Жовтневі народні свята

Вступ

Осінь багата на народні свята та обряди. Саме у жовтні святкують багато народних свят, таких як Трохима, Покрова, Іоанна Предтечі, осіннього Луки.

1. Куди Трохим, то й воно за ним

У церковному календарі другий день жовтня не позначений особливими урочистостями. Лише подаються імена кількох мучеників, серед яких Трохим, Савватій та Зосим-пустельник. Саме ці особи в народній уяві опікали конкретні види побутового та господарського життя, себто виконували роль покровителів.

З особливим нетерпінням чекали цього дня пасічники. Адже віддавна Зосим і Савватій були зберігачами "мухи божої", як образно називали в народі бджіл. Практично на кожній пасіці висіли ікони цих духовних наставників найпоширенішого промислу. Вже ранньої весни, на Теплого Олексу, разом з вуликами виставляли й ікони. Здебільшого їх підвішували на фігуру, тобто хрест або на вікове дерево, де вони перебували увесь сезон.

Свято Трохима знаменне насамперед тим, що хлопці й дівчата "обирали одне одного". У глибоку давнину існував навіть спеціальний обряд, котрий, на жаль, не зберігся в усій повноті. Він пов'язаний з тим, що після Семена (14 вересня) вже можна було засилати сватів, а на Покрову (14 жовтня) - справляти весілля. Таким чином, Трохим начебто стояв на півдорозі між двома святами, нагадуючи, що "пора весіль" не за горами. Адже за традицією між заручинами і шлюбом обов'язково мало пройти не менше місяця. Це пов'язано насамперед з моральними канонами: за цей час засватана дівчина чи її батьки ще могли відмовитися від весілля (хоч народна мораль суворо засуджувала подібні вчинки). Таким чином ,це був своєрідний "термін роздумів" і воднораз достатній час, щоб якнайкраще підготуватися до весілля.

Ось чому на Трохима хлопці й дівчата мали остаточно з'ясувати, чи будуть вони шлюбуватися в цьому році, а чи ще відвідуватимуть вечорниці та досвітки. Звідси й поговірка: "На Трохима не проходить щастя мимо - куди Трохим, то й воно за ним".

2. На Предтечі тулилися до печі

Осінньо-зимовий сезон, як відомо, віддавна належить рукодільництву. З 6 жовтня, на яке припадає свято Зачаття пророка Іоанна Предтечі, в сільських оселях мали з'являтися прядки, гребені, веретена та інше похідне причандалля.

Жіноцтву, як бачимо, осінньо-зимовий сезон не приніс перепочинку - настигли інші, не менш важливі клопоти, пов'язані з рукодільництвом. Потрібно було до початку весни напрясти ниток і виткати полотно. Під цю пору коротка осіння днина скликала господинь на стелища, де вилежувалась льоносоломка, та до ставків і копанок, у яких відмочували конопляні стебла. Потім їх сушили, м'яли на терницях, тіпали, вичісували і микали на мички.

Відтак довгими вечорами дівчата й молодиці, зібравшись у гурти чи поодинці, пряли нитки за допомогою коноворота або веретен. Потім готову пряжу змотували у клубки, з яких снували снівниці та наливали кросна.

Зробивши як годиться кілька мичок або ж приспоривши веретено, роботу облишали й гуртом бралися готувати обрядову страву. Коли все було готове, сідали за стіл і пускали по колу символічний келишок. Кожна учасниця, що "засиділа гребеня", виголошувала тост - щоб гребінь не ламався, не спадали шнурки в коноворотці, міцно сукалася нитка чи струнко крутилося веретено…

Отак у розмовах і жартах, а наостанок ще й з піснями збігав короткий осінній день. Надвечір всі розходилися по домівках з веселим настроєм, вважаючи, що зроблено добру справу - "засиджено гребеня", який з цього дня вже постійно перебуватиме в оселі. Щоправда ,чоловіки не завжди були задоволені такими сходками, адже їм у цей час доводилося самотужки припорювати господарство, та глумитися над звичаєм не дозволяла вікова традиція. Своєрідними злагодинами була пісня:

Поздоров, Боже, мого милого,

Та й мене коло нього,

Він мене любить,

Рано не будить.

До кужеля льняного

Вже світ світає.

Він мене прикликає:

- Ой спи маленька,

Голубка сивенька,

Щоб була здоровенька.

