Антропогенез, етногенез і культурогенез

Антропогенез, етногенез і культурогенез

Вивчаючи етногенетичні процеси на території України, маємо звертати увагу, насамперед, на біологічний тип людності, водночас не забуваючи й про етнокультурогенез.

Етнічною основою української культури, за М. Грушевським, є автохтонне населення України, починаючи з доби пізнього палеоліту.

Тяглість (безперервність, спадкоємність) культури забезпечується самою землею проживання етносу. Геокультура - (від гр. гео - земля, Гея - грецька Богиня, тотожна нашій Матінці-Землі). Геокультура - поняття статичне, воно залишається сталим впродовж багатьох тисячоліть, незважаючи на динамічні зміни, циклічні періоди відродження і занепаду, моду та інші тимчасові чинники. Загальновизнаним у науці є твердження, що кочові етноси не спроможні творити культури без тривалого зв'язку з певним географічним місцем. Без цього нема тяглості традиції. Л. Гумільов, підкреслюючи "мозаїчність антропосфери" (різноманітність етнічного обличчя Землі), зазначив, що етнос - це "явище географічне, завжди пов'язане з місцевим ландшафтом, який годує адаптований етнос" (География этноса в исторический период. - Л., 1990, с. 17).

Термін "геокультура" вперше застосовував український вчений Євген Маланюк (Нариси з історії української культури). Професор Володимир Шаян писав: "Ми не шукали нашої землі, блукаючи сорок літ по пустині. Вона була дана нам споконвіку" (Віра Предків Наших, 1987, с. 75). В цьому глибока сутність нашого українського закорінення в рідну землю і пояснення своєрідного феномену, що проявився у кількасотлітніх намаганнях цілої плеяди українських вчених доводити і послідовно відстоювати автохтонність нашого народу на теренах України.



Антропогенез і теорії походження homo sapiens

Перш ніж розпочати розмову про етногенез - походження етносу, доцільно з'ясувати сучасні наукові погляди на походження самої людини.

Антропогенез - (від грецького antropos - людина і henetis - виникнення) - процес виникнення і формування фізичного типу людини.

За біблійними текстами (як можемо порахувати, вказується конкретна дата), нібито світ створений з волі Бога Ягве в 4004 р. до н. ч. Християнська церква проповідує цю догматичну "істину" й досі, і, як це не парадоксально, але багато освічених людей продовжують вірити в її незаперечність.

Однак, наукові факти - річ уперта і з ними не можна не рахуватися. Існування нашої планети Земля за сучасними науковими даними оцінюють близько 5 або 4,5 мільярдів років. Найновіші антропологічні дослідження свідчать, що початок антропогенези збігається з раннім давньокам'яним віком, або раннім палеолітом. Австралопітек виник 3-4 млн. років тому, людина вміла - "homo habilis" - 2 млн. років тому, а людина прямоходяча - "homo erectus" - з'явилась від 1 млн. років до 300-150 тис. років тому.

В Україні найдавніші людські поселення датуються 1 мільйоном років (стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, де розкопано 16 культурних шарів, що свідчить про довге безперервне життя людської спільноти на цьому місці). Ці перші люди в Україні, названі в науці архантропами (в перекладі з грецької дослівно "первісні люди"), стали пращурами неандертальців. Як вважають вчені, ці люди заселили Україну з півдня Центральної Європи через Балкани. Вони розселились у Закарпатті, Наддністрянщині, на території сучасної Житомирщини, в Подніпров'ї, Приазов'ї, в Криму. Архантропи вже користувалися природнім вогнем (від блискавки), хоча ще не вміли самі його видобувати.

Неандерталець - людина кам'яного віку (він же ще має назву палеоантроп - викопна людина) зафіксований і датується археологами в Україні, як тип, що жив 150 тис. років тому. Однак, існує загадка, на яку вчені ще не мають достатньо аргументованої відповіді. Неандерталець дуже відмінний від homo sapiens, до того ж, дуже швидко в порівнянні з попередніми етапами людина розумна витіснила неандертальця. Як же могла істота з масивним обличчям, похилим чолом і виступаючими вперед важкими щелепами так швидко перетворитися на витонченого homo sapiensа? Адже всі зовнішні ознаки неандертальця свідчили про його повну безвихідь у розвитку. Отож неандертальця логічніше вважати останньою ланкою антропогенезу, а не людиною справжньою. Вважають, що деякі гілки неандертальця вимерли, не здолавши поріг остаточного олюднення. 30-40 тис. років тому антропогенез закінчився. Від кого ж тоді походить людина розумна?

