Дендропарки України

ЗМІСТ

Вступ

Державний дендрологічний парк «Тростянець»

Історія парку

Проблеми парку

Олександрія

Історія cтворення парку

Структура парку

Рослинність парку

Сучасний стан парку

Націонамльний дендрологімчний парк «Софімївка»

Структура парку

Сучасний стан парку



Вступ

Парк - це спеціальна обмежена територія природна, чи штучна, виділена переважно з метою рекреації, відпочинку.

На сьогодні у Києві 127 парків, 500 скверів, 78 бульварів. На одного жителя Києва доводиться 20 мІ зелених насаджень. Для порівняння, у Парижі і Москві ця цифра становить 14 мІ, в Лондоні -- 12 мІ, у Берліні -- 10 мІ.[1]

У 1917 році загальна площа парків сягала 116,5 га, у 1980 році -- 3,4 тисяч га, у 2005 році -- 5,5 тисяч га.

У ХІ столітті в Києві почало розвиватися садівництво. Фруктові сади мали Києво-Печерський, Видубицький, Кирилівський монастирі, вони вкривали Щекавицю і Кудрявець.

Перший парк був закладений у 1631 році на митрополичому заміському дворі у Голосієві митрополитом Петром Могилою.

Наприкінці XVII -- початку XVIII століття були створені Шовковичний та Виноградний сади на Клові, був висаджений липовий гай на Печерську (місцевість Липки).

У 1740-х роках за проектом архітектора В.В. Растреллі закладений Царський сад (у радянський час -- Першотравневий парк, нині -- Міський сад) у 1880-х роках цей масив перейшов до відання міської думи, яка здала його частину в оренду купецтву Києва (отримав назву Купецький сад, пізніше -- Піонерський парк, нині -- Хрещатий парк), в іншій частині парку (нині територія стадіону «Динамо») відкрився кафешантан «Шато-де-Флер», був розбитий великий розарій. У 1842 році закладений університетський Ботанічний сад.

У другій половині ХІХ століття мережа парків суттєво збільшується. На дніпровських схилих з'являються парки Володимирська гірка (1850-ті), Маріїнський парк (1874). Створено парки «Ермітаж», «Аркадія», «Венеція», «Кинь-Ґрусть», «Тіволі», Університетський. Місцями відпочинку киян були також Кадетський гай, Труханів острів, схили Дніпра від Поштової площі до Звіринця, приміські дачні поселення Святошин, Дарниця, Голосіїв, Пуща-Водиця. До Жовтневого перевороту 1917 року у Києві виникли також Пушкінський парк (1900), Політехнічний парк (1903), Зоологічний парк (1908). Громадянська війна нанесла великої шкоди парковому господарству міста. Так, на дрова вирубали практично весь Кадетський гай, значно постраждали зелені насадження і в інших парках. Відновлення «зелених легенів» міста активізується лише наприкінці 1920-х років, і особливо у зв'язку з відновленням столичного статусу (1934). У цей період з'явився Національний ботанічний сад імені Миколи Гришка НАН України (1936), впорядковано паркову зону вздовж дніпровських схилів.

Радянсько-німецька війна завдала не меншої шкоди паркам ніж громадянська. Значні території зелених насаджень парків були знищено або в ході бойових дій, або вирубано на дрова. Відновлення зелених зон розпочинається одночасно з відновленням міста. В повоєнний період створюються Дніпровський парк (1945), парки культури і відпочинку Ленінського комсомолу (1955), Голосіївський імені М. Рильського (1957), Вічної Слави (1957), ім. М. Фрунзе (1960-ті), ім. ХХІІ з'їзду КПРС (1962), Гідропарк (1965), Перемога (1965), Партизанської Слави (1970), Грушки (1971) та інші. У 1958 році сторюється Виставка досягнень народного господарства, а у 1969 році -- Музей народної архітектури і побуту, територія яких також є ландшафтним парком.

У зв'язку з вичерпанням місця для розвитку нової забудови, зелені масиви, у тому числі й парки, опинилися під загрозою знищення. Земля в місті є дорогою, а тому ведеться війна за кожен клаптик землі, придатної для нового багатоповерхового будівництва. Наступ на колись майже не зачіплені антропогенним впливом куточки міста змусив владу оголосити низку місцевостей ландшафтними заказниками.

2005 року в місті затверджено Концепцію розвитку зелених насаджень, якою передбачається як реконструкція існуючого паркового господарства, так і створення нових паркових зон.

Державний дендрологічний парк «Тростянець»

Державний дендрологічний парк «Тростянець» -- дендрологічний парк НАН України (до 1983 року -- Державний дендрологічний заповідник «Тростянець» НАН УРСР), пам'ятка садово-паркової архітектури середини ХІХ століття, створена завдяки зусиллям і коштом Івана Михайловича Скоропадського. Розпорядженням Уряду України № 73 від 11 лютого 2004 року колекції інтродуцентів рослин, які є основою ландшафтних насаджень, надано статус «Національного надбання України».

Парк розташований у південно-східній частині Чернігівської області в селищі Тростянець Ічнянського району на площі 204,7 га у сприятливих в цілому для розвитку деревної рослинності кліматичних умовах. Навколо нього простягаються лісозахисні смуги площею близько 350 га.

Історія парку

Місцевість, вибрана для створення дендропарку, на початку ХІХ століття була типовою для Лівобережного лісостепу відкритою рівниною, що розсікалась численними незалісненими заболоченими балками. На південній частині цієї території зростав дубовий гай, частина дерев якого, посаджених в кінці XVIII, початку ХІХ століття, збереглися і входять до складу паркових ландшафтів. Решта вибраної території використовувалась як сільськогосподарські угіддя.

Садиба, яка включала великий дерев'яний будинок з баштами та чотири флігелі, була споруджена у 1833 році поблизу струмка Тростянець, що був використаний для створення системи ставків. Шляхом поглиблення балок і насипання гребель було створено Великий став, завдовжки 1,3 км і завширшки біля греблі майже 100 м. Він розділив парк посередині з півночі на південь і став його композиційною віссю. З різних сторін біля ставу було створено два менших за розмірами -- Лебединий і Куциха, з якими загальна водня поверхня парку перевищила 10 га.

