Україна, етнос та основні етапи розвитку Українознавства

Міністерство освіти і науки України

Міжрегіональна Академія Управління Персоналом

Турківське відділення

Реферат

на тему:

Україна етнос та основні етапи розвитку Українознавства

Підготувала: студентка ІІ-го курсу

Перевірив: викладач з

Українознавства

Макар Оксана Миколаївна

Турка 2008 р.

План

1. Розвиток українознавства по етапах

2. Напрямки і форми українознавства

3. Етнос

4. Література

1. Розвиток українознавства по етапах

1. Перший етап - перші історіософські дослідження, які започатковують базуукраїнознавства, появляються: а) за рубежами Вітчизни - у працях антично-грецьких та римських авторів; б) на терені Вітчизни - в добу Київської Русі (“Повість временних літ”,“Літопис Руський”, “Галицько-Волинський літопис”).

Другий етап - це доба Гетьманщини, коли появляються “козацькі” літописи (Самовидця, Величка, Грабянки). Тоді ж виходять праці: І. Гізена “Синопсис” 1674 р., що витримав 30 видань і був на правах підручника історії України; П.Симоновського “Краткое писание о козацком народе” (1765) та ін.

Третій етап - ХІХ ст. Він розпочинається “Історією Русів” і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису Буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнографії, фольклористики, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича, М.Драгоманова, Котляревського приходить до синтезуючого багатотомного видання М.Грушевського “Історія України-Руси”.

Четвертий етап - це межа ХІХ - ХХ ст. до початку 30-х. років. Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І.Франка, Б.Грінченка, Лесі Українки, а особливо - енциклопедичне видання за редакцією М.Грушевського, А.Кримського. З 1918 року починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії Наук. 1920 р. Виходить посібник академіка С.Єфримова “Українознавство” 1941 р. У Кракові вийшов перший том “Енциклопедії Українознавства” редакцією І.Раковського та Є.Геленського. у 50-60 роки видається УРЕ. У 1949 р. видається “Енциклопедія Українознавства” за редакцією Володимира Кубійовича.

П'ятий етап - пов'язаний з розбудовою української суверенної держави 90-х роках ХХ ст. і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в системи освіти, культури, державного управління. Він пов'язаний з впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства Київського університету ім. Т.Шевченка. На кожному з етапів українознавства мало специфічні особливості.

На першому - періоду Київської Русі - воно:

а) ще не ідентифікувалося з поняттям “Україна”, “український”;

б) базувалася і на документальній, і на міфологічній (біблійній) основі;

в) орієнтувалося на Русь як державу і тому за головну мету ставило дослідити та відповісти на питання: “Звідки пішла Руська земля? Хто в ній почав княжити (отже, мав владу й творив державу)? Як руська земляпостала”;

г) однак уже тоді дало яскравий аналіз етносів, мов, звичаїв, притаманних племенам Київської Русі, у тому числі полян, що були ядром і імперії, і її культури та стали основою української нації. У цей період формується провідна галузь українознавства - історіософія, а - історіософія,що найяскравіше виражається в літописах.

На другому етапі - Литовсько-Руської держави та Гетьманщини - відбувається диференціація не лише буття племен Київської-руської держави, а й усвідомлення ними своєї етнічної особливості. І в цей період:

а) тепер уже власне українці вважають себе спадкоємцями Київської Русі: кращим доказом чого є “Густинський літопис”;

б) продовжують домінуючу форму українознавства - літописи;

в) на грунті історичного самоусвідомлення борються за власну суверенну державу, - а це породжує і відповідного змісту праці;

г) державоутворення зумовлює відповідного змісту політику, освіту, науку, культуру, мистецтво, до того ж під егідою як гетьманів, так і лідерів українського християнства;

д) величезну роль у цьому відіграє створення українських законодавчих актів та відповідної духові народу “Конституції” Пилипа Орлика;

е) на цьому етапі Україна досліджується як суверенна частка все європейської єдності і зарубіжними авторами праць (мандрівниками, дипломатами, військовими), що переконливо показано в книжці Д.Наливайка “Козацька християнська республіка” (К., 1992). Саме на цьому етапі остаточно формулюється світорозуміння українців, їхня психіка, державницька воля й філософія та педагогіка серця, основияких заклали Володимир Великий і Ярослав Мудрий (у “Правді Руській”), Володимир Мономах (у “Повчанні дітям”) та митрополит Іларіон (у “Слові про закон благодать і істину”), викінчену концепцію розвинув Г.Сковорода, а підтримували П.Могила, Ф.Прокопович, Д.Тупало пізніше Т.Шевченко й П.Юркевич, С.Русова. На цьому етапі розгортаються й трагічні сторінки українознавства: спочатку агресивну політику проти української духовності, мови, культурирозгортають польсько-ляхетські уряди й інституції; потім тотальну війну на знищення ведуть російські режими: шляхом ліквідації державної автономії, внутрішньої політики Романовими ще за Б.Хмельницького, І.Виговського та їх поступників, а згодом - за Петра І і Катерини ІІ - до повної ліквідації української не лише державності, а й освіти, науки, видавничої та церковної справи. Завершується усе те забороною навіть родових імен - Україна та Русь, привласненням останнього Росією, а тим самим - і знищення самих основ українознавства.

