Мова як етнозберігаючий чинник

Мова як етнозберігаючий чинник

Китайський мудрець Конфуцій висловився про мову так:

"Якщо мова є неправильна, то вона не означає того, що має означати.

Коли ж вона не означає того, що має означати, то не буде зроблене те, що має бути зроблене. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці - і всі впадуть у стан безладного хаосу".

Дійсно, нині ми переживаємо такий час, коли чимало понять, названих у свій час якимись словами, переосмислюються, часто втрачаючи свої первісні значення, водночас набуваючи нових, часом навіть протилежних своїй первісній сутності, значень. Чи так важливо це? - спитає наш пересічний сучасник. Мабуть, що важливо. Чому б тоді наші Пращури так дбайливо зберігали свої питомо слов'янські слова, чинячи опір впровадженню іноземщини. Як бачимо, подібні проблеми існували й в інших народів, як у китайців ще за часів Конфуція (VІ - V тис. до н. ч.). Мабуть у мові народу споконвіку криється якийсь глибинний смисл, який наші Прадіди намагалися передати нам, нащадкам.

А що каже сучасна наука? Національна мова розглядається як етнокультурний феномен, бо вона:

1) існує в людському суспільстві, від якого вона походить (рід, плем'я, народ, нація);

2) існує в свідомості членів суспільства, реалізується в процесі мовлення (усного), зберігається (консервується) в писемних мистецько-літературних та інших зразках;

3) у мові відображаються знання народу про світ, про життя;

4) тому й світ людина пізнає через призму мови;

5) мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним і спрямований у майбутнє;

6) мова є матеріалом створення культурних цінностей: фольклор, художня література, театр, пісня.

Функції мови

Загальноприйнято розрізняти такі важливі суспільні функції мови: комунікативну (від лат. сommunicatio - зв'язок), мислеоформлюючу, пізнавальну й художню. Однак, мало зверталося уваги на інші суттєві етноспецифічні функції мови:

1. Мова має етнічну функцію як природну систему звукових символів, призначених для спілкування свого етносу.

2. Мова має естетичну функцію: образотворення; спілкування митця з глядачем, читачем, слухачем; досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування митця з народом.

3. Мова має також культуроносну функцію: культура кожного народу зафіксована в його мові; пропагуючи свою культуру в світі, ми пропагуємо й нашу мову; через мову відбувається і засвоєння рідної культури, і передача предківських звичаїв нащадкам.

4. Мова має також магічну функцію: віра в те, що слово може викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі; уявлення про те, що слово є причиною того явища, яке ним назване; а звідси - уявлення, що слово має здатність стати ділом. Донедавна така тема як "Словесна магія українців" була заборонена, як "псевдонаукова", однак, із здобуттям незалежності в Україні справа змінилася на краще, хоча ще й недостатньо приділено наукової уваги до цієї цікавої проблематики.

Мова як етнічна ознака

Зв'язок етносу з його мовою розробляли американські вчені Уорф і Сепір ще на початку ХХ ст. Їхні дослідження отримали назву "теорії Сепіра-Уорфа". Вчені встановили такі особливості:

1. Мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення.

2. Існує взаємозв'язок мови і психічної, розумової та практичної діяльності людей.

3. Існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Таким чином, логіка хоч і не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. Подібні твердження в СРСР були заборонені.

"Крамольними", як на той час, виглядали й наукові дослідження радянських мовознавців З. Джапаридзе та Ю. Стрельникова "О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола" (Экспериментально-фонетический анализ речи. - Л., 1984, вып. 1). Ці вчені з допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетичною ознакою. Експерименти проводили в двох пологових будинках Москви та Тбілісі. Результати досліджень показали, що краще зберігають мовні особливості своєї нації дівчатка, ніж хлопчики; грузини - краще, ніж росіяни (що свідчить про їхній вищий рівень моноетнічності). Дитина при народженні плаче рідною мовою!

Мова є своєрідним бар'єром, який стримує змішування етносів. Мова забезпечує нормальне функціонування етнічної культури. М. Бердяєв писав про це: "Великий самообман є прагнути творити будь-що поза національністю".

Однак, людство, захопившись цивілізаційними процесами, не помітило підступну ідею, підкинуту йому "глобалістами", - "один пастор - одне стадо", яка пронизує більшість сучасних релігій та ідеологій.

