Україна, світове українство — історична місія

10

Міністерство освіти і науки України

Міжрегіональна Академія Управління Персоналом

Турківське відділення

Реферат

на тему:

УКРАЇНА, СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО -- ІСТОРИЧНА МІСІЯ

Підготував: студент ІІ-го курсу

Білканич Михайло

Перевірив: викладач з

Українознавства

Макар Оксана Миколаївна

Турка 2008 р.

Етнонація України, її природа, культура, мова, етнопсихіка, державотворча і міжнародна діяльність визначили не лише характер внутрішнього розвитку, а й історичну місію в загальнолюдському цивілізаційному та культуротворчому процесі.

Не варто скидати з рахунку, що історія знає різні концепції сутності історичної місії народів. До прикладу: стародавніх іудеїв -- як місії єдиного богообраного народу; римлян -- як народу-гегемона у світовому цивілізаційному поступі; московитів -- як спадкоємців імперського Риму, покликаних «захищати» інтереси світового православ'я; творців Рейха -- як речників «найталановитішої арійської раси», а російських більшовиків -- як прапороносців особливої місії інтернаціоналізму та пролетарської партії і революції. Не варто, бо месіанізм імперського чи расово-ідеологічного штибу реанімується й культивується і деякими сучасними націями-державами, у тому числі й згаданими. Місія України визначена самою Природою: знаходячись на перехресті міжнародних цивілізаційно-культурних магістралей, вона має, по-перше, вбирати світовий досвід для власного розвитку, процвітання, поступу: родового, етнонаціонального, соціально-економічного, культурного, мовного, демократично-правового, освітньо-наукового, державно-цивілізаційного; а по-друге, синтез світового і національно-державного розвитку ширити в усі часо-просторові сфери вселюдства.

Досвід як національно-демократичної революції ХVІІ ст. та всенародної боротьби початку ХХ ст., національно-культурного Відродження першої чверті ХХ ст., так і «помаранчевої» революції 2004 року засвідчив, що Україна може не тільки талановито вчитися в інших, а й щедро ділитися власним досвідом, збагачувати вселюдство ідеалами свободи, демократії, щонайвищого злету гуманізму й культури міжлюдських і міжнаціональних відносин; вселяти віру в щасливе майбутнє вселюдства. Природно спробувати розібратися у справжньому сенсі подій та позицій, звернувшись до об'єктивного й непідкупного судді -- історичного досвіду.

У концепції російських «інтернаціоналістів» (саме російських, бо англійські, французькі, італійські, китайські комуністи на практиці не поривали з національним ґрунтом) національне питання, коли йшлося про інші народи, не ставилося або й дискредитувалося (а його дослідники, апологети переслідувалися), оскільки воно демаскувало б месійні імперські амбіції та інтереси Росії. Але, наголошуємо, коли йшлося про інші нації. Бо ті ж російські ленінці ніколи не втомлювалися твердити, що вони не є «Иванами, не помнящими родства» (і тим подавали, до речі, непоганий приклад і нам, але українські більшовики воліли вчитися хіба що навиворіт), зректися себе в ім'я російської світової імперії мали лише «інородці». А для цього й мала бути знищеною їхня національна (а тим самим і людська) самосвідомість (гідність, свобода, честь). Це з болем відкрили для себе ще М. Грушевський та В. Винниченко, бо бачили реальні факти: «Останні тижні (січня-лютого 1918 р. -- П.К.) внесли дуже багато в роз'яснення політичної ситуації... І в тім, наприклад, і боротьба великоросійських більшовиків з українською Республікою за цей час розкрила дуже значно свій власний підклад, свій підстав, свій дійсний зміст. Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціалістичних гасел, а властиво-деагогічних кличів, над розважнішою, бо обрахованою на реальні наслідки, роботою Української Центральної Ради та її правительства, вона все більше стає ясною в своїх реальних мотивах і завданнях, що зовсім не мають нічого спільного ні з соціалістичними, ні з демократичними завданнями.

З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної в самій грубій і не прикрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання свого походу -- «бити хахлів», що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелігентніші проводирі більшовиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів, але з їх тактики виступає так само ясно се завдання: повернути назад у московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці» («На порозі нової України»).

При цьому більшовицькі ідеологи нерідко посилалися на пасивність чи й активну критичну позицію щодо лідерів національних змагань самих українців («народу»). Та то було наслідком або слабкості мислення, або фарисейської політики. «Простолінійним більшовицьким політикам, -- зазначав Винниченко, -- не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любові». Як любові до Батьківщини, демократії і свободи та ненависті до їх руйнівників. Проводирі більшовицького руху в Україні занадто недооцінили сили національної свідомості в українських масах і занадто переоцінили... своє національне чуття. На ділі виявилося, що «на папері й у заявах» -- «право самовизначення», «вплоть до отделения», а в емоції -- найпримітивніший, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст, ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстивий... У всій більшовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалося або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенне.

Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального» («Відродження нації»).

Було б точніше, коли б В. Винниченко сказав: не хотіли, щоб цю взаємозалежність всі розуміли. Бо вже 1920 р. в «Щоденникові» він зазначить: ні про яку світову революцію в Кремлі не думають. Насправді ленінське політбюро, його уряд дбають лише про інтереси Росії. І це мало б розкрити очі українським «інтернаціоналістам», та вони вже затишно прилаштувалися в обозах військ, що громили українську національно-визвольну революцію, й з метою виправдання своєї долі гундосили: вони -- єдині справжні виразники інтересів українців (щоправда, поділених ними, і не лише теоретично, а й ідеологічно, законами, зброєю на «чистих» і «нечистих»). А от поборники національної ідеї є недругами чи й ворогами не лише українського, а й усіх інших народів світу. Їхні ж ідеали -- тільки виплід ідеалістичних ідей буржуазно-націоналістичної інтелігенції і не тільки не пов'язаний з світоглядом українців, а й чужий їм. Це, запевняли опоненти національної ідеї як основи державного, національного, духовного відродження, підтверджується багатовіковою історією.

На жаль, за допомогою армій, партійної дисципліни, ідеології, освіти, науки, культури, «казармової» педагогіки ту «істину» вдалося зробити масово визнаною.

І це -- за умови, що саме історичний досвід повністю заперечує ту облудну концепцію.

А також -- національно-демократичної орієнтації. Саме Україна постала межовою Землею між Європою і Азією з їх цивілізаційно-культурними ідеалами та системами, тенденціями до зближення чи конфронтації. Природно, що вона стала першим бар'єром на шляху нового типу ордизму -- московсько-абсолютистського, войовничо-месіаністського.

Ще в XIV-XV ст. було сформульовано основи «класово-інтернаціоналістської» політики Москви: українці -- частинка, «молодший брат» великоросів: єдина їхня безальтернативна мета -- «воссоединение» в єдиному східнослов'янському етносі; а здійснення планів розпочалося Переяславською угодою 1654 року. Є космос міфів. Вони базуються не так на фактах, як на уявленнях. Але в основі своїй -- доброчинно конструктивні.

Російський месіанізм не тільки тиранічний, антидемократичний, фатальний для національної ідеї як феномена, а й за природою смертельно-руйнівний, особливо стосовно української національної ідеї, бо базується на міфові про етно-державну та мовно-культурну єдність, а тому безальтернативність аншлюса України. І це зумовлено як суттю всякого імперіалізму (псевдоінтернаціоналізму), так і специфічними обставинами нашої історії. Особливо сутності нації -- найбільш цілісної й незнищенної, бо впродовж віків руйнувалися міста, держави, тисячі союзів, об'єднань, конгломератів. Єдиною спільнотою на віки лишається нація. Навіть ідеологи інтернаціоналізму, хоча й планували асиміляцію, злиття націй, обходили їх історію та національну проблему, не могли не відзначити, що нація -- не плід теорії, абстрактних розумувань, вигадки, а наслідок реального процесу розвитку, еволюції природного ядра людської спільності -- етносу. А його формуючими чинниками завжди були: природа (земля, клімат, тваринний і рослинний світ, космос) та спосіб життя, що, в свою чергу, зумовлювало: тип світовідчуття та світорозуміння, мову (як засіб спілкування, але й як універсальний феномен вираження буття та свідомості, ідентичності й окремішності від інших, носій пам'яті, моралі, етики, естетики, міра духовності індивіда й суспільства), психіку, характер (як вираження фізичних і духовних якостей людини: її волю, засоби досягнення мети, ідеалу).

Чи ж могло так трапитися, щоб природно-космічна сутність етносу існувала лише як матерія без духу? Лише відродження історичної пам'яті й самоусвідомлення своєї космічної, національної й гуманістичної особовості та історичної місії формує Тараса Шевченка, а за ним і П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Лесю Українку, В. Винниченка, І. Огієнка, В. Вернадського, М. Заньковецьку, Л. Курбаса, П. Тичину, О. Довженка -- тип універсальної особистості: з максимально розвиненим самопізнанням та усвідомленням, державницькою філософією й психікою, душевною глибиною й крицевою волею, науковим раціо й ніжним, добрим емоціо, гуманізмом, що понад усе ставить право, свободу та рівність кожної людини, нації і культури.