В 1834 році по берегах ставків на площі біля 20 га зроблені перші посадки деревних рослин крупномірними саджанцями ялини європейської, тополі та інших місцевих видів. Згодом почали висаджувати також саджанці берези, липи, клена, дуба, які використовували в сусідніх лісонасадженнях. Ці рослини з часом практично повністю загинули, крім тих, які були висаджені безпосередньо біля води. Такі результати перших посадок спонукали Скоропадського до створення власного розсадника на території парку. У балці Богівщина в значній кількості почали вирощувати посадковий матеріал, як місцевих видів, так і завезених з інших районів. За наявності достатньої кількості посадкового матеріалу посадки почали здійснювати великими суцільними ділянками, які межували із сінокосними галявинами, і отримали досить позитивні результати.

Наприкінці першої половини ХІХ століття в насадження почали вводити екзотичні види, саджанці яких доставляли із Риги, Петербурга, Парижа, Києва, Нікітського ботанічного саду, акліматизаційного саду Каразіна та інших. Не всі вони приживались в нових умовах, але це сприяло для удосконалення акліматизаційної роботи і застосуванню нових засобів, в тому числі шляхом щеплення екзотів на місцеві види -- південних дубів на місцевому дубі, кедра сибірського на сосні звичайній тощо. Це дало позитивні наслідки: паркові насадження почали швидко збагачуватись новими оригінальними формами з незвичайними декоративними властивостями. Одночас з розвитком паркових ландшафтів виникла реальна необхідність створення захисних насаджень. Це здійснювалось шляхом заліснення степових ділянок розміром від 0,5 до 15 га за межами паркової території. Насадження розміщувались смугами чи компактними галявинами навкруги парку на відстані до 2 км від нього, створюючи захисну зону, розширену з боку переважного напрямку вітрів. Як правило, у більшості цих насаджень домінував якийсь один вид, наприклад сосна, береза, ялина, дуб але були і змішані насадження, де до місцевих видів додавалист екзоти, запас саджанців яких створювався у розсаднику. Таким чином площу захисних насаджень було доведено до 155 га, з яких 100 га займали хвойні види.

З 1858 року почався новий етап у будівництві Тростянецького парку -- перетворення рівнинної місцевості на рельєфний ландшафт. Спочатку роботи здійснювались на 5 га, а згодом площу було розширено до 30 га по обох боках від Великого ставу. Керував роботами головний садівник К.Д. Шлінглоф. З метою створення гірського рельєфу на відведених ділянках частково вирубували існуючі насадження, а в місцях, де створювали високі гірки, вони ставали каркасом і повністю засипались землею. У результаті робіт, що проводили близько 30 років, створено гористий рельєф, де висота окремих гірок сягала 35 метрів. Гірки обсаджували деревами, головним чином соснами та кущовими видами.

У 1886 році було проведено першу інвентаризацію насаджень парку і складено топографічний план. За її підсумками площа парку становила 170 га, видовий склад налічував 623 види та форми, з низ 161 -- хвойних, 462 -- листяних, у тому числі дуба -- 50 видів і форм, клена -- 60, ясена -- 37, ільмових -- 34, липи -- 27, берези -- 16, тополі -- 18, горобини -- 17, ялини та ялиці -- 51, сосни -- 22, туї -- 32, ялівцю -- 25 видів та форм. Взагалі за цей період ландшафт парку був практично сформований: захисні насадження займали площу 180 га, формування рельєфу безпосередньо на території парку закінчено, прокладено доріжки, встановлено кам'яні та дерев'яні лави та альтанки, скульптури, побудовані малі архітектурні форми, греблі та мости.

З кінця ХІХ століття в історії дендропарку починається період повного занепаду, спричиненого смертю Івана Скоропадського в 1887 році і відомими суспільно-політичними подіями початку і середини ХХ століття. Факт занепаду достовірно засвідчила інвентаризація насаджень парку 1948 року, коли було виявлено тільки 391 вид і форму, у тім числі 70 хвойних і 312 листяних. Істотне значення у такому зменшенні видового і формового складу насаджень мав фактор відсутності протягом тривалого часу компетентного і зацікавленого господаря. Так, у січні 1918 року садибу було зруйновано і упродовж майже двох десятиліть парк був у віданні створеного у Тростянці тваринницького радгоспу. У відповідності до постанови Раднаркому УРСР від 25 березня 1938 №392 року головна частина парку була виділена в самостійну господарську одиницю і підпорядкована безпосередньо Наркомзему УРСР, а в 1940-му він став державним заповідником і був підпорядкований Головному управлінню по заповідниках. Цього ж року заповіднику було додано 30 га орної землі для створення розсадника і колекційної ділянки.

З передачею дендропарку до Академії наук УРСР в 1951 році в його історії почався якісно новий період розвитку. Він стає науково-даслідницькою установою, де вивчаються питання інтродукції та акліматизації рослин, реконструкції та відновлення паркових ландшафтів, вегетативного та генеративного розмноження інтродукованих рослин і проводиться ефективна культурно-просвітницька робота. Практично відразу після передачі в Тростянці на площі 11,4 га створюється арборетум, де зібрано майже тисячну колекцію деревних видів, різновидів і форм. Активно розвивається виробничий розсадник, де вирощуються сотні тисяч саджанців ріхноманітних видів і форм як для потреб власне дендропарку, так і для потреб зеленого будівництва. З часом дендропарк став головним виробником декоративних саджанців для північних регіонів України, а також Росії і Білорусі. Дендропарк використовується як і насіннева база для постачання зацікавленим структурам насіння екзотичних видів.

Тепер у «Тростянці» росте понад 400 видів і форм дерев та кущів, у тому числі близько 75 шпилькових (серед них рідкісні -- смерека Фразера, смерека каліфорнійська, ялина канадська, туя велетенська та інші) і велика колекція листяних (зокрема дубів -- понад 15 видів, кленів -- понад 20, лип -- 9).



Проблеми парку

Як свідчать матеріали систематичних інвентаризацій, існує помітна тенденція до зміни видового складу насаджень, що особливо виражено у змішаних групах, до складу яких входять інтродуковані та місцеві види. Інтенсивна динаміка зміни видового складу характерна також для насаджень які досягають, або вже досягли критичного віку: в них відбувається прогресуюче зменшення кількості інтродуцентів і збільшення кількості місцевих видів, таких як: береза, клен, ясен, липа та інші. Самозасів зазначених видів розповсюджується настільки активно, що може створювати реальну загрозу існуванню менш адаптованих до місцевих умов інтродуктованим видам.

Не менш активною проблемою парку є відновлення та реконструкція ландшафтів, що є типовою практично для всіх старовинних парків. Причиною цього є те, що з плином часу в насадженнях з'явилось багато екземлярів дерев, які вже пережили свій оптимальний декоративний вік, досягли критичної вікової межі і практично втратили своє декоративне значення. Кількість таких дерев неухильно збільшується і загальна тенденція стає загрозливою.

