Феномен етносу

Феномен етносу з давніх часів цікавить і хвилює людство своєю різноманітністю і загадковістю. Етноси формувалися в різні часи, на різних територіях, зі своїми власними характерами, зовнішнім виглядом (антропологією), спільністю мовних, культурних, релігійних особливостей.

Історичними типами етносів прийнято вважати: рід, плем?я (первісна доба), народність (рабовласницька й феодальна доба), нація (капіталістична або соціалістична доба). Етноси перебувають на різних стадіях свого розвитку. Характерно, що й нині існують плем?яні етноспільноти, наприклад, австралійські аборигени, бушмени.

Найдавнішим етносом Європи були вже племена трипільської цивілізації, які з другої половини VI тис. до н. ч. мали, на думку мовознавців, спільні мовні особливості і самоусвідомлення своєї етнічної тотожності. Особливо інтенсивно відбувалося формування етносів, так званої "арійської доби", коли у ІІ тис. до н. ч. постали всі індоєвропейські народи, відомі й до сьогодні.

Визначну роль в етнічних процесах на теренах Європи відіграли племена кімерійців і скіфів, які рухалися зі сходу, і племена кельтів, які рухалися із заходу. Так, у період залізного віку, як свідчать археологічні знахідки в Альфельді (сучасна Угорщина), у І тис. до н. ч. жили кімерійці. Їхнє переселення з Північного Причорномор?я датують приблизно 775-725 р. до н. ч. Друга частина кімерійців досягла Карпато-Дунайського басейну, а решта пішла в Малу Азію.

Про те, що кінний народ кімерійців заселяв значні простори Східної й Центральної Європи, свідчать археологічні знахідки (кінська збруя, бронзові казани, зброя, мечі й кинджали), що мають виразно кімерійський тип. Кімерійська культура на теренах України датується ІХ - VІ ст. до н. ч., а в Середньому Подунав?ї вона мирно співіснувала з фракійською, тому цілий період 750 - 550 рр. до н. ч. в науці прийнято називати фрако-кімерійським.

Спільним корінням всього слов?янства можемо вважати Тшинецько-Комарівську культуру. Вірогідно саме у фрако-кімерійський період почалося поступове розмежування західних і східних слов?ян. Лужицькі племена західних слов?ян почали активно взаємодіяти з ілірійцями та кельтами, а Чорноліські племена східних слов?ян - з кімерійцями та скіфами, яких вважають іраномовними (М. Брайчевський заперечує іраномовність скіфів, вказуючи, що їхня мова могла мати як іранські, так і слов?янські, й фракійські, й балтійські мовні риси: Вступ до історичної науки, ст. 160).

VІІІ - VІ ст. до н. ч. у Середньому Подунав?ї та Адріатичному узбережжі Далмації формувався ілірійський етнос (залізний вік), культура якого виявлена вперше в Гальштаті (Австрія, на південь від Зальцбурга). Прабатьківщина ілірійців - це території сучасних Австрії, Югославії, частково Чехії й Словаччини.

В VІ ст. до н. ч. території сучасних України, Угорщини й Болгарії заселяли скіфи. Їхні пам?ятки, крім України, знайдені ще в Альфельді, Тапіоселі, Сенешвекергузі та ін. В басейні річки Тиси розкопані чисельні скіфські кургани. В історії згаданих країн цей період, як і в Україні, носить назву скіфського періоду. Тут знайдені предмети скіфського стилю: стріли, мечі, прикраси, дзеркала а також поховання коня. Скіфи панували над місцевим населенням до ІІІ ст. до н. ч., поки не з?явилися кельти. В історичній науці вважається, що в етнічному плані Східна Угорщина, Південна Словаччина, Трансільванія в період VІ-ІІІ ст. до н. ч. становили єдиний етнокультурний регіон.

З VI до ІІІ ст. до н. ч. кельти захопили області сучасних Франції, Північної Італії, Чехії, Південної Німеччини, Австрії, Угорщини, Трансільванії, Болгарії, Паннонський півострів, Британію. В 387 р. до н. ч. кельти напали на Рим.

В 385 - 355 р. до н. ч. вони з?явилися на Дунаї. Кельти намагалися витіснити місцеве населення ілірійців і фракійців.

В V - І ст. до н. ч. виникли союзи племен, що передували державним утворенням: фракійців, ілірійців, дако-гетів і кельтів.

