Етнографія слов'яно-української стародавності

РЕФЕРАТ

натему:”ЕТНОГРАФІЯ СЛОВ'ЯНО-УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОДАВНОСТІ”

Індоєвропейська етномовна сім'я

Осмислення будь-якого явища, в тому числі етнічності, може бути успішним, якщо виявлено його генезу (походження, виникнення), тобто віднайдено коріння. Пізнавальний інтерес до нашого, українського етнічного коріння нині стає особливо актуальним як вияв духовного відродження людей та національного розвою української держави. Він живиться не обивательською цікавістю, а певною спробою визначити духовні потенції свого народу, накопичені упродовж століть, та його місце у світовій сім'ї народів.

Така грунтовна зацікавленість проблемою вимагає виваженого підходу до її вивчення, науковим принципом якого може бути формула: краще недоговорити про проблему, аніж наговорити зайвого. На жаль, не бракує фантастичних, науково необгрунтованих гіпотез, що трактують походження та етнічну історію українців як «чистий» процес, не пов'язаний з етногенетичними процесами інших народів. Не мають підстав і твердження про надто вже тривалу етнічну історію українців, що налічує буцімто понад мільйон років.

Об'єктивні наукові дослідження, зокрема археологічні, дають підставу твердити, що етнічний шар культури починає простежуватися тільки в період пізнього палеоліту (10 тис. років тому), та й то з великою часткою припущення. Щодо цього періоду, то певніше можна казати не про етногенез (який зароджується тільки в системі споріднених культур), а про генезу окремих археологічних культур.

Однією з систем споріднених культур, що допускає генезу праукраїнського етносу, є індоєвропейська культура, або індоєвропейська етномовна сім'я. Вона склалася 5--6 тис. років тому на основі індоєвропейської прамови, від якої пізніше почали відгалужуватися етномовні гілки, в тому числі слов'янська (на межі II--І тис. до н. е.), східнослов'янська (на початку нашої ери), українська (IX--X ст.).

Це -- одна з найбільших етномовних сімей, що складалася з 13 мовних груп: індійської (гінді, урду, санскрит), іранської (перська, афганська, таджицька, осетинська, давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська), слов'янської (польська, чеська, словацька, українська, російська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська), балтійської (литовська, латиська, прусська), германської (норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, готська), романської (португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська), кельтської (ірландська, бретонська, уельська, гальська), грецької (новогрецька, грецька та мікенська), іллірійської (фракійська, іллірійська, дакійська), анатолійської (хетська, палайська, лувійська, лідійська), албанської, вірменської та тохарської. Майже половина з мов індоєвропейської сім'ї тепер вважається мертвою.

Отже, якщо спиратися на доведену концепцію існування мовної спільності, виходить, що більшість народів Європи, а також значна частина народів Малої Азії, Кавказу та Індії -- споріднені й близькі за культурою. Залишається тільки окреслити територію прабатьківщини колишньої великої родини або визначити місце в ній слов'яно-українського компонента. Проблема ця досить складна і далеко не розв'язана, про що, зокрема, свідчить велика кількість наукових гіпотез. Розгляньмо лише кілька найобгрунтованіших.

1. Північнопричорноморська гіпотеза (В. М. Даниленко) доводить, що індоєвропейська спільність зародилася на степовому кордоні Європи та Азії в X--VII тис. до н. е. і пізніше поширилася на Європу та Кавказ, поділившись на три групи. Одна з них, що залишила сліди у вигляді ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецької та азово-дніпровської археологічних культур неоліту, формувала етнічність населення України.

2. Анатолійсько-балканська (І. М. Дьяконов) обстоює ідею індоєвропейської прабатьківщини в Балкано-Карпатському басейні. Деякі племена оселилися на території України: прототохари, пізніше індоіранці та балто-слов'яни. Матеріальний слід цієї цивілізації -- лінійно-стрічкова кераміка V--IV тис. до н. е.

3. Анатолійсько-північнопередньоазіатська (Т. В. Гамкрелідзе) пов'язує творення індоєвропейської етнічної спільності з культурою Чатал-Гуюка VI--V тис. до н. е. на кордоні Закавказзя і Верхньої Месопотамії. Пізніше, у III тис. до н. е., ця праспільність розпалася на тохарів, що попрямували на схід (у Центральну Азію), та давньоіндоєвропейців, для яких поволзькі та причорноморські степи стали «вторинною» прабатьківщиною (ямна культурно-історична область).

4. Центрально- та південноєвропейська гіпотеза (Б. В. Горнунг) відстоює ідею кількох індоєвропейських зон: одна з них пов язана з культурою Старчево-Кереш, трансформована в культури Вінча -- Тордош і Тиса; друга -- з буго-дністровською, а пізніше з трипільською. Близька до цієї концепції гіпотеза В. О. Сафронова, котрий виводить індоєвропейську групу з археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки, видіялючи в ній кілька послідовних етапів: VII -- середина VI тис. до н. е. -- ранньоіндоєвропейська; V тис. до н. е. -- середньоіндоєвропейська; кінець V--IV тис. до н. е.-- пізньоіндоєвропейська; IV тис. до н. е. -- давньоіндоєвропейська.

Основою цієї багатоетапної протоцивілізації було декілька археологічних культур, зокрема лінійно-стрічкової кераміки (поширеної в Середньодунайській низовині й в області Карпат, V тис. до н. е.) та культури наколчастої кераміки другої половини VI -- першої половини V тис. до н. е. її носії знали примітивне землеробство, мисливство, рибальство й переважно кочове скотарство. Подальше виокремлення скотарства зі змішаного землеробсько-скотарського господарства у самостійну галузь трансформувало ці культури у культури Вінча, Лендела, Старчево-Кереш тощо.

Цей зламний історичний момент дослідники тлумачать по-різному, хоча погоджуються в тому, що саме він започаткував власне індоєвропейську цивілізацію, її складником була культура причорноморських степів, в основі якої лежали середньостогівська та ямна археологічні культури IV тис. до н. е. Вона формувалася на стику двох культурних потоків: між осілими європейськими землеробами та номадами євразійського степу. Одні відзначалися миролюбністю, інші більшою агресивністю й рухливістю.

