Україна у міжнародних відносинах

16

Міністерство освіти і науки України

Міжрегіональна Академія Управління Персоналом

Турківське відділення

Реферат

на тему:

Україна у міжнародних відносинах

Підготував: студент ІІ-го курсу

Веселовський Владислав

Перевірив: викладач з

Українознавства

Макар Оксана Миколаївна

Турка 2008 р.

Усе досі розглянуте свідчить: 1) маємо, як і всі давні народи, пра- перед- і власне історію України, українства, українознавства; 2) кожен період виявляє і специфічні особливості розвитку етносу, нації, держави, мови, культури, науки українців, але постійно -- і нерозривну єдність усіх тих феноменів. Необхідно мати на увазі й умови особливості розвитку: з одного боку -- зумовлені природою: історія України -- це історія унікальної відкритості території, кордонів, породжуваних і ними рис характеру українців, виняткове геополітичне розташування України: на перехресті головних магістралей взаємодії народів і культур Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. А відповідно до цього -- й характер внутрішнього розвитку та міжнародних зв'язків. Україна віками була об'єктом і суб'єктом найзначніших всеєвропейських і світових процесів розвитку цивілізації та культури А все те визначало спосіб життя, тип мислення, долю українців. А головне -- сформувало основи та засади і внутрішнього розвитку, річища, орієнтири етнонаціональної ідеї -- і наслідку еволюції, і головної рушійної сили буття та розвитку життєвої волі українського всепланетарно-космічного феномена.

На жаль, досі не припиняються спроби не допустити повної самореалізації українців як державної нації, мови, культури, суверенного суб'єкта міжнародних відносин, а тому здискредитувати й відкинути основу самореалізації -- українську національну ідею. І тому ж маємо повернутися до цієї проблеми з урахуванням усього розглянутого нами історичного матеріалу як внутрішньосуспільного, так і міжнародного.

Важко, ба -- чи й можливо знайти випадок, коли б певний народ століттями був впливовим чинником загальнолюдської еволюції, але його діяльність відсувалася на маргінеси історії, і так само: щоб якась ідея жила століттями, визначала долю (щасливу чи трагічну) нації, держави, мови, культури, життєдіяльність та історичну місію народу, -- і все ж розглядалася й трактувалася з діаметрально протилежних позицій. Однак такою є доля національної ідеї української нації.

Ще славетний літописець Самійло Величко наголошував: польська корона прагнула обернути українців на довічних рабів, та народ не припиняв домагатися торжества ідеалів свободи. І тоді «Всемогущий Бог, і всія тварі Содітел... посла їм яко Мойсея того», про кого пишемо -- «Богдана Хмельницького, і дав йому змисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга лядського вольний малоруський народ визволити, і в бажану форму втілити свободу...». Суть того «змислу і розуму» становила ідея національного визволення.

Ідеологи «єдиної і неподільної» російської імперії, більшовицького СРСР, а з ними й власні версифікатори історії України лише як невіддільної гілки великоросійського стовбура, докладали відчайдушних зусиль, тільки б довести: українці не є чинником самодостатнім, сувереном дії і мислення, а тому навіть у дні революційних повстань боролися лише за класові та релігійні інтереси. Національна та загальнолюдська самосвідомість їм була не властива. А найголовнішим їхнім прагненням було «воссоединение», отже, самознищення в Росії (чи в якійсь іншій сусідній державі).

Та спочатку прихильники «Книги буття українського народу», окрилювані генієм Тараса Шевченка, записали: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла... і встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів слов'ян, і почують крик її... і буде Україна неподлеглою Річчю Посполитою...». А в першій чверті XX ст. український народ, натхнений ідеєю національно-державного, духовного відродження, втілив свій ідеал у життя, що й було записано на скрижалях історичного Четвертого універсалу Центральної Ради 22 січня 1918 р.: «Народе український! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія твоїх батьків, борців за волю...».

Кривавими ранами укрили землю могили тих славних борців: мільйонами пожирала їх гільйотина імперсько-комуністичного молоха. Як колись у храмах, зведених гетьманом Мазепою, проклинали того борця за свободу, так тепер славим стимульоване конання української національної самосвідомості.