Етнічна карта Європи в V ст. до н. ч. вже була в основному визначена:

1) Середземномор?я, Південні Балкани, Егейський регіон займали грецький та італійський етноси.

2) Південно-Східні області Європи - ілірійські та фракійські племена.

3) Північно-Західна і Центральна Європа була заселена кельтськими, ілірійськими й германськими племенами.

4) Північно-Східні області Європи належали скіфським і сарматським племенам.

В ІІІ ст. до н. ч., пройшовши через дунайські країни, кельти вторглися в Македонію й Грецію, де в 279 р. до н. ч. зруйнували величний храм Аполона в Дельфах. Одне з кельтських племен, так звані скордиски, зупинились в нижній течії річки Сави (притоці Дунаю) і підкорили ілірійські й фракійські племена. Однак, їхнє панування тривало недовго. Вже у 141 р. Рим заснував свою провінцію в Македонії і скордиски стали їхніми запеклими ворогами аж до 88 р. до н. ч., поки їх не розбив Сципіон Азиаген. Так скінчилася гегемонія скордисків у Подунав?ї.

Рим також здійснив ряд походів проти кельтів, після чого вони зникли як політичні єдності, перетворившись з воїнів на мирних землеробів. Вони створили міста з ремісницькими центрами, навіть певний час чеканили свою власну монету. На початку нашої ери кельти як політичне утворення залишилися тільки в Галатії (у Малій Азії), а всі інші землі, зайняті колись кельтами, перетворилися на римські провінції.

Така, в загальних рисах, етнічна історія народів Європи до початку нового часу. Кожна нова доба приносить свої здобутки і свої втрати. Переважна більшість народів цієї "перехідної" доби поступово втрачала свої етнічні духовні здобутки, втягуючись у круговерть глобальних процесів, що насувалися зі сходу. Витворення штучних релігійних систем відриву людини від природи спричинилося до появи трьох світових релігій - буддизму, християнства й ісламу, які загальмували духовний поступ людства і на довгі тисячоліття позбавили народи їхнього природнього етнічного імунітету.

Наприклад, християнство, проголосивши постулат про те, що для Бога "нема ні елліна, ні скіфа", так і не змогло досягти рівності й братерства між народами. Навпаки, протягом двох тисячоліть свого існування воно було підбурювачем безлічі війн і цілковитого винищення багатьох народів. Жертвами християнського терору стало й кілька слов?янських народів, які зникли внаслідок війн та агресивних "христових походів", які посилили асимілятивні процеси у Північно-Західній Європі.

Довгий час історична наука, перебуваючи в шорах християнської ідеології, не наважувалась подивитися правді в очі. Сьогодні етнологія виходить із зачарованого кола хибних "інтернаціональних" ідеологем на широкі простори етнічного ренесансу. Для всіх народів настав сприятливий час відновити втрачений зв?язок зі своїм етнічним корінням. Україна не є винятком серед народів Європи, вона вже включилася в цей процес національного відродження, і не розуміти цього сьогодні - значить безнадійно відставати від суспільного поступу. Досі є люди, які намагаються всіляко гальмувати цей природній процес відродження націй, підбурюючи несвідомі маси до протесту проти мовної політики держави (наприклад, розмови про "насильницьку українізацію"). Однак такі випади є лише поодинокими рецидивами шовіністичної хвороби зросійщеного суспільства. Ці явища з часом будуть подолані. Українська держава має всі можливості для успішного вирішення проблем міжнаціонального спілкування.

Всі аспекти етнокультурної історії вивчає етнологія - сьогодні ще відносно молода наука. Знати етнічну історію та етнічну культуру народів, значить бути культурною людиною. Однак, завжди слід пам?ятати, що не можна бути по-справжньому культурною людиною без знання своєї рідної мови, історії, культури. Саме тому в цій праці різноманітні етнокультурні процеси розглядаються через призму українського народного світогляду та звичаєвості, бо відбувалися вони на теренах нашої Батьківщини і залишили глибокий слід у нашій культурі.

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТНОЛОГІЇ УКРАЇНИ ЯК НАУКИ

Історія людства є насамперед історією етносів. Сьогодні, як зрештою і завжди, спостерігаємо значні суперечності між глобалізацією (інтернаціоналізацією) суспільно-економічного і культурного життя з одного боку, та локалізацією (етнізацією) - з другого.

