Логічна суть гіпотезу та криміналістичної версії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Логічна суть гіпотезу та криміналістичної версії

Вступ

У судовій практиці часто висувається декілька припущень, що іменують версіями, які по-різному пояснюють одну й ту ж подію у цілому або окрему його обставину. Термін «версія» не є специфічним юридичним терміном, ним користуються і в інших галузях.

Хоч логічна структура версії не відрізняється від логічної структури гіпотези і є її різновидом, але вона певним чином відрізняється від наукової гіпотези. Ця різниця проявляється при розгляді предмета чи ступеня обгрунтування. Предметом наукової гіпотези є закони розвитку природи, суспільства чи мислення. Гіпотези висуваються для пояснення значних явищ чи подій, обґрунтовуються тривалими спостереженнями, науковими положеннями, законами. Висування гіпотези уже само собою є певним науковим досягненням, що просуває вперед пізнання.

1. Логічна суть гіпотезу та криміналістичної версії

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

Термін «гіпотеза» уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою розуміють і саме припущення, котре пояснює спостережуване явище, і спосіб мислення в цілому, який включає висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод пізнання предметів, і явищ навколишнього світу.

Гіпотеза створюється для того, щоб дати пояснення ще не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й відразу пояснити це явище, дати достовірний висновок про те, що воно таке, які причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичуться факти для кінцевого достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадане пояснення спостережуваного явища, а потім цей здогад розвивають і доводять.

Гіпотеза -- це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього явища. Ф. Енгельс, даючи оцінку ролі гіпотези в пізнанні, зазначав: «Формою розвитку природознавства, оскільки воно мислить, є гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляче дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».

Побудова гіпотез -- необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією. Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось одного судження чи умовиводу. Вона -- система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів: індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи індукцією, а потім розвинуте й доведене у формі дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі індукції чи аналогії, воно висловлюється часто дедуктивно, а доводиться потім у формі індукції або дедукції тощо.

Гіпотеза -- процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

1) висування гіпотези;

2) доведення гіпотези.

Дехто виділяє в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів), 2) формування гіпотези, 3) виведення із гіпотези наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка цих наслідків на практиці і 5) висновок про істинність або хибність висунутої гіпотези. Висування гіпотези. Гіпотеза будується не на голому місці. Щоб її висунути необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували імовірність якогось припущення, пояснювали імовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні є судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається гіпотеза, можуть бути логічно осмислені у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають за аналогією, в інших -- вони є висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу. Наприклад, гіпотеза про існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса і Землі в одних ознаках, а саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т, д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя.

Висування припущення, тобто формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення -- головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене запитання про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення -- та серцевина гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична діяльність. Припущення в гіпотезі -- це, з одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне» до чого доходять унаслідок спостереження і узагальнення фактів; з другого боку -- це відправний пункт подальшого його вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все дослідження. Гіпотеза дає змогу не тільки пояснити наявні факти, а й виявити нові факти, на котрі не була б звернута увага, коли не була б висунута ця гіпотеза.

Доведення гіпотези. Висунута гіпотеза має бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом виводять ряд наслідків (фактів), котрі мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідам не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення і обгрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із гаданої причини А виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому судженні: «Якщо є А, то є В». Потім наслідок В перевіряють на практиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від відсутності наслідку доходять висновку про те, що й гадана причина А також не існує, тобто до імовірного висновку про хибність висунутої гіпотези

Перевірка гіпотези відбувається завжди шляхом підтвердження наслідків, виведених із цієї гіпотези. Перевірка гіпотези на практиці, перетворення гіпотези в достовірну теорію є процес складний і довготривалий. Тому доведення істинності гіпотези не можна зводити до якоїсь одноактної логічної дії.