Внаслідок фальсифікації української історії людство не усвідомило ролі України в порятунку Європи від монголо-татарської окупації.

Не розкрито всесвітньої ролі і української національно-визвольної революції ХVІ ст., коли було створено демократичну республіку Запорозьку Січ та національно-демократичну державу Гетьманщину, а тим самим показано, що успішними можуть бути соціальні революції лише тоді, коли поєднуються з революційями національними і навпаки. А також, що саме українці, синтезуючи і свій, і загально-європейський досвід, здобутки суспільно-політичної думки створили воістину демократичну Конституцію, ядром якої стали положення про народоправство та права кожної людини, соціальної верстви, нації.

Наслідком стало те, що українські емігранти на землі Росії (до Тихого океану) чи Австралії і Америки понесли з собою ідеали свободи, рівності, гуманізму, справедливості й демократизму, чим суттєво збагатили життя як Сходу, так і Заходу.

Цілком закономірно, що при відкритті пам'ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні та при відзначенні сорокарічного ювілею події у 2004 році Президенти США, видатні представники інших держав одностайно наголошували: не тільки народ США виявив шану до українського генія, а й Тарас Шевченко символізував честь великій державі, оскільки він збагатив її ідеалами людяності, любові до свободи і демократії, поетизацією материнства, жінки і Батьківщини, незрадливого братерства людей і народів.

Шлях до піднесення загальнолюдської цивілізації та культури окреслювало українство і на початку ХХст., коли було створено Українську соборну державу та в час Другої світової війни, коли, відроджуючи стратегію й тактику козацтва, армія УПА боролася з тисячократно переважаючими силами двох імперій, і хоча її воїни знали про неминучість фізичної загибелі -- боролися і Духом, Патріотизмом, Гуманізмом, стратегічно -- перемогли чорні сили фашистського месіанізму. Довели правоту філософії: «Борітеся -- поборете» (Т. Шевченко). Vivere memento! (Лиш боротись -- значить жить (І. Франко)). Початок ХХІ століття українство і на терені держави, і ще в понад 70 країнах планети знову явило світові багатьма неочікуване чудо -- «помаранчеву революцію», чим, безумовно ж, поклало печать торжества демократії і свободи, прав людини і націй, розквіту мов і культур, панування справедливості і краси на процес вселюдського поступу.

Українство постало і як Учитель життя. Українство підтвердило харизматичність своєї етнонації. Українство наповнило поняття історичної місії новим, дійсно прогресивним змістом.

Схема

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Національний месіанізм -- це наслідок інтерпретації проблеми єдності та багатоманітності світової історії через метафізичне розуміння співвідношення загальнолюдського та конкретно-історичного (національного). В українській політичній та філософській думці засновником ідей національного месіанізму є М. Костомаров, який в ряді праць обґрунтував особливу історичну роль українського народу, виходячи із специфіки його національної психології, а також Ю. Липа, що багатогранно обгрунтував історичне «Призначення України».

Уроки буття етнічної спільноти -- комплекс мислительних схем та історіософських версій, що насвітлюють шлях національного саморуху в системі «виклики часу -- політичні та культурні реакції етносу». Випрацьовані інтелектуалами -- письменниками, філософами, політичними діячами, вони окреслюються як дороговкази на шляху до поступу, до горизонту збулості -- етнічної й індивідуальної. Нехтування уроками буття етнічної спільноти спричиняє нігілістичні розриви в живій тканині національного буття, яка заповнюється відчуженими формами тоталітаризму або маскульту.

ЛIТЕРАТУРА

1. Грушевський М. Iсторія України-Руси. В 11 т., 12 кн. -- К.: Наукова думка, 1991-1997.

2. Грушевський М. На порозі нової України. -- К., 1991.

3. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. -- К., 1990.

4. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. -- К.: Либідь, 1996.

5. Кононенко П. Свою Україну любіть... -- К.: Твім Iнтер, 1996.

6. Мала енциклопедія етнодержавознавства. -- К.: Генеза, 1996.

7. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. -- Львів: Світ, 1994.

8. Ткаченко О, Реєнт О. Україна на межі цивілізацій. -- К., 1995.

9. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії у 2-х т. -- К.: Основи, 1995.

10. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. -- К., 1996.

11. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. -- К.Альтернативи, 1997.

12. Українознавство в розбудові держави // Матеріали міжнародної нвуково-практичної конференції. -- К., 1994.

13. Українознавство: Ювілейний збірник. -- К., 1996.

14. Ухвали ІІІ світового Форуму українців. -- К., 2001.

15. Центральна Рада і український державотворчий процес // Матеріали наукової конференції у 2-х част. -- К., 1997.