Нині цю особливість намагаються пояснити формуванням родової організації неандертальців, які нібито вже зрозуміли шкідливість кровозмішання.

Саме шлюби з представниками сусідніх родів покращили людську породу. Аргумент суттєвий, однак, як швидко це могло статися? На думку мовознавця А.О. Білецького, антропогенез може бути зовсім не пов'язаним з глотогенезом (виникненням і розвитком мови). Нині вже очевидно, що ця загадка аж ніяк не може бути вирішена з допомогою теорії Дарвіна.

Так само й моногенічна теорія походження людства виявляється неспроможною пояснити, як від одного типу людини виникли різноманітні раси й етноси. Як могли люди з одного регіону так швидко розселитися по всій земній кулі? Аргументація щодо відмінностей клімату не витримує ніякої критики. Тому виникнення етносів може бути логічно пояснене, лише за умови, якщо прийняти полігенічну теорію походження людства, чи поліцентричне виникнення людських спільнот (навіть у різний час і на різних континентах). Можливо, й мовні сім'ї також формувалися в різних расах окремо одна від одної. Отже, не могло бути й спільної єдиної "прамови" для всього людства.



Етногенз і культурогенез як наукові поняття

Етногенез або етногенеза (від гр. еtnos - племўя, рід, народ і henetis - походження, породження) - сукупність історичних явищ і процесів, пов'язаних із формуванням специфічних людських спільнот, етносів, що володіють сталими ознаками, які проявляються в особливостях господарювання, мови, культури та психології (МЕЕДЗ, 60).

Первісне значення слова етнос в грецькій мові означало "сукупність однакових живих істот: зграя, рій, група". Сучасне значення цього слова стосується виключно людських спільнот: "тварини не належать до етносу" (Л. Залізняк). Ю. Бромлей визначив етнос як "групу людей зі спільними культурними традиціями і з почуттям тотожності". Уже на ранніх етапах людської історії складалися найдавніші етнічні образи - характеристики сусідів і віддалених племен.

Стадії й ланки етногенези:

1. Найнижчою ланкою в етнічному ланцюгу первісного часу є родова етноодиниця (або гетерогенна община), яка складається з кількох родів, об'єднаних спільними мовно-культурними і господарськими традиціями та спільною самосвідомістю. Такі спільноти, як правило, складалися з кровних родичів, які брали жінок і чоловіків із сусідніх родів, у які так само віддавали заміж своїх дочок.

2. Сукупність родових етноодиниць складала окрему етнічну групу - протоетнос. Зростання родів спонукало людей освоювати нові території, відокремлюватися, але зберігати пам'ять роду. Під час війн такі роди об'єднувалися для спільної відсічі ворога. Сукупність родів складала плем'я.

Такі групи вже мали спільні культові місця, надавали взаємодопомогу при необхідності воєнних дій в разі зовнішньої загрози. В межах певного регіону такі етнічні групи мали свою окрему ендогамну спільність.

Протоетнос - сукупність родових общин, пов'язаних кровною спорідненістю, шлюбними та дружніми зв'язками. Доба формування етнічних спільнот почалася в мезоліті. Розпорошеність родичів по різних господарських колективах сприяла формуванню спільної (або схожої) мови, а також, мабуть, і самоназви. Ознаками протоетносу є: спільна територія, спільна або схожа мова, усвідомлення власної своєрідності, тотожності з представниками своєї спільноти та відмінності від інших спільнот. Поява великих могильників цього часу свідчить про нове розуміння і осмислення смерті, духовне значення предків у житті спільноти. Виробляються обряди єднання общин після сезонних господарських робіт (тимчасового розпорошення): зустрічі близьких людей, укладання шлюбів, посвята молоді в дорослих мисливців, вікові ініціації тощо.

3. Ширше розселення споріднених мовно-культурних протоетносів перейшло в контактні етнічні спільноти, які були об'єднані культурно-господарськими і образно-емоційними особливостями. За часів неоліту та енеоліту з них уже виокремилися корейсько-японська, тюрко-монгольська, алтайська, балто-слов'янська та інші мовні гілки. Неоліт - остання доба кам'яного віку. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період "неолітичною революцією" - це був кардинальний поворот в історії людських спільнот - на місце мисливства та збиральництва (привласнюючих форм господарства) прийшло землеробство й скотарство (відтворюючий тип господарства).