Перевіряючи гіпотезу використовують різні логічні форми. Досить часто перевірка гіпотези відбувається за схемою умовно-категоричного силогізму. Особливо широко умовно-категоричний силогізм використовується тоді, коли мають справу з умовно-виділяючими судженнями. У таких випадках наявність у дійсності всього лише одного наслідку, виведеного з гіпотези, достатня для визнання цієї гіпотези істинною. Але умовно-категоричний силогізм не є єдиним логічним засобом перевірки гіпотези. Окрім умовно-категоричних умовиводів використовуються також категоричний силогізм, розподільні умовиводи та інші логічні форми.

Гіпотеза може пояснити або явище (подію) в цілому, або якийсь окремий бік явища, одну його властивість, один зв'язок. Тому розрізнюють гіпотези загальні й .часткові.

Загальна гіпотеза - це припущення, котре пояснює причину явища або групи явищ у цілому.

Часткова гіпотеза -- припущення, яке пояснює якийсь окремий бік чи окрему властивість явища чи події.

Так, гіпотеза про походження гір -- це загальна гіпотеза, а гіпотеза про походження якоїсь однієї гори -- часткова гіпотеза. У судовому дослідженні припущення про, злочин у цілому є загальною гіпотезою, а припущення, що пояснює окремий бік злочину, наприклад, припущення про мотив злочину, про шлях проникнення злочинця до приміщення, про спосіб скоєння злочину тощо є частковою гіпотезою.

Поділ гіпотез на загальні й часткові має сенс, коли ми співвідносимо одну гіпотезу з другою. Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї і загальною стосовно інших гіпотез.

Окрім загальних і часткових гіпотез, існують гіпотези наукові й робочі.

Наукова гіпотеза -- це гіпотеза, що пояснює закономірність розвитку явищ природи і суспільства. Такими є, наприклад, гіпотеза про походження сонячної системи, гіпотеза про походження життя, гіпотеза про походження людини, вулканів, нафти тощо.

Робоча гіпотеза -- це тимчасове припущення або здогад, яким користуються, будуючи гіпотези. Робоча гіпотеза є припущенням -- пробою, тимчасовим варіантом, що допомагає побудувати ту чи іншу гіпотезу. Робоча гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось пояснити. Висунувши робочу гіпотезу і переконавшись, що вона не може пояснити явище, котре нас цікавить, чи пояснює його неправильно, її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза створюється як тимчасовий здогад, тобто таке припущення, котре пояснює явище умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході подальшого дослідження науковою гіпотезою.

Судове пізнання є частковим випадком пізнання взагалі, воно відбувається за тими ж законами і в тих же логічних формах, що й наукове пізнання. Важливим логічним засобом пізнання сутності юридичних фактів є гіпотеза. Судове дослідження здійснюється не інакше, як у формі висування і доведення гіпотез. Розслідування і розгляд кримінальних справ неодмінно пов'язане із побудовою ряду гіпотез і доведенням істинності однієї з них. Гіпотеза є форма розвитку судового дослідження у кожній кримінальній справі.

Гіпотези в криміналістичному дослідженні іменуються версіями. Але термін версія (від латинського versio -- оборот; versare -- видозмінювати) -- це не специфічно юридичний термін, ним користуються і в інших областях пізнання. Версією в криміналістичному дослідженні називається одне з можливих припущень, які пояснюють злочинну подію в цілому або окрему його обставину.

Логічна структура версії така ж, як і логічна структypa гіпотези. У цьому плані версія від гіпотези не відрізняється, вона є лише її різновидом. Але версія певним чином відрізняється від наукової гіпотези. Ця різниця проявляється при розгляді предмета чи ступені обґрунтування. Предметом наукової гіпотези є закони розвитку природи і суспільства. Предметом версій є окремі одиничні явища і факти, часом зовсім незначні. Будуючи версію, не мають на меті відкрити ту чи іншу закономірність. Версія має дещо менше пізнавальне завдання -- пояснити якусь окрему, неповторну одиничну подію, або одиничний факт. Обґрунтовуються версії порівняно обмежним колом спостережень.