Глобалізація життя (від лат. globus - куля) - всеземне об?єднання, що призводить до змішування і злиття етносів із дуже відмінними ментальністю й культурами. Це спонукає до етнічного і культурного змішування і переродження на цьому ґрунті природніх етносистем та етнокультур на великий штучний конгломерат (суміш) народів. Такі процеси у світі ще називають інтеґрацією і знаходять їм виправдання: в культурній гомогенності (однорідності) народів, їхній економічній взаємозалежності або територіальній близькості. Для цього написано цілий ряд праць, наукових досліджень. Головним ефективним засобом, який сприяє інтеґрації, є уніфікація суспільно-політичного, культурного і правового життя народів. Однак, на думку американського соціолога А. Етціоні, найкращим засобом уніфікації може бути тільки сила: контроль над засобами примусу і насилля - армія, поліція, судова система, а також єдиний центр прийняття рішень. Глобалізація найчастіше є штучним процесом, що підігрівається певними колами, які прагнуть до світового панування. Прикладом примусової інтеґрації народів був Радянський Союз. Виправданням своїх примусових заходів у таких держав найчастіше виступає декларація підтримання миру у всьому світі.

Процеси акультурації (культурного злиття) та асиміляції (етнічного поглинення народів) у цьому контексті розглядалися як позитивні явища (наприклад, намагання КПРС створити "єдиний радянський народ", "радянську культуру" та ін.).

Альтернативою глобалізації є локалізація, як суто етнічне явище, що розвивається в певному місці (реґіоні), яка в науці отримала назву дезінтеґрації, але майже ніколи ґрунтовно не досліджувалась. Як правило, такі явища спостерігаються в країнах, що мають виразні реґіональні відмінності, які дають поштовх найрозвинутішим верствам населення до протесту, незадоволення діями центрального уряду, нерівноправністю громадян за їхніми етнічними ознаками тощо. Як констатує ряд учених, на сьогодні людство ще не створило такої системи, яка б повністю задовольняла потреби й інтереси кожного народу. Та даремно сумувати з цього приводу, можливо такої системи й не існує. Адже розвиток суспільства - це природній процес, в якому необхідна не тільки єдність, але й боротьба протилежностей. Там, де всі задоволені, нема руху вперед. Тому й точиться вічна боротьба етносів проти світових процесів глобалізації, за здобуття своєї свободи, збереження самобутності на своїх локальних територіях.

Є. Марчук так характеризує становище в сучасному світі: "Етнокультурний чинник уже вийшов на перший план як рушій історичних процесів, - як об?єднавчих, так і конфронтаційних. З одного боку, створюються потужні наднаціональні утворення на базі ментальної подібності, а з другого - міжетнічні та міжконфесійні збройні конфлікти забирають життя сотень людей по всьому світу" (П?ять років української трагедії, с. 80).

Для імперських супердержав вигідні й західні визначення етносу, і намагання позбавити поняття нація моноетнічного змісту. Так, приміром, зарубіжний вчений Ентоні Сміт під нацією пропонує розуміти громадян однієї держави, які підкоряються одним державним законам, незалежно від їхньої мови, кольору шкіри та інших етнічних ознак (як бачимо, відбувається підміна поняття громадянство поняттям нація). На жаль, подібну "моду" запозичують останнім часом і деякі українські вчені (напр. проф. О. Нельга, "Теорія етносу" та ін.).

За словами Ліни Костенко, "епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу" (Урядовий кур?єр, 26 лютого 2000). Американець Вебстер у своєму "Словнику англійської мови" пояснює слово етнос як етнічну меншину із зазначенням, що цей термін застосовується переважно до прийшлого (а не до автохтонного) населення. Таким чином створюється плутанина, прикрі непорозуміння між етносами. Так, наприклад, книжку про українську етнічну культуру американська бібліотека записує як книгу про культуру етнічної меншини в Україні.

Певні сили зацікавлені у нав?язуванні світовим спільнотам свого власного ментального світосприйняття, або такого, яке їм вигідне. Таку тенденцію Євген Марчук називає "інформаційним компонентом ментальної боротьби": "За допомогою спеціальних психотехнологій здійснюються цілеспрямовані зміни масової свідомості з метою закладання певної інформації (від комерційної до світоглядної). За мету можуть ставитися також зміни культурної і навіть етнічної самоідентифікації великих груп людей для включення їх у психокультуру агресора або досягнення інших цілей" (там же, с. 81). Думаємо, що подібні технології розроблялися ще в часи, коли не існувало ні засобів масової інформації, ні комп?ютерів, ні інтернету. Такими технологіями, мабуть, уже понад дві тисячі років оперують глобалісти всіх мастей, які засмітили масову свідомість людей глобальними релігіями, інтернаціональними ідеями, і продовжують це робити й досі.