Історія й цього разу розвінчала ганебну, злочинну діяльність та пропаганду каїнів-манкуртів. 1 грудня 1991 р. український народ знову саме завдяки національній ідеї став на рівень історичних, свідомих своєї місії націй.

Революційно-демократичні і державотворчі змагання українства початку й кінця ХХ століття з цілковитою переконливістю доводять, що національно-державницька ідея має вселюдський масштаб та характер, бо її основа як історично-буттєва, так і провіденційна, а без ідеї як філософії руху поступ є неможливим.

І за цим стояли аргументи як вітчизняної самоорієнтації, так і реальної історичної ролі.

Нагадаємо лише окремі моменти: наші пращури дали світові Трипільську цивілізацію і культуру. У час розгону соціально-виробничих та торгово-економічних зв'язків між племенами й народами наші прапредки піднесли на високий рівень побутово-виробничу й духовну культуру (тип житла, знаряддя й форми праці; винайдення колеса і приручення коня; гармонізація стосунків сільської й міської сфер; вивершення військового і промислового ремесла; розвиток словесного, архітектурного, живописного, скульптурного, театралізованого мистецтв). Ідея зміцнення етнодержавних підвалин буття зорієнтувала вождів Орія і Кия на розширення міжнародних зв'язків і територіальних володінь, котрі спричинили принципового змісту зміни навіть в соціальній формації Візантійської імперії. Особливо важливу роль відіграли наші праплемена в час використання міжнародних торгово-економічних артерій -- Шовкового шляху до Китаю та із Варяг у Греки.

Надзвичайно впливову роль відіграла Київська держава в розповсюдженні християнства, писемності та культури, зокрема -- політичної і правової. Українське звичаєве право заклало основи не лише структури влади -- законодавчої (віче й боярська рада) та виконавчої (великий князь), -- а й судово-правової системи. З ініціативи Володимира Великого Ярослав Мудрий і Володимир Мономах творять звід Законів «Руську правду», котрий регулює життя до ХVІ ст. і в Литовсько-Польській державі. Той звід законів враховує досвід і елінських Греції та Рима, Візантійської імперії, і країн Європи, але водночас вивершився Конституцією Пилипа Орлика (1710), яка стала вершиною і світової правової та суспільно-політичної думки.

І «Руська правда», і «Вивід прав українського народу» П. Орлика стали синтезом внутрішньодержавних і міжнародних цивілізаційно-культурних прямувань, засвідчили як буттєвий, так і суспільно-політичний та інтелектуальний геній українського народу. Закономірно, що вершинні здобутки національно-державницької творчості українства зумовили і появу культурно-освітніх братств та освітньо-наукових і культурологічних академій (Заморської, Острозької, Києво-Могилянської) всередині країни, і так званий другий культурно-мистецький вплив українства на весь слов'янський світ. А також усвідомлення: усе те стало наслідком могутнього піднесення революційно-державного піднесення української нації, реалізації її життєтворчої ідеї… як ідеї самопізнання і само творення та здійснення визначеної Природою історичної місії.

Здавалося б, ідея визначальної ролі національної самосвідомості народу стала аксіомою. Та президентові України і в 90-ті роки ХХ ст. нашіптують підступну версію про те, що немало негараздів у суспільстві зумовлені й тим, що ставка робилася на національну ідею, а та не виправдала себе. Декому захотілося це тлумачити як переконання: біда не в тому, що і в українській самостійній державі українській національній ідеї певними (дуже впливовими) силами відмовляється в праві на життя, вона й далі шельмується чи й переслідується, а в тому, що народові «штучно» нав'язують ідею його... самоідентифікації. І знову на поверхню ідеологічної течії напливають каламутні хвилі «філософії», згідно з якою ідея -- яка відродила державу й гідність народу! -- оголошується як така, що... не змогла консолідувати суспільство. Винна, мовляв, пише один з народних депутатів, і загалом, і в тому вигляді, в якому її пропоновано, а «не спрацювала значною мірою тому, що «в неї було закладено не державно-політичний, виключно національний, точніше сказати, етнографічно-романтичний зміст. Тому на заході України її сприйняли інакше, ніж на сході й півдні...».

Не консолідувала.., не спрацювала... тому, що подана не в тій формі... На заході і сході...