Наукові гіпотези можуть існувати і розроблятися тривалий час, роками і навіть десятиліттями. Версії висуваються і перевіряються протягом порівняно короткого відрізку часу.

Наукових гіпотез, що пояснюють якесь явище, може бути висунуто кілька або всього одну. Версія в криміналістичному дослідженні одна існувати не може. У кожній кримінальній справі з кожної окремої обставини має бути висунуто кілька версій; тут не можна обмежитися висуванням та доведенням якоїсь однієї, що уявляється найімовірнішою версією.

Версія в криміналістичному дослідженні відрізняється від наукової гіпотези та колі тим, що, висуваючи і доводячи версії, керуються не тільки логічними законами, а й законами юридичними. Факти, на підставі яких будуються версії та факти, за допомогою котрих доводиться істинність якоїсь однієї та хибність інших версій, мають бути виявлені, зібрані і закріплені із дотриманням кримінально-процесуальних законів.

2. Основні етапи побудови та перевірки криміналістичної версії

Процес побудови версії розпочинається із виявленням і закріплення фактів, що відносяться до злочинної події та особи, котра її вчинила. Щоб висунути вepcію з кримінальної справи, необхідно мати певний мінімум фактів, пов'язаних зі злочином. Факти, на підставі котрих слідчий чи інша особа, яка проводить розслідування, висуває версії, здобуває різним шляхом, а саме, оглядаючи місце події, допитуючи свідків, потерпілих, обвинувачуваних та за допомогою інших слідчих дій.

Окрім фактичних даних, як підстави версій у справі використовуються також наукові положення правової науки і, в першу чергу, положення криміналістики, кримінального права, кримінального процесу та інших наук, узагальнені висновки і рекомендації судової практики, власний досвід тощо.

Унаслідок логічного опрацювання фактичного матеріалу, зібраного у справі, висувається ряд версій, котрі пояснюють подію злочину і окремі його обставини.

Версії, пояснюючи злочинну подію в цілому, називають загальними версіями. Загальна версія має давати відповідь на запитання про те, що вчинено, який злочин мав місце насправді і хто його скоїв. Версії, висунуті для пояснення окремих обставин злочинної події, називають частковими версіями.

Версії висуваються як на початку розслідування, так і в будь-який інший момент судового розслідування.

Висуваючи (висловлюючи) версії, використовують різні логічні засоби. Версія може бути висунута за аналогією, індуктивно або дедуктивно.

Досить часто версія є висновком індуктивного умовиводу, до того ж для логічного опрацювання фактичних даних і формулювання версії застосовуються різноманітні види індукції. Особливо широко користуються індукцією за допомогою простого перелічення. Так, коли в ході розслідування справи встановлюють зв'язок фактів злочинної події з однією й тією ж особою, що повторяється, то за допомогою індукції, застосовуючи просте перелічення, висувають версію про причетність цієї особи до скоєного злочину. У вигляді схеми це можна записати так.

Встановлений у справі факт А пов'язаний з особою К.

Встановлений у справі другий факт В пов'язаний також з особою К.

Встановлений у справі третій факт С пов'язаний теж з особою К.

Оскільки перелічені факти (А, В, С) е ознаками злочинної події, то роблять висновок про те, що і злочинна подія в цілому пов'язана з особою К.

Якщо оглядом установлено, що двері магазину відімкнуті, замок зламаний, товари розкидані по приміщенню і частини товарів не вистачає, то дедуктивним шляхом висувається версія про те, що мала місце крадіжка. Версія в такому випадку е висновком такого умовиводу:

У цьому випадку виявлена нестача товарів, явне безладдя товарів у приміщенні, відчинені двері зі зламаним замком. Перелічені ознаки є, як правило, ознаками крадіжки.

Отже, в цьому випадку мала місце крадіжка.

Оскільки названі ознаки можуть виявитися ознаками й іншого злочину -- інсценування крадіжки, то може бути висунута одночасно й інша версія: у цьому випадку мало місце інсценування крадіжки.