Олександрія

Олександрімя -- дендрологічний парк Національної академії наук України. Розташований у північно-східній частині Правобережного лісостепу, за 80 км на південь від Києва на північно-західній околиці міста Біла Церква, на висоті 80 -- 106 м над рівнем моря.

Парк розташований на площі 297 гектарів на березі річки Рось. Площа декоративних водойм парку (ставки та р. Рось) становить 21 га. Загальна довжина алей і доріжок становить понад 20 км. Парк є зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось та ставків.

У композиції плану і стильової спрямованості архітектурних об'ємів та споруд Олександрія має спільні риси з іншими парками романтичного стилю. Стиль архітектури -- пізній класицизм.

Історія cтворення парку

В 1774 році польський король Август Станіслав Понятовський отримує у довічне володіння від Речі Посполитої тоді найбагатше в Україні Білоцерківське староство, яке 13 грудня того ж року передає разом з будівлями у Варшаві великому коронному гетьману Польщі Францішеку Ксаверію Браницькому, герба Корчак. Ці землі Ксаверій Браницький отримав у нагороду за придушення хвилі селянсько-козацьких повстань -- Коліївщини. До його нових володінь входили міста Біла Церква і Сквира, а також 134 села з населенням понад 40 тисяч чоловік. З цього часу Біла Церква стає приватним містом графів Браницьких.

В 1781 році у Санкт-Петербурзі гетьман узяв шлюб з улюбленою камер-фрейліною імператриці Катерини II Олександрі Василівні Енгельгардт. Зиму Браницькі проводили при дворі Катерини ІІ у Петербурзі, а влітку переїжджали у свої маєтки на Україні, найчастіше у Білу Церкву. Згодом, в 1784 році, О. В. Браницька отримала цей маєток в дарунок від свого чоловіка і почала наводити в ньому лад.

Парки європейських столиць, де вона неодноразово бувала, надихнули Олександру Браницьку на створення не менш вишуканого парку у своїй головній резиденції. Спочатку вона мала намір збудувати парк у Шкарівському лісі (за 10 км на південь від Білої Церкви), але згодом, детальніше ознайомившись з навколишньою місцевістю, зупинилася на ділянці віковічної діброви у західному напрямку, за 3 км від Білої Церкви, в урочищі Гайок. Назву парку дала на свою честь -- «Олександрія».

У 1791 році помирає князь Григорій Потьмкін. Після його смерті графиня, за підтримки Катерини ІІ отримує більшу частину спадщини князя. Зважаючи на ту роль, яку зіграв в її житті Г. Потьмкін, Браницька вирішує присвятити будівництво майбутнього парку його пам'яті, а також збудувати в парку його мавзолей. Проект мавзолею виконав у 1795 році відомий архітектор, автор Таврійського палацу Г. Потьомкіна у Петербурзі -- Іван Старов. Мавзолей мав стати домінантою всієї нової композиції парку «Олександрія». Він повинен був розповідати про життя та велич Г.О. Потьомкіна.

Після смерті Катерини ІІ, російський трон успадкував Павло І, який вкрай негативно ставився до всього, що пов'язано з ім'ям князя Таврійського. Браницьких перестали приймати при дворі, за ними був встановлений негласний нагляд. Через це графиня вимушена була відмовитись від будівництва мавзолею. Замість нього, спираючись на композиційні частини проекту І. Старова, було збудовано декілька інших споруд. Для будівництва парку із Європи були запрошені спеціалісти-паркобудівники.

Автором генерального плану забудови парку став французький архітектор Мюффо. Пізніше в парку працювали архітектори та садівники Ботані, Станге, Бартецький, Вітт, Єнс, які втілили в життя проект генплану та заклали основу паркових композицій, використовуючи існуючий лісостеповий ландшафт та природні дібровні насадження. Одночасно зі створенням паркових насаджень почалося будівництво резиденції та інших архітектурних влаштувань. Перші роботи розпочалися в 1793 році.

Багато рослин для парку завозили з Польщі, інших країн Європи і світу.

Паралельно розпочалась робота по будівництву літньої резиденції графів Браницьких. «Аустерія» спочатку була лише літньою резиденцією, а пізніше стала і зимовою. Поруч з нею було розташовано комплекс павільйонів, в тому числі Монарший павільон, Бальна Зала та інші. З північної, східної і західної сторін головний палац оточували адміністративно-господарські будівлі, які замикалися внутрішнім майданчиком (дідинцем) розмірами 92х74 м. Під час буремних подій ХХ століття ці будівлі були знищені і до наших часів не збереглися.

Решта території була призначена для художньої частини паркових облаштувань. До них належать Мала і Велика галявини з прилеглими архітектурними спорудами: Колонада «Луна», «Китайський місток», «Руїни», «Арочний місток», «Острів Марії», «Острів Троянд», різні види фонтанів, водоспадів та інші малі архітектурні форми. Разом з галявинами та дібровою, ставками та річкою Рось вони утворили єдиний парковий ансамбль. Алеї парку прикрашали бронзові і мармурові скульптури, вази.

На відстані біля 500 метрів від «Аустерії» розташовано економічний двір (з 1946 року адміністрація парку) -- правління економа, що керував парковим господарством. Тут містилися житла постійних працівників, майстерні, оранжерея та квіткове господарство, фруктовий сад, поруч -- рибні стави. Великий штат обслуги забеспечував побут Браницьких та їх гостей. В теплицях для їх потреб вирощувались екзотичні рослини: кактуси, орхідеї, ананаси, інжир, цитрусові, італійський виноград, китайські рози, які досягали небувалих розмірів.

Поряд з палацовим комплексом із західного боку розташовано сад «Мур» (його обгороджено мурованою цегляною стіною для захисту теплолюбних плодових дерев від холодних вітрів); зі східного боку -- «Клини», сад Катерини ІІ, Сад Потьомкіна, Російський сад, городи.

Західна частина парку -- третина всієї паркової території, відмежована дорогою від економічного двору до Сквирського шляху, була відведена під мисливські угіддя (звіринець) і служила як лісопарк. Нині вона розширена ще на 96 га.

У східній частині парку знаходився сад, який мав назву «Дружній». На залізних декоративних воротах було викарбовано французькою мовою: «Перед тим як ввійти, порадся зі своїм серцем: чи вмієш ти цінувати дружбу». В глибині саду була побудована Ротонда у вигляді мушлі, де стояло погруддя князя Григорія Потьомкіна.

