Вишивка в нашому житті

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАСУЛЬСЬКА ГІМНАЗІЯ

Реферат

На тему

Вишивка в нашому житті

Виконала: учениця 5-Б класу

Котлярова Світлана

с. Засулля 2008

Вишивка - один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.

З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.

Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI - XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 р. у Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п'ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу. У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві та інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецт ва - фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орна мент органічно поєднувався із сюжетним зображенням. Збере жені фрагменти вишивок X-XIII ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі ХІІ ст., знайденій у Софійському соборі, зображено жіночу постать - Оранту, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований рослин ний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо. Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та іконах періоду Київської Русі.

На рубежі XVIII-XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирсь ких майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними ком позиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє По дніпров'я, Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбур ної та бісерної вишивок.

Із середини XIX - на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок зародження капіталістичних відносин на місцевих ринках з'яв ляється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витіс няти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення вироб ництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів Щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині - «Стала комісія для промислових справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.

На початку XX ст. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об'єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у фабрики художніх виробів та виробничо-художні об'єднання.

Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.

Основна функція вишивки - оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер'єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання - давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори - перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг - жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг - кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу - безрукавках, гуглях, мантах - вишивку розташовували переважно у місцях з'єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.

Серед інтер'єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.

Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домо ткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу - заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап'янові шнурки тощо.

В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебелевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання», «рубцювання» тощо. До односторонніх нале-жать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворітного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування», «кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіс ка», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур», «кучерявий», «городоцький» та «бавничковий» стібки та ін. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.

Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Над звичайно гарні однотонні сорочки, вишиті відбіленими нитками. Рукави в них покриті ніби памороззю мереживом дрібних візерунків - ромбиків, прямокутників, укладених у прямі ламані, зигзагоподібні й меандричні динамічні лінії та смуги. На плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Типовими техніками вважаються: «вирізування», «виколювання», «верхоплут», «настилування», «мережка», «стебнівка», «гладь», «солов'їні вічка», «довбанка», «зерновий вивід» та ін. Поширеними на Полтавщині були також сорочки, вишиті охристо-золотистими, голубими, темно-синіми та зеленкува тими нитками. Не менш оригінальні також полтавські кілкові рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо. Орнамент із симетрично розташованими квітами, листям, бутонами, пташками зорієнтований до центру рушника. Краї з усіх боків облямовані в'юнцем, утвореним спорідненими мотивами.

В нашій країні велику увагу приділяють народним умільцям та їх творчості. Створені спеціальні школи, училища, де молодим передають досвід майстрів. Народна творчість відображає одвічне устремління людини до прекрасного.

Народні майстри збагачують традиційні вишивки, активно втілюють сучасну емблематику. Вишиті рушники перетворюються в тематичні панно для прикрашання палаців культури, клубів, бібліотек, використовуються під час проведення українських національних свят та обрядів, вносячи в них своєрідний колорит.

Життя моєї родини тісно переплелося з українською вишивкою. Вишивання у нашій сім'ї з давніх-давен було таким же звичним ділом, як і приготування їжі. Мене навчила вишивати моя мама Котлярова Наталія Анатоліївна, а її - бабуся Кириченко Ганна Семенівна. Ще з дитячих років передавала вона мамі любов до вишивання, до української вишивки, навчала різної техніки вишивання, розповідала про оздоблювання предметів домашнього вжитку.

Зараз мамі 47 років, працює вона листоношею в Лубенському ЦПЗ № 3. Вишивати мама почала у віці 7 років. Спочатку вона вишивала невеличкі орнаменти на серветках та рушничках. На уроках праці у школі вона вдосконалювала своє вміння.

Після закінчення середньої школи № 1 мама поступила на курси техніків-креслярів, після закінчення яких працювала за спеціальністю. З 1981 по 1985 роки проходила строкову службу в лавах Радянської Армії. Потім працювала на Лубенській швейній фабриці швачкою-мотористкою.

Мама і далі продовжує вишивати, але лише у вільний час. На жаль, часу такого буває обмаль, оскільки нас у сім'ї четверо дітей, і для того, аби забезпечити нас всім необхідним, мамі потрібно багато працювати.

Зараз мама вишиває хрестиком серветки і невеликі картини, оздоблює вишивкою одяг, та інші речі. Свою любов до вишивання мама передала і мені. Незважаючи на свою зайнятість, вона знаходить час, щоб навчати мене всьому тому, що знає і вміє сама, за це я їй щиро вдячна.