Подібні обрядові дії були і в дівочих гуртах. Ввечері юнки також збиралися на свої засидини - приносили із собою полотно, лучку і, всівшись довкола посвіту, вишивали. Невдовзі, як і годиться, приходили хлопці з музикою, і розпочиналися танці, співи, веселощі. У багатьох регіонах це був власне початок осінніх вечорниць. Адже проводити дозвілля не випадало на вулиці - стужа й прохолода змушували гуртуватися в оселях. З цього приводу в народі казали: "На Предтечі тулилися до печі".

3. Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку

Пресвята Богородиця є своєрідним символом і покровителькою України. 14 жовтня святкували свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Цікава історія пов'язана з цим святом. Виникло воно ще в Х ст. у Греції, на яку в цей час напали араби. Оточивши Константинополь, сарацини намагалися поневолити городян. 1 жовтня за старим стилем константинопольці зібралися на всеношну відправу до Влахернської церкви. Під час Божої служби святий Андрій Юродивий та його учень Єпіфаній побачили в горішній частині храму образ Божої Матері. Вона в оточенні сонму святих тримала над віруючими християнами омофор (покров, звідси Покрова) і молилася. Це видиво придало грекам впевненості в своїх силах, і вони відстояли незалежність. Чужинці вимушені були відступити. З того часу свято Покрови стало всенародним.

Оскільки в Київську Русь християнство прийшло з Константинополя, то відповідно було прийняте і свято Покрови. А з Влахернської церкви Богородиці дружиною Володимира Святославича - Анною, що була сестрою візантійського імператора, в кінці Х ст. до Києва були привезені іменні ікони, котрим приписували чудотворництво.

Таким чином, культ Покрови в Києві поширився досить рано. Він замінив найшановніше божество дайбожичів - богиню родючості Маком, якій у пантеоні Володимирових богів належало одне з найпочесніших місць. Коли Покрова остаточно замінила своїх попередниць, жінки зробили Богородицю і покровителькою рукодільництва, насамперед вишивання.

Уперше, якщо можна так висловитися, національний культ Богородиці увічнив Ярослав Мудрий при будівництві святої Софії та церкви Благовіщення на Золотих Воротах у Києві.

Найбільшої популярності культ Покрови Богородиці досяг у XVII-XVIII ст. Один із провідників козацької України - ректор Києво-Могилянської колегії Іоаникій Галятовський у 1665 році видав у Львові книгу казань про чудеса Богородиці - "Небо новоє". Згодом (1676 р.) з'явився інший збірник оповідань - "Скарбница потребная, или чудеса Пресвятой Богородицы", присвячений гетьману Самойловичу, зі згадками в передмові про українське козацтво.

Найактивніше будівництво церков та іконописання, пов'язаних з Покровою, припадає на добу гетьмана Івана Мазепи. З-поміж сімнадцяти церков, що були збудовані в Києві, три з них носили ім'я Покрови.

Серед народу свято Покрови мало значно ширший, ніж церковний, ареал дійств.

Жінки вважали свято Покрови своїм. Особливо його чекали заручені юнки чи ті, які сподівалися на сватів. Адже від Покрови до Пилипівських заговин (27 листопада) усюди справляли весілля. Це підтверджують і численні прислів'я: "Прийшла Пречиста - несе старостів нечиста, а прийшла Покрова - заревіла дівка, як корова" чи "Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку яков-таков онучею, хай дівкою не мучаюсь; …як не хусткою, то онучею, бо дівкою вже надокучило; …хоч ганчіркою, аби я була жінкою".

У цих прислів'ях, позначених м'яким і дотепним українським гумором, відбиті одвічні дівочі бажання - вийти заміж, народити та виховати дітей як продовжувачів родоводу. Відтак дівчата повсякчас зверталися до своєї покровительки з різноманітними молитвами та примовляннями. Ось, наприклад, одна з таких:

Святая Покрівонько,

Покрий мою голівоньку

Оцею осінню.

Хоч і драною хустиною,

Аби з хорошою дитиною,

Щоб із сторони.

Щоб свекорко як батенько

До мене були,

Свекрівонька як матінка

Мене прийняли,

Щоб діверки та зовиці,

Мов братики і сестриці

До мене були.

Щоб ділечко поробила,

Чужій сім'ї догодила,

Всім мила була,

Не лаяна і не бита,

Нагодована і вкрита

Спатоньки лягла.