Звідси походять всілякі догми про "месіанізм" тієї чи іншої релігії (напр., християнства), "богообраність" одного народу (напр., єврейського), "месіанські мови" (напр., російська для Совєтської імперії, чи англійська для всього світу тощо). Тому й створювалися безглузді теорії та релігійні вчення про низькопробність тієї чи іншої етнічної релігії, мови, культури, чи неперспективність цілого народу. Причому панівні етноси, класи і релігії завжди знаходили виправдання своїм теоріям і нав'язували їх усьому людству. Така природа глобалізму. Він завжди вбирається в привабливі шати, прикриваючись облудними гаслами всесвітнього братерства і рівності, любові до ближнього, демократії тощо.

Мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, особливо в поліетнічних державах. З мовними проблемами, як правило, пов'язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини. Так приміром, у Російській імперії за час її існування внаслідок політики етноциду кількість народів зі 180 зменшилась до 100. Радянські ж імперіалісти любили порівнювати себе зі Сполученими Штатами Америки, що теж є поліетнічною державою. Однак, ці типи держав не можна порівнювати хоча б тому, що в США проживають емігранти з усього світу, для яких впроваджувалась англійська мова, а в СРСР - проживало корінне населення зі своїми власними мовами й культурами на своїх автохтонних землях, яким нав'язувалась імперська мова спілкування. Таке явище насильного впровадження єдиної офіційної (чи державної) мови отримало назву - лінгвократія, тобто мововладдя.

Там, де є лінґвократія, як правило, наявний лінгвоцид (від lingua - мова, caedo - вбиваю), тобто мововбивство. Лінгвоцид спрямовується переважно проти писемної форми мовлення: державна документація, засоби масової інформації, наука, література, культура. В Союзі навіть дисертації з української фольклористики примушували захищати російською мовою.

Засилля однієї мови в середовищі інших народів ще прийнято називати лінґвістичним імперіалізмом. Панування імперіалістичної мови досягається великим рівнем її інформативності (напр., сьогодні 70 % наукової інформації в світі подається англійською мовою). Часто цьому сприяє національне нахабство як ментальна риса народу (пор. засилля російської мови в радянській імперії або й у сучасному пострадянському просторі).

Та лінгвоцид - не перша стадія знищення народу. Йому найчастіше передує деіцид (від лат. Deus - Бог, і caedo - знищую), тобто боговбивство, або знищення етнічної релігії. Цей термін вперше ввів у науку український теософ професор Володимир Шаян в середині ХХ ст., позначивши ним жорстоке винищення святинь і священнослужителів етнічних культів при насильницькому насадженні християнства європейським народам (ВПН. - Гамільтон, 1987). Як правило, за деіцидом і лінгвоцидом слідує геноцид (фізичне знищення певного народу) і етноцид - ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти.

За цією схемою діють усі поневолювачі інших народів. Спочатку переконують керівну верхівку народу, що їхня віра застаріла, приймається чужа віра з чужою богослужебною мовою, а отже - чужа ідеологія; всі, хто виступає проти - стають "неугодними" й знищуються фізично. Далі чужа мова, що була богослужебною, стає державною, згодом перетворившись в імперську. Відомий нам і радянський геноцид - голодомори 1933, 1947 років.

Етноцид, відрізняється від геноциду тим, що при фізичному знищенні цілого народу іноді можуть залишитися пам'ятки культури, писемності і т. под., що може зберігати пам'ять про народ з високою культурою, який колись існував, а внаслідок ліквідації етнокультурних пам'яток не залишається навіть пам'яті про якийсь етнос.

Проаналізуємо статистичні дані. За останнє століття чисельність росіян зросла втричі (за рахунок асиміляції): 1897 р. - 55 млн., 1959 р. - 114 млн., 1989 р. - 145 млн.

У той самий час, українців у СРСР стало вдвічі менше. Для порівняння нагадаємо, що за часів Переяславського "приєднання" (1654 р.) українців було значно більше, ніж росіян: українців - 11 млн., а росіян, як і поляків - по 9 млн. чоловік.

Як би не намагалися "глобалісти" витворити єдину земну породу - своєрідного біороботу без національного обличчя, яким легко керувати, однак спрацьовують закони самозбереження етносів. Нині загрозу етнічним спільнотам розуміє все більше народів і урядів. Для порівняння скажемо, що у Франції дозволений максимум відео - й кінопродукції іноземними мовами - 40 %; а в Україні нині іноземними мовами (найбільше російською) подається 99 % усієї інформаційної продукції.