Як пише український археолог та історик Леонід Залізняк, саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост -- трипільську культуру -- безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів -- мисливців та рибалок лісостепів басейнів Дніпра та Дінця. Балканські нащадки найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу передали їм не тільки навички продукційного господарства, а навіть прасемітську та прашумерську сільськогосподарську термінологію, що її лінгвісти знаходять у мові праіндоєвропейців. їх локалізація в степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном співвідноситься з трьома усталеними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідних мов, на північному сході -- угро-фінських, а на південному сході -- картвельських.

Концепція Леоніда Залізняка не суперечить іншим гіпотезам походження і поширення, по суті, найдавнішої людської цивілізації, їх автори, шукаючи батьківщину праіндоєвропейців, прямо чи опосередковано опиняються у причорноморських степах та на Середній Наддніпрянщині, тобто на українському етнічному грунті. Саме тут, на стикові різних, а часом і протилежних культур, відбувалися складні етнічні й етнокультурні процеси, які врешті-решт і вимісили багатошарову українську етнічність.

Вона і коло своїх джерел не була однорідною, а вбирала різноманітні культурні субстрати і навіть протилежні культурні потоки, генетично формуючи багатогранну, часом і суперечливу ментальність українства, його культуру, духовність і дух. Коріння українства як плоду тривалих етногенетичних процесів сягає найдавнішої людської протоцивілізацїі, перебуваючи в центрі її зародження. Численні археологічні пам'ятки засвідчують спадковість культури, дають змогу порівняти її сучасний стан із прадавнім. Вони вказують, зокрема, що на українському етнічному грунті зустрілися дві могутні культури, врізноманітнені багатьма дочірніми субкультурами. Один з культурних потоків ототожнювався з культурою Вінча (від середини V до першої половини III тис. до н. е.), що поширювалася на схід з Балкан та Західної

Словаччини. Одна з найдавніших цивілізацій, набагато давніша за відомі нам цивілізації Месопотамії, вона була побудована не на війнах і завоюваннях, а на господарській діяльності, торгівлі та колонізаціях, несла в собі мирні засади й миролюбні риси ментальності.

В основі такої культури лежала продукційна економіка, що включала землеробство, ремесла та первинне скотарство, яке пізніше виділилося в самостійну й досконалішу галузь господарства, їй відповідала миролюбна ментальність, особливо на ранньому етапі розвитку праіндоєвропейської культури, про що свідчить, зокрема, відсутність військових і навіть оборонних укріплень. Знайдені залишки укріплень призначалися лише для захисту посівів від повеней, а їхні численні надбудови свідчать, що носії цієї культури були осілим населенням, культурними землеробами й скотарями, яким плоди їхньої праці дозволяли тривалий час проживати на одному місці.

Сталість давніх поселень засвідчують також і господарські будівлі та житла людей: переважно наземні споруди і дуже рідко тимчасові землянки або напівземлянки. Житло людей давньої індоєвропейської культури мало вигляд невеликих осель із одним, двома, а пізніше зазвичай із трьома приміщеннями (камерами) площею до 30 м², збудованих з плоту, обмазаного глиною, а пізніше глинобитні й навіть вальковані. Трикамерні житла функціонально поділялися на три частини: для господарських потреб і зберігання продуктів, для молодшої сім'ї та помешкання для шлюбної пари старшого покоління, що водночас призначалося і на відправлення культу: тут містилося вогнище, над яким часто прилаштовували букраній -- священний символ.

Традиційне планування житла індоєвропейців, функціональне призначення його окремих частин надзвичайно точно повторюється в традиційному житлі українців XVIII--XIX ст., для яких також характерним було планування типу хата -- сіни, хата -- сіни -- комора, хата -- сіни -- хата та виділення в ньому холодного приміщення і «чистої» хати; наявність у сінях, або середньому приміщенні, вогнища -- печі, спершу без димаря («курна хата»), а згодом з димарем. В окремих регіонах України, скажімо, на Гуцульщині та Поліссі, найпростіші, архаїчні курні та напівкурні хати не були рідкістю навіть наприкінці XIX ст. Культурно-побутові аналогії щодо цього дуже прозорі.

Пізніше видозміна народної архітектури полягала в появі великих будинків різних типів і різного призначення, зокрема ритуального, сакрального. Житло перетворилося на великі будинки від двох до п'яти кімнат, звичайно призначених для малої, або батьківської, сім'ї з 10--15 осіб. Для попередніх археологічних культур (наприклад, лінійно-стрічкової) характерними були великі помешкання для великої сім'ї (що, зокрема, засвідчує не тільки чимала кількість приміщень або розмір приміщення, а й кількість посуду).

Трансформація житла свідчить також і про розвиток сім'ї. Її образ почав складатися ще за віддалених часів і вже тоді мало чим відрізнявся від української родини XVIII--XIX ст. як типом і формою, так і величиною. А сім'я українців часів Київської Русі була майже ідентичною до родини їхніх індоєвропейських пращурів: єдине, що їх різнило, -- духовні, релігійні засади, які змінилися в X--XII ст.

Сім'я раннього періоду індоєвропейської культури була язичеською. Переважали тотемістичні культи (обожнювання тотема -- родоначальника, звичайно в образі якоїсь тварини). Родина була самодостатньою культовою системою, адже вона посідала всі необхідні культові складники: власне святилище-вогнище, предмети культової пластики, власний жертовник, що містився над вогнищем. Культову символіку, хліборобську («арійську») або скотарську, тваринного культу, зумовлював вид господарської діяльності. Археологи та культурологи вважають, що від VII тис. до н. е. принаймні до середини І тис. н. е. скотарський культ переважав.

Поширення букранії й тотемізму в індоєвропейській культурі західного культурного потоку засвідчують знахідки залишків баранячих або бичачих голів, що їх розміщували над священними місцями -- вогнищем та над входом у житло. Вони виконували охоронну (оберегову) функцію -- захищали від злих сил природи оселю та її мешканців, а також увесь рід і худобу, що йому належала.

Либонь, з букранного культу, що розширив свої функції, пізніше поставали окремі божества, покровителі свійських тварин і тваринників. У слов'янському пантеоні це місце посідає Велес («скотій бог») -- захисник худоби та пастухів.

