Народні знання українського народу: народний календар, ґрунтознавство, метеорологія, космогонія і астрономія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народні знання українського народу: народний календар, ґрунтознавство, метеорологія, космогонія і астрономія

народний календар знання науковий

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процесі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життєвого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, осягали закономірність і взаємозумовленість багатьох явищ. Раціональні знання переплітались зі системою вірувань і уявлень. Усе де разом формувало своєрідне середовище, де організовувалось буття людини. І все ж існувало розуміння, які дії обов'язково принесуть користь, без яких не можливий успіх у праці, які ритуали, обряди мають тільки певну захисну силу. Тобто усвідомлювались набуті з практичного досвіду знання і оберігальні процедури у формі вірувань і уявлень. Тому селянин, наприклад, не вдавався до глибоких роздумів стосовно того, що спричиниться до доброго врожаю: обрядові й магічні дії чи глибоко проораний і в міру удобрений ґрунт. Він дотримувався як усталених обрядових традицій, так і технологічних операцій при вирощуванні хліба.

Проте сьогодні, з позицій наукових знань про ті чи інші явища природи, можемо оцінити рівень опосередкованого розуміння і застосування їх у життєвій практиці наших предків. Для людини природа була злагодженою в усіх проявах. Розміщення чи яскравість небесних світил віщували певну поведінку живих істот на землі, а також погодні умови.

Групуючи народні знання, можна простежити відповідне бачення дійсності у сфері космогонії й астрономії, метеорології, математики, інженерії, метрології, ботаніки, зоології, медицини, ветеринарії, ґрунтознавства тощо.

Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство, народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем. Споконвічна хліборобська праця витворила свій світ уявлень, своє самобутнє розуміння явищ навколишньої дійсності. Плекання зернових злаків вимагало різноманітних знань про атмосферні опади, клімат, стан ґрунту, ботаніку рослин тощо. Тож було важливо усю суму енциклопедичної народної мудрості звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання й виконував аграрний календар, який формувався селянином поступово, в міру емпіричного осягнення ним навколишнього середовища, пізнання предмету праці. Він і став неписаним кодексом рільника. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення хліборобів дохристиянської доби, коли регламентація тих чи інших сільськогосподарських робіт зумовлювалася тодішніми віруваннями, пристосовувалася до певних календарних подій. Однак не слід уважати агротехнічний процес жорстко канонізованим, оскільки хліборобські знання, зафіксовані в різних жанрах усної народної творчості, свідчать про досить глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин і доцільне використання набутих практичних знань.

Поряд з народним побутував світський календар, основною одиницею якого був рік, поділений на 12 місяців, а з запровадженням християнства - і церковний календар. Проте для хлібороба основним залишався аграрний, який згодом з'єднався з церковним календарем.

Головним дія селян був поділ року на чотири пори - зиму, весну («ярь»), літо, осінь. Менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, «як орали», «як сіяли», «як жали», «сінокоси», «як худобу відганяли» тощо. Таке означення пори року стосувалось саме певної місцевості, оскільки, скажімо, час оранки, сівби чи жнив був інший у Карпатах, ніж у Подніпров'ї, на Поділлі чи у степовій частині України. Однак співвідношення часу з церковними святами було притаманним для всієї території України: «по Великодню декілька тижнів», «по Різдві», «на Спаса», «на Івана», «Іллі день», «на Купала» тощо. Водночас звикали й до світського календаря. Рік («літо», «гід») мав 12 місяців, кожен з них - свою власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобських. Українці перший місяць року назвали січнем. Цієї пори підсікали («сікли») дерева для пасік, на яких потім вирощували хліб, попередньо пропаливши ділянки у березні - напаливши попелу («березоль»). На Гуцульщині другий місяць року - лютий - називали «казибрід», «казидорога», що пояснюється відповідним заняттям - тваринництвом. У деяких регіонах України лютий звався січнем, а січень був «просинцем» (запрошували зиму зі снігом).