У зв?язку з цим постає необхідність подолання термінологічного безладдя. В давні часи поняття терміну було тісно переплетене з релігійним ставленням до чітко визначеної межі (земельних володінь, а пізніше й понять). Тому, мабуть, не зайвим буде нагадати походження слова термін. В Римській релігії шанували Бога Термінуса, на честь якого 23 січня відзначали свято Терміналії, коли все римське населення сходилося до межових каменів, приносячи від домашніх вогнищ вогонь і складаючи жертву з плодів, меду і молока. Цей ритуал символізував непорушність володінь, як приватних, так і державних. За перенесення межового каменю винуватець ніс кримінальну відповідальність.

В Україні також відомі межові обряди: "побиття на копцях" (хлопчиків ритуально били на скопаній межі, щоб вони запам?ятали межі своїх земельних володінь, після чого пригощали їх ласощами), або "клятва землею" (всі види обрядів присяги, ініціації-посвячення). Цікаво, що 80-ти і 90-літні старожили на початку ХХ ст. ще пам?ятали межі села, на яких над ними в дитячому віці було здійснено цей обряд.

В наш час термін - це спеціальне слово на позначення певних чітко окреслених понять у науці, техніці й культурі. Кожен термін також мусить мати певне межове окреслення. Переступати цю межу не вільно ні науковцям, ні політикам, ні церковникам, якими б ідеологічними міркуваннями вони не керувались. В зв?язку з цим нагадаємо й основні вимоги до терміна: однозначність, стилістична нейтральність, відсутність емоційного чи ідеологічного забарвлення. З цієї точки зору неправильними є такі терміни: примітивна культура (стосовно народної культури, живопису тощо), забобон (народні прикмети, повір?я), поганство, ідолопоклонство (стосовно етнічної релігії) та ін. Як бачимо, в галузі гуманітарно-філософських наук давно відчутна необхідність стандартизації термінології та її узаконення (в словниках, енциклопедіях, наукових виданнях тощо).

Зупинимось докладніше на класичних вітчизняних поняттях і визначеннях етносу та нації, враховуючи також і сучасний стан етнонаціонального відродження в Україні.

Етнос - це кровноспоріднена спільнота людей, яка має: 1) спільну територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спільні родові легенди про походження свого етносу, спільну історичну пам?ять, звичаї та обряди, тобто те, що є його етнічною релігією (рідною вірою).

Бувають часи в історії етносів, коли та чи інша складова втрачається народом (іноді на певний час, іноді й назавжди). Так, приміром, давні євреї втратили землю й мову, але в розсіянні між іншими народами зберегли свою етнічну релігію, яка виявилась тією рятівною соломинкою, що повернула цьому етносу "обітовану" землю і національну мову. З Україною сталося навпаки - саме втрата (насильницьке знищення) етнорелігії спричинила відчуження народу і від рідної мови, і від рідного звичаю, і, частково, від споконвічно українських територій. Все це стало причиною довготривалого поневолення народу і "духовної руїни".

Сьогодні ми все ж маємо рідну землю, відроджуємо рідну мову і виробляємо власне українську національну ідеологію, яка неможлива без повернення до рідних духовних основ. Національна ідеологія навіть найсучасніших націй сьогодні немислима без врахування традиції, народного світогляду, етнічних стереотипів, вироблених народом впродовж століть.

Нам не треба шукати взірців для творення своєї ідеології, вона була вироблена нашими пращурами і передавалася з покоління в покоління. То чи ж треба нам "доганяти Америку" в галузі глобалізації? Відсутність етнічної культури такої "нації" як американці сьогодні очевидна і дається взнаки, бо, незважаючи на високий цивілізаційний рівень життя американців, європейця, вихованого на класичній культурі, вражає рівень бездуховності, дріб?язковість проблем та ідей, які "вилазять" з американських фільмів, літературних чи інших художніх творів. Причина - в "безкореневій системі", яка не має чим живити фантазію як творців, так і споживачів американської культури.