Винайдення посуду докорінно змінило харчування людей: варена їжа, смажена риба, печені коржі. Стало можливим зберігати воду, виготовляти напої, зберігати продукти (квасити, солити). Другим важливим винаходом стало прядіння і ткацтво. Волокна диких рослин (конопель, кропиви, льону, лика дерев) служили матеріалом для прядіння ниток. Винайдено плетіння з допомогою гачка. Відбувалось окультуренння рослин: в VII тис. до н. ч. в Малій Азії окультурено льон, в Індії - бавовну. Одомашнення вівці й прядіння вовни сприяли виготовленню теплого одягу. Осілість людських спільнот зміцнила сім'ю, що дало змогу вести власну родинну генеалогію.

4. Ще крупнішою стала, так звана, макроетнічна спільнота. Якщо в мезоліті на Землі було кілька мільйонів чоловік, то в V тис. до н. ч. - вже 30-50 млн. чол., а на початку І ст. н. ч. - 250 млн. чол. Збільшення кількості людей на Землі стало причиною нових розселень а водночас і формування нових суспільних відносин. Виникають майнова і суспільна диференціація. Необхідність розселення цих макромовних груп з часом спричинилася до урізноманітнення господарсько-культурних типів і мовної диференціації. За дослідженнями російського генетика М. Вавілова, центри виникнення землеробства збігаються з осередками одомашнення тварин і розвитку скотарства. Таким чином постулат про скотарство як виключну рису кочового етносу не можна вважати неспростовним. А отже, слід переглянути й етнічні межі скотарських племен на території України, не вважаючи їх виключно іноетнічними по відношенню до землеробів, але й, можливо, професійними.

Етнокультурна ситуація часів неоліту в Україні представлена:

1) Бузько-Дністровською і Сурсько-Дніпровською культурами, що мали вже відтворювальний тип господарства;

2) культурами Старчево-Кереш-Криш, Мальованої кераміки (в Закарпатті), Лінійно-стрічкової кераміки (на Поділлі й Волині), етнічними спільнотами, що були землеробами і скотарями;

3) а також залишалась значна частина населення з традиційним привласнюючим господарством - мисливці;

4) водночас з Побужжя просуваються групи балканського населення середземноморської раси.

Енеоліт - перехідна ланка від кам'яного віку до віку металів: з'являються перші речі з міді, потім - бронза (сплав міді з іншими металами), далі - залізо.

Поняття етнічної батьківщини

Етногенез народу здійснюється в певному етнокультурному ареалі (лат. аrea - простір, зона поширення видів тварин, рослин, корисних копалин, етносів тощо). Отже, етнокультурним ареалом вважається історико-географічне місце, де народи культурно засвоюють простір і проявляють себе як цивілізовані типи суб'єктів історії. Етнокультурний ареал часто є етнічною батьківщиною того етносу, який його населяє. Якщо етнос уже перемістився в інші землі, то його етнокультурний ареал залишається його історичною батьківщиною.

Етнічна батьківщина це:

1) місце народження і проживання етносу;

2) країна, до якої певний народ себе зараховує як володар, абориген;

3) геополітичний простір на карті, де цей народ з'явився світові як етноісторичний суб'єкт;

4) конкретна історико-географічна територія з її природним та демографічними масивами, специфікою та обсягом матеріально-культурного надбання певного народу, особливостями його мови й культури, побуту і моралі (за МЕЕДЗ).

Етногенез і культурогенез тісно пов'язані, однак, для території України культурогенез має особливе значення. В результаті колоніальної політики Росії, усталилося хибне уявлення про етногенез українського народу. Тому нині науковці часто користуються пам'ятками матеріальної культури для з'ясування спадкоємності не просто самої культури, але й етносів, носіїв цієї культури. Наприклад, трипільці антропологічно відрізнялися від сучасних українців, але вплив трипільської орнаментики, гончарства, будівництва житла, традиції хліборобства міцно прижилися і збереглися впродовж майже 8 тисяч років. Хоча антропологія українців успадкована від арійських (кочових) племен ІІ тис. до н. е., (які, вірогідно, змішалися з трипільцями), однак менталітет українців багато в чому успадкований від хліборобів Трипілля.