Якщо поділ місяця на чотири тижні, а тижня - на сім діб був загальноприйнятим в Україні, то доба у народі мала свої виміри і означення. Серед них основними були: «рано», «в обід», чи «в полуднє» (12 година), «увечері» (коли смеркається), «опівночі» (12 година ночі), а також «удосвіта», «на зорях» (перед ранком) тощо. Основою сільськогосподарських робіт у полі для українського хлібороба залишалися віками набуті знання про ріст рослин та їх догляд. Часто селяни примовляли: «Хто по календарю сіє, той нічого не віє». Йшлося про те, що слід поглядати і на небо - яка погода, скільки тепла і вологи; і на землю - чи прогрілася, чи підсохла; і зважати на напрям вітру, щоб передбачити зміну погоди. В аграрному календарі акцентувалась увага на визначенні тривалими спостереженнями кліматичних факторів, сприятливих для вдалого початку посіву тих чи інших культур.

Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохлі пагорби засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, у Карпатах - ще й біб, і лише після того, м'яко виоравши землю, засівали яровою пшеницею або житом.

Болотяні перезволожені поліські ґрунти можна було засівати лише з кінця квітня - на початку травня. Саме тому квітень з травнем були ключем до багатих жнив і ситої зими. Вважалось, що зі середини квітня наступає «рух», «рухмань», коли земля повністю прогрівається і готова до засіву. «Прийде рух - пійде з землі дух», - казали досвідчені хлібороби. Отже, вчасно закладене в ґрунт насіння було запорукою жнивних успіхів.

Аграрний календар регламентував строки посіву. Технічні культури - льон і коноплі - дозволялось висівати лише у другій половині травня (зі значною корекцією для кліматичних поясів), тоді ж приступали до обробітку ґрунту під гречку, сівба якої нерідко закінчувалась на Івана Купала (на Поліссі): «Прийшов Купала, так треба, щоб гречка в землю упала». За народним календарем передбачались строки збору врожаю різних культур, обробіток ґрунту, посів озимини тощо. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої емпіричної народної мудрості.

Знання і уявлення хлібороба про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного, так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, яка начебто трималась у морі-океані на трьох китах, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. «Сьоме небо» служило місцем перебування богів. Тому і вираз «сьоме небо» набув у народній творчості значення чогось недосяжного, казкового і загадкового.

Відповідно до місця розташування на небосхилі Сонця люди поділили рік на пори року, а водночас визначили назви сторін світу - Південь, Північ, Схід, Захід. Саме з рухом Сонця пов'язаний поділ доби на певні часові проміжки.

Однак найбільш пізнаним у народі небесним світилом, пов'язаним із селянським побутом, був Місяць, якому приписувалась дивна сила, зокрема вплив на всі рослини і усе живе. Багато залежало від фаз Місяця; декотрі з яких були слабшими для рослин, але активнішими для живої природи і навпаки. Звичайно вирізняють чотири фази Місяця, проте на етнографічному Поділлі Місяць ділили на три фази: молодик, підповня і старик; на Волині - на п'ять: молодик, або нив, перша квартира, підповня, повня, остання квартира; на Бойківщині фази Місяця поділялися на квартири: перша - на весну, друга - на літо, третя - на осінь, четверта - на зиму.

Відповідно до кожної фази усталилося виконання тих чи інших польових робіт, за ними ж визначали активний розвиток рослин і навіть тварин. Сільськогосподарські роботи намагалися проводити при повні Місяця - сіяти озимі та ярі культури, садити картоплю, починати оранку тощо.

Завдяки ретельним спостереженням людина збагнула серед безлічі зірок певне розташування окремих з них. Пильне око помітило, що сім зірок побіжно окреслюють добре відомі у побуті віз із дишлом. Згодом було зауважено ще одну подібну небесну фігуру, але більшу за розміром. Так у народі стали відомими сузір'я Малий Віз і Великий Віз (Мала і Велика Ведмедиця), а також сузір'я Волосожар (Плеяди), Хрест (Лебідь) та ін. Дороговказом для чумаків у їх тривалих, часто драматичних подорожах служив Молочний Шлях, який у народі назвали Чумацьким Шляхом.

Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Вранішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а над ранок мерехтіла яскравим світлом Вранішня зоря. Помічена була ще одна планета - Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила. Серед інших небесних тіл були відомі людям комети і метеорити, з якими часто пов'язували негаразди в господарстві, в сім'ї, навіть майбутню війну.

Отже, у сфері народної космології та астрономії фрагментарні емпіричні знання українців щонайчастіше були переплетені з віруваннями, уявленнями. Раціональна їх частина втілювалась у прикметах.

Щоб забезпечити своє існування, людина змушена була пізнати на емпіричному рівні закономірний зв'язок явищ навколишньої дійсності. Насамперед набуті знання підпорядковувались основним заняттям, зокрема тим, які особливо залежали від природно-кліматичних умов. Таким господарським заняттям для мешканців етнічної території України було хліборобство.

Хліборобська праця вимагала від селянина знань, як безпосередніх - про предмет занять, так і опосередкованих - про природні явища, що певним чином могли впливати на її результати. З'ясування справжніх причин впливу зовнішніх явищ на врожай, пізнання їхнього зв'язку з особливостями вирощування тих чи інших культур - це складний багатовіковий процес, безперервний хід якого не могли зупинити жодні містичні заборони. Сонце, Зорі, Вітер, Дощ - не лише містичні образи; реалії, що супроводжували селянина у повсякденній праці. Вивчаючи їх справжню силу, він матеріалізував колишні ідилічні уявлення, які перетворювалися на знання. Своє бачення окремих природних закономірностей людина центрувала у прикметах, які легко засвоювались і відшліфовувались у процесі праці - ставали більш точними, достовірними. Не вміючи пояснити природні закони, їх взаємозумовленість, але спостерігаючи, що певні явища неодмінно спричиняють майже завжди адекватні наслідки, люди набували позитивних практичних знань. Так, зокрема, вироблялася наука, відома нині як метеорологія. Людина спостерігала за поведінкою птахів, комах, тварин, ростом рослин, розташуванням і станом небесних світил і з часом могла досить точно передбачити зміну температури, атмосферні опади. Йдеться про передбачення на різні часові проміжки - від доби до тижня, місяця, навіть року. Подальші ж перспективи хлібороби осягали через кількісні опади снігу, морози, іній, початки брунькування тих чи інших дерев, приліт птахів тощо.

Якщо, скажімо, сніг лягав на промерзлий ґрунт, вкритий крижаною кіркою, віками здобутий досвід хлібороба безпомилково підказував, що посіви спаряться і загинуть без доступу повітря, а насіння бур'янів збережеться. У цьому випадку для боротьби зі стихією селянин застосовував простий, але ефективний засіб - виганяв на поле худобу, яка, проламуючи крижаний панцир, рятувала посіви. Ідеальними умовами вважались такі, коли багато снігу випадало на не промерзлу землю. Якщо під вагою снігу вгиналися гілки дерев, - бути доброму врожаю. Довго нема снігу - на неврожай. «Зима без снігу - стіл без хліба», - застерігали хлібороби. Раділи, коли багато снігу випадало саме у другій половині січня (на голодну кутю) - сніг своїм теплом захищав від морозів-тріскунів тендітні живі паростки у землі. Якщо з'являлося багато інею на деревах на початку року, це втішало селянина. Сухий промерзлий ніздрюватий сніг добре пропускав повітря та різні мікроелементи, що добре впливали на мікросередовище насіння. Високе голубе небо, мерехтливі чисті зорі у січні, коли на землі не було багато снігу, змушували переживати за долю майбутнього врожаю. Майже повсюдно в Україні швидке танення снігу сприймалось як добра прикмета: «Вода зразу велика - хліб уродить добрий»; «Тане сніг швидко - зародить хліб рясно, розтає поволі - вродить не дуже». Однак у Карпатах повільне танення снігу добре насичувало гірський глинистий ґрунт, не вимиваючи з нього поживні речовини.