Тому ми відкидаємо американські стереотипні визначення етносу й нації, як такі, що не відповідають нашим класичним уявленням про етнічні спільноти.

Слово етнос походить з грецького etnikos - родовий, народний, язичницький. Терміном етнос позначаємо як донаціональні спільноти (рід, плем?я, народ), так і будь-які етнічні спільноти (включаючи й нації). Таким чином, звідси випливає, що поняття етнос є родовим по відношенню до понять рід, плем?я, народ, нація, які в цьому контексті є видовими. Буде правильно сказати: "трипільський етнос" (стосовно людності трипільської археологічної культури), "скіфський етнос" (стосовно людності скіфської доби), так само, як і "український етнос" (стосовно української нації в сучасному розумінні цього слова).

Отже, етнос - це кровноспоріднена географічна та культурно-історична спільнота людей на будь-якому етапі його етногенези. Терміном етнікос нині прийнято позначати всю сукупність розселених у всьому світі представників того, чи іншого етносу.

Етнос - явище природне. Кожен етнос має свою структуру - ієрархічну супідрядність субетнічних груп, які не порушують його єдності (напр., гуцули, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни та ін. як субетнічні групи українського етносу).

А група споріднених етносів утворює так званий суперетнос ( українці, поляки, росіяни, чехи, словени та ін. є водночас слов?янами). Велике розмаїття субетнічних груп і етнічних спільнот, що складають суперетноси є ознакою етнічної сили і живучості великої етнічної спільноти. І навпаки, спрощення етнічної системи свідчить про занепад етносу (наприклад, коли з багатьох етнографічних груп залишається одна).

Слово і поняття нація в своєму розвитку перетерпіло багато різних перетворень. Його історія заслуговує хоча б на коротеньке знайомство.

Нація - в перекладі на українську народ, латинське populus, англійське people, французьке pepl, германське volk [фольк]. Слово нація означає рід, народ, народження, від лат. nasci - народжуватися. В давні часи це слово застосовувалося як до людей, так і до тварин, бо воно означало ще й расу, породу, плем?я. Римляни вживали слово нація на позначення аборигенів сусідніх країн, наприклад "варварів", що в ті часи означало "тубільці" - місцеве населення тієї чи іншої країни (наприклад, Салюст згадує "націю скіфів"). Себе ж римляни воліли називати словом populus, яке застосовувалось особливо до панівної верстви, патриціїв, у протилежність до нижчого стану плебеїв. Перекладаючи біблійні тексти з грецької, римляни акцентували увагу на розрізненні юдо-християнських народів від інших "нехристиян і неюдеїв". Так грецьке слово laos - єврейський і християнський народ, переклали на латину словом populus, а грецьке etnos - народ неюдейський, язичницький, "невірний", переклали словом nacio. За цією аналогією у церковнослов?янському перекладі Біблії щодо християн і юдеїв вживається слово "людіє", а щодо язичників - "языци".

В середньовіччі слово нація вживали в практиці запису студентів до університетів (вказували, з якої країни), членів цехів, орденів та купецьких корпорацій, а також вживали це слово навіть щодо певних груп різного походження "нація поетів", "нація монахів", "нація педантів", що позначало певний тип людей за родом їхньої діяльності, а не етнічної належності. Отже, поняття етнічної належності тоді ще не викристалізувалося, а слово "нація" вживалося в розумінні група, товариство, об?єднання тощо.

Традиція використання слів нація та етнос щодо язичницьких народів зберігалася довгі століття.

Характерним прикладом цього є пастирський лист Віденського собору 1849 р., в якому нація називається "рештками поганства" (тобто язичництва), а різноманітність мов "наслідком гріха відступлення від Бога". В Німеччині в другій половині ХІХ ст. підручники державного права пояснювали слово нація як "родження, що вказує на природний зв?язок, на расу", а народ (populus, polis) "вказує на місто і державу" (за Л. Ребет, с. 8).

Отже, розвиток поняття "нація" не пішов за біблійним зразком. Хоча довгі століття більшість народів користувалися римськими зразками і вважали поняття народ (populus) вищим від поняття нація, однак, від часів французької революції відбулося переосмислення цього терміну. Слово нація стало означати вищий ступінь організації й буття суспільства. Теоретик англійського консервативного націоналізму й противник французької революції Едмунд Берк вживав слова народ і нація як синоніми. А поет Байрон після втрати юдеями батьківщини, назвав євреїв "народом без національности". Німці, як і англійці, нині вживають слова народ і нація як синоніми. В ХХ ст. помітна тенденція до розуміння терміну народ, як природничого, а не політичного поняття, а нація розглядається як народ державотворчий, тобто політично свідомий і спроможний творити свою державу.