Проте індоєвропейці відправляли не тільки тваринні культи. Чималу роль у їхній ритуальній культурі відігравали антропоморфні (людиноподібні) божества, що вказує на розмаїття індоєвропейської культури, в тому числі на розвинену систему релігійних поглядів. Це засвідчують не тільки ідоли (фігури людей або тварин і птахів із людськими рисами), але також прикраси й посуд: він або мав людську подобу, або містив зображення людини, окремих частин її тіла (очей, волосся, вій) чи одягу.

В антропоморфній пластиці індоєвропейців досить поширеними були подвійні фігури. В них відбилася глибока народна філософія про єдність протилежностей та двоєдність світу й усього в ньому сущого, про єдність чоловічого та жіночого начал, відома багатьом народам світу, що колись були спільною індоєвропейською етномовною сім'єю. Пригадаймо хоча б першопари з «Рігведи» -- Яма і Ями, першовождів Йиме з іранського епосу «Авеста», божественну пару Юпітера та Юнону з римської міфології, Зевса і Геру, Аполлона й Артемиду, Полідевка і Кастору з грецької, Лада і Ладо зі слов'яно-української. Пізніше символічна двоєдність вдосконалилась, відтворивши й нову, складнішу релігійну систему з тріадою: триєдність першоначала, триєдність Бога, трисубстанційність душі.

Матеріалізованим символом філософії тріади є й тризуб, що нині став символом української державності. Він постав з давнішого символу -- двозуба, поширеного серед ранніх східних слов'ян. Матеріалізована дво- й тріадна символіка також і в різних формах народної пластики, зокрема в гончарстві. Традиційний український керамічний посуд «Близнята», який дуже точно повторює подвійну гончарну скульптуру з культури Вінча, характерний для народів індоєвропейської сім'ї і не властивий іншим народам. Українці мають також керамічну фігуру -- глиняний посуд «Трійнята», оригінальну етнічну українську традицію.

Урізноманітнення галузей господарства пізніших індоєвропейців спричинило зміни в їхній культурі, соціальній організації та релігійній системі. Спеціалізувалися й удосконалювалися побутові й культурні витвори. Один із показників сегментації культури, тобто урізноманітнення,-- поява землянок і наметів. Вони засвідчують не деградацію культури, а лише зміну господарювання -- перехід до напівкочового й кочового скотарства. Втім, для східного слов'янства-українства це не було характерним, -- докази того дає вивчення його етнокультурної основи -- трипільської культури, яка поширювалася на Причорномор'я та Наддніпрянщину.

Водночас із культурно-диференційними процесами вдосконалювалися культурні набутки й відбувалася їхня спеціалізація. Найвиразніше це помітно в архітектурі: житла збільшуються за розмірами і кількістю приміщень, досконалішими стають технологія будування й будівельні матеріали. З'являються великі споруди культового призначення -- абсидні будинки або будинки типу «мегарон», особливо характерні для пізнього етапу розвитку індоєвропейської культури, насамперед для Мікенського періоду.

Мегарон -- архітектурний комплекс, що звичайно складався з однієї великої зали з вогнищем у центрі. Вхід до неї вів через один або через цілу систему портиків. У пізніші часи він правив за місце відправлення культу та влаштування бенкетів і учт. Проте первісне його призначення було переважно сакральне. Адже ранні індоєвропейці здійснювали обряди й ритуали в своїй оселі або за межами поселення і лише пізніше -- у спеціальних святилищах («храмах»).

Перші храми не надто відрізнялися від житла. Це була зорієнтована на південь чи південний схід будівля (така орієнтація, до речі, характерна і для храмів та звичайного житла українців) площею 30--100 м², іноді з абсидою -- закругленою торцевою стінкою, яка, власне, підкреслювала спеціальне, культове призначення приміщення. В північній стороні храму влаштовувався монументальний жертовник, над яким розвішувалися букранії -- священні символи. Крім ритуального вогнища, мурувалися печі. Храм оздоблювала геометрична орнаментика, така сама, яка прикрашала керамічний посуд.

З появою храмів виник інститут жерців як певний стан. Жерці були не просто священиками, а й охоронцями етнічних і соціальних традицій, стежили за їх дотриманням у господарській та інженерній діяльності. Про це, зокрема, свідчить ритуалізація багатьох інженерних технологій та господарських робіт.

Згодом, крім храмів, індоєвропейці починають будувати укріплені поселення, палаци, нарешті, й міста. Селища (до 100 житлових будинків), пізніше міста (близько 5000 мешканців) були захищені досить складною системою укріплень: ровом до 10 м завширшки, валом із частоколом або муром, цілою низкою фортифікаційних споруд. Поселення мали здебільшого радіальне планування, в центрі містилися найкраще укріплені споруди -- для колективного захисту.

Укріплення поселень, містобудування, а в межах міста будівництво майстерень, тобто розвиток ремісництва, свідчать принаймні про два важливі факти: про деякі зміни в формах господарських занять, а отже, у способі життя й ментальності, та про доволі високий рівень розвитку продукційної економіки, що дозволяв вивільнити частину працівників на здійснення спеціальних функцій. Це призводило також до перетворення соціальної структури суспільства, зокрема до її диференціації: виокремлюється влада вождя, стан воїнів, інститут жерців, з'являються ремісники й ремісництво, община й общинники. Тобто виникає класове суспільство, що є, поряд із появою писемності й розвитком ремісництва, першою ознакою цивілізації.

Індоєвропейська культура -- одне з найдавніших і найоригінальніших вогнищ людської цивілізації. Вона дала людству колесо й колісний транспорт, писемність, оптимально пристосоване до природних умов господарство. Саме індоєвропейці в період наступу аріадності, різкої зміни природних умов, зуміли створити новий уклад економіки, перейшовши від традиційного землеробства, що вже не давало гарантованих урожаїв, до кочового способу господарювання, опанувавши відтак безмежні простори від Європи до Китаю та Індії.

Розвиток господарства й економіки дав поштовх до розвитку культури -- багатофункціональної та багатобарвної, а головне -- стійкої, її тривкість і життєвість забезпечила модель культури як відкритої системи, в якій привнесені іншоетнічні компоненти не руйнують структури. Усталена культурна спільність є неабиякою цінністю людства. Вона виявляється в перегукові дивовижних літературних творів давнини: «Авести», Вед, «Махабхарати», «Рамаяни», «Іліади», «Одіссеї», епосу у скандинавів та германців, легенд і казок слов'янських народів, у тому числі давньоруських билин.