Інший приклад дедуктивного висування версії. Із судової практики відомо, що особа, у котрої виявлене знаряддя злочину, може бути причетна До скоєння злочину. Якщо ж тепер під час розслідування справи гр-на X, буде виявлене знаряддя злочину, то це буде підставою для висування версії про те, що гр-н X, причетний до вчинення злочину. Версія ця є висновком категоричного силогізму.

Окрім індукції і дедукції версії висуваються досить часто за аналогією. Найширше аналогія застосовується під час висування версій про суб'єкт злочину на основі схожості кількох злочинів у способі їх скоєння.

Висунута версія має бути перевірена. Перевірка й доведення правильності (істинності) версії в найважливішою і відповідальною стадією в побудові й обгрунтуванні версії.

Перевірка версії складається з таких моментів: 1. Дедуктивного виведення наслідків із висунутої версії; 2. Співставлення цих наслідків із дійсністю» перевірки їх на практиці; 3. Логічного доведення істинності або хибності (спростування версії).

Перевірку версії розпочинають із виведення наслідків із певної версії. Висунувши версію, із неї виводять наслідки, котрі мають існувати в дійсності, якщо існувала гадана причина (або явище). Логічно ця мислима операція відбувається у формі дедуктивного умовиводу. У більшому засновку такого умовиводу перелічуються ознаки, викликані певною причиною. У меншому засновку йдеться про те, що в цьому випадку допущена ця причина. Робиться висновок про те, що в цьому випадку мають бути ознаки, названі в більшому засновку.

У вигляді схеми такий умовивід можна записати так:

Більший засновок. Причина N окрім наслідків АБС викликає також і наслідки DEIK і т. д.

Менший засновок. У цьому випадку припускається причина N.

Висновок. Отже, у цьому випадку, окрім виявлених Наслідків, АБС мають бути й факти DEIK і т. д.

Питання про те, які наслідки (факти) мають бути логічно виведені із гаданої причини (висунутою версії), е важливе й складне. Розв'язується воно в кожному випадку конкретно, виходячи із загальних положень науки про цю категорію злочину, судової практики та власного досвіду слідчого Чим більший цей досвід і чим ліпше слідчий знає теорію і судову практику, тим повнішим буде коло фактів (наслідків), виведених ним із висунутої версії.

У цілому логічну схему висування версії і виведення із неї наслідків можна записати так:

1. Висування версії (припущення):

У цьому випадку виявлені факти ABC.

Факти ABC є ознаками злочину N.

Отже, в цьому випадку, очевидно мaє місце злочин

2. Висування наслідків із висловленого припущення:

Злочин N, окрім ознак АВС, містить і такі ознаки (факти), як DEIK.

У цьому випадку допускається злочин М

Отже, у цьому випадку окрім ознак (фактів) ABC мають мати місце і факти DEIK.

Виведені із версії наслідки (факти) необхідно виявити і зібрати. Ці факти надалі стають аргументами, за допомогою котрих доводиться істинність чи хибність версії. Основними способами виявлення і збирання фактів є такі: огляд місця події, опитування свідків, потерпілих і обвинувачуваних, обшук, вилучення, слідчий та експертний експеримент тощо.

Співставлення виведених із версії наслідків із установленими фактами дійсності дає змогу або спростувати версію, або довести її істинність.

Щоб спростувати версію, необхідно встановити, що виведені з неї наслідки насправді не існують. Це найзвичайніший і широко застосовуваний спосіб спростування версій. Логічно він відбувається за формою заперечення модусу (modus tollens) умовно-категоричного силогізму. Більший засновок такого умовиводу є умовне судження, в котрому йдеться про те, що коли мала місце якась причина, то мають існувати і якісь наслідки. У меншому засновку ці наслідки заперечуються. У висновку заперечується і сама причина, з якої виведені ці наслідки.

