Народні знання українського народу: мораль, етика, педагогіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Народні знання українського народу: мораль, етика, педагогіка

милосердя естетичний обрядовість мораль

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність.

Передусім шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді «Шануй вітця твого і матір твою», втілювалося в народних прислів'ях та приказках: «Хто мамку зневажає, того Бог карає»; «Хто не слухає неньку, послухає біду»; «За мамині сльози - Бог долю зморози»; «За маму і тата - тяжка розплата». Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. «Якби я ся вирік тата-мами, - говорили в Карпатах, - то мене би ся Бог вирік». До батьків, як правило, зверталися на «Ви»: до матері - «пані-матко», «мамо», «нене»; до батька - «неню», «дєдю», «пане-батьку», «батьку». Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.

Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. «Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен - для ближнього» - ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалось на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням - чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов'язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік «підупав». Така поміч надавалася на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: «Пан Біг ласкавий і вже нам нашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми робимо за любов».

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця - до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали «завітців» (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків. Важлива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.

Великого значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим - інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім'ї, але й громаді. Українські народні привітання надзвичайно різноманітні й поліфункціональні. їх добирали залежно від пори дня, ступеня близькості співрозмовників та від того, чим займається на даний момент людина, з якою вітаються. Найпоширенішими давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: «Добрий день», «Дай Боже, добрий день», «Дай Боже, здоров'я». У відповідь належало сказати: «Доброго здоров'я», «Дай Боже, здоров'я», «Дай Боже», «Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже вам щастя!». У зв'язку з цим існувала приказка: «Яке добрий день», таке «дай Боже, здоровля». Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: «Слава Ісусу Христу»; у відповідь - «Навіки слава (Богові)». Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: «Мир Вам!», «Миром!». До людини, що була зайнята роботою, зверталися: «Бог на (в) поміч», «Боже, поможи», «Помагай Біг», «Дай Боже, щастя». Відповісти належало: «Дякую красненько, дай Боже, здоровля» і т. ін.

Правила спілкування передбачали узвичаєні формули зачину й підтримування розмови, які виконували насамперед контактуючу функцію. Наприклад, в Українських Карпатах, аби розпочати розмову, розпитували: «Єк спали?», «Єк днували?», «Єк дужі?», «Єк Вам си поводит? Що чувати біля Вас?». Загальновживаним в Україні запитанням було: «Як ся маєте?». У відповідь можна було почути: «Гаразд, Богу дякувати. Ви собі як ся маєте? Як Вам ведеться?»

При зустрічі тактовна людина не ставила прямих запитань, таких, наприклад, як «куди (звідки) йдете?» Делікатний чоловік натомість запитував: «Чи далеко зібралися?»; «Чи далеченько ходили, чи натомилися?». У разі сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: «Перепрошаю за слово»; «Пробачте за слово»; «Шановавши сонечко святоє (місяць світлий), день білий, образи святі, Вас яко ґречних, слухи ваші, честь вашу - не до Вас мовлячи»; «Не против Вас показуючи» і т. ін. Про того, хто вмів таким чином перепросити, казали: «Дуже делікатний чоловік»; «Він все уміє пошанувати».

Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: «Зо своїм супротивником швидко миритися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)». Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир'я щиросердно промовляв: «Прости мені»; у відповідь йому казали: «Най Біг простить, я прощаю». Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата - любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) - газдинько (наприклад: «Газдинько, будьте такі чемні…»).

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: «Споживайте здорові». Його відповідно припрошували: «Просимо до обіду»; «Дай, Боже, здоров'я, просимо і Вас», на що прибулий чемно мовив: «З паном Богом заживайте»; «Най Бог даст на пожиток»; «їжте здорові» і т. ін. Пригощаючи когось, обов'язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо і потаємно перебуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом у хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю - не можна було заходити до помешкання зі запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.

Проте, незважаючи на виняткову гостинність українців, не кожного запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: «Я з нечесним за стіл не сяду». Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі. Перш за все шанувалося почуття національної гідності, відраза до фізичного й духовного рабства. Великим безчестям вважалася національна зрада та зречення рідної мови. «Я мови своєї не продам», - так говорили в часи найскрутніших випробувань. Бо відцуратися рідної мови - означало й позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості - усієї діалектики морального. Адже саме в ній «акумулювалася» соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв'язки з народом, але й власний морально-психологічний стрижень.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: «Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, тому вже хотя би й божився, не вірять». Парубків та дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм «здобутком» ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів - зі закладеною вуздечкою, крадіїв маржини обмазували болотом.

Натомість дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір'я, що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься маржина.

Великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, «видавав свою душу дияволові». Для української народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття «честь» відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка - з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануванням дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Основні принципи, категорії народної моралі були невіддільними не лише від їх етичної, але й естетичної вартості, що виявлялося в органічній єдності моральності й краси власних вчинків, у стосунках з людьми, ставленні до природи.

Важлива роль у формуванні цієї етико-естетичної єдності належала обрядовості, звичаєвості, фольклору, в яких опоетизовувались людяність і добро, любов до людей та рідної землі.