Нація за сучасним вітчизняним визначенням - окрема суспільно-культурна спільнота, яка характеризується: "матеріальним, суб?єктивним (душевним) та ідеальним (духовним). Матеріальний компонент нації називатимемо екосом, суб?єктний - етносом і духовний - етосом. Екос включає в себе економіку та територію з природнокліматичними та екологічними особливостями [пор. рідна земля]. Етнос - це, насамперед, сукупність суб?єктів з певними особливостями фізичної будови, побутом, мовою, психологією (психікою) та ін. [пор. кровноспоріднена спільнота]. Нарешті, етос передбачає традиції і звичаї, культуру, релігію, свідомість і самосвідомість, тобто всі духовні цінності даного етносу [пор. рідна мова і рідна релігія]" (цит. з Малої енциклопедії етнодержавознавства, с. 568, а в квадратних дужках - наші вставки. - Г. Л.). Як бачимо, нація визначається загалом тими ж трьома компонентами, якими ми визначили й етнос, тобто кровноспоріднена спільнота, що має рідну землю, рідну мову і рідну віру.

Серед наук про етнос особливе місце займає расологія, яка також нині потребує нового науково-теоретичного наповнення. Довгий час вульгарно-комуністична ідеологія нав?язувала страх навіть до терміну раса, вбачаючи расизм у самому лише вживанні цього слова. Слід, однак, зазначити, що расологія і расизм - нетотожні поняття. Расологія - наука про людські раси, а расизм - привілеї однієї раси і дискримінація чи негативне ставлення до представників інших рас. Як пише російський філософ Володимир Авдєєв: "расове мислення це аж ніяк не засіб образити інші раси, це насамперед бажання підняти й очистити свою власну" (Наследие Предков, 1999, № 6; або Сварог, 2000, вип. 10).

Вже у XVIII-XIX ст. вченими було нагромаджено значну суму фактичних даних про антропологічні відмінності населення земної кулі. Класифікувати ці дані вперше спробував шведський природознавець Карл Лінней у своїй праці "Система природи". Це була ще недосконала система, де в один ряд були поставлені люди і тварини: мавпи, лемури, кажани і т. д. Людей К. Лінней поділив на 4 типи: європейців, американських індіянців, азіатів і африканців. Його сучасник французький натураліст Жорж Бюфон у праці "Природнича історія" вперше увів термін раса, який спочатку вживався переважно для визначення порід свійських тварин, зокрема собак. Бюфон вважав, що людські раси походять з одного кореня.

Слово раса походить від італ. razza - порода. В біології цим словом позначають групу організмів одного виду чи підвиду, яким властиві спільні ознаки. Раси людини - велика група людей, що склалася історично, і об?єднана спільністю походження та сукупністю певних вторинних спадкових фізичних особливостей (будовою тіла, кольором шкіри, очей, волосся, формою голови).

В ХІХ ст. з?явилися дві протилежні теорії походження людських рас: моногенізм і полігенізм.

Моногенізм (від монос - один, і ген - рід). Його послідовники вважали, що всі людські раси походять з одного кореня, біологічного виду. Прихильники цього напрямку (напр., англійський вчений Прічард) стверджували, що людські раси варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду. Їхніми арґументами були такі: кожна раса хворіє одними й тими ж хворобами; змішані раси дають потомство.

Таким чином вони відстоювали видову єдність людства, а расові різноманітності пояснювали залежністю від кліматичних умов. Прічард у своїх працях використовував не тільки дані науки, але й звертався до Біблії, як до найбільшого авторитету. Він навіть зробив спробу визначити колір шкіри біблійного Адама, стверджуючи, що той був негром. Нині прихильники цього напрямку інформують громадськість, що нібито вже встановлено первісний ген всього людства, хоча їхні наукові арґументи досить непевні. І хоча досі офіційна наукова думка віддає перевагу моногенічній теорії походження людства, нині з?являється все більше наукових фактів про історію розвитку людини, які переконливо свідчать, що моногенічна теорія походження людства науково неспроможна.