Як писав видатний український вчений-мовознавець Олександр Потебня, "утрата мови, денаціоналізація народу, зводиться на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення". Автори збірника "Мова і нація" (Дрогобич, 1995, с. 118) пишуть: "Цікаво було б провести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток україномовних та неукраїномовних злочинців в Україні! Гадаємо, що ця статистика дала б неабияку аргументацію на користь українізації України".

На противагу лінгвістичному імперіалізму виступає новий напрямок - мовна екологія. У багатьох країнах світу приймаються закони про захист своїх мов. Наприклад, в 1975 р. такий закон прийнятий у Франції. В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою, яка вже оголошена державною (хоча переважна більшість ірландців розмовляє англійською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів нешведською мовою вищий на 25 %, а отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури. У Китаї існує Міністерство церемоніалу, яке керує справами освіти і екзаменами осіб, які приймаються на державні посади, стежить за правильною вимовою ієрогліфів.

Етнокультурна еволюція тісно пов'язана з етногенезом. Діалектика етнокультурного розвитку полягає в досягненні історичного прогресу завдяки поступальному розвитку і на основі культурних досягнень у минулому. У цьому процесі відбувається постійне відчуження недосконалих форм і заміна їх розвинутими.

Засвоєння своєї етнокультури в ранньому віці дає змогу представнику того чи іншого етносу вільно розуміти мову, "коди чи шифри" (образи) рідної культури і на цьому ґрунті вільно творити (розвивати) свою культуру. В дорослому віці така людина добре розпізнає і розуміє не тільки окремі знаки культури, але й уявляє всю їх систему і загальні принципи їх організації. Це також дає змогу відчувати й межі своєї етнокультури і відрізняти її від чужої, сусідньої.

Типові для етносу риси характеру забезпечуються міжпоколінною передачею досвіду, інформації про походження та історію роду в системі "батьки - діти". Український педагог Григорій Ващенко писав: "Уявляти треба український народ - як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, і відчувати свою єдність з цією спільнотою".

Етнокультурна є природним (бо твориться природним шляхом у середовищі свого етносу) і водночас творчим явищем, коли творець перебуває в сучасній і рідній йому культурі. Таке етнокультуротворення вважається природним, нормальним, бо сформована в цій етнокультурні особа сприймає всі знаки своєї культури і вільно користується ними. Завдяки цьому в людей однієї культури існує взаєморозуміння, тотожність засобів художньої інтерпретації світу, а також усвідомлення того, що становить сутність розрізнення "ми - вони".

Представники іншої (чужої) культури, як правило, не завжди можуть адекватно передати дух етносу, навіть, якщо вони живуть у його середовищі, чують його мову, але самі не є його органічною частиною. У зв'язку з цим постійно існує проблема митця і його етнічного середовища, бо не тільки в мистецтві, але навіть у науці не існує безнаціонального підходу до явищ, будь то хоч гуманітарна, хоч технічна галузь.

Слід пам'ятати прислів'я: "Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина". Через знання мови можемо легко встановити контакт і завоювати симпатії будь-якого народу. Так робили давні правителі відносно своїх підлеглих. Наприклад, Понтійський цар Митридат VI Євпатор (132-63 р. до н. ч.) знав 22 мови підданих йому в Малій Азії народів. Часи змінилися, і сьогодні російські імперіалісти не можуть подолати мовний бар'єр навіть у стосунках зі слов'янськими народами, мовляв "нам нет надобности читать информацию на иностранном языке".

Зв'язок мови з національною психологією

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. (Эстетика и поэтика. - М., 1976. - ст. 259).

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції" (там же, с. 263).

У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей або не усвідомлюють цього, або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Внутрішній колоніалізм російської мови - не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов'янщини як загальноприйнятої писемної мови з часів Київської Русі). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації. Так було колись. Але сьогодні вже ознакою високого рівня культури особистості є досконале володіння українською літературною мовою.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то і в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Слід відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: "Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури" (Короткий російсько-український електротехнічний словник. - Львів, 1991. - ст. 7).

Висновки

1. Мова є однією із головних складових ознак етносу.

2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку самої нації та її культури.

3. Мова етносу тісно пов'язана з його національним характером та менталітетом.

4. Володіння рідною мовою - це засіб проти стандартизації та уніфікації; перемога культури над технократизмом; боротьба національного "я" проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.