Аридизація природних умов і відповідна трансформація економіки, а відтак і культури, сформували новий етнічний образ індоєвропейців на їхній традиційній прабатьківщині. Особливої інтенсивності цей процес набув у південно-східній частині індоєвропейського ядра -- у степових районах України, де зустрілися кілька етнокультурних потоків індоєвропейської спільності.

Перший з них -- найдавніші середньостогівські племена конярів, котрі поступово просувалися на захід, у Подунав'я, і на схід, у Поволжя, Передкавказзя й до Алтаю, їхні культурні контакти вписувалися в основну праіндоєвропейську лінгвістичну систему: на заході вони контактували з носіями трипільської культури, на північному сході -- угро-фінської, на південному сході -- картвельської лексики Кавказу. За етнічною ознакою перші племена скотарів були індоіранцями. Дещо пізніше (на межі IV--III тис. до н. е.) тут з'являються інші напівкочові скотарі -- носії ямної, нижньомихайлівської та кемі-обинської археологічних культур, що у Подунав'ї взяли участь у формуванні південних індоєвропейців Балканського півострова та Анатолії (фракійців, іллірійців, греків, хетів).

Глибокі культурні традиції землеробів привносили у степову й лісостепову зони України трипільці, назустріч яким рухалися войовничі номади з відносно примітивною культурою кочівників. Отже, територія України (насамперед її степові зони -- Причорномор'я, Нижня й Середня Наддніпрянщина) у V--III тис. до н. е. була одним із найінтенсивніших етногенетичних центрів, де перетиналися не тільки різні етнокультурні потоки, а й антропологічні системи.

За антропологічними характеристиками індоєвропейці України поділялися на кілька груп. Найдавніше її населення -- носії культури шнурової кераміки, що стали етнічним підгрунтям слов'ян, які мешкали в Україні у VI тис. до н. е. (а також кельтів, германців, балтів Центральної та Північної Європи), належало до антропологічного типу масивних європеоїдів: високі на зріст, масивні за будовою тіла, зі світлою пігментацією та видовженою головою. Цього ж антропологічного типу було й населення ямної та середньостогівської культури -- перші скотарі серед індоєвропейців. Проте на відміну від своїх пращурів вони більш граційніші (з потоншеною будовою кісток).

Носії трипільської культури за антропологічними ознаками дещо відрізнялися від найдавнішого населення перших мисливців і рибалок лісостепу та перших скотарів-степовиків. Вони належали до середземноморського антропологічного типу, зокрема арменоїдного або близькосхідного, якому властиві темна пігментація, невеликий зріст, тендітна будова тіла, кругла голова, великий горбатий ніс, скошене чоло.

Тривала взаємодія цих основних груп, яка полягала здебільшого в асиміляції трипільців найдавнішими індоєвропейськими скотарями, а частково землеробами, мисливцями та рибалками, вибудувала т. зв. динарський антропологічний тип великої європейської раси, до якого нині належить більшість українців. На наступних історичних етапах ця антропологічна основа майбутніх українців увібрала чимало інших антропологічних субстратів, ускладнивши антропологічну структуру і залишивши в ній пам'ять про бурхливі історичні події. На принципах взаємодії формувалася і культура етнічно строкатого індоєвропейського населення. Дані археології доводять існування розгалуженої етнокультурної структури з культурно-історичними областями й етнографічними регіонами. Найзначущих областей зафіксовано дві: здебільшого землеробська західна (їй притаманні ямні поховання) й переважно скотарська східна (з характерними курганними похованнями). Межа між ними пролягала через Нижню Наддніпрянщину. Кожна з культурно-історичних областей складалася з кількох етнографічних, або історично-культурних районів: Надбужжя, Наддніпрянщини, Попруття, Полісся, Подоння тощо, які відтворювали не тільки локальність великих культурних спільностей, але й певною мірою стадіальність трансформації культурних областей відповідно до внутрішньої логіки розвитку культури, зміни природних умов та внаслідок взаємодії двох типів культури, землеробської і скотарської. Результатом таких взаємодій ставала синкретична культура, що вбирала цінності обох культур.

Землеробська культура трипільської частини індоєвропейців базувалася на продукційній економіці переважно землеробства й почасти скотарства. Це визначало відповідний життєвий уклад: землероби були здебільшого осілим населенням з усталеним порядком, що його задавала циклічність календарної обрядовості, пристосована до сезонності сільськогосподарських робіт; вони мали постійне житло та господарські будівлі, сільськогосподарський інвентар, своєрідну кулінарію.

Переважно землеробською була й система етнічних цінностей та вірувань, що включала атрибути аграрної культури: зерно, колос, серп, зображення свійських тварин -- насамперед волів як тяглової сили для обробітку ріллі і дрібної рогатої худоби. Останні є свідченням аграрної спрямованості тодішньої культури, підтвердженням чого може бути знайдене археологами зображення на кераміці цапиного запрягу, на якому боги давніх індоєвропейців виїжджали освячувати землю перед оранкою.

Усталене життя освячувалося й відповідними ритуалами та обрядами, головною розпорядницею яких була жінка. Власне, увесь уклад життя та його ритуалізація містили жіноче начало і суто жіночі, мирні цінності: рідна оселя, розмірене життя, мир та гармонія з природою, що грунтувалися на визнанні пріоритету цінності землі та результатів землеробської праці.

Посилення уваги до скотарства (а воно, до речі, є необхідною умовою і для інтенсивного розвитку орного землеробства) поступово змінювало індоєвропейське суспільство й індоєвропейську культуру. Цей процес прискорило поширення культури скотарів, агресивніших за своїм способом життя. Кочове скотарство постійно потребувало нових пасовищ, тобто простору; отже, сутички з сусідами ставали невідворотними. Відповідно до цього формувалися триб життя, культура і ментальність індоєвропейців-скотарів. Їхнє суспільство було патронімічне; чоловік відігравав головну роль у роду та в родині, так само переважали чоловічі цінності в культурі. Свідченням того може бути поховальна обрядовість та характер культу. Невід'ємними атрибутами курганних могил є зброя (кам'яні бойові молоти, булави), грубі глиняні горщики, пристосовані для кочового життя, колеса. Курганні насипи над похованнями, прикметна риса культури скотарів, є показником розвинутості поховальної обрядовості (адже фіксувалося поминальне місце), як і показником диференціації суспільства. Судячи з комплексу археологічних пам'яток, воно було ієрархічним (родина, рід, плем'я, племінні союзи), соціальне диференційованим (жерці, воїни, пастухи), зі складною системою кревності й свояцтва.