В 1815 році О. Браницька привезла в Білу церкву з Берліна молодого садівника Августа Єнца. який протягом наступних 54 років працював у парку, створюючи все нові і нові композиції. Творінням його рук є ландшафтні композиції, які збереглися і до наших часів на Великій і Малій галявинах. В подяку за його багаторічну працю і на честь 50-річчя його служби, господарі встановили в парку пам'ятну металеву колону.

В середині ХІХ століття парк «Олександрія» набув неабиякої слави. Його відвідували відомі люди того часу: Г.П. Державін, О.С. Пушкін, Т.Г. Шевченко. Неодноразово тут бували декабристи (члени Південного товариства): Бестужев-Рюмін, Муравйов-Апостол, Пестель та ін., відомі польські поети та художники: Ян Ліппоман, котрий написав про «Олександрію» вірші, Ян Бровінський, який після відвідування парку видав поему «Олександрія».

Парк часто відвідували члени царської родини, з якими Браницькі підтримували дуже тісні стосунки. Тут було окреме місце, так званий Царський сад, де зростали одна модрина та 7 американських лип, які були посаджені імператорами Олександром Павловичем та Миколою Павловичем, княгинею Олександрою Федорівною. Кожне дерево було обнесене чавунною огорожею, на якій під кроною була мідна дощечка з написом: ким і коли посаджене дерево.

Реформа 1861 року, яка скасувала кріпатцтво, позбавила Браницьких безкоштовної робочої сили. З цього часу уповільнюється розвиток парку «Олександрія». Практично до 1917 року в ньому виконувались роботи, пов'язані тільки з доглядом вже існуючих об'єктів. По скасуванні панщини, коли за роботу потрібно було платити, художній образ парку щораз гіршає. Занепадає дорожня мережа, протоки островів замулюються, острови зливаються з суцільним берегом, павільйони, зокрема «Руїни», ушкоджуються й не відбудовуються. Деякі інші декоративні павільйони («Люстгаус» тощо) перетворюються в сараї.

Три покоління графів Браницьких розбудовували парк. Після смерті Олександри Браницької в 1838 році парк та маєтки успадкував її син Владислав Ксаверійович (1783 -- 1843). Наступним володарем був Владислав Владиславович (1826 -- 1884). Останньою володаркою маєтків до 1917 року була дружина графа Владислава -- Марія Євстафіївна з роду Сапєг. Нащадки Браницьких й понині живуть у Франції, Польщі та інших країнах світу.

Під час громадянської війни 1918--1921 років парк зазнав величезних втрат. Більшість архітектурних споруд була повністю або частково зруйнована. З «Олександрії» вивезли велику кількість цінних мармурових та бронзових скульптур, значні збитки були завдані і парковим насадженням.

З 1921 року «Олександрія» стає основною базою його навчально-дослідного господарства. «Олександрія» отримує нову назву -- парк ім. Ч.Г. Раковського. Виходячи з потреб відбудови госпадарства перших років Радянської влади час від часу, поволі «на цеглу» розбиралися зруйновані, або напівзруйновані споруди, вирубовалися дерева.

Площа парку використовувалась не з декоративною метою, як це мало бути а задля добування деревинної маси. Ще більшої руйнації парк зазнав після рішення Білоцерківського окружного виконавчого комітету в лютому 1928 року про забудову на території парку водогону для міста.

У 1922 році рішенням Київського губернського комітету парк «Олександрія» був проголошений заповідником і до 1946 року входив до складу сільськогосподарського технікуму, а згодом інституту.

Велику руйнацію принесли парку роки Другої світової війни. Ще більше були зруйновані архітектурні споруди, пошкоджена або зовсім знищена значна частина дерев. Під час німецької окупації в 1943 році було зрізано понад 3 га вікових дерев сосни звичайної. Водночас на попередньому рідколіссі: зона Дідинця, Саду Катерини II та Потьомкіна -- все вкрилося густим самосівом, знівелювавши попередній художній образ цих ділянок парку.

Постановою від 10 квітня 1946 року Рада Міністрів СРСР передала парк «Олександрія» у віддання Національної академії наук України, якій він підпорядковується в даний час. З цього часу розпочинається роботи по відбудові парку. В 1955 році розроблений проект реставрації і розвитку парку. В 1957 році, під керівництвом і за активної участі Д.М. Криворучка в парку розпочалися реставраційні роботи. Були відновлені всі основні паркові споруди за винятком палацу і танцювального павільйону: головний вхід, Ротонда, Колона печалі, Великий водоспад, колонада Луна, Китайський і Арочний містки, фонтани. Одночасно були збудовані нові об'єкти -- джерело «Лев», «Кругла альтанка», закладені нові паркові насадження. В процесі реставрації і розвитку рослинного комплексу були визначені ландшафтні райони парку, проведена комплексна оцінка природних чинників території і ландшафтна таксація існуючих насаджень, організоване центральне планувальне ядро, знайдене рішення нових ділянок у поєднанні з композицією парку в цілому. Була впорядкована і розвинена мережа алей, забезпечені водо- і електропостачання, каналізація.

Мережа дев'яти алей, що відходять від колишнього композиційного центру -- палацу, збереглася і займає панівне становище в композиції парку. У зв'язку з цим було визнано логічним і необхідним відновлення пам'ятника архітектури -- палацу і танцювального павільйону на колишньому місці з розміщенням там адміністративної частини і паркового музею з картинною галереєю. У західній частині парку з'явилося декілька ландшафтних фрагментів, мало зв'язаних між собою: ялинова алея, півколо каштанів і куртина ялин.

Оновлена широка дубова алея, котра починається від Дідинця, проходить Дібровку, кам'яну дамбу, розкриває пейзажі горіхової поляни, Круглої альтанки і вливається в алею, що веде до Палієвої гори. У східній частині парку проектується Східна поляна, оточена рамкою із старих паркових насаджень

З рідкісними, цікавими рослинами, галявинами та дібровою, до паркового ансамблю було включено і досить багато архітектурних споруд різного цільового призначення, які гармонійно доповнювали парковий ансамбль. Серед них є чимало таких, що збереглися і до нашого часу.