Земля позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: «Не бий землі - не дасть хліба». Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Етична поведінка та діяльність людини в природному середовищі (екологічна етика) зумовлювалася тим, що розвиток етичних властивостей душі пов'язувався з естетичним сприйняттям довкілля. Таким чином, природа в традиціях українського народу історично склалася як культурне середовище збереження і продовження не лише життя, але й духовності, як народна етика благоговіння перед життям і його вищим етико-естетичним породженням - гуманністю. Отже, глибинні етико-естетичні засади українських культурних традицій завжди втримували український народ на щаблі високої духовності й надавали йому снаги в найважчих випробуваннях фізичного, духовного і морального гатунку. Морально-етичні норми пов'язувались з естетичними уподобаннями, бо мораль була невіддільною від краси душевної й краси в побуті.

Одним з найбільших надбань народу є його народна педагогіка, або етнопедагогіка. Завдяки їй передаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної й духовної культури народу, утверджується його національна самобутність і самосвідомість.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) - це емпіричні знання народу про виховання. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Обидва поняття - народна педагогіка та етнопедагогіка - збігаються, однак перше частіше використовують у літературі на означення донаукових педагогічішх знань і тих, що існували й існують поза теоріями і науковими системами і випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь; друге ж переважно вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань. Якщо терміном «народна педагогіка» ми оперуємо здебільшого з метою зіставлення традиційно народних знань з науковими, то термін «етнопедагогіка» підкреслює локальні особливості цих знань.

Український народ, що завжди прагнув і прагне до єдності на своїх етнічних просторах, виробив цілісну систему впливів на формування особистості. Однак виховна практика в різних регіонах України породжувала оригінальні ідеї й засоби, які з особливим успіхом слугували і продовжують слугувати саме на певній конкретній території.

Самобутністю відзначаються етнопедагогічні традиції бойків, гуцулів, поліщуків та інших етнографічних груп українців, адже в них відображені особливості природно-географічного оточення, економічного устрою, матеріальної й духовної культури. У зв'язку з цим. вони становлять таку велику цінність у сучасному вихованні. Адже формування неповторної, самобутньої особистості, що є метою виховання, неможливе без її етнізації.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини - дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю. Усі ці моменти розвитку етнопедагогіки знайшли своє відображення в її традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції східних слов'ян - гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі, про що є свідчення в усній народній творчості українців.

Ой всадив же он три села з людьми: А одно село з старими людьми, А друге село з парубочками, А трете село з панночками. Старій люди усім судили, А парубочки в війську служили, А панночки шитіпки шили.

Традиція гуртування дітей і молоді у хлопчачі й дівчачі, парубоцькі й дівочі громади для спільного дозвілля, виконання корисних для своїх земляків справ мала місце в Україні упродовж віків.

Ще у Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов'язків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати - дочок. Сімейне виховання орієнтувалося на громадську думку («А що люди скажуть?»). З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді виконували хресні батько й мати. Разом з тим у багатьох місцевостях України ще донедавна були міцнішими традиційні інститути громадського виховання, що діяли відповідно до народного звичаєвого права: вигодовування сусідського немовляти, якщо рідна мати дитини з тієї чи іншої причини не може цього робити, вболівання громади за долю дітей-сиріт, надання вдовам допомоги у навчанні сиріт та влаштуванні їх на роботу. У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник - селянин - орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Народна педагогіка у цей період високо цінує християнську доброчесність та освіченість, бо «Учення - світ, а невчення - тьма». У цей час відбувається активний процес формування педагогічної термінології на основі побутово-народної. Писемні пам'ятки Київського періоду зафіксували такі педагогічні поняття, як: пестувати, пестунка, пестун (у значенні виховувати, вихователька, вихователь) - від «пест», яким подрібнювали зерно злаків на кашу для годування дітей; виховання - від ховати, оберігати; «ся учіте» - учіться; «навикати» - навчатись; «уміє» - знає; «урок» - трудове завдання тощо.

Традиції етнопедагогіки Київської Русі видозмінювались разом з розвитком українського етносу в наступні епохи. Перейшовши з загальнонародної виховної системи у зв'язку з класовим розшаруванням давньоруського суспільства в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, виховні традиції українського народу утверджувались у нових поколіннях, і цей процес не переривався ніколи. Упродовж історичного розвитку українського народу зміни у вихованні молодих поколінь виявлялись у нових традиціях, ідеалах. У них знайшли своє відображення литовське, польське панування, турецько-татарська навала, доба національно-визвольних змагань і Запорізької Січі, занепад української державності й боротьба за її утвердження у XIX-XX ст. Формувалась ментальність українського народу, зміцнювалась його національна самосвідомість, створювались нові виховні ідеали. Виховний ідеал - це досконала особистість, що найбільшою мірою відповідає інтересам народу, виражає суть його прагнень. Таким загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак - лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей - поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щедрості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорізькій Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу. Не було і нема вищої оцінки для нашої молоді, ніж оцінка «козак». Цей ідеал сьогодні допомагає молодому поколінню усвідомити державотворчі інтереси нашого народу, спонукує до активної діяльності в ім'я України.