Здавалося б, аналітично, доброзичливо і дбайливо. Мало не апологетично, що було б цілком природно, бо ж ідеться про серцевину буття народу. Та насправді або наївно, або продумано лукаво. І в обох випадках -- неправдиво!

Неправдиво і в абсолюті: бо національна ідея була визначальною силою самозбереження та поступу народу й упродовж віків (про це вже говорилося), і на референдумі 1991 р., і останніми роками, бо передусім вона є опорою й гарантом нашого і суверенітету (це можуть заперечувати хіба що сліпі або ж фанатично зловмисні, зорієнтовані на чужі інтереси та ідеали).

Неправдиво і в конкретизації, бо одна справа -- чи найбільш ефективно спрацювала ідея (і чи могла справити вплив!), і зовсім інша -- чи були для того сприятливі умови та чинники. Отже: чи їй завадили виявити всю свою державно- і життєтворну суть, чи вона й справді сповнена вад (регресовпливаюча) за своєю суттю. І так само: про кого йдеться на заході й сході, на півночі й півдні? Прийом поділу України на «радянську» (отже, «свою») і «західну» (отже, «ворожу») -- відомий навіть не з 20-х років ХХ ст., коли тим самим ділили українців на «своїх» -- ленінців і «чужих» -- петлюрівців, а потім -- бандерівців, щоб вони боролися не зі своїми ворогами, а між собою, з ворогами своїх ворогів. Ще російські царі поділили українську націю на «своїх» і мазепинців, а далі уже й сталіністи -- на «радянців» і петлюрівців, щоб зробити й остаточну градацію: хто зрікся українства, став на шлях російсько-імперського «інтернаціоналізму» -- той «справжній». Інші -- на заході чи сході, на півночі чи й півдні -- коли прагнули служити своїй землі, нації, мові, культурі, стали ізгоями -- мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями водночас.

Етнос -- держава -- свобода, мислення їх у єдності -- ось основа релігії, філософії, міфології (мистецтва), які складають «вогонь життя» етнічної ідеї ще в племен до київсько-руської доби.

Краще бути убитим, ніж полоненим (рабом). «Мертві сорому не мають» -- це кредо не тільки князя Святослава, а й державотворчого племені полян, яких автор «Повісті временних літ» характеризує і як ядро держави, і як народ, що жив родом своїм на землі роду свого, мав закон батьків своїх, традиції, свій норов, свою мову. І це -- за умови, що поляни за кількасот років до хрещення Володимиром киян сповідували і християнство, мали найширші міжнародні зв'язки: з народами Далекого і Близького сходу, арабського й центральноєвропейського ареалів, із скандинавами. Вони не тільки знали світ, а й були в центрі його. Тому з повагою ставилися до інших, але понад усе цінували свою благодать: людську гідність, державну свободу, фізичний і духовний розквіт. І тому ж витворили справді демократичну, правову державу, в якій нерозривними мали бути «закон і благодать» (Ярослав Мудрий), зовнішня і внутрішня свобода (Володимир Мономах, Іларіон), своя освіта, наука, мистецтво, своя релігія й церква (свої святі), своя «софійність». Ядром тієї мудрості була філософія свободи, доброчинності, любові до батьків і Вітчизни, честі, лицарської звитяги, милосердя.

Багато вели воєн поляни (русичі). Автор «Слова о полку Ігоревім» розповів не про тріумф, а про трагедію князя, бо він в ім'я власної слави знехтував і укладеними між князями угодами, і законами держави, і «порадами» (засторогами) самої природи.

Ідея русичів -- волелюбна й гуманістична, універсальна глибинами й філософією, коріння якої -- в етнопсихології незчисленних поколінь. Природно, що та етнопсихологія не узгоджується зі світорозумінням (етикою) варязьких завойовників, що в ім'я влади зраджували й власній присязі (убивство Аскольда і Діра); і деяких свої державців (що, подібно Святополкові, прозваному Окаянним, в ім'я влади наважився забити навіть кревних родичів -- Бориса і Гліба, а коли настала година розплати -- шукав захисту у чужинців). Ідея русичів не визнає насильства і зла, несправедливості, навіть найменшого обмеження прав. Останнє, зведене в абсолют, упродовж віків було причиною великих драм (аж до руйнування державних структур), однак Київ і Новгород ще з княжої доби постали як міста-республіки, у яких понад усе ставилися: справедливість, честь і свобода та демократія (що відбилося не лише на ідеології, а й на структурі управління: народне віче, боярська дума, великий князь -- прообрази інституцій та їх єдності, яких прагнемо нині).