У вигляді схеми це можна записати так:

Більший засновок: Якщо мала місце причина А, то мають бути а, в, с...

Менший засновок: Факти а, в, с, ... відсутні.

Висновок. Отже, не існувало й причини А.

Спростовуючи версію, слід мати на увазі, що наслідки (факти) логічно виведені із версії, можуть бути знищені злочинцем чи іншою особою, можуть зникнути з якоїсь причини і, отже, не бути виявлені взагалі і т. д. Тому лише відсутність наслідків не завжди достатня для визнання версії хибної і виключення її зі справи. Щоб визнати версію спростованою, необхідно встановити ще й такі факти, котрі суперечать цій версії, несумісні з нею. Звичайно, це так і відбувається, під час розслідування справи висувається не одна, а кілька версій водночас і всі вони проводяться паралельно.

У судовому дослідженні доведення істинності (правильності) загальної версії відбувається і прямо, і непрямо водночас. Версія може бути визнана істинною тільки тоді, коли вона підтверджена фактичними даними справи і коли доведена хибність усіх останніх версій у справі.

Пряме доведення версії відбувається шляхом виведення із версії наслідків і перевірки їх у дійсності.

Для того щоб переконатися в правильності висунутої версії, необхідно перш за все перевірити наслідки, виведені з цієї версії. Якщо факти, виведені з версії, насправді існують, підтверджуються практичною перевіркою, то робиться висновок про правильність і самої версії.

Від наявності (істинності) наслідків робиться перехід до існування (істинності) гаданої причини (версії).

Висновок у таких умовиводах є правильним тому, що більшим засновком у них беруться одиничні умовні судження. У судовому пізнанні із гаданої причини (версії) виводять не будь-які наслідки взагалі, а такі, котрі в своїй індивідуальній сукупності неповторні.

Виявлення таких наслідків насправді є достатньою підставою для достовірного висновку про причину (версію), з котрої вони логічно виведені.

Непряме доведення версії проводиться шляхом спростування всіх висунутих версій, окрім однієї, котра й визнається правильною.

У логічному відношенні непряме доведення версії відбувається за формою заперечно-ствердного модусу розподільно-категоричного силогізму. Здійснюється воно так. У розслідуваній справі висувається кілька версій: А, В, С. Із кожної версії виводяться наслідки і перевіряються на практиці. Якщо під час розслідування встановлена хибність версій В і С, то за правилами розподільно-категоричного силогізму правомірним є висновком .про істинність версії А.

Схематично цей умовивід можна записати так:

Х (пояснювальне явище) є або А, або В, або С.

Х не є ні В, ні С.

Отже, X є А.

Або так:

Висновок про те, що «X є А» буде істинним тільки тоді, коли більший засновок перелічує всі можливі версії, всі випадки.

У судовій практиці у кожній справі висувається не одна, а кілька версій. Всі вони перевіряються паралельно. Пряме доведення версії доповнюється неодмінно непрямим її доведенням: щоб визнати якусь версію правильною, необхідно не тільки встановити факти, що її підтверджують, а й виключити (спростувати) всі останні версії. Доводячи ж якусь версію побічно, спростовуючи всі останні версії, необхідно водночас установити і позитивні факти» які безпосередньо підтверджували її правильність.

Висновки

Гіпотеза -- це форма розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного опрацювання емпіричного матеріалу і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези.

Гіпотеза -- процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має певні стадії. Розрізняють дві такі стадії побудови і доведення гіпотези:

1) висування гіпотези;

2) доведення гіпотези.

Процес побудови версії розпочинається із виявленням і закріплення фактів, що відносяться до злочинної події та особи, котра її вчинила. Щоб висунути вepcію з кримінальної справи, необхідно мати певний мінімум фактів, пов'язаних зі злочином. Факти, на підставі котрих слідчий чи інша особа, яка проводить розслідування, висуває версії, здобуває різним шляхом, а саме, оглядаючи місце події, допитуючи свідків, потерпілих, обвинувачуваних та за допомогою інших слідчих дій.