5. Кожен свідомий громадянин (особливо працівник культури) має рідномовні обов'язки: їх не можна ігнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь інших етносів.

6. Мова є одним з головних етнозберігаючих чинників.

Етнічна свідомість

Етнічне - це культурно-історична своєрідність, яка відрізняє один народ від іншого, що є основою формування нації. Уявлення про етнічне формується індивідом на основі певного рівня освіти і культури. Самоідентифікація з тим чи іншим етносом можлива лише тоді, коли етнічне стало предметом осмислення особи.

Етнічність як суспільний феномен виступає одним з обов'язкових, системоутворюючих факторів, що включає особливості мови, традиційних видів матеріальної культури та художньої творчості, обрядів і звичаїв, які й складають національну своєрідність, національну специфіку того чи іншого народу. Якщо людей, пов'язаних соціально-економічними та територіально-політичними відносинами, не об'єднують етнічні особливості, то вони не можуть розглядатися національною спільнотою.

Кожна особа може по-різному уявляти свою належність чи неналежність до певної етнічної спільноти. Це називають етнічною компетентністю особи. Існує також і етнокультурна компетентність особи - це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову, "коди", "шифри" цієї етнокультури і вільно творити цією мовою.

Мова власного етносу виявляється природною і діє на рівні підсвідомості, коли особа уявляє загальні принципи організації етнокультури. Етнокомпетентна особа легко відрізняє "своє" від "чужого", тобто відчуває межі своєї етнокультури і початок "мови" іншої культури. Отже, коди власної культури для такої особи є природними, звичними.

Люди одного етносу природно засвоюють один і той же спосіб бачення світу, один і той же спосіб поділу його на категорії, спільну систематизацію чи типізацію. Таке природне бачення є нібито самоочевидним. Воно існувало в найдавніші часи (в тому числі в наших Предків). Так, у Велесовій Книзі неодноразово наголошується "ми - русичі", "ми - слов'яни", а також зазначається, які племена є нашими родичами. Етнічна компетентність або некомпетентність особи має різні рівні, які визначаються як індивідуальними, так і суспільними факторами. Суспільні фактори в умовах соціалістичної системи, де інтернаціоналізація ставилася на рівень державної ідеології, стали причиною того, що етнічні орієнтації були послаблені. Зниження загальної етнічної компетентності в сучасних індустріальних суспільствах стало причиною суспільної невитребуваності цієї якості.

Етнічна компетентність тісно пов'язана з етнічною свідомістю: ці дві категорії перебувають у тісному прямопропорційному зв'язку: чим вища етнічна компетентність особи, тим вищий рівень її етнічної свідомості.

Етнічна самосвідомість особи - сукупність знань і уявлень про культуру, традиції, ідеали, цінності свого етносу, а також усвідомлення себе членом етносу, і місця свого народу серед інших народів.

Етнічна (національна) самосвідомість індивідів має різні рівні:

1) особи з низькою етнічною (національною) обізнаністю, майже або повністю асимільовані чужим (панівним, імперським) етносом, виявляються не тільки байдужими, але часто й ворожими до свого етносу; вони не додають, енергії своєму народові, навпаки - діють як відцентрові сили розладу й розпаду етнічної цілості;

2) особи з поміркованою національною свідомістю також небагато користі дають для державотворення, оскільки їхня національна свідомість не настільки міцна, щоб активно виявляти її;

3) на думку американських вчених Дж. Маккея та Ф. Льюїса, високий рівень національної свідомості (максимальної етнічності) об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних, економічних, соціальних та інших інтересів (МЕЕДЗ, 35).

Німецький етнолог Й. Гердер (1744-1803) розглядав культуру як "прояв національного духу". Національно орієнтована культура протистоїть "загальнолюдській культурі". Люди не можуть розвиватися, якщо вони не належать до певної культури. Саме в незалежних державах національна культура здатна і має можливість розвиватися вільно. Тому саме Гердер вважається й "винахідником" ідеї незалежності держави.

Безнаціональної культури не існує - це аксіома. Український психолог Дмитро Овсянико-Куликівський ще на початку ХХ ст. писав, що яскравість національних рис прямопропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Тут же він зазначає, що окремі суб'єкти, "які стоять у розумовому плані нижче середнього рівня, тим більше, слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности. - Петербург, 1922, с. 6).