Структура парку

Східна частина

Неподалік головного входу знаходиться споруда, яка носить назву «Ротонда». В різні часи вона була відома, як «Павільон Потьомкіна» або «Раковина Потьомкіна». Споруда збудована в стилі розвинутого класицизму у вигляді напівкруглого павільону з прорізаною в передній стіні напівкруглою аркою. Купол та арка оздоблені оригінальним декоративним ліпним орнаментом. У центрі павільону знаходився мармуровий бюст Г. Потьомкіна з написом під ним: «Полезен миром и войной, Екатеринин друг, благотворитель мой». Споруда домінує над пейзажем цієї частини парку. Саме для того, щоб підкреслити її значення, перед нею був створений прямокутний майданчик. Висота павільону «Ротонда» 10.5 метрів, ширина -- 9 метрів.

Неподалік центральної алеї парку, на кам'яному квадратному постаменті стоїть колона, яка зараз називається «Колона Суму». В минулому ця споруда мала назву «Колона Пелікана». Верхня частина колони відсутня. Описи тих часів свідчать, що колона завершувалась скульптурою пелікана, який годує чотирьох пташенят. Багато дослідників вважає, що колона збудована на честь царя Олександра І і його масонських уподобань.

Однією з найоригінальніших архітектурних споруд парку є «Руїни», побудовані в кінці 18 століття. Своїм виглядом вони нагадують старовинний зруйнований замок. Основна мета споруди -- створити ілюзію зруйнованих часом будівель. Крім естетичного призначення, «Руїни» виконують практичну роль підпірної стіни. Будівля складається з двох ярусів. Нижній ярус знаходиться наполовину в землі, другий, у вигляді високої будівлі без даху, знаходиться на дамбі. З під «Руїн» б'є потужній водоспад. Посередині спорудили розташований оглядовий майданчик, з якого відкривається краєвид на річку Рось. Сьогодні до цього архітектурного ансамблю належить острівець з фонтаном і місточок через вузьку протоку, яка впадає в Рось.

Одним з найцікавіших об'єктів «Олександрії» є колонада «Луна», виконана у вигляді грецького амфітеатру. Зі східної сторони вона прилягає до Великої галявини, створюючи разом з нею єдиний архітектурно-парковий ансамбль. Споруда виконана у формі напівкруглої стіни з радіусом 16 метрів. Її фасад -- відкрита колонада з 14 колонами, які утворюють галерею. Обидва кінці галереї завершуються прямокутними приміщеннями, які декоровані фронтонними портиками, що надає споруді архітектурної форми. На фронтонах бокових приміщеннь є барельєфне зображення молодої жінки, яка сидить, гойдаючи на нозі дитину. Назва павільону «Луна» не випадкова і пов'язана з унікальними акустичними властивостями споруди. Слово, навіть пошепки вимовлене в одному кінці споруди, без спотворень, передається в інший кінець, хоча відстань становить 34 метри. Колись, під час приїзду гостей, у павільоні грав оркестр, звуки якого луна розносила по всіх куточках парку. В святкові дні в Колонаді «Луна» проводяться концерти духової та камерної музики.

«Китайський місток» -- так називається ще одна мала архітектурна споруда. Таку назву вона дістала завдяки альтанці на містку, дах якої нагадує дахи китайських пагод. Спорудження містка-альтанки відбувалося в період активної забудови парку. Місцевий ландшафт підкреслює екзотичний вигляд містка, з якого відкриваються краєвиди на верхнє озеро з водоспадом та нижнє озеро. Для надання споруді монументальності, нижня частина містка виконана з масивних блоків граніту та пісковика.

В 1829 році була створена ще одна архітектурна копозиція -- «Варна». Вона була побудована неподалік літнього палацу Браницьких на честь взяття російськими військами, як тоді вважалося, дуже міцної, неприступної турецької фортеці в місті Варна.

У верхів`ї балки ставу «Холодний», в історичній частині паркових влаштувань знаходиться колона «Глобус». На виготовленій з піщаника колоні встановлено глобус (Земну кулю), -- опоясаний срібним обручем. На глобусі, також із срібла, нанесено картосхему земельних володінь графів Браницьких (у співвідношенні до Земної кулі).

В 1992 році на честь гвардійських офіцерів, учасників війни Росії з Наполеоном (1812 року), встановлена Лава декабристів.

На території парку є багато місць де на поверхню пробиваються джерела з кришталево-чистою водою. Найбільшолаштоване і відоме джерело носить назву «Лев». Назву воно отримало завдяки скульптурі, що знаходиться поруч і ніби охороняє джерело. Вода в джерелі насичена радоном, лікувальні властивості якого відомі. Температура води постійна і не залежить від пори року -- +9 °C. Недалеко від нього з-під землі б'є джерело, яке охороняє скульптура за розміром меншого лева.

Джерела -- це частина загальної гідросистеми парку, яка налічує 25 водоймищ: Дзеркальний, Холодний, Водяник, Русалка, Лебединий, Срібний серпанок та інші.

У 1962 році на території парку на першому поверсі адміністративного приміщення було відкрито музей. Його експозиція знайомить відвідувачів з історією створення парку «Олександрія», трьома поколіннями його власників -- графів Браницьких. Основою експозиції є скульптури з білого італійського мармуру.

В західній частині парку знаходиться найвища Палієва гора. Крутий, кам'яний схил цієї гори сягає у висоту 27 метрів. На початку 18 століття тут тривалий час (1702--1704 рр.) знаходився з табором один із загонів козацького ватажка Семена Палія. В глибині Палієвої гори і досі видно рештки земляних укріплень козаків. У 1980 році на честь тих давніх подій, на горі був встановлений пам'ятник. Це кам'яна вежа з барельєфом козацьких голів та сценами з бойового життя козаків. Біля вежі знаходиться чавунна гармата з ядрами. З цього місця відкривається мальовничий краєвид на річку Рось. Відомі свідчення сучасників про те, що Палієва гора має розгалужену систему підземних ходів, один з яких колись виходив до річки Рось.

Північна частина

В північній частині знаходиться сад «Мур». Він має прямокутну форму з розмірами сторін 300 м х 100 м. Площа 3 га. По всьому периметру огороджений цегляним муром висотою 3 м і вкритий червоною черепицею. Побудований з метою створення на території парку ще більш відокремленого, інтимного куточка, який дозволяв би господарям уникнути небажаного спілкування з відвідувачами. Поряд з декоративними рослинами, тут розміщено цілий ряд цінних сортів, видів і форм плодових та ягідних рослин, які на той час були досить рідкісними на Україні. Нині тут відбувається відновлення насаджень. Створюється імітація таємного саду з оригінальним лабіринтом, виконаним з рослин, а також закладено декоративно оформлену колекцію перспективних форм та сортів плодових рослин. Створено дегустаційний зал.