Версії висуваються як на початку розслідування, так і в будь-який інший момент судового розслідування.

Висуваючи (висловлюючи) версії, використовують різні логічні засоби. Версія може бути висунута за аналогією, індуктивно або дедуктивно.

Щоб спростувати версію, необхідно встановити, що виведені з неї наслідки насправді не існують. Це найзвичайніший і широко застосовуваний спосіб спростування версій. Логічно він відбувається за формою заперечення модусу (modus tollens) умовно-категоричного силогізму. Більший засновок такого умовиводу є умовне судження, в котрому йдеться про те, що коли мала місце якась причина, то мають існувати і якісь наслідки. У меншому засновку ці наслідки заперечуються. У висновку заперечується і сама причина, з якої виведені ці наслідки.

Задачі

1. Визначити тип відношення між поняттями та зобразіть його за допомогою колових схем: навмисна дія, ненавмисна дія, правопорушення.

В даному випадку між поняттями навмисна дія і ненавмисна дія, буде відношення протиріччя. А між поняттями правопорушення і навмисна дія, ненавмисна дія, буде відношення підпорядкування.

Відношення протиріччя -- це відношення, яке існує між поняттями, які є видами одного роду, але, на відміну від відношення протилежності, сума їхніх обсягів повністю вичерпує обсяг родового поняття, а зміст одного з них просто заперечує зміст іншого.

А

Рис. 1. Схема відношення між кількома поняттями:

А -- «правопорушення», В -- «навмисна дія»; Не-В -- «ненавмисна дія»

Велике коло А позначає обсяг родового поняття («правопорушення»).

2. Дати аналіз дефініції (визначити, чи правильна вона, коли ні - то яке правило порушено): "Хуліганство - дії що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства".

Відомо, щоб визначення було правильним, необхідно дотримуватися таких правил:

1. Визначення мав бути співмірним, тобто обсяг визначуваного має дорівнювати обсягу визначаючого. Порушення цього правила викликає подвійні помилки: визначення може бути або надто широким, або надто вузьким.

2. Визначення не має робити кола, тобто визначуване поняття не може визначатися через саме себе. При порушенні цього правила можливі такі дві помилки: коло у визначенні і тавтологія.

Тавтологією називається таке визначення, в якому визначальне поняття лише повторює визначуване, хоч іноді іншими словами.

3. Визначення має бути чітким, виразним, вільним від двозначності. Визначення буде виразним, якщо поняття, посередництвом яких розкривається зміст визначуваного поняття, є визначеними, такими, що мають одиничне значення.

Отже, дефініція "Хуліганство - дії що грубо порушують громадський порядок і виражають явну неповагу до суспільства" є правильною.

3. Дати аналіз поділу (визначити, чи є він правильним, коли ні - то яке правило порушено): "Складні судження поділяються на судження кон'юкції, диз'юнкції, імплікації, еквіваленції та заперечення".

Відомо, що у процесі поділу слід дотримуватися таких правил:

1. Поділ має бути співмірним. Це означає, що обсяг членів поділу, разом узяті, має дорівнювати обсягу поділюваного поняття.

2. Поділ має відбуватися на одній основі. Під час поділу не можна одну основу підміняти другою, тобто поділяти поняття таким чином, щоб одні члени поділу були виділені за однією ознакою, а другі -- за другою.

3. Члени поділу мають виключати один одного. Поділ має бути таким, щоб кожен окремий предмет, мислимий у родовому понятті, входив до обсягу тільки одного члена поділу.

4. Поділ має бути безперервним. Це означає, що в процесі поділу необхідно переходити до найближчих видів, не перескакуючи через них. Порушення цього правила призводить до помилки, що називається стрибком у поділі.

5. Основа поділу має бути виразною. Ознака, за якою поняття поділяється на види, має бути досить точною і виразною (ясною), щоб її не можна було розуміти по-різному.