Полігенізм (від полі - багато і ген - рід) - наукова теорія, за якою раси людини походять з різних біологічних видів. Полігеністи Сен-Венсан, Демулен, Вірей та ін. стверджують, що людські раси виникли в різних центрах Землі незалежно одна від іншої і належать до різних біологічних видів. Їхні арґументи заперечують арґументацію моногеністів: у різних рас різні хвороби (напр., європейці хворіють на лихоманку, а негри - ні, але негри й метиси схильні до сніду, білі - ні і т. д.); здатність до змішування мають не тільки людські раси, але й тварини (напр., вовк і собака, різні види копитних, тощо). Тому ці арґументи виявляються недостатніми для доведення моногенічного походження людства.

Сучасна офіційна расова теорія поділяє людство на три раси: європеоїдну, негроїдну й монголоїдну. Чомусь сучасна класифікація, зберігаючи назви для рас (білі, жовті, чорні), не залишила місця для американських індіянців (червоних). Пояснюють це тим, що індіянці ("америнди") та полінезійці є "пережитками давньої білої раси, котра поширилася ще до того, як поділилися європеоїди і монголоїди" (білі й жовті). В науці вони отримали назву "австралоїдів". В зонах контактів великих рас існує цілий ряд перехідних і змішаних расових типів. Крім цієї морфологічної класифікації людства, існує ще й генетична класифікація, яку можна зобразити у вигляді дерева з двома стовбурами, 5 гілками і 25 локальними расовими типами (див.: Додатки, таблиця 1).

Стверджуючи, що все людство - єдиний біологічний вид, моногеністи намагаються довести, що всі раси однаково здатні до культурного розвитку. Хоча такий висновок можна зробити і в тому разі, якщо б усе людство походило і від різних біологічних видів, бо расові чи культурні відмінності ще не означають вищості чи нижчості певної раси, а говорять лише про їхню різноманітність, що ні в кого не викликає сумніву. Сучасні найновіші досягнення методології досліджень у галузі расології, зокрема праці російських вчених Г. Хіть та Н. Долинової (Расовая дифференциация человечества, М., 1990) доводять, що всякі розмови про видову єдність людства - є ненауковими вигадками, бо, на думку авторів: "Основні расові гілки людства є оригінальними, самостійно сформованими підрозділами людського виду" (цит. за Авдєєвим).

Таким чином, страх перед расологією і етнічною проблематикою породжується, насамперед, комплексом расової чи національної меншовартості певних етносів (рас) і виступає як їхня захисна реакція у світі етнічно свідомих спільнот, тому їм же і вигідно доводити, що расові відмінності не мають ніякого значення. Дуже часто такі прихильники "інтернаціоналу" прикриваються лозунгами рівності й демократії, як це ми бачимо на прикладах християнства і комунізму. Однак, свідомі представники сучасних націй занепокоєні сучасним розмиванням етносів і розуміють, що надмірне змішування народів і рас призводить до смерті етносів (напр., загроза зменшення етнічних французів у Франції, червоношкірих аборигенів у США та ін., заміна моноетнічних спільнот поліетнічними сумішами).

Вивчення особливостей кожної з рас поглиблює наші знання про життя в цілому і про культурогенез зокрема. Так, російський релігієзнавець Віктор Безверхий доводить, що різні раси по-різному адаптують набуті від інших народів культурні цінності. На його думку, біла (арійська) раса творчо засвоює культуру. Жовта раса (китайці, японці, монголи) схильна до консервації набутих культурних знань, тобто вона зберігає те, що прийшло від інших в незайманому, сталому вигляді. В середовищі чорної раси (негроїди) привнесені цінності деградують, тобто з часом знищуються. Метиси (семіти, араби) схильні до змішування, викривлення, культурних цінностей інших народів так, що часто запозичене надбання перекручується до невпізнанності, перетворюючись на свою протилежність (за кн.: В. Безверхий. История религий. - М., 1998).

Це цілком природно, адже метиси не є окремою расою, а тільки генетичною сумішшю різних рас і зберігають у залишкових формах ознаки кожного з батьків. І це не є образою, а лише незаперечним природним фактом, який повинні усвідомлювати ті, хто вступає в міжрасовий шлюб. Те саме стосується й культури метисів, часто вони сприймають культури обох батьків і можуть бути носіями двох або кількох культур (як правило, в синкретичному чи еклектичному вигляді) одночасно.