Південна частина

В Південній частині парку, неподалік від річки Рось, знаходиться споруда, яка має назку Турецький будиночок. Він був побудований після турецької кампанії 1828 року. В його стіни були вмуровані мармурові плити, на яких є написи древньотурецькою мовою, що прославляють велич шаха Махмуда Хача Гази, котрий побудував неприступну фортецю в місті Варна (Болгарія). Після взяття фортеці російськими військами фельдмаршал Румянцев (який товаришував з графами Браницькими) привіз їх як трофей в «Олександрію».

Рослинність парку

Видовий склад дерев, кущів та трав'янистих багаторічників нараховує 2240 таксонів. Окремі з яких мають вік понад 200 років: сосни чорна та Веймутова, ялівець віргінський, тюльпанове дерево, модрини польська та європейська, дуб червоний, гледичія триколючкова, глід рожевий махровий та ін. Особливу цінність становить багатовікова діброва парку, де окрім 300--400 вікових дубів, багато дерев і кущів вихідці з Північної Америки, Китаю, Японії, Кореї, Західної і Південної Європи, Криму, Кавказу, Далекого Сходу

Музеями рослин можна назвати Велику (9 га) і Малу (4 га) галявини парку. На Великій галявині росте 83 види дерев, з яких 17 є представниками місцевої флори, а 66 -- інтродуковані. Серед них сімейне дерево Браницьких -- чотиристовбурова сосна звичайна, яка росте з одного кореня, а далі, подібно генеалогічному дереву, розгалуджується на чотири стовбури. Неподалік колонади «Луна» знаходиться улюблене дерево графині О. В. Браницької -- сосна Веймутова. Серед своєї породи це найстаріше дерево на Україні. Крім дерев, Велика галявина є колискою 97 видів трав, багато з яких знаходяться на межі зникнення і занесені у Червону Книгу.

У північній та східній частинах парку на досить значних площах домінуючим видом є ясен звичайний -- супутній вид у чисто дубових лісах. Як домішки до ясена на цих ділянках виступають граб звичайний, клен гостролистий, липа серцелиста. Серед аборигенних порід в парку в незначній кількості зустрічаються також сосна звичайна, клен польовий, вільха клейка, береза повисла, верба козяча, яблуня дика, осика та ін. В підліску ростуть наступні чагарники: барбарис звичайний, бруслина європейська, бузина чорна, калина гордовина, ліщина, шипшина звичайна, черемха звичайна. В трав'янистому покриві парку зустрічаються такі найбільш характерні лісові види: анемона дібровна, герані лучна та Роберта, зірочки жовті, зірочник лісовий, зеленчук жовтий, дзвоники персиколисті, бугила лісова, медунка темна, ряст Галлера, щитовник чоловічий, підсніжник звичайний.

В центральній частині парку ще і сьогодні мальовничо виглядають окремі дерева сосни чорної та Веймутової, групові посадки ялини європейської та модрини європейської, гіркокаштана звичайного, ялівців звичайного та віргінського, ліріодендрон тюльпановий у вигляді ординару, який є одним із найстаріших дерев в Україні та могутній дуб червоний. Крім цього в парку зібрано колекції деревних, чагарникових та трав'янистих рослин. Найчисленнішими є значні колекції окремих родів: Глід, Бузок, Садовий жасмин, Таволга.

Дуже добре в насадженнях парку представлені деревні бобові (Fabaceae). Паркову колекцію останнім часом було поповнено новими родами Метасеквойя та Тсуга, видами і формами родів: Кіпарисовик, Яловець, Плоскогілочник, Туя, Ялиця, Ялина, Сосна, Тис.

Сучасний стан парку

В цілому парк перебуває у задовільному стані, однак в останні роки не проводився моніторинг стану архітектурних і технічних споруд і парку в цілому; центральне планувальне ядро -- Дідинець -- так і не було відновлено, як це передбачалось на другому етапі реставрації і реконструкції парку; окремі архітектурні об'єкти, відреставровані більше 50 років тому, знову потребують відновлювальних робіт; проекту розвитку зелених насаджень також немає -- вирубки відбуваються хаотично і не завжди обґрунтовано, принаймні з естетичної, ландшафтної точки зору; об'єкти, що з'являються у парку, перш за все копії скульптур, які знаходились тут до 1917 р., переважно значно відрізняються від оригіналів і розташовуються не на місці історичної локалізації; водні і технічні споруди також потребують ремонту і розчищення. Великою проблемою для парку є вандалізм його відвідувачів. Наприклад, на даний час у скульптурі "Діана" повністю зрізано фігуру оленя, скоріше за все для продажу як брухт кольорових металів.

Націонамльний дендрологімчний парк «Софімївка»

Націонамльний дендрологімчний парк «Софімївка» -- парк, науково-дослідний інститут Національної академії наук України. На сьогодні -- це місце відпочинку. Щорічно його відвідують близько 500 тисяч людей. Площа -- 179,2 га.

«Софіївка» є пам'ятником краєвидного типу світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII -- першої половини XIX століть. Тут росте понад 2000 видів дерев і кущів (місцевих і екзотичних), серед них: таксодіум (болотяний кипарис), сосна Веймутова, тюльпанове дерево, платан, гінкґо, смерека та багато інших. Колективом парку видано каталог рослин, в якому нараховується 1994 таксони, з них 1220 деревних і кущових порід та 774 трав'янистих рослин, в тому числі 25 таксонів ліщин, 24 -- буків, 41 -- ялин, 44 -- ялівці, 100 -- ліан, 320 -- троянд, 57 -- рододендронів, 376 -- ґрунтопокривних та 98 -- квіткових рослин.2. Колекційний фонд парку в 2007 році нараховував 3323 таксонів, з них: 546 деревних, 1557 кущових, 115 ліан, 1212 трав'янистих рослин, з них 914 інтродукованих та 246 аборигенних.

Парк розташований у північній частині міста Умань Черкаської області. У 1985 році мала планета № 2259 отримала назву «Софіївка» на честь уманського парку. Парк «Софіївка» заснований у 1796 році власником міста Умані, польським маґнатом Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким та названий на честь його дружини Софії Вітт-Потоцької і подарований їй до дня іменин в травні 1802 року.

Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено польського військового інженера Людвіга Метцеля, а безпосередньо виконали всі роботи в парку кріпаки Уманщини.