Не меншої ваги заслуговує й та реальність, що поляни ніколи не полишали своєї материзни. Отже, історія Київської Русі с праукраїнською історією. Ще з докиївсько-руського періоду благословенний Андрієм Первозванним Київ був не просто столицею, а й символом самодостатності, історичної ролі та місії полянського етносу, його державності. Тому навіть після татаро-монгольського погрому, за умов втрати статусу столиці, він ніколи не втрачав магічної сили та історичної ролі. І саме тому в ім'я звеличення інших етносів (держав) його або хотіли зробити своїм, або руйнували не лише татарські орди, а й московські князі (Андрій Боголюбський, Юрій Долгорукий) та орди сусідів.

І не менш символічно, що саме етнодержавна ідея могутньо притягала до Києва Данила Галицького: він розумів абсолютну нерозривність як східного і західного українства, так і нерозривність понять -- етносу, свободи та держави. Тому й робив кілька спроб оволодіти київським столом. Загальноетнічна ідея для короля Данила Галицького була аналогом загальнонаціональної.

До ходячих аксіом належить твердження і деяких українських істориків про відсутність у керівників національно-визвольних рухів (Б. Хмельницького, І. Мазепи) національної самосвідомості та мети. Одна з мотивацій: тоді ще не було нації...

Не вдаватимемося до софістичного, хоча й абсолютно правомірного: а що -- було?!

Відзначимо інше: були навіть гетьмани, що, подібно князеві Святополку Окаянному, власні амбіції й інтереси ставили вище загальнонародних. Але, по-перше, не випадково кияни дорікали Святославові за надмірне захоплення походами й недостатню увагу до своєї землі, а Святополка нарекли Окаянним. Як і в автора «Слова о полку Ігоревім» та в «Слові про закон, благодать та істину» митрополита з руських (до речі, тільки в цього -- руського! -- митрополита) Іларіона жило яскраво виражене (про що свідчать і записи авторів «Повісті временних літ») чуття всеетнічної -- вседержавної єдності, навіть, церковної (релігійної) незалежності та своєрідності (іудейський закон, пише Іларіон, -- це екзистенція рабства: основа київсько-руської віри -- свобода). Закономірно, що Володимир Мономах радив дітям учитися і в інших (мій батько, наголошує великий князь, знав 5 мов і за те мав шану від сусідів), однак найперше -- знати свою Вітчизну (мову, культуру, релігію). А кияни зажадали від папи прислати перекладачів, бо не могли погодитися з тим, що священні книги звучали іншими мовами, а їхньою мовою ще не звучали (це й спричинило появу філософів Кирила та Мефодія).

Нагадаємо: літописи, отже -- історіософія, історична свідомість -- не лише зародилися й розквітли в Києві, а й у наступні століття розвивалися (до того ж -- тільки в Україні!) і ставали голосом нерозривної спадкоємності поколінь і формацій. «Густинський літопис» охоплював період від Х до XVI століття, його ідеї були продовжені «козацькими» літописами Самовидця, Величка, Грабянки. А XIX століття розпочалося «Історією Русів», щоб на рівні державно-національної філософії втілитися в «Книгах буття українського народу» кирило-мефодіївських братчиків, та «Історією України-Руси» М. Грушевського.

Чи мислимо, щоб керманичі народу (нації) не були на рівні свідомості своєї інтелігенції, більше -- керованої ними маси борців за національно-державну свободу?

Малоймовірно навіть із позиції формальної логіки!

Та ще переконливішу відповідь дають їхні універсали, діяння, стратегічні плани.

Крим ще до прийняття всеукраїнської Конституції готував свою. Не кажемо про факт існування кількох конституцій в одній державі -- то і логічний, і правовий абсурд. Бо цілісність і її частина не можуть мати однаковий суверенітет.