Відомо, що до складних суджень належать умовні (імплікативні), єднальні (кон'юктивні) і розподільні (диз'юнктивні).

Отже, поділ складних суджень, наведений в задачі, є неправильним, оскільки поділ є неспівмірним; поділ є небезперервним, тобто існує стрибок у поділі. Оскільки умовні судження поділяються ще на виділяючи (еквівалентні) і невиділяючі.

4. Проаналізувати судження (визначити його вид і структуру): "Інколи закони не мають зворотної сили". Записати судження, яке суперечить цьому.

Дане судження є простим, оскільки складається з одного суб'єкта (закони) і одного предиката (зворотня сила). Воно є атрибутивним, категоричним. За якістю судження є заперечним. Крім того судження є частковим.

Судження складається із суб'єктів (закони), предиката (зворотної сили) і зв'язки (не мають).

Судження, яке суперечить даному:

«Інколи закони мають зворотню силу»

5. Формалізувати таке судження: "Поданий відбиток пальця було залишено Д чи Н".

поданий відбиток пальця - А

було залишено - ( )

Д чи Н - ДН

Тоді наше судження запишеться так: А (ДН).

6. Встановити дотримання основних принципів правильного мислення у міркуванні: «В момент вчинення злочину Л. не було ні вдома, ні на роботі. Л. - рецидивіст. Л. - у поганих стосунках з потерпілим. Л. казав, що збирається вчинити злочин. Злочин вчинено Л.»

Дане мислення складається із п'яти суджень, із яких перші чотири є вихідними (засновками), а останнє - вивідним судженням (завершенням), оскільки воно утворене із понять, наявних у вихідних судженнях.

Принцип достатньої підстави. Цей принцип говорить: Будь-яка думка, виражена привселюдно, повинна мати достатню підставу.

Принцип тотожності забезпечує передбачуваність у поведінці людей, які його дотримуються, оскільки вони підкоряються вимогам стійкості, визначеності думки, і серйозно розраховують на те, що їх правильно зрозуміють. Дійсно, у процесі міркування значення понять і тверджень не слід змінювати. Вони повинні залишатися тотожними самим собі, інакше властивості одного об'єкта непомітно виявляться приписаними зовсім іншому.

Принцип несуперечливості ~(А ~ А). Міркування має бути не тільки зрозумілим, чітким та визначеним, але й послідовним та несуперечливим. Послідовність виражається у принципі несуперечливості думки, який проголошує: два протилежних судження не можуть бути одночасно істинними. З цього випливає, що принаймні одне з них обов'язково буде хибним. Цей принцип становить другий формальний критерій достатньої правильності думки.

Принцип виключеного третього A~А формулюється таким чином: про будь-який предмет думки можна або щось стверджувати, або заперечувати те ж саме -- третього не дається (tertium поп datur). Внаслідок цього два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них -- обов'язково істинне.

Порушення принципу виключеного третього полягає у ствердженні одночасної хибності двох суперечних суджень та у пошуках третього істинного судження.

Довести твердження -- значить показати, що воно є логічним наслідком інших тверджень, істинність яких уже встановлено. Висновок логічно випливає з прийнятих засновків, якщо він пов'язаний з ними цим логічним законом.

Як бачимо, у даному міркуванні мало вихідних суджень, для того, щоб довести, що «злочин вчинено Л.».

Отже, основних принципів правильного мислення у міркуванні не дотримано.

7. За допомогою таблиць істинності визначити, чи є логічним законом така формула: (~A~B)~(AB)

До складу цієї формули входить дві пропозиційні змінні А і В. кожна з них може мати значення «істина» або «хиба». Отже, кількість рядків в таблиці істинності такого висловлювання буде 2= 4

гіпотеза криміналістичний версія

А	В	~A	~B	~A~B	AB	~(AB)	(~A~B)~(AB)
і	і	х	х	х	і	х	і
і	х	х	і	х	і	х	і
х	і	і	х	х	і	х	і
х	х	і	і	і	х	і	і

Як видно з таблиці істинності, вихідна формула є логічним законом

8. Наведіть приклад розділово-категоричного силогізму та напишіть його формулу.