Виховання вільнолюбства і прагнення до соціальної справедливості посідало в народній педагогіці одне з провідних місць. У XVIII-XIX ст. ця ідея, поряд з ідеалом козака, пов'язується з ідеалами гайдамаки і опришка, зокрема з ватажком гайдамацького руху на Поділлі Устимом Кармелюком і ватажком опришківського руху в Карпатах Олексою Довбушем. З опришківства етнопедагогіка Карпатського регіону засвоїла багато звичаїв - посвячень, випробувань на сміливість, спритність, винахідливість юнаків, їх уміння володіти зброєю, орієнтуватись на місцевості, долати перешкоди тощо.

У XX ст. в українській етнопедагогіці сформувався ще один ідеал борця за самостійність і незалежність держави. Це - січовий стрілець, що в народній традиції тісно пов'язується з ідеалом козака. Жертовність найкращої частини українського юнацтва, покладена на вівтар нашої державності, є могутнім стимулом щодо подолання душевної апатії, національного нігілізму, для пробудження державотворчої активності сучасної української молоді. Поряд з цими ідеалами, що витворювались у результаті конкретних історичних подій, в українській етнопедагогіці є один сталий ідеал - господар. Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов'язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар - це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським. традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня - це затишок і охайність у хаті і на подвір'ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; це порада й розрада для всіх домашніх, гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син - це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті. Господарська донька - це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька не ходить, а «звивається»; у неї все в руках «так і горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім'ї майбутнього господаря й господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Народна педагогіка - цілісна педагогічна система. Вона має чітко означену мету виховання і традиційно усталені

засоби для її досягнення. Зміст і методи народної педагогіки базуються на народному світобаченні й народній психологи, тобто етнопедагогіка витворювалась відповідно до народної душі, ментальності. Кордоцентричність української вдачі, мрійливість, лагідність і ліризм нашого народу обумовили загальний гуманістичний стиль української етнопедагогіки. Цей гуманізм виявляється, перш за все, в особливому ставленні до дитини, її здоров'я і благополуччя в системі народних цінностей.

Дитина - дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускали наруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дітозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатечників, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні, гуманні у своїй основі засоби української етнопедагогіки, особливо ті, що звернені до немовлят, - колискові пісні, забавлянки й баєчки, пестушки й утішки.

Однак народна педагогіка рекомендує поєднувати лагідні засоби впливу з розумною вимогливістю («Хто дітям потаче, той потім плаче»), покаранням, хоча надає перевагу заохоченням.

Вдумливо вдивляється народ у душу дитини, вивчає її психологію, розмірковує про заохочування чи кару. Карати слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо. Якщо вона з однаковою готовністю хапає запалену скалку і блискучу монету, це не привід для покарання; якщо ж свідомо віддає перевагу блискучій монеті, то вже «мож бити, не зашкодит», - уважають гуцули.

В українській етнопедагогіці чітко простежуються головні принципи, або засадничі ідеї, виховання: природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, його трудовий характер, зв'язок виховання з життям, єдність виховного й освітнього елементів у єдиному педагогічному процесі. Природовідповідпість полягає у сприйнятті людини - об'єкту і суб'єкту виховання - як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання - дитинство й підлітковий вік, бо психіка юної особистості гнучка й податлива: «Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале», «З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш»), його індивідуальні особливості («У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей»); гармонізувати стосунки людини з природою. Остання вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно, цьому була підпорядкована календарна обрядовість.

Культуровідповідпість - це вимога оволодіння молодими поколіннями до повноліття обов'язковим мінімумом культурних цінностей свого народу, краю. Культуровідповідність до життя в даному суспільстві визначалась за допомогою різноманітних випробувань і перевірок, становлення певних вимог. Так, українська дівчина повинна була до повноліття вишити певну кількість рушників, хустин, розмалювати піч раніше, ніж іти на вечорниці. Своя вимога до художньо-естетичного розвитку була у гуцулів: «То не гуцул, що не грає». Народна педагогіка вважає кожну людську особистість продуктом, носієм і творцем культури свого народу.

Праця - покликання людини і засіб її виховання. Щодо участі дітей і підлітків у продуктивній праці здійснюється періодизація їх віку. У цій періодизації є такі межі, як «свій пастух» (від 8-9 років), «своя нянька», тобто старша у сім'ї дівчинка, якій минуло 5 літ.

Народність виховання - це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання - це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється словесному фольклору, де народне слово доведене до найвищих зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні «вчити», «научати» - означає й «виховувати» («А мати хоче научати, та соловейко не дає»).

У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне - це послідовність і наступність («Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало»). Учити потрібно лагідними, гуманними методами, уникати грубості («Учи не страшкою, а ласкою», «Не бурчи, а навчи»).

У фізичному вихованні на передній план виступає турбота про здоров'я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти з природним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, світ і росу. «Мораль чиста краща від усякого намиста» - вчить народ. Моральність - це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні й подружньому житті. Особливою довершеністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.

Размещено на Allbest.ru