Релігійні культи ототожнювалися із зооморфними божествами, насамперед у вигляді коня або вола. Останній канонізувався як сила, що сприяє кочівництву. Головним етнічним символом скотарів, звичайно ж, був кінь: з ним пов'язане і ритуальне жертвування, і ритуальне поховання, і легенди, і відповідне табуювання деяких страв у етнічній кулінарії скотарів-кочівників.

Тривала взаємодія культур двох важливих культурно-історичних областей формувала синкретичну культуру, яка вбирала найпрогресивніші складники, рідко коли руйнуючи їхні етнічні основи. На це вказують багаторегіональність і варіативність синкретичної культури, що, власне, фіксували етапність її розвитку. Скажімо, землероби, переймаючи скотарські заняття, не руйнували свою аграрну культуру, а поступово пристосовували до неї економіку та культуру скотарів: колись переважно монофункціональне скотарство стає поліфункціональним, його використовують і для обробітку ріллі, і як молочне господарство, і як сировину для одягу, начиння тощо.

Те ж саме відбувалося і в сфері культу. Він в процесі взаємодії ускладнювався, розширюючи світоглядні уявлення та зміцнюючи міжпоколінний зв'язок. Цьому слугувала, зокрема, поховальна та поминальна обрядовість, яку вдосконалювала низка ритуальних дій: насипання кургану над могилою освячувало місце поховання, встановлення над ним стел символізувало зв'язок між світом живих і померлих, оздоблення стел зображеннями божеств формувало культ померлих, розвиваючи систему вірувань та народної філософії.

Квінтесенцією способу життя, господарювання і культури є образ етнічної спільності, етнічні риси характеру людей, або її ментальність. У індоєвропейців на терені України, що мали різну етнічну основу, ментальність не була цілісною, а принаймні двох типів. Один із них грунтувався на цінностях землеробської культури, на принципах виваженості та розважливості, на великих магічних традиціях; інший -- на цінностях кочового, неспокійного життя, на чоловічих началах -- мужності і відвазі. Звичайно, така поляризація дещо умовна, бо кожна з названих характеристик тією або іншою мірою притаманна була обом типам ментальності, тим більше, що з часом вони інтегрувалися в єдину етнічну ментальність.

Проте різнотипність ментальності не зникла цілковито. Історія свідчить: у екстремальних умовах часто даються взнаки обидві ментальні стихії, часом на шкоду єдності народу.

Слов'яно-українська етнічність археологічних культур

На початку нашої ери із спільної для багатьох етнічних утворень індоєвропейської етномовної сім'ї виокремилася слов'янська гілка. Вона також була барвистою з етнокультурного погляду, про що свідчить передусім розмаїття археологічних культур, їх можна нарахувати принаймні десять: тшинецька, зарубинецька, пізньозарубинецька, зубрицька, черняхівська, київська, празька, пеньківська, Луки-Райківецької, волинцівська. Всі вони мають етнічну специфіку, зокрема слов'яно-українську.

Перш ніж окреслити етнічність кожної з них, як і систему формування етнічної праоснови українців, визначимо методологічну підставу взаємозв'язку між археологічною культурою та етносом. Це особливо нагальне з огляду на те, що деякі дослідники не вбачають етнічності в археологічних культурах, принаймні тих, котрі існували за дуже віддалених часів. Мабуть, рацію мають ті з науковців, хто пов'язує етнічність з «ядром» культури, а не з археологічною культурою взагалі. За ядро археологічної культури визнається усталена система незмінних від початку і до кінця існування культури прикмет, що становлять її стрижень.

Загалом археологічна культура -- це група пам'яток, виявлених на суцільній території (хай навіть і з мінливими кордонами) та наділених об'єктивною схожістю матеріальних і нематеріальних ознак. Вона є складною внутрішньозв'язаною системою, що одноманітно змінюється в часі та просторі й істотно відрізняється від таких самих систем в інших культурах.

Будь-яка археологічна культура має дві групи рис: універсальні, притаманні всьому людству або певному господарсько-культурному типу, навіть історично-культурній області, і специфічні, властиві ядру культури. Власне, ядро археологічної культури і зберігає етнічні ознаки -- тривкі, притаманні лише одній культурі і не схожі на всі інші.

Маючи етнічні риси, прадавні археологічні культури не дають проте підстав відносити їх до певного етносу; вони ще не досить виразні й здатні лише окреслити ядро. На власне етнічну належність вказують порівняно недавні історичні шари, на думку Бориса Рибакова, десь від XV ст. до н. е. Саме на цей період припадає перше суттєве відгалуження від індоєвропейського етнічного стовбура -- виокремлення слов'ян. Воно пов'язано з двома археологічними культурами: комарівською і тшинецькою (XV--XII ст. до н. е.).

Наступні періоди чіткіше прив'язують археологічні культури до етносів, як і рельєфніше відтіняють особливості їх творення, зокрема формування культурної основи. Скажімо, слов'янський етнос формувався у кілька етапів і на кількох культурних основах. Один з них -- лужицько-скіфський -- охоплює чотири археологічні культури (лужицьку, чорноліську, білогрудівську та скіфську) і часовий проміжок від XI до ІІІ ст. до н. е.; другий, пов'язаний із виокремленням зі слов'янського масиву східного слов'янства, припадає на час існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е. -- II ст. н. е.); третій -- на період існування пшеворської та черняхівської культур (III--IV ст.); нарешті, четвертий, вузловий період творення українського етносу, охоплює кілька археологічних культур, що зароджувалися на слов'янському грунті: київську, празьку, пеньківську та колочинську. Він припадає на V--VII ст. н. е.