Етапи етнокультурогенезу на території України

Етнокультурогенез - це походження і розвиток етнічної культури у її зв'язках з походженням і розвитком самого народу.

Для території України характерна така періодизація етнокультурогенезу:

І. Матріархат (палеоліт, неоліт - мізинська та трипільська культура, одна з вірогідних назв племен - пелазги) - від 50 тис. років до ІІІ тис. до н. ч. Культи Богині-Матері, родючості, Предків.

ІІ. Патріархат (з ІІ тис. до н. ч. - назва племен арії): культ Сонця; приручення коня; винайдення колеса; формування протомови, що стала основою слов'янських і зокрема, української:

1) міграції, осідання арійців, формування етносів ІІ тис. до н. ч.;

2) кімерійсько-скіфсько-сарматський період (І тис. до н. ч.);

3) слов'янський суперетнос (І тис. н. ч.);

4) власне український (включаючи й Київсько-руський) - ІІ тис.

Кожен новий етап - це сходження на якісно новий щабель. Закономірність процесу етно-культуротворення це, як уже зазначалося, боротьба структури (ладу) і хаосу (безладдя).

Процес - це плавний перехід з минулого в сучасне, і з сучасного в майбутнє. На думку українського історика М. Брайчевського, реально можна позначити тільки минуле і майбутнє, бо це певний хронологічний інтервал. Сучасне - постійно рухається з минулого в майбутнє, тому воно невловиме. Але саме воно є нашою реальністю (Вступ до історичної науки. - К., 1995).

Дещо складніше розглядалася ця філософема нашими далекими Пращурами, починаючи ще з доби Трипілля. Це - уявлення про Дерево Життя, в якому реальним є сучасний світ Яви (символічно - стовбур дерева, світ живих людей), а минулий світ Нава (символічно - коріння дерева, духовний світ Предків) і майбутній світ Права (символічно - крона, гілки, листя і плоди, духовний світ Богів, закони круговороту Всесвіту) є невловимими лише для світу Яви (живих нині людей), хоча в релігійній свідомості вони існують одночасно як реальні.

Здатність минулого полишати свій слід у майбутньому не раз примушувала замислюватись над проблемами вічності буття, проблемами життя етносу, його культурних надбань. Вже наприкінці ІІ ст. до н. ч. існували і були записані філософські ідеї циклічного розвитку культури (давньогрецька філософія).

Циклічність розвитку суспільства на території України

В процесі еволюції народів відбувається і переосмислення культури: ігнорування, критика, сприйняття, засвоєння, переробка та ін. Як же за таких обставин етнокультура може забезпечити духовне самовідтворення національної спільноти?

Кожна нова доба в історії й культурі є одночасно запереченням попередньої: середньовіччя було запереченням античності, а епоха Відродження - запереченням середньовіччя.

Л. Гумільов запропонував розглядати періоди соціальної статики як уповільнений рух за інерцією. На його думку, в кожному етносі є альтруїсти, які своєю активною, безкорисливою діяльністю забезпечують динамічний розвиток свого етносу і всього суспільства. З плином часу кількість альтруїстів зменшується. Обивателі ж гарно прилаштовуються в житті і займаються будь-якою діяльністю, яка їх годує. Цей тип людей є на всіх стадіях розвитку етносу. Їх не помітно, коли існують інші типи. Коли ж їхні суперники зникають, то з усіх щілин вилазять посередності, які нічого суттєвого не додають суспільству, - час ніби зупиняється. Настає період статики, або застою (див.: Додатки, таблиця 2).

"Альтруїсти" обороняють етнос як ціле, "егоїсти" відтворюють його в потомстві. Але природній відбір веде до скорочення числа альтруїстів, що робить етнічний колектив беззахисним, і з часом етнос, що втратив своїх захисників, поглинають сильніші сусіди. А нащадки егоїстів продовжують жити, але вже у складі інших етносів, згадуючи альтруїстів не як своїх захисників-героїв, а як людей непокірних і незручних, з поганими характером і т. под.

Таким чином, Л. Гумільов не бачить виходу з періоду соціальної статики, тому його висновки виглядають дещо несподіваними, коли він відводить етносам досить короткий час існування, наприклад про давніх євреїв пише, що вони вже зникли, як етнос. Тоді, логічно, сучасні євреї вже не є нащадками давніх?