Кожна раса може поділятися на різні етноси, нації. Нація ж не може включати в себе представників різних рас, бо поняття раса є родовим по відношенню до поняття нація, яке в даному контексті є видовим. На жаль, деякі українські етнологи, запозичивши нові американські віяння в науці про етнос, твердять, що до однієї нації можуть належати представники різних рас. Ця думка хибна, оскільки йдеться не про громадян якоїсь держави, де можуть бути представники різних рас, націй і етнографічних груп, а про представників спільного родового походження. Будемо сподіватися, що час внесе свої корективи у вирішення проблем раси, етносу, нації.

Кількість фактичного матеріалу про етноси, їхню історію та культуру величезна, однак відповіді на питання, що таке етноси, яка їхня природа, взаємозв?язки, причини виникнення і зникнення, закономірності розвитку - все ще немає. Тому й з?явилась нова галузь теоретичних знань про етнос.

Етнологія - це теоретична і водночас природнича наука про походження, розвиток та сучасне життя етносів, їх взаємодію, закономірності історичного та культурного розвитку. Етнологія користується здобутками біології, географії, біофізики, біохімії; а також гуманітарних наук: історії, філософії, лінґвістики, суспільствознавства, етноґрафії, фольклористики та ін. для теоретичного узагальнення знань про етнос.

Всі ці науки, безперечно, пов?язані між собою. Про це знали вже древні мудреці. Відомий також вислів М. Т. Ціцерона: "Всі науки, що виховують освічену людину, ніби зв?язані між собою спільними ланцюгами і до певної міри споріднені одна з одною". Нині, справді, відбувається своєрідне взаємозаглиблення (взаємопроникнення) наук, яке називають інтеґрацією наук.

Етнологія близька до етноґрафії, але має свої особливості. Відмінність між етноґрафією і етнологією полягає насамперед у тому, що етноґрафія лише накопичує відомості та описує знання про етноси, а етнологія теоретично узагальнює ці знання і виробляє методику їх вивчення.

Етнологія як наука, звичайно, не може змінити закономірностей етногенезу, але може застерегти людство від бід, яким можна зарадити.

Так наприклад, етнологи застерігають людство від надмірного етнічного змішування, бо це в кінцевому підсумку призвело б до спрощення етнічної різноманітності й виродження людства загалом. Російський етнолог Л. Гумільов стверджує, що в здорового етносу завжди є шлюбні обмеження. Шлюби поділяються на два типи: ендогамні (тобто внутрішні, у межах свого етносу) і екзогамні (тобто зовнішні, з представниками іншого етносу).

Етнопсихолог Ю. Бромлей вважає ендогамію своєрідним етнічним бар?єром, засобом самозбереження етносу, бо ендогамна сім?я передає дитині відпрацьовані протягом віків стереотипи етнічної поведінки, в той час як екзогамна сім?я передає дитині два стереотипи, які взаємно поглинають один одного (Очерки теории этноса. - М., 1983). Отже, екзогамію розглядають як руйнівний (деструктивний) чинник.

У тваринних популяцій нема шлюбних обмежень, однак змішування (як, наприклад, вовка із собакою) відбувається лише за виняткових обставин, коли популяції загрожує знищення. Так само і в людських етносах: прагнення до етнічного змішування ("оновлення" крові) виникає в тих народів, яким загрожує виродження. Цікаво, що й комуністична ідеологія всіляко пропагувала міжнаціональні й міжрасові шлюби (згадаймо, приміром, кіномистецтво, літературу та ін.).

Предметом етнології України є наукові знання про етногенетичні та етнокультурні процеси в їхньому зв?язку з теорією етносу та історією народів України.

Завдання етнології України:

1.Вироблення теоретичних засад науки про етнічні спільноти, їхній взаємозв?язок і взаємодію.

2.Осмислення сутності та тенденцій сучасної науки про етнос.

3.Систематизація знань з дотичних до етнології наук: історії, філософії, естетики, теорії етносу, історії культури, фольклористики, етноґрафії та ін.

4. Перегляд деяких стереотипних положень етнології (націології) через призму сучасних наукових знань та процесів світового етнічного ренесансу.

5.Вивчення етнічної історії народів (національних меншин) у контексті загальної етнічної історії України.

6.З?ясування ролі й місця українського етносу в європейському та світовому контексті.