Такою є схематична основа етногенетичних процесів в Україні. Але щодо її етнічності, то вона набагато складніша й колоритніша, бо замішувалася не лише на розмаїтті археологічних культур слов'янської основи, а й на іншоетнічних субстратах. Аби уявити барвисту етнокультурну картину населення України кінця І тис. до н. е.-- першої половини І тис. н. е., дамо докладнішу характеристику археологічних культур з огляду на їхню етнічну основу та етнографічну визначеність.

Зарубинецька культура -- одна з найдавніших підоснов формування населення України, насамперед слов'янського. Вона зароджувалася на межі III--II ст. до н. е. у Повісленні, охопивши чималу частину Волині. Підгрунтям її була архаїчна підкльошева культура. Взаємодіючи з сусідніми групами населення, вбираючи деякі елементи їхньої культури, вона витворювала власний образ.

В самій своїй основі зарубинецька культура була багатоетнічною: вона поєднувала субстрати зайшлих поморсько-підкльошевих племен з компонентами місцевих етнічних угруповань: балтських, іраномовних, слов'янських. Пізніше, на початку І ст. н. е., зарубинецька культура поширюється на великій території Полісся й Середньої Наддніпрянщини, включаючи й Київщину. Тут, на південно-східних кордонах, вона наприкінці І ст. н. е. зустрілася з могутньою, військовою за характером і скотарською за суттю, сарматською культурою. Результатом зіткнення двох культур стало утворення на зарубинецькому культурному грунті двох історично-культурних областей: власне зарубинецької (її представляла та частина зарубинців, що відійшла під тиском сарматів у Верхнє Подніпров'я та Наддеснянщину, зберігши ядро зарубинецької культури) і синкретичної, замішаної на основі слов'янської, частково балтської і пшеворської культури з занесеними до неї сарматськими компонентами. Синкретична культура стала основою для формування пізньозарубинецької культурної групи. Вона охоплювала всю Середню Наддніпрянщину -- ту частину української території, де пізніше формувався власне український етнос.

Щодо ядра зарубинецької культури, то воно і надалі розвивалося в симбіозі з іншими культурами. Це особливо стосується тієї частини зарубинців, що відійшла у Південне Побужжя та Наддністрянщину. Там вони змішалися з племенами зубрицької культури, а через дакійців і бастарнів засвоїли субстрати і римської культури.

Тобто зарубинецька культура, охоплюючи значну частину території України в ході етнокультурних процесів, мала три основні локальні варіанти: прип'ятський, верхньодніпровський та середньодніпровський, а у пізніші часи ще й наддністрянський, їхня етнічна основа була слов'янською, але з різними домішками іншоетнічних субстратів: пізньолужицького, поморсько-кльошевого та частково милоградського -- у прип'ятському варіанті; милоградського -- у верхньодніпровському; пізньоскіфського -- у середньодніпровському; балкано-дунайського -- у бужансько-дністрянському варіанті.

Відповідно до локалізації етнічної основи зарубинецької культури локалізувалися і традиційно-побутові її сфери: побудова й інтер'єр житла, зняряддя праці, обряди та ритуали, вірування і, отже, загальний етнокультурний портрет її носіїв.

Першооснова традиційно-побутової культури формувалася на землеробських цінностях, пов'язаних із культом землі, землеробської праці та культом оселі й переважно осілого життя. Землеробство було примітивним (підсічним), так само і знаряддя праці (сокири, палиці-копачки). Тому воно вимагало колективних зусиль, а це сприяло утворенню селищ. Порівняно невеликі, вони становили не просто родинний осередок, а ще й виробничий колектив (сімейні общини). У давніші часи селища були відкритими, згодом, особливо в зонах контактування із сарматами, обгороджувалися земляними валами та ровами.

Житла -- невеликі, овальної форми. Плетені стіни обмазувалися глиною з зовнішнього, а іноді з внутрішнього боку. Двосхилий дах вкривали очеретом або соломою. Простим був і інтер'єр житла: посередині вогнище, вздовж стін -- дерев'яні лави. Вогнище мало також ритуальне призначення.

Надзвичайно простими були й поховальні обряди. Небіжчиків спалювали, останки ховали в певному місці, викопавши невелику ямку овальної, круглої, а пізніше квадратної форми. Над могилою робили невеличкий насип, пізніше позначаючи його камінням. Отже, поховальна обрядовість, відображаючи цінності землеробської культури, розвивалася через формування культу померлих (про це свідчить поява надмогильного насипу) і найпростіших понять про потойбічний світ та уявлень про душу (надмогильне каміння, а пізніше -- надмогильні стели).

Урізноманітнення етнічного складу зарубинців супроводжувалося еклектизмом у матеріальній культурі та ускладненням ритуалів. Завдяки чужинцям змінювалися характер поселень, тип житла, комплекси господарських споруд. Та насамперед зміни були пов'язані з удосконаленням знарядь землеробської праці та освоєнням нових орних земель. Внаслідок господарського прогресу селища збільшувалися (налічували до ста дворів). Сільська громада складалася з малих сімей, кожна з яких розміщувалася в окремому житлі й мала свої господарські будівлі, тобто була автономною. Земля становила тоді общинну власність.

Модифікувалось і житло. Напівземлянки стовпово-плетеної конструкції змінювалися на напівземлянки, а пізніше наземні споруди зрубної та каркасно-стовпової конструкції. В зубрицькій культурі вони були прямокутної форми, а у зарубинецьких племен -- квадратної. У зарубинців її перейняли інші племена, зокрема ті, що мешкали на Волині та Наддністрянщині. Поступово урізноманітнювався і комплекс господарського призначення: з'являються комора, ями-погреби, хліви, навіть майстерні.

Зональність зарубинецької культури виразно проявлялася й у поховальній обрядовості. Спільною для неї традицією стають ямні поховання, обставлені достатньо складною ритуальною системою, про що свідчать, зокрема, і надмогильні насипи та каміння, і спеціальний поховальний інвентар, і різноманітний асортимент прикрас та речей побутового вжитку, що їх знаходять у похованнях. Це дає підстави вирізнити чотири основні варіанти поховальної обрядовості зарубинців: поліський (для могильників цієї території характерні ритуальні підвіски з солярними знаками), верхньодніпровський (сокири, наконечники списів, бляхи), середньодніпровський (обручки та спіральки), західний (зброя). Кожен з варіантів увібрав елементи культур, що панували у відповідних регіонах: у Поліссі -- пізньолужицької, пізньопоморської та пізньоскіфської, у Верхньому Подніпров'ї -- милоградської, на Середній Наддніпрянщині -- пізньоскіфської, у західному варіанті чітко позначилася поховальна обрядовість германців і кельтів.