І йдеться не про зміцнення правової системи в державі (зокрема щодо нацменшин), а про позбавлення реальних прав цієї держави. Та корінної нації. І ніхто не несе відповідальності за антизаконні дії.

Цього ж роду абсурд і в самій дилемі: права людини чи права нації, корінної нації і нацменшин чи етногруп. Які можуть бути права особи в безправній нації і навпаки? Тільки повноправна (державотворча) нація може гарантувати права на всебічний розвиток представникам інших етносів. Усі громадяни України мають ставитися до неї як до матері, хоч би якої національності вони були. Це і політична, правова, і етична міжнародна норма, і честь українцям, які в Росії є патріотичними громадянами, однак не робить честі Росії те, що в ній від 6 до 12 мільйонів українців неухильно денаціоналізуються, не мають жодної української школи чи інституції, яка б підтримувалася державою. Державою, до речі, яка знову проголосила офіційною орієнтацією месіанство імперського штибу. Ось чому мусить бути єдина державна мова, правова система, єдине громадянство, творення єдиної цілісної системи освіти, науки, мистецтва, інформатики, паспортного режиму.

І -- цілісна національна держава, а не міфологізоване «громадянське суспільство». Бо, по-перше, досі ніхто не пояснив, чому національна держава протиставляється «громадянському суспільству» (також часто не визначеному в його сутності). А по-друге, основою цієї держави має бути національна ідея у її універсальному обсязі.

Так, досі вона повністю себе не реалізувала. Та причина одна: шалена протидія антиукраїнських сил, формованих, зауважимо, століттями й тепер також підгодовуваних чужими державами, зорієнтованих на чужі інтереси.

Проте і за цієї умови саме національна ідея стала єдиною стрижневою ідеєю державотворення. Справді, що могло визначити одностайну волю народу у час референдуму 1 грудня 1991 р.: економіка, політична, соціальна структура, ідеологія, високий рівень добробуту?.. Талановиті й визнані народом лідери? Їх, відповідних концепції суверенної України, або ще було мало, навіть, і не могло бути! Тільки національно-державна ідея як філософія свободи і демократії підняла на протест народ і в жовтні-листопаді-грудні 2004 року.

Значну роль у справі відродження відіграло зарубіжне українство (а воно обчислюється в 26 мільйонів творців матеріальної та духовної культури США і Канади, Росії і Польщі, Угорщини і Румунії, інших країн).

Однак не потрібно володіти надзвичайною проникливістю та мудрістю, щоб чесно відповісти: вирішальну роль відіграв народ в Україні. При цьому він виявився чутливим і до пам'яті, традицій далекої історії, досвіду державотворення першої чверті XX ст., і до уроків великого відродження 20-х років XX ст., і до нетлінного подвигу мільйонів жертв, що гинули в тюрмах і концтаборах, але до останнього подиху боролися з ленінським псевдоінтернаціоналізмом, гітлерівським і сталінським фашизмом та імперіалізмом, а нині бореться з антинародним режимом та антинаціональною політикою.

І нині є політики, ремеслом яких стала зрада інтересів України. Говорять, що й народ сьогодні проголосував би за незалежність не так вражаюче одностайно. Та подібного роду оракулів для України сусіди вирощували упродовж століть, навмисне, професіонально, щедро оплачуючи. Не вилучено з арсеналу і військовий, економічний, політичний шантаж та тиск. Недругам України частково вдалося досягти мети: кинути тінь на національну ідею. Та причина тому -- не сутність самої ідеї, а економічно-виробничі труднощі, які кидають у відчай і спонукають не вірити нікому й нічому. Ганебну роль відіграють ті, що поетизують «ковбасну» ідеологію й психологію. Відомо, що тисячоліттями люди вважали, буцімто першим був вік золотий, далі -- срібний, бронзовий, а потім і залізний: жорстоко недобрий. Відроджувати такі уявлення, ностальгію по суспільству з уніфікованих ідеалів, інтересів, потреб, смаків -- аморально й злочинно. Річки не течуть назад. Коли б Бог знав, що Єва й Адам спокусяться плодом знання і тим учинять зло, подумав би, чи створювати їх. Але ж Бог ніколи не шкодував, що створив?! Чому ж теперішні захисники перебутого «раю» практикуються на збудженні примітивних уявлень та орієнтації не на майбутнє, а на минуле? Хочуть скористатися невисоким політичним рівнем свідомості сучасників чи й самі слабують на пам'ять, інтелект, совість?