Парк був створений у майже безлісій місцевості, розчленованій річкою Кам'янкою, балками та ярами, які врізалися в гранітове підложжя, що часто виходило на поверхню. При створенні парку вдало використано рельєф, але без заздалегідь наміченого плану. У процесі завершення робіт на окремих ділянках були висаджені місцеві та екзотичні деревно-чагарникові рослини, тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «Софіївку» скульптурою, переважно античною.

Головна композиційна вісь парку проходить по річищу Кам'янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів: Верхній -- понад 8 га, Нижній -- близько 1,5 га та інші, водоспади (один з них 14 м висотою), шлюзи, каскади, підземну ріку Ахеронт (завдовжки 224 м), водограї (найбільший -- до 20 м) тощо.

Парк прикрашають штучні скелі (Левкадська (Бельведерська), Тарпейська й інші), ґроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та інші), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптура.

Завдяки компонуванню різних деревних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів (Головна алея, Англійський парк, Єлісейські поля та інші).

У 1832 році, після польського повстання, частина правобережних володінь родини Потоцьких, а серед них і Уманські землі з парком «Софіївкою», були конфісковані й передані Київській казенній палаті. Того ж року Микола І подарував Уманський парк своїй дружині -- Олександрі Федорівні.

В 1836 -- 1859 роках «Софіївка» перебувала у віданні Управління військових поселень. Протягом цього часу парк зазнає значних змін, порівняно з тим, що зробив у ньому Людвіг Метцель з самого початку:

*В 1838 році виникла вулиця Садова. Вона з'єднала парк з містом.

*Розширилася і була викладена бруківкою Головна алея, одночасно виводиться вода з центру парку до Головного входу.

*1844 року тут будуються дві башти в готичному стилі, які за вказівкою Миколи I, який побував тут у 1847 році, були знесені, а замість них під керівництвом уманського архітекта Макутіна за проектом архітектора А.І. Штакеншнейдера спорудили в 1850--1852 роках башти в античному стилі.

*На терасі Муз засипають грот Аполлона і встановлюють обеліск «Орел».

*В 1841 році побудовано альтанку «Грибок» та Китайську альтанку.

*У 1842 -- 1845 роках за проектом архітектора Раппонета будується Павільйон Флори.

*В 1843 -- 1845 роках на острові Анти-Цирцеї будується Рожевий павільйон.

Протягом цього часу з парку вилучають бюст Тадеуша Костюшка та скульптуру Юзефа Понятовського. У цей період Софіївка називається «Царициним садом».

Садівниками на той час були П. Ферре, який створив терасу на березі Нижнього ставу в 1840 році і терасу Муз на північному березі біля джерела Гіппокрени, і Босеє, який відкрив дальню перспективу з амфітеатру на Нижній став, зрізавши верхівки кількох дерев.

30 березня 1859 року царським указом «Софіївку» передано у відання Головного училища садівництва Росії, переведеного з Одеси до Умані. Парк продовжував називатися «Царициним садом», хоч указом царя його названо «Уманським садом Головного училища садівництва».

З 1899 року, під керівництвом професора В.В. Пашкевича, парк поповнився новими насадженнями (Англійський парк), де було зібрано понад сто видів і форм рідкісних дерев і чагарників. В цей час проводяться вирубки догляду та санітарні вирубки рослинності. Після революції «Софіївку» стали називати «Садом III Інтернаціоналу». Постановою Раднаркому УРСР за N26/630 від 18 травня 1929 року «Софіївка» була оголошена державним заповідником.

Оранжерея, парники і, відповідно, частина території парку залишилися в підпорядкуванні сільськогосподарського університету. Парку надається самостійний статус і він аж до 1955 року перепідпорядковується кілька разів різним відомствам, таким як Наркомос, Наркомзем, управлінню заповідників, управлінню у справах архітектури, які були створені при Раді народних комісарів тодішньої УРСР.

1945 року -- парку дано повну назву: «Уманський державний заповідник «Софіївка».

У 1946 році Рада Міністрів УРСР прийняла спеціальну постанову «Про відновлення і благоустрій Уманського державного заповідника «Софіївка».

1948 року -- затверджується генеральний план відновлення і розвитку заповідника «Софіївка».

1949 року -- створюється декоративний розсадник на площі 20 га. Активно проводяться роботи з ремонту і реставрації малих архітектурних форм, дорожно-алейної системи, скульптур парку. Проводиться інвентаризація деревних і чагарникових порід, з'являються наукові праці з історії парку, його дендрофлори, про скульптури, малі архітектурні форми.

З 26 вересня 1955 року дендрозаповідник «Софіївка» до 1991 року знаходився в підпорядкуванні ЦРБС АН УРСР.

В цей період проводяться значні роботи з реставрації об'єктів парку і їх відновлення, розширення території парку. Так, в 1958 році за постановою Черкаської обласної Ради «Софіївці» відведено 6,19 га землі за рахунок земель Уманського міськкомунгоспу та 9,5 га за рахунок земель Уманського сільськогосподарського інституту. У парку відновлені і навіть збільшені штати працівників за рахунок наукового відділу.

В 1972 році у «Софіївці» замінюють всі дерев'яні східці на гранітні, при цьому порушується цілісність партерного амфітеатру як паркової композиції, бо замість серпантинових доріжок, його по центру перетинають гранітні східці від фонтану «Семиструмінь» до оранжерей сільськогосподарського інституту. Проводиться капітальний ремонт Рожевого павільйону із заміною гранітного фундаменту. На Головному вході замість дерев'яної огорожі на цегляних стовпчиках будується ажурна металева огорожа з гранітними колонами. На Головній алеї за проектом Є. Лопушинської будується в 1974 році джерело «Срібні струмки». В ці ж роки асфальтується бруківка парку від Головних воріт до воріт сільськогосподарського інституту. При цьому прибирають круглу клумбу, яка була перед павільйоном Флори. Від мосту на острів Анти-Цирцеї до дамби по вулиці Інтернаціональній створюють благоустроєну алею з водовипусками, гранітними сходами.

Зима 1979 -- 1980 років була безсніжною та морозною. Потім в березні 1980 року пройшли великі снігопади, а низька температура повітря трималася майже до половини місяця. Після різкого потепління, в другій половині березня, сніг почав танути. Повінь розмила земляну греблю по вулиці Інтернаціональній, і вся маса води з Красноставського водоймища площею більше 17 га у вигляді селевого потоку пронеслась по поверхні льоду Верхнього ставу і пішла вниз ущелиною по течії річки Кам'янки, де розташовані головні об'єкти парку. Тоді ж під час повені були повалені гранітні пілони з вазами біля Головного входу. Була дещо зсунута і розвернута по осі на гранітному цоколі права башта, а також повалена з правого боку майже вся металева огорожа на гранітному підмурку.

Хоча рослинність парку під час повені зазнала значних втрат (деякі вікові дерева, які прикрашали центральну частину парку, загинули, а інші зазнали значних пошкоджень), видовий склад насаджень практично зберігся. При цьому загинули і самосівні, нецінні для паркових пейзажів дерева та кущі. Повінь пошкодила асфальтове покриття Головної алеї, знищила до основи дорожно-алейну систему парку в його найнижчій частині від гроту Фетіди до Головного входу з вул. Садової, були знесені і зруйновані всі металеві та дерев'яні мости, шлюзи, окремі скульптури та малі архітектурні форми. Наслідки повені були ліквідовані за короткий час.

Найбільші реставраційні, ремонтні та відновлювальні роботи в «Софіївці» було проведено після стихійного лиха в 1980 році, коли за чотири місяці було реставровано більше п'ятдесяти об'єктів. За період з 1980 по 1993 рік за проектом Є. Лопушинської упорядковано Ахеронтійське озеро, збудовано альтанку Грибок. Починаючи з 1980 року, почала освоюватися територія колишньої військової частини площею 5,1 га, де організовується адміністративно-господарча зона парку. Тут практично заново відбудовується 25 гаражів для автомобілів, тракторів і старовинних карет, які закуповуються в Польщі. Було капітально відремонтовано пункт технічного обслуговування техніки, добудовується невеликий лабораторний корпус з кімнатами для приїжджих. На базі колишніх складів боєприпасів, де під час війни німцями був влаштований шпиталь для радянських військовополонених з Уманської ями, збудовано бібліотеку з читальним залом, їдальню для робітників та службовців з кімнатою відпочинку, зал засідань на 90 місць, складські приміщення, у 1996 році газифіковано котельню, побудовано водонапірну башту, куди подається вода із свердловини, пробуреної в західній частині парку. Збудовано пилораму, столярний цех, сауну, приміщення для утримання коней, овець, птиці. З 1993 року парк охороняється підрозділом міліції.

До 200-річчя заснування парку в 1996 році відновлено дію джерела «Залізна рура», повернуто його історичну назву. Вода цього джерела надходить, як і 200 років тому, з центральної частини парку із гроту «Діани». При вході на територію парку з вул. Садової, зліва, зразу ж за вхідною баштою, розташована гірка, обсаджена ялівцями, туями та ялинами. В цій гірці ще тоді було влаштовано басейн, з якого, як і тоді, так і тепер поступає вода до «Залізної рури» та водоспаду з маленьким блюдцем води.

За період з 1980 до 2007 рік у «Софіївці» проведено значні обсяги робіт з реставрації, відновлення та повернення історичної достовірності майже на всій території історичного ядра парку. Зокрема:

*проведено реконструкцію Головного входу, Партерного амфітеатру, Площі зборів, масиву Дубинка, окремих об'єктів Єлисейських полів, Арборетуму ім. В.В. Пашкевича;

*у західній частині «Софіївки» на площі 53 га створено практично новий парк з вхідною зоною з вулиці Київської, новою інфраструктурою обслуговування туристів, розарієм та чотирма водоймами, органічно вписаними в ландшафт тальвегу Грекової балки.

Впродовж останніх років у «Софіївці» на підставі вивчення основних традиційних елементів теорії декоративного садівництва і використання відповідних композиційних прийомів та принципів проведено:

*роботи з благоустрою і створення нових паркових композицій, які відповідають сучасним вимогам садово-паркового мистецтва;

*створено «Меморіальну зону рослинних композицій, посаджених відомими людьми України та світу»;

Сучасна «Софіївка», будучи зразком садово-паркового мистецтва світового значення, маючи потужну матеріальну базу та високий науковий потенціал і розвинену інфраструктуру з обслуговування відвідувачів, може вже сьогодні стати школою для перепідготовки вітчизняних та зарубіжних ландшафтних архітекторів.

Структура парку

Південна частина

Парк починається з головного входу по вулиці Садовій. За ним йде центральна алея. Башти головного входу, споруджені у 1850 -- 1852 роках, збереглися до нашого часу разом з в'їздними воротами та хвірткою. Огорожа від башт протягом цих років багато разів змінювалась -- від дерев'яної на цегляних стовпчиках до металевої на гранітних колонах, до вигляду, який вона має тепер, разом з реконструйованим мостом, сходами та комплексом для обслуговування туристів, що тепер носить статус Будинку творчості вчених Національної академії наук України. Цей будинок має оригінальну архітектуру, а на вершині будівлі -- оглядовий майданчик. Крім музею, в Будинку творчості вчених є готель на 45 осіб, ресторан, сауна.

Верхню частину конусоподібної покрівлі вхідних башт завершують прикраси, що нагадують факел. За однією із версій, Головний вхід до парку нагадує вхід в Афінський ринок, а деталі, що завершують сторожові башти, запозичені з храму богині Вести в Тіволі (Італія). Довгий час вхід до парку прикрашали італійські пірамідальні тополі, що їх завіз С.Щ. Потоцький. Саме з «Софіївки» вони розповсюдились по всій Росії (Про це свідчить лист імператора Росії Олександра І до Софії Потоцької, в якому він дякує їй за транспорт із саджанцями пірамідальної тополі, що прибув до Петербурга).

До стихійного лиха головний вхід прикрашали ялиці бальзамічні. Вони загинули, а на їх місце висаджено дві туї колоновидні 20-річного віку, які добре вписалися в архітектурний ансамбль.

Праворуч, біля входу в парк, за стіною туї знаходився будинок Музею історії парку. Він був відкритий у вересні 1985 року. Музей, створений на громадських засадах завдяки ентузіазму працівників парку та його шанувальників, не був розрахований на масове відвідування. Це був методичний центр для підготовки екскурсоводів. В ньому також були зосереджені матеріали з історії «Софіївки». Будинок, в якому був розміщений музей, збудований у 1957 році, до 1980 року використовувався як адміністративно-лабораторне приміщення, а в 1996 році його фонди перенесено до нинішнього адміністративного корпусу, який розташований на території парку.

На території поляни, що вище Женевського озера, в 1841 році була збудована дерев'яна альтанка для караульного солдата. Вона нагадувала по своїй формі грибок, тому місцевість схилу праворуч по ходу в парк дістала назву Грибок. Альтанка відновлена в 1994 році.