Чи, може за логікою Л. Гумільова, єврейство не є ознакою етнічності, а лише синонімом згаданих вище обивателів чи егоїстів?

Загалом кожному етносу він, а за ним і Л. Залізняк, відводять від 1200 до 2000 років життя. Але тоді, закономірно, виникає питання, а як же пояснити, що інші етноси, приміром, китайці, індійці, та й згадані вже євреї (які за Л. Гумільовим, уже зникли), існують досі від 3000 до 5000 років?

Ряд етнологів вважають, що етногенез має свій початок і свій кінець. Тому вони стверджують, що етногенез окремих народів уже скінчився, тобто народ існує, отже він уже сформований і далі не змінюється. Інші стверджують, що етногенез є нескінченним процесом, який має свої закономірності.

Закономірностями етногенезу є:

1. постійний розвиток етносу, що перебуває в стані еволюції (тоді це не призводить до переміни етнічної свідомості), або трансформації (що призводить до зміни етнічної свідомості);

2. етнічне розділення (перевага відцентрових сил) і етнічне об'єднання (перевага доцентрових сил).

Розуміння цих важливих процесів у житті етносу мали вже наші далекі Предки-русичі, про що записав волхв на дерев'яних дошках Велесової Книги: "...велика свара одоліла русів і привела до розладу і розторгнення. Так греки від своєї землі відігнали їх, бо вони (руси) не мали сили, зчепленої до кругу, але - до крил" (ВК, 8/27). Тут, як бачимо, "сила, зчеплена до кругу" - єднаюча, доцентрова сила, а "до крил" - сила, що йде на всі боки, розпорошена, відцентрова сила.

Український історик М. Брайчевський зробив спробу аналізу циклічного розвитку суспільства на території України і встановив почерговість періодів соціальної статики і соціальної динаміки.

1. І динамічний період - епоха неолітичної революції, перехід суспільства від привласнюючих форм господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючих (землеробство, скотарство).

За ним настав І період соціальної статики - хліборобські племена трипільської культури (VI-ІІІ тис. до н. ч.).

2. ІІ період соціальної динаміки - доба бронзи; різноманітність, строкатість культур, нестійкість, рухливість, яку важко привести до ладу (системи).

За ним знову ІІ період соціальної статики - скіфський етнічний масив (І тис. до н. ч.), поява перших писемних згадок про нашу землю, тут ми вже маємо право говорити про наших прямих Предків.

3. ІІІ період соціальної динаміки - сарматсько-іранські племена (почався ще з 4 ст. до н. ч. і продовжився до 2 ст. н. ч.), формування слов'янських племен як одного етнокультурного масиву, переоформлення нової Європи.

За ним - знову ІІІ період соціальної статики - черняхівська культура, анти і склавини (з 2 ст. н. ч.). Антський союз племен, на думку М. Грушевського, це предки українців.

4. ІV період соціальної динаміки - велике переселення народів (середина І тис. н. ч.); азійські номади (кочівники) рухаються через Україну на захід. Сармати, гуни, авари, болгари, хозари, мадяри пройшли через Україну як деструктивний елемент. Антський союз розпався, внаслідок послаблення його чисельними війнами.

Наступний за ним ІV період стабільності - Київська Русь як спадкоємиця Антського союзу.

Періодичність зміни суспільного стану розглянув також український вчений Ярослав Дашкевич, вказавши на періодичність державного статусу України й державного занепаду, починаючи з Київської Русі (за його позначенням, І держави), далі - період І занепаду, далі - ІІ держава періоду Гетьманщини, знову період ІІ занепаду, далі період ІІІ держави 1917-1920 років, потім період ІІІ занепаду, і ІV сучасний період української держави з 1991 р. (Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна: наука і культура. - Вип. 26-27, К., 1993. - С. 50).

Таким чином, як бачимо, періоди статики і динаміки, відродження і занепаду - неоднакові за часом, однак змінюють один одного з чіткою послідовністю. Це можна зобразити схематично у вигляді кривої лінії гіперболічної форми, верхні точки якої символізуватимуть піднесення, відродження, а нижні - застій, занепад.