Розподільно-категоричним силогізмом називається такий умовивід, у котрому більший засновок є судженням розподільним, а меншим -- категоричним.

Існує два модуси розподільно-категоричного силогізму: 1) модус ствердно-заперечний і 2) модус заперечно-ствердний.

1. Модус ствердно-заперечний -- це такий розподільно-категоричний силогізм, в якому у меншому засновку стверджується належність суб'єкту одного предиката, із перелічених у більшому засновку, а у висновку заперечується належність суб'єкту всіх останніх предикатів. Формула цього модусу:

Прикладом ствердно-заперечного модусу є такий умовивід:

Підпис на розписці від імені В. міг бути виконаний або самим В. або С., або К.

Експертизою встановлено, що підпис виконаний самим В.

Отже, він не міг бути виконаний ні С., ні К.

Тут більший засновок перелічує усі можливі предикати. У меншому засновку йдеться про належність суб'єкту тільки одного з названих предикатів («Підпис виконаний самим В»), На цій підставі у висновку заперечується належність суб'єкту всіх останніх предикатів («Підпис на розписці не міг бути виконаний ні С., ні К.»).

2. Модус заперечно-ствердний -- це такий розподільно-категоричний силогізм, у якому в меншому засновку заперечується належність суб'єкту перелічених у більшому засновку предикатів, крім одного, а у висновку стверджується належність суб'єкту цього предиката. Формула заперечно-ствердного модусу :

Приклад цього модусу:

Пожежа на складі могла виникнути або внаслідок підпалу, або несправності електропроводки, або необережного поводження з вогнем кого-небудь із працівників складу.

Встановлено, що пожежа не могла виникнути ні в електропроводці, ні з необережності.

Отже, пожежа на складі є наслідком підпалу.

Логічною основою висновків розподільно-категоричного силогізму є така аксіома: якщо думки знаходяться в розподільному (альтернативному) відношенні, то стверджуючи одну думку, ми заперечуємо другу, і, навпаки, заперечуючи одну-- стверджуємо другу.

9. Якої помилки припущено при доведенні?

Версія А є істинною, оскільки вона логічно випливає зі свідчень В; зазначеному свідкові, у свою чергу, можна довіряти, оскільки всі його заяви узгоджуються з версією А.

Доведення не має заключатися в коло, тобто аргументи мають бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези. Порушення цього правила викликає логічну помилку, котра називається коло в доведенні. Ця помилка полягає в тому, що теза виводиться з аргументів, а аргументи в свою чергу виводяться з тези.

10. Побудуйте непряме спростування тези Т на основі аргументів:

а) «Суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі».

Висуваємо антитезу: «Невірно, що суддя може брати участь у будь-якому судовому процесі». Будуємо доведення антитези. Відомо, що суддя N є потерпілим. Існує загальне положення: «Суддя не може брати участь у тому судовому процесі, де він виступає як потерпілий». Отже, тезу необхідно визнати хибною.

б) «Будь-яке вбивство потребує засудження».

Спочатку припустимо, що ця теза -- істинна. Але тоді з неї випливає, що забій худоби та птиці також заслуговує на засудження. Отже, і поїдання їхнього м'яса також треба засудити. Але це не відповідає дійсності: багато людей полюбляють їсти м'ясні вироби й за це їх ніхто не засуджує. Все це свідчить про те, що теза «Будь-яке вбивство потребує засудження» хибна.

Використана література:

1. Жеребкін В.Є. Логіка. - Х.-К, 1998.

2. Івін О.А. Логіка. - К., 1996.

3. Конверський А.Є. Логіка. - К., 1998.

4. Хоменко І.В. Логіка --юристам. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru