Українські ремесла

1

Зміст

1. Ремесла на українських землях у давні часи і в Середньовіччя

2. Розвиток ремесел у Нові часи

3. Українські ремесла у ХХ столітті

Література та джерела

1. Ремесла на українських землях у давні часи і в Середньовіччя

Ремесло було високо розвинуте в античних містах Північного Причорномор'я. У ранню добу, починаючи з 1-го тисячоліття почалося відокремлення ремесла від сільського господарства; тоді ж можна говорити про дві основні галузі ремесел: залізоробне і гончарське виробництво.

За княжої доби міські ремесла відрізнялися від сільських складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. У великих містах існувало вже близько 60 ремісничих фахів: спеціалізовані галузі металургії, ковальство, виробництво зброї, гончарство, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону і вовни, кістки і каменю, виробництво скла, додатків до харчування (напої) та ін. Зокрема, високо були розвинені вироби прикрас: одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилися іконописці й золотарі.

За соціальним станом ремісники Київської Русі поділялися на сільських вільних ремісників, холопів (рабів) на князівських, боярських або монастирських дворах і найчисленнішу групу вільних міських ремісників. Вони здебільшого оселялися в одному районі чи вулиці міста, по них і досі залишилися назви (наприклад, на київському Подолі Мечники, Кожум'яки, Гончарі тощо). Для захисту своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися в товариства, які можна вважати зародками пізніших цехів -- вони переважно мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Ремісники деяких фахів (золотарства) Київської доби вдосконалювалися головним чином на грецько-візантійських зразках. До міст Галицько-Волинської держави князі Романовичі запрошували майстрів із заходу: Німеччини, Чехії, Польщі, надаючи їм особливі привілеї. Поруч з тим чимало виробів спроваджувало з інших країн, головним чином з Близького Сходу і Візантії.

Татарська навала призвела до занепаду ремесел: деякі галузі його цілком занепали, інші зазнали погіршення техніки й якості виробів, послабили зв'язки міських ремісників з ринком. Найскоріше ремісництво відновилося у Галицько-Волинській державі, де у 2-й пол. XIV -- 1-й пол. XV ст.ст. постала цехова організація в системі Магдебурзького права. Вона швидко поширилася, і з кінця XVI -- поч. XVIІ ст.ст. ремісники були об'єднані у цехи вже майже в усіх більших містах України. Цехи мали завданням регламентувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сільських ремісників, які переселялися до міст.

Цехи гуртували кравців, шевців, кушнірів, постригачів, угнарів (гарбарів), сідельників, ковалів, слюсарів, ливарів, теслів, бондарів, токарів, різників, пивоварів, пекарів, цегельників, каменярів, з новіших ремесел -- рукавичників, поясників, юхтинників, сап'яників, шабельників, рушничників, годинникарів, друкарів, граверів тощо.

Найбільшим ремісничим осередком був Львів, у якому вже у 2-й пол. XV ст., було понад 50 ремісничих професій, а у 1-й пол. XVIІ ст. -- 133 ремісничі фахи; цехів наприкінці XVI ст. було 27, у 1-й пол. XVIІ ст. -- 33, у яких працювало близько 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстри, 1 учень). На другому місці був Київ (у XVI ст. -- 20 ремісничих цехів); менші осередки: Луцьке, Кам'янець Подільський, Перемишль, Ярослав.

За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстри і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Українців серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами. У Львові, напр., хоч українці працювали у бл. 50 галузях ремісництва вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів. Часто управи міст забороняли українцям ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями (напр., на Руській вулиці чи на передмістях). Для захисту своїх прав українські ремісники разом з ін. прошарками українського міщанства гуртувалися у братствах. Взагалі права ремісників були обмежені у містах, які не мали магдебурзького права.

2. Розвиток ремесел у Нові часи

З 2-ї пол. XVIІ ст. ремісництво на Західній Україні й на Правобережжі зменшилося у зв'язку з загальним занепадом міст і міщанства, поширенням не цехового ремесла (у Львові партачі становили з сер. XVIІ ст. близько 40% загальної кількості ремісників), поселенням при старостинських замках, панських дворах у містах і на передмістях підданих сільських ремісників, конкуренцією виробів єврейського ремесла тощо. Краще розвивалися ремесла в Києві й на Лівобережжі, зокрема у містах: Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ніжені тощо. Воно поширювалося також серед козацтва та по селах.

На українських землях у Російській Імперії загальноімперський закон, що стосувався цехів, поширено на Лівобережжя (1785) і Правобережжя (1840). За законом з 1852 року, у містах і містечках існували ремісничі управи. Ремісник, який не мав звання майстра і не записався до цеху, не мав права керувати ремісничим закладом, тримати робітників та виставляти вивіску. Кількість ремісників у 9 українських губерніях, об'єднаних у цехи, становила за даними на 1858 рік -- 77 000 осіб, у т.ч. 32 500 майстрів, 28 400 робітників і 16 800 учнів. За ін. даними число всіх ремісників у містах становило бл. 100 000.

За австрійським переписом 1773 року в усій, тобто і Західній (польській) Галичині жило 44 000 ремісників, у т.ч. ткачів 17 900, ковалів 2 800, кушнірів 1 800, шевців 5 500, кравців 2 800, бондарів 1 400, гончарів 1 200, колодіїв 1000; ремісників-євреїв було 16 000. 1837 року в Галичині нараховували 45 000 ремісників, які платили прибутковий податок.

У 1-й пол. ХІХ ст. ремісництво відчуло тиск фіскальної політики на центральних і східних землях і в Галичині. Ще неґативніше на ремісників вплинули у 2-й пол. ХІХ ст. розвиток фабричної промисловості і капіталізму, побудова залізниць, що полегшило підвіз фабричного краму (переважно з неукраїнських земель), втрата значення ремісничих цехів (з 1900 російський уряд почав вживати заходів до скасування решток цехового устрою), низька освіта ремісників та лихварство. Особливо кризовими були для ремісництва 1870 -- 90-і pp. Значна частина міського ремісництва, не витримуючи конкуренції фабрично-заводської продукції, відмирала; краще розвивалася кустарна промисловість. На допомогу ремісникам і зокрема кустарям прийшли деякі урядові агентства (1888 року засновано урядовий Кустарний комітет) і особливо земства. Їх заходами створювалася інструкторська допомога, постачалися деякі види сировини з державних підприємств, відкривалися кустарно-ремісничі учбові майстерні та організовувалися місцеві і міжнародні виставки кустарних виробів, на яких були широко представлені вибори з України (кролевецькі тканини й ін.). Головне управління землевпорядження і хліборобства посередничало у купівлі ремісничих і кустарних виробів замовниками -- військовими і морськими відомствами, постачало кустарям безкоштовно і в кредит зразки верстатів, двигунів та ін. знаряддя, видавало мистецькі альбоми зразків кустарного виробництва тощо. Деяке значення мала спроба організації кустарних кооператив (1913 року у 6 українських губерніях Російської Імперії було створено 18 таких кооперативів).

У Галичині й на Буковині ремесло не мало особливої допомоги з боку уряду. Ремісничі палати у Львові й Чернівцях (при крайових відділах) вели статистику ремісників, влаштовували ремісничі виставки, опікувалися (у Львові) ремісничим Промисловим Музеєм тощо. Допомогу українським ремісникам надавали міщанські братства у Львові (з 1872 року) і згодом в інших містах Галичини та засноване в 1881 році В. Нагірним ремісниче товариство «Зоря», яке зокрема опікувалося ремісничою молоддю, що прибувала з сіл до міста. Таку мету мали також будівельний комбінат, заснований у Львові І. Левитським, та жіноча кравецька спілка «Труд». Зростання українського ремісництва у містах Західної України (менше центральних і східних земель) утруднювало опанування ремеслами неукраїнським елементом, а також те, що діти заможніших українських ремісників лише рідко залишалися працювати у фахах батьків.

3. Українські ремесла у ХХ столітті

Перед Першою світовою війною у 9 українських губерніях Російської імперії ремісників і кустарів було 700 000, у т.ч. кустарів 358 000, самостійних ремісників (за матеріалами Міністерства Торгівлі і Промисловості) 57 000, не облікованих кустарів і ремісників 105 000, кустарів харчосмакової промисловості 135 000, учасників різних не товарових промислів 45 000. Кустарі жили переважно у селах, ремісники -- в містах. У Галичині (всій) на поч. ХХ ст. було 6л. 85 000 дрібних ремісничих підприємств, які давали працю бл. 130 000 осіб. Попри часткове зменшення ремісників в Україні на переломі ХІХ-ХХ ст.ст., ремесла і кустарна промисловість до 1914 року були основним джерелом задоволення потреб широких споживачів виробами легкої й харчової промисловості. У ремеслах і кустарній промисловості працювало більше осіб, ніж у великій цензовій.

На поч. 1920-их pp. значення ремесел на центральних і східних землях у зв'язку з занепадом фабричної промисловості на деякий час збільшилося. Число ремісників і кустарів в УРСР зросло до 820 000 (1928), у т.ч. 179 000 в кустарно-пром. кооперації; тоді як у цензовій промисловості працювало 620 000 осіб; натомість вартість продукції нецензової (ремісничої і кустарної) промисловості становила лише 15% від всієї промисловості. Згодом суцільна націоналізація й розвиток фабричної промисловості спричинили занепад ремесла; його і кустарну промисловість об'єднано майже повністю у промислову кооперацію, і самостійних ремісників і кустарів нараховувалося у 1939 році ледве 57 700. На західноукраїнських землях до часу їх приєднання до УРСР відносини залишилися ті самі, що й до війни 1914. На укр. землях у Польщі ч. ремісників було таке саме, як до війни (понад 90 000).

Після ліквідації пром. кооперації у 1960 Р. і кустарну промисловість передано до системи держ. місц. промисловості. Попри поширення з 1966 місць, промисловості на нові асортименти продукції, кустарне і ремісниче виробництво, хоч і не регламентовані урядово, -- не зникли. Вироби цих промислів не тільки використовуються у господарствах продуцентів, але йдуть на ринок (зокрема -- сіль.) і все ще широко обслуговують потреби місц. населення у житловому будівництві, кравецтві, шевстві. тощо. Хоч в офіц. статистичних даних ч. ремісників і кустарів не подається, але воно має бути чимале.

Література та джерела

Українська радянська енциклопедія, Том 9, К., 1987, стор. 336-337

Подолинський С. Ремесла і фабрики на Україні. -- Женева, 1880

Грушевський М. Історія України-Руси, т. VI. -- К.-Л., 1907

Крип'якевич І. Боротьба нецехових ремісників проти цехів у Львові (1590-1960 pp.) // З історії зах.-укр. земель, випуск 1, 4. -- Л., 1957

Нестеренко О. Розвиток промисловості на Україні, І. -- К., 1959

Компан О. Міста України в другій пол. XVII ст. -- К., 1963

Голобуцький В. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. -- К., 1970