Третій етап - розпочинається “Історією Русів”, що засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеїдержавності й історичної суб'єктивності.

Ідея національно-державного відродження активізує й діяльністьінтелігенції по відродженню духовно-культурному, науковому та освітньому. І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко, Г.Гребінка принципово стають на грунт живої народної мови. О.Цертелєв, М.Максимович, П.Куліш, О.Бодянський засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрямки українознавства. Т.Шевченко відроджує ідеали національної державності. Системність українознавства як науки зумовлює новий якісний рівень освіти та виховання народу; на початок ХХ ст. він стає свідомим свого Буття та історичної місії: як народ - рівний серед рівних, покликаний уття та історичної місії: як народ - рівний серед рівних, покликаний виконати зумовлене природою лише йому призначення (“Книга Битія українського народу”, створена М.Костомаровим та схвалена іншими Кирило-Мифодіївськими братчиками).

Четвертий етап - це спочатку етап розквіту українознавства, зумовленогостворенням української державності (УНР, Гетьманату, Директорії), азгодом знищення його за умов більшовицького режими.

На початок ХХ ст. виявилися дві реальності:

а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості і в окремих галузях його: етнології та демографії (праці Ф.Вовка), фольклористики, мовознавства, історіософії й історіографії, економіки, географії, соціології, літературо- і мистецтвознавства тощо;

б) водночас воно стало на шлях системної науки, що в особі І.Франка, О.Потебні, М.Грушевського, митрополита Іларіона, а також в працяхВсеукраїнської Академії Наук набуло доцільної інтеграції окремих галузейй постало як теоретично-методологічна основа не лише всіх напрямків науки: гуманітарних, суспільно-економічних, природно-технічних, - а й освіти, культури, державного управління.

2. Напрямки і форми українознавства

У вже згадуваних “Матеріалах…”, підготованих І.Стешенком таО.Дорошкевичем, рекомендувалися такі напрямки й форми українознавства:

Історія України нижчих щаблях освіти;

Історія України в середніх ланках освіти;

Історія України до курсу вищого концентру;

Програма курсу української мови та літератури;

Проект програми географії (природи й населення України): а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів. До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури. Інтенсивна робота ВУАН в галузі українознавства зумовила значно ширший обсяг поняття українознавства. Академік С.Євремов у своєму посібнику 1920 р. дає таку структуру предмета, призначеного стати наукою про рідний край. Вступ та розділи: І - Національна проблема; ІІ - Українська справа (з підрозділами: загальні підстави, громадський рух, завдання, закордонна Україна, школа, церква, утиски на українстві, цензура, протиукраїнські праці); ІІІ - Історія; ІV - Географія; V - Етнографія; VІ - Економіка; VІІ - Мова; VІІІ - Письменство; ІХ - Мистецтво; Х - Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини. ХІ - Покажчики та довідники. АН (академія наук) упродовж 1918-30 р.р. засвідчує, що у той час було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, і цей підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій.

Гарантом нових успіхів та досягнень стала взаємопідтримка держави - науки - освіти. Це налякало імперський режим. І після 1930 р. зникає навіть термін українознавства. З часом і за різних умов його замінниками виступають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Елементи українознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Аристотеля). Вони висвітлюють лише частину знань про буття наших предків: переважно з сфер географії та звичаїв, частково - виробництва. На той час це було досягненням, проте з часом у ХХ ст. - не ХХ ст. - не могло відповісти на численні питання розвитку народу нашої правітчизни. Воно обмежувалося даним фізичної географії та народонаселення.

Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, передусім як про південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, природні багатства не визначалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю. Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали - патріоти, воно відігравало і позитивну роль, бо привертало увагу хоч би до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнства бо за офіційними програмами йому відводилась роль знаряддя асимуляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил. Найважливішою метою проголошувалося створення “єдиної” мови, економіки, культури і при цьому такою мовою мала стати не українська, а “державна” - російська. Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на такий феномен, як “нова історична спільність людей - радянський народ”. І тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало українознавство як систему та основу освіти, виховання, культури, державобудування.