Пшеворська культура -- сучасна з зарубинецькою, але відмінна від неї, поширювалася головним чином у західних регіонах України. Вона постала на слов'янській основі, але під чималим впливом східногерманських племен та кельтської культури. На територію України прийшла поліетнічною, сформованою здебільшого германськими племенами та населенням поморсько-кльошевої культури. На місцевому грунті її етнічність урізноманітнювалася за рахунок сусідніх племен зарубинецької культури, що, власне, і визначило її переважно слов'янську основу на відміну від етнічно германського ядра пшеворської культури, що залишалося у Вісло-Одерському межиріччі.

За своєю суттю пшеворська культура -- землеробська, з притаманними для неї цінностями, хоча в її складі були мисливці, рибалки та скотарі, позначені своєрідною традиційно-побутовою культурою. Наприклад, житло носіїв пшеворської культури являло собою спрощену напівземлянку стовповоплетеної конструкції, довкола неї -- невелика кількість ям-погребів. Внаслідок міграції зарубинців Полісся й Волині в ареал розташування пшеворців матеріальна культура останніх певною мірою змінюється. Це позначилося, зокрема, на плануванні та типі побудови житла, характері й кількості господарських будівель, внутрішньому інтер'єрі помешкання.

Зміни традиційно-побутової культури пшеворців відбувалися здебільшого через поширення культури зарубинців. Переважало прямокутне житло -- напівземлянки каркасно-стовпової або зрубної конструкції, значно збільшені ями-погреби. Це -- ознака осілості населення, певного прогресу господарювання та зміни суспільного устрою: більшої ваги набуває окрема мала (індивідуальна) сім'я.

Отже, у І--II ст. н. е. відбувалася перша в етнічній історії України культурно-етнічна консолідація слов'янства. Вона сформувала найпотужнішу етногенетичну гілку -- східне слов'янство, на грунті якого вже тоді зароджувалися паростки українства.

Проте зовнішні чинники не дозволили завершитися цьому процесові, бо спричинили до нової хвилі міграції племен. Прийшло в рух населення зарубинецької культури: племена, що жили у Наддніпрянщині, перемістилися на Наддністрянщину. Населення Середньої Наддніпрянщини розділилося на дві групи: одна з них відійшла у північні райони, на Наддеснянщину; друга -- на Побужжя. Міграціями охоплено і населення пшеворської культури. Під тиском германських племен (вельбарська культура) воно переміщується в південні і східні райони, сягаючи Дніпра. Водночас степова частина України заселялася дакійськими племенами липицької культури та сарматами.

Таким чином, від І ст. до н. е. до І--II ст. н. е. слов'янське населення двох основних археологічних культур -- зарубинецької і пшеворської -- доповнювалося іншоетнічними племенами: людність Середньої Наддніпрянщини вступала в асиміляційні процеси з балтськими (носіями штрихованої кераміки і юхнівської культури) та іранськими племенами (переважно сарматами); слов'янське населення Волині і Наддніпрянщини -- з германськими (пшеворської культури) і дакійськими (липицької культури) племенами.

Носії зарубинецької та пшеворської культур стали основою нової культури -- зубрицької. Проте цей природний процес був перерваний наприкінці II ст. н. е. вторгненням у слов'янський світ войовничих германських племен готів (носіїв вельбарської культури), в числі яких були бургунди, вандали, гепіди. Надавши руху слов'янським племенам, вони вдруге в етнічній історії України поділили східне слов'янство на дві частини, власне, на дві історично-культурні області: верхньодніпровську і дністровську, поглибивши розмежування, що сталося ще в індоєвропейському світі,-- між землеробами і скотарями. Тепер цей етнічний поділ пролягав у межах єдиної землеробської культури східного слов'янства.

Вельбарська культура започатковує новий етап у етнокультурних і етногенетичних процесах, що відбувалися в останній чверті II -- на початку IV ст. на території України.

Вона відіграла роль збудника стабільності місцевих культур, опосередковано ставши першим істотним поштовхом до консолідації різноетнічного населення України й формування принаймні соціально-економічної спільності. Щодо етнокультурного впливу вельбарців на українську етніку, то він виявився незначним і нетривалим.

Етнічний слід вельбарців простежується вузькою смугою в тих місцях, якими пролягав шлях їхнього просування з Північної та Центральної Європи, з нижнього Повіслення через Західну Волинь і Поділля до Причорномор'я. Хронологічно вельбарська культура поділяється на два періоди: ранній (II--III ст.) та пізній (III--IV ст.). На ранньому етапі вона пов'язувалася з оксивською культурою та культурою Скандинавії; потім, рухаючись на схід і південь, зазнавала впливу пшеворської культури, а на останньому етапі -- сарматської та римської. Остаточно втратили вельбарці етнографічну своєрідність після виникнення в IV ст. могутньої черняхівської культури, в якій переважно і розчинилася вельбарська культура.

Проте певний слід на етнічному грунті України вельбарці залишили. Деякі оригінальні риси їхньої традиційно-побутової культури були засвоєні іншими племенами та етнічними спільностями. Наприклад, у способі будування житла перший етап міграції вельбарців виразно засвідчив традиції, коріння яких сягають культури германських племен Північно-Західної Європи. Тоді будувалися наземні житлові споруди -- великі будинки вальково-каркасної конструкції, що мали подовженопрямокутну або овальну форму. Вони були здебільшого двокамерні: одне приміщення правило за житлове (в ньому містилось і вогнище), друге призначалося на господарські потреби.

Пізніше, під впливом пшеворської культури, вельбарці починають будувати поглиблені житла -- напівземлянки й землянки овальної та прямокутної форми, а в районах міжетнічного пограниччя з провінційно-римською культурою -- наземні житла вальково-плетеної конструкції.

