійних предків верталися на свята, у Живний четвер. Заборону багатьох видів робіт, наприклад, сівби льону і конопель у цей день, слід розглядати як акт вшанування «непростих гостей». Слід згадати і цілий ряд поминальних мотивів, які мають місце у Великодні свята. Майже повсюдними в Україні були «гробки». Залежно від місцевих традицій, у якийсь з великодніх днів організованою процесією після церковного богослужіння люди зі священиком на чолі йшли на цвинтар. Сім'ями розміщувались навколо могил своїх кревних. Після парастасу, панахиди на могилах справляли своєрідні трапези, розговлялися спільно зі своїми покійними родичами. Колись майже по всій Україні на цвинтарях відбувалися такі спільні обіди, в яких брало участь і місцеве духовенство. Тут же залишали частини свячених страв чи великоднє яйце -- для пташок. Наділяли крашанками і паскою калік та жебраків. У різних місцевостях поминання покійних влаштовували у Провідний понеділок (на Поділлі) та у Провідний вівторок. Практично весь цей тиждень був сповнений поминальних молитов. За важливістю, звичайно, на першому місці була Провідна неділя, або «Проводи». Вже сама її назва мала б означати, що народ проводжав Великодні свята. У цей день, як і на Великдень, сідали до святкового столу, на якому обов'язковими були посвячені на Великдень страви, зокрема яйця і паска. Але цим ще не завершувався весняний обрядовий цикл.

Прямий зв'язок з Великоднем у народному календарі мали ще два важливі дні -- Преполовеніє, або Рахманський Великдень, і Вознесіння, або Знесіння, чи Ушестя. Обидва ці дні, як і Великдень, мають рухомі дати. Преполовеніє завжди припадає на середу. Як і «Хрестці» під час Великого посту, воно розділяє на дві рівні частини період від Великодня до Трійці, чи Зелених свят.

Згідно з повір'ям, шкаралупу зі свячених яєць можна було викидати лишень на третій великодній день і не будь-куди, а в річку чи потік. На Преполовеніє шкаралупа мала доплисти до місця, де живуть якісь блаженні люди -- рахмани. В дорозі шкаралупа ставала цілим яйцем. Рахмани ділилися ним і розговлялися на свій Великдень. Звичаї, приурочені до цього дня, найповніше збереглися в гуцулів. Цієї середи вони постили. Хоч і не йшли до церкви, але вдома нічого не робили, хіба що біля худоби. Коли сходила вечірня зоря, сідали до вечері. Ритуальною стравою ставало яйце. Батько кликав усіх до столу: «Ходіть, діти, будем си всі сим яйцем ділити нині». Одне-однісіньке варене яйце він ділив на частинки: на одну частинку більше, ніж було членів сім'ї. Кожен отримував по частинці яйця, а найменший у хаті -- й ту зайву частинку. Після цього шкаралупу від яйця всією сім'єю виносили з хати і викидали у найближчий потічок. Отже, і тут вода виступає як рубіж між живими і «блаженними рахманами». Якщо вогонь свідчить про урочисту зустріч з покійними предками, то вода -- про проводи до їх сталого місця перебування. Таким чином, маємо ще одну дату, до якої приурочено поминальні мотиви весняного обрядового кола.

Знайомство з весняними звичаями та обрядами було б неповним, якщо не згадати про ще два важливі весняні свята, які завжди мають точно визначену дату. Перше з них -- Благовіщення Пресвятої Богородиці (7 квітня). З цим дуже важливим церковним святом пов'язано чимало різноманітних звичаїв та обрядів. Згідно з народними повір'ями, на Благовіщення прокидається земля, яка до цього часу відпочивала. Після Божого благословення пробуджується природа. Ось чому до Благовіщення на городах не веснували. «По Благовіщенню не ворожи, а хліб у землю положи, то Бог уродить»,-- казали в народі. Вранці повсюдно в церквах відбувалися великі богослужіння, під час яких святили проскури. їх використовували як ліки хворим, закопували у землю, щоб град не нищив посівів. Розтерту на порошок проскурку пасічники додавали до весняного підкорму бджолам, щоб добре роїлися. У Карпатах існувало повір'я, що на Благовіщення, як і на Введення, відьми мають більшу здатність зашкодити худобі -- «відібрати молоко». Щоб заздалегідь знешкодити підступні дії чередільниць, худобу обкурювали зіллям, мастили хрестики на чолі, хребті, вим'ї. Вдосвіта на Благовіщення худобу добре годували отавою, яка стояла на святвечірньому столі.