З особливою повагою приймають громадяни України орден Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького: ті відзнаки відроджують у них пам'ять історії, духовно-інтелектуальні святині, почуття особистої причетності до величних діянь геніїв, вождів і поколінь народу. І це -- ще один доказ, що національна ідея не тільки жива, повністю виправдала свою історичну місію, а й є безсмертною, їй притаманна інтегративна категоріальність. Бо вона універсальна як Космос, Земля, Україна. Бо вона найвищою мірою суголосна з ідеалами суверенної, правової, демократичної, гуманістичної держави. Вітчизни спраглих щасливої долі людей. Вона одна є гарантом здійснення Україною великої історичної місії.

Саме філософія національно-державницької ідеї визначає й характер міждержавних зв'язків України.

Нагадаємо: економічні інтереси держави спонукали Кия, а згодом і Аскольда, Святослава здійснювати походи на хозар, Візантію, Рим, на придунайські землі. Стратегічні інтереси підказували Володимиру Великому, Ярославу Мудрому приєднувати Червенські городи (Закарпаття) та колонізувати прилеглі до своєї держави землі, приймати й узаконювати християнство. Ідея міжнародної ролі народу й держави спонукала Володимира Мономаха (= імператора) вступити в родинні зв'язки з Візантією й Англією, а інших князів -- практично з більшістю правлячих династій Європи: так легше вирішувались найголовніші проблеми не лише міжнародного, а й внутрішнього розвитку, у тому числі економічні, соціальні, освітні, наукові, релігійні, мовно-культурні.

Інтереси держави коригували міжнародну і конфесійну політику Романа та Данила Галицьких, зокрема -- їхні постійні перетрактації як із Золотою Ордою, Римом, так і найближчими сусідами -- Польщею, Литвою, Угорщиною, Молдовою; колонізаторську політику щодо земель Суздальського, Володимирського, Московського та інших князівств, заселених угро-фінськими й татарськими племенами. Монголо-татарська навала підбила широкомасштабний лет української імперії, її розпад спричиняє включення в систему Литовської, а далі й Польсько-Литовської держави. Винятково складними виявляються взаємовідносини з Туреччиною та уламком Золотої Орди -- Кримським ханством: то виключно ворожі, а то й союзницькі, бо умови завжди диктували не лише тактику, а й стратегію. Були програші, були й виграші. За таких обставин немало народів назавжди втратили свою перспективу.

Етнонаціональна державницька ідея українців відродила пам'ять про своє славне минуле. Традиції сколихнули волю до аналогічного міжнародного майбутнього.

1648 року під Жовтими Водами українська народна армія громила наймогутнішу в Європі польську військову потугу в союзі з кримськими татарами.

Знесилена турецько-татарськими людоловами, нескінченними війнами, спустошливими нападами сарани, морозами й неврожаями, Україна змушена була прийняти протекторат московського царя, -- але не як підкорений народ чи колишня гілка московського племені, а як рівноправний союзник.

Тому ще Богдан Хмельницький, дізнавшись про зраду Московією переяславських домовленостей, а далі -- поділ України із Польщею, розпочинає реалізацію плану щодо створення європейської конфедерації рівноправних держав, одним із суверенів якої мала стати й Україна.

Смерть сина Богдана Хмельницького Тимоша завадила зміцненню союзу з Молдовою. Смерть самого гетьмана могла посіяти зневіру, безнадію й капітуляцію. Та ідея свободи уже стала молитвою мільйонів, й Іван Виговський 1659 р. інформує уряди Європи про денонсацію попереднього протекторату Москви. А Іван Мазепа й збройно повстає проти сусідів-зрадників.

І надзвичайно важливо, що й на цьому етапі особливої ваги набуває міжнародна солідарність з Україною, знову відроджується ідея союзу європейських держав, у якому Україна була б суверенним Великим князівством.