Л. Гумільов, пропонує подивитися глибше на природу різних типів етнічної свідомості. Він стверджує, що кожен активний представник етносу є продовжувачем лінії своїх Предків, до якої він сам щось додає (ще одну перемогу, ще одну будівлю, ще один рукопис, ще один викуваний меч). Для таких людей характерна відсутність особистої користі. Вони люблять свою справу більше, ніж себе. Таке явище автор називає пасеїзмом (від ісп. рasse - минуле), тобто пристрасть до минулого, замилування минулим при байдужості (іноді навіть ворожості) до сучасного. Люди такого складу на початках етногенезу зустрічаються частіше. Чим менше їх стає, тим більші втрати відчуває етнос. Другим різновидом є актуалізм (від. лат. аctualis - справжній, сучасний).

Люди актуального типу, як правило, забувають минуле і не хочуть думати про майбутнє. Вони енергійні, навіть можуть бути мужніми, але те, що вони роблять, вони роблять особисто для себе. Якщо в етносі збільшується кількість таких людей, то надбання, накопичені Предками впродовж віків, втрачаються для етносу безповоротно. Третій тип футуризм (від лат. futurismo - майбутнє), це тип, який ігнорує не тільки минуле, але й сучасне заради майбутнього. Футуристи відкидають минуле, як те, що зникло, а сучасне, як неприйнятне, лише мрію сприймають, як реальність (чи не такими були перші комуністи на початку ХХ ст.?).

Таким чином, мусимо ствердити, що відроджувати українську державність будуть національно свідомі громадяни своєї держави. Якщо ж формування індивіда відбувається під перехресним впливом різних культур, втрачається цілісність його натури. Для таких людей, на думку Ю. Римаренка, характерні роздвоєність, внутрішня суперечливість, розлад із самим собою. Бо причиною цього є цілком зрозуміла неможливість поєднання особливостей різних, відмінних, а іноді й протилежних етнічних звичаїв, орієнтацій, культур. Всякі спроби усунення такої суперечності призводять до відкидання власної національної культури і засвоєння чужої, яка видається престижнішою. Отже, з'являються цілі покоління з нестійкою самосвідомістю, яка згодом перетворюється в нову (тобто чужу) свідомість (Національний розвій України, с. 62).

Етнічна самосвідомість особи, як і колективна етнічна свідомість, зберігає пам'ять про давні види занять, освячені й оспівані в міфах, фольклорі народу, тобто зберігає і відтворює культуру в формах етнічного буття. Етнічна самосвідомість може здійснювати (реалізувати) себе в актах культурної творчості, що їх прийнято називати "культурним націоналізмом".

Колективна етнічна свідомість формується через розширення комунікаційних зв'язків. Народ - як інтеґральна особа, яка має свою "душу", як єдину психоінформаційну систему (М. Бердяєв, Й. Гердер, Гумбольдт). Колективна етнічна самототожність залежить від рівня етнічної компетентності окремих представників етносу. Тому для збереження національної самототожності чи не найважливішим чинником є духовна єдність, тобто належність всіх представників етносу до одного духовного і культурного світу.

Як писав Ю. Бромлей, "...неодмінною і найважливішою умовою його (етносу) існування як цілісної системи залишаються інтегруючі функції культури. Позбавте етнос внутрішніх культурних зв'язків, і він неминуче асимілюється".

Щоб етнос не асимілювався, необхідно виробляти державницький підхід до проблем етносу, культури і етнічної освіти. Оскільки етнічне зумовлюється системою соціально-типової діяльності, то держава має спрямувати свою діяльність на вироблення суспільних етнічних цінностей та організацію національних інституцій, які мають займатися проблемами етнокультури та етноосвіти.

Єдність нації можлива лише тоді, як вважав С. Шелухін, - коли нація має єдину душу, єдину психологію, одну духовну культуру: "Єдина нація не має двох душ, й значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології - то вони вже два народи, дві нації".