У центральних і східних районах України після церковного богослужіння дівчата біля церкви починали весняні хороводи. Недарма дослідники народного побуту з минулого століття писали: «...на саме Благовіщення дівчат цілком охоплює якесь поетичне натхнення, навіяне пробудженням весни...». Турботою про сімейний достаток, врожай нив, приплід худоби і здоров'я членів родини сповнений день святого Юрія (6 травня), якого вважали покровителем хліборобства і скотарства. За народним календарем, від Благовіщення до

Юрія -- найкращий період для весняних робіт. Вважалося, що в того господаря, котрий до Юрія не підготує грядок під капусту, хтось з родини помре. З-поміж усіх святих саме Юрію народні повір'я доручають «відкривати» небо, випускати росу, тепло, закосичувати квітами землю. Про це часто співається і в колядках, і у веснянках. Важливими компонентами юріївської обрядовості були ритуальні вогні й трапези. Правда, їхня збереженість у різних місцевостях України була не однаковою. У Карпатах важливу роль відігравали вогні.

На Юрія намагалися добре годувати худобу. Вранці дійним коровам давали дрібно посічені квіти, посипані сіллю, яка була на святвечірньому столі; давали лизати сіль, закопану на Благовіщення в мурашник. Якщо худоба до Юрія вже виходила на пашу, то на Юрія її виганяли на найкраще пасовище. В окремих місцях у цей день плели віночки із зілля і закладали коровам на роги. Замаювання худоби на Юрія пов'язане з повір'ям, начебто закосичену вінками худобу не чіпає потім жоден хижий звір. До дня Юрія в Карпатах виготовляли з перших удоїв овечий сир (будз), який разом з юріївськими калачиками посвячували в церкві, а потім роздавали бідним, «щоб вівці добре доїлися». У низинних районах на день Юрія перевагу надавали традиційним обходам полів та влаштуванням трапез «на житах». Під час трапез співали, пританцьовували, часом качались по ниві. Всі ці дійства виконувались начебто для того, щоб забезпечити врожайність полів, зберегти посіви від граду, бурі і т. ін. Качання на житніх посівах по юріївській росі пов'язували також із забезпеченням здоров'я. Завершувався весняний обрядовий цикл важливим церковним святом -- Вознесінням. Воно припадає на сороковий день після Христового Воскресіння, щорічно у четвер. У народі за ним закріпилися різні назви. На Поліссі та в деяких східних регіонах його називали Ушестям, в Карпатах -- Знесінням. На Полтавщині спеціально до цього дня пекли паски і фарбували крашанки, як перед Великоднем. Гуцули цього дня натще їли засушену свячену паску, розмочену в молоці. Крихти з великоднього столу разом зі свяченою сіллю згодовували худобі. У східних районах України на Ушестя пекли обрядове печиво -- «драбинки».

З ним дівчата на відданні влаштовували дівочу гостину. Набравши сметани, яєць, вони йшли у чиєсь жито. Розстеляли хустину, розставляли «драбинки», вмощувалися навколо них і співали пісень -- здебільшого з весільними мотивами. У поліщуків Ушестя пов'язане з проводами весни. Це був останній день, коли молодь виконувала веснянки. Пізніше цих пісень вже не співали. Ще один цікавий і, очевидно, давній звичай зберігся у поліщуків. Згідно з ним існувала заборона мити ввечері посуд, особливо ложки від Великодня до Ушестя. Як відомо, мити ложки заборонялось після святвечірньої трапези. Адже ними вночі мали користуватися предки. На Поліссі ця заборона протяглася в часі на весь сорокаденний період. Звідси можна зробити висновок, що свято Вознесіння служило ще однією датою «проводів» і завершення весняного обрядового кола. Зимовий цикл мав чіткіше виражену двочастинну святкову структуру. Основні обрядові дійства «зустрічі» припадали на Святвечір, «проводів» -- на Водохреща. У весняному циклі ці межі розмиті. У цьому й полягає основна відмінність між звичаями та обрядами згаданих циклів.

Очевидно, весняний період, сповнений повсякденними хліборобськими турботами, легше надавався до християнізації. Спричинився до цього і узаконений церквою Великий піст, який наче перетяв навпіл давнє святкове коло наших пращурів. Зате й приніс нам те, що маємо сьогодні. На сім тижнів стримавши гульбищі широкої, очевидно, прадавньої, Масляни, він ще рельєфніше окреслив нам радість Христового Воскресіння, а з ним -- весняного пробудження природи і очищення наших душ. І в цьому поєднанні ще дорожчими і ближчими для нас мають стати весняні свята -- жива історія нашого народу.

Размещено на Allbest.ru