І цього разу національно-визвольна воля українців була придушена. Та вона вже не могла умерти, бо сформувалася як філософія буття і поступу, почуттів і волі, віри і права, мови й культури усього народу. Перед світом постала непоборна нація-держава.

І тут неможливо обійти увагою те, що ще з XIV ст. українці масово спілкувались з Європою, не лише засвоювали її освіту, науку, культуру, ідеологію, а й ширили по континенту свою науку націє- і державотворення, величних ідеалів свободи та демократії, суверенітету й права, закріпленого в добре відомій Європі «Конституції» Пилипа Орлика.

Закономірно, що особливо широко практикувалося в Україні Магдебурзьке право; воно проростало на ґрунті українських тисячолітніх традицій народоправства, органічної єдності систем самоуправління (сільських і міських общин) та загальнодержавних інституцій: народного віче («чорних» рад) і боярської чи старшинської думи, Великого князя-Гетьмана.

Цей синтез національно-державницької ідеології і втримав народ від повної асиміляції: на початок ХХ ст. він знову вибухнув могутнім повстанням, створив нову державу, -- і хоч знову підпав під кормигу імперій -- породив феномени ОУН та УПА, а в ХХ -- ХХІ ст. знову став повноправним суб'єктом загальноцивілізаційного розвитку.

І знову не можемо не відзначити не тільки теоретичний аспект: українська національно-державницька ідея формувалася й розвивалася в органічному зв'язку з європейською цивілізацією та культурою, ідеями людино- і народоправства, свободи та гуманізму, -- а й практичний. Ще за Івана Мазепи за межами України виникає українська політична й трудова еміграція, особливу роль у чому відіграє носій української ментальності та свободи -- козацтво.

З ХІХ ст. мільйони українців мігрують і на Далекий Схід, і в Австралію, Аргентину, Бразилію, Канаду, США, а в ХХ ст. -- в Бельгію і Велику Британію, Німеччину, Іспанію й Францію, Китай і Японію, де гідно представляють себе і як трудівники найвищої культури (хліборобської, технологічної, суспільно-гуманітарної), і як представники народу, що явив світові щонайвищі надбання педагогіки і різних галузей науки, техніки, технологій, найрізнорідніші витвори мистецтва (класичного і модерного), світового рівня відкриття у фізиці і математиці, біології і культурології, в теорії й практиці космонавтики. А разом з тим -- у сферах традиційно-народного й державного та міжнародного права.

До початку 1993 року Україну як незалежну державу визнали понад 150 країн світу та встановили дипломатичні відносини. В основі зовнішньої політики України лежить «багатовекторність», оскільки українська держава має інтереси як на Заході, так і на Сході.

У зовнішньополітичному курсі України початку 90-х років ХХ століття виділялося кілька напрямів:

1) участь у загальноєвропейському процесі;

2) діяльність у складі міжнародних організацій;

3) двостороннє співробітництво із країнами близького і далекого зарубіжжя;

4) участь у процесі роззброєння;

5) міжнародні економічні зв'язки.

6) співпраця з органами НАТО та ЄС;

7) лідерство в новоствореній йміжнародній організації ГУЛЛМ.

Авторитет країни залежить головним чином від результатів і її зовнішньої політики. Виважена, прагматична, раціональна і далекоглядна зовнішня політика створює передумови для прискорення політичного, економічного і соціального розвитку країни.

По всіх континентах і в різних країнах світу живе чимало вихідців з України. Українці є однією з найчисленніших діаспор. Поступове розселення українських емігрантів по світу визначило сучасну географію їх проживання у різних країнах і регіонах. Північна Америка стала одним із головних місць проживання українців та осіб українського походження за кордоном (майже 55% усієї української діаспори). Відносно висока територіальна концентрація українського населення на півдні Канади і в північній частині Сполучених Штатів Америки, близьке розташування цих регіонів сприяє посиленню національно-культурних зв'язків. Це є одним з найголовніших чинників того, що українці не піддалися повній асиміляції з іншими етнічними групами і зберегли мову та культуру. Культурна та освітня діяльність завжди була стрижнем українського громадського життя в країнах Північної Америки.