Концепція Інституту Українознавства базується на іншого роду принципах. По-перше - історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні й зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії, Дантя, Гете). По-друге - наукового, а не ідеологічного підходу. Мається на увазі, що досі Україну розглядали: а) або в окремих її сутностях; б) або лише на теренах географічного розташування. Між тим: а) Україна - це цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо, б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука мистецтво) є феноменом загальнопланетарним.

3. Етнос

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатьківщину слов'ян, були праслов'янськими? Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший -- скіфи, гуни, сармати, слов'яни, половці, татари та інші брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор'я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам'ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості -- інакше ми не були б тими, ким є нині. Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом (довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу. Нові дослідження істориків, відкриття археологів постійно змінюють наші уявлення про життя далеких пращурів. Якщо раніше вчені вважали, що територія України була залюднена 150-200 тис. років тому, то нове сенсаційне відкриття в 70-х роках палеолітичної стоянки біля селища Королеве в Закарпатті внесло корективи у вирішення цього питання. Результати досліджень виявили 16 культурних шарів, сто тисяч знахідок, серед яких знаряддя праці кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Та найважливішим є можливість дослідити саме генетичність пов'язаних між собою прадавніх культур, простежити еволюцію знарядь праці впродовж мільйона років. Відкриття Королевської стоянки привернуло увагу вчених всього світу і змусило науковців переглянути питання про час і шляхи заселення Східної Європи. Нині вважають, що залюднення України відбувалося не зі сходу на захід, як гадали раніше, а із Західної та Південної Європи. І відбувалися ці процеси мільйон років тому.

Серед вчених ХІХ -- ХХ ст. побутують два погляди на походження народів: автохтонізм та міграціонізм. Автохтоністи вважають, що народ має органічний, спадкоємний зв'язок з найдавнішими мешканцями своєї землі, незважаючи на різні міграції, злиття чи змішування племен. Міграціоністи ж твердять, що головну роль в етногенезі народу відіграють постійні рухи, пересування (міграції) народів. Міграціоністи стверджували, що українці -- народ порівняно молодий і є наслідком міграцій слов'янських племен, які нібито прийшли невідомо звідки на українські землі. Думку про автохтонність українців відстоював видатний український вчений, археолог Вікентій Хвойка, який на початку ХХ ст. зробив ряд унікальних археологічних відкриттів, а також дослідник етногенезу українців Віктор Петров. Серед сучасних істориків автохтонність українців відстоюють Михайло Брайчевський, Григорій Василенко, Борис Рибаков, Микола Чмихов та ін. В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів: Трипільська доба (V -- ІІІ тисячоліття до н.е.) ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.) ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. -- ІІІ ст. н.е.) ІV. Слов'янська доба (І тисячоліття н.е.) V. Доба Русі -- України (від VІІ ст. н.е.). Трипільська добаОднією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять пам'ятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (почався у 4400 р. до н.е.) Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав'я, західна частина Північного Причорномор'я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття.

Питання про походження трипільської культури остаточно ще не вирішене: вважають, що вона має генетичний зв'язок (особливо раннє трипілля) з балканською культурою. За Валентином Даниленком, місцеві племена Подністров'я і Побужжя творили трипільську культуру вже за часів неоліту (буго-дністровська неолітична культура). Період ІV -- початку ІІІ тисячоліття до н.е. -- час найбільшого розвитку трипільської культури. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін.

Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні пам'ятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими. Топографія трипільських поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів. В. Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує дослідження.

Заслуговує на увагу особливість забудови селищ, де житла розташовувались по колу з великим майданом посередині. Припускають, що майдан служив як загін для великої рогатої худоби або місце для народних зборів, віча тощо. Житла трипільців були часом більші, ніж хати сучасних селян, вони мали 4--5 м в ширину і 15--20 м в довжину. Іноді будинки були дво- і триповерховими площею 200 м2. Це вже справжні протоміста, де могли проживати до 50 тисяч чоловік.

Трипільські хати мали кілька кімнат, відгороджених одна від одної дерев'яними перегородками. Кожна з кімнат мала лежанку (місце для спання, яке нагрівалося від печі або грубки), а також жертовник та місце для роботи. Зовні трипільські житла білили та фарбували в жовтий або червоний кольори. Іноді вони розписувалися дивовижними червоно-чорними візерунками. Таке декоративне мистецтво створювало неповторний колорит кожного селища. Як бачимо, традиції житлобудівництва трипільців дожили до наших днів.

Література

1. П.Д. Конопенко “Українознавство”, К.: Заповіт, 1994. С. 13-21.

2. Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. К.:, 1993 р.