В народі існує безліч легенд про те, як ощедрює Покрова дівчат своєю ласкою. Вона милостива до тих, хто слухався і шанував батька-матір, переймав неньчину науку до праці, охайності, підтримував духовну й фізичну чистоту. Однак вона була неприступливою, якщо юнка зневажала моральні устої, нехтувала традиційними законами суспільного життя. Ці легенди збереглися у народній пам'яті. Вони носять моралістичний і дидактичний характер, у них віддзеркалюють повчально-виховні настанови до ідеалізованого образу жінки як охоронниці родинного життя.

На Покрову в тих родинах, де були дівчата на виданні, нерідко вдавалися до ворожіння. Ненька вдосвіта відчиняла настіж сінешні двері і стежила, щоб їх випадково хтось не прикрив, а дочка одкривала ворота на дорогу, "аби свати заходили". Натомість обоє йшли в комору, перекладали наготовлені рушники для заручин, примовляючи:

- На рушнику стати, рушником старостів пов'язати!

Після цього ненька одчиняла скриню, розкручувала сувій полотна, розстеляючи його аж до порога, приказуючи:

- Стелися, доріженько, щаслива для молодих і старостів!

А дівчина просила свою покровительку:

- Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу - най ся дівкою не мучу.

Як стверджує народне прислів'я, "Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду льодом, а дівчат - шлюбним вінцем". Слід зазначити, що подібних приповісток на цю тему побутувало безліч.

Традиційно Покрова на Україні належала до так званих двонадесятих свят, себто великих. У багатьох селах на її честь будували й освячували храми, оскільки Покрова вважалась не тільки народно-релігійним, а й національним святом. На честь цього свята в Україні заведено чимало сіл. Одне з таких - Покровка, що в Очаківському районі на Миколаївщині. Засноване воно козаками й чумаками в XVII столітті на Кінбургській косі - найпівденнішій точці, де омиває берег Ягорлицька затока.

Зі святом Покрови пов'язано чимало метеорологічних спостережень та приказок. Найбільш відомі такі:

* Яка погода на Покрову, такою буде і зима.

* Якщо в цей день сніг не покрив землю - не покриє в листопаді і в грудні.

* Зранку вітер з півдня - а пообіді з півночі - початок зими буде теплим, але згодом похолодає.

* Хто лежить до Покрови, той продасть усі корови.

* До Покрови давали молоко корови, а після Покрови пішло молоко в роги корові.

* Як по Покрові, так і по теплові.

* Недалеко до Покрови - ще сіна накошу, а прийшла Покрова - заніміла мова.

* Хто сіє по Покрові, той не має, що дати корові; …той виводить взимі по корові; …той відсіває по корові.

І нарешті, Покрова остаточно завершує осінні молодіжні "вулиці" - з цього часу "законні права" набирають вечорниці та досвітки, а також весілля, де розважалися всі мешканці села: "Настали жнива - лежить баба нежива, а прийшла Покрова - стала й баба здорова". Ну а дівчата, мабуть, чекали цього свята більш за усіх, пошепки прохаючи свою покровительку: "Покровонько, Покровонько, покрий мою головоньку".

4. Прийшов осінній Лука - з'явились хліб і мука

Свято осіннього Луки припадає на 31 жовтня. Але є й весняний Лука. Їхню відмінність досить чітко відображає народне прислів'я: "До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука - з'явились хліб і мука".

Віддавна вважалося, що вінець хліборобського року наступав не тоді, коли хліб скошено й пов'язано в копи, а лишень з часу його перевезення до обійсть і обмолоту. Про це слушно нагадує приказка: "Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі", але ще один не менш слушний вислів говорить: "Не хліб, що в оборі, а хліб, що в коморі". Справді-бо: господар міг бути остаточно вдоволений своєю працею лише тоді, коли засіки сповна наповнено збіжжям. "Не хвались, - казали, - нажавши, а хвались намолотивши" чи "Як на толоку молотиться, то в хаті не колотиться".

Хоч осінній Лука і не вельми показний обрядовими та релігійними дійствами, він слугував для селянина орієнтиром закінчення всіх робіт, пов'язаних із зерновими. У народі існує застережлива приказка: "Не придбаєш до Луки, не буде ані хліба, ані муки".

Як бачимо, народний календар багатий на осінні свята. Осіннім Лукою завершувався цикл жовтневих народних свят. Попереду листопад і початок зимового циклу свят.

Список літератури

1. Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. - 272 с.

2. Воропай Олекса. Звичаї українського народу (Етногр. нарис)/ післямова І.М. Андрусяка. - К.: Школа, 2006. - 364 с.