Україна з давніх давен нашим народом уявлялася як спадкоємиця держави під назвою Руська Земля (або Київська Русь). Таким є закон логіки, це завжди було аксіомою. Гетьман Богдан Хмельницький не випадково сформував ідею про права українців на своє національно-політичне самовизначення і створення самостійної держави в етнічних межах України, а також її спадкоємне право на територіальну і культурну спадщину Руської Землі (Київської Русі). Московський цар Алєксєй Міхайловіч, що мав прізвисько "Тішайший", у свою чергу, одразу ж після Переяславської угоди 1654 р. наказав усім козакам: "хохлы, которые у вас на головах, пострич!". Вірогідно, він мав свої уявлення про історичну спадщину Київської Русі, а етнокультурний символ козацької незалежності розумів як загрозу своїй "великодержавності". З тих часів пройшло три з половиною століття, написано безліч історичних книг, але Росія і досі починає свою історію з території чужої держави, і досі московський імперський менталітет не пускає поважних науковців визнати, що російський етногенез почався не раніше ХІІ ст., і не на теренах України-Русі, а на теренах Москви-ріки.

Отож цей народ, що звик називати себе не інакше, як "старшим братом" всіх слов'ян, якраз виявляється наймолодшим їхнім братом, та й то не дуже й рідним, оскільки включив у себе чи не найбільший відсоток іноетнічних генів.

Єдність етносу тримається насамперед на духовних засадах, сукупності структур колективної свідомості та колективної пам'яті. Расово-етнічні спільноти, що утворилися на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, зв'язаних історичною спільністю долі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий елемент соціальної структури суспільства. Ось чому західна концепція "етнісіті" вважає етнічний фактор рушійною силою суспільного прогресу.

Пошуки сутності й змісту української національної культури, її структури й ґенези нині займають одне з чільних місць в сучасних наукових дослідженнях. Однак, часто не розуміють важливого значення етнокультури для становлення сучасної національної культури (через плутанину в термінах, в основному етнос, нація розглядаються з точки зору стереотипів, нав'язаних глобальним мисленням). За такого розуміння етнічного, дослідники приходять до хибних висновків. Наприклад, декларується, що "консервація етнічного як самодостатнього типу суспільних зв'язків веде до атомізації суспільства, розпаду його на самоізольовані частини", наслідки якого нібито можуть "загрожувати самому існуванню держави як цілісності" (О.І. Карізька. Соціокультурні параметри життєдіяльності етнонаціональних спільнот // Феномен нації, К., 1998, с. 89).

Однак, конкретно для України очевидними нині є наслідки глобалізації культури і спроби творення її на основі російського соціокультурного типу з усіма інтернаціонально значущими особливостями. Культури національних меншин України можуть розвиватися на основі своїх власних етнічних зразків, незалежно від культури автохтоного населення (титульної нації), і в цьому нема ніякої суперечності чи загрози, оскільки не може розпастися те, що ніколи не існувало як цілість. Багатонаціональна держава з нормальними законами і суспільними відносинами не повинна боятися "самоізольованості" культур, але навпаки заохочувати розвиток інших культур в їхньому самобутньому етнічному зразкові, не вилучаючи з нього ті чи інші складові, не обмежуючи власне етнічного.

Бо культура має яскраво виражену етнозахисну функцію. Чи не тому всі імперії прагнули якщо не знищити, то бодай знівелювати, спримітивізувати етнічні культури поневолених народів?

Глобальна культура є лише штучним витвором (хиткою конструкцією), яка не має власних етнічних спогадів, бо складається з різних етнічних елементів, на які вона залюбки розпадається при першій же нагоді. Це явище влучно охарактеризував М. Степико: "Будь-яка спроба створити глобальну культуру лише свідчить про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім'я створення цієї гігантської саморобки" (Буття етносу, К., 1998, с. 41). Незважаючи на те, що ХХ ст. стало апогеєм інтернаціоналізації людства, намаганням витворити єдиного безнаціонального "загальноземного супермена", однак, людство і досі складається з різних народів, етнічних спільнот, кожна з яких є самобутньою.

Висновки:

1. Етнічне як природно-генетичний феномен проникає у всі сфери життя народів.

2. Знання кожної людини про належність її до певного етносу мають важливе значення для формування як окремої особистості, так і всього народу в цілому.

3. Етнічна самосвідомість матиме природній розвиток лише в політично незалежних державах, де створені належні умови для її формування.

4. Тільки особистості з максимальною етнічною самосвідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту, творити її державність.

5. Безнаціональної культури не існує, як не існує безнаціонального суспільства.

6. Високий рівень колективної етнічної свідомості сприяє зміцненню й консолідації етнічних спільнот, посилює етнічну енергію.

7. Глобальної свідомості не існує, тому будь-які спроби створення штучних глобальних систем (єдиного світового уряду, єдиної всеземної релігії тощо) зазнають краху.