Застосувавши таку схему до історії людських спільнот, спостерігаємо тенденцію періодичного руху від локальних до глобальних пріоритетів, і далі знову - від глобальних до локальних, і так до безкінечності. Окрім того, нині можемо констатувати початковий стан піднесення цікавості до етнопроблем, тобто сучасний етнокультурний підйом, що в майбутньому має посилити спрямованість до упорядкування локальних етносистем.



Висновки:

1. Антропогенез передував етногенезу.

2. Поява людини розумної не може бути пояснена як еволюція неандертальця в homo sapiensa.

3. Етногенез почався з формування об'єднань родів у племена зі спільною мовою та територією розселення.

4. Розвиток етнокультури можна простежити в двох напрямках: по вертикалі (спадкоємність від Предків, минулих епох, від свого роду), тобто по етногенетичній лінії, і по горизонталі (запозичення від обміну з сусідніми, чужими етносами), тобто інтернаціональними шляхами.

5. Геокультура етносу є найстійкішою засадою самозбереження і самовідтворення етносу.

6. Закономірністю еволюційного розвитку етносів є циклічність, еволюція і трансформація, відцентрові й доцентрові сили етнічної спільноти.

7. Наступний цикл, за прогнозами вчених, буде переходом від нав'язаних людству глобальних етнокультурних (інтернаціональних) сумішей до природньої диференціації (виокремлення) і толерантного співіснування різноманітних етнокультур, де мистецькою домінантою стане расово й етнічно визначений тип культури, релігійною - політеїзм і природність, суспільною - пріоритет локального над глобальним



Історія етномовних спільнот і сучасні мовні сім'ї

На думку мовознавців, у неандертальців ще не було мови, можливо вони користувалися якоюсь примітивною сигналізацією, яка, однак, не була мовою в нашому сучасному розумінні. Розмовляти вміли кроманьйонці (або неоантропи - нові люди) і їхня мова вже певною мірою була схожа на сучасні мови. Залишки кроманьйонців знайдені в гроті Кро-Маньйон у Франції. Вони жили в добу пізнього палеоліту. Цю добу прийнято датувати від 50 до 25 тис. років до н. ч. Микола Чмихов датує початок появи кроманьйонців близько 40 тис. років тому. Саме в цей час люди вже були схожі на нас і розмовляли різними мовами: високий зріст, пряме чоло, виступаючий ніс, довгоголовість - ось риси, притаманні вже кроманьйонцям. Саме цей тип людини, на думку вчених, був прапредком сучасної європеоїдної раси. Одночасно з європейськими кроманьйонцями на інших континентах існували й інші расові типи: монголоїди (в Азії), негроїди (в Африці).

В науці існує дві теорії виникнення мов. Вперше в 1865 р. німецький вчений-природознавець Шляйхер запропонував генеалогічну теорію розвитку мов, яку для простоти вивчення ще стали називати "теорією родовідного дерева". Така теорія прижилася на довгий час у школах, навчальних закладах, і подекуди нею користуються і досі. Але лінґвістична наука розвивається, їй стають відомі ряд фактів, які не можливо пояснити з допомогою цієї теорії. Тому в германістиці вона вже давно зазнала забуття, але в славістиці ще тримається (за І. Огієнком: Історія української літературної мови. - К., 1995, с. 53).

Вже з 1875 р. німецьким вченим Йоганом Шмідтом була висунута теорія хвиль, за якою мови розвиваються одночасно і плавно переходять одна в одну (між мовами нема кордонів, як між державами). Таке мовне явище вчений порівняв з каменем, кинутим у воду, від якого розходяться круги хвиль. Тому сусідні мови мають спільні риси. Наприклад, західноукраїнські діалекти ближчі до польської мови, а східноукраїнські - до російської. Шмідт у своїй схемі розмістив слов'янські народи по колу, справа наліво, зі сходу на захід: Русь, поляки, сорби (полабські слов'яни), чехи, словінці, серби, хорвати, болгари. Така класифікація заперечує поділ слов'ян на певні групи, чим мовознавство займалося довгий час.

Мови світу навіть сьогодні важко порахувати. За одними даними їх налічується всього понад 2500, за іншими - близько 5000 (точну цифру неможливо встановити через розмитість меж мов і діалектів).

1. Найбільшими групами мов вважаються мовні макроспільноти: ностратична, афразійська (або семіто-хамітська), сінокавказька. У межах цих макроспільнот виділяються по кілька мовних сімей, що дає змогу встановити їхню генеалогію.