Певної трансформації зазнала і духовна культура, зокрема поховальні обряди. Втім, в свою чергу вплинули вони й на місцеве населення. Адже похоронні ритуали у вельбарців були дуже розвинуті і своєрідні. Вони відбивали землеробську культуру, носіями якої були якщо не кочівники, то в усякому разі мігранти. Саме тому для вельбарців були характерні безкурганні могильники та обряд трупоспалення. Пізніше цей обряд набув чітких рис пшеворської культури -- урнові трупоспалення, що супроводжувалися похованнями перепалених фрагментів кераміки. Поширювалися також і трупопокладення.

Щоправда, крім цих, привнесених з іншої культури похоронних ритуалів, поховальна традиція у вельбарців залишалася в основі етнічною. Вони дотримувалися звичаю ховати померлого з побутовими речами (фібулами, бурштиновими намистами, гребенями, пряслами), освячували місце поховання, позначаючи його кам'яними валунами або аморфними кремінними уламками, виконували жертовний ритуал, запалюючи жертовне вогнище біля могил тощо.

Черняхівська культура була зумовлена новою історичною ситуацією у Східній Європі І--II ст. н. е., що спричинила якісно новий етап культурно-етнічних процесів на території України -- етнокультурну інтеграцію її населення.

Власне, черняхівська культура стала грунтом, на якому розгорталися ці консолідаційні процеси, і разом з тим першим вагомим чинником подолання внутрішньоплемінної замкненості. Створювалися умови для подолання бар'єра нетерпимості до зовнішніх впливів і, отже, для інтенсивних міжетнічних взаємовпливів, формування якісно нової етнічності.

Підштовхнула ці етнічні процеси культурна інтеграція передчерняхівського періоду. Йому властиві були поважні етнічні флуктуації та міграційні рухи, що порушили стабільність переважно осілого населення України. У її лісостепові області з південного сходу проникають сармати, з північного заходу -- готи й носії пшеворської культури. Населення пізньоскіфського періоду Нижньої Наддніпрянщини розселяється узбережжям Чорного моря, а зарубинецькі племена частково мігрують у Верхнє Подніпров'я, перетворюючись на носіїв пізньозарубинецької культури. Культурно-етнічні процеси ускладнювалися вторгненням пшеворсько-вельбарського населення, що спричинило рух слов'янських племен; поступово розчиняється липицька культура, а пізніше асимілюється й сама вельбарська культура; нарешті, зі східнослов'янських земель відходять на захід готи, а з ними і сармато-аланські племена.

Всі ці міграційні рухи і флуктуації позначилися на формуванні багатоетнічного складу населення, своєрідної етнічності та оригінальної культури -- синкретичної за характером і цілісної за суттю, попри те, що вона мала й локальні варіанти.

Черняхівська культура, одна з перших культурних спільностей II--IV ст., що виникли на українському грунті, складалася з трьох основних локальних груп: Північно-Західне Причорномор'я, межиріччя Дністра і Дунаю та лісостепова зона України. Етногенетичним її ядром, довкола якого розміщувалися «інфільтраційні кола», вважається Середня Наддніпрянщина. І ядро культури, і периферійні її зони мали слов'янську етнічну основу з чималими субстратними етнічними домішками: скіфів і сарматів -- здебільшого в Північно-Західному Причорномор'ї; гетів, даків і готів -- у Дністро-Дунайському межиріччі; готів і вельбарців -- у лісостеповій зоні.

Етнічному складові черняхівської культури відповідали й локальні особливості традиційно-побутової сфери -- переважно синкретичної в усіх регіонах і землеробської за суттю. Синкретичність черняхівської культури не означає її одноманітності. Навпаки, іншоетнічні компоненти надавали їй етнічно-культурного розмаїття, що відбилося в багатстві архітектурних рішень, у побуті, у способі господарської діяльності.

Усе це виявляється, зокрема, у характері й типах поселень, серед яких в основному побутували великі й малі поселення: одні з них простягалися до одного кілометра, інші -- до 200--300 метрів. Відповідно до цього своєрідно розміщувалися господарства -- групою осель (що свідчило про існування родинних громад) або окремими дворами, як ознака утвердження незалежних індивідуальних сімей.

Про відмінності у соціально-економічних і родинних стосунках свідчить розташування господарських споруд. Ями-погреби розміщувалися рядами поблизу кожного житла, проте траплялось і таке планування, коли всі господарські ями будувалися на окремих ділянках. Це дає підстави припустити спільне їх використання членами общини, отже, і спільне користування продуктами, тобто наявність общинного устрою суспільства.

Житла у селищі здебільшого взаємопов'язані, проте непоодинокими були й господарства, котрі становили самодостатній комплекс: зі власним житловим приміщенням, господарськими спорудами, ямами-погребами. Таким чином, відбувався процес виокремлення індивідуальних господарств з общини.

Розмаїття архітектурних рішень загалом можна звести до трьох основних типів, що відповідно були ознакою трьох складників черняхівської культури: зубрицької, дако-гетської та скіфо-сарматської культур. Для лісостепової зони України характерні землянки та напівземлянки стовпової конструкції, обплетені хмизом і обмазані глиною, або зрубної конструкції. У Пруто-Дністровському межиріччі поширені були наземні споруди каркасного типу, що складалися із трьох приміщень: власне житла, господарського помешкання та хліва. Нарешті, у Північному Причорномор'ї споруджували кам'яні будівлі, так само з трьох приміщень. До них прилягало подвір'я, нерідко огороджене муром.

Обов'язковим для кожного житла було вогнище, традиційно розміщене посередині помешкання. Пізніше з'являються печі -- глиняні, на Наддністрянщині -- кам'яні.

Винайдення печі, що є досягненням саме черняхівської культури, суттєво вплинуло на внутрішнє планування житла.

Спочатку вона, за традицією, займала центральну частину оселі, тим більше, що була невеликою. Складали її з валунного каміння просто на грунті, пізніше -- на невеликій платформі. Це була «курна піч» без димаря: дим виходив через верхник у стелі або в отвір у горішніх вінцях зрубу. З часом піч вдосконалювалася, ускладнюючись за конструкцією та збільшуючись у розмірах. З'явилася валькована, все ще курна піч, щелепи якої виводили в сіни, через які й виходив дим. Такий тип печі проіснував у деяких районах України (зокрема, на Поліссі) майже до XIX ст. Лише порівняно недавно (в XVI--XVII ст.) в Україні стала загальнопоширеною «біла» піч з димарем і комином.