Було дещо раціональне і в таких передбаченнях, які, на перший погляд, видавалися містичними, наївними: «Перший великий грім - на врожай»; «Грім на голе дерево - на неврожай»; «Якщо загримить від заходу, то буде ліго врожайне». Грім завжди вважали доброю ознакою: він наближав тепло; надто ранній грім міг «просигналізувати» про завчасне проростання посівів. З острахом спостерігав селянин за ранковими сухими блискавками, або так званим сухим туманом, коли злакові рослини вибивалися в цвіт. Це явище, як вважав хлібороб, спричинялося до змарнування зерна.

Відомо, що найбільш чутливо на зміну погоди реагують тварини і птахи. Як тільки прилітали журавлі, жайворонки, ластівки, селянин ладнав плуга, готував насіння - наставало тепло. Крик деркачів віщував добрий урожай всіх культур. «Коли солов'ї співають у голому лісі - не буде врожаю»; «Зозуля закує на голому дереві - на неврожай». Поведінка птахів органічно пов'язана з річним календарем; вони активізуються саме тоді, коли має установитися тепло. А от як ставився селянин до різних видів комах: «Не буде комарів - не буде вівса»; «Багато хрущів - буде врожай проса»; «Якщо ранньою весною буде багато великих мух, то уроде пшениця».

Після проростання лугових трав, брунькування дерев мерщій висівали овес. Звичайно, в різних місцевостях України за календарем це відбувалося в різний час (залежно від кліматичного поясу). Але повсюдно адекватно реагували на появу тієї чи іншої рослини. Ярову пшеницю добре було сіяти, коли розпускається дуб, а ячмінь - коли у квіт береться калина. Поява подорожника - добра прикмета щодо врожаю тих культур, які на гой час висівали. Таким чином, прикмети за природно-кліматичними явищами, поведінкою птахів, комах, за появою рослинності - лише незначна частка стихійно-матеріалістичних передбачень хлібороба, який упродовж віків намагався осягнути зв'язок загадкових дія нього законів і явищ природи.

Земля для хлібороба завжди була живою матерією, наділеною конкретним відчуттям: землю не можна було паплюжити ні дією, ні словом. Образ Матері-Землі, Землі-годувальниці віками оспіваний на етнічній території України. Уява хлібороба витворила божества, які, на його думку, опікувалися плодючістю землі, не давали їй вичерпатися; у низках складених міфів, легенд проповідувалися моральні та етичні норми ставлення до неї.

Багатовікова практика вирощування культурних злаків збагачувала українського хлібороба досвідом; він усе глибше проникав у фізичну суть дивовижного феномена. Зміна культур, підживлення ділянки, парові клини - це ланки поступового опанування засадами агрономії.

Обробляючи землю, хлібороб передусім звертав увагу на її родючість, емпірично правильно визначаючи ті чинники, які покладено в основу ґрунтоутворюючого процесу. Одразу впадав у вічі колір ґрунту: «На чорній землі більше хліба»; «Чорна земля родить білий хліб», - полюбляли примовляти рільники. На основі практичного досвіду народ створив свою класифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.