2. Сучасні мовні сім'ї почали формуватися ще за доби верхнього палеоліту та мезоліту. Вчений В. М. Ілліч-Світич в 60-х роках ХХ ст. започаткував реконструкцію ностратичної прамови, яка згодом була визнана мовознавцями (Этимология. - М., 1967; 1968). Нині вважають, що мовами ностратичної сім'ї говорить близько 61 % всього людства.

Мовознавці вважають, що до ностратичної макросім'ї належать: індоєвропейська, уральська, картвельська, алтайська, еламо-дравідійська, ескалеутська мовні сім'ї. За часів мезоліту вже намітилися контури майбутніх мовних сімей, які вже мали значні відмінності (праіндоєвропейська, прасемітська та інші).

3. Мовні сім'ї поділяються на мовні гілки (групи мов). Початок дослідженню спорідненості індоєвропейських мов поклав Вільям Джонс, який був членом Верховного суду в Індійському місті Калькутта. Він вивчив священну мову Вед, щоб зрозуміти тексти Ріґведи, і помітив споріднені риси між санскритом і мовами багатьох європейських народів. Це сталося в 1786 р. і дало поштовх мовознавцям зайнятися цією проблемою на вищому професійному рівні. З цього часу бере свій початок й індоєвропейська теорія спорідненості народів.

Прабатьківщину індоєвропейської прамови, як і початок "сотворення світу", первісно шукали в біблійних легендах - поміж річками Тигром та Євфратом, але скоро цей нав'язаний багатьом народам стереотип мислення зазнав краху, і цю азійську теорію відкинули через її наукову неспроможність. Як встановлено наукою, прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилася в Європі, звідки вони розселилися в інші реґіони Землі.

Тому нині аж 45 % всього населення світу розмовляють індоєвропейськими мовами; 5 % - мовами афроазійської (семіто-хамітської) мовної сім'ї; 4 % - дравідійської; 6 % - алтайської (у тому числі японською - 3 % і корейською - 1 %); 0,5 % - уральською; 0,1 % - картвельською.

Розглянемо класифікацію мовних сімей, з мовними групами, які до них належать.

І. Індоєвропейська сім'я мов, до якої належать такі групи мов:

індоарійська (до якої входять: гінді, урду, гіндустані, бенгалі, пенджабі, санскрит та ін.);

іранська (перська, афганська, таджицька, осетинська, курдська, а також і мертві вже мови: давньоперська, пехлеві, скіфська, сарматська, сакська);

грецька (новогрецька,класична грецька, мікенська);

кельтська (ірландська, бретонська, уельська, гальська),

германська (англійська, німецька, голландська, шведська, норвезька, данська, ісландська, мертва готська та ін.);

романська (іспанська, португальська, французька, італійська, румунська, молдовська, мертва латинська та ін.)

балтська або летто-литовська (литовська, латиська, пруська);

слов'янська (польська, чеська, словацька, українська, білоруська, російська, сербохорватська, болгарська, македонська, а також мертві полабські).

вірменська;

фрігійська;

тохарська;

албанська;

ілірійська (до якої входять мертві мови: фракійська, ілірійська, дакійська);

анатолійська (мертві мови гетська, палайська, лувійська, лідійська).

ІІ. Уральська сім'я мов ще має назву угро-фінської і є територіально близькою сусідкою індоєвропейської сім'ї. До неї належать:

угорська гілка мов (хантийська або остяцька, мансійська або вогульська, угорська або мадярська);

фінська (фінська-суомі, естонська, карельська, вепська, вотська, лівська, лапландська, марійська або черемиська, мордовська, комі-перм'яцька, удмуртська, мерянська, муромська).

Вважають, що уральська мовна єдність проіснувала до VІ-V тис. до. н. ч. і в ІV тис. до н. ч. розпалась. Значна частина угро-фінів на початку ІІ тис. н. ч. була асимільована московитськими племенами радимичів і в'ятичів і становить значний відсоток у російському етногенетичному процесі.

Зокрема, такі народи як меря і мурома повністю асимільовані росіянами, увійшли до російського етносу.

ІІІ. Тюркська (алтайська) сім'я мов включає в себе понад 30 мов: турецьку, узбецьку в Узбекистані та Афганістані, азербайджанську в Азербайджані та Ірані, татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську або ойротську та ін.

IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім'я включає: семітську, берберську, кушитську, чадську мовні гілки. Про розгалуження гілок цієї мовної сім'ї нема одностайної думки в лінгвістичних колах. Найпоширенішою із семітської гілки мов є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн. Іврит та ідиш сьогодні відроджуються, але досі залишаються малопоширеними.

V. Кавказька сім'я мов має такі гілки:

картвельску або іберійську (що включає такі мови: грузинську, занську або мегрелочанську, сванську);

абхазо-адигейську (кабардино-черкеська, адигейська, абхазька, абарзинська мови);

нахсько-дагестанську (аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін. мови).

VI. Китайсько-тибетська сім'я мов посідає друге місце за поширеністю в світі. Вона має дві гілки:

китайську або хань і дунганську або хуей;

тибето-бірманську (бірманська, тибетська мови).

VII. Австронезійська сім'я мов включає понад 150 мов, які поділяються на 4 великі гілки, і посідає третє місце в світі за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів Південно-Східної Азії. До цієї сім'ї входять такі гілки:

індонезійська;

полінезійська;

меланезійська;

мікронезійська.

VIII. Папуаська сім'я мов може бути названа так лише умовно, бо ці мови мають різне генеалогічне походження і не є однотипними. Ними розмовляє населення Нової Гвінеї, Соломонових островів.

ІХ. Америндська мовна сім'я (індіанська) дуже різноманітна внаслідок пізніших асиміляційних процесів. Однак, вчені стверджують первісну єдність усіх індіанських мов аборигенів Америки, яка сформувалась ще 15-20 тис. років тому. Нині деякі індіанські мови вже позначені впливом мігрантів з Азії.

Крім цих названих мовних сімей, існує ще багато мов, які не піддаються класифікаціям (напр., японська та корейська). Важко встановити споріднені зв'язки між албанською, грецькою та вірменською мовами тощо.

Мовознавці визнають, що в прадавні часи могла існувати балто-слов'янська мовна спільнота, яка розпалась на рубежі ІІ-І тис. до н. ч., а формування окремої праслов'янської мови відбувалося в лісостеповій Україні, особливо в Середньому Подніпров'ї протягом усього ІІ тис. до н. ч. Саме тут переважають найархаїчніші форми слов'янських назв річок.

Сучасний поділ слов'янських мов на групи має не генеалогічний а чисто територіальний принцип. Це три групи:

східнослов'янська (українці, білоруси, росіяни) П. Й. Шафарик відніс до них ще й четверту - новгородців або північно-русів;

західнослов'янська (поляки, полабські слов'яни, лужичани, чехи, словаки);

південнослов'янська (болгари, серби, хорвати, словінці, македонці).

Слов'янська прамова виділилася з індоєвропейської прамови та існувала впродовж 2 тисяч років. Слов'янські племена були досить рухливими, часто змінювали свої насиджені місця, мандруючи в пошуках кращих просторів для своєї господарської діяльності. Однієї влади над ними не було, тому й не виникло передумов для створення єдиної державної мови. Тому на своїй прабатьківщині праслов'янська мова розпалася на безліч місцевих діалектів, з яких пізніше сформувалися окремі слов'янські мови. Період формування цих мов тривав близько чотирьох століть (VI-Х ст.).

П.Й. Шафарик вказував, що східнослов'янських народів є не три, як це досі було прийнято вважати, а чотири. Четвертим народом, що має свої мовні й етнографічні особливості, він назвав північно-русів або новгородців. Цю думку слов'янського дослідника в ХХ ст. підтримав українець-етнолог Д. Зеленін, який дослідив етнографічні особливості північно-русів і виявив суттєві відмінності новгородців від власне московитів-росіян. Асиміляція новгородців, що здійснювалась цілеспрямовано за наказами московських царів, починаючи від Івана Грозного, далася взнаки насамперед в їхній етнічній свідомості (ми - русичі, значить "русскіє"), однак, свої окремішні мовні та етнографічні особливості вони зберегли впродовж багатьох віків.

Висновок: вивчення мовних явищ, їх поширення, генетичної спорідненості та інших якостей дає змогу краще пізнати етногенез народів, що є носіями тих чи інших мов. А це розширює наші пізнавальні можливості, дає змогу краще зрозуміти світ і себе в ньому.