Перша школа для україномовних дітей була відкрита 1893 р. у м. Шамокін у штаті Пенсильванія. 1953 р. у США з'являється Шкільна рада -- громадська організація, яка почала займатися справою освіти українських дітей (голова -- Є. Федоренко). У США і Канаді функціонують школи українознавства, українські католицькі школи. У ряді університетів є можливість отримати диплом з української мови. Україністику викладають у 28 університетах і коледжах США і 12 університетах Канади. Щороку Гарвардський університет приймає на літні курси українознавства до 100 студентів.

За межами нашої Батьківщини є українські наукові інституції. 1947 р. у США було відроджено Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке має історико-філософську, філологічну, математичну, медичну секції. 1950 р. відкрито Українську вільну академію наук. 1976 р. розпочав роботу Канадський інститут українських студій.

Усе це дає змогу українцям зберігати національну ідентичність.

На початку ХХІ століття світове українство, що творить матеріальну й духовну культуру більше як у 70 країнах планети, явило вселюдству ще один доказ міжнародної ролі й місії -- народну революцію без крові й насильства, в дусі найвищих вимог цивілізаційно-культурного розвитку.

Схема -- Міжнародна стратифікація

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Міжнародні відносини -- це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, ідеологічних, дипломатичних зв'язків і взаємовідносин між народами, державами і системами держав, економічними та політичними організаціями на міжнародній арені.

Суверенітет -- верховенство народу, нації, держави у внутрішній і зовнішній політиці, що забезпечує незалежність і самостійність розвитку суспільства, соціально-політична функція моно- і поліетнічних держав, принцип рівнопартнерських міжнаціональних відносин. Відповідно до реалізації поділяється на державний, народний та національний.

Діаспора -- це стійка спільнота людей єдиного етнічного походження, яка живе в іноетнічному оточенні за межами своєї історичної батьківщини або поза ареалом розселення свого народу, та яка має інститути для розвитку й функціонування даної спільноти і є складовою громадянського суспільства.

Зовнішньоекономічна політика -- державна політика країни у сфері експорту та імпорту товарів, послуг, мита, тарифів, обмежень, залучення іноземного капіталу у вигляді інвестицій, вивезення капіталу за кордон, зовнішніх позик, надання капіталу, економічної допомоги іншим країнам, здійснення спільних економічних проектів тощо.

Світовий ринок -- 1) сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва; 2) сукупність національних ринків країн земної кулі, зв'язаних між собою зовнішньою торгівлею, наданням транспортних послуг або іншими видами економічних відносин.

Література

1. Бачинський Ю. Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки. -- К., 1995.

2. Винниченко I. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. -- Житомир, 1992.

3. Гаврилишин Б. Дороговказ в майбутнє. Доповідь Римському клубові. -- К., 1993.

4. Енциклопедія української діаспори. -- Київ, Нью-Йорк, Чикаго, Мельбурн, 1992. -- Т. 4: Австралія-Азія-Африка.

5. Євтух В., Ковальчук О. Українці в Канаді. -- К., 1993.

6. Зарубіжні українці. -- К.: Україна, 1991.

7. Iсторія України / Відп. ред. Смолій В.А. -- К., 1997.

8. Ільєнко І. У пазурах двоглавого. -- К., 2004.

9. Калакура Я.С. Українська історіографія. -- К.: Генеза, 2004.

10. Кононенко П. Свою Україну любіть... -- К., 1996.

11. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. -- К., 1996.

12. Кононенко П. Українська література. Проблеми розвитку. -- К., 1994.

13. Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ століття. Філософія родинності. -- К., 2000.

14. Наливайко С. Індоарійські таємниці України. -- К.: Просвіта, 2004.

15. Січинський В. Чужинці про Україну. -- К., 1992.

16. Сніжко В. Ідеологія Терену. -- К., 2002.

17. Терещенко Ю.I. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця XVI ст. -- К., 1996.

18. Україна XVII ст. Між Заходом та Сходом Європи. -- Київ-Венеція, 1996.

19. Українознавство: Хрестоматія-посібник у 2 кн. -- К., 1996-1997.

20. Українознавство в розбудові держави. -- К., 1994.

21. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. -- К., 1993.

22. Українська діаспора в Росії: стан, проблеми, перспективи. -- К., 2004.

23. Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті. -- К., 1987-1994.