Вирізнявся степовий чорнозем, який, у свою чергу, за відтінками поділявся ще на підвиди. Чорноземи на горбах, схилах чи в долинах на Поліссі іменували: «горовий», «покатистий», «долинистий»; той, що прилягав до болотяних місць, - «припадливий», чи «солонцюватий». Розчищену від лісу ділянку з ґрунтом чорного кольору теж відносили до розряду чорноземних («лісовий чорнозем»), І взагалі на Поліссі, як, можливо, ніде на території України, люди нагромадили багаті традиційні знання про ґрунти. Лишень пісковий тип ґрунту має у місцевих хліборобів сім підвидів, кожен - зі своєю фізичною структурою, гумусною потужністю, агрономічними властивостями. Піскувату «щиру землю» поліщук обробляв лише у разі крайньої потреби. Про таку землю казали, що її не варто засівати («це не земля, а пустиня», і гній не помагає, бо крізь сипкий пісок провалюється, наче через «диряву телігу»). Не затримується у цьому ґрунті волога, він завжди сухий. «На щирій землі живцю ніколи не буває… Коли утром дощик, серед біла дня дощик, увечір дощик, так тілько тогда живець буде», - вважали місцеві хлібороби.

Більше надії на врожай було від землі, розчищеної від «бору» (сосни) - «борової землі». Однак недовго ця земля годувала хлібом: рослини дуже швидко вибирали з неї поживу, і вона переходила у розряд «щирого піску». Значно потужніший шар родючого ґрунту був на «чорнолісних» площах, зарослих дубами, липами, в'язами. Хлібороби знали, що дуб росте на міцних ґрунтах, тому переважно намагались освоювати чорнолісну землю, а вже потім «дубровну», тобто ту, де росте береза. Існували ще землі «дубровно-бурові», чи «дубровно-чорнолісні».

Розуміння стану поля, його родючості формувалося поволі, через маленькі відкриття: висипали на грядку попіл з печі - забуяло життя рослин, спалили деревину і посіяли в попіл - колоситься збіжжя, на розорених пасовиськах угинається жито… Нині може видатися, що свідоме удобрення ріллі сягає глибокої давнини. Та ще у період Київської Русі хлібороби лише спорадично підживлювали ґрунт, хоч уже володіли певними знаннями щодо родючості землі. Якість ґрунту визначалась його насиченістю тими чи іншими живими організмами (черв'яками, комахами, кротами, ховрахами тощо). Черв'яки проробляли численну кількість ходів у ґрунті, збільшуючи тим самим його пористість; у результаті своєї життєдіяльності насичували його органічними рештками. Тому землі, де помітно багато черв'яків, залюбки освоювались селянами; тут висівали вибагливі культури, садили городину.

У народі вважались родючими і ті землі, які «дує киртина». Бо справді, кріт, прориваючи нори, добре перемішував ґрунт, впливав на його мікроклімат.

Чималу роль у народному традиційному рільництві відігравали знання основних шарів ґрунту: родючого і підзолистого. Недарма хлібороби вважали: якщо хочеш знати землю, слід дивитися «не на землю, а під землю… на підґрунтя». Виорюючи верхній родючий шар, остерігались зачіпати материкову породу, яку часто називали «адамовою землею», або «мертвицею».

В арсеналі селянина для збереження сили землі були й інші ефективні засоби: відпускали ділянку на відпочинок під чорний пар, протягом року її підживлювали і кілька разів переорювали. Або висівали однорічні чи багаторічні трави, переважно люпин, і в середині літа, коли той набирав найбільшу масу, розростався, - приорювали люпин як зелене добриво. Тому й казали: «На старину гній возять, на новині хліб сіють».

Література

1. Бойківщипа: Іст.-етногр. дослідження / За ред. Ю.Г. Гошка. К., 1983. Болтарович 3.Є. Народне лікування українців Карпат кінця XIX початку XX ст. К., 1980.

2. Гайдай М.М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов'ян. К., 1972.

3. Гуцульщипа: Іст.-етнегр. дослідження / За ред. Ю.Г. Гошка. К., 1987. Кравченко С.М., Костицький М.В. Екологічна етика і психологія людини. Львів, 1992.

4. Культура і побут населення України / За ред. В. І. Наулка. Вид. 2-е, перероб. і доп. К., 1993.

5. Павлюк С.П. Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект. К., 1991.

Размещено на Allbest.ru